Національно-визвольний рух в Індокитаї, Бірмі та Індонезії

ТЕМА КРАЇНИ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

Історична доля країн Південно-Східної Азії, незважаючи на різницю в умовах і рівні життя місцевого населення, у ступені економічного розвитку, була у деякому розумінні загальною, однотипною: усі вони дуже рано почали перетворюватися на колонії, стали об'єктами жорстокої політичної боротьби, внутрішніх негараздів, колоніальної експансії. Багаті ресурси, джерелом яких була щедра природа, ставилися на службу колонізаторам. Дешева праця місцевого населення, заснована як на традиційних, так і на плантаційних формах примусового її використання, гарантувала європейським колонізаторам високі прибутки. Ці країни належали різним метрополіям. В Індонезії панували голландці, Бірма належала Великій Британії, найбільш великі колонії Індокитаю (Камбоджа, В'єтнам, Лаос) контролювала Франція. Період між Першою і Другою світовими війнами був часом активної боротьби народів цих країн за незалежність.

В Індонезії у 1918 р. голландська колоніальна влада відкрила Фолькерад (Народну раду), де чисельно переважали європейці й половина членів призначалася генерал-губернатором, котрий розраховував скерувати національно-визвольний рух у парламентське русло.

Страйкова боротьба у цей період досягла значного розмаху. 1919 р. виник профспілковий центр, що об'єднав більшість профспілок і зібрав 1920 р. свій перший конгрес. 1920 р. було засновано Комуністичну партію Індонезії, що . перебувала на платформі радикальних засобів політичної боротьби.

Поряд з лівими, релігійними партіями й організаціями на зламі 20-30-х рр. з'явилися партії національно-демократичного спрямування, насамперед Національна партія на чолі з Сукарно, що виникла 1927 р. на базі Загального дослідного клубу в Бандуні. Переслідувана й змушена реорганізуватися та змінювати назву (з 1931 р. — Партія Індонезії — Паргіндо), ця партія в середині 30-х років висунула низку вимог національно-демократичного характеру, що відверто протистояли колоніально-капіталістичній структурі:

—створення суспільства без класів і капіталізму;

—незалежність з урахуванням національних інтересів і з повагою до інтересів інших народів;

—захист інтересів робітників і землевласників.

Пошуки власного шляху змусили Сукарно запозичити дещо з ідей марксистського соціалізму й поєднати ці ідеї з традиційними для східного суспільства уявленнями про загальну рівність і справедливість. Об'єктивно ідеї Сукарно і програма його партії виказували опір традиційній індонезійській структурі, що сторіччями трансформувалася колонізаторами, але великою мірою ще зберегла свої основи капіталізму колоніального типу, символу чужоземного пригнічення. За свою політичну діяльність Сукарно неодноразово переслідувався, був ув'язнений.

Ситуація в країні вимагала об'єднання всіх антиколоніальних сил. 1937 р. виник Індонезійський політичний союз (ГАПІ), що представляв широкий національний фронт. За умов загрози японської агресії ГАПІ, відстоюючи національні інтереси, вимагаючи у першу чергу самоврядування і демократії, готовий був співпрацювати з голландською владою проти фашизму. Країна перебувала на порозі суворих випробувань.

Бірма спочатку входила до Британської Індії (англійський верховний комісар підкорявся безпосередньо віце-королю Індії), але згодом почала набувати для англійців самостійного значення. У роки Першої світової війни Бірма виявилася важливим джерелом постачання стратегічних матеріалів (третина світового видобутку вольфраму, свинець, олово, срібло), не кажучи вже про рис.

30-ті роки XX ст. були часом піднесення суспільно-політичного руху в Бірмі. На нафтопромислах, у транспортників, текстильників формувалися профспілки, проходили страйки і демонстрації. Було створено Всебірманську селянську організацію. Однак головним» серед усіх цих рухів став рух такінів — Добама асіаїтон (Всебірманська національна ліга). Утворений ще 1930 р. радикально спрямованими студентами, цей рух, члени якого демонстративно називали один одного словом "такін" (пан), що у ті роки вживалося лише при звертанні до англійців (аналог індійського "сахіб"), швидко набув великого впливу в країні. Такіни організовували бойкотування, кампанії непокори, походи страйкарів на Рангун. Найбільш радикально спрямовані з них створили на рубежі 30-40-х рр. комуністичні осередки.

Французький Індокитай було поділено на п'ять частин — надто нерівноцінних. Найбільш відсталими й важкодоступними для господарського засвоєння були Камбоджа і Лаос, а в найвигіднішому становищі опинилися в'єтнамські землі, що були не тільки рисовою житницею, але й центром розведення гевеї та експорту каучуку, що приносило значні прибутки.

Перша світова війна дала значний поштовх подальшому розвиткові економіки колоніального Індокитаю. Поширювалося плантаційне господарство (каучук, кава, чай), розвивалася гірничодобувна промисловість, швидко збільшувалася чисельність робітників у країні. З'явилася оброблювальна промисловість, почали створюватись перші національні банки.

Створена 1923 р. Конституційна партія розпочала енергійну боротьбу за реформу колоніальних порядків і за надання країні статусу домініону. Значно збільшилася кількість емігрантської молоді, що навчалася у Франції; переважна більшість її активно вливалася до рядів борців за національне визволення. 1927 р. сформувалася Національна партія В'єтнаму, що вимагала знищення колоніального режиму. Радикальність виступів і вимог представники} передових верств в'єтнамського суспільства зростала з року у рік.

Світова криза на рубежі 20-30-х рр. ще більше сприяла радикалізації настроїв, особливо серед знедолених — безробітних, обезземелених тощо. У 1930 р. на базі розрізнених комуністичних організацій включаючи зарубіжні осередки, що виникли ще у 20-х роках в Парижі, Хо Ші Міном було створено Компартію Індокитаю, причому, після приходу до влади в Парижі уряду Народного фронту 1936 р., вона, практично легалізувавшись, почала боротися за створення широкого Народного фронту у В'єтнамі. Колоніальна влада, хоча й дуже стримано поставилася до гасел Народного фронту, змушена були провести в Індокитаї низку реформ, включаючи скорочення робочого дня у промисловості, амністію політв'язнів, дозвіл легальної діяльності партій, проведення виборів до ряду представницьких організацій (консультативні палати, Рада економічних і фінансових інтересів). На виборах до цих організацій 1937 р. Демократичний фронт Індокитаю досяг значних успіхів.

У передвоєнні роки країни Південно-Східної Азії, де швидко зростав визвольний рух, стали ареною гострої політичної й дипломатичної боротьби між мілітаристською Японією і західними країнами.

У країнах Південно-Східної Азії селянство складало 80-85% всього населення. В регіоні, де природа далеко не завжди була добра до людини, земля являла особливу цінність. Абсолютна більшість селян була безземельною. Земля належала колоніальній владі, поміщикам-плантаторам, лихварям. У повоєнний період намітилося різке підвищення активності селянського руху, його політизація, тож боротьба за володіння землею була тісно пов'язана із звільненням країн від колоніального панування. У 20-ті роки з'явилися таємні селянські громади неспівпраці. Національно-патріотичні сили у Бірмі, Індонезії, Індокитаї вбачали в селянстві головну соціальну базу для досягнення незалежності своїх країн.

В Індонезії іноземні монополії поширювали свої земельні концесії для виробництва колоніальних продуктів і сировини. На початку 30-х років іноземному капіталові належало понад 4 га землі (1/4 всієї землі в країні, що оброблялася). На землях, загарбаних колонізаторами, було створено біля 2000 плантаційних господарств. Особливо швидко зростали плантації під каучуконосіями. Значно поширювалася цукрова промисловість на о. Ява, що супроводжувалося загарбанням "у оренду" поливних селянських земель. Дрібні селянські виробники цілком залежали від скупників і компрадорів і збували свою продукцію за безцінь. Мала місце пролетарізація селянства.

Провідна політична партія Індонезії — Партіндо — під керівництвом Сукарно робила основну ставку на селянство як найбільш масову силу індонезійського суспільства. В програмі партії на перших місцях були положення, що вимагали передачі землі тим, хто її обробляє, спрямовані на соціальний захист селян і робітників. Політична активність селян Індонезії неухильно зростала.

Після Першої світової війни різко збільшився приплив французького капіталу, здебільшого у вигляді приватних інвестицій (у 1924-1929 рр. — біля 3815 млн. франків на увесь Індокитай) в сільське господарство Індокитаю. Наприкінці 1930 р. колонізатори захопили під виглядом концесій 909 300 га землі. У Камбоджі французька влада встановила податки на свійських тварин, на селянські хати, цукрову і кокосову пальми, при цьому дуже довго зберігалися старі, феодальні податки (подушний, поземельний).

Повсюдно в Індонезії поширювались плантації каучуку, кави, рису, перцю, продукція яких йшла на. експорт. Основною формою експлуатації селян в Індокитаї були рента-податок і державна панщина. Селяни майже повністю залежали від лихварів. Товарність селянських господарств, на відміну від великих плантацій, залишалася незначною. У розвиток сільськогосподарських плантацій французька колоніальна влада вкладала значні кошти, вони були головним джерелом задоволення потреб Франції у дефіцитній сировині.

Селянські повстання в Індокитаї мали характер жорстокого опору колонізаторам, відзначалися тривалістю, завзяттям, великим розмахом. Найбільш великим було повстання 1926 р. у провінції Кампонгчнанг під керівництвом Атя Со. Довгих 26 років тривав виступ лаоських селян (з 1910 по 1936 рр.). Великі повстання селян відбулися у В'єтнамі в 1926-1927 рр. у Кохінхіні і Аннамі.

Селянський рух активно підтримував Демократичний фронт Індокитаю, утворений в березні 1937 р. Під впливом перемог Народного фронту у Франції виступи селян Індокитаю як складова частина загальнодемократичного процесу почали набувати дедалі більш організованих форм.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Кампанії громадянської непокори	\|	Здобуття незалежності Афганістаном

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.