Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Естетика як самостійна наука.

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. посідає особливе місце: в 1750 р. вийшов друком перший том «Естетика», Баумгартена(1714—1762). Спираючись на грецькі поняття ейсетикосу, естесі, Баумгартен увів новий термін — естетика.

Постала потреба виокремлення в самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, природи, до суспільства, мистецтва.

О. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику й логіку. Естетика пов'язана із розумінням смаку і пізнає прекрасне. О. Баумгартен широко використовував поняття прекрасного, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Гегеля та М. Чернишевського). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале.

Баумгартен розбив естетику на два рівні — теоретичну (вивчати проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності,) и практичну (пов'язана з питаннями розвитку мистецтва)-двопредметність естетичної науки.

З XVII ст. починають укладатися нормативні естетичні сис­теми, що беруть свій початок ще з поетик епохи Відродження.

Першою такою системою була естетика стилю бароко, що укладається в Центральній Європі у ХVI—ХVП ст. І хоча есте­тика бароко не зафіксована в спеціальних теоретичних тракта­тах, базові її принципи можна узагальнити на основі вивчення культури цієї епохи.

Бароко — стилістичний напрямок у мистецтві кінця XVII — середини XVIII ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за на­ціональну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. У XVI — XVII ст. слово «бароко» (з португ. — раковина) уживалось як синонім до слів «незграбний», «брехливий», «фальшивий».

Стиль бароко одержав розвиток у тих країнах, де дворянство було панівним класом, але не поширився в країнах, де склалася своя національна буржуазна культура (Голландія, Англія, почас­ти Франція). Центральне поняття естетики бароко — краса. Це ідеальна категорія, що піднімається над природою. Мистецтво, що втілює красу, повинне поліпшити природу, не повинне відби­вати каліцтво життя як таке, що протилежне красі. Краса підпо­рядковується ідеальній нормі (нею виступає античність), вона містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Краса втілюється в поняттях «грація», «декорум», «благопри­стойність».

Для творів епохи бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм.

Характерні риси культури бароко: цензура сюжетів; норми «великого стилю», «великого смаку», «великих ефектів»; ієрархія жанрів; історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр — «ви­тончене мистецтво»; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт — «низькі жанри»; синтез архітектури, музики, живопису, скульп­тури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ан­самблях як в одному цілому; урочистість і пишномовність творів мистецтва; прагнення вразити глядача.

Головні об’єкти ансамблю: палац, церква. Новий тип худож­ника: придворний віртуоз, який засобами свого мистецтва ство­рює сліпуче видовище.

Але теоретичне закріплення нормативна естетика XVII ст. знайшла в іншій системі — класицизмі, що зберіг свій вплив аж до кінця XVIII — початку XIX ст.

Класицизм — це напрямок, який оформився в художній куль­турі європейських країн на початку XVII ст. Эстетичні принци­пи класицизму протягом XVII — початку XIX ст. зазнали істот­них змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння пе­ред античністю. Мистецтво Древньої Греції і Древнього Риму розглядалося класицистами в якості ідеальної моделі художньої творчості. «Поетика» Арістотеля і «Мистецтво поезії» Горація справили величезний вплив на формування естетичних прин­ципів класицизму.

Естетика класицизму орієнтувала поетів, художників, компо­зиторів на створення образів мистецтва, що відзначаються ясніс­тю, логічністю, суворою врівноваженістю і гармонією. Все це, на думку класицистів, знайшло своє повне вираження в античній художній культурі.

Раціоналістичний характер естетики класицизму проявився у відверненій типізації образів, суворій регламентації жанрів, інтерпретації античної художньої спадщини, у зверненні мис­тецтва до розуму, а не до почуттів, у прагненні підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

Інтенсивний розвиток точних наук у ХVII — ХVIII ст. сприяв перемозі раціоналізму у філософії. Не випадково володарем ду­мок у цей час стає Рене Декарт (1596—1650),що виклав у «Міркуванні про метод» (1637) методологію раціоналізму, яка явилася в кінцевому рахунку і філософською основою естетики класицизму. Мистецтво, на його думку, повинно бути підпорядковане суворій регламентації з боку розуму. Вимоги ясності, чіткості аналізу поширюються філософом і на естетику. Мова твору повинна відрізнятися раціоналістичністю, композиція бу­дується за суворо визначеними правилами. Головна мета худож­ника — переконувати силою і логікою думок.

Найбільшу популярність як теоретик класицизму одержав Нікола Буало (1636—1711). Свою доктрину він виклав у віршо­ваному трактаті «Поетичне мистецтво» (1674). Одним з основ­них положень естетики Буало є вимога в усьому наслідувати античність.

Французькі поети-класицисти П’єр Корнель (1606—1684) і Жан Расин (1639—1699),дійсно, дуже часто звертаються до античних сюжетів, але дають їм сучасне трактування.

Специфіка тлумачення античності французькими класицис-тами полягає в тому, що вони орієнтуються переважно на суво­ре римське мистецтво, а не на давньогрецьке. Зразками імітації для класицистів є «Енеїда» Вергілія, комедії Теренція, сатири Горація, трагедії Сенеки.

Буало використовує матеріал античності для протиставлення його як мистецтву й естетиці бароко, так і демократично-реа­лістичному мистецтву Мольєра, Лафонтена та ін.

Класицистами переосмислюєтся антична міра. Естетика Відродження трактувала її в дусі внутрішньої гармонії, нібито властивої людині за природою. Класицисти також шукають гар­монію особистого і суспільного, але на шляхах підпорядкування індивіда абстрактному державному принципу. Тому міра висту­пає в них у вигляді зовнішнього обмежувального принципу.

У зв’язку з цим в ідеях прихильників класичного мистецтва виявляється певне протиріччя. З одного боку, вони культивували дисципліну в дусі підпорядкування людини абсолютистським порядкам, з іншого — ставили проблему соціалізації особис­тості, виховання людини, для якої властиве почуття суспільної дисципліни.

Як бачимо, у трактуванні античності прихильники доктрини класицизму займають іншу позицію, ніж гуманісти. В епоху Відродження «світлі образи» античності протиставляються «середньовічним привидам» з метою реабілітації права людини на земне щастя. Тому гуманісти висувають на перший план проблему краси, гармонії, пропорції, які, на їхню думку, скла­дають щиру сутність світу і людини. Про красу, гармонію, про­порції говорять і класицисти, але інтерпретація цих понять у них інша. Ідеалізм, умоглядність, раціоналізм, нашарування гео­метричної сухості — такі характерні риси їхнього трактування основних естетичних категорій.

Природа для Буало — щось протиявлене духовному ідеалу. Останній упорядковує матеріальний світ, і художник утілює саме духовні сутності, що лежать в основі природи. Розум і є цей духовний ідеал.

Свій блиск і гідність твір мистецтва повинен черпати в розумі. Буало жадає від поета точності, ясності, простоти, осмисленості. Він рішуче заявляє, що немає краси поза істиною. Критерієм краси як істини є ясність і очевидність: усе незрозуміле — некра­сиве. Характер, відповідно до ідей Буало, повинний зображувати­ся нерухомо, позбавленим розвитку і протиріччя. Типовий харак­тер у класицистів позбавлений будь-яких індивідуальних рис.

Класицисти вважали за необхідне втілення в мистецтво ви­соких ідей: патріотизму, громадянськості, угамування егоїстич­них пристрастей, героїзму.

Багато норм, сформульованих класицистами, не втратили свого значення і згодом. Такі, наприклад, їхні вимоги чіткої характе­ристики типу, стрункості композиції твору, розмежування видів і жанрів мистецтва, ясності мови і послідовності викладу, прав­доподібності і достовірності зображуваного.

У середині XVIII ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції, і насамперед у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких знаходить висвітлення боротьба за політич­ну і релігійну свободу (Вольтер та ін.). В епоху Французької революції у класицизмі набувають розвитку антифеодальні тен­денції (М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид).

Своєрідну інтерпретацію класицизм отримує в творчості Гете і Шіллера — це так званий «веймарський класицизм».

Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд Ефраїм Лессінг (1729—1781) німецький філо-соф-просвітитель, драматург, естетик, теоретик мистецтва і літе­ратурний критик. Пафосом естетичних поглядів Лессінга була боротьба за створення демократичної національної культури. Він виступав за зближення мистецтва і літератури з життям, звільнення їх від оков аристократичної нормативності. Мистец­тво, за Лессінгом, є імітація природи. У противагу принципу ідеалізації, імітації антиків, що у німецькій естетиці Просвітниц­тва стверджував І.-І. Вінкельман (1717—1768),Лессінг тлума­чив імітацію природи широко, як пізнання життя. На відміну від просторових мистецтв, де предметом зображення є тіло з його видимими властивостями, у поезії за допомогою слова пе­редаються дії, що розвиваються у часі. Живопис більше ідеалі­зує, поезія ж глибше розкриває пристрасть, боротьбу, індивіду­алізує, вона спроможна охопити життя у всьому його багатстві. В основних естетичних творах: «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» (1766), «Гамбурзька драматургія» (1767—1769) Лессінг фактично підбив підсумок естетиці класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.

Лессінг залишався на позиціях «практичної» естетики, уза­гальнював практику художнього розвитку свого часу.

У філософській естетиці в епоху Просвітництва також відбу­вається важлива подія, а саме: в наукову термінологію уводиться власне термін «естетика», що означає «сприймати за допомогою почуттів». Естетика як самостійна дисципліна виділяється в сере­дині XVIII ст. О.Баумгартеном (1714—1762). У 1750 р. виходить перший том написаного ним латинською мовою трактату «Есте­тика», перший параграф якого говорить: «Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити ана­логічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання».

До сфери естетичного Баумгартен відносить усі компоненти системи неутилітарних взаємовідносин людини зі світом (при­родним, предметним, соціальним, духовним), у результаті яких він відчуває духовну насолоду. Суть цих взаємовідносин зводить­ся або до певного змісту, що чуттєво сприймається у формах, або до самодостатнього споглядання певного об’єкта (матері­ального чи духовного). Духовна насолода свідчить про надрозу­мове вбачання суб’єктом у естетичному об’єкті сутнісних основ буття, таємних істин духу, невловимих законів життя у всій його цілісності і глибинній гармонії, про здійснення, зрештою, духовного контакту з Універсумом, про прорив зв’язку часів і хоча б миттєвий вихід у вічність або, точніше, про відчуття себе причетним до вічності. Естетичне виступає, таким чином, пев­ною універсальною характеристикою всього комплексу неутилі-тарних взаємин людини зі світом, заснованих на вбачанні нею своєї споконвічної причетності до буття і до вічності, своєї гар­монійної вписаності в Універсум.

Закладені Баумгартеном основи філософської естетики роз­вивалися потім в естетичних системах І. Канта і Г.В.Ф. Гегеля.

Іммануїл Кант (1724—1804) фундатор німецької кла­сичної філософії. В естетичних поглядах так званого «докритичного» періоду розвитку його філософії (до 1770 р.) головна увага приділяється переживанням людини (трактат «Спостереження над почуттям піднесеного і прекрасного», 1764). У 1770-і роки Кант сформулював два найважливіших естетичних поняття: «ес­тетична видимість» і «вільна гра». Першим поняттям він позна­чив ту сферу дійсності, що чуттєво сприймається, де існує краса, другим — специфічну її особливість: двоїсте існування, тобто існування одночасно у двох планах — реальному й умовному. Насолода мистецтвом, за Кантом, — це співучасть у грі.

Головний естетичний твір Канта так званого «критичного» періоду — «Критика спроможності судження» (1790). У ньому в єдине ціле зв’язуються естетичні погляди зрілого Канта. Ос­новна категорія його естетичної системи — доцільність, що ро­зуміється як гармонійний зв’язок частин і цілого. Твори мис­тецтва, за Кантом, як і творіння природи, мають органічну струк­туру. Естетична спроможність судження виявляє суб’єктивну доцільність у мистецтві, що проявляється в категоріях прекрас­ного і піднесеного. Аналіз прекрасного будується у Канта відпо­відно до класифікації суджень за чотирма ознаками: якості, кількості, відношення і модальності. Звідси чотири визначення прекрасного: предмет незацікавленого благовоління називається прекрасним; прекрасне те, що усім подобається без поняття; краса — це форма доцільності предмета без уявлення про його ціль; прекрасне те, що викликає благовоління із силою необхідності. Кант, таким чином, зв’язав судження про прекрасне із «незаці-кавленим» задоволенням від споглядання естетичної форми.

Але незацікавленість і безцільність відносяться, за Кантом, тільки до «чистої» краси; головний же вид краси — «супутня». Саме в ній реалізується ідеал. Вона припускає і мету, і інтерес. Такого роду краса є «символ морально доброго», «вираження естетичних ідей», що дають імпульс до пізнання, не зливаючись із ним.

Суть піднесеного, за Кантом, — у порушенні звичної міри. Воно виступає мірилом моральності. Судження про піднесене потребує культури — розвинутої уяви і високої моральності.

Для творчості, як вважає Кант, потрібний геній. Він не при­пускає чогось надприродного, але геній має бути наділений чотирма необхідними ознаками: він створює щось, що вихо­дить за межі правил; твори його служать зразком; він не піддається поясненню, як виник його твір; його сфера — не наука, а мистецтво. Надалі Кант відніс до сфери генія всю галузь творчої уяви.

Вищим у мистецтві Кант вважав не безцільну красу, а те, що підноситься до зображення ідеалу.

У філософській спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770—1831) естетика розглядається як філософія мистецтва. Її новизна виявилася в акцентуванні зв’язку мистецтва і краси з діяльністю і працею людини: змінюючи предмети, людина запа­м’ятовує в них свої визначення, на цій підставі і виникає пере­живання краси. Вона завжди людяна. Краса, за Гегелем, — це чуттєва форма ідеї. Її сфера — видимість, що знаходиться посе­редині «між безпосередньою чуттєвістю й ідеалізованою дум­кою». Чуттєве в мистецтві адресується двом «теоретичним» по­чуттям — зорові та слухові; воно завжди одухотворене. Гранич­но загальною естетичною категорією у Гегеля виступає прекрас­не. Її роль в естетиці аналогічна ролі категорії «буття» у філософії.

Гегель не побудував системи естетичних категорій за принци­пом сходження від абстрактного до конкретного, як це зроблено в його логіці, замінивши її розглядом історичного розвитку мис­тецтва як прогресу в сфері духу. Тут критерієм виступає співвідно­шення між художнім змістом і його втіленням. Отже, виділяють­ся символічна форма такого співвідношення (домінує на Сході), класична (характерна для античності) і романтична (переважає в християнській Європі). Історичну схему розвитку мистецтва Ге­гель доповнює класифікацією його видів, в основу якої покладе­ний суб’єктивний принцип — відчуття. Головний твір, у якому викладена естетична концепція Гегеля, — «Лекції з естетики».

Традиції німецької класичної філософії розвивали К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1896). Вони вписали про­блематику естетики в широкий контекст соціальної дійсності, показавши, що вирішальною умовою і необхідною передумо­вою естетичного відношення людини до дійсності є соціальні відносини, що склалися в тому або іншому типі суспільства. У противагу старому антропологізму вони перенесли центр ваги в розкритті сутності людини з біологічної на її соціальну приро­ду. Цей принцип був ними поширений і на галузь естетики з урахуванням її специфіки.

Основи марксистської естетики викладені у творах «Еконо­мічно-філософські рукописи 1844 року», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «До критики політичної економії», у лис­тах Ф. Енгельса до М. Каутської і М. Гаркнесс, у листуванні К. Маркса і Ф. Енгельса з Ф. Лассалем із приводу його трагедії «Франц фон Зіккінген» та ін. У цих працях із позицій діалектичного й історичного матеріалізму розроблені корінні пробле­ми естетики: виникнення естетичних почуттів і спроможностей на основі суспільно-історичної практики; надбудовний характер і класовість природи мистецтва і його місце в житті суспільства; народність художньої творчості; історичні закономірності есте­тичної діяльності; сутність реалізму; природа творчості за зако­нами краси; закономірності функціонування художнього ринку в капіталістичному суспільстві.

Завершеної естетичної системи ні К. Маркс, ні Ф. Енгельс не створили. Ідеї Маркса і Енгельса стосовно окремих питань літе­ратури і мистецтва розвивали Г.В. Плеханов, Ф. Мерінг, П. Лафарг, Р. Люксембург, а в XX ст. А.В. Луначарський, В.В. Боровський, М.С. Ольминський, А. Грамші, К. Кодуелл, Р. Фоці та ін. Проте в силу орієнтованості послідовників Маркса на класову боротьбу, соціальну революцію проблемам естетики в марксизмі, особливо в другій половині XX ст., серйозної уваги не приділялося, естетика розглядалася в контексті ідеологічної боротьби в якості спекуля­тивної системи догматичного нормування як художньої твор­чості, так і (більш широко) — чуттєвого пізнання в цілому.

Сучасні проблеми марксистської естетики полягають у тео­ретичній реконструкції естетичних поглядів Маркса, що потре­бує їхнього очищення від наступних спекулятивних нашарувань, з одного боку, і вписування їх у широкий контекст немарксист-ських естетичних систем Х1Х—ХХ ст. — з іншого.

 


Читайте також:

  1. Адміністративне право як наука.
  2. Аналітична хімія, як фундаментальна наука.
  3. Домашня самостійна робота
  4. Економічна теорія як наука. Об’єкт і предмет економічної теорії. Місце економічної теорії в системі медичних наук.
  5. Естетика як самостійна наука. Предмет та завдання естетики.
  6. Естетика, як філософська наука.
  7. За Акт проголосувало абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. УРСР перестала існувати. На геополітичній карті світу заявилася нова самостійна держава – Україна.
  8. Лекція 1. Систематика рослин як наука. Характеристика царства Гриби. План.
  9. Лекція 2. Естетика раннього романтизму. Романтична теорія Ф. Шлегеля та її вплив на формування теорії романтичного роману.
  10. Лекція №1. Біохімія як наука. Хімічний склад організму. Хімічний склад харчових продуктів
  11. Лекція. Тема 1. Політична економія як фундаментальна суспільна наука.




Переглядів: 1461

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Функції естетики та структура естетичного знання | Естетичні теорії сучасності.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.018 сек.