Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Взаємодія культур і національна самобутність народів. Тенденції культурної універсалізації та її форми.

Для подолання глобальних проблем людства необхідно вирішити найголовнішу проблему – подолання культурної дистанції, розколу культур, зіткнення цивілізацій (за С.Хантінгтоном), налагодити діалог культур на грунті інтенсивного розвитку міжкультурних комунікацій. Останні повинні бути як двосторонніми так і багатобічними та здійснюватися в усіх сферах культури з урахуванням самобутності культур та тенденцій універсалізації світового культурного простору.

„Універсалізація культурного простору” - це процеси інтеграції економічного, політичного, духовно-інформаційного життя суспільства у більшості країн світу. Ці процеси мають об’єктивний характер та призводять до зростання взаємовпливу культур, формування необхідних для цього культурних норм, цінностей, загальних для більшості культур.

Перша форма універсалізації – модернізація. В широкому смислі модернізація – це різке оновлення культури в дусі нових цінностей, її реакція на будь-які вимоги часу та суспільства. У вузькому смислі – робота, що спрямована на подолання дистанції з так званими „розвинутими” країнами. Приклад модернізації – індустріалізація – перехід від традиційної культури до капіталістичної.

Виділяється два вида культурної модернізації: органічна, що здійснюється природним шляхом у процесі історичної еволюції суспільства; та неорганічну, що потребує цілеспрямованого впливу ззовні, впровадження нових культурних цінностей, стилю життя.

Спочатку „власні” та „чужі” культурні факти можуть існувати за принципом субкультур, або „чужа” може стати антикультурою. В умовах модернізації з’являються перехідні форми культури, які включають в себе як традиційні так і запозиченні цінності.

Але незавжди західні цінності корисні для незахідних культур. Тому сьогодні визнається висока значимість традиційної культури для сталості суспільства. Крім того, неможливо уподібнювати різні соціальні цінності цінностям модернізації. Розуміючи суперечливість процесу модернізації, сьогодні культурологи розробляють інтегративні концепції, що передбачають синтез модерністських раціональних технологічних цінностей з традиційними. Головним в „осучасненні” культури є опора на власні сили в процесі „нового” відкриття рідних культурних цінностей як легітимної основи, наприклад, соціально-економічних перетворень. В цьому плані продуктивними є ідеї Ш.Ейзенштадта, який вважав, що названий синтез протікає по різному в різних сферах суспільства. Найбільш глибоко модернізація повинна входити у власне економічну сферу, а в соціальній та духовній повинні домінувати традиційні цінності (Японія, Китай).

Історично важливою формою модернізації є акультурація – така взаємодія культур, в результаті якої культура одного народа повністю або частково сприймає культуру іншого народу. Цей процес може бути як добровільним так і примусовим. Як правило, найбільш розвинена культура в такій взаємодії перемагає. Іноді адаптація до нової культури відбувається у формі імітації. Акультурація виявляє себе як зміна культурних кодів поведінки та заміні на протилежні (колективізм – індивідуалізм), руйнація і навіть повне зникнення основних культурних принципів, як існування двух культурних світів, в яких людина вимушена існувати.

Ще одна форма модернізації – вестернізація. Це цілеспрямоване впровадження західної (американської) культури, що призводить до втрати самобутності, соціальних протестів, ворожого ставлення до західної культури.

У зв’язку з цим представляє інтерес ідеологія „модернізації без вестернізації”. Ця ідея вословлювалась С.Ханінгтоном по відношенню до країн третього світу, що намагаються використовувати західний досвід для розвитку традиційної культури. Економічний аспект донної проблеми добре висвітлив у ХІХ ст. Ф.Ліст. Він довів, що країни з ринковою економікою виграють від того, що цю модель сприймають інші країни. Адже останні у випадку переходу до ринкової економіки приречені на залежність від розвинених. Сучасність це підтвердила. Але такий стан зовсім не пропонує відмовитись від модернізації. Необхідно лише використовувати концепцію „автаркії (незалежності) великих просторів”, що обгрунтовує механізм модернізації без вестернізації.

 

Панорама культури XX ст. досить барвиста. Зовсім незначна частина населення світу — мисливці та збирачі — є носієм архаїчної культури; більша частина людства перебуває на рівні традиційної, аграрної культури; і лише одна третина з 5 млрд людей досягла стадії науково-технічної, сучасної культури. Цілком зрозуміло, що внаслідок потужного розвитку засобів масової комунікації та інформації сучасна культура впливає на архаїчну і традиційну культури багатьох народів світу. У зв'язку з цим необхідно розглянути характер сучасної культури, окреслити її контури і виділити основні риси. Для сучасної культури характерні насамперед такі процеси, як індустріалізація та інституціоналізація.

Витоки процесу індустріалізації походять з далекого минулого, однак сьогодні цей процес різко прискорився. Зруйнувавши звичаї, пов'язані зі старими формами виробництва, змінивши звички вжитку, відірвавши трудівників від їх грунту, індустріалізація релятивізувала культуру як середовище. Нині інформація і різноманітність техніки інформації сприяють посиленню абстрактної раціоналізації колективного життя в цілому. Сюди можна приєднати й такі явища, як прискорене навчання, розповсюдження великих тиражів преси, супутникове телебачення, нові системи аудіовізуальної техніки, зіткнення партій. Все це призвело до створення досить ефективного світу думок — нової фігури культури як горизонту.
Будь-яке суспільство являє собою спадковість інститутів, тобто організованих форм колективного життя, спадкоємність яких утворює сферу. Ці інститути — щось подібне тканині, яка зіткана із звичаїв, звичок, із переплутаних ниток колективної пам'яті. В усіх суспільствах, навіть архаїчних, ця тканина замінюється від різкого чи плавного ходу історії. Процес програмування інсти-туціоналізації культурних змін, котрий почався ще в минулі сторіччя, нині швидко поширюється. Наука і мистецтво стають індустрією, механізм розвитку якої ховається від його творців. Навчання стає все більше формалізованим: школа розповсюджує свій вплив, і навчання віднині — турбота держави; людська поведінка на всіх своїх стадіях дає привід для уроків, лекцій, програм і екзаменів. Для всіх цих різноманітних починань необхідні базис, організація, бюрократія, чітко визначені норми. На зміну повільним процесам інсти-туціоналізації минулого, коли в людей було відчуття певної стабільності культурного середовища, прийшло її виробництво. У певному смислі нині відбувається незвичайне зміщення культури як середовища в бік культури як горизонту.

Сучасній сфері культури, що втягнута у виробництво завдяки розширеному колу інституціоналізації та програмування, може відповідати горизонт видовища з притаманними йому рисами. Насамперед горизонт видовища рухливий, бо ж події, моделі, проекти виникають і одразу вислизають. Щоб подія, модель чи то проект мали певну сталість, щоб можна було спробувати висловитися про них, виходячи з власних намірів і всього свого життя, їм потрібна точка опору в середовищі. Коли в середовищі людини, в її повсякденному житті все стає відносним, їй нічого не залишається, окрім споглядання тієї мінливої відносності, і споглядання її в спектаклі. Як включатися до подій, що множаться й стикаються? Залишається лише сісти край дороги історії й дивитися, як минає повз тебе череда акторів, політиків, артистів, вчених, іноді — філософів.

З цим пов'язана і інша риса горизонту видовища: видовище примушує людей споглядати його не думаючи. Ще Арістотель помітив з приводу театру, що він дає людині можливість випробувати страсті, які не погрожують її власному життю. Чому б не поширити це проникливе зауваження на культуру, котра цілком перетворилася на видовище? Протягом тисячоліть горизонти культури зміцнювалися неодноразово у нерозривному зв'язку з перетворенням середовища і змінами вірувань. Але ніколи не було такої культури, яка б являла собою лише крихку модель поведінок; ніколи не було культури, що зводилася б лише до техніки дії, знання, тлумачення. Якщо нрави та ідеали виробляють так, як виробляють льон чи полотно, ііавіщо думати про них? Ча не залишається тільки споглядати за цим виробництвом?
І, нарешті (це третя риса горизонту видовища), у подібній ситуації істотну роль відіграє посередництво й посередники. Між культурою як середовищем і культурою як горизонтом продовжують існувати посередництво й посередники, вплив яких значно зріс: священник, мудрець, проповідник, філософ, вчений, критик у галузі мистецтва, літератури, наші церкви й наші партії, наші академії й наші парламенти засновані на цьому посту латі. Проміжок між культурою як середовищем і культурою як горизонтом займає педагогіка у найширшому її розумінні.

Слід звернути увагу на той момент, що XX ст. народило феномен «конгломератної культури». Це означає, що відкриття в галузі живопису, музики, літератури, психології, етики не «стикуються» з теоремою Геделя про неповноту арифметики, з концепціями «чорних» і «білих» дір, «багатоповерхового» вакууму, або з концепцією Метавсесвіту як унікального екземпляру, який в структурному плані є невичерпною множиною найрізноманітніших цілісних світів (Всесвітів). Іншими словами, сучасна науково-технічна культура є своєрідним набором різних культурних мікрокосмів, котрі необхідно синтезувати в єдине ціле.

Необхідно також враховувати ряд факторів сучасного світу: прискорення розвитку техніки, транспорту і зв'язку, загроза руйнування навколишнього середовища і вичерпання природних ресурсів, зростаючі взаємозалежність та взаємозв'язок усіх країн тощо. Всі ці фактори призводять до того, що власне культурне співробітництво перетворюється на фундаментальну необхідність виживання людства. На думку генерального директора ЮНЕСКО Ф.Сарагоси, «встановлення справжнього культурного плюралізму — єдиний шлях, що дозволяє протистояти зростаючій одноманітності, котра несе в собі експансію технічної цивілізації». Цей шлях повинен розглядатися як фактор світової рівноваги і творчості. Міжнародне співробітництво, що забезпечує зближення людей та ідей, розширення взаєморозуміння та солідарності, паралельно сприяє зміцненню культурного аспекту розвитку, що є метою будь-якого розвитку.

Без культури не може бути дійсної свободи. Багато досліджувачів (Ф.Сарагоса, А.Швейцер та ін.) переконані в тому, що задачі нашого часу вимагають сміливого підходу до проблем XX ст., що основні проблеми виникають у сфері культури і їх вирішення — у розвиткові культури. Дійсно, одна з вирішальних труднощів західного суспільства — це значне відставання розвитку людських емоцій від розумового розвитку людини. Людський мозок живе в XX ст., а серце більшості людей ще перебуває в кам'яному віці. Людина у більшості випадків ще недостатньо зросла, щоб бути незалежною, розумною, об'єктивною. Людина не в силах винести, що вона віддана власним силам, що вона мусить сама визначати смисл свого життя, а не одержувати його від якоїсь вищої сили, тому людям і потрібні ідоли та міфи. Людина пригноблює в собі ірраціональні пристрасті — тягу до руйнування, ненависті, зависливості й помсти, вона схиляється перед владою, грошима, суверенною державою, нацією. І хоча на словах людина схиляється перед вченнями великих духовних вождів людства — Сократа, Ісуса, пророків, Будди — вона перетворила ці вчення в клубок пережитків і ідолопоклонництва. У зв'язку з цим відомий західний психолог Е. Фромм ставить питання: «Як же людство може врятуватися від самознищення в цьому конфлікті між передчасною інтелектуально-технічною зрілістю та емоційною відсталістю?» Відповідь тут одна: необхідне всезростаюче розуміння найважливіших фактів соціального буття, необхідне усвідомлення, яке зможе зберегти людство від непоправних безумств. Це розуміння, це усвідомлення дає тільки звернення до культури, її досягнень, її складових тисячолітньої мудрості.
Протягом тисячоліть форми культурної творчості змінювалися, виточувалися, поверталися, заглиблювалися, досягаючи блискучих вершин. Нехай людина смертна, але вона може створити вічне — витвір мистецтва, прекрасний f вивершений, що кидає виклик усій аморфності, випадковості, кінцевості тоскного людського буття. Людина іде в невідоме, в небуття — прекрасна скульптура, картина, книга уславлюють вічно збережену мить, усталену вічністю послідовність миттєвостей. Цю метафізику мистецтва особливо відчували на Заході, розглядаючи культуру як особливий експерименгГдосягнення й шлях Заходу. У XX ст. її висловлювали різні письменники "?Ґмислителі від А. Мальро і Т. Манна. Культура на Заході — найвища цінність, культура не бореться з дійсною смертю, вона є для людини вищим квітінням і виправданням природного типу буття.

Розглядаючи західну культуру XX ст., не слід забу.; вати, що вона аж ніяк не одноманітна,— в ній є множина місцевих різновидів, що обумовлені у кожному конкретному випадку особливостями традицій, природними умовами, звичаями і способом життя населення. Одночасно не можна затуляти очі на те, що в сучасній західній культурі широкого розповсюдження набула так звана масова культура. Нерідко вона сприймається в ЄщШШ як чисто американське явище, хоча це не зовсім "вірно. В європейських країнах, принаймні протягом останніх двох століть, існувала й існує поряд з традиційною високою культурою й культура «базарна», масова. У Франції, наприклад, такого роду «масова література» одержала назву «бульварної», в Росії її називали «літературою товкучого ринку». Відомий американський вчений Д. Макдональд запропонував іменувати це явище маскультом, оскільки «в дійсності це зовсім не культура. Маскульт — це пародія на високу культуру». Тут немає місця мистецтву, а тому не слід говорити ні про моральні відчуття безпосередньо через мистецтво, ні про власне художню насолоду. Немає смислу розмірковувати про «художню якість» і тому подібне. Всі ці слова — з словника високої культури. Але саме висока, істинна культура поряд з фольклором завжди головувала в європей-і ській художній свідомості. Вульгарність масової культури завжди ховалася в їх затінку.

Сьогодні дехто бажає вважати «маскульт» «фольклором промислової епохи». Але ж фольклор — народне мистецтво тому й зветься народним, що завжди народжується в низах суспільства, в глибинах народних. Напроти, маскульт створюється і нав'язується зверху спеціалістами — майстрами-професіоналами (естрадними композиторами, текстовиками, співаками, теле- та кінорежисерами і сценаристами, менеджерами та ін.), і якщо народне мистецтво має власну художню гідність, то маскульт тільки створює пародію на високу культуру, паразитуючи на ній. Досить пригадати численні оперети й мюзикли, що використовують класичні сюжети й тексти, екранізації та інсценування класики, що вражають відсутністю смаку.

У свідомості багатьох європейців північно-американський маскульт став немов би втіленням американської культури, американського способу життя. Одна з причин цього — відносна слабкість американської високої культури, поки що надто юної, й відсутність розгалуженого, багатого народного мистецтва, про яке можна говорити стосовно європейців чи то жителів Індостану. Двісті років — занадто короткий час для зародження і розвитку загальнонаціонального фольклору, тим паче у такому різномовному і різнорідному суспільстві, яке утво-' рилося в американських промислових містах внаслідок поширеної імміграції з усього світу. Дослідження американського вченого Ф. Дж. Вудса доводять, що в середині XX ст. «культурні цінності найкрупніших американських етнічних груп» — європейців, азіатів (китайців і японців), мексиканців, негрів, євреїв — все ще істотно відрізнялися.
Усі культурні, в традиційному розумінні, народи мають власний фольклор, епічні сказання, свою власну культурну свідомість, що склалася завдяки трудам багатьох поколінь. Зароджувалися ці сказання в осідлих йародів серед селян, що жили миром, общиною, були Своєрідною культурною і економічною спільністю Фольклор, колективне за своєю суттю мистецтво, і епос, тобто колективні сказання, не могли, зрозуміло, виникнути серед фермерів, які жили відособлено і були відпочатку засновниками сільського населення Північної Америки. Під час розвитку сільського господарства за американським шляхом для виникнення фольклору не було необхідних підстав.

Висока культура, яка завжди проростає на грунті фольклору, щоб бути по-справжньому живою й сильною, потребує в серйозній, стійкій національній традиції. Сполучені Штати, в частині своїй у Новій Англії, наслідували англійську традицію, нехай дещо провінційну, колоніальну, але все ж вони її мали. До послаблення культурного впливу Нової Англії призвели, напевне, громадянська війна і хвиля імміграції з неангломовних країн, що послідувала за нею, рост промисловості, освоєння заходу країни. І все ж американські діячі культури постійно оглядаються на Європу, перебуваючи під очевидним впливом її духовного авторитету і чарівності. Дійсно ж американським мистецтвом, що володіє певними самостійними традиціями, можна вважати лише кіно, наймолодше і самостійне з усіх видовищних мистецтв.

У сфері високої культури, перебуваючи під очевидним європейським впливом, Сполучені Штати все ж досить успішно впливають на оточуючий світ за допомогою «масової», або «популярної» культури. Ряд західно-європейських дослідників (А. Гобар, Ж. Тібо та ін.) вважають, що проникнення американської масової культури, американізація національних культур Європи є культурною війною. Так, А.Тобар у книзі «Культурна війна» їїйше: «Культурна війна вже розпочалася без необкід» дого оголошення, без барабанів та труб. Війна за допомогою брехливих слів, за допомогою оманливих уявлень», за допомогою підступних посмішок. Класична війна цілила в серце, щоб убивати й підкорювати, економічна цілила у живіт, щоб експлуатувати й збагачуватися, культурна війна вцілює в голову, щоб паралізувати не вбиваючи,, щоб підкорити, зіпсувавши, і збагатитися за рахунок розкладу культур і народів. Культурна війна застосовує всі' свободи й зловживає ними, щоб проникати всюди й руйнувати зсередини всі цінності, всі різноманітності, в духовні багатства народів». Характерно, що про наслідки цієї культурної війни, про американізацію європейських культур говорять і французи, й італійці, й греки, й інші європейці, які спокусили (раніше нас) всі принади американських кіно- та телебойовиків, року й джазу, кока-коли й жувальної гумки.
Але не лише Західна Європа опинилася сьогодні перед фактом втрати власного культурного обличчя. Якщо у минулому столітті багато діячів російської культури виступали проти «бездумного європейництва» (сто-років тому Н. Я. Данилевський навіть випустив книгу «Росія і Європа. Погляд на культурні й політичні відносини слов'янського світу до германо-романського»), то нині нам значно більше слід опасатися «американ-ництва». Сьогодні ми спільно з Європою протистоїмо наступові північно-американського культурного способу життя, захищаючи загальноєвропейські культурні цінності, свою культурну самобутність, своє право на самостійне існування.

Процес утвердження культури був досить протиріч-ним. Він супроводжувався гострою ідейною боротьбою. Треба було відстоювати культурну спадщину минулого проти прихильників вульгарно-соціологічного, нігілістичного підходу (Пролеткульт). Останні закликали знищити стару культуру, ліквідувати музеї з реліквіями минулих формацій і створити особливу, пролетарську культуру. У 20-ті роки XX ст. ожили традиції передвижників: художнє життя країни вимагало мистецтва гостросоці-ального й зрозумілого широким масам. У той же період не тільки продовжувало розвиватися, а й переживало дійсний розквіт мистецтво, яке ми звемо «російським авангардом», оскільки час революційних перетворень , кличе художників до нових творчих експериментів. Продовжував розвиватися супрематизм у прикладному мистецтві, графіці, дизайні, архітектурі, виявив свої можливості конструктивізм, яскравим прикладом якого був монументальний архітектурний ансамбль «Держпром» у Харкові.

Однак ией сплеск у розвиткові культури із встановленням панування адміністративно-командної системи в нашій країні поступово спадав, і загалом до початку перебудови в культурі тривала боротьба між бюрократичним і гуманістичними напрямками. Лише в результаті революційної перебудови в нашій країні зможе повністю розкритися культурний потенціал, який спря-маваний на розвиток людини як громадянина, як високоморальної, естетично розвинутої особистості, яка може творити за законами правди і краси.
Захист культурної самобутності народів в усьому світі містить множину проблем. У горизонтальній площині проблеми культурної самобутності виявляються у не-скінченій численності соціальних ситуацій: від етнічних, релігійних і мовних меншостей до робітників-емігрантів; від культур, які намагаються зміцнити національну єдність на основі певної базової культурної самобутності, до поневолення — повільного, але невмолимого — великих культур одноманітної космополітичної культури. У вертикальній площині проблема значно складніша, бо необхідно точно й конкретно визначити, від чого може відмовитися дана група і що вона пристрасно бажає зберегти. Захист культурної самобутності, зрозуміло, не повинен означати «вавілонізації» людства, так само, як не допустимо жертвувати культурними різницями в ім'я загальної одноманітності.

Сприяти різноманітності культур — одна із цілей світової спільності (ООН), що зафіксована в першій статті Статуту ЮНЕСКО. У ній говориться, що мета спів робітництва — сприяти «зближенню і взаєморозумінню народів шляхом належного використання апарату колективного інформування, рекомендуючи для цього укладення міжнародних ухвал, які вона (ЮНЕСКО) вважатиме корисними для вільного розповсюдження ідей словесним і образотворчим шляхом». Однак культурна різноманітність не є чимось саме собою зрозумілим, її необхідно розвивати. І ряд останніх технічних досягнень відкриває особливі перспективи в цьому плані.

Головну роль тут, безумовно, вирішують досягнення в галузі електронних засобів зв'язку. Папір і фотоплівка як засіб збереження і передачі інформації поступаються магнітофонній плівці та лазерному дискові, кабельному телебаченню тощо, 3 появою нових засобів передачі \ інформаційних і розважальних програм буде, напевне, розширюватися й потреба, і економічні умови, що змінюються, дадуть змогу передавати спеціалізовані текечи та відеопрограми, які повніше б задовольняли різноманітні потреби аудиторії. Деякі скептично настроєні культурологи схильні вважати, що нова техніка телекомукі-кацій принесе ще більше засилля американської «пап-культури» з тією лише різницею, що відтворювати її буде японська електроніка. Інші вказують на те, що у технічних вдосконалень є одна особливість, котра може розширити культурні зв'язки. Мова йде про так звану теорію наслідків розвитку засобів комунікації. В основі цієї теорії полягає проста думка, що в міру розвитку нової (і, по-первах, досить коштовної) техніки типу відеокасет, телетексту, прямих передач через супутники та кабельне телебачення, насамперед у промислових країнах запит на диверсифіковані культурні та спеціальні програми буде випереджати пропозиції. Це відкриє для найбільш заповзятливих країн, що знаходяться на нижчих ступенях розвитку, можливість зосередити зусилля на підготовці й продажу спеціалізованих матеріалів. Все це може призвести до зміни традиційної тенденції, за якої з появою телебачення та інших засобів масової інформації в країнах, що розвиваються, збільшився попит на американські та європейські програми.
Загалом можна стверджувати, що в XX ст. мобільність людей, які перерізають культурні та національні кордони, настільки велика, що буде виправдане якісне зрушення у передачах спеціалізованих матеріалів для людей, котрі недавно освоїлися в чужій країні. В міру того як культурна інформація, «переливаючись» за межі цих окремих груп, стане надбанням їх нових і допитливих сусідів, можна очікувати зменшення культурних відмінностей і взаємного непорозуміння.

На діалектичний характер взаємозв'язку єдності та різноманітності культур кладуть свій відбиток процеси космізації та екологізації, що охопили пізнання й практику другої половини XX ст. Космізація та екологізація стимулюють бурхливий розвиток фундаментальних і появу нових наукових дисциплін (космічна біологія та медицина, космічна хімія, космічна психологія, астрогеологія, хімічна екологія, космічна антропоекологія та ін.), сприяють розвиткові інших сфер культури (мистецтва, права, філософії тощо). Космічне сьогодення, а космічне майбутнє ще в більшому ступені, ставлять перед людиною якісно нові вимоги, а це означає підвищення рівня культури. Глибоке художнє дослідження, філософська розробка питань, що пов'язані з космосом і космічною діяльністю людини,— актуальна проблема світогдяд-ницького, педагогічного і психологічного характеру.

Слід підкреслити, що космізація і пов'язана з нею екологізація людської діяльності та пізнання призвели до нових уявлень відносно природи і місця людини в ній, що впливає на розвиток сучасної культури. З'явилося нове ставлення до природи — у нас зароджуються нові почуття спільності людини та інших живих істот, всієї біосфери в цілому. Ось чому екологія висувається йа перший план у системі наук; у світоглядницькому і методологічному аспектах значущість екології полягає в тому, що саме вона формує самосвідомість культури, складає висхідний пункт наукового ставлення людини до природи.

Сучасні екологічні дослідження можуть подолати деякі труднощі, котрі викликані фрагментарним і спеціалізованим вивченням природи, але не в змозі вирішити більш глибокі проблеми, що стосуються людини. Це пов'язане з тим, що саме людина порушила екологічну рівновагу земної природи, коли внесла до неї елементи небіологічного походження. Тому, за думкою ряду мислителів, вчених і теологів (Е. Фромм, А. Тойнбі, Б. А. Леві, У. Р. Джекобе, С. X. Наср та ін.), для подолання глобальної екологічної кризи необхідно звернутися до давніх східних культур з їх вченнями про єдність людини й природи. Тим паче що сучасна екологія нині приходить до уявлень про навколишню природу як єдине ціле, про необхідність враховувати взаємодію людини з природою. Все більш актуальним стає положення етики благоговіння перед життям, яка викладена мислителем і лікарем А. Швейцаром в його книзі «Культура і етика», а саме: «Священне життя як таке; етика є безмежна відповідальність за все, що живе; благоговіння перед життям наповнює мене таким неспокоєм, якого світ не знає; етика благоговіння перед життям робить велику ставку на підвищення почуття відповідальності людини» Лише людина, яка освоїла всі досягнення світової культури і володіє високою моральністю, може вирішити проблему екологічної кризи. Таким чином, процеси екологізації та космізації людської діяльності сприяють зближенню уявлень про зовнішній світ і внутрішній світ людини. Це, в свою чергу, призводить до розуміння цілісного характеру сучасної культури, до формування глобального погляду на світ.

У розвиткові світового соціокультурного процесу істотну роль відіграє діалог культур Сходу й Заходу. Дійсно, Схід подарував людству багато прекрасних творів літератури, мистецтва, філософії, науки, що впливали й продовжують впливати на художній та інтелектуальний розвиток людства.

В усі історичні епохи, і особливо в новий час, видатні діячі культури і науки Заходу відкривали для себе вічну ідейно-естетичну цінність культурної спадщини народів Сходу і поєднували її з досягненнями культур народів Заходу. У той же час багато мислителів і художників Сходу, коли вносили новий струмінь до громадського і культурного життя, збагачували свої національні культури. Нерідко піддають сумніву правомірність опозиції Схід — Захід, як традиційного протиставлення двох типів світової культури. Ці сумніви виникають насамперед у тих дослідників, які намагаються знайти у світовій практиці в основному загальні закономірності, «наскрізні процеси», що ніби-то легко долають кордони понять «Схід — Захід». Тут, підкреслюючи загальне, недооцінюють особливе у світовому історико-культурному процесі.

Сьогодні діалог культур Сходу і Заходу набув воістину загально-людської значущості. У ньому — не лише зацікавленість індустріального Заходу, що намагається знизити конфронтацію з «третім світом», підключити його до світової економіки і політики (правда, далеко не завжди на рівних умовах), не лише актуальний для Сходу пошук шляхів і засобів модернізації. У ньому — єдиний спосіб знайти вихід з ситуації кризи, яка погрожує життю планети. Діалог культур Сходу і Заходу необхідно розглядати як природний, постійний процес, не зводити його до синтезу будь-якої єдиної ідеології.

У кожній культурі, за всієї її унікальності, є все ж дещо схоже з культурами інших народів: «Хоча греки відрізняються від протестантів, китайці — від тих та інших, тим паче за певної відкритості вони можуть побачити і дещо спільне між собою, характерне для людського життя» (X.Патнем). Іншими словами, своєрідність кожної культури є відносною, її специфічність, унікальність виступає як прояв загального у розвиткові людського суспільства. Принадність неждано розширеної панорами культур народів світу посилюється завдяки громадському числу публікацій, що присвячені мистецтву Сходу, секретам золота інків, розшифруванню символів негритянських масок, тлумаченню таємничої посмішки Будди. В цьому великому діалозі культур європейці почилають краще розуміти духовний світ і систему цінностей східних народів. Збагачені читанням багатьох книг, золотої «керамівської» серії, здружені з описанням мандрів Дж.Фрезера і К.Леві-Строса, ми не можемо не погодитися з думкою видатного англійського дослідника XIX ст. Дж.Рескіна: «Темні камені, які протягом багатьох віків були гробницями думок різних народів, та забуті руїни, в яких похоронено їх віру, зненацька оживають; в глибинах мовчазних давньоєгипетських пірамід, серед молоку золотавих вогнів візантійських храмів, в затінку холодних та переплетених склепів північних монастирів пересуваються шеренги душ, що томляться від скуки і вдивляються в нас привітними очима, повними розуміння, симпатії, виставляючи в нашому напрямку свої білі плечі над гробами в урочистому жесті вічного братства».

Діалог культур Сходу і Заходу необхідний не тільки заради розуміння іншого, але й значно глибшого усвідомлення самого себе. Він не може, не повинен мати кінця: він — постійний процес, який дозволить людству позбутися «самовбивства», зберегти життя в його різноманітності. Діалог культур Сходу й Заходу дозволить кожній людині «спокусити» те духовне багатство, яке створене протягом багатьох тисячоліть східними і західними народами.

 

 



Читайте також:

  1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
  2. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ
  3. Активно взаємодіяти з навколишнім світом
  4. Актуальні тенденції організації іншомовної освіти в контексті євроінтеграції.
  5. Амстердам, Дельфт — осередки культури Нідерландів
  6. Англійський сад - нове слово в європейській парковій культурі.
  7. Античні міста-держави на півдні України, їх культурні традиції.
  8. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
  9. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
  10. Атрибутивні ознаки і властивості культури
  11. Багатоманітність і взаємодія культур
  12. Біологічне, соціальне й культурне в людині




Переглядів: 2708

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Класифікація глобальних проблем та проблема їх вирішення. | Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.