Суб’єктивні фактори нахилу до споживання

Ми переходимо тепер до набагато менш ясних ідей, що асоціюються з таким поняттям, як "змушені заощадження". Чи ховається за цим терміном який-небудь певний зміст? У своєму "Трактаті про гроші" Кейнс уже розглядав деякі більш ранні випадки вживання цього терміна; там відзначалося, зокрема, що поняття "змушені заощадження", яке використовувалося рядом авторів, у чомусь подібне до різниці між інвестиціями і "заощадженнями" (в колишнім визначенні останнього терміна, що давались у роботі "Трактат про гроші"). Тепер, однак, Кейнс уже не впевнений у тім, що, як він тоді думав, між цими поняттями виявляється дійсно настільки велика подібність. У всякому разі, тепер Кейнс упевнений у тому, що "змушене заощадження" і аналогічні терміни, які вживалися саме останнім часом (наприклад проф. Хайеком і проф. Робінсоном), не знаходяться в прямому зв'язку з різницею між інвестиціями і "заощадженням" у тому змісті, яке Кейнс надавав цим поняттям у своєму "Трактаті про гроші". І хоча згадувані автори не пояснили точного значення, у якому вони вживали цей термін, ясно, що "змушене заощадження" в їхньому розумінні – явище, що безпосередньо виникає зі змін у кількості грошей або обсязі банківського кредиту і вимірюване певними величинами.

Зовсім очевидно, що зміни розмірів виробництва і рівня зайнятості повинні привести до змін величини доходу, вимірюваного в одиницях заробітної плати, а зміна одиниці заробітної плати викликає не тільки перерозподіл доходу між боржниками і кредиторами, а й зміну загальної суми грошового доходу. Ясно, нарешті, що в кожнім із цих випадків стане (або, принаймні, може стати) іншою й загальна сума заощаджень. Інакше кажучи, оскільки перехід до іншої маси грошей, що обертаються, роблячи вплив на норму відсотка, можуть викликати зміни в сукупній величині доходу і його розподілі (ми покажемо це пізніше), такі процеси можуть непрямим чином спричинити за собою зміни в сумі заощаджень. Але такі зміни відповідають змістові терміна "змушені заощадження" нітрохи не більше, ніж будь-які інші зміни в загальній сумі заощаджень під впливом інших обставин. При цьому ми не в змозі провести границю між обома видами заощаджень доти, доки не установимо, яку ж суму заощаджень за даних умов варто вважати нормальною або "стандартною". Більш того, масштаби збільшення або зменшення загальної суми заощаджень, викликаних даною зміною маси грошей, що обертаються, як ми побачимо далі, аж ніяк не постійні; співвідношення, що складається між цими величинами, найвищою мірою мінливі і залежать від багатьох інших факторів.

Таким чином, термін "змушене заощадження" залишається позбавленим змісту доти, доки ми не виберемо деяку "стандартну" норму заощадження. Якщо ми приймемо (і це може бути цілком доцільно) у якості "норми" розмір заощаджень, що відповідає стійкому станові повної зайнятості, то наше визначення буде мати такий вигляд: "змушене заощадження є перевищення дійсних заощаджень над тими, котрі зберігалися б, якби в стані тривалої рівноваги існувала повна зайнятість". Таке формулювання можна вважати досить визначеним; але вся справа в тім, що обумовлені в такий спосіб змушені надлишкові заощадження являють собою рідке і дуже хитливе явище, і, навпроти, змушений недолік заощаджень відповідає звичайному положенню речей.

У цікавих "Замітках про розвиток доктрини змушеного заощадження" проф. Хайека показано, що саме в цьому і заключалося первісне значення терміна. Поняття "змушене заощадження", або "змушена ощадливість", було вперше введене Бентамом; при цьому він виразно вказував, що має на увазі наслідок збільшення маси грошей, що обертаються (у порівнянні з кількістю товарів, які продавались за гроші), в умовах, коли "всі робочі руки зайняті, і зайняті найбільш вигідним образом". При таких обставинах, як указував Бентам, реальний доход не може бути збільшений, і, отже, додаткові інвестиції, що починаються в зв'язку з переходом до нового стану, припускають змушену ощадливість "за рахунок національного комфорту і національної справедливості". Усі автори, які писали про це в XIX ст., фактично мали на увазі те ж саме. Але спроби поширити це зовсім ясне поняття на ситуації, в яких не досягнутий рівень повної зайнятості, неминуче наштовхуються на ряд труднощів. Вірно, звичайно, що (внаслідок убутної прибутковості при збільшенні числа зайнятих робітників та службовців, що використовують даний обсяг капітального устаткування) будь-яке збільшення зайнятості припускає деякі жертви, які виражаються в скороченні реального доходу тих, хто уже раніш був зайнятий. Однак спробу віднести ці втрати за рахунок збільшення інвестицій, яким може супроводжуватися збільшення зайнятості, навряд чи варто вважати плідною. У всякому разі йому не приходилося зустрічати якихось висловлювань сучасних авторів, які займалися проблемою "змушеного заощадження" і у яких зазначене поняття поширювалося б на умови, коли зайнятість зростає. Вони, очевидно, звичайно випускають з уваги, що поширення введеного Бентамом поняття змушеної ощадливості на ситуацію, у якій не досягнуто рівня повної зайнятості, вимагає, принаймні, спеціальних пояснень або застережень.

Широко розповсюджене уявлення про те, начебто заощадження й інвестиції, визначені в прямій відповідності зі змістом цих слів, можуть розрізнятися між собою за величиною – підрозумівається "оптичною ілюзією", що виникає внаслідок того, що відносини між індивідуальним вкладником і банком, де поміщений його внесок, носять, на перший погляд, однобічний характер, тоді як насправді такі відносини є двосторонніми. Передбачається, що вкладник і його банк можуть якимось чином зговоритися між собою про проведення операції, в результаті якої заощадження в банківській системі просто зникли б (інакше кажучи, вони виявилися б зовсім утраченими з погляду інвестування), або, навпроти, що банківська система в стані створити такі можливості інвестування, яким не відповідають ніякі заощадження. Але ніхто не може зберегти, не здобуваючи при цьому активів у якій-небудь формі, будь то готівка, боргові зобов'язання або капітальні блага; ніхто не може так само придбати майно, яким би він раніше не володів, якщо тільки майно рівної вартості не виявиться знову зробленим або ж якщо хто-небудь інший не розстанеться з майном тієї ж цінності, яким він володів раніш. У першому випадку заощадженню відповідають нові інвестиції; у другому – хтось інший повинен скоротити свої заощадження на рівну суму. Адже в останньому випадку відповідне зменшення багатства повинне бути викликане такими розмірами споживання, що перевищують доход, а не списанням за рахунком капіталу, що відбиває зміну цінності капітальних имуществ, тому що в даному випадку він зовсім не зіштовхується з якими-небудь втратами в цінності того майна, як він мав раніше. Сума, одержувана ним, у точності відповідає поточній цінності його майна, проте власникові майна не вдається цілком зберегти зазначену суму у формі якого-небудь багатства. Іншими словами, звідси випливає, що його поточне споживання перевищило розміри поточного доходу. Якщо ж з яким-небудь майном розстаються банки, виходить, хтось повинен розстатися з частиною своєї готівки. Звідси випливає, що сукупне заощадження індивідуума, про яке йде мова, і всіх інших, разом узятих, неминуче повинно бути рівним поточним новим інвестиціям.

Уявлення, згідно з яким створення кредиту банківською системою уможливлює інвестиції, котрим не відповідає "ніяке справжнє заощадження", виникають лише в результаті штучного виділення одного з наслідків збільшення банківського кредиту й ігнорування всіх інших результатів цього процесу. Дійсно, допустимо, що на додаток до вже існуючих кредитів підприємець зможе одержати від банку нову позичку і це дозволить йому зробити додаткові поточні інвестиції, для яких інакше в нього не вистачило би грошей; у такому випадку неминуче зростуть доходи, причому останні, як правило, збільшуються на суму – більшу, ніж величина додаткових інвестицій. У подібній ситуації (якщо відвернутися від випадку, що характеризується повною зайнятістю) буде мати місце збільшення не тільки грошового, а й реального доходу. У такому випадку населенню буде наданий "вільний вибір", як розподілити цей приріст доходу між заощадженням і витратами; і неможливо представити, щоб підприємець, що брав у борг гроші з наміром збільшити інвестиції, зміг у дійсності розширювати їх більш швидкими темпами, ніж населення збільшує свої заощадження (якщо відвернутися від ситуації, коли його інвестиції лише заміщають інвестиції, що були б інакше зроблені іншими підприємцями). Додаткові заощадження, які виникають у результаті таких рішень, носять нітрохи не менш "справжній" характер, ніж будь-які інші заощадження. Зрозуміло, нікого не можна змусити тримати додаткові засоби, що відповідають новому банківському кредитові, у формі готівки, якщо тільки він сам за своїм розсудом не зволіє зберігати саме гроші, а не багатство в іншій формі. І все-таки зайнятість, доходи і ціни не можуть не змінитися таким чином, щоб у новій ситуації хто-небудь не зволів тримати додаткову суму грошей. Несподіване збільшення інвестицій у тій або іншій сфері може, звичайно, призвести до виникнення незвичайних пропорцій у формуванні сукупних заощаджень і інвестицій (хоча подібні відхилення не могли б мати місця, якби ці інвестиції були передбачені заздалегідь). Вірно також і те, що надання банківського кредиту пускає в хід три тенденції: 1) розширюються розміри виробництва; 2) збільшується цінність граничного продукту, виражена в одиницях заробітної платні (цей процес в умовах зниження прибутковості завжди супроводжує збільшення випуску продукції) і 3) підвищується одиниця заробітної платні, виражена в грошах (звичайний супутник збільшення зайнятості). Ці тенденції, звичайно, можуть уплинути на розподіл реального доходу між різними групами населення. Але ці тенденції властиві росту продукції як такому, і вони проявилися б у такій же мері й у випадку, якби розширення виробництва, що розглядалося, було викликане не збільшенням банківського кредиту, а якими-небудь іншими факторами. Усунути їх можна тільки за умови, що ми виключимо будь-які дії, здатні викликати підвищення рівня зайнятості. Багато чого зі сказаного вище, однак, передбачає результати подальшого дослідження.

Таким чином, хоча "старомодні" твердження, згідно з якими заощадження завжди спричиняє інвестування, не можна визнати правильно сформульованими і досить повними, проте з формальної точки зору вони все-таки виявляються більш правильними, ніж новоспечені концепції, згідно з якими можливі заощадження без інвестицій або інвестиції без "справжніх" заощаджень.

Помилка випливає з правдоподібного, на перший погляд, припущення, начебто ріст заощаджень окремої особи означає збільшення сукупних інвестицій на рівну суму. Коли індивідуум зберігає, він дійсно збільшує своє власне багатство. Але не можна робити звідси висновок, що він збільшує і сукупне багатство, тому що можливо, що даний акт індивідуального заощадження вплине на розміри заощаджень у інших осіб, а отже, і на розміри багатства кого-небудь іншого.

Заощадження кожного індивідуума визначаються його "вільним рішенням" утриматися від витрати тієї або іншої суми незалежно від того, що він або інші захочуть інвестувати, проте загальна величина заощаджень виявляється дорівнює загальній сумі інвестицій; це підрозумівається тим, що заощадження, подібне до витрати, є двостороннім актом. І хоча сума, яку та або інша людина зберігає, навряд чи може зробити скільки-небудь помітний вплив на його власний доход, але вплив його споживчих витрат на доходи інших виключає можливість того, щоб всі одночасно зберігали ту або іншу заздалегідь задану суму грошей. Усяка подібна спроба одночасного заощадження за допомогою скорочення споживання так уплинула б на доходи, що вона неминуче викликала б до життя протидіючі фактори. Настільки ж неможливо для суспільства в цілому, зрозуміло, зберегти менші суми поточних інвестицій, оскільки всяка спроба такого роду неминуче привела б до зростання доходів до рівня, при якому суми, які окремі особи воліють зберегти, збільшилися б на величину, саме рівну сумі інвестицій.

Усе це досить подібне до того і, як погодиться воля кожного індивідуума змінювати, коли б він цього не побажав, розміри суми грошей, що знаходиться в його руках, з необхідністю рівності між усією сумою грошей, що складають індивідуальні залишки, і загальною сумою готівки, створеною банківською системою. В останньому випадку рівність створюється тим, що сума грошей, яку люди воліють зберігати в себе, певним чином зв'язана з їхніми доходами або з цінами товарів, а особливо з курсом цінних паперів, що встановлюється, покупка яких виступає як природна альтернатива збереження готівки. Таким чином, доходи і ціни зазначених товарів неминуче будуть мінятися доти, доки сукупна сума грошей, що окремі індивідууми воліють тримати при сталому новому рівні доходів і цін, не зрівняється з сумою грошей, створеною банківською системою. У цьому й заключається основне положення грошової теорії.

Обидва ці положення попросту випливають з того, що не може бути покупця без продавця або продавця без покупця. І хоча окремий учасник економічного процесу, у якого масштаби операцій малі стосовно ринку в цілому, може спокійно зневажити тією обставиною, що попит завжди носить не однобічний, а двосторонній характер, проте було б безглуздо зневажати цим, коли мова йде про сукупний попит. У цьому полягає корінна різниця між теорією економічного поводження сукупності людей і теорією поводження окремого учасника економічного життя, тому що тільки в останньому випадку ми можемо гадати, що зміни попиту індивідуума не впливають на його власний доход.

Існує вісім основних стимулів, що мають суб'єктивний характер; усі вони спонукають людей утримуватися від витрати одержуваного ними доходу. Мова йде про такі прагнення:

1. Створювати резерв на випадок непередбачених обставин.

2. Робити заощадження у зв'язку з необхідністю забезпечити старість, надати членам родини можливість одержати утворення або утримувати непрацездатних.

3. Забезпечити собі доход у формі відсотка, а також скористатися збільшенням цінності майна, оскільки більш реальному споживанню в майбутньому віддають перевагу у порівнянні з меншим, але негайним споживанням.

4. Мати можливість поступово збільшувати свої майбутні витрати.

5. Насолоджуватися почуттям незалежності і можливістю самостійних рішень.

6. Забезпечити собі маневровий фонд, що дозволяє здійснювати спекулятивні або комерційні операції.

7. Залишити спадкоємцям спадщина.

8. Задовольнити почуття скнарості.

Крім заощаджень, що накопичуються окремими особами, значна частина доходів, яке складає десь від 1/3 до 2/3 усіх нагромаджень у сучасних промислово розвинутих країнах – таких, як США або Великобританія, – заощаджується центральними урядами і місцевими органами влади, корпораціями та іншими установами за мотивами, багато в чому схожими з тими, котрими керуються окремі особи. Тут діють чотири головних мотиви:

1. Заповзятливість – інакше кажучи, бажання забезпечити ресурси для подальших капіталовкладень, не звертаючись при цьому до позик або ринків капіталу.

2. Прагнення до кращого — бажання забезпечити поступове зростання доходів.

3. Прагнення до ліквідності — бажання забезпечити себе ліквідними ресурсами на випадок непередбачених обставин, труднощів і депресій.

4. "Фінансова розважливість" і прагнення до "респектабельності" фірми. Ці мотиви приводять до нагромадження фінансових відрахувань у розмірах, які перевищують витрати використання і додаткові витрати; у результаті цього борги погашаються і цінність капітального майна списується не з запізненням, а "раніше терміну" – до того, як фірма зіткнеться з фізичним або моральним зносом зазначеного майна. Інтенсивність реалізації цього мотиву залежить головним чином від розміру і характеру капітального оснащення і темпів технічного прогресу.

Цим стимулам, що стримують витрати частини доходів на споживання, у деяких випадках протистоять інші мотиви — мотиви, що визначають перевищення споживання над доходом. Це, наприклад, стосується заощаджень, що робляться для утримання родини або забезпечення старості, державної допомоги безробітним і т. п.

Основне "тло" суб'єктивних і соціальних стимулів змінюється відносно повільно, а вплив зміни норми відсотка й інших об'єктивних факторів протягом коротких періодів часу має звичайно другорядне значення. З усього сказаного можна зробити висновок, що короткочасні зміни в споживанні залежать головним чином від того, з якою швидкістю здійснюється перехід до нового рівня поточного доходу, а не від змін у схильності до споживання при даному рівні доходу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Вимір доходу, збереження інвестицій	\|	Гранична схильність до споживання і мультиплікатор

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.022 сек.