• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ТЕМА 1. ВСТУП ДО МІКРОЕКОНОМІКИ

1. Розкрийте сутність показника “інтенсивність туризму”. За якого значення інтенсивності можна стверджувати про наявність масового туризму? Які ознаки диференційованого туризму?
2. Назвіть головні чинники розвитку туризму другої половини XX століття.
3. Охарактеризуйте роль повітряного транспорту в світовій туристичній індустрії другої половини XX століття. У чому полягала трансформація готельної справи в другій половині XX століття?
4. Які готельні та ресторанні ланцюги кінця XX століття ви знаєте?
5. Що змінилося в морському туризмі в другій половині XX століття? Чому?
6. Охарактеризуйте основні тенденції розвитку туризму другої половини XX століття.
7. Коли створено Всесвітню туристичну організацію (ВТО)? Які основні цілі ВТО?

Лекція №3. Історія туризму в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст.

План

1. Мандрівництво в Україні як прообраз туризму:

· Україна очима іноземних мандрівників:

Ø давньогрецькі і давньоримські мислителі про Україну (Геродот, Стратон, Гіппократ, Пліній Старший, Корнелій Таціт);

Ø арабські письменники і торгівці про Русь-Україну у VІІІ – Х ст. (Ібн-Хордадбех, Ібн-Фадлан, Аль-Масуді, Ібн-Даст, Ібн-Хаукаль);

Ø візантійські, німецькі, французькі, папські джерела про Україну періоду давньоруської доби (Прокопій Кесарійський, Костянтин Порфірородний, Бруно з Кверфурта, Тітмар Мерзебурзький, Рубрук з Брабанту, Пляно Карпіні);

Ø іноземні мислителі про Україну у ХV – ХVІІІ ст. (Жільбер де Лянуа, С.Герберштейн, М.Литвин, Я.Длугош, Е.Лясота, Павло Алепський, Г.Л. де Боплан, У. фон Вердум, Ж.-Б.Шерер);

· традиції гостинності та розвиток подорожей на Русі в Х – ХV ст. Паломництво русичів у святі місця Сходу (“Житие и хождение Данила Руския земли игумена”).

1. Розвиток туризму на українських землях у складі Російської імперії у ХVІІІ – ХІХ ст.:

· політичні та соціально-економічні чинники розвитку туристично-екскурсійної справи;

· прочанство ХVІІІ – ХІХ ст., його особливості;

· паломництво землепрохідця Василя Григоровича-Барського у ХVІІІ ст., аналіз його подорожнього щоденника;

· географічні дослідження В.Ржевуського, Ю.Лисянського, М.Миклухо-Маклая;

· створення туристичної інфраструктури та курортів у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Готельні послуги та розвиток курортів у ХІХ ст.: таверни, заїжджі двори, караван-сараї, “странноприимные дома”, готелі, постоялі і гостинні двори, корчми, поштові двори та станції.

1. Початок організованого туризму (кінець ХІХ – початок ХХ ст.):

· виникнення в Україні перших туристських організацій (Російське товариство туристів, Російське гірське товариство);

· рекреаційне освоєння Криму;

· діяльність Кримсько-Кавказького гірського клубу (1890-1915 рр.). зародження готельно-курортного господарства;

· розвиток готельної справи в другій половині XIX – на початку XX ст.

1.1.Туризм в Україні пройшов ті самі етапи розвитку, що й у країнах Європи. Прототипом його також було мандрівництво. Причому українськими землями подорожували як іноземці, так і вітчизняні шанувальники старовини, діячі культури та ін.

З найдавніших часів територію України постійно відвідували іноземні мандрівники, які в письмовій формі оприлюднювали цінні відомості про народи, що населяли її територію. Цікаві факти містяться, зокрема, в працях античних авторів. Наприклад, у дослідженні визначного давньогрецького історика Геродота (бл. 484 – бл. 420 рр. до н. є.) “Скіфія”, яка є 4-ю частиною його 9-томної “Історії”, знаходимо описи північнопричорноморських степів України, населених на ті часи скіфами: “їхній край – це добре наводнена трав’яниста рівнина, а рік пливе через нього набагато менше, ніж у Єгипті є каналів. Найвизначнішими з них, що доступні для морських кораблів, є: Істр (Дунай), що має п’ять гирл, за ними Тірас (Дністер), Гіпаніс (Південний Буг), Борисфен (Дніпро), ... Танаїс (Дон)...”.

Велику літературну спадщину, зокрема з географії, залишив давньогрецький географ та історик Страбон, який жив на межі нашої ери (64 р. до н.е. – 23 р. н.е.). У своїй 17-томній праці “Географія” він на основі власних спостережень і літературних джерел наводить цікаві історико-географічні матеріали щодо розселення племен Північного та Східного Причорномор’я, особливостей розвитку їх господарства, побуту, культури, зв’язків з давньогрецькими містами тощо (11 – 14 томи).

Визначними географами античного світу були також давньогрецький мандрівний лікар, родоначальник медицини Гіппократ (460 – 377 рр. до н. є.), який описав свої враження від подорожей, у тому числі південною частиною сучасної території України, в праці “Про повітря, воду та місцевість”, грек Птолемей (бл. 90 – бл. 160 рр.), римський натураліст Пліній Старший (23-79 рр.), які залишили свої описи Південної України, та багато інших. Цікаві відомості про Боспорську державу знаходимо в творах римського історика і політичного діяча Публія Корнелія Таціта (бл. 55-бл. 120 рр.) “Історія” (14 книг), “Аннали” (16 книг).

Витоки вітчизняного туризму простежуються вже за часів утворення та існування першої давньоруської держави “Руська земля”. Писемні джерела свідчать, що Русь X – XI ст. підтримувала широкі й багатогранні зв’язки з багатьма країнами світу: Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами і народами.

У літописах Київської Русі, Галицько-Волинському, українських літописах XIV – XVII ст., козацьких літописах XVII –XVIII ст., у подорожніх записках іноземних дипломатів, купців, мандрівників, які в різний час подорожували Україною, відчувається неабиякий інтерес до її тери­торії, кліматичних умов, побуту, культурних пам’яток тощо.

Наприклад, у Руському літописі знаходимо відомий запис про заснування Києва (друга половина V (?) – перша половина VI ст. (?)): “Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, – бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, – то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів (Андріївський узвіз), а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоревицею. Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом”.

Далі наводимо запис 1259 р. із Галицько-Волинського літопису, де вперше згадується засноване в 1256 р. м. Львів: “Данило ж і Василько (галицькі князі) все одно збиралися удвох, маючи намір битися з татарами. Однак прилучилося ото за гріхи [наші] загорітися Хол-мові – полум’я було таке, що зо всієї землі [Холмської] заграву [було] видіти. Навіть і зо Львова дивлячись, було видно [її] по белзьких полях од палахкотіння сильного полум’я”.

Описи подорожей Україною та вражень про наш народ дають величезний і цінний матеріал щодо географічних, побутових, економічних особливостей країни у найрізноманітніших галузях краєзнавства.

До більш пізніх описів слов’янських земель, зокрема України, належать арабські, автори яких цікавилися географічними подробицями, побутом сусідніх народів, торговельними шляхами. Цю інформацію вони збирали від своїх купців, що їздили в торговельних справах до Києва та інших міст Русі, або зустрічали в різних країнах світу українських купців. Ці відомості здебільшого уривчасті, однобічні й стосуються переважно тих сторін життя та звичаїв, які здавалися їм найбільш дивними. Меншою мірою вміщено подробиці географічні та етнографічні. Однак відомості арабських письменників цінні тим, що поповнюють давню історію України (до IX ст.) деякими деталями.

Інформацію про слов’ян і Русь-Україну містять твори арабських письменників VIII – IX ст. Серед них – арабський письменник перського походження Ібн-Хордадбег (“Книга шляхів для пізнання держав”, написана в 60-70 рр. IX ст.).

Дуже цікава “Книга” арабського історика й письменника Ахмеда Ібн-Фадлана, – члена посольства халіфа Муктадира до приволзьких булгар, написана в 20-х рр. X ст. У ній автор згадує Київ.

Аль-Масуді, який багато подорожував різними країнами, у своїх працях 20-50 рр. X ст. наводить докладніші географічні та етнографічні відомості. Щодо слов’ян він зазначає, що “вони поділяються на багато народів і деякі з них – християни... і ті, що поклоняються сонцю”.

Описи Аль-Масуді свідчать про велику розгалуженість окремих слов’янських народів, містять дані про їх чисельність, державну організацію і культуру ще з дохристиянських часів.

У творі “Книга добрих скарбів”, що написана в першій половині X ст. Ібн-Дастом, вперше зустрічаємо відомості про таку традиційну рису українського народу, як гостинність: “Гостей шанують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони; і з усіма, хто в них часто буває, не дозволяють нікому зі своїх кривдити і утискати таких людей”.

Одним з останніх арабських письменників, який подав докладні відомості про наші землі, був Ібн-Хаукаль, купець з Мосула, що мандрував світом упродовж 30 років і створив близько 70-х рр. X ст. “Книгу шляхів і держав”.

Візантійські джерела VI – X ст. стосуються переважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями дохристиянських часів. Найвідоміші серед них твори Прокопія Кесарійського (друга половина VI ст.), патріарха Фотія (IX ст.), імператора Константина Порфирородного (X ст.), який у своєму творі в розділі “Про Русь...” подає докладний опис подорожі русинів човнами по Дніпру, Дніпрових порогах і узбережжям Чорного моря до Царгорода (Константинополя).

Відомості про Україну епохи Київської Русі в західноєвропейських джерелах з’являються ще рідко. На відміну від арабських, вони більше уваги приділяли матеріальному боку життя, їх дивувало багатство землі, пишність княжого побуту, розміри столиці – Києва.

Мало приваблювала мандрівників територія України в часи татарської навали (XIII ст.). Більше їх стало заявлятися в XV, ще більше – в XVI ст.

Серед перших європейських мандрівників по Україні був Бруно з Кверфурта (Німеччина), що побував у Києві у Володимира Великого. В його листі до імператора Генріха II, написаному близько 1008 р., згадується “князь Русів, великий і багатий володар”.

Докладнішою є хроніка про українську землю Тітмара, єпископа Мерзебурзького (X – XI ст.): “Місто Київ дуже сильне... У великім цім місті, столиці королівства, є більш як 400 церков і 8 ринків, люду незчисленна сила...”.

Папський легат до Золотої Орди Джованні де Пляно Карпіні писав, що в 1246 р. мандрував через “Русію” і двічі побував у Києві: “Кияни, довідавшись про наш приїзд, збіглися до нас усі з радістю і вітали нас... Так само приймали нас по цілій Русі, Польщі і Богемії. Данило (галицький князь) і його брат Василько зробили для нас бенкет і проти нашої волі гостили нас у себе днів з вісім”.

Віллєм Рубрук з Брабанту, посол до Золотої Орди від французького короля Людовіка IX, в 1252 р. їхав через Крим, Перекоп і Донщину. Він зазначає, що тоді на Кримському узбережжі від Судака до Херсонеса було 40 укріплених міст і що майже в кожному розмовляли іншою мовою. Описує він і великі солоні озера Криму, звідки сіль вивозилася на все узбережжя Чорного моря.

У XV – XVI ст. про Україну дедалі частіше починають писати різні мандрівники, що подорожували із Західної та Південної Європи на Схід. Це були переважно італійці, які взагалі багато мандрували світом. Деякі з них підтримували спеціальні зв'язки з Чорноморським узбережжям, де вже з XII ст. було багато генуезьких і венеціанських колоній. Здебільшого ці мандрівники перетинали Крим і причорноморські землі й лише зрідка – центральну Україну. Незважаючи на це, спогади цих мандрівників для нас також цінні.

Жільбер де Лянуа, посол Франції, Англії і Бургундії, в 1412 і 1421 рр. був у Польщі, Литві та Україні. У своїх спогадах він описує подорож у 1421 р., коли побував у Судовій Вишні, Львові, Белзі, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Крем’янці, крім того, був у Білгороді (Бессарабія), Малій Татарії (Степова Україна) і в Кафі (Феодосія). Про Кам’янець-Подільський він пише як про “прегарно розташоване місто”.

У 1437 р. відбулася подорож посла Венеціанської Республіки Амброзіо Контаріні до перського шаха. Він їхав через Німеччину, Польщу, Україну, Литву, Крим, Грузію. Повертаючись до Венеції через Москву, він відвідав Луцьк, Житомир, Білгородку, Київ, Черкаси.

До початку XVI ст. належать “записки” С.Герберштейна, відомого дипломата, “вірного служителя-дорадника чотирьох цісарів”. Описуючи географічне положення України, автор “Записок” наводить інформацію про Дніпро, Дністер і Дон. З-поміж міст згадує Стародуб, Брянськ, Новгород-Сіверський, Чернігів, Путивль, Київ, Канів, Черкаси, Берестє, подає також деякі відомості про чорноморські степи, Крим і Кубань.

Особливо цікавим є щоденник подорожі Михалона Литвина, литовського дипломата в Кримському ханстві, який у 1550 р. подорожував Україною й зібрав цінні відомості про Київ, особливо багато – про ґрунти й природні багатства Київщини та всього Придніпров'я.

Посол німецького імператора Рудольфа II до козаків Еріх Лясота був одним з перших іноземців, що залишив цікаві спогади про свою подорож на Запорізьку Січ улітку 1594 р. У його спогадах зафіксовано відомості про міста, через які він подорожував, – Львів, Почаїв, Прилуки, Кам'янець-Подільський, Київ, Переяслав.

Французи, німці, італійці, англійці, шотландці, датчани, шведи, голландці, сирійці, які вперше вступають на українську землю за часів Козацької держави, зазвичай описують Україну в прихильних тонах, нерідко із захопленням, і відзначають привабливі риси українців.

Одним з найдокладніших описів України цих часів є щоденник подорожі Павла Алеппського, який подорожував Україною в 1654 і 1656 рр. разом зі своїм батьком, антіохійським патріархом Макарієм III. Україну він змальовує із захватом, як “прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен”.

Переконливим доказом інтересу до України є інформація, зафіксована в “Описі України” французького військового інженера Гійома Боплана (XVII ст.). Не випадково книгу Боплана відкриває опис Києва, який автор по праву називає «одним із найдавніших міст Європи». Адже це був споконвічний економічний, політичний, культурний центр українських земель. Надзвичайно колоритно, емоційно й з цікавими подробицями описано побут і звичаї українців.

В “Описі України” чимало місця відведено природно-географічним умовам Середнього Подніпров'я і Криму (географічне середовище, природа, кліматичні умови).

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, який неодноразово подорожував українськими землями, залишив цікаві описи своїх вражень. Вони не тільки розкривають власне процес подорожування у XVII ст., а й є цінним джерелом відомостей з історії України тієї доби. Щоденник подорожей Вердума – фоліант обсягом 508 сторінок. Нас у цьому “Щоденнику” передусім цікавлять відомості про подорожі його автора Україною, зокрема Волинню та Поділлям, на початку 70-х рр. XVII ст.

Загалом Вердум здійснив по Україні чотири окремі подорожі. Перші дві були нетривалими. Половину грудня 1670 р. Вердум роз’їжджав навколо Львова, а потім через Жовкву повернувся назад, до Польщі. В квітні того самого року він здійснив тижневу поїздку через Яворів до Янова. Третя подорож, уже в складі військової експедиції, тривала з 11 липня до 30 серпня 1671 р. і пролягала Галичиною та Поділлям. Почалась вона у Львові і закінчилася в м. Барі, де Вердум провів увесь вересень. З 4 листопада мандрівник знову вирушив у поїздку, що тривала без перерви понад п’ять місяців і закінчилася у Львові 20 лютого 1672 р. Провівши у Львові два місяці, Вердум залишив Україну. Отже, всі його подорожі проходили на території сучасних Львівської, Тернопільської, Рівненської, Хмельницької, Івано-Франківської, Вінницької областей. Саме для західноукраїнського регіону “Щоденник” Ульріха фон Вердума є незамінним джерелом з історії міст і сіл. Він може використовуватися істориками, краєзнавцями, упорядниками туристських маршрутів, екскурсоводами.

Велику історичну цінність мають спогади датського посла в Росії Юля Юста, який у 1711 р. проїхав через усю Україну. Посол з особливою приємністю пише, що всюди в Україні його вітали, пригощали й виявляли особливу увагу не тільки в містах, а й у селах.

Не менш цікавою, ніж згадуваний вже твір Боплана, є праця французького дипломата XVIII ст. Жана-Бенуа Шерера “Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії”. Про краєзнавчий характер матеріалів переконливо свідчать навіть назви розділів книги: “Загальні відомості про Україну, або Малоросію, та про її населення”; “Опис течії Дніпра від річки Самари до міст Очакова та Кінбурна” (нині Миколаївська обл.); “Річки, укріплені міста та пороги, що існують на Дніпрі від гирла Самари до Очакова”; “Риба, яка водиться в Малоросії”; “Тварини, що водяться на берегах Дніпра”; “Птахи, що водяться поблизу Дніпра”.

Отже, історія подорожей іноземних мандрівників є переконливим підтвердженням прояву неабиякого інтересу до України з боку багатьох держав і народів Європи та Азії, а описи цих подорожей вміщують неоціненні відомості про географічні, історичні особливості нашої країни в різні історичні епохи.

1.2.Розглядаючи внесок різних країн у розвиток подорожей, необхідно згадати й Русь.

У ІХ – ХV ст. Русь, внаслідок свого географічного положення, була центром перетину торгових шляхів із Сходу на Захід та з Півдня на Північ, через її територію пролягали “Волзький великий торговий шлях”, “Шлях з варяг в греки”. Особливо тісними були зв’язки Русі з Візантією. З прийняттям християнства з Візантії на Русь потягнулися служителі церкви, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. У середньовічній Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв’язків з іншими країнами був “гість”. На Русі було прийнято надавати гостям шану, показувати все найкраще, добре годувати, підносити дари. Традиції гостинності були закріплені у пам’ятках побутової культури Русі, зокрема, у “Домострої”, перша редакція якого була складена в Новгороді на рубежі ХV – ХVІ століть. Вже пізніше в Російській державі у ХVІ – ХVІІ ст. “гістьми” називали багатих купців, які мали царські жалувані грамоти на особливі привілеї та почесті.

У другій половині XIII ст. російські мореплавці досягли Кольського півострова і приєднали його до складу новгородських володінь. Російським поморам належить заслуга відкриття Шпіцбергену і Нової Землі.

Серед подорожей з метою прочанства слід згадати “Хождение игумена Даниила в Святие места”, яке датується початком XII століття. Ігумен Даніїл побував у Царгороді, в Палестині, на Криті, Родосі, Кіпрі. Він описав не тільки християнські храми і святині, але й природу та побут місцевого населення. Йо­го “Хождение” є пам’яткою історії та давньоруської літератури.

Прочанство до Єрусалиму здійснювали не лише чоловіки, але й жінки стародавньої Русі, зокрема ігуменя Єфросинія Полоцька (XII ст.), яка причислена до лику православних святих.

Дуже багато російських прочан відвідували Палестину, вздовж їхніх маршрутів з’являлися колонії руських монахів, православні монастирі.

Одним із найвідоміших руських монастирів за межами Русі був Афонський Пантелеймонівський, заснований у 1080 р. вихідцями з Русі. Він знаходиться на південно-західному боці гори Афон в Греції. В роки свого піднесення монастир представляв собою величний комплекс із 70 скитів, 25 церков, інших будівель і земельних володінь. В його бібліотеці зберігалось більше 25 тисяч рукописів. Монастир упродовж всієї своєї історії підтримував тісні зв’язки з Руссю.

Паралельно з “хождєніями” з метою прочанства здійснювались і “хождєнія” з торговою метою. До нас дійшло більше 20 описів подібних “хождєній”, але найбільш відоме “Хождение за три моря” Афанасія Нікітіна. Опис цей знайшов М.М. Карамзін на початку XIX ст., коли працював над фундаментальним твором “История государства Российского”.

Слід зазначити, що мандри не мали широкої популярності серед мешканців руських земель. У свідомості селян та городян далекі краї були чимось ворожим, дуже небезпечним, і чужинець становив потенційну загрозу, тому ставилися до мандрівників хоча й з цікавістю, але, як правило, також із підозрою. Прочани, мандрівні торгівці та учасники військових походів складали меншість населення, решта ж не подорожувала на далекі відстані. Серед людей Давньої Русі було поширеним уявлення про подорожі як про примусове блукання на чужині, як про суворе покарання.

2.1.Росія до кінця XVII ст. залишалась для іноземців загадковою країною; росіян дуже рідко можна було зустріти серед подорожуючих по Європі. Змінили ситуацію реформи Петра І. Завдяки його підтримці російські купці освоювали ринки європейських країн. Сам цар був невтомним мандрівником. Вперше він побував у Європі у 1697-1698 рр., потім була друга його подорож до Європи у 1716-1717 рр.; під час цих мандрівок Петро І знайомився з європейською культурою, досягненнями науки, оволодівав секретами різних ремесел. Багато подорожували і сподвижники Петра І, які зав’язували дипломатичні контакти з європейськими країнами. З петровських часів російські дворяни почали виїжджати за кордон з метою отримання освіти; як тоді говорили, “за моря в науку”. Це продовжувалося і за наступних російських монархів. Проводячи, хоча й непослідовно, політику “просвітницького абсолютизму”, Катерина II (яка сама багато подорожувала по Росії та Європі) прагнула, подібно до Петра І, сприяти розвитку науки, культури та мистецтва. Для того, щоб зміцнити політичні позиції, посісти одне з чільних міст серед наймогутніших європейських держав, російські монархи надавали фінансову та організаційну підтримку освітнім подорожам своїх підданих за кордон, а також створювали освітні центри всередині імперії, спираючись на іноземних фахівців та навчені за кордоном вітчизняні кадри. Утім, деякі громадяни імперії могли поїхати за кордон за власний кошт і за власним бажанням, без підтримки влади.

Загалом, у XVIII ст. за кордоном побувало багато підданих династії Романових. Наприклад, випускник Київської духовної академії композитор М.Березовський навчався у Болонській філармонічній академії. Композитор Д.Бортнянський також навчався в Італії. Архітектор В.Баженов удосконалював свою освіту у Франції та Італії. А.Вороніхін (кріпак графа А.Строганова, пізніше очолював академію мистецтв) після навчання в Москві продовжив свою освіту у Франції та Швейцарії. Класик російської архітектури А.Захаров був “пансіонером” Академії мистецтв у Парижі. Серед прізвищ видатних митців російської культури, які отримали освіту за кордоном, можна назвати також М.Козловського, І.Мартоса, Ф.Шубіна, В.Татіщева, М.Карамзіна, М.Ломоносова.

Процеси політичної та економічної централізації Російської держави, потреба правлячої верхівки у поширенні свого контролю в усі куточки величезної країни і навіть за її межі, необхідність швидко збирати податки та війська з усіх віддалених регіонів та переміщувати різноманітні ресурси на далекі відстані, – усе це змушувало російську адміністрацію виділяти значні кошти на розвиток транспортної інфраструктури. З цієї причини була налагоджена система поштово-пасажирських перевезень, чимало робилося для покращення доріг. Політика “просвітницького абсолютизму” сприяла появі нових навчальних закладів (до яких приїздили навчатися навіть з відстані у кілька сотень кілометрів), різноманітних шедеврів архітектури та садово-паркового мистецтва, які вже тоді або у наступні століття стали об’єктами туризму. Потужна держава, яка здійснювала внутрішню та зовнішню експансію, організовувала численні поїздки цивільних і військових чиновників по країні та за кордон. Деякі з успішних дворян та купців ставали меценатами, за модою того часу або за внутрішньою потребою в естетичному задоволенні. Вони подорожували імперією та за її межами, скуповуючи витвори мистецтва, милуючись пам’ятками старовини, пейзажами, знайомлячись з культурою свого та інших народів. Разом з багатими мандрівниками їздили родичі та слуги.

Розвиток економіки в імперії супроводжувався зростанням кількості подорожуючих у комерційних справах. З’являлися нові ярмарки, збільшувалися обсяги торгівлі у багатьох традиційних центрах торгівлі. Будувалися мануфактури, фабрики, заводи, відкривалися копальні та верфі. Робітники та купці пересувалися по дорогах та водних шляхах країни у великій кількості, сприяючи тим самим розвиткові транспортної інфраструктури, системи гостинності та видаванню туристичної літератури.

Піддані російської імперії відвідували також віддалені куточки світу, були серед першовідкривачів нових земель і морів, готуючи, таким чином, ґрунт для туристичних подорожей наступних поколінь.

У XIX ст. освоювалися приполярні простори, велися суходольні дослідження маловивчених внутрішніх районів Азійського континенту, плідно працювали океанографи. Російська колонізація Сибіру, яка безперервно здійснювалася протягом ХVІІ – ХІХ ст., зробила можливою побудову Транссибірської за­лізничної магістралі, а власне магістраль дала потужний імпульс розвиткові туризму в масштабах не лише Росії, але й усього світу.

Для російських мандрівників початок XIX ст. був ознаменований першими навколосвітніми подорожами росіян; їх здійснили капітани І.Ф.Крузенштерн та Ю.Ф.Лисянський (1803-1806), які відкрили в Тихому океані нові острови. Мореплавці М П.Лазарєв, Ф.Ф.Беллінсгаузен відвідали Австралію, Полінезію і відкрили Антарктиду (1820 р.).

Мандрівник М.М.Миклухо-Маклай ґрунтовно вивчив Нову Гвінею (70-і рр. XIX ст.).

Російські дослідники зробили величезний внесок в освоєння Центральної Азії. Видатне місце в історії вивчення цього регіону належить П.П.Семенову-Тянь-Шанському і М.М.Пржевальському. На південних та східних околицях Російської імперії працювали тисячі військових та цивільних картографів, географів, етнографів, інженерів, інших фахівців, за допомогою яких імперія готувала ґрунт для нових загарбань і зміцнювала свою владу всередині.

Як і в Британській імперії, процеси колоніальної експансії, політичні амбіції та економічні інтереси верхівки Російської імперії сприяли поширенню подорожей та розвитку інфраструктури, яка з XIX ст. стала ефективно використовуватися туристами.

Однак, це сприяння було обмеженим, не давало більшості населення можливості здійснювати туристичні подорожі, оскільки консерватизм імперської влади гальмував розвиток економічних відносин, заважав зростанню добробуту населення.

2.2.У XIX ст. в Російській імперії значно побільшало прочан, порівняно з ХVІІ – ХVІІІ століттями. Ходіння на прощу до віддалених святинь здійснював і простолюд, і члени царської родини. Маршрути прочан пролягали як по території Росії, так і за кордон (переважно на Близький Схід та Грецію). Центрами прочанства християн-підданих Російської імперії були Київ, Москва, Валаам і навіть деякі місця за межами держави.

Про масштаби прочанства в Росії свідчить той факт, що монастирський готель на острові Валаам був розрахований на 1000 місць.

Притулки, заїзди та готелі для прочан у великих монастирях та вздовж популярних маршрутів поширилися в Росії ще в часи Середньовіччя. У XIX ст. новим явищем стали масові подорожі росіян на прощу до святинь Палестини.

У 1847 розпочала свою діяльність Російська духовна місія в Єрусалимі, яка відігравала важливу роль в організації прочанства до Святої землі. У 1882 р. було створено Імператорське православне палестинське товариство (ІППТ), в завдання якого входила не тільки організація прочанства, але й справи благочинності та просвітництва. Товариство відкривало школи, шпиталі в Святій землі, проводило наукову роботу, організовувало археологічні експедиції, налагодило видавничу діяльність. Саме ІППТ у XIX ст. були видані дванадцять “Хождений в Святую землю” та всі відомі на той час записки прочан, починаючи з XII століття.

З середини XIX ст. у Палестині постійно перебувала Духовна місія російської православної церкви (представництво, аналогічне посольству держави). Місія займалася, серед інших справ, організацією прийому прочан: скуповувала земельні ділянки під забудову, а також готові будівлі, які переобладнувала під гуртожитки для прочан; організовувала каравани.

У 1858 р., паралельно з діяльністю місії, в Росії було створено спеціальний Палестинський комітет з метою організації подорожей прочан до святих місць Близького сходу. Перевезення прочан та їхнє розміщення у Палестині взяло на себе Російське товариство пароплавства і торгівлі (РТПІТ), небезпідставно розраховуючи на великі прибутки. Палестинське товариство отримувало значні суми від пожертв, які робили представники всіх верств населення імперії. Палестинський комітет швидко замінив Духовну місію у справі купівлі землі та будівельній діяльності. У 1864 р. замість Палестинського комітету було ство­рено Палестинську комісію при Міністерстві закордонних справ. Але умови подорожей та перебування незаможних російських прочан у Палестині залишались важкими аж до 80-х рр. XIX ст.

Фактичним засновником і керівником створеного в 1882 р. Імператорського православного палестинського товариства (ІППТ) був Н.Хітрово, а головою і формальним засновником – великий князь Сергій Олександрович. Користуючись підтримкою імператорської сім’ї, стабільною міжнародною ситуацією, розвитком морських та суходільних комунікацій, Православне палестинське товариство досягло великих успіхів. Масштаби його діяльності вражають.

У 1907 р. капітал ІППТ складав 2 млн. рублів; товариство мало 8 подвір’їв, лікарню, 6 клінік, 101 учбовий заклад (в них було близько 10 тис. учнів); з 1882 по 1907 рр. товариство надрукувало 347 видань з палестинознавства.

Напередодні Першої світової війни, у 10-х рр. XX ст. через готелі та подвір’я товариства проходило до 10 тис. чоловік щорічно.

За даними Н.Хітрово, 70% доходів ШПТ складали пожертви віруючих. На утримання подвір’їв у Єрусалимі, Єрихоні та інших місцях ішло 35% витрат товариства, інші гроші витрачалися на освітні та медичні програми, організацію збирання пожертв, загальні організаційні витрати тощо.

У 1884 р. розпочався продаж так званих “прочанських книжок”, які надавали їх власникам знижки (до 35%) на оплату проїзду залізницею до Одеси і на пароплаві до Палестини. Якщо прочанин придбав найдешевші квитки (наприклад, у пароплаві це означало розміщення у трюмі), то подорож з Москви до близькосхідного порту Яффа коштувала лише 46 рублів 50 копійок. Місячний заробіток робітника в Російській імперії наприкінці XIX ст. складав приблизно 40-50 рублів. Таким чином, подорож до Палестини була доступною людям з середнім рівнем доходів. Масовість подорожей до Святої землі ілюструє такий факт: у 1914 р. в Єрусалим на Великдень приїхало 6 тис. росіян.

Цікаво, що в цей період, як і наприкінці XX ст., деякі російські піддані не поспішали повертатися з Палестини додому. Здебільшого, це були жінки. Вони влаштовувалися працювати кухарками чи покоївками у родинах православних арабів, деякі продавали християнські сувеніри. На підставі “прочанської книжки” та письмової рекомендації місцевого священика можна було оформити право залишитись в країні. Були й такі, що займалися проституцією. Саме в той час з’явилося прізвисько “наташка”; ним місцеві араби наприкінці XIX ст. називали слов’янок “легкої поведінки”.

Напередодні Першої світової війни зарубіжні подорожі підданих Російської імперії на прощу сіпали доступними, а відтак і популярними серед селян (вони складали близько 70% російських прочан у Палестині) та незаможних міщан, вони не лише задовольняли релігійні почуття, але й були зручним засобом побачити екзотичні країни.

Масові подорожі прочан стали можливими, завдяки великому значенню православ’я в ідеології Російської імперії і геополітичним інтересам російської верхівки, поширенню впливу імперії на Близький Схід. Держава підтримувала масове прочанство у цей регіон, щоб зміцнити свій вплив у володіннях Османської імперії, в зоні російських політичних інтересів. Важливим чинником був також розвиток транспорту в Російській імперії.

2.3.Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Серед них особливе місце посідає мандрівник і письменник світового значення Василь Григорович-Барський.

Народився Василь Григорович-Барський (псевдоніми – Альбов, Плака, Київський, Рос) 1701 р. в Києві в родині небагатого купця. Григоровичі, котрі походили з подільського містечка Бара, жили спочатку на Печерській слобідці, а потім переселилися на Поділ. Тут у ті часи зосереджувалося ремісниче й торгове життя міста. Крім того, сюди тягнулося студентство з усього слов’янського світу – до знаменитої Києво-Могилянської академії, що здавна славилася своїми професорами та випускниками. В такому середовищі зростав Василь.

Початкову освіту він здобув удома. Читати й писати його навчив батько, а потім у академії йому було найнято учителя. Як згадував пізніше його молодший брат Іван, видатний архітектор XVIII ст., Василь з дитинства був “допитливий” та “мав охоту бачити чужі країни”. Здобуті в домашніх умовах знання не задовольняли допитливого юнака, і 1715 р. він вступив до Києво-Могилянської академії. Цей навчальний заклад у першій половині XVIII ст. продовжував відігравати роль провідного наукового та культурного осередку в Україні.

На двадцять третьому році життя Василь змушений був залишити академію. І причиною була, очевидно, не тільки недуга. За всіх позитивних рис у викладанні й змісті навчальних дисциплін академія не була позбавлена схоластичних методів навчання, а це не задовольняло розум живий, активний, пошуковий.

Палке бажання побачити світ, відкрити його для себе, почерпнути нові знання, вигострити розум – це були не другорядні мотиви, якими керувався Григорович-Барський, вирушаючи в мандри. Щоправда, форму подорожі йому довелося вигадувати, як кажуть, на ходу – це було паломництво до святих місць. Однак існує докорінна відмінність В.Григоровича-Барського від усіх попередніх українських пілігримів. Опис святих місць у його творі – це лише частина великої за обсягом розповіді про країни та міста Європи, Близького Сходу, Єгипту, де довелося побувати мандрівникові за двадцять чотири роки.

Яка інформація міститься в подорожньому щоденнику Барського? З нього можна найдокладніше довідатись, як люди з невеликими статками подорожували у XVIII ст. Ми дізнаємося про добре організовану систему притулків для подорожніх у європейських містах, про монастирі та інші релігійні заклади, які допомагали православним прочанам на Балканах і в Греції, а також про караванні маршрути Близького Сходу. Слід зазначити, що за тієї доби великого значення набувала звичайна гостинність, яку виявляла переважна маса простолюду і якої так потребували зморені подорожні. Барський описує ще й значення та типи подорожніх документів, а також способи, вдаючись до яких міста й містечка звичайно контролювали тих, хто заходив у їхні мури.

Барський ретельно описав, додаючи до описів ілюстрації, кожне велике місто, куди він заходив, звертаючи особливу увагу на архітектурні пам’ятки, фортифікаційні споруди і, звичайно, храми та церкви. Крім того, він придивлявся до базарів, водопостачання, вуличного освітлення, а також вбрання місцевих мешканців. Він не раз відзначав культурні характеристики населення й подавав розлогі екскурси в історію різних етнічних груп, як-от, скажімо, венеціанських греків, євреїв у Салоніках або єрусалимських арабів. Зрозуміло, Барського цікавила передусім релігія, зокрема православ’я, тому він намагався відвідати та описати кожне місце, пов’язане з історією раннього християнства (див. дод. 1). А втім, він був критичним та об'єктивним спостерігачем і відзначав, що обожнювані кістки Святого Миколая поблизу Барі – ймовірно, мармурові копії, й висловлював сумнів щодо справжності “священного вогню” на місці Христової гробниці в Єрусалимі. На останніх етапах своїх мандрів Барський, зосередившись на вивченні грецької мови, подав неоціненну картину діяльності різноманітних грецьких шкіл, що під османським ярмом зберігали грецьку культуру.

Особливо цікаві ті місця щоденника Барського, де йдеться про самого автора. Перед нами постає типовий образ людини, яка могла сформуватись у Київській академії на початку XVIII ст. Цей портрет зачаровує і вражає читача. Найбільше враження справляють невситимий потяг Барського до знань, його невтомна допитливість. Засвоєні в Академії знання спонукали його розум до розвою, а незалежність і наполегливість, із якими він утверджує власні погляди, просто дивовижні. Захоплює нас і сила його характеру. Барський мав слабке здоров’я й часто нездужав. Однак, прямуючи до своєї мети, йшов пішки день у день, рік у рік, подолав тисячі миль під палючим сонцем і серед дошкульного холоду, часто з обмаллю грошей та харчів, нехтуючи всіма труднощами й перешкодами, що знеохотили б тих, хто був багатший, мав міцніше здоров’я і більше зв’язків, ніж він. Присвятивши життя пізнанню, дослідженням та спостереженням, Барський був цілковито позбавлений потягу до збагачення. Його найдорожчим скарбом були подорожній щоденник і кілька дорогих йому книжок, що лежали в торбі за плечима. Він вочевидь цінував не так речі, як спостереження, розуміння і знання. В цьому він був трохи схожий на Сковороду. І, нарешті, Барський був патріотом. Десятками років живши далеко від рідного краю, він повсякчас думав, як поділитися всім побаченим, пережитим і засвоєним із земляками. Захоплюючись іншими країнами, Григорович-Барський був переконаний, що “нема кращої землі, ніж Руська”. З гордістю він підписувався під малюнками – “Василій Рос”, підкреслюючи своє походження.

Процес творення “Мандрів” розтягнутий у часі: перші нотатки зроблено влітку 1723 р., останні датовано 1744 р. Мандрівник побував майже в усіх відомих місцях, пов'язаних з біблійною і світською історією Середземномор’я та Близького Сходу.

Записки, які вів В.Григорович-Барський понад два десятиліття під час своїх мандрів по світу, відобразили еволюцію його поглядів та світовідчуття. Перші сторінки “Мандрів” писала людина, яка прагнула знань, нових вражень про природу, людську спільноту, але її досвід був надто малий, а уявлення про світ недостатні. Останні сторінки творила вже рука мудреця, до якого досвід прийшов у гірких стражданнях, що супроводжували його у нелегких дорогах. Із записок довідуємося, як він з допитливого юнака перетворюється на вченого нового часу, котрому притаманні риси вдумливого підходу до інтелектуальних надбань попереднього часу, уважного дослідження явищ і фактів дійсності.

Початок твору нагадує подорожній щоденник, для якого характерні короткі нотатки й послідовна хронологічність як основа розповіді. Надалі (в міру нагромадження знань, вражень і життєвого досвіду) твір відзначається докладністю описів, стилістичною різноманітністю, співіснуванням художнього та наукового стилів, продуманою композицією. Автор подає описи найвідоміших святинь Сходу в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі, біля Мертвого моря й Тиверіадського озера, на горі Фавор, на Сипаї. Географічні, історичні, етнографічні та археологічні нотатки в “Мандрах” своєрідно переплітаються з розповідями про монастирі, храми, культові обряди, притулки для прочан, мощі, чудотворні ікони. Відвідавши всі найвідоміші місця, пов'язані з історією християнства, мандрівник описав їх значно докладніше й повніше, ніж його попередники.

Свої нотатки В.Григорович-Барський завершує описом афонських монастирів. Це був жовтень 1744 р. Йому залишалось іще відміряти свою останню дорогу – до Вітчизни, до Києва. Жити залишалось рівно три роки. Як вони пройшли?

Наступні два роки В.Григорович-Барський подорожував Грецією, побував в Афінах, на острові Крит, про що свідчать зроблені там малюнки. Сподіваючись нарешті повернутися в Україну, він дістався до Константинополя, аби знайти там підтримку в тодішнього російського посла О.Л.Вишнякова, який досить прихильно ставився до мандрівника і сприяв його творчій роботі. Проте вже не застав його живого, а з новим послом А.І.Неплюєвим спільної мови не знайшов. Отже, зібравшись із силами, вклавши в торбу рукопис і книги, В.Григорович-Барський квапливо покинув столицю Туреччини і вирушив до рідної землі.

Лист антіохійського патріарха Сильвестра наздогнав Григоровича-Барського вже в Києві, звідки й була написана відповідь, де мандрівник намагається дати оцінку тодішнім подіям. “Коли я помилився, як це властиво людині, – пише він у вересні 1747 р., – прошу вибачення... Я в той час, бачивши, що мене долає хвороба, а з другого боку переслідують грізні й страшні послання (можливо, це були погрози російського посла, який вимагав повернення В.Григоровича-Барського до Константинополя), від горя й сум’яття не розбирав, що писав (очевидно, В.Григорович-Барський має па увазі якийсь свій попередній лист патріархові).

Тому я не заїхав у Ясси, а прямо поїхав у Могилів, де проходить границя Ляхії (Польщі), і звідти в Київ, бажаючи живим дістатися до батьківщини моєї, однак прибув я в неї 5 вересня, ні живий, ні мертвий, і лежу, змучений, жалюгідним трупом, як у Бухаресті, й гірше, і лікарям віддаю свої гроші на лікування, і більше суму завдала хвороба моя рідним і друзям, аніж радості – моє прибуття”.

З цього листа стає зрозуміло, що осінь 1746 р. і зиму 1747 р. В.Григорович-Барський пробув у Бухаресті, де тяжко захворів. Лише восени 1747 р. він повернувся до батьківської оселі.

В одному з документів, виданому Григоровичу-Барському на острові Кіпрі у 1737 р. і принесеному ним у Київ, описано зовнішність мандрівника: “Василій Григорович чернець зросту високого, обличчям смуглявий, очі світло-карі, брови густі, чорні, зрослися разом”. Подібний, але набагато виразніший опис, зроблений його братом Іваном, подав В.Рубан у передмові до першого видання записок: “Зросту високого, волосся на голові й бороді чорне, без усякої сивини, обличчям смуглявий, тілом дорідний, брови чорні, високі, великі й майже разом зійшлися, очі гострі, карі, ніс короткий; як одягом, так і вимовою та статурою схожий був на грека”. Вказано тут і на те, що В.Григорович-Барський “вдачі веселої та жартівливої, цікавиться всякими науками й мистецтвами, а найбільше малюванням”.

Тяжка хвороба не дозволила В.Григоровичу-Барському ні розпочати викладацьку діяльність, ані впорядкувати свої записи. Лише місяць прожив він у Києві і 7 жовтня 1747 р. помер.

Могила українського мандрівника не збереглася, як і весь Братський монастир (зруйнований 1935 р.).

Після смерті Барського рукопис його щоденника кілька років лежав у його матері та брата Івана, відомого на той час архітектора. Подорожі та пригоди Василя Барського породили велику зацікавленість, і з оригіналу щоденника було зроблено численні копії, що розійшлися по всій Україні. Десь після 1750 р. одна з них потрапила до бібліотеки Симона Тодорського, колишнього професора класичних мов у Київській академії, який запрошував Барського викладати. Тодорський, що згодом став архієпископом псковським, 1754 р. помер, а всі його книжки, зокрема й рукопис Барського, перейшли до міської бібліотеки. Цей рукопис якимось чином повернувся назад в Україну і зрештою опинився в бібліотеці Одеського товариства історії та старожитностей. Є свідчення, ніби Олексій Розумовський в останні роки життя мав опублікувати подорожній щоденник Барського, але помер, так і не здійснивши свого задуму. У 1771 р. цей рукопис потрапив до рук Василя Рубана, письменника та історика консервативних поглядів, ревно відданого цареві. Нещадно вилучивши з рукопису все, як казав сам Рубан, “зайве”, він 1778 р. опублікував його в Санкт-Петербурзі. Книжка зацікавила читачів, і згодом вийшло ще кілька її видань. Приблизно через століття щоденником Барського зацікавився відомий російський археограф М.П.Барсуков. Він із високим професіоналізмом підготував нове ілюстроване 4-томне видання, яке вийшло у 1885 — 1887 рр. Дослідивши оригінал рукопису, Барсуков виявив недоліки Рубанового видання: перші 14 сторінок і ще 20 інших сторінок авторського тексту були вилучені й замінені витягами, написаними іншою рукою. Видання Барсукова, який послідовно дотримувався оригіналу, і досі залишається найавторитетнішим.

У 2000 р. на замовлення Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску соціально значущих видань у Києві видавництвом “Основи” в перекладі з давньоукраїнської Петра Білоуса видано “Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік” Василя Григоровича-Барського. Книгу перекладено за виданням “Странствованія Василья Григоровича-Барскаго по Святымь Мъстамь Востока съ 1723 по 1747 г. Изданы Православнымъ Палестинскимъ обществомъ по подлинной рукописи подъ редакціей Николая Барсукова. С. Петербургъ, 1885-1887”.

Оригінал рукопису В.Григоровича-Барського, який вважали втраченим, зберігається в Національній бібліотеці України ім. В.І.Вернадського в Києві.

2.4.Відомим дослідником країн Близького Сходу та Аравії був ще один наш співвітчизник – граф Вацлав Ржевуський. За його ініціативи на початку 1815 р. розпочалася експедиція до Близького Сходу та Аравії. Понад два роки Ржевуський подорожував цими краями, намагаючись всюди жити відповідно до звичаїв тих країн, де він перебував. Ржевуський навіть поголив собі голову й одягався за східним зразком. У 1817 р. вій повернувся на батьківщину. Одразу після його повернення побачили світ праці зі сходознавства, де автор детально описує свої мандрівки по аравійських степах.

Слід відзначити активну участь українців у географічних дослідженнях різних районів земної кулі. Одним з організаторів і керівників першої російської навколосвітньої експедиції на кораблях “Надія” і “Нева” був Юрій Федорович Лисянський (1773-1837) родом з Ніжина на Чернігівщині. Він є автором відомої праці “Подорож навколо світу на кораблі “Нева” в 1803-1806 роках”, зібрав великий етнографічний матеріал на Гаваях, Алясці, в Китаї, склав карти цих регіонів.

Вагомий внесок у дослідження Центральної Азії вніс правнук запорізького козака Паровальського – Микола Миколайович Пржевальський (1839-1888), який очолював 5 експедицій. У результаті його досліджень на карті Центральної Азії з’явилися гірські хребти Алтин-Таг, Гумбольдта, Руський, Колумба, Пржевальського та ін. Відкрив 218 нових видів флори.

Визначним українським мандрівником і вченим був Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888) – правнук хорунжого Запорізького війська Миклухи. Він здійснив 10 подорожей до Нової Гвінеї, Філіппін, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії; є автором понад 160 наукових праць з антропології, географії, етнографії, зібрав велику і оригінальну колекцію.

Загалом можна стверджувати, що в результаті подорожей і мандрівок вітчизняних та іноземних мандрівників було зібрано величезний матеріал з географії та історії як українських, так і інших земель земної кулі, на основі якого в Україні у другій половині XIX ст. почав розвиватись туризм.

2.5.Подорожуючи з різною метою та намірами (відвідування святих місць і храмів, Олімпійських ігор тощо), люди мали потребу в притулку, харчуванні та відпочинку. Найдавніші згадки про місця для розміщення подорожніх можна знайти в писемних джерелах Стародавнього Єгипту. Тому історія розвитку готельної справи нерозривно пов'язана зподорожами.

Розглядаючи еволюцію підприємств індустрії гостинності, можна виділити періоди, що в історичному плані відповідають періодам розвитку людського суспільства: давній; середньовіччя; новий час; сучасний період.

До давнього періоду розвитку суспільства (IV тисячоліття до н.е. – 476 р. н.е.) більшість істориків відносять появу перших гостьових підприємств – прообразів сучасних готелів і ресторанів. Згадки про ці підприємства – таверни– містяться в давніх манускриптах, одним з яких є кодекс, написаний за царя Вавилоиа Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.).

У Давній Греції в І тисячолітті до н.е. таверни були важливим елементом соціального та релігійного життя. Хоча в тавернах існували помешкання для розміщення мандрівників, здебільшого вони були призначені для надання послуг харчування. Розвиток торгівлі й пов’язані з нею тривалі подорожі потребували організації не тільки харчування, а й ночівлі. Ця обставина зумовила появу підприємств іншого типу – заїжджих дворів.

Найбільш розгалужена мережа заїжджих дворів існувала на території Римської імперії. Давньоримські заїжджі двори розташовувалися уздовж головних доріг у містах і селах на відстані приблизно 25 миль (40,225 км) один від одного.

Сувора класова структура, що лежала в основі Римської держави, вплинула на діяльність підприємств гостинності того часу. Зокрема, мандрівників тут розселяли за класовою ознакою. Ніколи купці, торговці й інші мандрівники зпростого народу не могли бути поселені поруч із державними службовцями та урядовими гінцями. Ця обставина вплинула на якісний стан заїжджих дворів. Ті, у яких зупинялися представники аристократії і державні чиновники, будувалися за правилами архітектурного мистецтва і пропонували широкий на той час спектр послуг. Пізніше відомий італійський мандрівник Марко Поло зауважив, що у таких заїжджих дворах і “королю зупинитися не соромно”.

Таверни і заїжджі двори, призначені для обслуговування людей нижчих класів, пропонували мінімальні умови для ночівлі та відпочинку. Наприклад, ті, що дуже часто подорожували, спали просто на соломі, а щоб не змерзнути в холодну пору року, притискалися до теплого боку свого коня. Про додатковий комфорт не було і мови.

Величезну роль у появі підприємств гостинності відіграв розвиток торгових зв'язків на Близькому Сході, в Азії та Закавказзі. На території цих регіонів проходили найбільші торгові шляхи, якими довгими потоками рухалися каравани з товаром. Для організації ночівлі учасників караванів уздовж торгових шляхів створювалися спеціальні пункти розміщення – караван-сараї,що включали, як правило, помешкання для людей і загони для верблюдів та коней. Усе це було оточене фортечною стіною, що захищала від природних стихій (вітру, дощу, бурі), а також від грабіжників та розбійників.

Після падіння Римської імперії в 476 році н.е. почався новий етап у розвитку підприємств гостинності.

У середні віки на розвиток підприємств гостинності величезний вплив мали релігійні традиції. Тоді різко збільшилася кількість людей, що здійснювали паломництво до святих місць. Церква ставила за обов’язок монастирям гостинно приймати паломників, організовувати для них ночівлю, надавати харчування. Саме монастирі приймали і розміщували в себе мандрівників-прочан. Так звані “странноприимные дома”(будинки для прочан) можна охарактеризувати як різновид готелів, що утримувалися релігійними орденами. У цей час з’являються й інші заклади, які здійснювали подібні функції. Наприклад, франкський король, а згодом імператор Карл Великий (742-814 рр.), захисник церкви, у VIII ст. заснував спеціальні будинки для відпочинку паломників. Один із таких будинків, абатство в Ронсевальській ущелині, влаштовувало паломникам привітний прийом біля воріт, надавало безоплатний хліб, послуги цирульника, шевця, фрукти й горіхи із засіків абатства та багато чого іншого.

В епоху Відродження в Італії утримання готелів стало розквітаючим бізнесом. Існував навіть “Союз хазяїв готелів”, що встановлював правила для себе і своїх гостей, але активне надання монастирями безоплатних послуг подорожнім стримувало розвиток приватних підприємств розміщення. В Англії відчутний розвиток приватних заїжджих дворів і таверн розпочався лише в період пізнього середньовіччя і особливо під час Реформації, коли англійський король Генріх VIII провів секуляризацію монастирів (перетворення церковної власності на державну). Ніхто з мандрівників більше вже не міг розраховувати на безоплатну зупинку в монастирях і був змушений зупинятися на приватних заїжджих дворах.

У XVIII ст. у Великій Британії процвітали так звані каретні готелі,на які було покладено обов’язки задовольняти потреби королівської пошти. Хазяї готелів влаштовували стайні для коней, а англійський закон проголосив готель громадським будинком, власник якого відповідав за умови проживання мандрівників. Каретна ера закінчилася в 1838 р., коли англійський парламент прийняв рішення про перевезення пошти залізницею.

У США, починаючи з 1820 р., у штаті Пенсільванія (Нью-Йорк) почалося будівництво таверн (а пізніше готелів), що збереглися до наших днів. Це були великі будинки типу готелів, які використовували для житла як родин хазяїв, так і їхніх гостей.

У 1829 р. в Бостоні відкрився “Тремонт Хаус”, який можна назвати першим готелем,цілком оформленим як готель, включаючи посильного, ключі від кімнат для гостей, ванни й туалети в кожному номері. Стандартний дизайн для американських готелів був установлений на багато років. Вони зазвичай розташовувались поруч із залізничними станціями, а залізниці являли собою частину готельного бізнесу і готельної власності.

На Русі готельна справа зароджується в XII – ХШ ст. У IX – XI ст. Давня Русь завдяки своєму географічному положенню стала центром, де перехрещувались торговельні шляхи між Заходом і Сходом, Північчю та Півднем. Налагоджувалися стійкі торговельні відносини, різнобічні культурні та релігійні зв’язки. Після запровадження християнства на Русі з Візантії до нашої країни потяглися священики, перекладачі, переписувачі книг, ремісники. На Русі аж до XVI ст. центральною фігурою у встановленні та зміцненні зв'язків з іншими країнами був “гість”.

Гостинності та мандрам іноземних гостей надавалось велике значення. Так, київський князь Володимир Мономах у своєму “Поучений” заповідав синам добре приймати гостей, вшановувати їх, тому що ці люди, “мимо ходячи”, рознесуть по світу добру або лиху вість.

Попередники перших готелів на Русі – постоялі двори– називалися “ямами” і розташовувалися на відстані кінного переходу один від одного. У XV ст. постоялі двори створювалися при поштових станціях, що знаходилися у підпорядкуванні Ямського наказу. До XV ст. відносять також будівництво у великих містах гостиних дворів,які відрізняються від постоялих тим, що крім розміщення і харчування тут були створені умови для здійснення комерційних операцій, тобто в гостиних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці, склади. Як правило, все це обносилося стінами і баштами з в’їзними воротами. Розселення іноземців у гостинних дворах здійснювалося за національною ознакою. У Новгороді в XV – XVII ст. існували “німецький” і “голландський” гостині двори, у Москві – “аглицький”, “грецький”, “вірменський” та ін.

У XVI – першій половині XVII ст. одним із торговельних центрів Східної Європи був Київ, через який проходили купецькі каравани з Польщі, Кримського ханства, Туреччини, Молдови, Греції, Угорщини, країн Західної Європи, що прямували до Московської держави. Українські купці мали право безмитної торгівлі в прикордонних містах Московії. Для них створювалися спеціальні гостині двори. На чумацьких і торговельних шляхах України здавались в оренду корчми,що не тільки вели торгівлю хмільними напоями, а й були пристановищем для подорожніх. У другій половині XVII ст., коли “козацька християнська республіка” знаходилась на острові Чортомлик, на її території, біля порту, височів “Грецький дім” – приміщення для іноземних посланців та купців. Адже Запорізька Січ сама вела жваву торгівлю, а до того ж була транзитним пунктом у торгівлі всіх українських земель і Московської держави з країнами Сходу.

Крім того, Київ стає одним із центрів паломництва, що зумовило потребу в будівництві готелів для прочан біля стін Печерського монастиря.

В Україні до прочан ставилися з великою шаною. Миряни вважали за честь прийняти богомольців на ночівлю, а то й на кілька днів, пригостити, дати харчів на дорогу. Паломники були в особливій пошані й мали захист при церквах і монастирях, де з давніх часів їм відводили спеціальні помешкання, будували готелі й гостині двори, де велися книги для запису прочан, які свідчать про масовий характер паломництва.

Митрополит Євген Волховитинов в описі Києво-Печерської лаври зазначає: “За південною огорожою стіною, через дорогу, знаходиться лаврський готель для притулку усім дорожнім, особливо бідним богомольцям, що існує на цьому місці ще з часів преподобного Феодосія (XVII ст.). У 1829 та 1830 рр. замість дерев’яного готелю спорудили кам’яний у два яруси під залізним дахом з кухнею поблизу нього...”

Після приєднання України до Російської імперії (кінець XVIII ст.) почалось будівництво поштового тракту від Москви до Києва через Калугу, Глухів, Путивль, Конотоп з поштовими дворамита станціями,що одночасно виконували функції готелів.

Проте помітний розвиток готельного господарства в царській Росії розпочинається лише в другій половині XIX ст.

3.1.Наприкінці XIX – на початку XX ст. українські землі залишалися розподіленими поміж двома імперськими державами – Російською та Австро-Угорською. Тому історичні процеси формування туристської галузі в Україні нерозривно пов’язані з історією Росії і Австро-Угорщини. Визначальними на території Східної (Російської) України, що зазнала в ті часи значного індустріального піднесення, були активізація туристського руху та здійснення перших кроків до його організації.

У 1885 р. в Петербурзі організовується перше в Росії “Підприємство для громадських подорожей в усі країни світу” Леопольда Ліпсона. Воно поклало початок бурхливому розвитку екскурсійної діяльності. Виникло Товариство аматорів природознавства з філіями в Петербурзі, Москві, Казані та інших містах імперії. Значної популярності набув гірський туризм. У 1890 р. в Одесі було створено Кримський гірський клуб з філіями в Ялті та Севастополі.

З’явилися перші спеціалізовані журнали “Екскурсійний вісник”, “Шкільні екскурсії і шкільний музей”, “Російський екскурсант”, які можна було придбати в Києві, Одесі, Харкові та інших містах України. Виходили вони, природно, російською мовою, оскільки видавалися в столиці Російської імперії.

У 1895 р. в Петербурзі організовується Російський туринг-клуб (товариство велосипедистів-туристів), який у 1901 р. був перетворений на Російське товариство туристів (РТТ), що мало свої відділення і на території України – у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, Одесі та деяких інших містах. У перші ж роки своєї діяльності РТТ вступило до Міжнародної ліги туристських товариств. Того ж 1901 р. у Росії створюється Російське гірське товариство. Воно мало свої відділення в Петербурзі, Москві, Владикавказі, П’ятигорську, Сочі, Алма-Аті. Засновниками товариства були всесвітньо відомі вчені Д.І.Анучин, В.І.Вернадський, І.В.Мушкетов, П.П.Семенов-Тян-Шанський, Б.Ш.Федченко. У роботі товариства брав активну участь письменник В. О. Гіляровський, географи Ю.М.Шокальський, В.Є.Щуровський та інші вчені-ентузіасти. Товариство ставило перед собою мету розвиток туризму в Росії, пробудження інтересу до її пізнання як у Росії, так і за кордоном.

Проте Російське товариство туристів і Російське гірське товариство не стали масовими туристськими організаціями. Російське гірське товариство, що об'єднувало у 1901 р. 50 фундаторів, змогло довести число своїх членів лише до 132 чоловік.

За статутом Російського товариства туристів його членами не могли бути учні й нижні чини. Як і туристські поїздки, товариство було недоступне простому люду. РТТ організовувало поїздки по країні і за кордон. До 1914 р. РТТ налічувало близько 50 тис. членів, переважно представників заможних класів. Незважаючи на це, в 1916 р. поліція закрила його на тій підставі, що воно нібито завдавало шкоди підвалинам царської монархії.

3.2.З другої половини XIX ст. починається і формування в Україні туристських регіонів. Цілком природно, що першим таким регіоном був Крим.

У 1783 р. півострів Крим став складовою частиною Російської імперії. Царський уряд щедро роздавав землі поміщикам і чиновникам, зобов’язуючи заселяти їх кріпаками з центральних і українських губерній. Згодом було дозволено прописувати селян-кріпаків. Крім того, запрошували й іноземних поселенців. Першими були німці й болгари. Так, у 1841 р. у Сімферопольському і Феодосійському повітах налічувалося 10 іноземних колоній – 3969 чоловік. Усім без винятку надавалися пільги – звільнення від усяких податків і повинностей на 8-10 років, позичка на переїзд і великі (до 50 десятин на сім’ю) ділянки землі. До 1802 р. поміщикам було роздано 350 тис. десятин землі. Крім того, йшло самозахоплення вільних ділянок і скуповування селянських наділів. Зрештою, в 1816 р. вийшов Указ про припинення продажу землі за низькими цінами.

Політика уряду, спрямована на прискорене господарське освоєння краю, виправдала себе. За короткий час набули розвитку й піднесення багато галузей сільського господарства і промисловості. У степових районах вирощували зернові. Одержали значні грошові кредити й зниження податків вівчарі. Вже в 1850 р. у краї діяло 12 сукняних підприємств.

З 1785 р. до Криму запрошуються найкращі спеціалісти-виноградарі, виписуються елітні сорти лоз. Для осіб, що займаються виноградарством, передаються в безоплатне користування і навіть в особисте, “потомственное”, володіння державні землі. А для підготовки вітчизняних фахівців – виноградарів, садівників, виноробів у 1804 р. в Судаку відкривається училище, у 1812 р. створюється Нікітський ботанічний сад і пізніше – Магарацьке училище виноробства.

У 1848 р. площу в 5137 десятин було засаджено 28,5 млн. виноградних кущів, з урожаю яких виробляли 716 тис. цебер вина (у 1895 р. у Криму виробляли вже 1 млн. цебер вина). Свіжі й сушені фрукти, тютюн, соляні промисли – усе сприяло розквіту краю. Тільки червоної риби в 1849 р. було добуто 12,5 тис. пудів. Фахівці з Голландії навчали місцевих рибалок засолюванню риби за “голландським способом”.

З 1824 по 1848 р. прокладається гірське шосе, а з 1861 р. уже йде і залізничне будівництво.

Усе це створювало передумови для “курортного” освоєння краю.

Особливо привабливою тут була розмаїтість кліматичних зон: помірно континентальний клімат степового Криму з його невисокою вологістю; гірський Крим з яскраво вираженими кліматичними поясами; субтропічний, середземноморського типу клімат Південного берега з тривалою сухою осінню та зоною ультрафіолетового комфорту.

Крім того, понад 100 джерел мінеральних вод, численні грязьові озера, величезна кількість винограду – усе це сприяло популяризації півострова.

Початок курортного будівництва припав на 70-ті рр. минулого століття. За ініціативою земств, лікарських та інших громадських організацій, приватних осіб, практично без фінансової допомоги уряду почали відкриватися санаторії вздовж усього узбережжя.

Аристократія і велика буржуазія обрали для палаців і дач головним чином Південний берег Криму. Готелі й пансіонати, що перебували в приватному володінні, експлуатувалися переважно в літній сезон.

Усього в дореволюційній Росії було 36 курортів, 60 санаторіїв на 3000 місць. При цьому кожний курорт мав специфічні особливості забудови міст, організації відпочинку та лікування.

Непомітне поселення Ялта, що в 1802 р. налічувало 13 рибальських будиночків, поступово стає центром усього узбережжя. Розвитку Ялти сприяло будівництво в 1832-1837 рр. гравійної дороги Алушта – Сімферополь, яку в 1847 р. продовжили до Севастополя. 17 вересня 1837 р. імператор Микола І надав поселенню Ялта статус міста.

Герб міста Ялта з’явився в 1845 р.: на блакитному фоні, що символізував море, розміщувались навхрест дві золоті гілки – лаврова й виноградна. У 1843 р. затверджується проект забудови нової частини міста, автором якого був архітектор Ешшман. Починається будівництво фешенебельних готелів, великих магазинів, приватних дач і лікарень. Ялта стає гомінким буржуазно-аристократичним курортом. Біля витоків зародження курорту стояв відомий російський учений С.П.Боткін. За його рекомендацією представники царської династії Романових купують поблизу Ялти маєток Лівадію.

Отже, Ялта-курорт значно молодший, ніж Ялта-місто. Різниця в їхньому віці – понад чверть століття. Ялту починають називати “Російс

Читайте також:

1. I. Вступна частина
2. Безпека життєдіяльності. Вступ
3. Більшовицькі війська вступають в Одесу. Лютий 1920 р.
4. Більшовицькі війська вступають в Одесу. Лютий 1920 р.
5. Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
6. Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
7. Вступ 3
8. ВСТУП 4
9. Вступ в асиметричну криптографію на ідентифікаторах.
10. Вступ в управління персоналом
11. Вступ до Photoshop. Елементи вікна редактора.
12. Вступ до дисципліни «Права людини в міжнародному праві». Історичний розвиток концепції прав людини до наших днів

Переглядів: 1217