Кампанії громадянської непокори

Світова економічна криза 1929-1933 рр. справила істотний вплив на економіку Індії. Криза призвела до значного падіння цін на сільськогосподарські продукти, що потягло за собою скорочення посівних площ, зростання заборгованості селянства, його обезземелювання й подальших злиднів. Чимало районів Індії було охоплено голодом. Промисловість також боляче відчувала на собі вплив економічної кризи. Почалося масове розорення ремісників, а також деяких середніх і дрібних підприємців. На великих підприємствах намагалися здійснювати раціоналізацію виробництва та інтенсифікацію праці, що спричинило значне зростання безробіття.

Тим часом "ножиці", що утворилися внаслідок розриву між низькими цінами на сільськогосподарську продукцію й високими цінами на промислові товари, надали можливість великим підприємцям збільшити свої капітали й спрямувати їх у розширене відтворення. Посилилася централізація капіталу, виникло декілька монополістичних національних об'єднань.

Світова економічна криза викликала подальше загострення суперечностей між індійським народом і британськими колонізаторами, сприяла зростанню антиколоніального руху. 1930 р. ІНК оголосив кампанію громадянської непокори під керівництвом М. К. Ганді. Це відбулося 26 січня, коли Конгрес вирішив проголосити цей день Днем незалежності Індії. ІНК закликав народ провести цього дня по всій країні мітинги, на яких присягтися до кінця боротися за звільнення Індії від колоніального ярма. Лідери Конгресу наполегливо шукали форми і засоби боротьби, побоюючись масового насильства.

30 січня 1930 р. Ганді публікує у "Янг Індія" звернення до віце-короля, у якому заявляє, що готовий відкласти сат'яграху, якщо уряд задовольнить вимоги з 11 пунктів, зокрема скоротить земельний податок, ліквідує монополію на сіль, зменшить витрати на військову і цивільну адміністрацію, звільнить всіх політичних в'язнів і здійснить ряд інших вимог.

"Соляний похід" було призначено на 11 березня 1930 р. Передбачалося пройти шлях 400 км. У міру того, як уся країна стежила за "соляним походом" сат'яграхів, народ дедалі більше переймався духом непокори владі. Під впливом "соляного походу" відбулися великі повстання в Шолапурі, Пешаварі, Чітгагонгі, виступи селян у Кашмірі та Алварі. Протягом квітня—травня 1930 р. англійська влада заарештувала понад 60 тис. конгресистів, серед них М. Неру, Дж. Неру і самого М. К. Ганді. За таких умов керівництво ІНК прийняло рішення піти на компроміс з англійцями й укласти угоду під назвою Делійський пакт, або Пакт Ганді—Ірвіна.

Головне, чого домігся віце-король Індії лорд Ірвін, — це відміна бойкотування колоніальної адміністрації. Проголошувалася загальна амністія політичних в'язнів. Скасовувалася монополія на сіль. Конгрес визнавався офіційною політичною партією.

4. Ставлення різних політичних сил до проблем деколонізації та майбутнього країни

У боротьбі проти визвольного руху в Індії британські колонізатори продовжували політику репресій проти його учасників. Водночас вони прагнули поширити свою опору в країні й розпалити суперечності між різними групами населення. Англійці чимдуж розпалювали індусько-мусульманську ворожнечу, спираючись на індуїстську екстремістську партію Хінда Махасатха і Мусульманську лігу. За нових умов частина діячів ІНК взяла участь у Законодавчих зборах, з якими Конгрес раніше не був пов'язаний. Вони утворили групу свараджистів (прибічників самоврядування і незалежності), що прагнула діяти парламентськими засобами боротьби. Це було праве крило партії. М. К. Ганді, будучи центристом й прагнучи відновити позиції керівництва Конгресу, які почали хитатися,, висунув "конструктивну програму" приватних реформ. її основними вимогами були:

—пропаганда ручного ткацтва;

—боротьба з алкоголізмом;

—ліквідація "недоторканості".

Ручне прядіння проголошувалося засобом врятування селян від злиднів.

Серед радикально спрямованих конгресистів визрівало незадоволення керівництвом партії. 1927 р. в Конгресі склалося ліве крило, що об'єднало прибічників активізації антиколоніальної боротьби більш рішучими засобами. Його очолювали Дж. Неру і С. Ч. Бос.

Незважаючи на створення в 1925 р. Комуністичної партії Індії, марксистські ідеї не набули широкого поширення в країні. У 1926-1927 рр. виникли радикально налаштовані робітничо-селянські партії, що виступали за революційні засоби антиколоніальної боротьби. Проте провідною, загальнонаціональною партією в Індії продовжував залишатися Індійський Національний Конгрес.

1935 р. британський парламент прийняв закон про управління Індією. За новою конституцією трохи розширювались права провінцій і у них створювалися уряди, що відповідали перед законодавчими провінційними зборами. Було трохи розширене коло виборців до цих органів. Центральні органи мали будуватися за федеральним принципом. Федерація передбачала збільшення впливу феодальних князів у центральних законодавчих зборах.

Виборчі курії створювалися за релігійною ознакою, що призводило до розпалювання незгоди між індусами і мусульманами. Вся влада, як і раніше, залишалася в руках британських колонізаторів. Дж. Неру справедливо назвав конституцію 1935 р. рабською. В країні розгорнулася кампанія протесту проти конституції, що об'єднала всі сили визвольного руху.

В Індії посилилася також боротьба проти підготовки до нової світової війни.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
М. К. Ганді	\|	Національно-визвольний рух в Індокитаї, Бірмі та Індонезії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.