• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Етична думка в Україні.

Етичні погляди Г. Сковороди.У розвиткові української етичної думки важливе місце посідає творчість видатного українського мислителя Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Він написав 18 творів і зробив переклад 7 творів з латини. Від початку до кінця Г. Сковорода мораліст. Сенс життя він вбачав у пошуках сенсу буття та вказівках шляху до щастя іншим.

Метою життя для Г. Сковороди були радість і веселість, багатий внутрішній світ, міцність душі. Досягнення цього блаженного спокою і було для нього мистецтвом життя.

За тодішніх умов етико-моральне вчення Г. Сковороди мало релігійне забарвлення. Попри всю неортодоксальність його ставлення до релігії, своєрідність тлумачення Бога, досягнення блаженства він пов'язує з поєднанням душі з Богом.

Своє розуміння духовності (що тотожне гуманізму) філософ пояснює вченням про два світи: видимий, зовнішній і невидимий, внутрішній. Невидиме присутнє у всіх речах як вічне, незмінне, істинне. Людина — це також єдність видимого й невидимого. Через свою невидиму натуру людина тотожна Богові: істинна людина і Бог — це одне й те саме. Бог пізнається не стільки через освоєння природи, скільки через пізнання самої себе, невидимої людини, через моральне самовдосконалення. Моральне вдосконалення внутрішнього світу наближає людину до свободи — це один з принципів філософії Просвітництва, що повною мірою виявився у філософській системі Г. Сковороди. Європейська філософська думка XVIII ст. чітко розділяла античну духовну спадщину від духу християнства у сфері моралі (антична філософія виходила з ідеї щастя в межах людського життя, а християнська мораль будується на проповідуванні щастя у потойбічному світі). В етиці Г. Сковороди переплітаються антична і християнська традиції. Він твердив: якщо щастя та істина можливі, то не десь і колись, а тут і зараз. Щастя треба знайти, ось чому головне завдання — пізнати самого себе. Пізнання людиною самої себе є кінцевою умовою щастя кожної особистості й усього суспільства. Однак для самопізнання одних знань мало, потрібно добре серце — висока моральність.

Основною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має яскраве моральніше наповнення. Життя людини — це процес неперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Воно сприяє моральному вдосконаленню людини, бо тільки той, хто пізнав свою природу, може бути корисним для себе й інших.

Сутність людини, її призначення та сенс буття тлумачаться через визнання суперечностей у самій людині. Вона, як і світ, має внутрішню (духовну) та зовнішню (тілесну) природу: "Серце, думки й душа — то все одне". Філософ не протиставляє духовне тілесному, а говорить про існування й тілесного, й духовного начал.

Розмірковуючи про духовне та тілесне, божественне й земне, вічне і швидкоплинне, Г. Сковорода доводить, що основне в людині — це її душа. Щоб пізнати самого себе, потрібно заглибитися в себе, серцем перелетіти від земного до невидимого, небесного — так ми зможемо осягнути наше серце та душу. Серце, в його твердженнях, — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання. Людей, котрі досягай самопізнання, визнання та любові інших людей, Г. Сковорода називав істинними людьми.

Розкриваючи сутність щастя, він вказує, що ситість шлунка й інші тілесні задоволення не дають його. Досягнення в науках також не роблять людину щасливою. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя, — це самопізнання. Щоб бути щасливим, необхідно пізнати, знайти самого себе.

Спочатку людина немовби звернена всім єством назовні, На гонитву за радощами земного світу. Потім вона осягає пізнання власної природи, самої себе, своїх здібностей і виробляє відповідний своїй природі спосіб життя. Основу такого способу життя Г. Сковорода вбачав у "сродній праці" як дійсному прояві людської життєдіяльності, самоствердженні людини.

Споживання матеріальних благ, насолоду ними філософ не вважав основою людського щастя. Найвище блаженство та справжнє щастя дає людині праця за покликанням, що відображує природні нахили людини. Причиною всього аморального, спотвореного в суспільстві він вважав працю без покликання, працю з необхідності, примусову чи працю задля збагачення. Тож, засуджуючи соціальні вади суспільства, він закликав до морального вдосконалення, будучи переконаним у тому, що щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Звідси він дійшов висновку, що ідеальним є таке суспільство, в якому кожен може реалізувати свої природні задатки, втілити їх у життя через освіту.

Актуальною була його думка про духовну силу особистостей, здатних нести істину іншим людям та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до образу старозавітного Мойсея, Г. Сковорода бачив у ньому особистість, яка своєю волею об'єднала єврейський народ і зробила його щасливим.

Яскраво моральну спрямованість у Г. Сковороди мали соціальні проблеми. Цінність людського життя він вбачав у діяльності, котра була спрямована на встановлення справедливості в суспільстві, що робила б життя раєм і Божим домом. У цьому новому, ідеальному, високоморальному світі, країні та царстві любові будуть панувати рівність, любов і спільна власність. Досягти такого стану речей можна через самоорганізацію народу, звільнення від соціального та духовного рабства, для чого важливі духовна єдність етносу, віра у власні сили та воля до мети.

Хоча етичні погляди Г. Сковороди, його думки та саме життя були далекими від життєвої суті, але ідеали, які він сіяв серед українського народу, були чистими та переконливими.

Ще один принцип етико-філософського вчення Г. Сковороди — всепроникнення моралі, розширення меж функціонування моралі на усе суспільство, на кожну особистість. У такий спосіб філософ стверджує гуманістичну можливість людини жити за совістю незалежно від матеріального стану чи роду діяльності. Таким чином, етична спрямованість філософії Г. Сковороди продовжує і розвиває національну традицію морального просвітництва і виховання, що склалася у практиці братських шкіл, Києво-Могилянської академії, у вченнях І. Гізеля, Ф. Прокоповича, Г. Кониського.

Етичні погляди Т. Шевченка.Цитатами з творів Тараса Шевченка (1814-1861 рр.), як і цитатами з Біблії, можна доводити "все". Кожна "ідеологія" чи "партія" в нас може з тріумфом проголошувати його "своїм", відтворювати вигідний для себе образ, що, власне, проявляється в усьому шевченкознавстві, де в потугах пошуків образу загалом забувається сам поет, відтворюється його культ та бажане для себе його бачення.

У кожному з образів Т. Шевченка віддзеркалюється істина. Загалом, він постає настільки зромантизованим, що говорити про його власний романтизм не доводиться, хоча романтизм становить сутність його творчості. Цей романтизм є не просто результатом упливу західноєвропейських ідей, а органічним проявом традицій народної творчості, хоча й перші впливи не можна повністю заперечити.

Що стосується світогляду Т. Шевченка, його витоків, то він був породжений покріпаченим селянством. У темряві ночі життя в російській кріпосницькій державі Т.Шевченку світили орієнтири української державності й акумульований його свідомістю національний дух — дух козацької доби, "козацької шаблі", що його він передав не тільки живим, а й поколінням ненароджених.

У його творчості синтезована єдність тіла та душі, духу України. Саме завдяки цьому синтезу людина в нього постає як образ Божий — вона ніколи не скалічена, однакова в добрі та злі, повна й багата внутрішнім змістом.

Жив і творив Т. Шевченко там, де ще доживали свого віку очевидці Коліївщини, де були живі згадки про вільну козацьку державу, де співали думи про Б. Хмельницького, де він особисто відчув злидні й нужду селянина-кріпака. Глибоке знання життя, традицій боротьби за волю та не менше особисте прагнення до неї дали змогу викласти виношені мрії у Статуті братства. Осягнувши минуле, він спрямував свій погляд на світ і майбутнє України, звернувся не лише до сучасників, а й до потомків із закликом вирішувати всі проблеми, виходячи з основ національного буття.

У творчості Т. Шевченка природа постає як щось підпорядковане людині, резонатор або дзеркало, прислуховуючись До якого та вдивляючись в яке, людина чує і бачить саму себе. Природа відгукується на все, що діється в серці людини, відображає її внутрішнє життя в наочних образах і символах. Однак як саме природа відгукується на заклик людського серця, говорить з людиною, озивається до неї, слухає її, сумує5 хвалить Бога, плаче, сміється — усе це залежить від того, що переживає людина, котра завжди в центрі історії та історичних подій.

Пророком Т. Шевченко, певно, став тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою власного життя, а патріотизм — мірою справжньої любові людини до людини. Саме через символізм автобіографізму формувалася модель усього творчого світу Т. Шевченка з чітким висвітленням гостроти розподілу на добро та зло, без жодного компромісу чи середини, як стосовно себе, так і щодо інших. Тож у полі його зору перебувала вся дійсність, оскільки вона охоплювалася людиною.

Боротьбу за справедливість, щастя та добро проти зла й насилля Т. Шевченко тісно пов'язував з ідеєю милосердя, що розумів як істинно людське почуття, співчутливе ставлення людини до людини, прагнення робити добро, допомагати людям у боротьбі з горем, нещастям. Гнівно засуджував тих, хто принижує беззахисного, зневажає його гідність, обманює, кривдить людину, чинить їй зло, спричиняє муки та страждання. Милосердя він визнавав найвищою основою людської моральності, духовності, людських взаємин і вчинків.

Бачення світу в поета, попри загальнолюдську спрямованість, глибоко національне, позачасове. Символічним кодом у ньому зосереджуються колективні надії та пам'ять, минуле, сучасне й майбутнє, розкриття яких дає змогу пізнати світову правду та про приховані колективні гріхи, і про "золотий вік", який був та ще повернеться. В історичному інтелектуальному ключі все це спрямовується на глибоке розуміння української історичної долі та колективної душі. Мислитель поєднував козацько-становий патріотизм як апофеоз України, її історії та права з романтичним образом свободи народу, котру бачив позаісторично. На основі ж цього поєднання він створив модель майбутньої України.

Проявляючи значну зацікавленість в історії України, українського народу, Т. Шевченко бачить, насамперед, людей живих, конкретних, які стогнуть у кайданах. Він усвідомлює, що неправда є неправдою людською, неправдою царів і панів, а неволя є неволею мужицькою, неволею українською. Саме тому його цікавили в історичному минулому України, передусім, до дії та традиції, пов'язані з визвольною боротьбою українського народу проти своїх поневолювачів, проти соціального рабства та національного гноблення.

Виражаючи природну й законну ненависть до царизму та російських поміщиків, які бачили Україну своєю провінцією, X, Шевченко не переносив цієї ненависті на російський народ, на російських кріпаків, які також конали в неволі. Любов до українського народу поєднувалась у нього з любов'ю до народу російського, народів Кавказу, Середньої Азії та інших регіонів і окраїн Російської імперії. Поет вірив у те, що не повинно бути ні пригноблених народів, ні людей. Отож, стоячи на боці рідного народу, його національної свідомості та гідності, він культивував почуття єдності й дружби народів, визнання за ними права вільно розпоряджатися власною долею, гідною людського існування без будь-якої зверхності над іншими в "сімۥї вольній, новій".

В українській новій літературі поет був першим, хто закликав українців не цуратися самих себе, не виступати в ролі придуркуватих провінціалів або хитрих малоросів. Він доводив, що самоствердження України має історичні й соціальні виміри. Утвердивши українську літературну мову, українську літературу як чинник національної самосвідомості, могутньої зброї в розвитку культури українського народу, створюючи свою поезію в дусі вільнодумства, гуманізму та патріотизму, Т. Шевченко спростував як великодержавне твердження, що українська мова загалом не існує, так і погляди русифікованого "освіченого" панівного класу та його прибічників на українську мову як на мужицьке "нарєчіє". Збагативши рідну мову, він розглядав його як культурне надбання, найбільшу духовну цінність народу, захищав її засмічування, намагався подолати примітивізм І лихослів'я, закликаючи навчатися чужого, однак не цуратися свого.

Романтичним було і ставлення Т. Шевченка до релігії. У його творах віднаходимо чимало гострих висловів на адресу Церковної обрядовості, всіляких забобонів, виступів проти зловживань релігії з політичними цілями, проти релігійних війн, кровопролиття та сліз в ім'я релігійних пристрастей тощо. Архієрейську службу він розглядав як щось "тибетське", "лялькову комедію", апокаліпсис вважав алегоричною дурницею, розцінюючи все це як виродження, занепад справжньої релігійності. Відкидав у релігії все те, що робить з неї абстрактну силу, байдужу до потреб людини, виступає проти індивіда, перешкоджає вільному розвиткові особи, задоволенню її внутрішніх потреб.

На думку Т. Шевченка, релігія мала сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Ось чому, критикуючи все те, що затуманює, псує, закриває вічний, святий, дійсний зміст віри, він постійно цікавився релігійними проблемами, перечитував Біблію, часто цитував її, називав "єдиною моєю відрадою".

Істинною вірою Т. Шевченко вважав народну віру, що, зберігаючись у народних звичаях, обрядах і душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв'язку та відносин між Богом і людиною, не потребуючи посередників та інших об'єктів наших поклонінь. За старими традиціями він надзвичайно ідеалізував Богоматір як ідеальний тип матері (Діви Марії). Наділяючи людськими рисами Ісуса Христа, поет наближав його до людини, цінував у ньому високі людські риси. Для Т. Шевченка Бог — Ісус Христос поставав захисником гноблених, виразником їхніх надій і прагнень. Щодо християнства, то у творчості поета воно набуває рис народної релігії, в якій Христос за плугом іде, а Марія несе йому їсти.

Тож основними етичними ідеями Т. Шевченка були любов до людини, повага, чуйність, взаємодопомога в праці, у подоланні труднощів і незгод. На його думку, вони є тією вищою метою, якою має послуговуватися кожний і без чого людина черствіє, стає грубою, втрачає гідність, проявляє самолюбство, нехтує інтересами та правами інших людей.

Етика І. Франка.Іван Франка (1856-1916 рр.) — український письменник, учений, перекладач, публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч, доктор філософії Віденського університету.

Він не мав спеціальних праць з історії та теорії етики, моральна проблематика посідала в його творчості одне з чільних місць. Моральний ідеал, якому І. Франко неухильно слідував упродовж всього життя, — це праця на благо свого народу. В статті "Дещо про себе самого" він вказував на моральний обов'язок віддячити простим людям за те, що він за їх допомоги зміг піднятися на ту висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють загальнолюдські ідеали.

Людину І. Франко розглядав як вершину розвитку природи, однак усвідомлював її багатовимірність, глибоко замислюючись над вічними проблемами людського буття, життя та смерті, добра і зла, складних взаємин зі світом та іншими людьми. Через осмислення трагічності буття людини він виходив на передчуття тих фатальних катаклізмів XX ст., які призвели до безсилля особистості перед тотальним насиллям.

У розвитку економіки та розподілі праці І. Франко вбачав основний важіль суспільного прогресу. З подальшим розвитком суспільства відбувався процес посилення держави, що заклала підґрунтя політичної влади, панування людини над людиною, соціальної нерівності. Визнання ролі та значення економічних чинників у розвиткові суспільства не заперечувало впливу на соціальний поступ ідеальних, духовних чинників. Він був твердо переконаний у тому, що будь-який суспільний рух повинен мати свою мету. Рух без мети — людина без керма та вітрил, проте й мета не просвітлена ясністю ідеалу — ніщо. Ідеалом І. Франко вважав боротьбу за людське щастя та свободу людини.

Народ, вказував І. Франко, хоч і пригноблений, бідний, безпорадний, але поволі підноситься та відчуває щораз більшу потребу у правді та справедливості. Отож працювати на користь такого народу необхідно й ніяка праця не пропаде марно.

Свій моральний обов'язок І. Франко виконував двома шляхами. Перший з них — це дослідження проблем історії та культури власного народу, визначення його місця серед культур інших народів. Він закликав інтелігенцію спрямувати свої зусилля На поглиблення зв'язку з народом і навіть запропонував програму Духовного розвитку українського народу, охоплення мас системою освітянської діяльності.

Другим шляхом було пробудження моральної свідомості та національної гідності української спільноти, пробудження в людях, пригнічених нелюдськими умовами існування, духу свободи та людської гідності. Виходив із гуманістичної позиції, згідно з якою людина, що сприймає принизливі обставини як нормальні, топче в собі людську сутність. Він принципово обстоює гуманістичний принцип співчутливого ставлення до простих і обездолених людей.

Показуючи у своїх творах злиденні умови життя робітників, І. Франко мав на меті пробудити їхню свідомість і спонукати до відстоювання людських прав. Письменникові-гуманісту була чужою ідея протиставлення героя та народу. У поемі "Мойсей" він вивів необхідність нерозривної єдності героїв і народу, що стали запорукою виживання народу та його подальшого розвитку. Тільки єдність героя з народом, їх єднання в спільній праці буде сприяти суспільному благові та формуванню національної свідомості.

В етиці І. Франка важливе місце посідала проблема прогресу людства в її моральному спрямуванні. Поняття суспільного поступу пов'язується з інтересом конкретної людської особистості. З цих позицій показані суперечності історичного розвитку людства, його нерівномірність, дискретність і локальність. Багатство, що зосереджене в руках невеликої частини суспільства, знання чи розвиток мистецтва не є реальними показниками поступу, а критерієм його є розвиток окремої людської особистості. Шлях до неї- у людській розумній творчій діяльності. Поступ пов'язується, передовсім, з національним розвитком, а нація розглядається як засіб само-ідентифікації особистості.

Певний інтерес викликає також думка мислителя про вплив на формування моральних рис естетичного сприйняття й переживання дійсності та творів мистецтва. На його думку, глибина переживання краси й досконалості — важливий фактор морального впливу на особистість.

Етика Лесі Українки.Леся Українка (Лариса Косач) (1871-1913 рр.) — видатна українська письменниця, громадсько-культурна діячка, її етика базується на ідеї та ідеалі свободи, що були провідними мотивами її поетичної, прозової, літературно-критичної та публіцистичної творчості. Навколо морального сенсу свободи групуються інші етичні проблеми. Тема свободи — одна з провідних у поезії Лесі Українки. Вона проголошує своє творче кредо: жити варто заради боротьби за свободу. Це проявилось у її боротьбі з російським царизмом. "Не бійтеся, побратими, —писала вона, — в'язниця поетів, що люблять волю, Батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув'язнення, вона простора, її славне ім'я — Росія".

Центральне місце в етичних роздумах Лесі Українки відводиться носію моральних рис — людині. Значення людини як суспільної істоти вона розглядала під кутом людської особистості, піднесення її гідності як найвищої цінності в загальнолюдських і національних вимірах, відбиття в ній духу Прометея. Образ Прометея став узагальненим образом роздумів про людину та сенс її буття, взаємини особи й суспільства, пошук шляхів побудови нормального суспільства, боротьби проти невільницького становища й національного гноблення.

Прометеїзм для Лесі Українки був символом усього передового — сміливості думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності, силою, що скріплює готовність іти на муки та смерть заради правди й надії. За алегоричними символами та сюжетами вона прагнула показати зв'язок минулого із сучасністю, їх трансформацію в майбутньому.

При розгляді цих питань беззаперечним у творчості Лесі Українки є протиставлення пасивної маси суспільства діяльній особистості, сміливій людській індивідуальності. На її думку, призначення видатної особистості полягало в тому, щоби пробудити народ, роздмухати надію на майбутнє визволення, не лити сліз, а шукати в людях "живий вогонь", щоб таким чином здолати лихо та негаразди. Людина, передбачаючи якісь події в суспільному житті, не повинна залишатися пасивною до них, а своїми діями впливати на перебіг історичного процесу, збуджувати народ до дії.

Леся Українка усвідомлювала, що значна частина суспільства була масою рабів. Однак, попри свою пасивність, вони є нащадками Прометея, прикутого до скелі. Потрібно лише знайти шляхи до їхніх душ, щоб розбудити сміливість і дух протесту. І тоді ця колись пасивна маса змете тиранію, здолає невільницьке гноблення. Ідеал суспільних відносин вона вбачала в побудові вільної держави, в якій люди мають усі людські та громадянські права, що тільки встановлені на світі.

Хвилювали Лесю Українку такі етичні питання, як роль творчої інтелігенції в розвитку суспільства, проблеми моральної відповідальності особи за вибір вчинку та його наслідки, життя в умовах несвободи і шляхи уникнення рабства духу тощо. Письменниця осмислює покликання митця в суспільстві, вважаючи, що призначення таланту — відкрити людям правду та позбавити таким чином їх ілюзорної свободи. Такою є свобода від моральної відповідальності за вибір.

Свобода як тягар — була новим баченням письменницею моральної проблеми. Це тягар моральної відповідальності за правду, спійману в плині подій, угадану героєм. Знання правди — це здобуток лише вільного людського духу. Вище стоїть моральна відповідальність за істину. Позаяк вона може породити страх і відчай перед таємничим перебігом подій та незбагненністю долі людини. Письменниця вимагає активних дій для зміни подій на краще. У політичних реаліях свого часу вона поставала невтомним борцем за політичну свободу та шукала шляхів найбільш ефективної діяльності інтелігенції в суспільному русі.

Велика увага в її творчій спадщині приділена питанням діяльності інтелігенції серед народних мас. Інтелігенція, наголошує письменниця, має говорити з народом як з рівним і доводити, що доля людей (свобода, право на життя та на працю) — у їхніх руках. Тож її обурюють спроби інтелігенції загравати з народом, підміняти політичні питання пошуку шляхів до свободи другорядними суперечками.

Леся Українка стояла на гуманістичних позиціях тих представників інтелігенції, котрі говорять правду про народне життя. Умови його настільки складні, що принижують людину, не дають змоги розгорнутися її моральним рисам. Основним вона вважає виховання в народу усвідомлення людської гідності, що породжує непримиренність до рабства.

У полеміці з національне обмеженим поглядом на поняття людського письменниця засвідчила, що є мислителем європейського масштабу, її погляди на цінності людського життя мали яскраво гуманістичний характер. Вона відстоювала людську гідність як запоруку нормальності стосунків. У полеміці зі своїми політичними опонентами ставила істину понад усе, але не ціною приниження чи топтання гідності інших.

Етичні погляди Лесі Українки характеризувалися народністю та патріотизмом, мрією про ідеальні моральні стосунки в новому суспільстві. Вона була переконана в тому, що необхідно вести роботу щодо пробудження народу до боротьби проти невільництва та національного гноблення.

Етично-філософська думка України Нового часу, безперечно, багато зробила у справі дослідження проблеми моралі, а XIX ст. — третій період історії етичних вчень України — пропонує нові аспекти дослідження сфери моралі. Це період активного становлення самосвідомості української нації, що визначається постановкою проблеми «людина — нація», і саме це питання є головним у етичних поглядах української інтелігенції XIX ст.

Професійну філософську думку України XIX ст. репрезентували викладачі університетів і духовних академій. Серед них П. Юркевич, С. Тогоцький, П. Ліницький, О. Козлов, О. Гіляров, Г. Челпанов, Д. Богдашевський та ін. Поставивши у центр своїх досліджень проблему людини, вони визнавали принципове значення питань моральності. Ця сфера розглядалася ними як Царина, де виявляється практична значущість загальнофіло-софських ідей. Моральні питання безпосередньо пов'язані з пошуками виходу суспільства із світоглядної кризи. Усвідомлюючи важливість етики для вирішення низки загальнофіло-софських та світоглядних питань, українські філософи XIX ст. стали на шлях переосмислення класичної філософської спадщини крізь призму моральної проблематики.

Радикально настроєна інтелігенція переважно шукала шляхи практичного перевлаштування суспільства, підпорядковуючи цій меті свою теоретичну діяльність. У межах їх світогляду індивідуальне життя втрачало внутрішній зміст, а проблема щастя людини зводилася до зовнішньої перебудови суспільного життя внаслідок перерозподілу матеріальних благ. Представники «академічної думки» в Україні в особі П. Юркевича (1826 — 1874 рр.) вважали такі ідеї антигуманними. Традиційно для української етичної думки є «філософія серця» П. Юркевича: серце — скарбник і носій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя. Воно є основою морального життя людини, де зосереджуються усі моральні почуття. П. Юркевич, С. Гогоцький, а пізніше П. Ліницький, О. Гіляров, Д. Богдашевський та ін. у своїх філософських пошуках виходили з того, що існує потреба в осмисленні місця людського духу в цілісній системі світу, що виходить із визнання гармонії розуму і почуттів.

У цей період етика була виділена як самостійна наукова дисципліна, яка в той же час нерозривно пов'язана із філософією. Вважаючи проблему людини центральною в філософії, українські вчені бачили у переосмисленні філософії ключ до виходу із світоглядної кризи. Отже, представники академічної філософії України були одностайні в тому, що осягнути внутрішній світ людини, а тим більше природу моральності не можна без філософії. У цей же період відбулося становлення марксистської філософсько-методологічної позиції, в рамках якої етична проблематика була переведена у площину соціально-революційної діяльності. Подальший розвиток етико-філо-софської української думки відбувався або в межах марксистської методології, або згідно з традиціями класичного раціоналізму, чи неокласичного підходу до етичних проблем філософії XX ст.

Українська етична думка у XX - початку XXI століть.Перемога більшовизму в революції 1917р. негативно вплинула на розвиток гуманітарної науки в Україні (етики зокрема), оскільки політика нової влади була спрямована на знищення цінностей української культури.

У 20-х — на початку 30-х рр. XX ст. серед прогресивної української інтелігенції ще були надії зберегти українську культуру. Так, відомий український державний і громадський діяч Микола Скрипник (1872-1933) обстоював ідею українізації (збереження національних особливостей, мовної культури, відкриття українських навчальних закладів, представництва українців у владі тощо). Однак такі намагання були марними та набули навіть трагічного завершення. Ідеологи "українського відродження" зазнали політичного переслідування (хто не встиг емігрувати, був репресований).

Почався період масової експансії марксистсько-ленінської просвіти. Це особливо відчула гуманітарна наука, й етика зокрема. 'Науковий комунізм" став альтернативою політології, соціології, етики, естетики тощо. Лише в 50-х рр. XX ст. заангажований ідеологією сталінського тоталітарного режиму, зокрема, курс етики був уведений до навчальної програми деяких вищих Навчальних закладів (це можна назвати "першим відродженням"), а в 60-х рр. минулого століття (під час "другого відродження") почалися спроби аналізувати етичну спадщину зарубіжних і вітчизняних мислителів.

Не потрібно відкидати роль української еміграції в розвиткові етичного вчення. Необхідно згадати імена В. Винниченка, Д. Донцова, В. Липинського, Ю. Липи та ін.

Справжнє життя відчула етика як наука лише в 90-ті рр. XX ст. з проголошенням незалежності України. Сприяли цьому вчені Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Києво-Могилянської Академії, Інституту філософії Академії наук України та інших науково-навчальних закладів. Так, колективом авторів кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Т. Аболіна, В. Єфименко, О. Лінчук, І. Лосєв, О. Фортова, Є. Шинкаренко) був підготовлений навчальний посібник "Етика" (1992), де вперше здійснено науковий, незаангажований підхід до викладу матеріалу. Значним здобутком в розвитку вітчизняної етики стала наукова праця В. А. Малахова, завершена в його навчальному підручнику "Етика: курс лекцій".

Насамкінець можна підсумувати, що етика, виникнувши як необхідність пояснити колізії суспільного життя, зіткнення протилежних типів моральних настанов, пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у контексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур. Тому завдання сучасних етиків можна вбачати в тому, щоб знайти нові, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.

Читайте також:

1. Аналітико-синтетична переробка інформації
2. Аналогія величин і рівнянь поступального і обертального руху. Кінетична енергія обертання тіла
3. АРХІТЕКТУРА НАРОДНОГО ЖИТЛА В УКРАЇНІ.
4. АТЛЕТИЧНА ГІМНАСТИКА
5. Атлетична гімнастика.
6. Банківська система в Україні.
7. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
8. Банківська система: сутність, принципи побудови та функції. Особливості побудови банківської системи в Україні.
9. Будівельний комплекс та його особливості в Україні.
10. Валютні відносини та їх державне регулювання в Україні.
11. Верховна Рада України - орган законодавчої влади в Україні. Статус народного депутата України
12. Вибори у демократичному суспільстві. Виборчий процес в Україні.

Переглядів: 1968