Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Громадянська війна і Руїна (1657 – 1668 рр.).

 

Незадовго до смерті, у квітні 1657р., Б. Хмельницький на розширеній старшинській раді в Чигирині (гетьманській столиці з 1648 р.), оформив акт передачі влади синові Юрію, що було реальним кроком до спадкового гетьманату династії Хмельницьких. Це, на думку фахівців, було б оптимальним для України того часу. Але українська старшина не поділяла намірів гетьмана, і як тільки його не стало, розпочала запеклу боротьбу за владу, оскільки була носієм ідеї республікансько-олігархічної форми правління не зразок польської держави і відкидала монархію як невластиву козацтву.

Оскільки Юрію Хмельницькому було лише 16 років, опікуном (регентом) було призначено генерального писаря (канцлера) Iвана Виговського, який спочатку обмежив права Юрія, а потім, у жовтні 1657 року, і усунув його, ставши гетьманом.

Гетьман Iван Виговський (1657 – 1659) був вороже настроєний до Росії і щирим прихильником автономії України у складі триєдиної Речі Посполитої (Польша, Литва, Україна). Не приймав I. Виговський і монархічної форми української державності, а також козацької моделі соціально-економічних відносин, прагнучи утвердження в Україні дореволюційних порядків за польським взірцем. Тому лівобережне козацтво та запорожці не визнали його влади і підняли повстання, яке очолив полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запоріжжя Яків Барабаш. Почалася громадянська війна, яка точилася з 1658 до 1663 років, і яка започаткувала руйнування української держави. Її причинами були: державний переворот I. Виговського, загострення соціальних суперечностей між старшиною і рядовим козацтвом, послаблення центральної гетьманської влади і посилення олігархічних (старшинських) та анархо-охлократичних (влада товпи) настроїв у суспільстві, антиукраїнська політика польського і російського урядів і агресія султанської Туреччини та Кримського ханства.

У червні 1658 року I. Виговський жорстоко придушив антигетьманське повстання на Полтавщині, зруйнувавши Полтаву, Гадяч, Миргород, Сорочинці та інші міста і знищивши майже 50 тис. людей. Одночасно гетьман почав поблизу міста Гадяч переговори з Польщею, які закінчилися укладенням у вересні 1658 року Гадячського договору. За його пунктами, Україна, як “Руське князівство”, поверталася до складу Речі Посполитої у статусі обмеженої автономії. Це означало крах української державної ідеї і широкомасштабну війну з Росією, яка і почалася.

Велика російська армія під проводом О. Трубецького почала наступ на Конотоп, поблизу якого 29 червня 1659 року відбулася кривава битва. Українсько-польська армія, якій допомогали татари, вщент розбила царські війська. Це була одна з найстрашніших в історії Росії поразок. Однак ця блискуча перемога не зміцнила позиції I. Виговського. Громадянська війна загострювалася, а проти гетьмана виникла сильна опозиція, яку очолили Ю. Хмельницький, I. Богун і кошовий отаман Січі I. Сірко. Почала новий наступ на Україну Росія, але ні Польща, ні Крим допомоги гетьманові не надали. Розуміючи, що гетьманство він втримати не може, I. Виговський втікає до Польщі.

У вересні 1659 р. новим гетьманом було обрано Юрія Хмельницького (1659-1663 рр.), який знов повернув до Росії і підписав з нею Переяславський договір. “Переяславські статті ” 1659 р. виявили помітні тенденції царизму до обмеження автономії України. Це викликало спротив правобережної старшини, яка орієнтувалася на Польщу. В 1660 році, порушивши Віленське перемир’я, Польща почала війну проти Росії. Українське козацтво розкололося за територіальною ознакою: лівобережне – підтримувало Росію, а правобережне – Польщу. Війна, з перемінним успіхом, продовжувалася до 1667 року, коли було підписано Андрусівське перемир'я, яке формально закріпило розділ України: Лівобережна залишилася у складі Російської держави, а Правобережна поверталася Польщі.

Між тим, у 1663 році деморалізований Ю. Хмельницький, який намагався лавірувати між царем московським і королем польським, зазнав остаточної невдачі і склав гетьманські повноваження. У січні 1663 року на Чигиринській раді гетьманом обрали Павла Тетерю. (1663-1665). Але Лівобережжя не визнало задніпровського гетьмана, а підтримало його суперника – запорізького кошового Iвана Брюховецького, який, спираючись на російські війська, зібрав у м. Ніжин в червні 1663 р. раду рядових козаків і черні, відому як “Чорна Рада” і домігся свого обрання гетьманом. Таким чином, ця згубна внутрішня боротьба привела до братовбивчої війни, руїни і розколу України на два гетьманства, що стало ще одним фактором поразки національної революції.

Лівобережний гетьман I. Брюховецький, проводячи промосковську політику, восени 1665 року підписав “Московські статті”, дуже невигідні для України. Вони зафіксували те, що Україна вже втратила статус держави і перетворилася в автономну область Росії. Почалася поступова реставрація феодально-кріпосницьких відносин на російський зразок, посилився тиск московських воєвод і чиновників, їх зловживання під час збирання податків, свавілля, бундючне, презирливе ставлення до українців. Це викликало спротив населення і повстання, як, наприклад, в 1666 році в Переяславському полку, які, однак, жорстоко придушувались.

На Правобережжі, тим часом, теж не було спокою. Відверта пропольська орієнтація гетьмана П. Тетері, його прагнення відновити дореволюційні польсько-шляхетські порядки, привело до антигетьманських виступів. Воєнні невдачі Польщі на Лівобережжі у 1664 році послабило його прихильників і, наляканий загрозою загального антигетьманського повстання, в червні 1665 р. П. Тетеря втік до Польщі. У серпні цього ж року на раді в м. Умань гетьманом було обрано Петра Дорошенка (1665-1676). Сучасники і дослідники характеризують його як талановитого політика і полководця, людину обдаровану і вольову, чесну і порядну. Це була, безумовно, друга після Богдана Хмельницького, видатна фігура керівника української національної революції, яка поставила собі за мету досягнення незалежності соборної України. Петро Дорошенко демократизував адміністрацію, обмежив сваволю старшини, створивши корпус сердюків (найманців), які підлягали йому особисто; встановив контакти з лівобережною старшиною і козаками, зміцнив протекцію православній церкві, вжив заходи до обмеження польської військової присутності і свавілля шляхти. В царині зовнішньої політики П. Дорошенку вдалося значно поліпшити відносини з Кримом і відновити дипломатичні стосунки з Портою, як за часів Б. Хмельницького.

Як уже згадувалося, у 1667 р. Польща і Росія підписали Андрусівське перемир’я, за яким Україна ділилася між ними по Дніпру. Для українців цей договір означав політичну катастрофу, оскільки поховав надію на створення соборної України. З боку Москви це була справжня зрада, бо вона грубо порушувала взяті на себе у 1654 році зобов’язання захищати Україну від поляків. Українська громадськість засудила його укладення і висловила протест. Гетьман П. Дорошенко не визнав його чинності і своїм універсалом закликав до збройної боротьби проти Польщі і Росії. Одночасно П. Дорошенко активізував заходи щодо прийнятя протекції турецького султана, бо без сильного союзника, війна була неможливою.

Військова кампанія проти Польщі восени 1667 року закінчилася підписанням Підгаєцького договору, який став тимчасовим компромісом, а основну увагу П. Дорошенко зосередив на визволенні Лівобережжя, де на початку 1668 почалося антиросійське повстання. У травні 1668 р. П. Дорошенко з правобережними полками перейшов на лівий берег Дніпра, і в червні біля м. Охтирка розбив російську армію Гр. Ромодановського. На спільній козацькій раді під Опішнею 8 червня 1668 р. гетьмана Лівобережжя I. Брюховецького було вбито, і гетьманом усієї України обрано П. Дорошенка. Це була перемога, яка означала возз’єднання обох частин України і гучний, але скороминучий тріумф Петра Дорошенка.

 

 


Читайте також:

  1. I світова війна
  2. А. Сміт (1723–1790 рр.).
  3. Арабо-ізраїльська війна 1967 р.
  4. Арабо-ізраїльська війна 1973 р. та Кемп-Девідська мирна угода.
  5. В'єтнамська війна 1957-1975 років.
  6. Велика Вітчизняна війна СРСР.
  7. Вересня 1939 р. з нападу фашистської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна.
  8. Визвольна війна 1648–1654 рр.
  9. Визвольна війна народів Китаю проти японської інтер­венції
  10. Визвольна війна середнин XVII ст. та формування
  11. Використання мережі Інтернет в інформаційних війнах
  12. Війна більшовицької Росії проти УНР.




Переглядів: 1433

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Розгортання революційних подій за часів Б. Хмельницького (1648 – 1657 рр.). | Iсторичне значення революції.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.002 сек.