• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 4. Політична влада.

1. Поняття, природа, риси політичної влади.

2. Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.

3. Проблеми легітимності політичної влади.

1.Політична влада є одним із центральних понять політології. „Фундаментальним поняттям в суспільних науках, - писав Б. Рассел, - є влада у тому ж значенні, в якому енергія є фундаментальним поняттям у фізиці”. Однозначного визначення дефініції „влада” немає, що пояснюється складністю та неоднозначністю її тлумачення. Дехто із дослідників, наприклад Г. Бержерон, навіть пропонує відмовитися від поняття „влада”, замінивши його поняттям „контроль”.

Владу можна визначити як реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

У політичній літературі широко вживається поняття „політична влада” та „державна влада”. Яка ж відмінність між ними? Поняття „політична влада” є ширшим і ним позначають можливість і здатність усіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань.Державна влада є лише однією із форм політичної влади; це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя.На відміну від політичної влади, державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо. Ефективність і результативність влади полягає у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з’ясовується її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

Система влади включає у себе:

- органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади);

- тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об’єкти влади);

- механізм влади, тобто зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.

2.У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з-поміж яких є:

- біхевіористський підхід – влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

- інструменталістський підхід – влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

- телеологічний підхід – влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

- структуралістський підхід – влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

- конфліктологічний – влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

- реляціоністський – влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Аристотель першим висловився за розподіл влади на законодавчу, адміністративно-управлінську (виконавчу) та судову. Християнський теолог і філософ Августин Аврелійу творі„Про град Божий” писав, що влада завжди опікує, „правлять ті, які піклуються, як чоловік-жінкою, батьки – дітьми, пани – рабами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловікам, діти – батькам, раби – панам”.

Середньовічний теолог Тома Аквінськийвважає, що оскільки світ збудований на основі ієрархічності, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі - від Бога. Головним завданням державної влади є сприяння державному благу, збереження миру і справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад є Ш.-Л. Монтеск’є, котрий у своїй праці „Про дух законів” доводив, що поділ влад є найпершою умовою правової організації суспільства і держави, а рівновага влад покликана забезпечити існування політичних свобод. „Усе б загинуло, коли б у одній і тій самій особі або установі, яка складається із сановників, із дворян чи із простих людей, були б поєднані три влади: влада творити закони, влада виконувати настанови загальнодержавного порядку і влада судити злочини чи тяжби приватних осіб”.

Ф. Ніцше у своєму розумінні влади пройшов дистанцію від негативного її сприйняття („влада завжди є злом”) до позитивного. Влада, на його думку, є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки. „Що є добрим? – Усе, що підносить в людині почуття влади, власне владу. Що є поганим? – Усе, що випливає зі слабкості. Що є щастя? – Почуття дедалі більшої влади, почуття подоланої протидії”.

Б. Рассел у своєму творі „Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючій організації. Б. Рассел проаналізував потяг людей до влади. Він вказував, що у сильно ієрархізованих суспільствах (наприклад, у монархіях) потяг людей до влади є у спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких виокремлюються лідери. Для лідерів влада – це не лише реалізація інстинкту панування, а також і сп’яніння пануванням. У „Маніфесті Рассела – Енштейна” наголошувалося, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням до влади і прагненням до слави. Обидві вони безмежні, їх реалізація відіграє в історії помітну роль, бо влада є виробником потрібних результатів, зумовлених індивідуальними проявами цих пристрастей.

Англійський футуролог О.Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями, вміння їх використовувати стають не лише визначальною виробничою силою, але й могутнім інструментом влади. Хоча основними факторами влади О. Тоффлер називає насильство, багатство і знання, але саме останній чинник сьогодні стає домінуючим. Завдяки можливості швидко поширювати, передавати знання, відбулося глобальне „зрушення влади”.

3.Однією із найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. „Той, хто набуває хоч якусь долю влади іншими шляхами, ніж це передбачено законами спільноти, не має права на те, щоб йому корилися..., а відповідно, є не тією особою на яку дав згоду народ”, - писав Дж. Локк.

Дослідники приділяють багато уваги з’ясуванню суті легітимності. Зокрема, С. Ліпсет визначав легітимність як „здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючі політичні інститути є найкращими із можливих для суспільства”.

М. Вебер розробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні її типи:

- традиційне панування, яке опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

- харизматичне панування (від грец. harisma – особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми М. Вебер бачив у Христі, Магометі, Цезарі, Наполеоні, Леніні та ін.;

- легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються у відповідності з конкретними постійними принципами.

Названі М. Вебером три ідеальні (чисті) типи у реальності найчастіше функціонують у формі комбінації цих типів легітимності.

Д. Істон виділяє інші джерела підтримки влади та політичного режиму: ідеологічні принципи; прихильність до структур і норм режиму; відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (напр.., президента). Відповідно, Д. Істон виділяє такі різновиди легітимності:

- ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою. Прикладом Д. Істон називає колишній СРСР;

- структурна легітимність опирається на прихильність громадян до механізму і норм політичного режиму. Як приклад – Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом;

- особистісна (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера, їх раціональному розрахунку. Прикладом такого типу легітимності Д. Істон вважає США, де президент повинен володіти персональною легітимністю.

Джерелами легітимації влади є:

- участь громадян в правлінні, що створює відчуття причетності людей до політики, здійснюваної органами влади;

- легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності;

- легітимізація шляхом застосування сили; чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимації має важливе значення для політичної влади і суспільства, вона є однією із найважливіших проблем політичної науки.

Тема 5. Вибори і виборчі системи.

1. Поняття виборів, їх види.

2. Абсентеїзм і його причини.

3. Виборча система: поняття, основні типи.

1.Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демократичні вибори. Вибори – це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через вільне волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.

Політичні вибори – це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі. Головними серед нихє:

- призначення виборів та визначення дати їх проведення;

- визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

- утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);

- складання списків виборців;

- висування та реєстрація кандидатів;

- проведення передвиборчої агітації;

- голосування; підрахунок голосів;

- оприлюднення результатів голосування;

- проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Вибори відповідають республіканському типові організації влади, коли вона є „respublika” – тобто, справа народу. Згідно з ідеєю республіканізму, народу належить реальний мандат влади, який громадяни періодично вручають, делегують обмеженому колу людей. Будь-який парламентаризм ґрунтується на ідеї володіння кожним дієздатним громадянином владними повноваженнями і їх передачі своїм повноважним представникам. Що стосується акту голосування, то його можна оцінити як процедуру передачі влади, а ухиляння від участі у виборах – як незгоду її передавати.

Вибори символізують не лише виявлення думки населення, але й залучають маси до процесу управління державою. Вони є засобом політичної соціалізації населення, забезпечують легітимність, законне обґрунтування (як тієї, що опирається на думку народу) політики, яку проводять представники влади, що перемогла на виборах. Вибори відіграють у суспільстві роль своєрідного регулятора, оскільки таким чином можна демократично змінювати владні структури.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв’язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органом своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

2. Абсентеїзм(від лат. absent – відсутній) – це байдуже ставлення людей до своїх громадсько-політичних прав. Найхарактерніший прояв абсентеїзму – свідоме ухилення виборців від участі у голосуванні.

Перші відомості про абсентеїзм з’являються ще у III ст. до н.е. У цей час значна частина римських громадян, які, на відміну від афінян, не отримали жодної винагороди за участь у політичному процесі, не могли дозволити собі частої та тривалої участі у зібраннях.

Сьогодні у багатьох державах світу вважається нормальним, коли на виборчі дільниці приходить від третини до половини виборців, а деінде голосує ледве 1/10 електорату. У більшості ліберальних держав вважається, що не йти на вибори – це таке ж право вільної людини, як і решта, що їх гарантує особі цивілізоване суспільство. В Україні участь у голосуванні добровільна, а у світі є приклади, коли законодавчо встановлено її обов’язковість. Так, неучасть у виборах в Італії призводить до моральних санкцій (догана від мера), у Мексиці – до штрафу або позбавлення волі, у Греції й Австрії – до тюремного ув’язнення на строк від місяця до одного року.

Є два найважливіші типи причин абсентеїзму:

1) пов’язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, коли в силу певних причин вибори нецікаві: висунені неяскраві кандидати, відсутня справжня змагальність на виборах тощо;

2) пов’язані з загальною політичною, соціальною й економічною ситуацією в державі.

Абсентеїзм як тип політичної поведінки особи є: - рисою її характеру, життєвою позицією, що виявляється у відсутності потреби, звички, бажання політичної дії; - світоглядом, зорієнтованим, наприклад, на внутрішнє вдосконалення. Серед причин абсентеїзму слід відзначити низький рівень політичної культури, інфантильність або ж усвідомлення власного політичного безсилля, нездатність впливати на прийняття політичних рішень, відчуження власних політичних цінностей і потреб від можливостей їх задовольнити, високий рівень недовіри виборців політичним інститутам та ін.

Абсентеїзм є відбиттям прагнення людей відсторонитися від політики, в якій частина з них вбачає марнославне й амбіційне змагання групових і егоїстичних інтересів.

Існування абсентеїзму виборців в Україні можна пояснити менталітетом байдужості, характерним для народів колишнього СРСР, а також „психологією конформізму”, панування якої в суспільстві вивело на політичну арену некомпетентних діячів, що знизило авторитет законодавчих органів і влади взагалі.

3. Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги на недоліки. Основним типами виборчих систем є:

- система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

- система пропорційного представництва (пропорційна); її різновидом є пропорційна система з преференціями;

- змішана (мажоритарно-пропорційна система).

Мажоритарна виборча система (від. франц. majorite – більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Залежно від того, яким чином встановляється ця більшість, розрізняють мажоритарну систему абсолютної і відносної більшості (плюральну). При застосуванні мажоритарної виборчої системи абсолютної більшості обраним вважається той кандидат, який отримав понад 50 відсотків голосів виборців, а при застосуванні мажоритарної системи відносної більшості – той, хто випередив за кількістю голосів усіх своїх суперників. Мажоритарна виборча система абсолютної більшості застосовується у Франції, Еквадорі, а мажоритарна виборча система відносної більшості – у Канаді, Великобританії. Загалом ця найдавніша виборча система застосовується у 76 країнах світу.

Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.

Історично пропорційна виборча система з’явилася пізніше від мажоритарної, на початку XX ст., і сьогодні застосовується у 49 країнах світу. Вона впроваджувалася під гаслами справедливості, політичної рівності та поваги прав меншості, і часто пов’язується з ідеєю адекватного представництва всіх провідних політичних сил.

Вважається, що ця виборча система є справедливіше за інші, бо дозволяє врахувати інтереси різноманітних суспільних груп, національних меншин, сприяє представництву різних політичних сил у парламенті. У той же час надмірна розпорошеність мандатів між різними, інколи дрібними партіями, призводила до неможливості сформувати більшість у парламенті і утворити уряд, а тому у більшості країн, що застосовують пропорційну систему, введений своєрідний бар’єр, тобто мінімальний відсоток голосів виборців, який має отримати список партії, щоб кандидати від неї могли отримати депутатські мандати. Розміри прохідного відсотка різні: 1% у Ізраїлі, 5% у ФРН, Швеції, 10% у Туреччині.

Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:

- партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;

- партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них;

- пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє виборцям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.

Тобто, залежно від можливості виборця вплинути на розташування кандидатів у списку, розрізняють такі різновиди пропорційної виборчої системи, як „жорстка”, „напівжорстка”, „м’яка”.

Противники пропорційної виборчої системи наголошують на тому, що замість вироблення ефективної парламентської більшості та сприяння створенню працездатного уряду, вона призводить до фіксації надмірної чисельності партій, появи слабких і мінливих урядових коаліцій.

Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Найголовнішим і найпростішим варіантом такої системи є „лінійне змішування”, за якого частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а інша частина – за пропорційною. Класичним прикладом застосування змішаної виборчої системи є ФРН, у якій 50 відсотків депутатів Бундестагу обирається за земельними партійними списками, а інші 50 відсотків – на основі мажоритарної системи відносної більшості.

Вважається, що змішана виборча система дещо привабливіша для простого виборця. Наявність загальнонаціональних списків виборчих блоків посилює суспільний інтерес та привертає увагу до перипетій політичної боротьби. Мотивація пересічного виборця зростає, адже окрім впливу на вибори у своєму одномандатному окрузі, він має можливість долучатися до загальноукраїнського політикуму.

Тема 6. Політична культура.

1. Зміст політичної культури.

2. Структура політичної культури.

3. Функції політичної культури.

4. Типи, види політичної культури.

5. Становлення політичної культури в Україні.

1. Вважається, що термін „політична культура” в науковий обіг ввів мислитель епохи Просвітництва І.Г.Гердер сам феномен, відображений у понятті, був виділений значно раніше. Ще Аристотель писав про „стан розуму”, який породжує стабільність або зміни у суспільстві; філософи і теоретики у сфері політики епохи Середньовіччя та Нового часу (Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, І.Кант, Ш.Монтеск’є, Ф.М.-А.Вольтер та ін.) виявляли постійний інтерес до понять, які відображали політичні цінності, традиції, проблеми психологічного, емоційно-чуттєвого фактору в політиці. Систематичне вживання терміну „політична культура” розпочалось в 50-х роках XX сторіччя, що було зумовлено технологічними та соціокультурними змінами планетарного масштабу, які суттєво вплинули на розуміння функцій політики, ролі політичного фактору в житті людей.

Класичне визначення, зроблене американськими дослідниками Г.Алмондом і С.Вербою, трактує політичну культуру як специфічну політичну орієнтацію особистості у ставленні до політичної системи, її частин, до своєї ролі в цій системі. Сучасні вітчизняні дослідники категорії „політична культура” як правило пропонують порівняльний аналіз та систематизацію різних концептуальних підходів до вивчення поняття. Так, О.І.Рябов, В.Б.Чистяков пропонують розглядати три напрями у вивченні поняття політичної культури. До першої групи відносять дослідників, які трактують її як сукупність (систему) знань і духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду і традицій, а також політичних інститутів. За такого трактування увага надається дослідженню колективного політичного досвіду регіону, класу, групи і таке ін. Другий напрям репрезентують науковці, які розглядають політичну культуру в якості узагальненої характеристики людини, рівня її політичного розвитку й активності, уміння застосовувати політичні знання на практиці. До прихильників третього напряму відносяться ті, хто вбачає у політичній культурі процес, спосіб, форму реалізації сутнісних сил людини, її знань, переконань в громадсько-політичній діяльності.

Є.Вятр запропонував таке розуміння політичної культури: сукупність позицій, цінностей та кодексу поведінки, які стосуються взаємних відносин між владою й громадянами.

Але годі було б сподіватися на уніфіковане тлумачення терміну „політична культура”, насамперед через те, що варіантів терміну власне „культура” існує понад 500. І якщо додати до останнього епітет „політична”, кількість їх, мабуть, набагато не зменшиться.

Недостатній аналіз феномена, розбіжності в поглядах дослідників зумовили існування майже сорока визначень політичної культури, які, в свою чергу, піддаються науковцями систематизації й узагальненню. Умовно їх зводять у чотири групи, а саме:

- психологічні, в яких політична культура розглядається як сукупність психологічних орієнтацій на соціальні або політичні об’єкти і процеси;

- узагальнюючі, комплексні, які відносять до політичної культури все, що відбувається в політиці;

- об’єктивні, в яких трактування політичної культури як сукупності прийнятих політичною системою норм дає підстави для ототожнення її з цією системою;

- евристичні, в яких культура фактично використовується як гіпотетичний інструмент, створений для аналізу, а політична культура зводиться до утвердження бажаних політичних настанов, які сприяють стабілізації політичної системи.

Залежно від мети дослідження, кожна з перерахованих груп визначень політичної культури має свій сенс і цінність.

Визначення, яке сьогодні певною мірою є універсальним, трактує політичну культуру як сукупність поглядів, переконань, орієнтацій і зразків поведінки, що визначають ставлення людей до політичної сфери суспільства, рівень і спрямованість їх політичної активності.

Також досить вдале визначення поняття „політична культура” зроблено сучасними українськими політологами. „Політична культура (від лат. Cultura — вирощування; виховання, освіта; розвиток) - части­на загальної культури, яка формується і виявляється у процесі політичного життя; історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей яксуб’єктів політичного життя”.

2. Структура політичної культури досить складна. Виділяють такі структурні компоненти: базовий рівень (політична свідомість спільноти); інформаційний рівень (політичні знання, погляди); ціннісний рівень (перетворення політичних знань в переконання); рівень духовно-практичної діяльності (участь громадян у суспільно-політичному житті); нормативний рівень (загальновизнані норми політичної поведінки).

Саме структурні компоненти визначають основні напрями процесу формування політичної культури, серед яких:

- набуття політичних знань, поглядів під впливом певних ціннісних орієнтацій трансформація їх в переконання;

- включення певних політичних традицій, історичної пам’яті народу до формування політичної свідомості;

- залучення громадян до суспільно-політичного життя шляхом закріплення як традиційних загально визнаних норм політичної поведінки.

При теоретичному аналізі запропоновані напрями формування політичної культури набувають певної порядковості, рангового значення, але в практиці реального життя вони досить часто порушені.

Суб’єктом політичної культури є як індивід з його потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, так і мала або велика соціальна група. На кожному з цих рівнів суб’єкт політичної культури виступає як носій і охоронець певних політичних цінностей.

Об’єктом політичної культури, на який спрямовані установки, орієнтації і переконання суб’єкта, є сама політична система та її окремі компоненти: режим, інститути, організації, партії та ін. Особистість громадянина також є об’єктом його власної політичної рефлексії. Адже людина може сприймати себе, або як „гвинтик” від якого нічого не залежить, або як важливий компонент політичної системи. Та чи інша позиція є похідною від певних традицій національної політичної культури.

3. У житті суспільства політична культура виконує кілька важливих і помітних функцій.

- Пізнавальну. Політична культура озброює людей знаннями, не­обхідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну громадянську позицію. Фактично ця функція є основоположною, значною мірою такою, що зумовлює реалізацію усіх інших.

- Ідентифікаційну. Вона полягає у тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність, та відповідну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти,

- Орієнтаційну. Характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній соціальній, політичній системі.

- Виховну. Сприяючи інтелектуальному розвитку людини, політична культура формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно-корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини.

- Регулюючу. Вона проявляється у прямому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб’єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень.

- Інтегруючу. Політична культура за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади.

- Комунікативну. Завдяки політичній культурі напрацьовані у суспільстві досвід, традиції передаються від покоління до покоління.

- Соціалізації. Політична культура сприяє відповідному засвоєнню норм – регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, властиві конкретному суспільству.

Політична культура виконує ряд взаємопов’язаних соціальних функцій, серед яких вираз політичних, групових інтересів та забезпечення соціального прогресу, в першу чергу шляхом формування громадянськості, передачі соціально-політичного досвіду.

4. Типологія політичних культур також різноманітна. Вона проводиться за багатьма напрямками, а саме: за класовими, формаційними, ідеологічними ознаками; за ставленням до демократії (егалітарна, елітарна, демократична, авторитарна, тоталітарна та ін.); за ставленням до соціального прогресу (прогресивна, реакційна); з точки зору міжнародних відносин (шовіністична, миролюбна, мілітаристська та ін); з точки зору масштабу або характеру впливу на суспільство в цілому (пануюча, маргінальна, ортодоксальна, альтернативна); в залежності від наявності і особливостей субкультур (фрагментарна, інтегрована). Для створення базової типологічної моделі політичної культури більшість дослідників, услід за Г.Алмондом та С.Вербою беруть тип існуючих відносин між громадянським суспільством і політичною системою.

Виділені американськими дослідниками типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський у вітчизняній політологічній школі набули деякої видозміни, аналіз їх подається у змішаних видах. До чистих типів належать:

• патріархальний (парафіяльна, англ. Parochial culture)для нього властива відсутність у громадян будь-якого інтересу до політичної системи, до політики;

• підданський (англ. Subject culture) характеризується сильною, помітною позитивною орієнтацією особистості на політичну систему суспільства, од­нак слабким ступенем особистої участі в політичних діях і процесах; відповідає централізованим, авторитарним структурам;

• активістський (учасницької, англ. Participant culture) громадяни намагаються брати особисту ак­тивну участь у функціонуванні політичної системи, у політичних процесах, що відбуваються в суспільстві.

Важливо, що найбільш розвинений тип культури участі не витискає інші орієнтації. Він комбінується з патріархальною та підданською культурами, але не може бути визначений через попередні стадії розвитку. Останні, навпаки, продовжують жити у більш високих видах культури і народжують складні, змішані види політичних культур.

До змішаних культур можна віднести такі види: патріархально-підданський тип культури, який розділяє населення на тих, хто поділяє вимоги різних родів та племен, та на тих, хто стоїть за централізовану владу; притаманний багатьом постколоніальним країнам, які будують суверенні централізовані держави на основі авторитарної влади; патріархально-активістська поєднує орієнтацію на традиційні авторитети з вертикальними зв’язками, де горизонтальний діалог не існує; притаманна для країн, які розвиваються у демократичному напрямку; піддансько-активістська втілює традиційні цінності (локальні авторитети, муніципальні корпорації, релігійні об’єднання) в авторитарному правлінні. Один із різновидів піддансько-активістського типу було названо „громадянською культурою” (civil culture), яка визначалася як комбінація модернізації і традиції, як плюралістична культура, що засновується на принципах комунікабельності та поваги до переконань, як культура консенсусу й розмаїття, як культура обміну.

Помітними характеристиками політичної культури є її динамічність, поліфункціональність, різнорівневість. Загалом можна погодитися з науковцями, які виокремлюють у середньому чотири рівні політичної культури:

• номінальні політичні знання та вміння використовувати їх у повсякденній суспільно корисній діяльності;

• наявність досить глибоких суспільно-політичних знань, уміння їх реалізовувати в конкретній і активній політичній діяльності;

• політична культура, притаманна політичному діячеві великого регіону чи національного масштабу;

• політична культура людини, для якої політична діяльність фактично є професійною (президент, глава уряду, спікер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об’єднання тощо).

Можна також виокремити такі види політичної культури, як культура депутатської, парламентської діяльності; культура діяльності громадських організацій, політичних партій, груп, об’єднань громадян; культура електоральної політичної діяльності, або діяльності громадян під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки, плебісцитів тощо.

5. Які ж шляхи можна виокремити в розвитку політичної культури в сучас­них умовах?

- Для вірного сприйняття громадянами суспільного прогресу, створення науко­вих уявлень про політику потрібен також високий культурний і освітній рівень країни, піднесення життєвого рівня громадян, вільних від тоталітарної ідеології. Політична культура не обме­жується виключно сферою політичних відносин. Вона пов’язана з усіма аспек­тами духовного життя суспільства: наукою, освітою, літературою та мис­тецтвом. Як своєрідне соціальне явище політична культура є складовою духов­ної культури, що надає останній світоглядну орієнтацію. Ось чому незадовільний стан розвитку загальної культури, занедбаність пам’яток історії, сільських шкіл, клубів, музеїв, бібліотек, низька заробітна плата працівників культури та освіти негативно впливають на формування також і політичної культури.

- Одночасно з розвитком об’єктивної й незалежної політичної науки треба активізувати участь політологів у державно-експертній роботі, засобах масової інформації, у створенні єдиної системи політичного знання для всіх верств населення. Як відомо, роль ЗМІ в сучасному світі надзвичайно велика, недаремно мас-медіа назвали четвертою владою. Вони не просто інформують населення про процеси, що відбуваються в країні і світі, але й пропагують певні ідеї, погляди вчення, політичні програми, формують (прямо чи опосередковано) суспільну думку. За допомогою об’єктивного розгляду політичних подій також дозволяє формувати політично компетентних громадян, які можуть правильно орієнтуватися в складних суперечливих політичних процесах, приймати відповідальні рішення.

- Великою проблемою є створення умов для набуття грома­дянами політичних знань. В Україні формування цілісної системи політичної науки і освіти, що спирається на багатовікові традиції вітчизняної політичної думки, розпочалось водночас із здобуттям нею державної самостійності й початком реформування суспільства на принципах демократії та цивілізованості. На початковій стадії становлення цієї системи найсерйознішою проблемою постала проблема подолання серед широкого загалу і в структурах державної влади упередженого, негативного ставлення до самої ідеї запровадження вищезазначеної системи. Названа проблема була пов’язана з існуванням стереотипів на кшталт кваліфікування певної частини гуманітарної інтелігенції як політично небезпечної, ототожнення політичної науки з попередньою заідеологізованою, заформалізованою, задогматизованою системою політичної освіти під патронатом однієї партії. За цих об’єктивно несприятливих умов, перешкод суб’єктивного характеру в Україні все ж сформувалась упродовж перших п’яти років державної самостійності розгалужена інфраструктура політичної науки і освіти. Політологія вивчається в усіх вузах України та в середніх спеціальних навчальних закладах.

- На розвиток політичної культури впливає також і стан історичного знання. Ще в античні часи історію називали „магістра віта” - вчителькою життя. Це дуже важливий аспект уявлень людини про суспільство. Об’єктивні історичні дослідження, без ідеологічної догматики, звільняють людей від стереотипних оцінок інших народів та держав. Історія є надійним ґрунтом для пізнання перспектив розвитку суспільства, сприяє зміцненню почуття єдності світової цивілізації. Можна цілком погодитися з думкою Б.Цимбалістого, що „політична культура, як кожна культура , - це делікатний цвіт попереднього розвитку. Вона в’яне і вмирає, коли суспільство регресує до примітивного способу життя, коли обставини несприятливі”.

- Однією із необхідних граней виховання в нашому суспільстві політичної культури є утвердження в суспільстві поваги до права і до правопорядку, подолання правового нігілізму. До того ж, як з боку громадян, так і з боку влади, у справжній, а не декларованій правовій державі панує культ права. Розвинуте у політичному відношенні суспільство розуміє, що міцний соціальний порядок є важливішим від політичних амбіцій.

Порядок, лад не може бути „лівим” чи „правим”, він має бути порядком. Ладом, а не безперервним тасуванням рядків. У такому суспільстві, де стабільність ладу спирається на демократичні закони і підтримку суспільства, неможливі хаос, анархія і громадянська війна. Формування політичної культури має йти в напрямі виховання почуття єдності суспільства зі своєю гамою інтересів і відносин, які підтримують громадянську злагоду.

Таким чином, демократичну політичну культуру можна сформувати шляхом перетворення суспільства на справді демократичне, яке надає можливість кожному громадянину вільно брати участь у політичному житті, створює належні умови розвитку культури та освіти, дбає про духовний та моральний стан населення.

Сучасна Україна, вже як незалежна держава, в черговий раз стала перед потребою реалізації принципу політичного і культурного плюралізму. Тому політична культура нового суспільства, яка формується в незалежній Україні, мусить бути культурою злагоди, громадянського миру, пошани до свобод і прав людини.

Читайте також:

1. Англійці Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882) та Альфред Маршалл (1842–1924), замість терміна ”політична економія”, вводять нейтральний термін “economics“.
2. Геополітична структура сучасного світу.
3. Держава- політична організація даного суспільства (країни) з певним режимом влади і органами управління.
4. Державна влада.
5. За структурою політична культура складається із політичних знань, політичної ідеології та психології, політичного досвіду, норм, традицій, зразків, установок і стереотипів.
6. Законна влада. Влада через традиції
7. Зовнішньополітична діяльність
8. Зовнішньополітична діяльність УРСР
9. Зовнішньополітична доктрина СРСР. Радянсько-французький та радянсько-чехословацький пакти 1935 р.
10. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи
11. Зовнішньополітична програма фашистського режиму в Німеччині. Криза Версальсько-Вашингтонської системи.
12. Класична політична економія.

Переглядів: 2619