Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Поняття орфоепії

УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ

План

1. Поняття орфоепії.

2. Вимова голосних звуків в українській мові.

3. Вимова приголосних звуків.

4. Вимова абревіатур.

 

Література

1. Жовтобрюх В. Ф., Муромцева О. Г. Культура мови вчителя: Курс лекцій / За ред. О. Г. Муромцевої. – Х., 1998. – С. 24-30.

2. Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова. – Донецьк, 2003. – С. 16-18, 36-37.

3. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К., 1999. – С. 16-22, 182-200.

4. Сучасна українська літературна мова / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко та ін. – К., 2000. – С. 84-100.

5. Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000. – С. 411-412.

6. Шевелєва Л. А. Український правопис у таблицях: Правила, винятки, приклади, коментарі / За ред. А. О. Свашенко. – Х., 1996. – С. 4.

 

 

Однією з найважливіших ознак української літературної мови є її орфоепічна унормованість, тобто наявність цілої системи правил вимови, наголошування та інтонування.

Звукова сторона мови – необхідний елемент, без неї мова як засіб спілкування і знаряддя думки не могла б існувати. Проте значення звукової сторони мови не є самостійним. У процесі спілкування люди не зосереджують своєї уваги на звучанні мови, а сприймають лише зміст її. Звертають увагу на звучання лише тоді, коли з’являються відхилення від звичної вимови, узвичаєних інтонацій. Усякі відмінності у вимові, наголошенні та інтонуванні ускладнюють спілкування між людьми, утруднюють сприймання інформації, бо відвертають увагу слухачів від змісту і зосереджують її на помилках. Основним правилом усного спілкування повинно стати таке: Люди мають слухати, що я говорю, а не як я говорю.

Українська літературна вимова склалася на базі говірок середньої Наддніпрянщини, зокрема полтавсько-київського діалекту. Особливості вимови, характерні для саме цього мовного середовища, були найпоширенішими і найбільш вільними від фонетичного впливу інших мов, тому їх було покладено в основу орфоепічних норм української літературної мови. Правила орфоепії склалися завдяки діяльності українських письменників, культурних та громадських діячів, науковців уже в другій половині XIX століття і підтримуються носіями літературної мови в наш час. У формуванні та закріпленні орфоепічних норм велику роль відігравав і продовжує відігравати театр, а також радіо і телебачення, які в кращих своїх програмах відтворюють зразкову літературну вимову. Знання орфоепічних норм та їх дотримання є одним із суттєвих показників загальної культури людини. Тому для перекладача природним і органічним є прагнення до правильної вимови та наголошування.

Орфоепія визначається як сукупність правил вимови, наголошування та інтонування, а також як розділ мовознавства, що вивчає та систематизує норми літературної вимови. Проблема орфоепічної норми виникає в тих випадках, коли вмові існує два або більше варіантів вимови одного й того ж звука. Так, у різних діалектах української мови звук [ч] вимовляється як твердий або як пом’якшений, тому природно з’являється питання про те, який з цих варіантів відповідає літературній нормі, а який є порушенням норми.

Щоб добре засвоїти правила літературної вимови, слід усвідомлювати, які причини призводять до їх порушення, чого треба уникати в своїй вимові.

Порушення норм української літературної вимови відбуваються здебільшого під впливом таких чинників:

а) вплив певної місцевої говірки або ширше – вплив територіального наріччя, що звичайно охоплює значний регіон. Так, на Слобожанщині нерідко можна почути м’який звук [р’] на місці нормативного твердого: у [р’]амц’і, чоти[р’]ма, буква[р’]. Також трапляється ненормативна вимова твердого [л], де норма вимагає м’яку вимову: бі[л]ше;

б) вплив іншої мови, з якою українська перебуває в безпосередньому контакті. Зокрема, це стосується впливу російської мови, причому не лише на суміжних з Росією територіях, а й на всій території України внаслідок розширення мережі шкіл з російською мовою викладання, російськомовної освіти у вузі тощо. Такий вплив спричиняє “акання” на зразок російської вимови, тобто вимову [а] на місці [о] в ненаголошеному складі: [гала]вá, [папра]сúти, [заба]рóнений тощо. Також під впливом російської мови часто доводиться чути м’яку вимову звука [ч]: [ч’]асто, [ч’]истий і под. Водночас на українських територіях, суміжних з Польщею, можна відзначити шепелювату вимову приголосних [с], [з], [ц]: [сш’іно], [узж’али], [синицч’а] тощо;

в) вплив письма, графіки. Ця помилка з’являється внаслідок вимови окремого звука чи сполучення звуків відповідно до звукового значення літер. Наприклад, в українській графіці звук [дж] передають двома літерами джміль, джерело. Під впливом письма часто засвоюється вимова двох звуків [д] і [ж] у подібних словах, а не одного. Те саме стосується вимови дієслівних форм типу смієшся, сміється, де в кінці слід вимовляти [с’:а], а не [шс’а], [ц’:а], а не [т’с’а].

Таким чином, порушення орфоепічних норм з’являються не випадково, вони пов’язані з умовами, у яких функціонує й розвивається мова.

Практичну допомогу в засвоєнні норм орфоепії можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. І. Погрібним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної української літературної мови, поданих у різних формах, і може слугувати як довідник з норм вимови та наголошування.

Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, слід пам’ятати, що для запису усного мовлення використовують спеціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості вимови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транскрипцією. Письмо, яким ми користуємося, було створене понад 1100 років тому для старослов’янської мови. З часом воно змінювалося, удосконалювалось, а українські вчені пристосували його до звукової системи нашої мови. Але не повністю: деякі способи позначення звуків залишилися такими, якими вони були в давнину (традиційний принцип правопису). Через те букви в українській мові не завжди відповідають певним звукам, наприклад:

а) для звуків [дж] і [дз] нема окремих букв. Їх позначаємо буквосполученнями дж і дз: ходжу, дзвоник.

Як два звуки буквосполучення дж і дз читаються лише тоді, коли д належить до префікса (від-, під-, над-; перед-, серед-), а ж або з – до кореня: підживити, переджнивний, відзначити, Середземний.

б) буквами щ та ї передаємо завжди два звуки – [шч] і [йі]: щука, їжак, в’їзд.

Буквосполучення шч в українській мові не вживається, замість нього пишеться буква щ: МелашкаМелащин, блиск – блищати.

в) букви я, ю, є безпосередньо після приголосних позначають один звук [а], [у], [е] і м’якість попереднього приголосного: ляк [л’ак], люк [л’ук], ллє [л’:е]; в інших випадках – два звуки [йа], [йу], [йе]: яр [йар], баюра [байура], б’є [бйе], портьєра [порт’йєра].

4. Буквою ь позначаємо м'якість приголосних: блакить [блакит’], льон [л’он], каньйон [кан’йон].

Через те, що повної відповідності між звуками та літерами немає, і виникає потреба у такому письмовому відтворенні, коли кожному звукові відповідає тільки за ним закріплений графічний знак. Такі можливості надає фонетична транскрипція.


Читайте також:

  1. II. Поняття соціального процесу.
  2. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
  3. А/. Поняття про судовий процес.
  4. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
  5. Адміністративні провадження: поняття, класифікація, стадії
  6. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.
  7. Аналіз ступеня вільності механізму. Наведемо визначення механізму, враховуючи нові поняття.
  8. АРХІВНЕ ОПИСУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ І МЕТОДИ
  9. Аудиторські докази: поняття та процедури отримання
  10. Базове поняття земле оціночної діяльності.
  11. Базові поняття
  12. Базові поняття про класифікацію медичної техніки




Переглядів: 1121

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Тема 15. ЛЕКСИКОГРАФІЯ | Вимова голосних звуків в українській мові

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.