Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

СТАДІЇ ПРОЦЕСУ ІГРОВОЇ ТЕРАПІЇ, ЦЕНТРОВАНОЇ НА ДИТИНІ

Цілі ігрової терапії, центрованої на клієнті.

Коли ми говоримо про цілі ігрової терапії, центровані на дитині, зазвичай маються на увазі терапевтичні цілі в широкому значенні, а не індивідуалізовані перспективні цілі для кожної окремої дитини.

У загальному значенні цілі ігрової терапії, центрованої на дитині, узгоджуються з внутрішнім прагненням дитини до самоактуалізації. Необхідна умова, яка часто випускається з поля уваги, полягає в тому, щоб забезпечити дитині позитивний досвід зростання у присутності дорослого, який його розуміє і підтримує, з тим, щоб дитина могла знайти в собі внутрішні сили.

Разом з тим метою корекції не може і не повинна бути пряма зміна особистості дитини, оскільки постановка подібної мети означала б відкидання дитини такою, якою вона є, і суперечило б початковому постулату «клієнт-центрованої терапії» — постулату безумовного прийняття дитини.

Корекція, навпаки, повинна бути направлена на утвердження унікального «Я» дитини, її самоцінності.

Цілі корекції можуть бути конкретизовані у вигляді наступних задач:

—розширення репертуару форм самовираження дитини;

—оптимізація комунікацій в системі відносин «дитина — дорослий»;

—підвищення рівня соціальної компетентності дитини в її взаємодії з однолітками;

—розвиток здатності емоційної саморегуляції досягнення емоційної стійкості за рахунок усвідомлення дитиною (за допомогою дорослого) своїх емоцій, відчуттів і переживань;

—оптимізація розвитку «Я-концепції»;

—підвищення рівня самоприйняття і формування відчуття «Я».

Стадії процесу ігрової терапії виникають як результат взаємодії між ігротерапевтом і дитиною, що відь=бувається в безоцінно вільній атмосфері ігрової кімнати, створенню якої сприяє ігротерапевт, демонструючи щиру зацікавленість і схвалення по відношенню до дитини.

Ці унікальні живі стосунки, в яких приймається і цінується особистість і індивідуальність дитини, дозволяють їй розширити горизонти власного «Я» відповідно до того, наскільки вона відчуває міру схвалення себе терапевтом. Ці переживання і розширення власних можливостей часто виявляються в чітко визначених стадіях змін, що наступають у міру розвитку терапевтичного процесу.

При аналізі випадків роботи з дітьми, котрі страждали різними порушеннями, відзначають, що діти проходять певні стадії терапевтичного процесу: дифузні негативні відчуття, виражені в різних аспектах гри дитини; амбівалентні відчуття, загальна тривожність і ворожість; прямі негативні відчуття, спрямовані проти батьків, сиблінгів, інших людей і виражені в особливих регресивних формах; амбівалентні відчуття (позитивні або негативні) до батьків, сиблінгів і інших людей; ясні, чіткі, виділені, звичайно реалістичні, позитивні і негативні установки (при цьому в грі домінують позитивні установки).

В процесі ігрової терапії, центрованої на клієнті, діяльність дітей виявляється по-різному.

1—4-й сеанси. Дитина проявляє цікавість, заглиблюється в дослідницьку безсистемну творчу гру, робить прості описові і інформаційні зауваження і виражає одночасно радість і тривогу.

5—8-й сеанси. Дитина продовжує дослідницьку безсистемну творчу гру, зростає загальна агресивна налаштованість ігор, як і раніше виражається радість і тривога, очевидні спонтанні реакції.

9-12-й сеанси. Частка дослідницької безсистемної гри зменшується, поступово збільшується частка гри, направленої на встановлення стосунків, творчість і радість домінують, вербальні взаємостосунки з терапевтом зростають, і видається більше інформації про сім'ю і про себе самого.

13—16-й сеанси. Переважають творчі ігри і ігри, направлені на встановлення стосунків. Частка агресивних ігор зменшується. Зростають випадки вираження щастя, хвилювання, огиди, недовіри.

17— 20-й сеанси. Переважають розігрування сценок і рольова гра. Агресивні вислови продовжуються. Посилюється побудова стосунків з ігротерапевтом. Домінуючою емоцією стає радість. Дитина продовжує повідомляти відомості про себе і про сім'ю.

21—24-й сеанси. Переважають ігри, спрямовані на побудову стосунків, а також драматичні і рольові ігри. Зростає кількість ігор із зображенням нещасних випадків.

Інше велике дослідження процесу ігрової терапії провела Уіті (1975). Вона виділила наступне.

1—3-й сеанси. Діти найчастіше перевіряють, як ігротерапевт відноситься до їх дій, демонструють високий рівень тривожності і здійснюють вербальну, невербальну і пошукову ігрову діяльність.

4—6-й сеанси. Цікавість, дослідницька активність знижуються. В той же час агресивна гра, голосові ефекти досягають піку.

7—9-й сеанси. Агресивна гра майже зникає, а творча гра, вираз радості і вербальна інформація про будинок, школу, інші сторони свого життя досягають кульмінації.

10—12-й сеанси. Максимального розвитку досягають ігри по встановленню стосунків, і безсюжетна гра майже припиняється.

13—13-й сеанси. Безсюжетна гра й невербальні прояви гніву досягають максимуму. Тривожність в порівнянні з попередніми сеансами зростає. Частішають спроби управляти ігротерапевтом. Збільшується число вербальних взаємодій.

Були також знайдені відмінності між грою хлопчиків і дівчаток. У хлопчиків частіше зустрічалися прояви гніву, агресивні вислови, агресивні ігри, звукові ефекти.

У дівчаток частіше спостерігаються творчі ігри, ігри, що відображають стосунки між людьми, а також прояви радості, тривоги, вербальні перевірки реакції ігротерапевта і вербалізація позитивних і негативних роздумів.

Ці дослідження свідчать про те, що в процесі дитячої гри можна вирізнити чіткі моделі встановлення ігротерапевтичних стосунків в ігровій кімнаті. У міру розвитку стосунків діти починають виражати відчуття більш безпосередньо і реалістично, ретельніше зосереджуються на них і точніше їх визначають.

Критеріями ефективності ігротерапії в рамках клієнт-центрованої терапії відповідно виступають:

—позитивна динаміка емоційного розвитку дитини, що характеризується зростанням рівня усвідомлення відчуттів та почуттів;

—гармонізація образу «Я», що проявляється в перевазі позитивних самооцінок;

—зближення «Я»-реального і «Я»-ідеального;

—підвищення рівня самоприйняття і упевненості в собі і своїх можливостях.

Ігрова терапія відреагування

Інший суттєвий напрямок в розвитку ігрової терапії виник в 30-і роки з появою роботи Д. Леві (1938), в якій розвивалася ідея терапії відреагування, структурованої ігрової терапії для роботи з дітьми, що пережили яку-небудь травмуючу подію.

Д. Леві засновував свій підхід в першу чергу на переконанні у тому, що гра надає дітям можливість відреагування. В рамках цього підходу ігротерапевт відтворює таку обстановку, щоб спеціально відібрані іграшки допомогли дитині відновити той досвід, який викликав у неї реакцію тривоги.

Дитині дозволяється грати вільно, щоб вона познайомилася з обстановкою кімнати і з ігротерапевтом. Потім ігротерапевт використовує певні ігрові матеріали, щоб в потрібний момент ввести в гру дитини стресогенну ситуацію. Відтворення травмуючої події дозволяє дитині звільнитися від болю і напруги, викликаних цією подією.

Іноді дитині дозволяється вільний вибір гри. У процесі «відігрування» або розігрування колишнього досвіду дитина управляє грою і тим самим переміщається з пасивної ролі потерпілого в активну роль діяча. Слідкуючи за грою, ігротерапевт позначає словами, проговорює вголос, відображає виражені дитиною вербальні і невербальні відчуття.

У ігровій кімнаті можливі три форми ігрової активності:

1. Звільнення агресивної поведінки: дитина кидає предмети, висаджує повітряні кулі або проявляє форми інфантильної поведінки (наприклад, смокче соску).

2. Звільнення відчуттів стандартизованих ситуацій: стимулює відчуття ревнощів до сиблінгу, прикладаючи ляльку до грудей матері.

3. Звільнення відчуттів шляхом відтворення в грі специфічного стресового досвіду з життя дитини.

Г. Хембідж (1955) дав ширший опис роботи Д. Леві під заголовком «Структурна ігрова терапія», де він рішучіше вводив події. Слідом за встановленням терапевтичних стосунків в сценарій безпосередньо вводилася ситуація, що продукує тривогу. Вона програвалася, а потім дитині дозволялося грати вільно, щоб вона могла відійти від нав'язливої ситуації.

Ігрова терапія побудови стосунків

З появою досліджень Д. Тафти (1933), Ф. Аллена (1934), названих терапією стосунків, виник наступний значний напрямок в ігровій терапії. Філософською підставою для нього стала робота О. Ранка (1936), який переніс акцент з досліджень історії життя дитини і її несвідомого на розвиток стосунків в системі «терапевт— клієнт», поставивши в центр уваги те, що відбувається «тут і тепер» в кабінеті терапевта.

У ігровій терапії стосунків основна увага надається лікувальній силі емоційних стосунків між терапевтом і клієнтом.

«Мені цікаво створити природні стосунки, в яких у пацієнта розвивається адекватне самоприйняття — ясне уявлення про те, що він може зробити і що він відчуває по відношенню до світу, в якому продовжує жити, — писав Ф. Аллен, — Я не боюся дати пацієнту відчути, що він цікавий мені як особа».

Не докладається ніяких зусиль для того, щоб пояснити або інтерпретувати минулий досвід. У фокусі уваги знаходяться, перш за все, теперішні відчуття і реакції. Ф. Аллен і Дж. Тафти особливо підкреслювали необхідність ставлення до дитини як до особи, що володіє внутрішньою силою і здатної конструктивно змінити власну поведінку.

Дітям надається свобода вибору — грати або не грати і можливість управляти власною діяльністю. Гіпотеза полягала у тому, що діти поступово приходять до розуміння того, що вони є окремими особистостями з своїми бажаннями і можуть існувати в системі відносин з іншими людьми, володіючими своїми специфічними якостями. В рамках цього підходу дитині доводиться прийняти на себе відповідальність за процес зростання, а ігротерапевт концентрує увагу на труднощах дитини, а не на своїх власних.

Мета терапії стосунків корекції, що проводиться в рамках, полягає не в тому, щоб змінити дитину, а в тому, щоб допомогти їй ствердити своє «Я», відчуття власної цінності. Дитина, як і всяка особа, унікальна, самоцінна і володіє внутрішніми джерелами саморозвитку.

Основний механізм досягнень коректувальних цілей — встановлення стосунків, зв'язків між ігротерапевтом і клієнтами, за допомогою яких ігротерапевт демонструє незмінне і повне схвалення дитини, її установок і цінностей і виражає постійну і щиру віру в дитину і її здібності.

Обмеження цілей терапії задачами особистого самовизначення, самоактуалізації і свободи реального самовираження визначає коло специфічних проблем, що підлягають корекції в рамках даного підходу: порушення зростання «Я»; самонеадекватність; сумнів і невпевненість в можливості власного особистого зростання і обумовлені ними тривожність і ворожість дитини до оточуючих.

Ігротерапія представляє унікальний досвід для соціального розвитку дитини, відкриваючи їй можливість вступити в значущий особовий зв'язок з дорослим. Гра є діяльністю, в якій дитина може вільно виражати себе, звільнитися від напруження і фрустрацій повсякденного життя.

Примітивна ігрова терапія

Поява в 60-х роках в США програм психологічної допомоги дітям в початковій школі відкрила шлях для розвитку ще одного напряму — застосування методу ігрової терапії в роботі шкільного психолога для того, щоб задовольнити потреби, що виникають в житті будь-якої дитини, а не тільки дитини з дефектом психичного розвитку.

Основна мета початкової школи — допомогти дітям в інтелектуальному, емоційному, фізичному і соціальному розвитку, створивши їм відповідні можливості навчання. Таким чином, головна задача використання ігрової терапії з дітьми в початковій школі полягає в тому, щоб допомогти дітям підготуватися до того, щоб засвоїти пропоновані знання найкращим чином.

Дітей не можна примусити навчитися чому-небудь. Навіть такі вчителі, що працюють найефективніше, не можуть навчити дітей, які ще не готові вчитися. У такому разі ігрова терапія є доповненням до навчального середовища, досвідом, який допомагає дітям найефективніше використовувати свої здібності до навчання.

Ігротерапія у вітчизняній психологічній практиці

До використання гри безпосередньо в психокоррекційних цілях зверталися багато вітчизняних дослідників-практики Л. Абрамян (1986), А. Варга (1989), І. Вигодська (1984), А. Захаров (1986—1988), А. Співаковська (1988) тощо.

Основним принципом ігрової корекції терапії, на думку А. С. Співаковської, є вплив на дитину з урахуванням специфічності обстановки і контакту. Суть цього принципу полягає в наступному: щоб включити в дію механізм перебудови поведінки боязких у спілкуванні дітей, слід змінити умови, тобто вивести їх з того середовища, в якому у них з'явилися небажані форми поведінки.

Л. А. Абрамян, досліджуючи способи подолання негативних емоційних станів дітей засобами гри, детально розкриває процес перевтілення як важливої умови перебудови емоційної особової сфери. У грі-драматизації дитина випробовує подвійне переживання: вона «ліпить образ», перетворюючи саму себе і, дивлячись на це як би із сторони, радіє зміні в грі, разом з тим формуючи певні відношення до свого персонажу.

Цілями корекції, на думку Б. Д. Карвасарського та А. И. Захарова, служить перенесення негативних емоцій та якостей дитини на ігровий образ. Діти наділяють власними негативними емоціями, рисами характеру переносять на ляльку свої недоліки, які приносять неприємності.

Значний внесок в розробку методів групової ігротерапії неврозів у дітей і підлітків вніс А. И. Захаров. Він розробив покази і клініко-психологічні критерії формування дитячої психотерапевтичної групи, дослідив можливості об'єднання сімейної і групової терапії, а також методику ігрової психотерапії, яка є частиною цілого комплексу різних впливів на дитину-невротика, що включає і сімейну психотерапію. Гра розглядається ним і як самостійний метод, і як складова частина, що поєднується з раціональною і сугестивною психотерапією.

А. І. Захаров пропонує певну послідовність корекційних методик: 1) бесіда; 2) спонтанна гра; 3) направлена гра; 4) навіювання.

Тривалість ігрового сеансу не більш 30 хв. Частота занять при гострому періоді неврозу — 2—3 рази, при хронічному перебігу — 1 раз на тиждень. Тривалість програми — від декількох днів до декількох місяців.

У організації терапевтичного процесу Захаров виділяє діагностичну, терапевтичну і повчальну функції гри. Всі три зв'язані між собою і реалізуються як в початковому етапі, в спонтанній грі, так і в направленій грі, яка звичайно є імпровізацією якого-небудь сюжету.

1. Діагностична функціяполягає в уточненні психопатології, особливостей характеру дитини і взаємостосунків з оточуючими. Спостереження за грою дозволяє одержати додаткову інформацію. У грі дитина на сенсомоторному рівні демонструє те, що вона коли-небудь випробувала. Іноді такий зв'язок абсолютно очевидний, але іноді вона може бути віддаленою.

Діти більш повно і безпосередньо виражають себе в спонтанній, ініційованої ними самими грі, ніж на словах.А вимагати від дитини, щоб вона розказувала про себе, значить — автоматично споруджувати бар'єр в терапевтичних стосунках, як би кажучи дитині: «Ти повинна піднятися на мій рівень спілкування і використати для цього слова».

2. Терапевтична функція гри полягає в наданні дитині емоційного і моторного самовираження, відреагування напруги, страхів і фантазій. Гра надає конкретну форму і вираз внутрішньому світу, дає можливість організувати свій досвід. Для дитини важливим є процес гри, а не її результат. Вона розігрує минулі переживання, розчиняючи їх в новому сприйнятті і в нових формах поведінки. Аналогічним чином вона намагається вирішити свої проблеми і внутрішні конфлікти, програти своє утруднення або збентеження.

Результати обстежень показують, що в процесі гри зміцнюються і розвиваються психічні процеси підвищується фрустраційна толерантність і створюються адекватні форми психічного реагування.

3. Повчальна функція гри полягає в перебудові стосунків, розширенні діапазону спілкування і життєвого кругозору, реадаптації і соціалізації.

Франк підкреслював, що гра для дітей— спосіб навчитися тому, чому їх ніхто не може навчити. Це спосіб дослідження способу організації життя в реальному світі, просторі і часі, речах, у тваринному світі, структурах і людях.

В зв'язку з цим представляється необхідним підкреслити відмінність між поняттями: «повчальна функція гри» і «повчальні (развиваюче-направлені) ігри». Дітей не потрібно учити грати, не потрібно примушувати їх грати. Діти грають спонтанно, не переслідуючи якоїсь певної мети. І научіння, тобто придбання різноманітного досвіду, відбувається поступово і непомітно в процесі гри. А коли ми прагнемо швидше розвинути у дитини асоціативне і абстрактно-логічне мислення, ерудованість, придумуємо спеціальну техніку, методики, називаючи їх іграми, намагаючись впливати на дитину з метою її навчання і виховання, ми, таким чином, блокуємо її емоційність. Її душевний стан, психічний розвиток, самооцінка і формування системи взаємостосунків залишаються поза сферою уваги. Такий повчальний підхід нічого спільного з груповою ігротерапією не має.

А. І. Захаров виділяє ряд правил, дотримання яких є необхідним в ігротерапії:

· гра застосовується як засіб діагностики, корекції і навчання;

· вибір ігрових тем відображає їх значущість для психолога і інтерес для клієнта;

· керівництво грою сприяє розвитку самостійної ініціативи дітей;

· спонтанні і направлені ігри — дві взаємодоповнюючі фази єдиного ігрового процесу, в якому головне — можливість імпровізації;

· співвідношення спонтанного і направленого компоненту залежить не тільки від віку дітей, скільки від їх клінічних особливостей;

· гра не коментується дорослим;

· направлена дія на клієнта здійснюється за допомогою характерів, відтворних ним і психологом персонажів.

Процес ігрової психотерапії, по Захарову, складається з чотирьох етапів, що взаємно перекриваються: об'єднання дітей в групу, розповідей, гри, обговорень.

1. Об'єднання дітей в групу починається спільною і цікавою для них діяльністю у вигляді екскурсій в музей, наочних ігор, розповідях про захоплення.

2.Розповіді складаються удома і по черзі розказуються в групі.

3.Гра проводиться на тему, пропоновану дітьми і терапевтом. У іграх послідовно відтворюються розповіді, казки, умовні і реальні ситуації. Ігри на даному етапі на відміну від етапу об'єднання вимагають включення психолога і високої активності граючих.

Важливо відзначити, що у міру руху групи вперед зміст рольових ігор міняється від терапевтично направлених до повчальних. Терапевтичні ігри ставлять собі за мету усунення афективних перешкод міжособових стосунків, а повчальні — досягнення адекватнішої адаптації і соціалізації дітей.

4. Обговорення— завершальний етап ігрової психотерапії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні цілі коректувальної дії в психоаналітичній ігротерапії	\|	Директивна і недирективна ігротерапія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.008 сек.