Спроби існування політичного руху в Україні в 1939-1941 роки.

Радянська влада приєднавши Західну Україну знищила всі осередки суспільного життя українців, НКВС заарештував та депортував політичних та громадських діячів. Було розпущено УНДО та інші організації. Припинило свою діяльність товариство "Просвіта". В Галичині залишилась лише одна політична сила - підпільна ОУН. Але в 1940 р. ОУН розкололась на дві фракції - ОУН (революційну) очолювану Бандерого, та ОУН очолювану Мельником. Бандерівці проголосили боротьбу з будь-якими силами, що виступають проти незалежності України. Мельниківці орієнтувались на тісне співробітництво та допомогу Німеччини.

30 червня 1941 року бандерівці на чолі з Я.Стецько проголосили у Львові створення Української держави. Нацисти були "обурені" українським зухвальством і арештували С.Бандеру, Я.Стецька і інших, та заточили їх до концтабору. Спробою політичної діяльності українців під час окупації стало утворення т.зв. похідних груп. Похідні групи мали створювати національну адміністрацію в тих місцевостях, де радянська влада вже не існувала, а німці ще не встигли створити свій апарат. Похідні групи дійшли до Харкова, Дніпропетровську, Одеси інших русифікованих міст і створили тут українське підпілля.

Та вже наприкінці 1941 р. німці розстріляли провідних діячів обох фракцій ОУП, закрили українські видання, почали інші репресії проти українців. Таким чином, ОУН знову опинилась в підпіллі і перейшла до збройної боротьби створивши українську Повстанську армію (У ПА), УПА та її політичний провід намагались чинити збройний опір німцям (1942-1944рр.) та радянській владі (1944-1950рр.).

Суспільно-політичний рух в період т.зв. "Хрущовської відлиги" та в т.зв. "Застійний період".

Перемога Радянського Союзу у Великій Вітчизняній Війні призвела не до лібералізації суспільно-політичного життя, а навпаки. Політична обстановка набула загострення. Сталін готував нову "чистку" серед партійно-державного керівництва та інтелігенції.

Наступний етап розвитку суспільно-політичного руху пов’язаний з виступом М.Хрущова на XX з’їзді КПРС, в якому викривався культ особи. Боротьба з культом особи призвела до засудження окремих сторін сталінської політики, розпочалась реабілітація потерпілих. На хвилі критики сталінізму в суспільстві утверджуються ідеї відносної свободи, можливість обговорювати будь-які теми суспільного життя, Здавалось, що партійне керівництво відійшло відтиску на інтелігенцію. Головним наслідком "хрущовської відлиги" стала поява покоління митців, названих за часом розвитку їхнього таланту "шестидесятниками". Це зокрема поети - Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч; критики - І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк та інші. Позиція шестидесятників не була антирадянською чи антипартійною. Навпаки, інтелігенція вважала соціалізм за найпрогресивніший та найсправедливіший лад. Разом з тим вже при Хрущові було засуджено відступи від "соціалістичного реалізму, появи формалізму та абстракції".

Серед керівництва СРСР визрівало незадоволення постійними реформами, які проводив Хрущов, його доволі непослідовною, та все ж таки десталінізацію суспільства. Зміщення Хрущова М.С., та проголошення Л.Брежнєвим політики стабілізації призвело дохвилігонінь, морального та політичної о тиску на інтелігенцію, діячів з Гі середовища. Частина з них вимушено відходить від своїх ліберальних поглядів, інші пристосовуючись до ситуації зайняли конформістську позицію, треті - намагались відстояти свої погляди. Саме з останніх і формується дисидентський рух.

Дисидент, з латинської мови, означає «незгідний» Ним іменували людей, релігійні погляди яких розходились з догматами правлячої церкви. Щодо Радянського Союзу, цей термін вживався до осіб, які були незгодні і відкрито виступали проти офіційної політики в тих чи інших сферах суспільного життя СРСР. Дисиденти критикували керівництво СРСР за порушення міжнародних угод і декларацій, а також власних законів, зокрема стосовно прав людини, свободи слова і друку, самовизначення націй, вільного розвитку національних мов і культур.

Український дисидентський рух має глибші традиції ніж російський. Його початки можна віднести до сер. 50-х рр., до Західної України. Саме там, залишились згадки про антирадянську діяльність ОУН-УПА. Так в 1953-1958 рр. робітники і студенти, створили "Об’єднану партію визволення України", в 1959-1961 роках - "Українську робітничо-селянську спілку", на чолі з Л.Лук’яненко. На поч. 60-х років створено Український національний комітет. Союз української молоді Галичини.

Другою особливістю булоіснування кількох напрямків національного дисидентства. Найпотужнішою течією було правозахисне або демократичне дисидентство, Його учасники намагались контролювати керівництво Радянського Союзу у дотриманні громадських свобод, що закріплені у Загальній Декларації прав людини (1948р.), а також у Заключному акті Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (1975р.), підписаному СРСР у Хельсінкі.

Тому не випадково, найвищим виявом українського дисидентського руху є створення та діяльність - Української Хельсінкської Групи (УХГ), тобто групи сприяння виконання ХельсінкськихУгод. УХГ створена в 1976 р. у Києві. ЇЇ очолив письменник М.Руденко, До складу групи входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, В.Стус та ін. УХГ намагалась знайомити українців з правами людини, збирала докази порушень прав людини, утисків за національними ознаками. Та вже до початку 1980 року діяльність УХГ була згорнута через масові арешти.

Наступним напрямком було релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за свободу совісті, за можливість вільної відправи релігійних потреб. Це була діяльність спрямована на відновлення української греко-католицької та автокефальної православної церков, підтримку протестантських сект. Відомими діячами були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, И.Тереля.

І нарешті, національно-спрямоване дисидентство, яке виступало проти централізаторської політики Москви, масової русифікації. Серед діячів цього напряму - І.Дзюба, В.Мороз, Л.Плющ. Причому, якщо перший сповідував ідеологію націонал-комунізму, другий був прихильником інтегрального націоналізму Д.Донцова.

Характерною рисою дисидентського рухустав т.зв. "самвидав" -створення та поширення незалежної від офіційних структур позацензурної преси, що виникла на хвилі шестидесятництва. Серед самих відомих позацензурних видань були праці І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація", В.Чорновіла "Лихо з розуму", В.Мороза "Репортаж із заповідника ім. Берії". Неперіодичне, в різні часи, друкувались часописи "Воля і Батьківщина", "Український вісник". Останній виходив на протязі 1970-1974 рр. Вийшло 8 випусків. Матеріали з України бачили світ в національних виданнях за кордоном, в часописах "Сучасність" (з 1965 р.) та "Смолоскин" (з 1976 р.) та інших.

На початку 80-х рр. національний дисидентський рух було придушено. Таким чином, в суспільному житті, була встановлена атмосфера 30-х років. Населення задоволене відносно високим рівнем життя, у радянському розумінні, не цікавилось дисидентським рухом, не обиралось його підтримувати і майже одностайно засуджувало український буржуазний націоналізм", "петлюрівщину", "бандерівщину", та "антирадянську діяльність".

Але, факти існування, хоч і нечисленного опозиційного руху, гостра, брутальна боротьба з ним, свідчили про існування проблем, які накопичувались в СРСР і які при певних обставинах привели б до загострення соціально-економічної ситуації.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичний рух в Західній Україні в міжвоєнний період.	\|	Суспільно-політичний рух за часів т.зв. «перебудови».

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.