• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 3. Політична система суспільства.

1. Поняття і структура політичної системи.

2. Функції політичної системи.

3. Аналіз основних типологій політичної системи.

1. Поняття “політична система суспільства” запроваджено відносно недавно – на тому етапі історичного розвитку, коли поряд із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об’єднання, рухи. Заслуга розробки даного поняття, саме як одного із наріжних понять політології, належить двом класикам політологічної думки – Д.Істону, відомому своїми книгами “Політична система”, “Рамки політичного життя” (50-60-ті роки ХХст.), та Г.Алмонду (роботи “Порівняльний політичний аналіз”, “Порівняльні політичні системи”). Вперше це поняття було вжите Д.Істоном у 1953 р.

В “Політологічному енциклопедичному словнику” (2004 р.) подано наступне визначення поняття: “Політична система суспільства – інтегрована сукупність політичної влади, суб’єктів, відносин, політичних організацій і політичної культури суспільства, яка забезпечує його політичну стабільність, соціальний порядок і яка має певний соціально-політичний порядок”. Можна дати ще й таке визначення даному поняттю: політична система - це стійка форма людських відносин, за допомогою яких приймаються і впроваджуються в життя авторитетно-владні рішення для певного суспільства.

Політичною системою є інтегрована сутність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угрупувань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Структура політичної системи – сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність. Категорія “політична система” відображає політичну дійсність, є науковою і підкреслює системний характер політичного життя суспільства.

Деякі дослідники структуру політичної системи показують наступним чином:

1. До найважливіших складових елементів політичної організації суспільства належать: держава, політичні партії, масові політичні рухи, неформальні громадські об’єднання, що мають політичний характер, групи за інтересами, групи тиску, засоби масової інформації. Основним політичним інститутом є держава – носій суспільної влади, структура, що за своєю природою може приймати і реалізувати владні рішення щодо розподілу цінностей в суспільстві. Це відносно самостійна підсистема публічної влади і управління суспільством, що включає сукупність взаємопов’язаних і взаємодоповнюючих інститутів, структур.

2. Влада є одним із центральних елементів будь-якої політичної системи. Вона надає іншим елементам системи цілеспрямованого, інтегративного характеру, зумовлює їх взаємозв’язок і взаємодію. Політична влада відрізняється рядом особливостей – торкається інтересів великих мас людей, виражається в керівництві суспільством з боку соціальних груп.

3. Сукупність взаємопов’язаних політичних інститутів (політичних організацій, закладів і установ, притаманних відповідній політичній системі).

Сукупність форм політичної діяльності, властивих для певної політичної системи, своєрідність і число яких визначаються кількістю і самобутністю існуючих у суспільстві політичних інститутів.

4. Мережа різновидів політичних відносин між людьми, породжених і детермінованих вищезазначеними формами. Політичні відносини – це взаємодія первинних (нації, соціальні групи, індивідууми) і вторинних (політичні інститути, групи тиску, лобі) суб’єктів політики, держави і громадян з приводу влади, обміну її ресурсами.

5. Політичні норми як компонент політичної системи відіграють роль регуляторів політичної діяльності. Вони складають її нормативну основу. Серед них головними є правові норми-правила, що їх встановлює держава і виконання яких забезпечене державним примусом. Існують також норми-звичаї, моральні норми, корпоративні норми. У якості цінностей постають особливо життєвоважливі й бажані події і цілі.

6. Значну роль у формуванні політичних систем того чи іншого типу відіграють ідеології – систематизовані уявлення про суспільство, засновані на сукупності теоретичних знань, ціннісних орієнтацій та вірувань певних суспільних груп і спільнот.

7. Складовою частиною політичної системи виступає і сама людина з її політичним статусом. Як учасник політичного процесу людина включена в політичну діяльність, має права й певні політичні обов’язки.

8. Для функціонування політичної системи виключно велике значення має і характер домінуючої в суспільстві культури, що є характеристикою всього політичного життя, політичних інститутів, відносин і процесів. Політична культура являє собою сукупність типових, сталих образів політичного представництва ціннісних установок, орієнтацій і політичної поведінки.

9. До числа елементів політичної системи належить також політична свідомість. Закріплюючи у принципах і нормах заборону та обмеження, походження інтересів, а також заохочення сил, що домінують при даній політичній системі, здійснюють регулюючий вплив на політичні відносини, а через них і на інші суспільні відносини.

10. Активним і самостійним елементом політичної системи є засоби масової інформації, що в демократичних суспільствах відіграють роль четвертої влади. ЗМІ являють собою розгалужену систему установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації.

Отже, для уявлення повної картини політичної системи важливо врахувати різні обставини. Саме формування політичної системи обумовлене глибокими соціальними причинами і, перш за все, необхідністю захисту і реалізації корінних інтересів класів. Вся політична система і її елементи, що входять до неї мають соціальний зміст, є відображенням певних соціальних інтересів.

Цілісність політичної системи суспільства як складної самоорганізованої системи розуміється не лише як “унікальне поєднання компонентів з елементів нижчого рівня та їхніх якостей, з яких утворюється системна якість”, а як “позначення відкритого незамкненого процесу становлення системи цілим”, що передбачає включеність у даний процес усіх без винятку її елементів. Отже, будь-який елемент політичної системи на будь-якому ієрархічному її рівні здатен за наявності сприятливих загальносистемних умов виступити системотворчим чинником політичного життя суспільства.

2. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи. Найбільш детально поняття “функції” в застосуванні до характеристики функцій системи розробив М.І.Сетров. “Функцію в політичному її розумінні, - пише він, - можна визначити як відношення до цілого, при якому саме існування чи будь-який вид виявлення частини забезпечують існування чи будь-яку форму виявлення цілого”.

Функції визначають специфіку політичної системи, її завдання як підсистеми суспільства і як самостійної інтегративної системи, що прагне до самозбереження і саморозвитку. Їх не слід плутати із функціями окремих елементів політичної системи, хоч інколи нелегко буває їх розмежувати. В найбільш загальному вигляді можна виділити такі функції політичної системи:

1. Нормативно-регулятивна:визначення політичних цілей і завдань суспільства, вироблення програми їх реалізації та мобілізація ресурсів на їх виконання. У політичну систему із суспільства, яке є стосовно неї середовищем, надходить інформація у вигляді вимог, очікувань, підтримки тощо (“вхід”). Ця інформація проходить певну “обробку” в структурах, що створюються для представництва та захисту інтересів громадян і через їх керівні центри передається до владних структур, які приймають нормотворчі та розпорядчі рішення, організовують діяльність, спрямовану на їх практичне здійснення. На “виході” із системи – створення нових правових та інших норм, зміну умов суспільного життя, внаслідок чого виникають нові потреби, інтереси та прагнення, що втілюються у нових рішеннях і т.д.

2. Репрезентативна: представництво національних, регіональних та соціальних групових інтересів – починаючи з їх оформлення у політичні вимоги на рівні різних громадсько-політичних організацій і закінчуючи включенням у законодавстві та інші владні рішення; виявлення і врегулювання суперечностей між ними і стабілізація на цій основі політичної та всієї суспільної системи.

3. Інтегруюча: знаходження і реалізація загальносуспільних інтересів, цілей і цінностей, довкола яких об’єднуються усі суспільні групи і на цій основі відбувається консолідація суспільства; регулювання суспільних відносин у напрямі тіснішої і гармонійнішої взаємодії усіх сфер суспільного життя; національна інтеграція під впливом діяльності національної держави як центрального інституту політичної системи та інших її елементів.

4. Організації та відтворення політичного життя: зміцнення влади, розвиток і вдосконалення політичних інститутів, забезпечення їх стабільного функціонування, у тому числі й через створення і використання засобів легітимації влади, генерація суспільної підтримки.

5. Політичне інформування, комунікація та соціалізація, тобто забезпечення орієнтації людей у політичному житті і включення їх у політичне спілкування і політичну діяльність, засвоєння ними існуючих політичних цінностей і норм.

Бурлацький Ф.М. вважає, що основними функціями політичної системи є:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3) легітимація, яку розуміють як досягнення мінімально необхідного ступеня відповідності реалій політичного життя офіційним політичним і правовим нормам .

У загальному вигляді функціями політичної системи суспільства можна назвати наступні: вироблення політичного курсу держави; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм загального розвитку, соціально-політична легітимація яких досягнута на інтегративній основі; координація окремих елементів суспільства; нормотворчість – формування юридичних, моральних та інших норм людського співіснування як у межах однієї країни, так і в міжнародному плані; визначення і розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних інститутів, соціальних груп і окремих індивідів з метою підтримання спокою, безпеки і достатніх темпів суспільного поступу; політична комунікація складових політичної системи, забезпечення стійкої і продуктивної взаємодії всіх її елементів, а також системи в цілому і середовища, в якому вона функціонує; духовно-ідеологічний вплив на політичну свідомість громадян з метою її формування на засадах адекватності сутності і завданням даної політичної системи або ж маніпулювання особистісною і груповою свідомістю; утвердження і всебічне зміцнення відповідного політичного режиму; забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки суспільства у провідних сферах його життєдіяльності – економічній, політичній, соціальній, духовній, а також на міжнародній арені; політична соціалізація (залучення людини до політичної діяльності суспільства); артикуляція інтересів (представлення вимог до осіб, які виробляють політику); агрегування інтересів (узгодження та впровадження інтересів і потреб соціальних верств населення); стабілізація (забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом).

Особливе значення мають функції забезпечення та адаптації системи, тобто політичне рекрутування і політична соціалізація. Перша полягає в реалізації процесів підготовки та селекції персоналу, який візьме на себе функції управління політичною системою, а друга – сприяє засвоєнню індивідами соціальних, правових і психологічних норм, прийнятих у суспільстві.

Можуть бути виділені й інші функції, бо політична система як владно-політичний механізм регулювання складної суспільної системи є надто багатофункціональною. Об’єктом її впливу можуть бути будь-які явища, процеси суспільного життя, будь-який тип суспільних відносин.

3.Популярною і розповсюдженою в політичній науці є класифікація політичних систем, запропонована Г.Алмондом, який за основу типологізації взяв комплексний, інтеграційний критерій. Він враховує не лише ступінь чи форму централізації (децентралізації) влади, але й тип розширених в державах і суспільствах цінностей і політичної культури. На цій основі Г.Алмонд виділив політичні системи:

- англо-американську (США, Великобританія, Канада, Австрія). Дана система відрізняється цілісністю і визначеністю політичної культури, норми і цінності якої розділяють більшість суспільства та підтримують державні інститути. До таких ідеалів і переконань відносяться свобода особистості, орієнтація громадян на підвищення, зростання індивідуального і суспільного благоустрою, а також висока цінність індивідуальної безпеки. В політичних системах даного типу забезпечене панування легальних форм політичної боротьби, антиклерикалізм, що не тільки надає організованості політичному процесу, а й визначає високу стабільність континентального режиму і політичних порядків.

- континентально-європейський тип (Франція, Німеччина, Італія). Наявність менш однорідних політичних культур, що включають в себе не лише сучасні демократичні орієнтації, але й елементи старих вірувань, традицій, стереотипів. В цьому значенні такі суспільства більш сегментовані, в них, не дивлячись на повне верховенство закону, дія міцних традицій громадянських свобод і самоуправління, в більш гострій формі ідуть процеси ідеологічної боротьби, міжпартійної конкуренції, політичної суперництва влади.

- політичні системи доіндустріальних або частково індустріальнихкраїн (Мексика, Бразилія). Розвиток в політичній сфері відрізняється високою еклектичністю політичної культури. В таких країнах найбільш шановані населенням традиції інколи бувають прямо протилежними, що надає суперечливого характеру політичному процесу, обумовлюючи співіснування майже не взаємовиключаючих тенденцій у сфері устрою державної влади. Великий вплив мають погляди, що передбачають орієнтацію громадян на лідера, а не на програмні цілі уряду.

- тоталітарні політичні системи (гітлерівський режим в Німеччині і сталінський в СРСР). Виражають ідеологічну і адміністративну монополію влади над суспільством. Влада централізована, політичні ролі примусові. А насильство є по суті єдиним способом взаємодії держави і суспільства. Політична участь громадян має тут швидше ритуальний і декоративний характер.

Доволі широко використовуються й інші критерії типологізації політичних систем суспільства. Наприклад, політичні системи типологізуються:

1. за характером взаємодії з середовищем – на закриті і відкриті;

2. за типом суспільства – на традиційні, тоталітарні та модернізовані демократії;

3. за формами державно-адміністративного устрою – на унітарні, за яких панує єдина централізована система органів влади та правосуддя на усій території; федеральні, сформовані із політичних одиниць, що характеризуються певною політичною самостійністю; конфедеративні, які постають як союз політико-державних утворень.

Крім вищезазначених типологій політичних систем на основі політичних режимів можна виділити ще одну типологію, зазначену Ч.Ендрейном: „ Ми виходимо із того чи іншого способу виробництва політики...”. Це засоби виробництва і втілення в життя рішень, що впливають на суспільство в цілому. Аналіз частин системи включає в себе три аспекти:

1. Культурні цінності формують політичні завдання, такі як, наприклад, прискорення темпів росту і знищення інформації;

2. Владу, яку мають структури, в тому числі уряд, партії, соціальні об’єднання для впливу на процес;

3. Поведінка політиків і урядових членів суспільства, які активно беруть участь у прийнятті урядових рішень.

Ці три аспекти складають основу типології політичних систем: народної, бюрократичної, узгоджувальної, мобілізаційної.

Дані типи політичних систем різняться за культурними, структурними і поведінковими параметрами. Якщо говорити про структурний аспект, то необхідно відзначити про структуру влади над соціальними групами і населенням. Наявність сильної влади передбачає монополізацію механізмів примусу, централізоване керівництво, надання соціальним групам лише незначної самостійності.

Народна політична система

Життєвим принципом процесу прийняття політичних рішень в такій політичній системі є общинна солідарність, що засновувалася на вірності усіх і кожного різним священним цінностям. Суспільством керували старійшини і священики у співвідношенні із моральними цінностями, які домінували над матеріальними інтересами. Завдяки згуртованості людей навколо загальних інтересів, однаковому ставленню до духовних цінностей політичний процес рідко ускладнювався непримиримими конфліктами. Учасники політичного життя співпрацювали в ім’я загальних духовних благ.

Поведінка вождів і підданих ґрунтувалася на персоніфікованих зв’язках. Прийняття ключових політичних рішень незалежно до компетенції традиційних лідерів, вождів, старійшин, священиків. Люди, які показали свою щедрість, вміння уладнати суперечки, ставали вождями. Рішення, що торкалися невеликої общини, повинні затверджуватися загальними зборами, на яких обґрунтовувалися політичні проблеми та ставилися вимоги вождю.

Народна система характеризується особливими фундаментальними принципами, політичними напрямками та способами здійснення соціальних змін. Визначальним початком процесу поведінки тієї чи іншої політики, в якій духовно-моральні цінності зливалися із матеріальними інтересами, була всезагальна відданість священним цінностям. Суспільна політика проводилася в соціальних групах, загалом у розширеній сім’ї та родових об’єднаннях. Управління здійснювалося одноосібно вождями такими як старійшини чи жерці. Поступові зміни вводилися шляхом переосмислення звичаїв

Характер політичного керівництва та масової участі в проведенні політики відображали пануючу у суспільстві поведінкову нерівність. У прийнятті політичних рішень активну участь приймали різні члени общини, включаючи молодь і жінок.

Бюрократична політична система

На поширення бюрократичних авторитарних політичних систем впливали ряд чинників. По-перше, всім політичним лідерам доводилося мати справу із проблемою встановлення порядку. Для управлінського апарату бюрократичний контроль представляється найбільш ефективним способом для протидії суспільному хаосу. Бюрократична авторитарна система ґрунтується на утвердженні принципів підтримки порядку шляхом створення відповідних організацій. Її лідери розуміють політику, як прояв влади і авторитету державних інститутів. Сильні державні організації намагаються встановити порядок, придушувати відкриті конфлікти. Ці адміністративні органи, незалежно від того, діють вони у рамках державно-капіталістичних чи державно-соціальних систем, не зацікавлені у демократії, як у системі інституціоналізованої міжгрупової конкуренції.

По-друге, для бюрократично авторитарної системи характерна наявність єдиного управлінського апарату, який дозволяє правлячим елітам утримувати владу в своїх руках, впливати на темпи економічного розвитку.

По-третє, крім політико-економічного тиску із середини, бюрократично авторитарні системи підтримували іноземні інститути.

До розряду головних політичних принципів бюрократичної авторитарної системи належать колективізм, перевага матеріальних інтересів над духовно-моральними цінностями та елітарні взаємовідносини між правителями і підлеглими. Порівняно із аграрним режимом, система, яка індустріалізувалася, спиралася на матеріальну основу, відділяючи матеріальні цінності від моральних, які вважалися менш важливими. Не дивлячись на те, що вожді аграрних систем проголошували себе володарями милості Божої, дійсним обґрунтуванням їх права на владу було менш за все встановлення порядку у країні, військові перемоги.

Отже, бюрократична авторитарна система відрізняється рядом основоположних принципів, методів правління і стратегій досягнення економічних цілей. Метод впорядкування за допомогою чіткої організації систематизує процес прийняття політичних рішень, перетворює його на процес конкретних цілей. Практично завжди в бюрократично авторитарному режимі, який індустріалізується, матеріальні інтереси – прискорення економічного розвитку, підвищення ефективності виробництва – переважають над морально-духовними цінностями. Сильна держава відсуває на другий план політичні переваги окремих соціальних груп. Правителі для здійснення перетворень у суспільстві спираються на сильні політичні інститути: громадську бюрократію, військових, технократів. Обмежений плюралізм дозволяє деяким групам представляти власні вимоги урядовим чиновникам, які можуть змінити політику, яка проводиться, якщо їх директиви зустрічають масовий супротив.

Узгоджувальні політичні системи

Із усіх політичних систем узгоджувальний тип найповніше втілює демократичні ідеали, свободу і рівність. Громадські свободи гарантують право зборів, демонстрацій та організацій. Плюралізм, що панує в управлінні та суспільстві, забезпечує повагу політичних свобод лідерами. Публічні політики представляють різні інтереси та вважають легітимними конфлікт інтересів. Конкуренція між партіями, виборність законодавчих органів, незалежність засобів масової інформації і добровільність об’єднань роблять політику правління підзвітною громадянам. Політична рівність є наслідком широкої участі населення у політичному процесі. Вільний доступ до інформації дозволяє кожному громадянину обговорювати напрями політики, критикувати думки інших і виносити рішення, виходячи із вагомості того чи іншого аргументу.

Узгоджувальна політична система повністю розкривається в ринковим умовах. За ліберально-демократичної побудови суспільства приватні підприємства можуть самостійно приймати рішення. Конфлікти, що виникають внаслідок зіткнення інтересів різних соціальних груп, регулюють за допомогою дотримання законів. За соціально-демократичного правління політики підкреслюють необхідність компромісів між класами.

Ведучий принцип узгоджувальної системи – узгодження інтересів. Така система внаслідок розвитку плюралізму потребує правил та інститутів, які займаються узгодженням конфліктів. Учасники політичного процесу ставляться до політики, як до свого роду, гри. В числі основних політичних „гравців” чи „команди” – різнобічні урядові організації, незалежні групи впливу і коаліційні політичні партії.

Успішному функціонуванню узгоджувальної політичної системи сприяють певні економічні умови. По-перше, дана система найбільш ефективна там, де існують високі темпи економічного розвитку і немає великого розриву в прибутках. По-друге, участь в економічних і громадських організаціях має більше значення, ніж приналежність до релігійних груп. По-третє, узгоджувальна система діє найбільш ефективно в умовах гнучкої класової системи. Внутрішню рівновагу можуть порушити лише екстремальні ситуації: війна, економічна депресія.

Сучасні узгоджувальні системи відрізняє ряд принципів, політичних стилів, методів здійснення соціальних перетворень. Суть даної системи полягає в пошуку шляхів узгодження різних інтересів. Вона проводить межу між духовно-моральними цінностями і матеріальними інтересами.

Державна політика зосереджена на наданні допомоги різним соціальним групам. В таких плюралістичних суспільствах суспільні організації в значній мірі незалежні від контролю правління. Колегіальне керівництво розподіляє владу між управлінськими структурами. Окремі індивіди задовольняють свої політичні амбіції, активно беруть участь у групах тиску, що впливають на чиновників. Основні учасники цієї політичної діяльності – децентралізовані управлінські установи, суспільні об’єднання.

Мобілізаційна політична система

На відміну від лідерів узгоджувальної системи, які прагнуть до революційно реформістських перетворень, політики, що очолюють мобілізаційну систему, борються за швидке досягнення фундаментальних змін у суспільстві і управлінні ним. Основоположний принцип мобілізаційної системи – активна участь мас у політичному житті. У політичному плані їх лідери чекають від мас політичного підходу до всього, що відбувається у суспільстві, вважаючи, що маси будуть розглядати свої приватні інтереси залежно від благоустрою всього суспільства. Боротьба за загальне благо – національну незалежність, економічний ріст – виступає тут як внутрішня потреба і як засіб вирішення особистих проблем.

Політика, що проводиться, передбачає попередження конфліктів.

Для популістських систем характерний низький рівень рольової спеціалізації. Намагаючись провадити деякі риси народних систем у диференційованих суспільствах, популістські лідери прагнули створити систему, за якої можлива максимальна рівність між людьми та створення привабливих умов для участі усіх у цьому. За такої системи ідеальним учасником прийняття політичних рішень стає не професіонал, а простий громадянин – людина, здатна виконувати різні ролі. В елітариських мобілізаційних системах, навпаки, вирішальну політичну роль відіграють особи, які виконують спеціальні ролі. До них належать бюрократи, професіонали, кадрові партійні функціонери та керівники суспільних організацій.

Популістські та елітариські мобілізаційні політичні системи відрізняються одна від одної структурою і стилем керування. В ідеологічному плані обидві ставлять на перше місце колективізм та об’єднання ідеологічних цінностей із матеріальними завданнями, що стають досить значимими. В елітариському мобілізаційному політичному режимі ідеологічне відношення між лідерами та масами характеризується великою політичною ієрархічністю.

Проте дослідивши різні моделі і типи політичних систем, що вироблені в політичній науці, можна зробити висновок, що названі типології політичних систем суспільства є умовними. Насамперед не існує „чистого” типу, оскільки всі вони є результатом свідомих зусиль людей, що живуть в певний час і на певній території. До того ж політична система – це своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами.

Читайте також:

1. Active-HDL як сучасна система автоматизованого проектування ВІС.
2. II. Бреттон-Вудська система (створена в 1944 р.)
3. IV. Система зв’язків всередині центральної нервової системи
4. IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО
5. V. Систематизація і узагальнення нових знань, умінь і навичок
6. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
7. VI. Система навчаючих завдань для перевірки кінцевого рівня завдань.
8. VI. Узагальнення та систематизація знань
9. VII. Закріплення нового матеріалу і систематизація знань.
10. Автоматизація водорозподілу на відкритих зрошувальних системах. Методи керування водорозподілом. Вимірювання рівня води. Вимірювання витрати.
11. Автоматизована система ведення державного земельного кадастру
12. Автоматична система сигналізації

Переглядів: 4978