• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема . Національна політика.

1. Зміст і сутність національної політики у житті суспільства.

2. Національна політика України.

3. Національні меншини як суб’єкти політики.

1. Національна політика –це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляються у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації.

Національна політика тісно пов’язана з економічною, соціальною, демографічною, культурною та іншими видами політики. Соціальні, економічні, культурні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її у складову частину цих видів політики. У той же час національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, демографічної, культурної політики.

Стратегічні завдання національної політики є спільні для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Поточні завдання цієї політики випливають із сьогоднішньої ситуації. У механізмі національної політики дуже важливими є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію у певному регіоні або національно-територіальній одиниці.

Національна політика в тій чи іншій державі має враховувати:

- географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування певної нації або народності, її національної державності;

- національний склад населення;

- співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини певної нації з іншими етносами.

Під натиском етнонаціональної проблеми розпалося багато імперій. Серед новітніх прикладів – розпад СРСР та Югославії. Національне питання залишається складною внутрішньою проблемою у Великобританії (проблема Ольстеру, пов’язана із прагненням частини населення до виходу зі складу Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії та приєднання її до Ірландської Республіки), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і франко-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання тощо). Сам факт існування у світі понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про існування особливого типу соціальних відносин – міжнаціональних.

2.У процесі свого розвитку Україна сформувалася як держава з поліетнічним складом населення, і сьогодні на її території проживають представники 120 етносів. Іноетнічне населення нараховує 14 млн. осіб або 27,3% від усього населення України. Сучасну основу етнодемографічного потенціалу України складають 17 найчисельніших етнічних груп (українці, росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани, кримські татари, німці, азербайджанці, гагаузи), сумарна питома вага яких у складі населення України становить 99,6%.

3.Для здійснення етнополітики у будь-якій незалежній країні важливим стало визначення поняття „національна меншина”. Що таке національна меншина? Чому міжнародні організації заопікуються, перш за все, національними меншинами? Питання ці настільки складні, а головне, важливі, що потребують спеціального аналізу. Досить вказати, що згідно з „Світовим словником меншин” біля 90% сучасних етнополітичних конфліктів у світі – „це конфлікти між національними меншинами та більшістю”.

Одну з найбільш вдалих (для свого часу) концепцій „меншинних груп” або просто „меншин” ще 1945 року запропонував відомий датський вчений Луїс Вірт. Він, зокрема, визначив меншину як „групу людей”, яких через їхні фізичні або культурні ознаки виділяють серед інших у суспільстві... для особливого і нерівноправного до них ставлення, і які через це вважають себе об’єктом колективної дискримінації”. При цьому він особливо наголошував, що, по-перше, „меншини об’єктивно займають несприятливі позиції в суспільстві”, а, по-друге, - „люди, яких ми вважаємо меншинами, з точки зору чисельності можуть бути більшістю”.

Наприкінці 60-років американські етносоціологи К. Уоглі та М. Гарріс, не даючи власного визначення національної меншини, запропонували наступні критерії її ідентифікації:

1) меншини – це підлеглі і залежні частини складного, тобто поліетнічного суспільства;

2) меншини мають особливі фізичні чи культурні риси, що не поважаються пануючими частинами суспільства;

3) меншини – це самосвідомі групи, об’єднані особливими рисами, що мають їх члени;

4) належність до меншини передається за принципом походження;

5) члени меншин чи то за бажанням, чи то за необхідністю схильні одружуватися всередині своєї групи.

Концепція К. Уоглі та М. Гарріс, а також запропоновані ними критерії ідентифікації меншин знайшли чимало прихильників серед західних етнополітологів. Але деякі з них звернули увагу на дискусійний характер цих критеріїв та на такий суттєвий недолік, як ігнорування фактора чисельності етнічних груп. Мабуть, тому Р. Шермергорн дав дещо інше визначення меншини. „Ми, - писав він, - вживаємо термін „меншинна група” для визначення будь-якої етнічної групи..., яка становить менш ніж половину населення даного суспільства, але є помітною підсистемою з обмеженим доступом до центральних посад та активної діяльності в економічних та політичних установах суспільства, яке розуміється як „нація-держава””.

Але і це визначення, проіснувавши певний час, зазнало деяких уточнень і змін. Зробив це 1978 року досить відомий датський етносоціолог Ганс Ван Амерсфорт. В одній із статей він виклав свою альтернативну концепцію, в якій, зокрема, відзначив, що меншина має три властивості:

1) меншина – це безперервна спільнота в середині населення держави. Ця безперервність має два важливі аспекти: a) меншина складається із кількох поколінь; b) належність до меншини має пріоритетність над іншими формами соціальної категоризації;

2) чисельний стан меншини позбавляє її можливості брати активну участь у політичному процесі;

3) меншина має об’єктивне несприятливе становище в чотирьох наступних „суспільних” сферах: a) законодавчій системі; b) системі освіти; c) ринку праці; d) ринку житла.

Малий етнополітологічний словник визначає національну меншину таким чином: це соціальна група, яка формується на основі ознак етнічної меншини і водночас певних політичних характеристик . Загальновизнано, що представники національних меншин повинні бути громадянами держави, в якій проживають, і мати свою історичну батьківщину. До внутрішніх чинників належать кількісний склад; вміння зберігати єдність на ґрунті спільних етнокультурних рис; формування різного роду структурних одиниць (організацій культурного, політичного, соціального плану тощо). Зовнішнім фактором є етнополітики держави, на території якої проживають національні меншини. Самоідентифікація частини населення за національною ознакою може здійснюватись кількома шляхами. Один із них: певна група протягом тривалого часу зберегла свої характерні етнокультурні риси (етнічну, релігійну, мовну самобутність), самоорганізувалась і виявляє солідарність та спільне прагнення до збереження власних особливостей. Інший пов’язаний з прийняттям особою добровільного рішення щодо належності чи неналежності до меншини. Загального визначення поняття „національна меншина” у міжнародній практиці поки не існує. Причина цього полягає у величезній варіативності існування національних меншин та їхніх проявів у різних сферах суспільного життя. Меншини різняться передусім способом проживання: одні з них мешкають компактно у чітко визначених районах окремо від основної частини населення, інші – дисперсно (розсіяно) по всій країні. Існують також національні меншини. Які відрізняються чіткіше визначеними етнокультурними стереотипами, наприклад, з дуже розвиненим почуттям історичної самосвідомості, що ґрунтується на збереженій в пам’яті чи зафіксованій на папері історії, тоді як інші зберегли лише розпливчасте уявлення про історичне минуле. В деяких країнах національні меншини користувалися чи користуються певним ступенем самоврядування, в інших цей фактор відсутній. Складність цієї проблеми полягає ще й в тому, що визначення частини населення як національна меншина стосовно її правового статусу у суспільстві є більшою мірою політичним, ніж науковим поняттям. Водночас необхідність формування міжнародного механізму захисту національних меншин від дискримінації й переслідування домінуючою більшістю зумовило потребу виокремлення суто юридичних параметрів цього поняття. З огляду на це у документах ООН, інших міжнародних організацій визначено ключові ознаки, за якими меншина виступає суб’єктом міжнародного права. В основу вироблення позиції ООН стосовно меншин було покладено тлумачення їх, запропоноване в 1977 р. членом Підкомісії у справах запобігання дискримінації і захисту меншин Комісії з прав людини ООН Ф.Капоторті: меншини – „це у порівнянні з рештою населення держави менша за чисельністю частина, яка не займає панівного становища, і члени якої – громадяни цієї держави – володіють з етнічної, релігійної, мовної точок зору характеристиками, які відрізняють їх від характеристик іншої частини населення, і виявляють (навіть якщо і опосередковано) почуття солідарності з метою збереження своєї культури, традицій, релігії або мови”. Визначення „меншин”, сформульоване Ф.Капоторті, містить два важливі аспекти. Суть першого полягає у тому, що обмеження статусу меншини „громадянами держави” здебільшого вилучає з цього поняття робочих-мігрантів, осіб без громадянства та біженців. Ці групи захищені від дискримінації загальними положеннями міжнародного права. крім того, вони мають додаткові права, зафіксовані у Міжнародній конвенції про захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх родин, у Конвенції про статус апатридів, у Конвенції про статус біженців. Існує також Декларація про права людини щодо осіб, які не є громадянами країни, де вони проживають. Другим аспектом є те, що визнання наявних у меншин спільних етнічних, релігійних або мовних рис відрізняє їх від груп, які можуть бути ідентифіковані за іншими спільними рисами. Ознаки меншини, викладені у дефініції Ф.Капоторті, дають також змогу виділити як об’єктивні (своєрідні етнічні характеристики: чисельна меншість, не домінуюче становище), так і суб’єктивні (прагнення до збереження наявних характеристик) критерії. Загалом у документах ООН, зокрема у Декларації, прийнятій у 1992 р. на 48-й сесії Генеральної Асамблеї і присвяченій правам осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, вживаються такі поняття, як „національні”, „етнічні”, „релігійні”, і „мовні” меншини. У цьому документі національні й етнічні меншини розмежовані сполучником „або” і немає трактування цих понять. Робоча група ООН з прав осіб, які належать до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин, при підготовці зазначеної Декларації, ухилившись від прийняття будь-якої дефініції терміна „меншина”, додала поняття „національна” до проекту цього документу. Так, у ст.1 проекту йшлося, що особи, які належать до національних меншин або етнічних, релігійних та мовних, можуть користуватися своїми правами, у т.ч. закріпленими в Декларації. При цьому пояснювалося, що термін „етнічні” може охоплювати „національні” та „з метою уникнути різнотлумачення в різних національних правничих системах робочій групі доцільно ввести до формулювання обидва поняття”. Вживається термін „національна меншина” і в документах авторитетної міжнародної організації НБСЄ (з 1995 р. ОБСЄ), де під „національною меншиною” мають на увазі тільки громадян певної держави (за винятком робітників-мігрантів”). Крім того, передбачається існування іншої держави, яка є історичною батьківщиною меншин, які мешкають на території певної держави. Термін „національна меншина” активно застосовує у своїх документах Рада Європи, проте в них, у т. ч. в одній з базових у сфері захисту національних меншин Рамковій Конвенції, сутність його не пояснюється. Автори документа 1201 Ради Європи обмежилися лише наведенням характеристик, які він містить. Поняття „національна меншина” підкреслюється у першому розділі (ст.1) цього документа, стосується групи осіб у країні, які: проживають на її території і є її громадянами; підтримують тривалі, міцні зв’язки з країною; демонструють характерні етнічні, мистецькі, релігійні або лінгвістичні характеристики; достатньо представлені, хоча кількість цих осіб є меншою від решти населення країни або її району; мотивують зацікавленість зберегти те, що становить їхню спільну індивідуальність, у т. ч. культуру, традиції, релігію або мову.

Віддаючи належне наведеним вище визначенням і концепціям меншин, слід відзначити, що більш вдалою, здається, є концепція, запропонована професором Йєльського університету Майклом Смітом. На його думку, для об’єктивного аналізу і адекватного висвітлення становища тієї чи іншої групи потрібно, з одного боку, визначити, як несприятливі фактори відбиваються де-юре і де-факто на її політичному, юридичному та соціальному статусі, а з іншого – як відбиваються на цьому статусі її чисельність, культура, історія тощо. Він, зокрема. Запропонував докладно вивчати формальні і неформальні відносини групи з іншими групами суспільства з тим, що визначити, як ці відносини служать чи служили формуванню або збереженню її особливих атрибутів, включно із чисельністю, розміщенням, ресурсами, зайнятістю, здоров’ям, мовою, культурою, релігією, політичними правами тощо. М. Сміт запропонував те, чого не вистачало багатьом західним етнополітичним концепціям: ставити об’єкт дослідження – особу, групу, явище, процес і т. і. – в конкретний соціально-економічний, політичний та історичний контекст.

Таким чином, головними критеріями визначення національної меншини є не тільки і не стільки чисельність, скільки її становище у „великому суспільстві”. Меншина – це залежна, підлегла, субординована група. До речі, це досить чітко зафіксовано в американській офіційній термінології. Там, „національними меншинами” вважаються „політично поневолені, економічно експлуатовані і соціально дискриміновані етнічні групи”. Так само, хоча й у значно м’якіших висловах, визначається національна меншина і у французьких наукових виданнях. „Національна меншина – стверджується в одному з них, - це група громадян держави, чисельно менша і не домінуюча в цій державі, з етнічними, релігійними або мовними особливостями, що відрізняються від більшості населення, пов’язані один з одним, натхненні спільною волею вижити і які ставлять за мету домогтися фактичної і юридичної рівності із більшістю”.

Отже, на сьогодні вже існує кілька досить вдалих визначень і концепцій „національної меншини”. Однак це не знімає з порядку денного питання про подальше їх вдосконалення. Особливо важливого значення ця проблема набуває для міжнародного права та діяльності відповідних міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО та ін.). Адже, як відзначалося в одній із доповідей Міжнародної групи з прав меншин, термін „меншина” є невизначеним у більшості документів міжнародного права.

У національному праві поняття „національна меншина” визначене в Законі України „Про національні меншини в Україні”, а саме ст.3 передбачає, що „до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою”. За Законом „Про національні меншини в Україні” громадянам, які належать до національних меншин України, гарантуються права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, ЗМІ, створення національних культурних і навчальних закладів, та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству. Громадяни України, які належать до національних меншин України, мають право обиратися або призначатися на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої і судової влади, місцевого самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях. Держава гарантує національним меншинам України право на збереження життєвого середовища в місцях їх історичного і сучасного розселення. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами. Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати свою національність. Примушення у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Кожний громадянин України має право на національне прізвище, ім’я та по батькові. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється. Контроль за додержанням законодавства про національні меншини України покладено на відповідні державні органи та органи місцевого самоврядування. Спеціальним органом у цій галузі є Державний комітету країни у справах національностей та міграції.

Серед пріоритетів своєї етнополітики Україна визначає, насамперед, відновлення повноцінного духовно-культурного життя національних меншин на принципах їх інтересів та запитів щодо мови, культури, традицій та створення для цього відповідних сприятливих умов. Ст.11 Конституції України передбачає сприяння держави „розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин”. Духовні надбання етнічних груп розглядаються як визначальний чинник збагачення культури всього українського суспільства. Україною гарантується право етнічних меншин на національно-культурну автономію.

Важливість реалізації прав іноетнічного населення на вільне користування рідною мовою, створення і підтримку освітніх та культурних установ міністерствами та відомствами враховане к Концепції розвитку культур національних меншин (розроблена у 1995 р.), де були визначені пріоритетні напрями державної політики у цій сфері: відродження традицій і звичаїв національних меншин, збереження й охорона пам’яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етнічних груп в Україні тощо.

На етнонаціональні відносини активно впливають національно-культурні товариства, яких в Україні нараховується близько 270, у т.ч. 23 зі всеукраїнським статусом. Це громадські добровільні об’єднання, що створюються у місцях проживання національних меншин. Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств в Україні розпочався в кінці 80-х років XX ст. і триває нині. Розгалужену сітку національних товариств мають росіяни, євреї, поляки, німці, болгари, греки, румуни, білоруси, грузини та ін.,(напр., Всеукраїнська асоціація болгарських національно-культурних товариств, Чеська національна Рада України, Демократична спілка угорців України, Естонське земляцтво в Україні, Християнсько-демократичний альянс румун).

За роки незалежності України утворилася система органів державного управління з питань національних меншин та міграції, створено кілька фондів всеукраїнського значення (напр., Фонд розвитку культур національних меншин України, Фонд депортованих народів України). У 1996 р. для координації зусиль державних і громадських організацій створено дорадчий орган – Раду представників громадських об’єднань національних меншин. Сферою діяльності Ради стали:

- розробка проектів законів та інших нормативних актів із питань міжнародних відносин та розвитку культур, мов і традицій національних меншин;

- надання організаційної, практичної допомоги національно-культурним об’єднанням у проведенні заходів, що сприяють етнокультурному відродженню меншин.

Провідною проблемою етнополітики виступає забезпечення функціонування у різних галузях життя мов етнічних груп. Мовну політику в Україні регламентує Конституція України та ін. нормативні акти. Ними забезпечується вільний розвиток і використання мов національних меншин, що стало одним із вагомих факторів запобігання міжетнічних конфліктів.

Реалізується державна програма відродження та розвитку освіти національних меншин, виникають нові типи навчальних установ, а саме: гімназії, ліцеї, недільні школи з єврейською, румунською, польською, угорською мовою викладання. Але сучасний стан задоволення освітянських потреб національними меншинами ще не відповідає їх запитам і перед нашою державою стоїть завдання ліквідувати дисбаланс між етнокультурними потребами населення у галузі освіти та реальними послугами, які надаються на практиці навчальними закладами.

Неподоланим є нерівноправне становище між національними меншинами у забезпеченні їх етнокультурних потреб, не всі вони можуть рівною мірою з росіянами, румунами, молдаванами, кримськими татарами та деякими іншими меншинами задовольняти свої запити щодо вивчення в школі національної мови, культури, історії. У переважної більшості меншин нерозвинута в Україні або ж відсутня національна інфраструктура рідної мови (національні музеї, театри, бібліотеки, архіви, книговидавнича справа), обмаль власної творчої інтелігенції, не створені національно-культурні товариства, без чого неможливе повнокровне національне життя будь-якої етнічної групи.

Читайте також:

1. Активна і пасивна державна політика.
2. Антиінфляційна політика. Взаємозв’язок інфляції та безробіття.
3. Асортиментна політика.
4. Валютні системи та валютна політика.
5. Валютні системи та валютна політика. особливості формування валютної системи України
6. Взаємодія культур і національна самобутність народів. Тенденції культурної універсалізації та її форми.
7. Гетьман Іван Мазепа: його внутрішня і зовнішня політика.
8. Глобалізм і національна економіка.
9. Демографічні процеси і демографічна політика.
10. Державна кадрова політика.
11. Етнічна та національна культура
12. Етнонаціональна політика в Україні

Переглядів: 2885