• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Межі ринкового механізму регулювання в сучасних умовах та головні функції держави.

Ринкове регулюван­ня здійснювалося через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, цілковитої свободи економічної діяльності господарських суб'єктів. При цьому відбува­лися стихійне переливання капіталу внаслідок внутріга­лузевої та міжгалузевої конкуренції, структурні зрушен­ня в економіці, встановлювалися пропорції між сферами та галузями народного господарства тощо, тобто мало місце саморегулювання економіки.

Такий механізм функціонував без відчутних збоїв упродовж приблизно трьох століть. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 p., яка засвідчила, що збалансованість національного ринку, і насамперед рівновага між попитом і пропозицією, дося­гаються внаслідок руйнування, знищення частини націо­нального багатства, стагнації продуктивних сил. Так, від­повідна збалансованість народного господарства періодич­но (через кожні 10—11 років) відновлювалася впродовж майже 50 років. Остаточного краху система ринкового са­морегулювання зазнала під час кризи 1929—1933 pp.

Причини неспроможності механізмів ринкового регу­лювання:

1. Розвиток продуктивних сил, їх постійне усклад­нення. Цей процес виявився у тому, що у цій системі, по-перше, з'явилися нові елементи, зокрема наука. Відмежу­вання науки як окремого елемента почалося ще в період промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Чіткіше контури такого відокремлення окреслилися на­прикінці XIX ст. Неспроможність ринкового механізму виявилась у процесі відокремлення науки як продуктив­ної сили, коли в її складі сформувався новий напрям розвитку — фундаментальні наукові дослідження. Нині в системі продуктивних сил з'явився ще один структурний елемент — інформація, що вимагає посилення регулюю­чої ролі держави.

Відбулися також істотні кількісно-якісні зміни в тра­диційних елементах системи продуктивних сил — робо­чій силі, використовуваних людьми силах природи, засо­бах виробництва тощо. Так, ринок робочої сили, її якість у XIX ст. були переважно дуже простими (низький рі­вень освіти, кваліфікації, потреб тощо). Тому не було потреби в загальнонаціональному масштабі витрачати ве­личезні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, перекваліфікацію та ін. Роль людини, робочої сили у сучасному виробництві кардинально змінилася, тому держава, наприклад у США, витрачала на розвиток освіти у 1999 р. 456 млрд дол. Аналогічні труднощі виникають за необхідності забезпечення населення послугами пошти, транспортними сполученнями, шляхами, мостами тощо, оборони та ін.

2. Поступове наростання труднощів у взаємодії лю­дини з природою, екологічна криза. Ринок позбавлений внутрішніх чинників, які б стимулювали підприємців зберігати природу. Він не може враховувати екологічний фактор, який неможливо відобразити у ринковій ціні.

3. Неспроможність рівномірно розвивати регіони кра­їни, продуктивні сили, забезпечувати їхню зайнятість тощо.

4. Неможливість забезпечити справедливий розподіл і соціальний захист населення. Це поглиблює супереч­ності економічної системи, знижує її ефективність і не­минуче загострює соціальні протиріччя, спричиняючи революції.

5. Поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо. Конкретним виявом цього процесу є зростання кількості галузей, посилення міжгалузевих зв'язків. Для коорди­нації цих процесів у масштабах всього народного госпо­дарства необхідний єдиний центр управління.

6. Значне ускладнення відносин власності. У США, наприклад, кількість суб'єктів власності за повоєнний період збільшилася майже на 15 млн. Щоб утримувати економічну систему конкурентоспроможною, держава по­винна сформувати для цих суб'єктів єдину нормативну базу, виробити науково обґрунтовану політику оподатку­вання тощо.

7. Необхідність проведення єдиної економічної полі­тики розвитку всієї соціально-економічної системи. Формування такої політики, збирання, обробка та вико­ристання для цього розгалуженої системи інформації, здійснення економічного програмування.

8. Неспроможність забезпечити народне господарст­во необхідною кількістю грошей і проводити єдину гро­шово-кредитну політику через центральний банк.

9. Ґрунтування такого механізму на базі стихійної дії економічних регуляторів (коливання попиту і пропо­зиції, переливання капіталів, економічних криз тощо), що вимагає тривалого часу для усунення диспропорцій.

10. Неспроможність подолати монополізм, монопо­лістичні тенденції в економіці, наростання інфляції, кризи надвиробництва, безробіття та інші негативні явища, які породив сам ринковий механізм. Так, конку­рентна боротьба призводить до таємних угод між крупни­ми товаровиробниками тощо.

Таким чином, ринок не зміг забезпечити стабільного економічного зростання.

Ці найважливіші причини (а також менш істотні при­чини й фактори) розкривають кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність ринковий механізм виявляє у межах сві­тової системи господарства, світового ринку, де необхід­но здійснювати регулювання світогосподарських зв'язків (торгівлі, валютних відносин тощо).

Обмеженість ринкового механізму в цих сферах не означає, однак, що ринкові регулятори тут цілком зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним та недержавним регулюванням, але пріоритет у забезпеченні збалансованості національного та світово­го ринків, у встановленні (або відновленні) названих про­порцій і розв'язанні багатьох проблем розвитку сучасної економічної системи належить державі. В майбутньому значення державного регулювання відчутно зросте. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням та­ких глобальних проблем сучасності, як можливість зни­щення людства в ядерній війні, світова екологічна криза тощо. Все це вимагає розширення й посилення економіч­них функцій держави.

Із становленням та розвитком капіталістичного спосо­бу виробництва функції держави, у тому числі економіч­ні, значно розширюються. Держава насамперед виконує функцію первісного нагромадження капіталу. З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється державна власність на землю та надра в колоніях. Крім того, дер­жава у цей період стає власником арсеналів і верфей, підприємств з видобування міді, залізної руди, виготов­лення пороху тощо (для постійного ведення війн), насад­жує розвиток мануфактури, регламентує її діяльність. Щоб мати джерело для поповнення державної скарбни­ці, вона створює горілчані, соляні, тютюнові монополії. Її важливими економічними функціями в цей період ста­ють збереження конкуренції, обмеження іноземного впливу на місцеву промисловість, утримання пошти, портів, транспортних засобів, організація географічних досліджень. Держава також регулює тривалість робочо­го дня, частково заробітної плати за допомогою відповід­ного законодавства.

З переростанням продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одержавлення капіталістичної економіки, або процес все більшо­го одержавлення системи продуктивних сил і виробни­чих відносин (відносин власності), господарського меха­нізму. Цей процес зумовлений дією закону одержавлення економіки, який функціонує на вищому ступені державно-корпоративного капіталізму. Тому держава пе­рестає бути лише елементом надбудови і стає невід'єм­ним елементом базису. З цього часу її економічні функ­ції значно розширюються (порівняно з функціями, які вона виконувала на нижчій стадії розвитку капіталізму). Так, якісно новою економічною функцією держави стає функція відтворення сукупного капіталу. Це означає, що держава бере на себе виконання глобального еконо­мічного завдання — розвитку всієї економічної системи. Тобто без широкого втручання держави в економіку в усіх сферах суспільного відтворення (в безпосередньому виробництві, в обміні, розподілі та споживанні) еконо­мічна система капіталізму не змогла б існувати. Це, а та­кож обмеженість суто ринкової системи капіталізму вперше із західних науковців усвідомив Дж. Кейнс.

Про виконання цієї глобальної економічної функції держави свідчить її зростаюча роль як підприємця, інвес­тора, продавця, покупця, кредитора, боржника, організа­тора, центральної регулюючої сили тощо.

Якщо йдеться про вплив держави на розвиток систе­ми продуктивних сил, то слід сказати про економічно не­минучий процес одержавлення відтворення кожного еле­мента цієї системи: робочої сили, засобів праці, предме­тів праці, науки, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації праці, а нині — також інформації.

Одержавлення процесу відтворення робочої сили від­бувається в таких формах:

1) зростання кількості робіт­ників у державному секторі;

2) організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. була створена адміністрація громадських ро­біт);

3) збільшення витрат держави на допомогу безробіт­ним, на пенсії за віком, відповідальність уряду за розв'язання цієї проблеми;

4) встановлення мінімального розміру заробітної плати, введення шкали заробітної пла­ти залежно від кваліфікації робітників, регулювання тривалості робочого часу, витрат на оплату надурочних робіт, умов праці (нормального санітарного стану на під­приємстві);

5) прийняття закону про право робітників на організацію тощо. У США такими законами, або «кодексами», в середині 30-х років було охоплено 22,5 млн осіб. Важливими формами одержавлення робочої сили є роз­виток державою освіти, охорони здоров'я, кваліфікація та перекваліфікація робітників, заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Виконання державою цих функцій означає, що без неї сучасний процес відтво­рення робочої сили нормальної якості неможливий, оскільки за рахунок заробітної плати робітників та служ­бовців він здійснюється лише частково. Такі витрати є загальнонаціональною формою заробітної плати. Таким чином, держава створює якісно нові форми розвитку основної продуктивної сили, завдяки чому забезпечуєть­ся еволюція економічної системи.

Одержавлення процесу відтворення засобів виробниц­тва відбувається через будівництво державних підпри­ємств, створення спільних з приватним капіталом корпо­рацій, фінансування передових наукомістких галузей, які забезпечують розгортання НТР, встановлення при­скорених норм амортизації, здійснення сприятливої по­даткової, фінансово-кредитної політики тощо.

Одержавлення процесу відтворення науки здійсню­ється у формі фінансування державою НДДКР, підготов­ки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій) та ін. У 2001 р. обсяг витрат федерального уряду на розвиток науково-дослідних робіт становив майже 80 млрд дол.

Одержавлення процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та виробничих відносин, або відносин економічної власності має специфічні форми. Їх узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності (на засоби виробництва, робочу си­лу, науку, інші елементи продуктивних сил, а також на значну частину національного доходу), якісно нової, прогресивнішої (порівняно з корпоративною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Державна власність створює ширший простір для розвитку продук­тивних сил, а держава при цьому стає могутньою еконо­мічною силою. Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8%, а в 60-х роках — до 30%. Якщо брати до уваги не лише безпосередню державну власність (на засоби вироб­ництва, науку, фінансово-кредитні інститути тощо), а й опосередкований вплив держави на розвиток економічної системи (проведення активної податкової, амортизацій­ної політики, державного регулювання, програмування та прогнозування економіки, прийняття відповідного за­конодавства у цій сфері тощо), то можна дійти висновку про домінуючу роль сучасної держави в розвитку еконо­мічної системи країн Заходу. Така система в сучасних умовах, на думку Дж. Гелбрейта, може бути стабільною, якщо частка держави у ВВП становить 50%.

Одним із узагальнюючих показників такої еволюції є власність держави на значну частину створюваного в сус­пільстві національного доходу. Так, якщо в 1848 р. усі витрати держави на федеральному рівні становили 48 млн дол., у 1902 p. — майже 1,7 млрд дол., то наприкінці 90-х років — понад 2,5 трлн дол. Питома вага всіх витрат уряду США становила в 1913 р. 7,9% валово­го національного продукту (ВНП), у 1927 р. — 11,7%, а наприкінці 90-х років — до 40%. У Великобританії всі дер­жавні витрати у 1910 р. становили 12,7% ВНП, у 1933 р. — 25,6%, а наприкінці 90-х років — понад 50%.

Динамізм розвитку державної власності з часу завер­шального переростання продуктивними силами меж кор­поративної власності зумовлений передусім розгортанням НТР. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд дол., потрібно було 180 років існуван­ня країни (така сума витрат була досягнута у 1951 p.). Щоб перевершити суму витрат держави у 200 млрд дол., США знадобилося менше 10 років, сума в 300 млрд дол. була досягнута за 4 роки, у 400 млрд дол. — менш як за З роки, 500 млрд дол. — приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна з форм власнос­ті за капіталізму.

Виходячи з цього, основними економічними функціями Української держави в сучасних умовах повинні стати:

1) запровадження національного демократичного еко­номічного планування;

2) запровадження регіонального регулювання і плану­вання через укладення контрактів між державою та окремими великими підприємствами, компаніями, вве­дення до складу керівництва компаніями представників центральних, регіональних і місцевих органів держави, а також профспілок, спілок споживачів тощо;

3) здійснення через центральний банк ефективної гро­шово-кредитної політики. Частка держави у фінансово-кредитних інститутах повинна бути переважаючою (нині в Україні має місце обернена залежність: державі нале­жить лише 20% активів у цій сфері);

4) проведення регіональної політики, тобто забезпе­чення рівномірного розвитку регіонів країни, планомір­ного розвитку продуктивних сил у межах цих регіонів, а отже всього народногосподарського комплексу;

5) послаблення й усунення екологічної кризи;

6) розвиток економічної (будівництво доріг, мостів, каналів тощо) та значною мірою соціальної (будівництво навчальних закладів, закладів охорони здоров'я тощо) інфраструктури;

7) розвиток фундаментальних і частково прикладних наукових досліджень, які не дають швидкої віддачі, при­скорений розвиток науки в системі «наука — техніка — виробництво»;

8) сприяння розвиткові передових галузей, що визна­чають науково-технічний прогрес (ракетно-космічної, авіаційної та інших видів техніки), а також посилення рівня міжнародної конкурентоспроможності вітчизняно­го виробника;

9) здійснення активної структурної, амортизаційної, інвестиційної, цінової політики через національну дер­жавну кредитно-інвестиційну компанію;

10) створення раціональних умов розвитку дрібних і середніх підприємств;

11) здійснення антициклічного та антикризового ре­гулювання економіки;

12) здійснення антимонопольної діяльності, роздер­жавлення, приватизації, реприватизації, націоналізації, денаціоналізації.

13) забезпечення справедливого розподілу та соціаль­ного захисту громадян;

14) здійснення заходів щодо подолання економічного егоїзму та паразитизму, корупції, економічної злочинності;

15) виконання функції підприємця на підприємствах базових галузей з довгим робочим періодом (суднобудування, метрополітен тощо);

16) здійснення програмування та прогнозування економіки;

17) максимальне використання позитивних сторін ринку і водночас нейтралізація його негативних сторін (значна соціальна диференціація суспільства, монополіс­тичні тенденції в економіці, знищення навколишнього середовища тощо).

Розвиток державної форми власності, а водночас і економічних функцій держави (в наш час — забезпечення розвитку всієї економічної системи, її нормальне від­творення на розширеній основі, створення умов для про­гресу кожного елемента системи продуктивних сил, по­слаблення, а по змозі й запобігання економічним кризам, здійснення певного розподілу та перерозподілу націо­нального багатства на користь найбідніших верств насе­лення тощо) відбувається відповідно до законів діалекти­ки, насамперед закону заперечення заперечення. Це означає, що, незважаючи на перетворення державної власності (у широкому розумінні цієї категорії) на домі­нуючу суспільну форму розвитку продуктивних сил, во­на не повністю, а діалектично заперечує попередні, менш розвинуті форми власності.

Такий характер заперечення став можливим лише за розвинутої економічної системи капіталістичного способу виробництва. Це зумовлено тим, що в її межах здійсню­вався одночасно поступовий, переважно еволюційний роз­виток багатьох форм власності, які в конкретній боротьбі виборювали своє право на існування. Тому тут не було то­тальних волюнтаристських експериментів над існуючими формами власності. Виняток мав місце лише під час ста­новлення цієї економічної системи в період первісного нагромадження капіталу (зокрема, при масовому вигнан­ні дрібних селян з їхньої землі). За плюралізму різних напрямів та шкіл економічної теорії практичні рекомен­дації однієї школи піддавалися ретельній «експертизі» науковців іншого напряму чи школи. Тому економічна політика уряду здебільшого спиралася на дію об'єктив­них економічних законів, хоч нерідко не цілком осмисле­них. Не було й не могло бути (внаслідок тривалої еволю­ції політичної системи, демократичних традицій тощо) у цих країнах культу особи. Водночас певний вплив на посилення або послаблення тенденції до одержавлення еко­номіки, на розвиток державної власності мала в деяких із них зміна партій при владі. Так, у Великобританії Кон­сервативна партія традиційно проводила політику обме­ження державної власності, Лейбористська — її розши­рення. Але за майже періодичної зміни правлячих партій відбувався розвиток і з одного, і з іншого боку.

Читайте також:

1. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
2. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
3. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
4. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
5. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
7. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
8. Автоматичне регулювання.
9. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
10. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
11. Адвокатура — неодмінний складовий елемент механізму забезпечення прав людини.
12. Адміністративні (прямі) методи регулювання.

Переглядів: 688