Країни й території Тропічної і Південної Африки

Внаслідок перемоги Антанти й поразки Троїстого союзу політична карта Африки змінилася, набувши тих обрисів, що дісталися потім у спадок незалежній Африці. Серед всіх країн Тропічної та Південної Африки лише дві — Ефіопія та Ліберія юридично були незалежними, суверенними державами. Решта території Африки входила до складу колоніальних імперій — Британської, Французької, Бельгійської, Португальської, Іспанської, Італійської. Германська колоніальна імперія внаслідок війни скінчила існування. Німеччина втратила всі колонії: Німецьку Східну Африку, Німецьку Південно-Західну Африку, Камерун і Того. Британські володіння були не лише найбільш обширними, а й найбільш багатими. В результаті світової війни із встановленням англійського панування в Танганьїці збулась, нарешті, мрія "батька Британської імперії" Сесіля Родса про суцільну смугу британських володінь від Кейптауна до Каїра. Окрім Танганьїки, до складу Британської імперії увійшли Руанда і Бурунді та інші території Германської Східної імперії. За своїм статусом англійські володіння в Африці складалися з колоній, протекторатів, підмандатних територій та одного домініону. Створений 1910 р. домініон — Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Африканська Республіка) — вважався найбільш багатим серед африканських країн Британської імперії. Вже в 20-х роках там видобувалося більше половини золота всього західного світу, і ця частка постійно зростала. До ПАС прилягала підмандатна Південно-Західна Африка (пізніше Намібія), а також три протектората: Бечуаленд (з 1966 р. — Республіка Ботсвана), Свазіленд, Басутоленд (з 1966 р. — Королівство Лесото).

1 жовтня 1923 р. внаслідок референдуму Південну Родезію було проголошено самоурядуючою "білою колонією" зі своїм власним парламентом, що обирався колоністами, які відігравали вирішальну роль у країні. Північну Родезію оголосили 1924 р. британським протекторатом.

1920 р. Кенію було оголошено колонією, а Уганду протекторатом. Однією з найбільших британських колоній був Англо-Єгипетський Судан. Найбільшою із західноафриканських країн, що входили до Британської імперії, була Нігерія, яка з 1914 р. фігурувала під назвою "колонія і протекторат Нігерія". Окрім неї до складу імперії входили Золотий Берег (пізніше Гана), Сьєрра-Леоне, Гамбія.

Французька колоніальна імперія в Тропічній та Південній Африці була такою ж обширною, як і британська, але менш заселеною. Та й природними ресурсами вона володіла незрівнянно меншими. Чималу частину французьких володінь складали пустельні області, що прилягали до Сахари. Французькі колонії на початку XX ст. були об'єднані у дві великі колоніальні федерації: Французьку Західну Африку й Французьку Екваторіальну Африку. До складу Французької Західної Африки входили колонії: Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Дагомея, Мавританія, Нігер, Сенегал, Французький Судан (пізніше Малі). До Французької Екваторіальної Африки увійшли: Габон, Чад, Середнє Конго, Убангі-Шарі. З 1896 р. Франції належав Мадагаскар.

Бельгія до одержання мандата на керування Руандою та Бурунді володіла лише однією, але найбільш обширною африканською колонією — Бельгійським Конго.

Португалії належали Ангола і Мозамбік. Колись могутня, але вже давно ослаблена Португалія не змогла здійснити свого плану — загарбати області між Анголою та Мозамбіком та охопити Африку низкою своїх володінь. На заході їй належала невелика територія — Португальська Гвінея.

Італія володіла двома колоніями — Ерітреєю, загарбаною 1890 р. (1950 р. Ерітрея об'єдналася з Ефіопією у федерацію, а 1962 р. увійшла до складу Ефіопії), й загарбаним дещо раніше Італійським Сомалі.

Усі іспанські колонії знаходились у Західній Африці й були дуже невеликі. Це Ріо-Муні, острів Фернандо-По, малонаселена колонія Ріо-де-Оро (або Іспанська Сахара).

Такий загалом вигляд мала політична карта Тропічної та Південної Африки на початку новітньої історії.

Експлуатація людських і природних ресурсів була головним змістом колоніальної політики метрополій. Сільське господарство — основна галузь господарства африканських країн — під тиском колоніалізму дедалі більше орієнтувалося на експорт. Вирощування експортних культур не тільки заохочувалося, — воно часто вводилося примусово. У зв'язку з орієнтацією сільського господарства на експорт все більша кількість колоній ставала країнами монокультурного господарства. Напередодні Другої світової війни у багатьох країнах від двох третин до 98% вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Промисловість, що створилася в Африці, була ще більше розрахована на експорт. Це була головним чином гірничорудна промисловість, що розвивалася досить швидко, особливо у Бельгійському Конго. У ті галузі економіки, що працювали на експорт, вкладалася левова частка іноземних інвестицій, яка склала за період з 1870 по 1936 рр. 1,2 млрд. фунтів стерлінгів. Не менше 75% цієї суми складали капітали британського походження. У період між світовими війнами набули широкої відомості великі монополістичні об'єднання, такі як англійська "Юнайтед Африка компані" або бельгійська "Юньон Мін'єр дю О'Катанга", що поставили за мету експлуатацію природних і людських ресурсів Африки.

Існували дві основні системи колоніального управління. Система прямого врядування була характерною, наприклад, для французьких колоній, система побічного — для британських володінь. Пряме управління здійснювалось через посередництво колоніальних чиновників — європейців і африканців, побічне — шляхом часткового збереження традиційної феодальної або родоплемінної ієрархії, що діяла в інтересах метрополій.

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз (ПАС), де проживала більшість білого населення всієї Африки (22%). Крім того, більше 10% населення складали метиси та індійці, законтрактовані до Африки для роботи на плантаціях. Ці чинники надавали особливої гостроти расовій і національній проблемам у ПАС.

Найбільші в світі родовища золота і алмазів дали поштовх розвиткові промисловості, спочатку гірничорудної, а потім і обробної. Прогрес сільського господарства стимулювався потребами промисловості й швидко зростаючими містами. ПАС виник 1910 р. внаслідок об'єднання британських колоній — Капської та Наталя — з бурськими республіками Трансвааль та Оранжева, які зазнали поразки у англо-бурській війні 1899-1902 рр.

Створений у ПАС режим пригнічення й расової дискримінації був наслідком компромісу африканерських (бурських) землевласників з метрополією і гірничорудними магнатами.

Боротьба небілого населення Південної Африки, що становило завжди більшість, набула організованої форми в XX ст. Ініціатором руху проти дискримінації стала індійська громада, що, використовуючи розроблену Ганді тактику ненасильницьких дій, домоглася деякого послаблення режиму дискримінації. Приклад індійців наслідували африканці, що створили 1923 р. Африканський Національний Конгрес (АНК), який обрав тактику ненасильницьких дій у боротьбі за расову рівність. Поступово АНК почав перетворюватися на масову організацію. Оскільки ж помірність у вимогах африканців не дістала належної оцінки, а їхні вимоги ігнорувалися, відбувалося поступове зростання радикальних настроїв серед членів АНК, що виявилося повною мірою вже після закінчення війни.

Загалом період між двома світовими війнами був для Африканського континенту дуже важливим на шляху становлення патріотичних сил і організацій, що у майбутньому повели рішучу боротьбу за свободу й національну незалежність країн і народів Африки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Здобуття незалежності Єгиптом	\|	Вплив іноземних держав

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.012 сек.