• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Структура ринку.

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національ­ної економіки або внутрішнього ринку, світового господарства та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

Розрізняють ринки засобів праці, природних ресур­сів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, техно­логії, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Біль­шість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок інтелектуальної власності — на ринок па­тентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного за­безпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвес­тицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (корот­котермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють мо­нополізований і олігополістичний ринки, яким проти­стоїть немонополізований ринок.

Монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо неспроможний впливати на про­цес ціноутворення. На цьому ринку у розвинутих країнах світу діє найбільше господарюючих суб'єктів.

Олігополістичний ринок — ринок, на якому декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмо­во або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тоб­то існує групова монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спіль­ним є те, що ці ринки — високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму, існують в умовах дії тенденції до підриву товарного виробництва. Відмінності між цими типами ринків:

1) монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою розвиваються контрактні відносини між крупними й середніми та дрібни­ми підприємствами), а регульований — всю економіку в єдності трьох секторів (у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою;

2) суб'єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому числі й олігополія — колективна мо­нополія), а суб'єктом регульованого — держава і наднаціональні органи;

3) мета такого регулювання в межах монополізовано­го ринку — привласнення монопольно високих прибутків, а мета державного — стабілізація економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних і суспільних), певне задоволення загальнонаціональ­них проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупі­вель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посе­редницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередни­ків), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекла­му та ін., які формують інфраструктуру ринку.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ри­нок позичкових капіталів) — певна сукупність економічних відно­син з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових кош­тів та їх перетворення на грошовий капітал.

Фінансовий ринок, по-перше, спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже й ринковий механізм. По-друге, гроші - найрухливіша форма власності, а цінні папери - основна форма багатства. По-третє, фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо.

Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облі­гації (підприємств і державних позик) та іпотечні обліга­ції; б) купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сер­тифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні бан­ки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єк­ти фінансового ринку — особисті заощадження населен­ня, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Основні важелі цього ринку — попит, пропозиція на по­зичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучас­них умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення то­що. У багатьох країнах світу ними є також різні міжна­родні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і на­селення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Основними продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від на­селення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і особистих заощаджень населення, а части­ну цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довго­терміновий (ринок капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єкта­ми купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та ко­мерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що ма­ють високу ліквідність) та міжбанківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ бан­ки розміщують у формі міжбанківських депозитів на ко­роткий термін). На ринку капіталів виділяють довготер­мінові позички й цінні папери. Тому довготерміновий фі­нансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кре­дитів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, крупні компанії пере­важно отримують кредитна тривалий термін, без забез­печення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручительст­во або гарантію. У багатьох країнах значну частину по­зичок надають у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредитом і мож­ливість упродовж певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може ви­лучити або перенести в інший банк. Ця умова «прив'я­зує» позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кре­дити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені ко­роткотермінові кредити для першокласних позичальни­ків. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають креди­ти під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську забор­гованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготерміно­вих — під заставу нерухомості й короткотермінових — під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користу­вання), відсоткові ставки за якими найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінан­сового ринку має держава через механізм проведення кре­дитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встанов­лює загальні правила функціонування й розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінан­сову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаю­чий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капі­талів, повільне формування платіжної системи та ін.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відносин між зайня­тими і незайнятими найманими працівниками, з одного боку, під­приємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого з приводу організації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В су­часних умовах результати цього продажу фіксують у ко­лективних та індивідуальних контрактах, в яких зазна­чають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переук­ладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже зайнятих працівників певною мірою стає і саме вироб­ництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єкти рин­ку робочої сили — не лише підприємець і найманий пра­цівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учас­ником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Крім ринку робочої сили, виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не ли­ше робоча сила економічно активного населення, а й ви­пускники вищих, середніх спеціальних та інших нав­чальних закладів, а також частина зайнятих у домаш­ньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мі­рою споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить від попиту на товари і послуги, які виробляють підприємст­ва відповідного типу, від рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці, форм і методів організації виробництва, економічної кон'юнктури, сту­пеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності краї­ни (зокрема від можливості проникнення на національ­ний ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості праці, величини інвестицій, технічної бу­дови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності пра­ці та інших факторів.

Залежно від співвідношення між попитом і пропози­цією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у друго­му — попит і пропозиція збігаються, у третьому — про­позиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у і деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення), у поєднанні з дефіцитом на окремі професії. То­му нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте яви­ще. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробіт­на плата відхиляється вниз від вартості товару робоча си­ла і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галу­зях промисловості та в «старих» традиційних галузях;

ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріаль­ного виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напів­кваліфікованих і некваліфікованих працівників з відпо­відною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізня­ють також ринок переважно фізичної праці (представле­ний робітниками), переважно розумової праці (представ­лений службовцями) і здебільшого творчої праці (пред­ставлений інтелігенцією). В умовах НТР спостерігається скорочення першого і зростання останніх двох ринків.

В Україні характерними особливостями ринку робочої сили є значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту, відчутна невідповідність між якістю ро­бочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Головними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розви­ток малого підприємництва (у розвинутих країнах Захо­ду дрібні та середні компанії забезпечують більшість ро­бочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологі­єю економіко), — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації, використання і купівлі-продажу засобів та предметів праці.

Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби ви­робництва (а отже, інвестиції й розширення виробниц­тва) зменшується, і навпаки. На ринку засобів виробниц­тва виділяють також ринок засобів праці та ринок пред­метів праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специ­фічного устаткування, яке виготовляють за індивідуаль­ними замовленнями.

У західній економічній літературі, як зазначалося, стверджується, що продуктивними є не лише праця, а й виробничі фонди (капітальні блага), оскільки з їх допо­могою можна отримати більшу кількість продукції, або збільшити дохід. При цьому чистою продуктивністю ка­піталу називають різницю між сумою споживання благ, виготовлених з допомогою засобів виробництва, і величи­ною матеріальних благ, витрачених для створення цих засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, на­зивають «природною» нормою відсотка. Крім того, на відміну від праці, засоби виробництва вважають факто­ром, який формується самою економічною системою. Насправді, як уже зазначалося, при взаємодії праці та засобів виробництва виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, представлений продуктивною силою самих засобів виробництва.

Для створення масштабного і високоефективного рин­ку засобів виробництва в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм форм власності, що зумовить форму­вання конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна полі­тика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Тре­ба також поступово (із роздержавленням та приватизаці­єю економіки) зменшувати питому вагу державних капі­таловкладень. Важливу роль у цьому процесі відігравати­ме формування венчурного (ризикового) капіталу, ство­рення фінансово-промислових груп, консультаційних фірм для впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання — підсистема економічних відносин між економічними суб'єктами (передусім продавцями і покупцями) з приводу організації, використання і купівлі-продажу товарів три­валого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, ві­деотехніки, пральних машин тощо) та поточного споживання.

Найважливіші напрями формування такого ринку в Україні:

1) усунення глибокої диспропорції у народному госпо­дарстві між групою «А» (виробництво засобів виробниц­тва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 2000 р. співвідношення між ними становило 77% :23%, а в розвинутих країнах Заходу — 30%: 70%;

2) поступове впровадження сучасної системи заробіт­ної плати. На початку 90-х років середня денна зарплата у Швеції, наприклад, становила до ЗО дол., у ФРН — 28, в Австрії — 24, у Франції — 15, а в Україні у 2000 р. денна зарплата сягала приблизно 1,5 дол. Наближення України у цій сфері до західноєвропейських стандартів можливе насамперед за умови істотного підвищення рів­ня продуктивності праці, створення потужних стимулів до праці. Але й нині в Україні існує значна невідповід­ність між оплатою робочої сили й рівнем цін на предме­ти споживання. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування, з одного боку, та низький рівень споживання — з іншого;

3) необхідність на основі радикальної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу наситити споживчий ринок продуктами вітчизняного виробництва.

Ринок послуг — певна сукупність економічних відносин із приво­ду організації та купівлі-продажу послуг.

Послуга — особлива споживча вартість, що задоволь­няє певні потреби людини. Особливістю послуги як това­ру (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому спо­живання послуги збігається з процесом її створення, з ді­яльністю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетради­ційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інже­нерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транс­порт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здо­ров'я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внут­рішні блага (дані людині самою природою — здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв'язки, репутація тощо). У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайнято понад 70% працездатного населення, у США — до 75%; створюється відповідна частка ВВП. Це свідчить про існування розви­нутого ринку послуг.

Послуги створюють як у сфері матеріального (громад­ське харчування, торгівля, побут та ін.), так і нематері­ального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно необхідні витрати на їх створення, відбуваєть­ся надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів спожива­чів. Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ, що на­дають послуги, і тими, хто їх створює (якщо підприємства не є власністю самих виробників послуг). Так, в Укра­їні за 1991—2000 pp. ціни на платні послуги зросли майже у 2,4 млн разів.

У розвинутих країнах світу людина стає основним елементом національного багатства, а її відтворення (фі­зичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини-власника) — одне з опосередковано пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відноси­ни з приводу відтворення працівника нового типу вихо­дять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку домінуючим елементом стає ринок послуг.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи май­же 90% сімейного бюджету витрачається на харчування (у розвинутих країнах світу — до 20%). Тому головна ува­га приділяється відтворенню фізичних можливостей лю­дини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтво­рення інтелектуальних, творчих здібностей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водно­час внаслідок значної диференціації суспільства в Украї­ні з'являються престижні дитячі садки, школи, вищі нав­чальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили люди­ни, її здібності, отримувати дорогі платні послуги.

Головна умова розширення ринку послуг в Україні — зростання заробітної плати та продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку това­рами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зай­нятість у сфері нематеріального виробництва, значно роз­ширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення.

Як і в категорії «економічна власність», в інтелекту­альній власності також необхідно виділяти кількісну й якісну сторони. Кількісна сторона — це різні об'єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, «ноу-хау», програми математичного забезпечення, науко­ві прогнози тощо). Якісна сторона — відносини, які ви­никають і розвиваються між людьми з приводу створен­ня і привласнення названих об'єктів власності. Ринок інтелектуальної власності органічно пов'язаний з проце­сом розгортання НТР, оскільки в той час завершився пе­ріод перетворення науки на основну продуктивну силу.

Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних

відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу

організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та

інших об'єктів інтелектуальної власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху фор­мування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впро­вадження винаходів, нових моделей та зразків промисло­вого устаткування. Україна досягла світового рівня у га­лузі математики, теоретичної фізики, фізіології, клітин­ної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змо­гу бути активним учасником міжнародного ринку ідей. Проте кількість патентів і ліцензій, які продаються на світовому ринку, незначна.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинутих країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. В остан­ньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації мо­жуть бути запатентовані та безпатентні («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» — форма інтелектуальної власності, представлена як сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, втілених значною мірою в технічній документації, необхідних для виготовлення певного ви­робу, відтворення виробничого процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцен­зійних угодах, домовленостях про технічне співробітниц­тво тощо. «Ноу-хау» вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськи­ми правами. Обмін «ноу-хау» може здійснюватися за зго­дою між підприємствами через передачу документації,

організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно «ноу-хау» здійс­нюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбача­ється за контрактом у таких формах: технічна докумен­тація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахун­ки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж нововведень поширюватиметься в Україні із зростанням кількості підприємств, які працю­ють на основі ринкового та оптимального поєднання рин­кового і державного регулювання.

Валютний ринок — важлива сфера економічних відносин з при­воду купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (че­ків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті).

На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої тор­гівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, ту­ризму. З погляду організаційних відносин валютний ри­нок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому здій­снюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст. За 1990—2000 pp. щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку зріс з 880 млрд дол. до 1,9 трлн дол.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, обробки, систе­матизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві.

Цей ринок також тісно пов'язаний з розгортанням НТР, зокрема другого її етапу, оскільки в цей період сформувався новий елемент продуктивних сил — інфор­мація. Від якості та обсягу інформації залежить правиль­ність прийнятого рішення. Інформація є поширеним бла­гом, для отримання якого, однак, потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є по­середники, головне завдання яких — збирання і продаж інформації. Ринки інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних дій таких посеред­ників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг во­ни беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізують твори мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрід­ною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передавання її в де­яких країнах Заходу називають інформаційно-статистич­ною базою підвищення конкурентоспроможності. Зби­рання інформації здійснюється насамперед під час візи­тів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей орга­нізації виробництва, конструктивних і технічних можли­востей виробів, рівня структури і витрат. Засобом зби­рання відповідної інформації є перегляд професійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення консультан­тів тощо. Відтак узагальнюються найважливіші резуль­тати, визначаються основні нормативи та показники ді­яльності фірм, розробляється план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є та­кож теле- та радіопродукція, книги, газети, реклама тощо.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота. Здійснюють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) й спеціалізованих фірм, які займаються очищенням (афінаж) золота і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають.

Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покупці цього то­вару — промислові компанії, які використовують золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, тезавратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для використання у промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо ви­конувало роль грошей і тому практично його не продава­ли й не купували. Потреби в золоті промислових компа­ній і приватних власників, а також реалізацію золота зо­лотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб забезпечували монетні двори та їх цент­ральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний роз­мін. Тому поняття «купівля-продаж золота», «ціна золо­та» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту. Так, у США згід­но із законом 1900 р. золотий вміст долара становив приблизно 0,048 унції, або 1505 г. Ціна (умовна) цього золота сягала 20,67 дол. за трійську унцію. Процес купівлі-продажу зводився до того, що продавець обмінював унцію злитків золота (31,1 г) на 20 дол. 67 центів у золо­тих монетах. Якщо цей злиток обмінювався на банкноту, то її вільно можна було обміняти на золото. Банкірські доми і спеціалізовані фірми в той період відігравали дру­горядну роль.

У період золотого стандарту країни, які дотримували­ся цього стандарту, повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між кількістю грошей в обігу та наявни­ми запасами золота.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) була вста­новлена офіційна ціна на золото — 35 дол. за унцію, а вміст долара становив 0,888 г золота. У деяких країнах навіть було заборонено володіти золотом, тому приватні тезавратори були позбавлені можливості купувати золо­то за фіксованою ціною. Після Другої світової війни внаслідок стрімкого зростання цін уряду США стало не­вигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому пос­тупово стали формуватися два ринки золота — держав­ний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному ринку об'єктом купівлі-продажу був дер­жавний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Проте така торгівля монетарним товаром (з аме­риканською державною скарбницею і однієї країни з іншою) велася здебільшого без його фізичного перемі­щення. За 1953—1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній біль­шості з них цей коштовний метал продавали і купували вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а в 1978 р. — і купівлі його. Так почав формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані запа­си капіталістичних країн та ін. Незначну частину золота золотодобувні країни продають фірмам (без посередників), а переважну частину його купують і продають з участю спеціалізованих фірм. На Лондонському ринку зо­лота такі операції здійснюють п'ять фірм, які очолює фір­ма (банкірський дім) Ротшильда, що привласнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швей­царські банки. Встановлена ціна на Лондонському ринку (з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент) по­відомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на золото. На інших ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховують вартість доставки золота з Лондона і Цюріха, а також плату за страхування та інші витрати, тому ціна на золото там вища.

На міжнародних ринках золота товар продають пере­важно у стандартних злитках по 12,5 кг 995-ї або 999-ї про­би. На внутрішніх ринках — у злитках від 5 до 1 кг, а та­кож у листах, пластинах, монетах та інших формах. У 1996 р. найбільші золотодобувні монополії шляхом укладання форвардних контрактів продали понад 2 тис. т золота (річний обсяг його видобутку у світі), причому хеджування здійснювалося за високими цінами. Так, за середньої собівартості майже 230 дол. за унцію (приблизно 7 г) біржова ціна становила від 375 до 400 дол. (у 1999 р. знизилася до 300 дол.).

Комплексне визначення структури ринку, як уже зазначалося, передбачає з'ясування не лише його основних об'єктів, а й головних суб'єктів (суб'єктів внутрішнього та зовнішнього ринків). Основними суб'єктами внутрішнього ринку є:

1) населення (зокрема домашні господар­ства);

2) фірми, підприємства;

3) держава.

Перший суб'єкт внутрішнього ринку — населення, у свою чергу, поділяється на соціальні класи, верстви, про­шарки. Американські науковці поділяють населення на чотири головні категорії споживачів, кожна з яких скла­дається з певних груп із відповідними способами життя. До першої категорії належать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це передусім знедо­лені, з низьким рівнем освіти, які живуть у злиднях (пе­реважно люди похилого віку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 80-х років їх налічувалося у США до 11%, в 1995 — 14, у 1999 р. — 13%. До другої категорії відносять людей, що «спонука­ються ззовні». Серед них виділяють групу, в якої вира­жене почуття належності до середнього класу, та групу з почуттям зверхності, готову до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається досягти в житті якомога більше — лідерів бізнесу, вищих менеджерів, високопоставлених урядових чиновників. Ця категорія становить майже 68% населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсереди­ни». За соціальним походженням вони не можуть нале­жати до перших двох категорій. Це люди, захоплені екзотичними та благородними справами, активні захис­ники навколишнього середовища, учасники суспільних рухів тощо. Ця категорія охоплює майже 19% населення США.

До четвертої, найменш чисельної (до 2% населення) категорії науковці віднесли людей, у яких поєднуються деякі риси другої і третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість лю­дей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної еко­номіки») належала до першої категорії, що переважно відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. В Україні наприкінці 90-х років до цієї категорії належало понад 90% населення. Ці категорії населення є учасни­ками різних типів ринків, розглянутих вище, з погляду об'єктів ринку.

Другий суб'єкт внутрішнього ринку — підприємства (фірми), передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприєм­ницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фір­ми, споживчу кооперацію, взаємоощадні банки, непри­буткові організації та фірми з самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті това­риства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеже­ною відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерн, трест).

Найпростішою класифікацією цього типу суб'єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у внут­рішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та круп­ні. У більшості розвинутих країн світу кількісно перева­жають дрібні фірми (малий бізнес). У США з приблизно 23,4 млн підприємств у 1997 р. до немонополістичних належало понад 99%, вони виробляли майже 40% вало­вого національного доходу. Водночас на частку наймогут­ніших 0,003 від усієї кількості підприємств у цей період припадало більше половини всього виробництва. Частка державних фірм у виробництві валового національного доходу становила до 8%., Водночас державний гарантова­ний ринок у цій країні сягає приблизно 20%. Певна час­тка в загальному обсязі внутрішнього ринку — іноземні фірми.

Щодо структури світового ринку, то панівне станови­ще на ньому посідають гігантські транснаціональні кор­порації (ТНК), які монополізували більшу частину світової торгівлі.

В Україні у 1990 р. було зареєстровано приблизно ЗО тис, а на початку 2001 р. — понад 200 тис. малих під­приємств.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. VІ. План та організаційна структура заняття
3. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
4. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
5. АРХІВНІ ДОВІДНИКИ В СИСТЕМІ НДА: ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА
6. Атомно-кристалічна структура металів
7. Базова алгоритмічна структура
8. Банківська система та її структура. Функції Центрального банку.
9. Безцехова виробнича структура.
10. Будова систем: підсистема, елемент, структура, зв'язок.
11. Бухгалтерська оцінка капіталу банку. Структура капіталу
12. Бюджетна структура

Переглядів: 1307