Проблеми держави та політичних відносин у суспільній думці України періоду національного відродження ХIХ поч. - ХХ століття.

Навіть у XX ст. політична думка України представлена не стільки політологією, скільки ідеологією, політичною публіцистикою, працями політичних діячів та істориків. Однак теоретичний доробок українців - представників різних галузей політичних досліджень - є значний за обсягом і фактично охоплює усі впливові напрями суспільно-політичної думки століття.

¾ народницько-демократичний (його репрезентували М.Грушевський, С.Шелухін, Р.Лащенко);

¾ ліберально-демократичний (М.Драгоманов і Б.Кістяківський);

¾ соціал-демократичиий і націонал-комуністичний (І.Франко, В.Винниченко; М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник);

¾ консервативно-державницький, започаткований П.Кулішем і представлений у XX ст. В.Липинським, С.Томашівським, В.Кучабським.

¾ націоналістичний напрям, формування якого передусім пов'язане з іменами М. Махновського, Д.Донцова.

¾ націонал-демократичний, пов'язаний у цей період з ім’ям І.Багряного.

Народницько-демократична течія отримала певне наукове обгрунтування в міжвоєнний період. Особливо виділяються наукові розробки М.Грушевського (1866 – 1934 рр.), Р.Лащенко (1878 – 1929 рр.) та С.Шелухіна (1864 – 1939 рр). Вважаючи найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні, історико-правових підстав українського народу мати свою власну республіканську державу. Представники зазначеної течії обгрунтували можливість і доцільність федеративного та конфедеративного об’єднання з тими країнами, з якими Україна мала і підтримувала історичні зв’язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Вони вважали, що федерація є оптимальною формою майбутнього державного устрою України і має сприяти зміцненню її державності. Виділяли основні принципи будівництва української державності: народоправство, демократизм, безкласовість, розуміння народу як територіального об’єднання усіх громадян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної, партійної і класової приналежності, віросповідань і мов. Народники вважали, що право народу взагалі і кожної людини зокрема є вищим від права держави.

Михайло Грушевський (1866-1934) – патріарх української політичної думки XX ст., талановитий учений-історик, визначний громадський і політичний діяч, голова Української Центральної Ради, Президент Української Народної Республіки, найвидатніший представник народницько-демократичного напряму політичної думки. М.Грушевський простежував закономірний процес формування українського народу як окремої етнокультурної спільноти, всебічно обґрунтував його природне право на свою історію, національну культуру і власну державність. Народницький зміст світогляду М.Грушевського визначають ідеї народоправства, пріоритету інтересів „маси народної» над інтересами держави. Визначаючи цінність держави „як культурної і поступової форми», учений вважав, що її можна обстоювати тільки тоді, коли „вона дає змогу духовно-моральну, економічну і політичну розвиткові громади». Він багато зробив у царині розроблення концепції побудови незалежної української держави як демократичної республіки, „громади-держави», заснованої на засадах рівності, виборності владних структур, розподілу влади, де б громадянам були гарантовані свободи слова, інформації, зібрань, спілок віровизнань, щоб „не було ніякої тісноти від власті людям». Значне місце в його поглядах займає ідея федералізму та місцевого самоврядування.

Наявність ліберальних ідей в Україні послаблювалось наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстким придушенням національно-визвольного руху і внаслідок цього – засиллям і популярністю радикальних течій. Поширенню ліберальних течій в Україні сприяли наукові розробки М.Драгоманова (1814-1895рр.), Б.Кістяківського (1863-1920 рр.), М.Туган-Барановського (1871-1919 рр.), В.Вернадського (1863-1945 рр.) та ін.

Михайло Драгоманов - найвидатніший український політичний мислитель і громадський діяч XIX ст., людина європейської орієнтації з широким колом наукових зацікавлень. Коротко його політичні погляди можна означити як соціальний лібералізм. М.Драгоманов вважав, що рушієм усієї еволюції є окремий людський індивідуум, його душа, воля й інтелект. Суми індивідуальних імпульсів творять масові течії, настрої і прагнення народу. Вчений був переконаний, що тільки через свідому й активну діяльність людей можна прийти до кращого життя, підкреслював значення моральних якостей політичних діячів і заперечував тезу „мета виправдовує засоби”. Як конституціоналіст, ліберал, у певному розумінні - соціаліст, М.Драгоманов був еволюціоністом у трактуванні історичного процесу, пропагував поступовість реформування суспільства на основі піднесення його культури й освіченості, а не внаслідок кривавих повстань.

Центральними в системі координат українського лібералізму були такі погляди:

¾ існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно закріплених прав громадян;

¾ домінантною цінністю у співвідношенні “людина – суспільство - держава” є “людина” незалежно від соціального статусу конкретної особи;

¾ в системі політико-економічних категорій центральною категорією є категорія приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);

¾ визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідеї (Б.Кістяківський);

¾ пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя (В.Вернадський та його вчення про ноосферу як сферу людського розуму);

¾ децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов);

¾ популяризація етичних засад політичної діяльності, пов’язаності політики та моралі (М.Драгоманов “Чисте діло потребує чистих засобів”).

Більшість українських лібералів вірила в можливість реалізації національних прагнень українського народу у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії.

Формування націоналістичного напряму в українській політичній думці пов'язане з ім'ям М-Міхновського (1875-1924), проте найяскравішою постаттю серед теоретиків українського націоналізму, безперечно, є Дмитро Донцов (1883-1973) - ідеолог радикальної течії, що дістала назву інтегрального, або чинного націоналізму.

Донцов наголошував на відмінностях його поглядів від попередніх націоналістичних концепцій. Він розглядав націю як абсолютну цінність, закликав відкинути „всі сі лібералізми, демократизми, соціалізми, всесвітянство, пацифізми”, що заважають консолідації нації довкола ідеалу її могутності і всевладності. Для поширення національних ідеалів в українському народі треба було, на думку Донцова, перетворити українця на людину, готову на жертву в ім’я ідеалів руху, яка б горіла майже релігійною любов'ю до своєї нації і визнавала етичним лише те, що зміцнює її силу. Антидемократичність інтегрального націоналізму знайшла свій вияв у вождистській ієрархічній структурі, жорсткій внутрішній дисципліні, ліквідації політичних противників у самому націоналістичному таборі. Це, зокрема, змусило митрополита Андрея Шептицького у своєму пастирському листі 1943 р. звернутися до західноукраїнської молоді із закликом „Не убивай». Основні його засади були піддані перегляду вже в роки Другої світової війни. Процес демократизації українського націоналістичного руху посилився після Другої світової війни і до початку 60-х років демократичний напрямок зайняв у ньому панівні позиції.

Консерватизм в Україні набув ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідчення існування нетривких, монархічних традицій. Найбільшим і найвпливовішим представником українського консерватизму був В.Липинський (1882-1931 рр.), світогляд якого сформувався під впливом політичних і соціологічних концепцій Європи та ідей українського визвольного руху. Йому належить розробка концепцій української трудової монархії, заснованої на засадах спадкового гетьманства та станової представницької влади - класократії, тобто структурованого, плюралістичного суспільства, рушійним фактором якого мала стати аристократична еліта; обґрунтування визначальної ролі держави у становленні української нації - на засадах громадянства і при активній ролі такого чинника, як територіальний патріотизм, на ґрунті якого могли б об'єднатися усі громадяни, незалежно від етнічної, класової, конфесійної належності та соціально-культурного рівня. Він визначав патріотизм як „свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців”, а українцем називав кожного, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб із різних народів і вір постала українська держава. Правлячу еліту В. Липинський бачив як відкриту політичну структуру, що забезпечує реальний плюралізм ідей і поглядів різних угрупувань, можливість передання влади від однієї аристократичної групи до іншої, яка постійно поповнюється за рахунок „кращих людей” від усіх суспільних класів. Держава мала бути православною з чітким розподілом влад, в якій людина - не просто член суспільства і держави, а самоцінна вартість. Багато уваги вчений приділяв проблемам особистості, моралі та релігії, виступав за рівноправність усіх християнських конфесій.

Консервативна концепція С.Томашівського (1875-1913 рр.) пропагувала теорію європеїзації, де йшлося про необхідність адаптації запозичених західноєвропейських здобутків до реальних політичних потреб України. Інший представник консервативного напрямку – В.Кучабський (1895-1945 рр.) запропонував концепцію “позитивного мілітаризму”. Його політична програма містила в собі такі вимоги: подолання анархізму української еліти та її підпорядкування державним інтересам; підвищення освітнього рівня, насамперед серед молоді; відродження традиційних моральних цінностей; рекрутування нової еліти з представників різних верств суспільства; усунення декласової інтелігенції від проводу в національному русі.

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об’єднювали такі ідеї:

¾ критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму;

¾ визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті;

¾ пошуків нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів;

¾ визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі.

Соціалістичний напрям представлений поглядами Івана Франка Володимира Винниченка. І.Я.Франко - видатний письменник, учений, громадсько-політичний діяч, який зробив величезний внесок у духовну спадщину українського народу. В колишній радянській суспільній літературі характеризувався як „утопічний соціаліст”, котрий, мовляв, не до кінця зрозумів теорію Маркса і тому головні надії покладав не на робітників, а на селянство. Насправді ідеями соціалізму, зокрема й марксистського, Франко захоплювався лише в молоді роки, надаючи йому, так само, як і Драгоманов, радше ліберально-демократичного, ніж революційного змісту. Він вважав неприйнятними ідеї „диктатури пролетаріату”, централізму, неминучої пролетаризації селян. Суспільну власність І.Франко уявляв тільки як власність громадян, що самі розпоряджаються нею. Центральними питаннями політичного життя І.Франко вважав прагнення до особистої свободи громадян і національно-державної самостійності. Ці ідеали він не лише обґрунтував теоретично, а й доклав зусиль до створення Русько-Української радикальної партії, яка б відстоювала їх на терені практичної політики.

Володимир Винниченко - лідер української соціал-демократії, видатний письменник, один з керівників Центральної Ради і Директорії, а в 1920 році - уряду УРСР. Хоч Винниченко і був соціалістом, однак вважав, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути реальним без визволення національного. Тому, повернувшись у 1920 році з еміграції в Україну, щоб віддати себе служінню справі української революції, В.Винниченко обумовлює свою згоду працювати у складі радянського уряду проведенням докорінних змін у державних відносинах між Україною і Росією, утворенням справжньої федерації і забезпеченням суверенітету радянських республік. Подібних поглядів дотримувалися і представники націонал-комуністичного напряму, що сформувався у 1920-х роках як відображення поглядів молодої української інтелігенції та частини комуністів, особливо з колишніх соціалістичних партій, на шляхи розвитку української державності та національної культури в умовах входження України до складу СРСР (М. Хвильовий, М.Скрипник, О.Шумський).

Микола Хвильовий (1893-1933) - один з видатних українських радянських письменників, не закликаючи до виходу з Союзу, послідовно відстоював суверенітет України, її економічну і культурну незалежність і вірив у те, що самостійності України „вимагає залізна і непереборна воля історичних законів». Успіх національного відродження М.Хвильовий бачив у подоланні в українському народі виробленого віковою залежністю від Москви комплексу неповноцінності, а в інтелігенції - тенденції бути епігоном російської культури. Звідси його емоційне гасло: „Геть від Москви» і заклик орієнтуватися на культурні процеси Європи. Він виділив головні завдання, що повстали перед тогочасною Україною:

¾ подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості, виплеканих століттями російського панування;

¾ переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу – людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії;

¾ орієнтація українського суспільства на культурні процеси Європи (йому належить емоційне гасло “Геть від Москви!”).

Позиція М. Хвильового знайшла розуміння серед частини партійно-державних керівників України - народних комісарів освіти О.Шумського, М.Скрипника.

М. Скрипник (1872-1933 рр.) – один з лідерів Компартії України, що протистояв спробам змінити статус України як самостійної держави, котра добровільно увійшла до федерації, намагався відстояти її суверенітет. У своєму виступі на ХІ з’їзді РКП(б) він, зокрема, говорив: “Єдина неподільна Росія – гасло не наше. Ми нічого спільного не можемо мати з цим гаслом… Україна є самостійною державою”. Проводячи процес українізації, він розглядав його як шлях зміцнення в Україні робітничо-селянської державності, розвитку культури і духовного життя.

Націонал-демократичний напрямок представлений постаттю І. Багряного (1906-1963 рр.) – відомого українського публіциста, поета, письменника, критика, політичного діяча. Обстоював право українців на повноту національного буття, національної гідності. Подав глибокий аналіз російського шовінізму, а також широкий спектр фактів та процесів світового політичного життя.

Націонал-комуністи змушені були працювати в умовах жорсткого тиску і репресій з боку партійної верхівки і в той чи інший спосіб були знищенні сталінським режимом. В умовах панування тоталітарної системи в Україні природно-історичний процес розвитку політичної думки був фактично перерваний. Українська політична еліта, зокрема та, що працювала в галузі історії, права, політики, соціології, емігрувала або була репресована. Нове покоління науковців змушене було працювати у вузьких рамках тоталітарної ідеології, в умовах панування класового підходу до аналізу суспільно-політичних явищ, будучи відірваним від світового наукового процесу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ідеї національної державності у політичній і правовій думці періоду козацько-гетьманської держави XVII – XVIII ст.	\|	Концепції державності і національного відродження у політичній думці України ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.