• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні етичні вчення.

Властивості моралі

Отже, до головних властивостей моралі відносяться наступні:

1. Імперативність. Норми моральності завжди формулюються в наказовому нахиленні (наприклад, "не бреши", "не убий" …).

2. Універсальність. Вимоги моральності незмінні в будь-якій сфері людського буття, не локалізуються ні ситуативно, ні в часі.

3. Загальзначимість. Моральні розпорядження поширюються на всіх людей без винятку. Для моральності неприйнятна вибірковість в оцінках (наприклад, "подвійна" мораль). Ні минулі заслуги, ні походження, ні фінансове положення не надають права людині порушувати загальноприйняті моральні норми

4. Антиномічність, наприклад, суперечливість тверджень про необхідність робити добро, тому що це вигідно (доцільно), і про те, що добро повинне бути безкорисливим; чи вимога "не убий" і одночасно уявлення про військовий обов’язок. Причин антиномічності моралі багато. Головна полягає в тім, що вона, відбиваючи динаміку людського буття, розвивається сама, і цей розвиток — складний діалектичний процес, що включає й архаїчні уявлення про належне, і зовсім нові, перспективні, конкретні вимоги здорового глузду й етичні максими.

5. Позаінституційність. Моральність, на відміну від інших форм суспільної свідомості, соціально не структурована. Її норми не фіксуються в спеціальних документах, не забезпечуються примусовими заходами за допомогою спеціального апарата, не контролюються посадовими особами в особливих установах. Норми моральності підтримуються силою суспільної думки чи особистою переконаністю людини, носять неофіційний характер. Їхнє порушення не карається, але приводить до застосування моральної санкції у формі осуду, причому це може зробити будь-яка людина чи суспільство в цілому.

Перші етичні вчення виникли на межі ІV-ІII тисячоліть до Р. X. разом із зародками наукового знання та філософської мудрості. Етичні міркування зумовлювалися розвитком духовного життя суспільства, посиленням соціальної диференціації, що зумовило потребу теоретично обґрунтувати певну систему моральних цінностей. Тривалий час у науці панувала думка, що батьківщиною моральної філософії була стародавня Еллада. Однак уже в середині XIX ст. ця думка змінилася. Дослідження показали, що етичні теорії сформувалися приблизно одночасно в основних центрах стародавньої цивілізації — Єгипті, Вавилоні, Шумері, Іудеї, Індії, Китаї та Греції. Уже наприкінці IV тис. до Р. X. З'являються збірки моральних повчань, регулятивних правил, міркувань про сенс життя.

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї було конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551-479 рр. до н. е.) (латинізована версія імені — Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою, її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві.

Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мркність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині).

Стародавня грецька етика відзначається надзвичайною різноманітністю напрямів і шкіл, глибокою обґрунтованістю та чіткістю концептуальних висновків. Це зробило її одним з найважливіших джерел подальшого розвитку європейської, та й загалом світової етичної думки.

Можна зазначити низку характерних рис моралі стародавніх еллінів, які визначили світоглядну орієнтацію етичних роздумів, сформованих того часу:

1. Оптимістичне, життєствердне сприйняття світу. Земне життя було для стародавнього грека достовірним, істинним життям, адже тоді люди ще не вірили в потойбічне життя після смерті.

2. Громадянськість, прагнення елліна бути корисним рідному місту, ставити суспільне благо над особистим.

3. Раціоналістичність. Значення та характер життя, згідно з їхніми переконаннями, визначала сама людина, її розум. Поняття етичного й розумного у греків були практично тотожними.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469-399 рр. до н. е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній філософії. Сократ виступив проти етичного скептицизму софістів і захищав позиції морального абсолютизму. Релятивізмові софістів він протиставив переконання в необхідності загальнообов'язкової для всіх моральності. Він першим із грецьких мислителів висловив думку про необхідність вивчення сутності людини, а розробку етичних проблем визначив як центральне завдання філософії. Так було визнано існування етики як самостійної та соціально-актуальної сфери філософського знання. Сократ першим обґрунтував думку про єдиного та вічного Бога як початок морально-етичного, що протистояло скепсису софіста Протагора, котрий стверджував, що він про Бога нічого не знає. У сократівських міркуваннях Бог постає як джерело моральних рис.

Сократівська етика мала яскраво раціоналістичний характер, відстоюючи позицію тотожності знань і чеснот. Відповідно до цього принципу, можна було дійти двох суттєвих висновків: по-перше, ніхто не є злим з доброї волі, а лише через незнання, бо обізнаний не може чинити погано; по-друге, кожний може стати добрим, набувши знань. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити. Отож афінський мислитель зводив традиційні чесноти грецької свідомості (мужність, поміркованість, справедливість, мудрість) до однієї основної — мудрості.

Сократ полюбляв повторювати фразу: "Я знаю, що я нічого не знаю". Сумнів у достовірності наявного знання був необхідний для того, щоб очистити розум від усього недоведеного та брехливого.

Сократ увів в етику уявлення про духовну свободу, трактуючи її як перемогу розуму над безглуздою волею, вказуючи на необхідність для людини опановувати свої пристрасті, підпорядкувати їх розумові. Він стверджував, що щастя припускає прагнення до насолоди, але потрібно вміти насолоджуватися так, щоби насолода не запанувала над людиною. Для цього і необхідна людині свобода волі, що допомагає їй іти тим шляхом, який обрав розум.

На думку Сократа, людина належить до двох світів: душа — до вічного світу ідей, а тіло — до мінливого, недосконалого світу реальних речей. Життя тіла вимагає насолоди. Сократ не відкидає його, але не вважає метою життя. Справжня мета життя — це очищення душі від тілесної скверни. Чим більше людина вгамовує свої природні пристрасті, тим легше душа досягає своєї мети — наближення до ідеального життя. Так уперше в грецькій етиці, що завжди відстоювала пріоритет радості земного буття, виникають мотиви аскетизму.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав головну увагу на пізнання сутності доброчинності. У зв'язку з цим він ставить запитання: як може бути моральною людина, якщо вона не знає, що таке доброчинність? Для Сократа знання того, що саме є «моральним», — передумова морального життя і досягнення доброзичливості. Так, за Сократом, мораль зливається зі знанням. Сократ вважав, що істинна моральність — знання того, що є благо, що є прекрасним, а разом з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу.

Доброчинність є знання, яке засноване на особистих спостереженнях, роздумах, зіставленнях і умовисновках («лише б не вступити у суперечку... з однією людиною — із собою»). Найбільша доброчинність — помірність, яка наближує до Бога. Головними чеснотами Сократ вважав стриманість (приборкування пристрастей), мужність (подолання загрози) і справедливість (дотримання божих і людських законів). Цих чеснот людина досягає шляхом самопізнання й пізнання того, що, якщо робити добрі справи, будеш щасливим, а якщо погані — будеш нещасним.

Сократ підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав «даймоніоном» («демоном» ) і який вважав гарантією збагнення справжньої істини. Даймоніон, за Сократом, має божественне походження. Саме завдяки цьому даймоніонові боги виділяють людину і надають сенсу усьому Всесвіту.

Завдяки теоретичним розробкам Сократа етика стала провідним напрямком грецької філософії, а інколи навіть розчиняла в собі загальнофілософські проблеми. Під упливом сократівських ідей сформувалися основні етичні школи IV-ІІІ століть до Р. X. — школи кініків, кіренаїків, мегарська школа та вчення Платона й Аристотеля. Крім ідейного впливу Сократа, на розвиток етичної думки в цей період впливали и соціально-культурні процеси, що були пов'язані з кризою полісної демократії, котра на цей час уже вичерпала свої історичні можливості.

До етики Сократа близькі погляди його учня Платона (427-347 рр. до Р. X.) — творця першої цілісної доктрини філософського ідеалізму, важливою складовою якої були етичні переконання.

Основу етики Платона складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми. Однак у світі ідей перебуває, споглядаючи його, безсмертна душа людини. Душа співпричетна до світу ідей, тому що її вища, найчистіша, розумна частина повернута до цього світу. Але її палка і нерозумна частина тяжіє до грішної землі. Цей розлад двоєдиної душі Платон уявляє як боротьбу візника (розуму) з гарячими кіньми (палкою, емоційною частиною душі). Час від часу коні беруть гору, викидають душу зі світу ідей, вона втілюється у тіло, і тоді народжується людина.

Платон підтримав сократівську думку про безумовність і загальний характер етичного знання та чеснот, рішуче реалізував у своїх поглядах лінію етичного абсолютизму. Він розробив філософську основу етичного абсолюту, будуючи етичні ідеї на визнанні єдиної та незмінної основи — добра, блага, джерелом якої є надприродний божественний світ ідеальних сутностей.

Окрім цього, Платон вніс у грецьку етику низку інших істотних положень. Одне з них — естетичний критерій морального. У Платона прекрасне розглядається як етичне та корисне, а дії, що спрямовані на досягнення щасливого життя, є прекрасними. Надалі до поняття чеснот афінський мислитель залучив такі компоненти, як благо, міра, істина, краса.

В діалозі «Теєтет» Платон намагається довести, що розвиток людини є розгортанням тих потенцій, тих якостей, які були спочатку притаманні її душі. І якщо перше положення платонівської етики, як і у Сократа, наголошує: «Джерело духовності знаходиться поза людиною і поза суспільством», то друге полягає в тому, що моральні якості (чесноти) споконвічне притаманні окремому індивіду (точніше, його душі), тому, що душа згадує світ ідей, в якому перебувала до появи у матеріальному світі. А у світі ідей панує головна доброчинність — справедливість.

У складі душі Платон виділяє три першопочатки — розумне, вольове, афективне, — які зумовлюють три доброчинності — мудрість (чеснота розуму), мужність (чеснота волі), помірність (чеснота почуттів), і над усіма доброчинностями стоїть головна — справедливість.

Вища людська чеснота — мудрість, прояв розумної частини душі, притаманна мудрецям-філософам, котрі є єдиними достойними правителями держави. Мужність — чеснота воїнів, які захищають державу. Помірність, пов'язана з чуттєвою частиною душі, притаманна ремісникам і землеробам. Ще нижче на щаблях чеснот перебувають раби, які існують узагалі поза мораллю і позбавлені будь-яких чеснот, тому що сумнівно, щоб у них була душа. Усі виконують належні їм обов'язки, що й забезпечує збереження у державі справедливості.

Розглядаючи актуальне для його часу питання про зв'язок індивіда із суспільством, Платон максимально загострює вимоги полісної громадянськості, наголошуючи на безумовному пріоритеті суспільних інтересів над особистими. В ім'я блага суспільства, держави можна, та й потрібно, принести в жертву все особисте. Саме так і чинять громадяни створеної філософською уявою Платона ідеальної держави. У своїх етичних пошуках Платон значною мірою йде від належного та демонструє ті орієнтири, на ґрунті яких можна побудувати істинну, за його уявленнями, мораль. Платонівська етика налаштована на пошук ідеалу. Реальні моральні норми, що на той час існували в суспільстві, цікавили його набагато менше.

У IV ст. до Р. X. була зроблена спроба створити узагальнену етичну теорію, котра б увібрала в себе весь попередній, майже трьохсотрічний теоретичний і морально-практичний досвід грецького суспільства. Це завдання було досить успішно реалізовано видатним філософом античності Аристотелем (382-322 рр. до Р. X.). Якщо Сократ звернув увагу своїх прибічників на важливість вивчення моральної сфери суспільної думки, то Аристотель завершив оформлення етики як спеціальної, самостійної науки.

Аристотель увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Трактат, у якому викладено вчення Аристотеля про мораль, має назву «Нікомахова етика». Цей твір являє собою практичні поради щодо правильної поведінки, які було адресовано Аристотелем своєму синові. Таким чином, якщо ранні етичні вчення Давньої Греції значною мірою є зібранням афоризмів життєвої мудрості, якщо Платон висловлював свої думки у формі діалогу, то «Етика» Аристотеля — монолог, тобто за своєю формою це — наукова робота, не схожа на художній твір та повсякденні роздуми. Окрім названого Аристотель написав також «Евдемову етику» і «Велику етику». У своїх етичних роздумах він порушував різні питання, головними з яких були вчення про благо, вчення про доброчинність, вчення про виховання, вчення про свободу волі тощо.

Аристотель глибше, ніж інші античні мислителі, проник у соціальну природу етичних відносин. Він вказував, що чесноти не можуть проявлятися в людині, ізольованій від суспільства. Тільки в суспільстві людина веде моральне життя й люди виробляють поняття добра та зла згідно з життям, яке вони ведуть. Суспільне життя, за Аристотелем, засновується на земних інтересах людей. Людина повинна керуватися інтересами держави, а ціль держави - щастя громадян, але не як окремих індивідів, а як членів суспільства загалом.

За Аристотелем, держава власне й виникає задля забезпечення щасливого та гуманного життя громадян. Отож він формулює більш глибоку, збалансовану концепцію взаємозв'язку особи та держави, в якій немає місця ні платонівської гіпертрофії суспільних інтересів, ні абсолютизації особистої схильності до гедонізму. В Аристотелевій етиці індивід і держава зв'язані загальними моральними обов'язками.

Етика Аристотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини блаженство. Але, на думку філософа, люди формують поняття блага і блаженства згідно з життям, яким вони живуть. Брутальний і неосвічений натовп бачить благо і блаженство у насолоді, і тому проводить життя у втіхах. Освічені і діяльні люди вищим благом вважають почесті, які є метою політичної діяльності; для мудреця блаженство — у споглядальницькій діяльності. Для Аристотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий — той, хто діє найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.

Аристотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчинності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вмішується у принципі: уникай крайнощів і дотримуйся середини. До того ж, згідно з Аристотелем, доброчинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.

Уперше в історії етики Аристотель зробив предметом дослідницької уваги питання про добровільність вчинків і свободу вибору. Він розділяв добровільні і недобровільні вчинки. При цьому, з його точки зору, лише добровільні діяння потребують подяки або засудження, а ті, що зроблені без свідомого волевияву, мають отримувати або прощення, або співчуття.

Аристотель високо оцінював дружбу. Він вважав, що це стосунки, позбавлені розрахунку. Істинна дружба вміщує мету в самій собі. Тільки розумна і доброзичлива людина спроможна до дружби, єдиними підвалинами якої є однодумство і повага.

Ідеалом морального життя Аристотель вважав життя мудреця, саме тому споглядальна діяльність розуму відрізняється значущістю і цінністю заради себе самої і вміщує у собі притаманне їй одній блаженство, тільки воно надає інтелектуальну і духовну насолоду, яка в принципі не може бути надмірною.

Мислитель детально розглянув концептуальний зміст одного з провідних понять античної етики — честі.

Більш чіткому виділенню морального сенсу чеснот сприяло додавання до традиційної класифікації чеснот (тілесні й духовні) ще чеснот розуму (діаноетичні) та чеснот характеру (етичні). За традицією, філософ визнає найбільш досконалою з-поміж чеснот справедливість. Однак, якщо його попередники обмежувалися суто інтелектуальним обґрунтуванням справедливості, то Аристотель пов'язує справедливість також з політикою та економікою. З його вчення про два види справедливості — зрівняльний (пов'язаний із соціально-економічною сферою) та розподільчий (стосується політичної та моральної сфер) — виводився моральний зміст рівності, честі й гідності членів суспільства. Мужність — це середина між безрозсудною відвагою та боягузтвом, а щедрість — між скупістю й марнотратством.

Аристотель не обмежувався констатацією значущості добродійної поведінки, але прагнув виявити умови вдосконалення добродійних вчинків. Для цього, на його думку, необхідно: по-перше, ясно усвідомлювати свої дії; по-друге, чинити так, щоби твої дії були не засобом вирішення проблеми, а моральним змістом твоїх дій; по-третє, твердо й неодмінно дотримуватися своїх життєвих принципів. І все це має втілитися у вчинках.

Однак тільки розмірковуючи не можна стати високоморальною людиною. Найвища мета морального життя — розумова діяльність. Добрі риси, котрих не відчувають інші члени суспільства, не дають людині щастя. Тут, говорив Аристотель, все як на олімпійських іграх: нагорода дається не тому, хто найсильніший і найкрасивіший, а тому, хто переміг у змаганні.

Людина не народжується високоморальною, а навчається моральним нормам у процесі життя. При цьому вона керується розумом, але, згідно з Аристотелем, для цього потрібні й інші, матеріальні та культурні, передумови: наявність фізичного здоров'я, високої духовності суспільства та певного рівня добробуту в державі. Аристотель формулює етичний ідеал, відштовхуючись не від моральних особливостей індивіда, а від тієї діяльності, якій він присвячує свій час і сили. Найбільш досконалою та високоморальною, на його думку, є діяльність, яка існує заради себе самої, не має практичних, утилітарних цілей. Такою діяльністю Аристотель вважав інтелектуальну працю, осягнення моральної істини, без якогось зиску. Аристотель наполягав на тому, що людина повинна ставити перед собою найскладніші моральні завдання. Не слід думати про тлінні речі, бо ми самі смертні. Навпаки, необхідно якомога сильніше прагнути до безсмертя, робити все можливе для того, щоб жити відповідно до того божественного, що є в людині. Тільки таке життя і робить індивіда гідною людиною.

IV ст. до Р. X. було для давньогрецької етики часом її найбільшого розквіту. Після Аристотеля кардинально змінилися умови розвитку етичної думки еллінів і в її вченнях з'являються нові риси. Від кінця IV ст. до Р. X. починається епоха еллінізму, коли Грецію завоював Александр Македонський і вона стала частиною Римської імперії. Це привело до того, що спадщина класичного періоду стала надбанням інших народів і основою космополітичної культури античного Риму. Проникаючи до інших країн, грецька мораль почала втрачати свої історичні особливості й увібрала в себе моральні норми римлян та інших народів Сходу. Одночасно під упливом соціально-історичних змін здійснюється і трансформація змісту та напрямків теоретичних пошуків грецьких мислителів.

З кінця IV ст. до Р. X. грецьку цивілізацію охоплює глибока криза, що глибоко вплинула й на розвиток етичної думки. Для цього періоду розвитку були характерні численні соціальні потрясіння, дезорганізація життя внаслідок виснаження грецьких Держав постійними війнами, розпад суспільної єдності вільних громадян, поглиблення розшарування між багатими та бідними, тож люди в пошуках власного добробуту відійшли від загальносуспільних проблем.

Етика ще залишалася домінантною сферою філософського пізнання, та водночас власне в етиці істотно послабилися теоретичні пошуки. На перше місце в етичних дослідженнях виходять питання особистого життя й індивідуалістичної моралі, поширюються ідеї песимізму, умовності життєвих цінностей. Найбільш відомими етичними напрямами в епоху еллінізму були епікуреїзм і стоїцизм.

Епікуреїзм — нова форма етики гедонізму, створена одним з найбільш відомих пізньоантичних мислителів Греції афінянином Епікуром (341-270 рр. до Р. X.).

Епікур спирався на традиційні положення гедонізму про те, що для людини основним і природним благом є задоволення. Однак Епікур визнавав задоволення як відсутність будь-яких страждань: "Коли ми говоримо, що задоволення є кінцевою метою, то ми маємо на увазі не задоволення розпусників і не задоволення, що полягає в плотській насолоді, ми поговоримо про свободу від тілесних страждань і душевних переживань". Така позиція давала Епікурові змогу гуманізувати вчення, оберігаючи теорію насолоди від вульгаризації.

Найнадійніший помічник людини у виборі задоволень — розум. За словами Епікура, від розсудливості беруть початок всі чесноти. Розум вчить, що не можна бути щасливим, якщо не живеш розумно, морально та справедливо, і навпаки, не можна жити розумно, морально та справедливо, коли не відчуваєш задоволення. На цьому інтелектуальному критерії Епікур побудував класифікацію задоволень. Серед бажань він розрізняє природні й неприродні (вигадані), а серед природних — необхідні та власне природні, а серед необхідних, одні вважаються необхідними для щастя, інші — для спокою тіла, ще інші — для звичайного життя.

З ім'ям Епікура пов'язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос має вчення Епікура.

Попередник Епікура, Аристотель, розчленив поняття щастя на дві складові: а) внутрішня (душевна) досконалість — те, що залежить від самої людини, та б) зовнішня (матеріальне благополуччя) — те, що не залежить від людини. Вони співвідносяться поміж собою таким чином, що душевні якості людини суттєвою мірою зумовлюють її щастя, але не повністю. Епікур пішов далі, вважаючи, що відчуття щастя цілком знаходиться під владою людини. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду (гедоне), які складаються із задоволення природних потреб і досягнення душевної рівноваги, безтурботності — спокою душі (атараксії), а з цим — і щастя (евдемонії); останнє розумілося як самодостатність індивіда. Одна із запорук щастя — це ухилення від привселюдної відкритості життя. "Проживи непомітно" — улюблене правило філософа, котре він рекомендував усім, хто хоче пізнати незворушність духу й істинну радість життя.

Одним з найважливіших положень етики Епікура є поняття свободи — незалежності від зовнішнього. Досягнення свободи, що в Епікура невід'ємна від щастя, пов'язане з позбавленням людини від її страхів, від віри в надприродні явища. Головними джерелами страждань, згідно з Епікуром, є страх перед богами, страх перед необхідністю і страх смерті. Коли людина усвідомить, що ні боги (існують в «міжсвітових просторах» і не втручаються у дії людей), ні невблаганна необхідність слідувати долі (не всепоглинаюча), ні смерть (коли є людина, смерті нема, а коли є смерть, то немає вже людини) не впливають на її життя, тільки тоді вона буде дійсно вільною і зможе повністю віддатися вищій меті — блаженству.

Евдемонічний ідеал Епікура — безтурботність мудреця, який вміє уникнути усього, що турбує і пригнічує, що надходить до людини із зовнішнього світу або зсередини її власної істоти (бажання, пристрасті). До щастя наближує незалежність. Етика Епікура індивідуалістична, хоча він зовсім не відкидав такого міжособистісного блага, як дружба. У його розумінні дружба — це вільне спілкування індивідів, які обрали один одного для бесід і проводження часу з доброї волі.

Історія розвитку античної етики отримала своє продовження на римському соціально-культурному ґрунті.

Найвідомішим і найвпливовішим представником еклектицизму був Марк Тулій Цицерон (106-45 рр. до н. е.). Цицерон працював у сфері розробки державного устрою, шукаючи найкращий варіант державного будівництва; відомий також як розробник латинської філософської термінології. Найкращий суспільний лад вбачав у комбінації трьох головних державних форм: монархії, аристократії та демократії. Мета держави, за Цицероном, є забезпечення цивільної безпеки і вільне використання майна (в останньому можна бачити зародки комунізму). У сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об'єднати всі філософські вчення в єдине.

Морально-етичні традиції християнства.Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Християнське віровчення — це інтелектуальна традиція, що стоїть поряд зі стародавньогрецькою спадщиною, і стала основою сучасної етики. На початку І тис. саме християнство стало основним чинником формування етичних учень і залишається донині актуальною духовно-практичною силою. Важливо також зазначити, що, на відміну від греко-римського світобачення, християнство від самого початку мало інтернаціональний, відкритий загальнолюдський характер, синтезуючи духовний досвід різних народів. Усе це визначило складність християнської етики.

Можна виділити найбільш важливі етапи її формування.

По-перше, морально-етичні тексти Ісуса Христа та його перших учнів-апостолів, у яких були закладені основи християнського пояснення моральності.

По-друге, це творчість так званих "отців церкви" — мислителів ІІІ-VІІІ століть, пов'язаних, переважно, з культурою Візантії: Орігени, Тертулліана, Пелагія, Григорія Нісського, Августина Блаженного, Опанаса Александрійського, Іоанна Дамаскіна, Василя Великого та ін. Вони створили коментарі етичних текстів Святого Письма, перші розробили системи християнської моралі.

По-третє, діяльність середньовічних філософів, серед яких визначна роль належить Фомі Аквінському (1225-1274 рр.), який систематизував результати релігійно-етичних пошуків попередніх століть, виділив етико-філософське осердя богословської доктрини та заклав основи подальшого розвитку християнської етики.

Християнство здійснило кардинальний перегляд етичних уявлень, які сформувалися в греко-римському світі. Це торкнулося, насамперед, загальних світоглядних передумов пояснення моралі. В їх основу було поставлено поняття про Бога як про абсолютно досконалий Дух, не тільки абсолютний Розум і Всемогутність, але й абсолютну Доброту та Любов. Християнство поставило матеріальний світ у повну залежність від Духу, розглядаючи його як творіння Духу. З цим пов'язувалося вчення про абсолютну цінність людської особистості й ідеальне призначення людини.

Центральне місце у етиці Середньовіччя приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал.

Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя.

Людська особа розглядається як безсмертна духовна істота, створена Богом за своїм образом і подобою. Усі люди рівні в їхньому ставленні до Бога, всіх однаково любить Бог як своїх Дітей, всіх створено для вічного блаженного буття в поєднанні з Богом, всім відкриті та доступні засоби отримання цього буття — вільна воля й божественна благодать. Звідси виводилося положення про ідеальне призначення людини, що за християнським ученням полягає в нескінченному всебічному духовному вдосконаленні. Мета життя — стати таким же досконалим, як Отець Небесний.

Світоглядну основу християнської етики становить також учення про воскресіння плоті та про Боголюдину. Згідно з першим, воскреслі праведники разом з їхніми душами знаходять блаженство у вічному, просвітленому царстві Божому. Християнський догмат про Боголюдину містить уявлення про Сина Божого, який олюднився, прийшов у земний, суєтний світ для спасіння людей від гріха та прокляття, посланого на них Богом.

Отже, християнство відкинуло характерне для античності натуралістичне пояснення природної сутності людини та моралі, поставивши на його місце уявлення про духовну сутність людини й надприродне походження етичних цінностей. Зазнав кардинальних змін і зміст цих цінностей та уявлень про завдання морального життя людини.

Античному гедонізмові християнство протипоставило принцип аскетизму. При цьому аскеза розглядалася не як спрощення чи заперечення матеріальних благ, а як ступінь духовного вдосконалення, спосіб звільнення від мирської суєти в ім'я особистого спасіння. Християнство внесло в етичні уявлення думку про об'єктивне джерело моралі, зовнішнє щодо людини — це заповіді Господа-творця. Отож етичні правила мають незмінний, вічний характер.

Більш послідовно, ніж його попередники, християнство протиставило культові громадянської доблесті ідею особистого життя, присвяченого служінню Богу.

Християнство внесло в моральну сферу також поняття гріха, котрого не було в етиці античності. Гріх — це специфічно християнське трактування провини людини; це не просто вина перед іншими людьми чи владою, а вина перед Богом, порушення його волі. Гріх спокутується покаянням, молитвою, добрими справами. Християнство надає цьому поняттю загальнолюдського, космічного характеру, вводячи уявлення про первородний гріх, який виник тоді, коли Диявол навчив перших створених Богом людей порушити волю Господню. Первородний гріх, в етичному сенсі, — це схильність до злата свавілля, що криється у фізичній природі людини. Постійно передаючись із покоління в покоління, гріх заволодів усім людством, породив між людьми розбрат і взаємну недовіру. Своїми силами вони вже не можуть перемогти зло. Та Бог прийшов на допомогу людям, пославши на землю свого Сина — Ісуса Христа. Христос вказав шлях спокутування гріха кожній людині: приймаючи свій хрест, людина може здолати зло в собі та навкруги себе. Християнська етика надає виняткового значення стражданню, що очищає душу людини від скверни житейської суєти, при цьому особливо підкреслюється мотив жертовності, самозречення в ім'я любові до Бога.

По-новому християнство розглядає традиційну проблему віддяки за високу моральність. У християнській етиці момент віддяки виноситься за межі земного світу. Земне життя — це ступінь до життя вічного, котре потрібно заслужити праведними справами.

Важливим елементом християнської етики є визнання свободи волі. Так, все, що відбувається в світі, здійснюється з волі Божої, та світ спрямовується на шлях, вказаний Богом. Свобода волі в християнському сенсі — це можливість обирати між добром і злом. Бог не управляє людиною, а тільки вказує їй істинний шлях і приходить на допомогу, коли людина опиняється в лабіринті сумніву чи в тенетах гріха.

Моральна свобода в християнській етиці пов'язана з досягненням божественного світу. Природа людини така, вчить християнство, що достаток земних благ не задовольняє її бажань та не стримує її пристрастей. Людина шукає повноти буття і досконалості, якої не може їй дати лише природне існування. Пізнавши свою свободу, вона вже не може не тяжіти до неприродних закликів. І в цьому криється основа її нескінченного розвитку.

Свобода, в християнському трактуванні — це не просто можливість вибору, але й величезна відповідальність за цей вибір, випробування на духовну чистоту, котре покладає на особу Бог. Тож у людині, поряд з потребою в свободі, живе й страх перед свободою. Однак справжня віра не боїться свободи. Вона усвідомлює всю важливість цього дару та з радістю приймає його.

Фундаментальний принцип християнської моралі — любов. Релігійна етика розрізняє два види любові: любов до Бога та любов до ближнього. Любити Бога люди повинні, передовсім, тому що Він — наш Творець і Спаситель. Ним ми живемо й існуємо, — говориться в Євангелії. Потім повинна слідувати любов до ближнього, що є проявом нашої любові до Бога. Люблячи Бога та ближніх, ми знаходимо й істинну любов до самих себе, тому що істинна любов до себе і полягає у виконанні наших обов'язків стосовно Бога та ближніх.

З ідеї любові в християнській етиці виникає нова, невідома античній епосі ідея — милосердя, що розглядається як здатність до співчуття, готовність допомогти стражденним і гнаним, пробачити образи та зло, заподіяне ближніми: така позиція "що бажали б Ви, щоб люди вам чинили, те Ви чиніть їм — це ж бо закон і пророки".

Християнство поставило мораль над усіма формами духовної культури, надавши їй абсолютного, божественного характеру. Християнство розширило межі трактування моралі, що склалися в Античну епоху:

• у християнській моралі, поряд із розсудливою доцільністю, наявні самовідданість, безкорисливість і великодушність у стосунках між людьми;

• уведення поняття гріха, совісті та покаяння виявило нові, складніші особисті механізми етичної самосвідомості людини.

Однак християнство не уникнуло проявів своєї історичної обмеженості:

- якщо етика Античного світу прагнула розбудити в людині усвідомлення своєї величі, що кидає виклик долі та вищим силам, то християнство закликало людину до визнання своєї недосконалості перед Богом і до сподівання на силу Божественного Промислу в усіх справах;

- етика стародавніх греків вбачала джерело моралі власне в людині, в її свідомості, а християнство винесло це джерело за межі людини та взагалі земного світу, утверджуючи Бога єдиним, істинним джерелом моральних цінностей.

Отож, християнська мораль набувши містичного характеру, виявилась дуже суворою щодо людини та далекою від її повсякденного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань християнської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Аквінат).

Августин Блаженний (354-430 рр.) — автор сотень творів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, виша сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.

Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло долають спокуси (гріхи).

Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Фома Аквінський (1225 -1274 рр.), головними працями якого вважаються «Сума теології» і «Сума язичників».

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтворюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.

На думку Фоми, моральний образ дії гарантує людині спасіння у потойбічному світі; моральна поведінка і вища відплата пов'язані між собою. Але як саме здійснюється ця Божа справедливість, людині знати не дано.

Етика Аквінського чітко розмежовує мораль і релігію, зробивши акцент на тому, що людські доброчинності без віри і Божої благодаті майже ніщо, більш того, вони не дають людині можливості безпосередньо наблизитись до Бога, жити благочинним життям. Тому лише безпосереднє споглядання Божої суті у потойбічному світі й з волі самого Бога є істинним блаженством. Такий постулат стверджує несумісність людської моралі та релігії.

Етика епохи Відродження.Етична доктрина Середньовіччя спиралася на принципи божественного походження й універсальності моральних норм, розроблена на цій основі офіційна мораль того часу вирізнялася граничним максималізмом вимог. Вона стверджувала марність земних радощів і, розглядаючи людину як істоту гріховну, основну життєву мету вбачала в роздумах про життя потойбічне.

З XV ст. серед різних прошарків тодішнього суспільства зростало критичне ставлення до цієї моралі, посилювався розрив між офіційною мораллю та реальними моральними нормами, за якими жила більшість населення Європи на межі Середньовіччя й епохи Відродження. Отож у розвиткові нової ренесансної культури відбувається перегляд багатьох моральних парадигм, виникають нові теоретичні переконання.

Перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanos» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.

Етичні пошуки епохи Відродження, передовсім, пов'язані з творчістю Л. Бруні, Л. Альберті, Л. Валла, П. Мірандоли, Н. Макіавеллі й інших італійських мислителів.

«Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304—1374 рр.), який намагався поєднати культурні надбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів. Здебільшого Петрарку цікавили етичні питання (у роботі «Моя таємниця» він робить акцент на розгляданні внутрішніх конфліктів людини і засобів їх розв'язання), він добре розумів радощі та пристрасті людини, і не вбачав у них тільки потяг до гріховного.

Як і загалом у культурі Ренесансу, в етиці цього періоду інтелектуальним опертям оновлення стала антична спадщина. Набував поширення етичний натуралізм, який використовувався, по-перше, для того, щоб відділити мораль від релігії, та, по-друге, для вироблення нового трактування природи моральних уявлень.

В етичних ученнях цього часу переважають гедонізм та епікуреїстичні мотиви, що піддалися радикальному переосмисленню. Якщо гедонізм еллінського типу вбачав моральне благо в задоволеннях незалежно від потрясінь історії, то філософи Відродження понад усе цінували практичну активність людини, її прагнення до слави й великих діянь. Спираючись на античну традицію, вони створили і своєрідний різновид моральної теорії — етику гуманізму.

Гуманістична орієнтація Ренесансу дуже яскраво втілилася у вченні про людину Піко делла Мірандоли (1463-1495 рр.), який стверджував, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. У промові «Про гідність людини» філософ описував людину як особливий мікрокосмос, сформулював нове визначення людської особистості: "Велике і чудове щастя людини, котрій дано володіти тим, чим вона побажає, і бути тим, ким вона хоче". На його думку, людина має виключне право на те, щоб створювати свою особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором. Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до «Божого вдосконалення». Можливість прагнення до цього вдосконалення не задана спочатку, людина сама її формує.

Гуманісти піддали критиці основні положення середньовічної релігійної етики. Вони вказували, що джерелом добродійних учинків є не Бог, а людина, її розум і воля. Так само рішуче гуманісти відкидали ідею долі. За словами Л. Альберті, наша доля є те, що ми з швидкістю та старанням виносимо як рішення, котре ми затверджуємо або підтримуємо. Терпіти ярмо долі може тільки той, хто звик підкорятися.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Макіавеллі вважає: володар, який бажає втриматися при владі та успішно вирішити політичні проблеми, може використовувати всі засоби. Омана, хитрість, підступність, насилля з повним правом можна залучати до справи, якщо переслідується блага політична мета. Мета виправдовує засоби. Будь-яке зло, як стверджував автор «Володаря», виправдано метою — творінням загальнодержавного інтересу, який розуміється як інтерес народу. Реальна політика не залишає місця для моралізування. Той, хто в цьому бажає дотримуватися добра, вважав Макіавеллі, обов'язково загине серед багатьох людей, для яких добро — чуже. Щоб запобігти цьому, треба навчитися не дивитись на своє життя фаталістично, а вміти досягти успіху за допомогою «фортуни» (долі), яка, хоча й має Божеську визначеність, але може слугувати вмілим у справі досягнення успіху. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов «макіавелізма», взяло на озброєння тезу про чіткість розподілу моралі й політики та підлеглість моралі політичним завданням.

Етична думка XVII ст.Культура Нового часу (XVII-XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

У творчості найбільш відомих філософів цієї епохи — Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта, Б. Спінози, Дж. Локка — кардинально змінюється як трактування завдань етики, так і способи обґрунтування моральних уявлень. В етиці широко використовуються методи природознавства. Увага філософів переорієнтувалася з пізнання божественних велінь та ідеального світу на вивчення сфери практичних потреб й інтересів людини. Радикально переосмислилася роль розуму як способу організації людського буття та вищої інстанції в моральній сфері, як джерела формування ієрархії моральних цінностей.

Відмовившись від ідеї божественної природи моралі, філософи XVII ст. були змушені шукати власні відповіді на запитання: чому природа людини породжує аморалізм і чому мораль, яка є властивістю окремого індивіда, набуває загальнозначущої сили? Натуралістична концепція моралі отримала у тогочасних вченнях нові риси. Людина, природа якої вважалася джерелом моралі, постала як абстрактний, позаісторичний індивід. Прагнення до самозбереження спонукає людину уникати страждань і шукати те, що приносить їй задоволення. Взаємодія законів природи, яким підпорядкована фізична сутність людини та її особисті інтереси, утворюють основу моралі. Розум покликаний забезпечувати гармонію природних та ідеальних моральних орієнтирів.

В етиці Нового часу посилюється утилітаристська тенденція: користь та інтерес трактуються як кінцевий і безпосередній етичний імпульс у складному ланцюзі чинників, які визначають моральну практику індивіда. Такий підхід вів до реабілітації егоїзму, себелюбства та розглядав індивідуалізм як справжній і природний мотив людських вчинків.

Інші теоретичні пошуки в етиці XVII ст. приводять до осягнення соціальної природи моралі. Пояснюючи загальнозначущий характер етичних норм, філософи Нового часу вбачають його основу в наявності суспільного договору людей, що веде до виникнення держави та єдиних для всіх законів. Санкція суспільного законодавства додає індивідуальному прагненню об'єктивного, колективного значення, підкріпленого авторитетом держави.

Мислителями того часу створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

Концепція створення моральності, що виходила виключно із земних інтересів людей, одержала назву теорії «розумного егоїзму». Суть її полягає в наступному: якщо людина у своїх вчинках може віддавати перевагу тільки власним інтересам, то варто вчити її не відмови від егоїзму, а тому, щоб вона розуміла свої інтереси «розумно», відповідаючи вимогам своєї справжньої «природи»; якщо суспільство організоване так само «розумно», то інтереси окремих особистостей не призведуть до конфлікту з інтересами оточуючих і суспільства в цілому, а, навпаки, будуть слугувати їм.

Визначальна роль у цих теоретичних пошуках належить Бенедикту Спінозі (1632-1677 рр.), який висунув найбільш радикальне вирішення етичних проблем свого часу та створив на раціоналістичній основі цілісне етичне вчення. У своїх працях Б. Спіноза відмовляється від ототожнення релігійності та моральності й, розробляючи моральну доктрину, цілком спирається на раціоналістичну методологію.

Моральна цінність людських вчинків детермінована безпосередньо характером знань про світ природи та про існування людини. За словами Б. Спінози, той, хто хоче створити справжню науку про мораль, повинен не висміювати людські вчинки, не проклинати їх, а намагатися зрозуміти.

Основний елемент такого дослідження — духовний світ людини як невід'ємної частини природи. Дотримуючись натуралістичного принципу, Б. Спіноза розглядає моральні риси людини не як вади або чесноти, а як властивості людської природи, притаманні їй так само, як природі повітря. Поведінка людини визначається її прагненням до самозбереження, в якому Б. Спіноза бачив перші та природні підстави моральних характеристик. Це прагнення проявляється в афектах і переживаннях індивіда.

У спінозівській етиці розрізняються активні (породжуються розумом) і пасивні афекти (зумовлені потребами плоті). Основні афекти такі: бажання, задоволення, незадоволення. На їх основі виникають різноманітні почуття, потяги, пристрасті, що супроводжують людину все життя. Поняття афекта в Б. Спінози ширше, ніж поняття пристрасті. Пристрасті — це пасивні стани людської душі, зумовлені її плотськими потребами. Пристрасті в більшості людей заповнюють усю свідомість, пригнічуючи справді свідомі дії. Безсилля людини перед її пристрастями Б. Спіноза називає рабством, яке виявляє слабкість і пасивність людини. Він відкидає поширене на той час уявлення про свободу волі.

Натуралістичне вчення Б. Спінози пронизане ідеєю всеосяжного детермінізму, а пасивність людини, що стає рабом пристрастей, — це неминучий прояв панівної в світі необхідності. За його словами, нас збуджують зовнішні причини, і ми хвилюємося, як хвилі моря, гнані протилежними вітрами, не знаючи про наші долю та мету. Та це не означало, що Б. Спіноза заперечував можливість свободи людини. Заперечуючи свободу волі, він обстоював можливість поєднання свободи з необхідністю. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу.

Людина повністю пов'язана з достовірним, раціональним пізнанням. Завдяки цьому можна зрозуміти необхідність, властиву людині, як і всім природним речам, і підпорядкувати людські афекти практичній діяльності інтелекту. Афекти, що виникли на основі інтелектуальної діяльності, перестають бути пристрастями, пасивними станами людської природи та постають як афекти-дії, що відображають активність людини та спираються на силу її розуму. Ступінь моральної досконалості прямо залежить від того, наскільки людина у своїх вчинках керується розумом.

Отож Б. Спіноза розглядає добро та зло не як одвічні утворення, а як конкретні прояви людської свідомості. Він тлумачить добро як різновид задоволення, азло-як прояв незадоволення. Виходячи з раціоналістичної методології, Б. Спіноза розглядає як найважливіший моральний принцип прагнення до самозбереження та власного зиску. Цей принцип відповідає природі речей, бо розум не спрямований проти природи людини, а вимагає, щоб кожний любив самого себе, шукав для себе зиску.

Моральний розвиток невід'ємний від пізнавальної діяльності розуму. Інтелектуальна інтуїція веде індивіда до моральної досконалості. У дусі античної традиції, Б. Спіноза називає таку людину мудрецем. Мудрець, або вільна людина, — це ідеал, в якому найяскравіше проявляється людська природа. З огляду на це, в етичному вченні Б. Спінози проголошується, що найвища людська чеснота - це чеснота пізнання.

Інтелектуалізація моралі та людського життя доповнюється в Б. Спінози введенням принципів епікуреїзму, найважливішим з яких є вчення про насолоду як найвище благо людського існування. Моральна свобода полягає не в придушенні пристрастей, а в їх перетворенні згідно з вимогами розуму. Епікурейські мотиви в Б. Спінози спрямовані на виправдання земного життя й особистих інтересів людини. Істинна мудрість людини полягає не в роздумах про смерть, а в турботі про життя.

Характеризуючи теоретичну діяльність Б. Спінози, необхідно зазначити, що голландський мислитель завершує досить історично тривалий процес перетворення етики з роздумів про людські чесноти на науку про природу людини, в якій аналіз моральних чеснот стає одним з компонентів етичного вчення.

Етика Б. Спінози, як і переважна більшість учень XVII ст., обирає за об'єкт дослідження абстрактну людину, що розглядається незалежно від соціально-історичних зв'язків. Водночас у ній виразніше, ніж у попередників Б. Спінози, відчувається вплив {сторичних чинників. Ці нові риси проявилися в прагненні поєднати традиційні епікурейські мотиви з ідеєю практичного зиску, в обґрунтуванні індивідуалізму як етичної позиції, що максимально відповідає природі людини. Бенедикт Спіноза може бути названий філософом, який розробив теоретичні підстави моралі буржуазного суспільства. При цьому моральний індивідуалізм у спінозівській етиці вже позбавлений романтичного ореолу, що спостерігався в мислителів Відродження.

Індивідуалізм Б. Спіноза розглядає як прояв активного сенсу людського життя. Здобуваючи за допомогою розуму істинне знання, людина стверджує своє право бути творцем своєї долі та підкорювачем природи. Його етичне вчення стало важливим і навіть кульмінаційним етапом розвитку європейської етики Нового часу, що прагнув поєднати етичний натуралізм з раціоналістичним обґрунтуванням моралі.

Етичні ідеї французького Просвітництва.Новими явищами в розвиткові етичної думки позначене XVIII ст., найвидатнішим явищем котрого став культурно-філософський рух Просвітництва. Воно в своєму інтелектуальному пошукові вийшло далеко за межі безпосередньо буржуазних ідеалів, сформувавши цілий комплекс загальнолюдських соціально-культурних настанов. Просвітницький рух, розвиваючись у різних країнах на ґрунті різних культурних традицій, мав і спільну основу — віру в людський розум, призначений забезпечити прогрес людства, звільнення від неуцтва, марновірств, міфів і духовного рабства.

У філософських ученнях того часу стверджувався справжній культ Розуму, що ототожнювався з розвитком наукового зізнання як знаряддя перетворення природи й умов життя людства. Ця позиція проявилася в таких культурно-ідеологічних пріоритетах, як релігійна й етична терпимість, захист невідємних природних прав людини та громадянина, боротьба проти станових привілеїв і тиранії.

Представники Просвітництва розглядали етику як винятково важливу сферу наукових інтересів. Раціоналістичні та натуралістичні традиції, характерні для ХVІ-ХVІІ століть, зберегли свої панівні позиції і в етиці просвітників. Воно суттєво доповнилось увагою до соціально-історичного та психологічного аспектів моралі. Інтелект вже не розглядається як єдине джерело етичних уявлень, як це було в Б. Спінози, а поділяє цю роль з волею та відчуттями. Спільне для філософів-просвітників — це погляд на людину як чуттєву, фізичну істоту, котра потребує створення системи "природної" моралі.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

Клод Адріан Гельвецій (1715-1771 рр.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному. Він проголошує домінанту безпосередніх життєвих задоволень, радощів, краси, любовної пристрасті. Але Гельвецій не зупинявся на розгляданні культу насолоди, а йшов далі, стверджуючи рівність людей у їх прагненні та здібності до любові й насолоди.

При єдиному розумінні процесу виховання як сили, що спроможна формувати людську індивідуальність, і визнанні прогресу внутрішньою лінією розвитку людини й людства, просвітителі вказували різноманітні шляхи виховання. Одні, як Руссо, підтверджували, що створеною є природа, а морально створеною — людина, яка існує за законами природи. Вони проголошували створеною первісну людину, оскільки саме вона була ближче за всіх до природи. Інші, подібно Дідро і Гельвецію, бачили процес виховання у рамках цивілізації, тому що саме вона грунтується на розумі, який спрямовує стосовно до трансцендентного розуміння процес виховання: до цього його критерієм була ідея Бога, тепер стала ідея природи або цивілізації.

Клод-Андріан Гельвецій розрізняв пристрасті природні (пов'язані із задоволенням фізичних потреб) і штучні (породжені соціальним життям людини — гордість, честолюбство, прагнення до слави тощо).

Просвітники-моралісти заперечували настанову етичного раціоналізму XVII ст. на подолання пристрастей як перешкод на шляху до моральності. На їхню думку, саме пристрасті роблять людину істотою етичною. "Зруйнуйте в людині провідну пристрасть, — говорив К. Гельвецій, — і в ту ж мить ви полишите її світла розуму". Пристрасті — це небесний вогонь, який оживляє світ моральності.

Потрібно вести мову не про викорінення пристрастей, а про те, аби зробити їх відповідними загальним інтересам суспільства. Це вчення отримало назву теорії "розумного егоїзму". Згідно з нею, основне завдання моралі — не боротися з фізичною природою людини, її прагненням до задоволення, а формувати в неї особистий розумний інтерес. Тож просвітники звертаються до вивчення соціально-культурних механізмів, які дають змогу ефективно поєднувати особистий інтерес із загальним благом. Далі вони доходять висновку, що поведінка людини» її характер і життєві орієнтації визначаються, переважно, умовами її життя — суспільним середовищем та державним ладом. Як відзначав К. Гельвецій, моральні норми бувають добрими чи поганими залежно від форми правління та законодавства. Гордий і сміливий народ під упливом законів, які принижують людину, може стати малодушним та слабким. Отже, щоб викоренити недоліки чи зробити людей високоморальними, треба створити закони, котрі б поєднували інтереси окремої людини й інтереси всього суспільства.

Іншим найважливішим механізмом в етиці французьких матеріалістів щодо формування високих моральних рис були виховання й освіта. Справжня моральність завжди перебуває в гармонії з розумом. Розум та знання відкривають людям шлях до осягнення суспільного значення особистих устремлінь до чеснот і щастя. Поставивши питання про вплив соціальної сфери на формування моральної свідомості особистості, філософи-матеріалісти зробили істотний крок до вироблення соціально-історичного пояснення моралі.

"Природну" мораль досліджував Франсуа-Марі Вольтер (1694-1778 рр.). Природність моралі він ототожнював з її відповідністю вимогам розуму, а найважливішу передумову такої моралі вбачав у "природній" релігії. Французький просвітник виходив з двох основних положень: визнання фактом розуму існування найвищої розумної істоти — Бога — та заперечення християнського вчення, спотвореного марновірством і фанатизмом. "Природна" релігія вважає існування Бога не питанням віри, а результатом роботи розуму, здорового глузду, її зміст зводиться до поклоніння вищій Істоті, що створила світовий порядок, і покорі її вічним заповідям. З цього витікає вічний універсальний закон моральності, що закликає людство До миролюбства, дружби та братерства.

Основне в моралі, за Ф. Вольтером, почуття морального обов'язку, що проявляється в двох аспектах: як етичний інстинкт, укладений в людині Вищою Істотою, та як результат вільних дій окремих людей. Усвідомлення обов'язку у Ф. Вольтера є основним змістом його етики та пояснюється правилом: "Поводься з іншими так, як ти хотів би, щоб поводилися з тобою".

У своїй етиці Ф. Вольтер поєднує натуралістичні та раціоналістичні мотиви. Він виходить з положення про "добру природу людини" та вважає, що освіта зміцнить у неї прагнення бути добродійною, Його етика оптимістична та гуманна, бо щастя полягає в можливості користуватися всіма благами життя.

Інший варіант створення "природної" моралі запропонував другий видатний просвітник XVIII ст. Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). її витоки він шукав у "природному" стані людини, коли вона ще не була поневолена забобонами та не пізнала неприродних пристрастей. У трактаті "Міркування про науки" Ж.-Ж. Руссо писав, що дикунам не дає чинити погано не освіта, не вимоги законів, а природне ставлення до пристрастей і незнання аморальних вчинків.

Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а також «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспільний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індивідів, про можливість здолання морального відчуження між людьми. Так, у романі-трактаті «Еміль, або про виховання» Руссо стверджував, що, розвиваючи у дитині почуття м'якості, співчуття, людяності, вихователь повинен за допомогою необхідної корекції природних якостей (співчуття і жалості) викорінювати у ній риси жорстокості й деспотизму. Останні, на думку філософа, є породженням цивілізації. Руссо робить акцент на людській совісті, тому що це — стрижень особистості, прояв її почуття, а не судження, тому що людина — істота емоційна. Моральне зло у суспільстві, вважав Ж.-Ж. Руссо, породжується соціальною нерівністю, приватною власністю. А тому основою позитивного перетворення моральності мають бути соціально-класові зміни та волевиявлення народу.

На відміну від інших просвітників, Ж.-Ж. Руссо провідну роль в етичній сфері відводив не розумові, а почуттям. У "дикому" стані людські пристрасті були благородні та чисті, але культура й законодавство, що сформувалися в умовах суспільної нерівності, невпізнан

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. V. Етичні правила психологічних досліджень
3. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
4. Активне управління інвестиційним портфелем - теоретичні основи.
5. Амортизація основних засобів, основні методи амортизації
6. Арифметичні оператори
7. Арифметичні операції
8. Арифметичні операції в різних системах числення
9. Арифметичні операції над цілими числами
10. Арифметичні цикли. Оператор циклу For – Next
11. Артеріальний пульс, основні параметри
12. Атомно-молекулярне вчення.

Переглядів: 3668