• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Православна церква в Україні

З розвитком єдиної українсько-руської держави, виникла необхідність створити єдине світобачення. Суть такого світобачення – державне визначення і проголошення державних богів. Володимир Великий проводить першу релігійну реформу – збирає богів слов'янських і неслов’янських племен і встановлює їх статуї перед князівським палацом. Це були Перун, Хорс, Стрибог, Дажбог, Симаргл, Мокош. Крім політеїстичних вірувань (багатобожжя) русичи знали і монотеїзм (єдинобожжя). Так через Європу і Візантію на Русь приходило християнство, як західного (римського) так і східного (візантійського) зразка. Сусіди східних слов'ян на заході – Чехія і Польща прийняли християнство в 928–935 рр. і 962–992 рр., відповідно. Південні сусіди – болгари прийняли православ’я в 864 р. Від хозарів був відомий іудаїзм, від арабів – іслам.

Та глибше коріння на Русі мало християнство. Сучасні дослідження свідчать, що Аскольд і Дір були християнами і саме вони зробили першу спробу охрещення полянських племен. За їх часів в Києві побудований перший храм – Ільїнська церква на Подолі. Друга спроба охрещення відбулась за часів княгині Ольги. В оточені київських князів завжди були християни – бояри і дружинники.

Прийняття нової релігії було обумовлено соціальними, економічними, політичними і міжнародними причинами. Язичницька релігія не могла обґрунтувати необхідність утворення єдиної централізованої держави з єдиним керівником. Феодальний економічний устрій, який базувався на жорстокому економічному і позаекономічному примусу, вимагав особливої ідеологічної системи, яка б освячувала такий устрій. Єдина релігія формувала єдине, об’єднане європейське співтовариство. Поступово втягуючись в міжнародні стосунки Київська Русь потребувала монотеїстичної релігії.

Християнська віра була обрана через її поширеність в Європі і краще знайомство з нею. Східний – візантійський (православний) зразок християнства був обраний через те, що візантійська церква діяла в умовах жорстоко-централізованої влади і саме головне, підпорядковувалась цій світській владі. Західна, римська церква, на чолі з Папою Римським ніколи не визнавала світської влади над собою.

Вагомою причиною вибору східного зразка християнства, стала мова охрещення. Охрещення відбулось, на думку багатьох дослідників, староболгарською мовою, за допомогою священиків болгар. І до сьогоднішнього часу церковна служба в Руській православній церкві Московського патріарху відбувається мовою, в основі якої лежить староболгарська мова.

Традиційна дата охрещення Русі 988 р. Але називають і більш пізні і більш ранні дати. За "Повістю временних лет", першими охрестили киян. За одними джерелами в р. Дніпро, за іншими в р. Почайна.

Процес християнізації держави відбувся повільно. Населення Київської Русі неоднозначно поставилось до нової віри. Християнські проповідники наштовхувались на прихований чи прямий опір населення, який іноді виливався в повстання. Відомі виступи проти охрещення в Суздальській (1024 р.), Ростовській (1071 р.) землях, на Білоозері. Ініціаторами і організаторами опору християнству були волхви – служителі язичного культу. Процес охрещення руських земель розтягнувся на кілька століть, як мінімум до ХІІ ст. Менший спротив християнізації виказували південні землі, найбільший – північно-східні.

Християнство мало великий вплив на всі сфери життя Київської Русі з прийняттям християнства підноситься престиж князівської влади: Київські князі знайшли в цій вірі обґрунтування своїй централізованій владі. Церква з її складною внутрішньою ієрархією і підпорядкованістю знайомила світську владу з новою моделлю управління. На Русі з'явились перші писані церковні закони. Безумовним є культурні впливи: поширюється письменність, освіта, кам'яне будівництво, розвивається мистецтво декору і живопису. В 1037 р. з Константинополя до Києва прибув перший митрополит[*] і була заснована Київська (Руська) митрополія ^*. Спочатку до митрополії входило 8, а з сер. ХІІІ ст. 16 єпископій^*. Десять з цих єпископій розташовувались на землях сучасної України. На початку, руськими митрополитами були іноземці – греки і можливо болгари.

Єпископи були здебільш слов'яни. В 1051 р., за наказом Ярослава Мудрого, єпископи виставили на митрополита слов’янина Іларіона. Таким чином Ярослав намагався звільнитись від візантійського впливу на церковні, а через них і державні справи Русі. Іларіон автор видатного богословського твору – "Слово про закон і благодать". Вперше, в цьому творі, було заявлено про незалежність Руської церкви від Візантії. Наступним руським митрополитом став в 1147 р. Клим Смолятич.

Духовенство складало окрему групу населення, яка поділялась на дві верстви: чорне духовенство та біле. Чорне - ченці монастирів (монахи та інші) відігравали велику роль в церковному житті. До монастирів, нерідко, йшли представники князівських і боярських родин. За підрахунками відомого історика церкви Є. Голубінського в Києві було 17 монастирів, Галичі - 5, Чернігові - З, Переяславі - 2, Володимирі та Тмутаракані по 1.

Найдавнішим і найвідомішим монастирем української православної церкви є Києво-Печерський монастир. Його засновником став преподобний монах Антоній. А преподобний монах Феодосій запровадив в життя монахів суворий Студійський устав, що зобов'язував до аскези. Цей монастир став зразком для інших монастирів і є впливом як в історії, так і в сучасному житті.

Біле, або парафіальне духовенство складалось з священиків, дияконів, дяків, паламарів, причетників. Саме вони відправляли безпосередні релігійні потреби простих людей, несли службу в селах, містечках, містах.

Чимало судових справ, в ті часи, належали до церковного суду. Це були злочини проти моралі: двоєженство, неправі шлюби, розпуста, ворожба, родинні сварки.

За давніх часів формується економіка церкви. Прибутки церкви складалися перш за все із "десятин" - десятої частини прибутків з князівських або боярських маєтків. Церкві дарувались землі, ліси, села і містечка; надавалися інші пожертви.

Протягом ХІ - ХІІІст. церква ширила свої впливи в суспільстві. Спочатку серед вищих верств, а згодом і серед простих людей. Особливістю утворення і поширення нової релігії стало специфічне поєднання традиційних, поганських поглядів, обрядів, вірувань з християнськими. Нова церква вимушено пристосовувала до старого. Так наприклад, Перун - злився з пророком Іллею, Волос - із св. В ласієм, Дажбог - із св. Юрієм.

Розпад Київської Русі і татарська навала змінили шляхи розвитку єдиної руської церкви і єдиної Київської митрополії. Змістом нового етапу існування став організаційний розкол єдиної церкви. Згодом, під впливом різних факторів з'являються розбіжності в церковній практиці і релігійних доктринах Української і Московської церкви.

Занепад Києва, розорення південних земель призвели до того, що Київський митрополит в 1250 р. переїздить до північних руських земель, до Володимира, а згодом до Москви. Москва стає резиденцією митрополита з 1326 р. В 1354 р. це рішення закріпив Патріарший собор. Майбутній розвиток московсько-руської церкви був пов'язаний з світською владою, державою, яка через кілька століть повністю підкорила церкву.

Переїзд митрополита на північ Русі викликав бажання галицьких князів, які уособлювали українську владу, мати митрополита для своїх земель. Адже ці землі залишилися без верховного церковного керівника. В перший раз новий митрополит – Нифонт, для Галицько-Волинської землі, був висвячений у 1303р. Нова митрополія отримала назву - "Мала Русь". Вона складалась з п'яти єпархій і проіснувала до 1347 р. Вдруге, митрополія відновилась 1371р. і діяла до 1413р. А 1415 - 1420р. литовський князь Вітовт відновив окрему Київську митрополію. З цього часу і до 1686р., всі українські і білоруські землі підпорядковувались Київській митрополії. Митрополит носив титул - "Київського, Галицького і всієї Русі". Залежність Київської митрополії від константинопольського патріарха була формальною. Згодом, патріарх давав своє благословення митрополиту який обирався князем чи королем по рекомендації князів і панів.

Православна церква в Великому князівстві Литовському, на початку ХV ст. втратила своє панівне становище, однак не зазнавала великих обмежень. Більш того Троїцьким привілеєм 1434р., литовський князь Сигизмунд Кейстутович, урівняв в правах православну і католицьку шляхту. Згодом, в 1569р., цей статус підтвердила Люблінська унія. Але реальне життя православної церкви постійно ускладнювалось. Для цього було кілька причин.

Світські феодали отримали право "подавання" - право рекомендувати своїх ставлеників на церковні посади. Великої шкоди церкві завдавав патронат феодалів над церквами і монастирями. Часто магнати, в володіннях яких були церкви і монастирі, розглядали їх як свою власність: "Патрони розпоряджались ними на основі маєткового права: заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, продавали."** Іноді продавались посади ігумена, священика, єпископа. Становище віруючих ускладнювалось, коли патрон-феодал переходив з православ'я в іншу віру. Поступово занепадає значення і авторитет митрополита. За часів литовського князівства єпископів почав призначати сам великий князь. Згодом князь почав призначати і українських і білоруських землях ретельно відбираючи серед простого митрополита. Українські священики значно поступались католицьким і в освіті. А католики-єзуїти почали активно поширювати освіту на люду своїх майбутніх адептів.

Таким чином до к. XVI - поч. XVІІ ст.ст. українська православна церква переживала падіння авторитету, знаходилась в великій кризі.

Покращати становище православної церкви намагались братства. Братства - це релігійні та культурно-просвітницькі організації, які утворюються з сер. XV ст. при церковних парафіях і об'єднують українських міщан. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувались церквою, влаштовували громадські богослужіння, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі і т. ін. З часом братства зайняли провідне місце в релігійному житті. Братства починають виступати за реформи в православній церкві, критикують церковну верхівку, втручаються в життя церкви, домагаючись усунення негідних священників. З кін. ХVІ ст. розгортається культурно-освітня діяльність братств. Вони відкривають братські школи, друкарні, бібліотеки. Окремим братствам, константинопольським патріархом, надавалось право ставропігії^* - незалежності від влади єпископа. Братства діяли до к. ХVІІ ст. На початку ХVІІІ ст. братства занепали і перетворились на виключно церковні організації, які дбали про збереження церков і відправу богослужінь.

Найбільшими братствами були Львівське (Успенське), засноване 1453р., та Київське (Богоявленське), засноване 1615р.

Слід зауважити, що крім позитивних рис, братський рух мав і негативні. Втручанню міщанства, світських людей у життя церкви, різко противилась православна верхівка. Цілком позитивна, з сучасного погляду, діяльність братств мала неоднозначну оцінку українського суспільства тих часів.

На думку окремих представників церкви і світських феодалів підняти статус православної церкви мала-б унія - об'єднання православної і католицької церкви. Рух за об'єднання церков почався одразу після їх розколу в 1054р. На Русі спроби об'єднання робились вже в ХІІІ ст., але в більшості вони грунтувались на політичних міркуваннях. Кроком до об'єднання став Флорентійський собор 1439р. Для України ідея об'єднання церков, не була чимось незвичним і сприймалась не так вороже як в Московській державі. До унії спонукала ціла низка причин: падіння авторитету православної церкви і активність католицької; духовенство розраховувало за її допомогою здобути рівні права з польським; знать - посісти відповідне місце в структурі управління, міщанство - отримати місця в цехах, судах, магістратах.

Поштовхом до активних дій стала непродумана політика що до України і Білорусії грецьких патріархів, які вносили значний розклад у вже й без того дезорганізовану церкву, а також зазіхання новоствореного Московського патріархату (1589р.) на українську і білоруську церкви.

Ініціатором укладання унії виступив львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Його підтримали Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Михайло Копистенський, Михайло Рогоза. Протягом 1590 - 1595рр., єпископи, в великій таємниці, обговорювали це питання, проводячи відповідну роботу. В 1595р. папа Климент УГЇЇ прийняв українських владик і проголосив про прийняття української православної церкви під свою зверхність. Це сталось 23.12.1595р.

Для офіційного урочистого проголошення унії було скликано церковний собор у Бресті, який відбувався 16-20 жовтня 1596р. У його роботі прийняли участь всі єпископи, багато архимандритів, ігуменів, священників та представники мирян. Та вже на початку роботи учасники собору поділились. Противників унії очолив князь К. Острозький. Разом з частиною мирян і священників він провів окремий православний собор який засудив прихильників унії.

Прихильники унії затвердили союз двох церков та умови об'єднання: українська церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство зберігало право одруження. Натомість українська церква визнавала верховенство Римського Папи, та догмати католицької церкви.

Формально, внаслідок укладання Брестської унії православне духовенство, яке визнавало її, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялось від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам обіцяні місця в сенаті. Шляхта і міщани, які прийняли унію, також урівнювались в правах з католиками і отримали право займати посади у державних і міських урядах. Але більшість всіх цих сподівань залишились нездійсненними.

Таким чином єдина українська церква, після проголошення унії розкололась і обидві сторони повели між собою завзяту боротьбу. Унія насаджувалась силою. Православні церкви і монастирі, за підтримки польської влади, передавались греко-католицькій церкві.

Історія до цього часу дає неоднозначну оцінку Брестській унії та її впливу на розвиток церкви і всього українського суспільства. Достеменно відомо, що замість подальшого занепаду православної церкви, починається пошук нових шляхів існування який вилився в поширення полемічної літератури; демократизації православної церкви.

Як це не дивно унія підштовхнула православну церкву до реформ. В жорсткій боротьбі з унітами і польською владою, в 1620р. було відновлено православну ієрархію та обрано київським православним митрополитом Іова Борецького. В 1632р. польський сейм прийняв "Статті для заспокоєння руського народу" якими відновлювались права української православної церкви. Початок ХVІІ ст. пов'язаний з діяльністю таких відомих православних церковних діячів як Єлисей Плетенецький, Захарій Копистенський, Памво Беринда.

В 1632р. митрополитом православної церкви став П. Могила. Саме він почав реформи в православній церкві. П. Могила запроваджує сувору дисципліну серед духовенства; для слідства і церковного суду створює Духовну конгрегацію; забороняє втручання світської влади в церковні справи; обмежує діяльність братств які "вичерпали" себе; здійснює засоби по канонізації печерських угодників. П. Могила написав ряд книжок для церковних служб. Серед них самі відомі -"Літургіякон"(Служебник); "Требник" - з описом молебнів.

Важливими стали культурно-освітні заходи здійснені митрополитом. Серед них утворення на основі лаврської і братської шкіл Києво-Могилянської академії (1632р.), активізація книгодрукування у лаврській друкарні, будівництво і ремонт ряду храмів.

Ця політика піднесла авторитет і значення православної церкви і до середини XVII ст. православ'я відновило своє становище важливої соціальної і національної сили в українському суспільстві. Ось чому православна церква одностайно підтримала повстання під керівництвом Б.Хмельницького. Адже гасло боротьби за православну церкву було одним з головних у Визвольній війні. Права і вольності православної церкви зафіксовані у Зборівському і Білоцерківському договорах.

Протягом війни Б. Хмельницький та його послідовники роздали церкві нові землі, надали їй право збирання місцевих податків, звільнили від податків та повинностей. Під час війни церква зміцнила своє економічне становище.

До 1685р. православна церква в Україні підпорядковувалась Константинопольському патріарху, самостійно висвячувала священників, призначала єпископів та ігуменів. В 1657р. самостійно обрала нового митрополита. Тобто, вже після підписання договору з Москвою, українська православна церква незалежала від московського патріархату.

В 1659р. московська влада вперше заявила про свої претензії на верховенство в українській церкві. В статтях Ю. Хмельницького зафіксовано підпорядкування Київського митрополита Московському патріархату. Політична "Руїна" призвела і до церковного розколу. В 1659р. на Правобережній Україні правив митрополит, а на Лівобережній – місцеблюститель. Запекла боротьба завершилась в 1685р. – новий митрополит був висвячений Московським патріархом. Світська влада – ні гетьман, ні старшина не протестували проти цього

До кінця XVII ст. українська православна церква перейшла під керівництво Московським патріархом, а також виявилась поділеною між Московською і Польською державою.

Визнання влади Московського патріарху, спочатку, не внесло особливих змін в існування української православної церкви: вона мала особливі права і вважалась "вищою" ніж всі інші митрополії Московської церкви. Так, наприклад, в 1700р. Петро І видав указ про вивіз українських духовних осіб до Москви як більш освічених і знайомих з науками. З поч. XVIII ст. до Москви-Росії перебрались українські священики - Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало.

Становище церкви змінюється в двадцяті роки XVIII ст. Це було пов'язано з реформами Петра І, які обмежили самостійність церкви і поставили її в залежність від державної влади. З цього часу змінюється і становище церкви в Україні. Вона втрачає свої національні особливості і діє за загальноросійськими зразками. В ХІХ ст. повністю зрусифікована церква стала органом державної влади і ще одним засобом розповсюдження імперської культури.

Радикальні зміни відбуваються на початку ХХ ст., в 1917р. В історії православної церкви в Україні, ці зміни пов'язані з відновленням Московської патріархії, утворенням Української автокефальної православної церкви, боротьбою радянської влади з релігією і церквою.

В 1917-1918 рр. частина мирян, нижче духовенство і представники української інтелігенції висунули вимогу і гасла розриву об'єднання з Московською патріархією і створення самостійної(автокефальної) церкви. Автокефалія – незалежність і самоуправління православних церков. Перші автокефальні церкви виникли через відокремлення патріархій і митрополій східних провінцій Візантійської імперії. Згодом, процес відокремлення призвів до утворення національних православних церков. Були створені Російська, Грузинська, Сербська, Грецька, Польська і православні церкви. Такий рух почався і в Україні.

В січні 1918 р. була утворена Всеукраїнська Православна Церковна Рада(ВПЦР). Процес проголошення автокефалії розтягнувся на кілька років - надто сильним був спротив Московської патріархії, відсутня активна підтримка світської влади. Так Центральна Рада не переймалась цим питанням, а уряди Скоропадського і Директорії не встигали цього зробити.

Лише більшовики, намагаючись підірвати вплив єдиної російської церкви підтримали рух українців. В жовтні 1921р. ВПЦР скликала Всеукраїнський собор. Собор проголосив утворення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), обрав митрополитом Василя Липківського. Церква швидко зростала не лише в Україні, а і в інших республіках СРСР де проживали українці, та за кордоном.

Особливістю нової церкви стали її демократизм, активність, залучення мирян до церковного життя. Але вже до кінця 20-х рр. радянська влада почала наступ на УАПЦ. На початку 30-х рр. УАПЦ в Україні перестала існувати, а В. Липківського заарештували. Осередки церкви залишились лише за кордоном і набули великого авторитету серед українців діаспори.

Становище православної церкви Московського патріархату було не кращим. Комуністична влада розгорнула широку антирелігійну кампанію. На початку 20-х рр. це було обумовлено громадянською війною і необхідністю допомоги голодуючим в 1921 - 1923 рр. Під цим приводом в 1918 - 1920 рр., звичайними стали розстріли священників, а в 1921 - 1923 рр. вилучення церковного майна і його продаж. Це була перша хвиля масової антирелігійної кампанії. Церква, священик, віра ставали карикатурними образами які втілювали минуле і яким не було місця в Радянському Союзі.

Друга хвиля антирелігійної кампанії розгорнулася в 30-ті рр. Основними явищами цього часу стали масові репресії священників; закриття церков - церкви й монастирі використовували як будинки культури, кінозали і спортзали, сховища, майстерні, в'язниці і концтабори; знищення, руйнування церков; розгортання масової антирелігійної кампанії. В 1932 р. в СРСР видавались 10 антирелігійних газет, 23 антирелігійні журнали. Серед них такі екзотичні як "Безбожник у станка", "Деревенский безбожник", "Юные безбожники" і т.д. До 1941 р. значення церкви і релігії в радянському суспільстві було зведено нанівець. Боротьба з церквою і релігією в СРСР стосувалась всіх конфесій - католиків, протестантів, іудеїв, мусульман та інших.

Велика Вітчизняна війна внесла зміни в становище церкви. Радянська влада вимушена була визнати вплив релігії на суспільство і намагалась використати її патріотичний потенціал. Церква і священики, всіх конфесій, закликали до боротьби з фашистськими загарбниками, збирали кошти на зброю, підтримували віру населення до влади і у перемогу.

Особливим було становище церкви на окупованих територіях. Окупаційна влада дозволила вільно відправляти релігійні потреби. Так на Україні відновлена діяльність автокефальної церкви. В Миколаївській і Одеській області відновилось більше 100 парафій. Частина православних ієрархів не визнаючи влади УАПЦ заявили про те, що вони залишаються в підпорядкуванні Московської патріархії і проголосили утворення Автономної православної церкви. Таким чином навіть в скрутні часи українці не змогли об'єднатись. З весни 1943 р. обидві церкви зазнають утисків з боку окупантів. Перед наближенням радянських військ все керівництво УАПЦ залишило Україну.

Після війни становище православної церкви покращилось. Церковним організаціям надано право юридичної особи, касуються багато обмежень у діяльності релігійних громад. Після визволення України, відновлені за умов окупації церкви, храми, громади, парафії продовжують функціонувати. Більш того в Україні на січень 1947 р., діяло 8815 церковних громад, а в Російській федерації –лише 3082 православні громади.

Зміни в умовах діяльності православної церкви в Україні, як і в СРСР відбуваються наприкінці 50-х рр. XX століття. М. Хрущов, новий лідер СРСР, заявив про активізацію антицерковної боротьби. Почався новий етап "викорінення" релігії. Найбільшої гостроти цей процес набув в середині 60-х рр. Так в 1965 - 1974 рр. у СРСР щорічно закривалось по 48, а у 1974 - 1987 рр. по 22 церкви.

Марність боротьби з церквою і релігією показало святкування 1000-річчя хрещення Київської Русі в 1988 р. Процеси т.зв. перебудови і прискорення змінили ставлення до релігії. З кінця 80-х рр. XX ст. збільшується чисельність православних громад в Україні. Починається новий етап історії православної церкви.

Характерними рисами життя церкви і релігії в 90-ті рр. ХХ ст. стали: 1) відродження інтересу до церкви і релігії серед широких кіл населення, збільшення кількості громад; 2) повернення церкві культових споруд; 3) розкол єдиної православної церкви на Українську православну церкву, яка знаходиться в формальному підпорядкуванні Московського патріархату та Українську православну церкву т.зв. Київського патріархату, боротьба між ними, втягування в цю боротьбу світської–державної влади; 4) важливим явищем стало відновлення діяльності Української автокефальної православної церкви; 5) гостра боротьба між православними церквами за культові споруди.

Читайте також:

1. Авангард в Україні
2. Автоматизація банківської діяльності в Україні
3. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
4. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
5. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
6. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
7. Адміністративне судочинство в Україні
8. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
9. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
10. АНаліЗ СТанУ ЗДОРОВ'Я ДІТеЙ І ДОРОСЛИХ В УКРАЇНІ
11. Аналіз стану та проблем реалізації Болонського процесу в Україні за ключовими напрямками.
12. Аналіз сучасного стану зайнятості і безробіття в Україні.

Переглядів: 1065