• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Політичні технології

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія - це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Відомий український політолог Д. Видрін використовують також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб’єкти роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі та ґрунтуються на невдоволенні тих чи інших груп населення. Як приклад цілого „пакету” змістовних, текстуальних та інших антитехнологій він називає популізм.

Характер і особливості політичних технологій зумовлені особливостями суспільства, сутністю політичного процесу як сукупності діяльності суб’єктів політики.

Існує декілька типологій політичних технологій, які поділяють у залежності від політичної системи і політичного режиму на демократичні та недемократичні, базові і другорядні.

Базові політичні технології стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни. Це – опитування громадської думки, референдуми, вибори.

Другорядні політичні технології – це технології розробки і прийняття політичних рішень, проведення окремих політичних акцій (збори, мітинги, пікетування тощо).

Політичні технології поділяються також на загальні (стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів політичного процесу) та індивідуальні (властиві окремим суб’єктам політики

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагоностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень) та мобілізуючу.

Відповідно можна класифікувати й існуючі політичні технології на :

¾ аналітичні (технології збору й аналізу політичної інформації );

¾ директивні (технології прийняття політичного рішення);

¾ мобілізуючі (технології форсування підтримки політичного рішення значними масами населення.

Загальне поняття „політична інформація” містить декілька складових. Це не лише знання про політичні симпатії і антипатії соціальних, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже – про можливість зміцнення між ними союзів або виникнення напруженості у майбутньому.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно розуміти, щоб досягнути успіху.

Окремо виділимо складові аналітичних виборчих технологій:

¾ аналіз громадської думки для складання точної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогідних виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

¾ аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

¾ вивчення демографічного і соціального складу електорату;

¾ проведення інтерв’ю серед репрезентативних груп, що дає змогу підійти до з’ясування суб’єктивних настанов виборців;

¾ моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх проводять протягом декількох днів.

¾ З директивних технологій, що їх використовують при формулюванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють „технології змісту”:

¾ акумулятивна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

¾ інноваційні технології, що передбачають обов’язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечують оригінальність і ефективність програми;

¾ технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм.

Крім цих технологій виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення.

Основною ланкою і одночасно результатом політичної дії, зокрема, і політичного процесу в цілому є політичне рішення. Як момент політичного процесу і як продукт певних політичних суб’єктів політичне рішення виступає у двох іпостасях. Для тих, хто його приймає, рішення є усвідомленим вибором напряму і способу дії, а для тих, кому воно адресоване, рішення є директивною вказівкою, яку належить виконувати.

Оскільки головною функцією політичної системи є регулювання усієї суспільної системи, управління нею, політичні рішення є різновидом управлінських рішень у широкому розумінні цього терміну. Їх головна особливість порівняно, з адміністративними рішеннями, полягає у необхідності виявити, урахувати, гармонізувати суспільні інтереси.

Зміст політичних рішень визначає їхню структуру, яку можна зобразити у вигляді схеми 3.6.

Основні умови, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об’єктивності та реалістичності політичного рішення подані на схемі 3.7.

Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:

¾ суб’єктами прийняття (закони, постанови парламенту, нормативні акти, рішення політичних партій, груп тиску);

¾ терміном дії і масштабністю цілей (стратегічні (охоплюють загальні і перспективні цілі суспільного розвитку), тактичні (стосуються безпосередньо виконання стратегічних рішень), оперативні (для досягнення поточних політичних завдань));

¾ ступенем соціальних наслідків (функціональні, які забезпечують стабільність системи і дисфункціональні, що порушують її рівновагу).

¾ Процес прийняття політичного рішення передбачає такі фази:

¾ висловлення інтересів і підготовка громадської думки;

¾ аналіз проблеми і підготовка проекту рішення;

¾ прийняття рішення;

¾ виконання рішення.

На першій фазі відбувається фіксація вимог, пов’язаних з проблемою задоволення потреб, інтересів, цінностей індивідуальних і групових суб’єктів політики у різних документах, а також організація масових акцій. Ця фаза передбачає масовий характер політичних дій з метою привернення громадської уваги до існуючої проблеми.

На стадії підготовки рішення відбувається складний процес погодження різних позицій зацікавлених сторін. Він проходить на рівні експертної оцінки проекту рішення із залученням радників, науковців. Це фактично стадія підготовки самого акту вибору. Цей вибір залежить від:

по-перше, від того, чи запропоновані взагалі альтернативні курси політики;

по-друге, характер вибору ґрунтується на передбачення можливих наслідків кожного з альтернативних курсів;

по-третє, у сумнівних ситуаціях характер вибору залежить від психологічної підготовленості суб’єктів прийняття рішень до ризику, урахування фактору непередбачуваності. Особливої уваги на стадії підготовки рішень набувають аналітичні політичні технології.

Прийняття рішення – це сам акт вибору. Він може здійснюватися одноосібно і колективно. Відповідно існують директивні технології одноособового прийняття рішення та технології колективного прийняття рішення.

Американський психолог А. Джордж дійшов висновку, що існують три типові моделі й відповідно три способи прийняття одноосібного рішення: „формальна”, „змагальна” і „колегіальна”.

¾ формальна технологія прийняття політичного рішення характеризується ієрархічною побудовою системи комунікації, чіткими і відпрацьованими процедурами проходження інформації і прийняття рішень (була характерною для президентів США Г. Трумена, Р. Ніксона, Франції Ш. де Голля, лідерів колишнього СРСР);

¾ змагальна технологія сприяє відкритому обговоренню політичного рішення і появі альтернативних проектів її вирішення (діяльність „мозкового центру” президента США Ф. Д. Рузвельта);

¾ колегіальна технологія потребує колективної діяльності в пошуку оптимального рішення (використовувалася президентом США Дж. Кеннеді).

У практиці прийняття колективних (групових) рішень найчастіше використовують дві технології: консенсусу і голосування. Використання консенсусу (згоди всіх) як методу досягнення групового рішення можливе тільки тоді, коли інтереси учасників значною мірою збігаються.

Технологія голосування зводиться до уточнення різниці в позиціях учасників дебатів, а потім встановлення, за яку з позицій висловиться більшість.

Оскільки прийняття рішення є актом вибору, то найбільшу шкоду під час його проходження через владні структури може принести брак інформації, її блокування або спотворення, а також односторонній авторитетний тиск із боку влади чи впливових заінтересованих груп. Негативно відбивається на якості рішень порушення політиками правил професійної етики при обговоренні й прийнятті рішень.

Виконання рішення відбувається на рівні адміністративно-управлінських органів, які в цьому процесі використовують легальні засоби примусу (право), агітацію, маніпуляцію громадською думкою і т.д.

Для прийняття оптимального рішення потрібно врахувати як інтереси зацікавлених груп, так і протилежні інтереси, позицію експертів та безпосередніх виконавців, зовнішні обставини, що можуть вплинути на його впровадження.

До необхідних позитивних якостей політичного рішення, що полегшують його виконання, слід віднести: легітимність, компетентність, моральність, компромісність. Впровадження політичних рішень у життя йде успішно лише за умови доброї організації процесу його імплементації, подолання опору, що неминуче виникає в системі (у політичній особливо), за наявності заготовлених процедур його корегування, умілого використання директивних і мобілізуючих технологій політичної діяльності.

Питання прийняття політичних рішень, підготовка законів та інших актів завжди приваблювала увагу дослідників. Значну увагу в розробці концепції прийняття рішень приділяв Арістотель, який сформулював вихідний категоріальний апарат і розробив базову концепцію прийняття рішень. Питання раціонального та ефективного прийняття політичних рішень інтенсивно досліджувались мислителями доби Просвіти (Т.Гоббс, Б.Спіноза, Ж.Ж.Руссо). Можна виділити ряд найбільш розроблених проблем: види державних актів (Гоббс), роль радників при правителях (Гоббс, Макіавеллі), особливості голосування в представницьких органах (Спіноза, Руссо), врахування ресурсів і факторів соціального середовища при прийнятті рішень (Боден). В працях згаданих вище авторів є чимало ідей, які не втратили своєї актуальності і є предметом дослідження для багатьох науковців.

Говорячи про сутність поняття „рішення”, зазначимо, що воно, як відомо, означає вибір однієї з ряду альтернатив в процесі досягнення поставлених цілей. Рішення може впливати на майбутній стан як об`єкта управління, так і на тих, хто їх приймає, тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинні носити обдуманий, строго науковий характер. По природі і специфіці способів впливу на об’єкт управління можна виділити рішення: технічні, економічні і політичні, які взаємопов’язані та взаємозалежні між собою. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються у суспільстві. Політичний процес в суспільстві – це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі і просторі. Він являє собою сукупність дій, інституціалізованих і не інституціалізованих суб’єктів щодо здійснення своїх специфічних функцій у сфері влади, що ведуть до зміни і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Всі форми політичної поведінки суб’єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією і тією ж внутрішньою потребою – впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою. Таким чином, основна проблема політичного процесу полягає у прийнятті і реалізації політичних рішень.

З проблемою прийняття рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли перед ними постає необхідність вибору оптимального варіанту поведінки, тобто найкращого способу дій, серед багатьох можливих в даних умовах. Політичне рішення – це свідомий вибір одного з двох можливих варіантів політичних дій, воно передує політичним діям, дає їм той чи інший імпульс. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу різна. Якщо політична дія – це тип практичної діяльності, що направлена на закріплення чи перетворення суспільних відносин, то політичне рішення само по собі належить до типу непрактичних дій. Їх внутрішній зміст тотожний таким дослідницьким операціям, як пояснення чи розробка наукової теорії. Розробка і прийняття рішення – це не сама політична дія, а лише підготовка до неї. З іншого боку, прийняття політичних рішень – це центральний елемент перетворення вимог різних груп в засоби і методи регулювання соціальних відносин. Тобто, прийняття політичних рішень – це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. Всю різноманітність політичних рішень з точки зору суб’єкта їх прийняття, можна розділити на такі типи:

¾ закони і постанови вищих органів влади;

¾ рішення місцевих органів влади;

¾ рішення, що приймаються безпосередньо громадянами;

¾ рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.

Перший і другий типи рішень приймаються представницькими і виконавчими органами влади, третій – безпосередньо населенням, четвертий – недержавними організаційними структурами політичної системи.

В політичній науці склалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень: нормативний та поведінковий. Нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей в складних ситуаціях. В якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби. Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес, як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних факторів, які впливають на прийняття рішень в конкретній ситуації. Такого роду підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють велику роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто задіяний в цьому процесі, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх факторів, які виражають раціональність, технократизм цієї форми діяльності людей. З іншого боку, не дивлячись на велику роль, яку відіграють в цій справі регламенти та інститути, як правило, в процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі і засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує. Більше того, оскільки в суспільстві, як правило, не існує якоїсь однієї групи, здатної цілком і повністю контролювати прийняття рішень, то цей процес завжди є компромісом, чи примиренням цінностей, що змагаються між собою, що підсилює вагу суб’єктивізму в цій справі.

В процесі прийняття рішень виділяємо наступні суб’єкти: окремі індивіди, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних чи інших суспільних організаціях, в компетенцію яких, у відповідності до Конституції чи статуту, входить розробка та прийняття політичних рішень. На різних етапах процесу підготовки і прийняття політичних рішень можуть бути задіяні різні соціальні суб’єкти. Однак, не завжди можна відповісти на запитання «хто готує і приймає політичні рішення?», опираючись на положення Конституції, яка визначає компетенцію політичних інститутів. Можливі ситуації, коли політичні інститути, які покликані приймати рішення, насправді є маріонетками, що виконують волю інших суб’єктів і надають лише законну форму вже підготовленим та вже ухваленим рішенням. Щоб визначити, хто фактично за даного режиму приймає рішення потрібно ретельно дослідити відносини між політичними елітами і формальними суб’єктами влади, визначити конкретних осіб чи групи, які контролюють діяльність формальних інститутів чи мають безпосередній на них вплив.

На початку 50-х років ХХ сторіччя поглиблене вивчення політичної влади поступово привело до розгляду її як участі у прийнятті політичних рішень. Це пояснювалося насамперед тим, що від неї дедалі більше вимагалося дати відповідь на запитання: як зробити ефективнішою реалізацією влади, як наблизитися до оптимальності владних відносин. Даний підхід спирався на тезу, яку висунув американський політолог Г. Лассуелл: „влада є участю у прийнятті рішень: А має владу над Б стосовно цінностей К, якщо А бере участь у прийнятті рішень, які впливають на політику Б пов’язану з цінностями К”. Продовжуючи розглядати владу в рамках даного підходу, як участі в рішеннях, американці Р. Снайдер, Б Сапін, Г.Брак, розробили понятійний апарат політичних рішень. Ними було запропоновано чотири основних поняття аналізу рішень:

¾ прийняття рішень, як процес вибору способів діяльності;

¾ процес рішення, як кінцевий результат усього ходу прийняття рішень;

¾ осередок рішень, що його розглядали, як групу тих, хто приймає рішення;

¾ організаційна система, тобто група ролей і відносин, а також дій, що з них випливають.

Також варто детальніше зупинитися на понятті, яке є найменш розроблене в західних джерелах, але є надзвичайно важливим. Це – реалізація (імплементація) рішення, яке є завершальною фазою, кінцевою ціллю процесу прийняття рішень. Від того наскільки ефективною буде імплементація рішення, залежить оцінка ефективності процесу прийняття політичних рішень взагалі, правильна реалізація рішення (може навіть ідеальний варіант) передбачає гармонізацію сфери політичних цінностей зі сферою методів, засобів за допомогою яких змінюють політичну дійсність. Але існують випадки, коли не завжди оптимальне рішення буде передбачати його добру реалізацію, яка приведе до добрих результатів, адже реалізація як поганого так і хорошого рішення є не можливою без підтримки громадян, а добре рішення ризикує стати помилкою в процесі його виконання. Після аналізу всієї складності реалізації рішень, виникає запитання: що ж потрібно для ефективної імплементації політичних рішень. На це запитання спробували відповісти американські дослідники П. Сабатєр та Д. Мазменіан. Вони намагалися проаналізувати певні умови, за яких політичне рішення, закони чи інші державні акти, що мають на меті важливі зміни в політиці зможуть дійсно досягнути своєї мети. Таких умов вони виділяють п’ять:

¾ проект має базуватися на глибокій теорії відносних змін у цільовій групі, яка своїми діями повинна досягнути кінцевої мети рішення;

¾ статутні чи інші базові політичні рішення мають містити в собі недвозначні політичні директиви. Структура імплементаційного процесу повинна задовольнити цільову групу, а сам процес сприйматися, як бажаний;

¾ лідер імплементаційного процесу повинен бути професійним керівником, відрізнятися певною політичною майстерністю для здійснення встановлених законом цілей;

¾ протягом імплементаційного процесу активними прихильниками програми мають бути групи виборців і хоча б декілька представників законодавчої влади (або голови виконавчої влади), при умові, що судова влада буде нейтральною або підтримуватиме цей проект;

¾ важливо, щоб відносні пріоритети статутних цінностей не руйнувалися появою конфліктної громадської політики чи змінами в соціально-економічній політиці, що в свою чергу може призвести до руйнування теорії статуту та політичної підтримки.

Проблемами ефективної імплементації політичних рішень займався також Макс Вебер. Говорячи про різницю між поняттями „керівництва” та „управління”, М. Вебер стверджував, що політики керують суспільством, організовують його для виконання політичних рішень, а виконують їх, реалізують професіонали управління: спеціальний апарат, суспільна група, що отримала назву бюрократія. Для ефективної реалізації політичних рішень бюрократія стає суспільною організацією, що володіє такими рисами:

¾ ієрархічною організацією чиновників, в якій обов’язково присутній принцип компетентності, певний загальноосвітній та соціальний ценз;

¾ певним типом поведінки та діяльності, що його визначають організаційні владні структури;

¾ раціональною діяльністю певних суспільних груп і організацій на основі визначених правил та функцій, за якими здійснюється розподіл компетенцій і відповідальності;

¾ присутністю дисципліни, відповідальності і обов’язковості.

Відкритий характер прийняття рішень через систему представницької демократії є формою легітимації політичної влади, подолання відчуження від неї громадян, формою контролю безпосередньо над бюрократією та обранцями народу. Прийняття політичних рішень потребує від суб'єкта політики переконаності у доцільності втілення визначеної політики. Вона має бути заснована на правильно зрозумілих законах суспільного розвитку, усвідомленні необхідності втілення їх у політичних рішеннях. Та все ж при прийнятті таких рішень присутній і політичний ризик.

Розвинені суспільство і держава при певному рівні політичної культури здатні приймати вагомі, конструктивні рішення на основі пізнаних й осмислених законів суспільно-політичного розвитку. Проте в будь-якому суспільстві діє стихійний чинник. Не завжди знаходяться сили, які здатні усвідомити об'єктивні політичні процеси. Деякі процеси взагалі не лежать на поверхні, а мають глибинний і часто прихований характер. Політична історія наповнена прикладами швидких і непередбачуваних дій, що застають суб'єкта політики несподівано.

Надзвичайно високим є ступінь ризику при прийнятті політичних рішень при переході до якісно нового стану суспільства. Політичний ризик має об'єктивний і суб'єктивний компоненти. Як об'єктивний компонент ризик відображає певну невизначеність у середовищі, де суб'єкт політики виявляє свою активність. Ризик як суб'єктивний компонент — це поведінкова готовність суб'єкта приймати рішення, враховуючи характер, масштаб і динаміку об'єктивної невизначеності.

Під невизначеністю розуміють неможливість точно спрогнозувати оптимальний вектор розвитку складної системи, певну реакцію на багатоваріантність, неоднозначність суспільних процесів. Рівень політиків визначається тим, наскільки вони здатні «зняти» невизначеність, знизити її гостроту, передбачити можливі негативні й позитивні наслідки розвитку цієї невизначеності для певного суб'єкта і його стратегії.

Прийняття рішення в умовах невизначеності і просте, і складне. Це не тільки відповідальне завдання, особливо коли йдеться про діяльність суб'єкта у незнайомому, специфічному середовищі, воно пов'язане також із значними втратами або, навпаки, досягненнями економічного і політичного характеру.

Ризик — це діяльність, пов'язана з подоланням невизначеності у ситуації неминучого вибору, в процесі якої існує можливість кількісно і якісно оцінити вірогідність досягнення мети, відхилення від мети або невдачі.

Політичний ризик може охоплювати одночасно мікро-, макро- і мегарівні. Політичний ризик у прийнятті політичних рішень може зменшуватися або збільшуватися. Це залежить від того, наскільки суб'єкт політики поінформований, обізнаний з методами аналізу потенційних політичних змін, блокування їх або, навпаки, прискорення.

На Заході створено служби інформаційного забезпечення, що знижують обсяг ризику. Це авторитетні консультативні фірми, які готові оцінити міру політичного ризику щодо будь-якої країни, у тому числі й України. У США існує Рада з управління політичним ризиком міжнародного бізнесу. У Швейцарії діє фірма «БЕРІ», яка дає оцінки «індексу політичного ризику». При їх визначенні стосовно кожної країни або її регіону звертають увагу на такі чинники, як ступінь етнічних та релігійних відмінностей, соціальна нерівність у розподілі доходу, ступінь політичного плюралізму, вплив лівих радикалів, рівень корупції й націоналізму, роль примусу при утриманні влади, масштаб антиконституційних дій, вплив порушень правопорядку (демонстрації, страйки) та ін. За методикою «БЕРІ» до загального показника поряд з оцінками політичного ризику входить «індекс ризику операцій». При його визначенні крім економічних обов'язково враховують соціально-політичні чинники: наступність у політиці, ступінь бюрократизації, рівень націоналізації, співвідношення вартості робочої сили і продуктивності праці, рівень політичного без-порядку та ін. Врахування всіх чинників, у тому числі й політичних, при прийнятті рішень на рівні країни, регіону, міжнародних відносин робить оцінку реалій більш повною та адекватною, що, у свою чергу, сприяє досягненню поставленої мети. На жаль, цих служб в Україні досі немає. Об'єктивна оцінка розвитку політичної ситуації зменшує показники ризику. Політичний ризик особливо збільшується при організації виконання політичного рішення, під час контролю за ним.

Процес прийняття рішень, як і будь-яка політична діяльність, за умов багатомірності й багатоваріантності сучасної історії відіграватимуть дедалі активнішу роль. Від них багато в чому залежать темпи розвитку, самовдосконалення суб'єктів політики, політична культура та оптимальний розвиток всього світоустрою.

Отже, прослідкувавши еволюцію розвитку теорії прийняття політичних рішень, розглянувши ряд підходів західних дослідників, що розкривають зміст поняття “політичне рішення”, типи політичних рішень, особливості процесу прийняття та імплементації політичних рішень, можемо стверджувати, що цей процес є складним і багатогранним, ефективність якого залежить від впливу об’єктивних та суб’єктивних факторів.

Оскільки Україна знаходиться на перехідному етапі свого розвитку, коли започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюється політична трансформація вищих органів влади, відбувається зміщення центру прийняття політичних рішень, стан перехідності буде двояко (як позитивно, так і негативно) впливати на процес прийняття та реалізації політичних рішень. Нашим завданням сьогодні є зберегти позитивні зміни в процесі прийняття та реалізації політичних рішень (активізація діяльності органів місцевого самоврядування, забезпечення об’єктивною інформацією суб’єктів рішень, трансформація еліти, яка формує органи влади, що приймають політичні рішення) та подолання негативних результатів (тривалий процес формування механізмів ефективного прийняття політичних рішень, а особливо механізмів контролю за їхньою реалізацією, збереження при владі старої правлячої номенклатури тощо). Тому, доки всі негативні особливості (або хоча б частково) в цьому складному процесі не будуть усунені, говорити про повну демократизацію українського суспільства та про ефективне вироблення і реалізацію політичних рішень ще рано.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам вдається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень .

Політична мобілізація – це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби і технології політичного ангажування можуть бути м’які, тобто орієнтовані на цілі й інтереси громадян, або жорсткі, примусові, які залучають маси до політичної участі не звертаючи уваги на їх думки та погляди. При використання жорстких технологій створюється додатковий фактор, що мотивує виконання того чи іншого рішення – страх перед погрозою використання організованих негативних санкцій.

За допомогою технологій, що переконують, мобілізація досягається через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконанням певних функцій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують й нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б у тій мірі, в якій вона може викликати набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію йдеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула означеної схильності, якби мала повне знання про те, що саме сформувало цю її схильність.

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політичний маркетинг – сукупність методів і способів цілеспрямованого впливу того чи іншого суб’єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.

Незважаючи на те, що політичний маркетинг в умовах сучасного суспільства споживання виявляється вписаним у структуру комерційного маркетингу, він має набагато давнішу передісторію, оскільки з самого початку визначався завданням формування переваг електорату на користь того чи іншого кандидата. З моменту, коли політична боротьба за перемогу на виборах починає описуватися у термінах маркетингу, мета якого забезпечити оптимальні умови для придбання товару споживачем, кандидата як особистість замінює кандидат як товар.

Маркетинг потребує відповідних способів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика. Іміджем називають цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об’єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними) завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Імідж створюється на ґрунті складного сплетіння інформаційних, емоційно-комунікативних та діяльних чинників. Це поєднання раціональних та ірраціональних мотивів впливу на суспільну та індивідуальну свідомість вимагає системного підходу до вивчення окреслених проблем.

Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:

¾ засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;

¾ систематичні опитування дають можливість визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;

¾ на їх основі видаються рекомендації щодо необхідного коригування іміджу й персоналізованого зв’язку кандидата з виборцями.

До політичного маркетингу належать також „технології розвитку або експлуатації проблеми” і „технології захисту”.

Підвищена увага до особи політичного діяча викликає у його супротивників бажання його скомпрометувати. При цьому іноді використовують прийом, який в юридичній практиці має назву „дифамації”, тобто поширення чуток, які компрометують кандидата.

Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:

¾ усе, що сказано, брехня, я не буду давати цьому відсіч;

¾ так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;

¾ так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться;

¾ атака на опонента: людина, яка це сказала – нечесна людини.

Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологіями політичної боротьби.

Детальніше проаналізуємо засновування тих чи інших політичних технологій на прикладі виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність дій, до яких вдаються партії, виборчі об’єднання чи окремі кандидати та їх команди для досягнення передвиборчих завдань.

Перша в історії спеціалізована служба по проведенню політичних (у тому числі виборчих) кампаній була організована в 1933 р. в Каліфорнії журналістом К. Уайтекером і рекламним агентом Л. Бакстером. За 1933-1955 рр. вони провели 75 політичних кампаній, в 70 з яких здобули перемогу.

Поступово накопичувалися матеріали в галузі вивчення електоральної поведінки громадян і факторів, що впливають на вибір певних кандидатів чи політичних сил. Виборчі кампанії стали розглядатися спеціалістами як такі, що піддаються аналізу, прогнозуванню та регулюються за допомогою застосування тих чи інших політичних технологій.

Виборча технологія – це сукупність способів впливу на маси з метою вплинути на їх електоральну поведінку та спонукати їх віддати свій голос за певного кандидати чи партію. Головна особливість виборчих технологій – їх спрямованість на включення соціально-психологічних механізмів, які регулюють поведінку виборців, звернення до переконань громадян, їх ціннісних орієнтацій, інтересів, настроїв, прагнень.

Сучасний підхід до виборчих технологій відзначається необхідністю поєднання практичного досвіду політичної боротьби та наукового знання. Важливо не стільки знати добре відомі прийоми передвиборчої боротьби, але й розуміти глибинні причини успіху чи невдачі конкретних технологій.

Виборчі технології в руках професіоналів стають досить сильною зброєю, яка дозволяє помітно змінювати електоральні симпатії тих чи інших груп населення. Проте це стає можливим тільки в тому випадку, якщо виборчі технології застосовуються комплексно, у відповідності з науково обґрунтованою стратегією виборчої кампанії, якщо вони враховують поведінку політичних суперників, а також реальні процеси, що відбуваються у масовій свідомості.

На основі аналізу передвиборчої ситуації виробляється певна стратегія виборчої кампанії, яку можна визначити як сукупність інформаційних тем, розкриттю яких повинна бути підпорядкована вся виборча кампанія.

Стратегічний задум виборчої кампанії може бути реалізованим тільки в конкретних справах самого кандидата, його команди та їх добровільних помічників. Вибір тих чи інших прийомів безпосередньо залежить від обраної тактики, тобто сукупності прийомів та способів дії, які безпосередньо визначаються розвитком ситуації та намірами діючих осіб.

Можна визначити кілька основних напрямів у виборчому процесі:

¾ створення гасла, тобто короткого звернення до виборців, яке стає лейтмотивом всієї виборчої кампанії;

¾ створення інформаційних приводів;

¾ підготовка та поширення політичної реклами;

¾ організація виступів кандидата перед виборцями.

В сучасних умовах кандидату та його команді доводиться вести виборчу кампанію в гострій конкурентній боротьбі за голоси виборців, яка відбувається по трьох напрямах:

¾ просування позитивного іміджу кандидата та його програми;

¾ критика, викриття недоліків суперників;

¾ захист вразливих сторін кандидата та його програми від критики з боку суперників.

В ході будь-якої виборчої кампанії доводиться вирішувати питання про співвідношення цих трьох напрямів. Можна побудувати передвиборчу боротьбу на пропаганді своєї програми. Переважно цей шлях обирають партії та кандидати, які знаходяться при владі та досягнули значних позитивних результатів. Можна обрати в якості головного напряму критику, викриття конкурентів. Як правило цей шлях обирають опозиційні сили, або кандидати, які знаходяться при владі, але не змогли досягнути помітних позитивних результатів. Якщо ж в передвиборчих змаганнях пріоритетним стає третій напрям – захист іміджу, програми, то це говорить про слабкість кандидата та його команди. Учасник передвиборчого змагання, який перейшов до оборони. Як правило приречений на поразку, бо в масовій свідомості починає працювати стереотип: ”якщо виправдовується, значить, винуватий”.

Досить часто передвиборча боротьба набуває надзвичайно жорстких форм, фактично перетворюючись на змагання ”брудних виборчих технологій”:

¾ свідоме поширення спотворенних фактів з метою компрометації суперника в очах виборців;

¾ підкуп виборців;

¾ висунення у виборчому окрузі однофамільців кандидатів-суперників з метою дезорієнтації виборців;

¾ проведення агітації від імені суперника в день, коли вона заборонена;

¾ поширення анонімної антиреклами і т.д.

Окремо проаналізуємо ті виборчі технології, які найчастіше використовувалися у ході виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади в 2002 р.

Найпоширенішими виборчими технологіями стали технології типу ”Нагадую, це - Я”, що використовувалися в розрахунку на:

¾ звичайну, пересічну особистість, котра є своєрідним статистичним представником електорату, не має великих, а то й майже ніяких зазіхань на владу, вважає, що від її голосу, точки зору в цілому мало що у суспільстві залежить, а тому на неї може вплинути авторитет відомого, пізнаваного кандидата:

¾ те, щоб ознайомити виборців зі своєю особою, нагадати про себе, прозондувати, а чи сприймає його громадськість, чи варто взагалі далі прагнути сподобатися електоратові.

Доволі популярною була технологія типу: „Я зроблю те, чого ніхто не зможе зробити”. Яскравим прикладом використання цієї технології може бути кампанія партії „Яблуко” спрямована на скасування податку на додану вартість, коли один з її лідерів Г. Балашов навіть опублікував свою „Казку про злі податки, або про те, як добрий Брод і відважний Бал врятували планету Щастя”, у якій чітко простежувалися аналогії з прізвищами самого автора та лідера „Яблука” М. Бродського.

Досить часто як окремі кандидати та партії вдавалися технології „клонування”. Варто згадати про виборчий блок „За Ющенка” О. Ржавського, до якого жодного відношення не мав лідер електоральних симпатій В. Ющенко, Блок „Народний Рух України” Б. Бойка, до якого популярний з кінця 80-х років Народний Рух України не входив, чи однофамільця лідера Соціалістичної партії України О. Мороза, котрий стояв першим номером Всеукраїнської партії трудящих. Проте розрахована на деяких неуважних виборців ця технологія виявилася мало результативною, помітно не вплинувши на зменшення кількість голосів тих, проти кого вона була спрямована.

Досить ефективним засобом впливу на виборчі симпатії стали технології типу „теледебати”.

Досвід останньої виборчої кампанії в Україні вказує на зростання використання „брудних виборчих технологій”. Проте в своїй переважній більшості українські виборці вже навчилися не піддалися їхньому впливові, а нерідко їх застосування призводить до протилежного для організаторів наслідку – зростання популярності кандидатів чи партій проти яких вони були спрямовані. Політичне маніпулювання межує з політичною демагогією. А це популізм, підтасовування фактів, виголошення безвідповідальних заяв. Останнім часом модною стала міфологізація певних понять у політичному процесі. Демагогія завжди активна у період соціальної нестабільності у будь-якому перехідному суспільстві. Втручання здійснюється через духовний, психологічний тиск. Політичне насильство спостерігається тоді, коли інтереси суб'єктів політичного процесу прямо протилежні. Розв'язанням цього можуть стати гуманні способи подолання суперечностей.

Читайте також:

1. D і 3D технології креслення в AutoCAD
2. OLAP-Технології
3. PR-ІНСТРУМЕНТАРІЙ І МАНІПУЛЯТИВНІ ТЕХНОЛОГІЇ
4. PR-технології у виборчій кампанії.
5. PR-технології.
6. Web-технології
7. Варіантне проектування технології зведення будівель та споруд.
8. Вартість Internetу для підприємств-користувачів. Internet-технології та формування бізнес-фокусу споживача.
9. Виборчі технології як найважливіша складова ПР
10. Визначте соціально-економічні та політичні фактори утворення Київської Русі.
11. Використання в логістиці технології автоматизованої ідентифікації штрихових кодів
12. ВИРОБНИЧІ ПІДРОЗДІЛИ АРХІВУ ТА ОСНОВНІ АРХІВНІ ТЕХНОЛОГІЇ

Переглядів: 1374