• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Нація як суб’єкт політики

За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 4 тисячі етносів, з яких лише 800 досягли стадії нації. Націй, які налічують 10 млн. чоловік, лише 67. Серед найбільших націй світу китайці, які становлять 934,0 млн., хіндустанці - 180,5, американці - 172,2, росіяни - 138,6, араби - 133, японці - 115,7 млн. та ін. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такої стадії розвитку, переважна більшість з них є малочисельною.

До етнонаціональних спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких умов:

¾ на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію;

¾ при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів;

¾ у міжнародних відносинах;

¾ у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Етнос - давньогрецький термін, що означає „народ”, „плем'я”. „Етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільностей, причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Як і нація, етнос належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонтальний поділ окремих суспільств і людства в цілому. Мiж тим, коли йдеться про рівень їх консолідованості і політичної суб’єктності, ці спільноти iстотно рiзняться.

Поняття “етнос” вживається для позначення історичних спільнот різного ступеня консолідації, що належать до однієї культури, але зовсім не обов’язково усвідомлюють себе як політичну єдність. Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — в рамках однієї державності (що додатково сприяє появі і зміцненню спільних рис та формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо і багатьох інших факторів, які на сьогоднішній день ще недостатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики і естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як «свої», узвичаєні, «нормальні» форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і в більшій або меншій мірі усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези зразка: «ми» - «вони», «свої» - «чужі», «звичне, наше, рідне» - «дивацьке, чуже, далеке».

Нині „етнос” вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а „на­род” набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці виокремлюють восновному два трактування етносу:

1. певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);

2. форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідо­мості й поведінки. Існує ряд інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність, і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) та ін.), які не є обов'язковими для визначення того чи іншого ко­лективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом є системним зв'язком між людьми.

Етноси характеризуються спільністю поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищі й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є фунда­ментом етнічної традиції, яка включає культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства - неповторні за своїми особливостями у кожному етносі.

Звідси випливає, що немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати характерних для даного етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі - обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Що ж визначає обличчя етносу, що приводить його у стан активної діяльності? Серед численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність - ознака, яка ви­никає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) та утворює всередині популяції певну кількість людей, що мають посиле­не тяжіння до дії. Ці люди - пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні фази - піднесення, певної інерційності й занепаду. Різні етноси мають різні показники активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у політичному, соціальному та культурному аспектах.

Етнічні процеси – це зміни у складі та способі життя певного етносу або навколо нього і зв’язку із ним, які зумовлюють сутнісні зрушення в його бутті як суб’єкта політичних відноси. Окремо виділяють етнотрансформаційні процеси, які зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частини, включення окремих його груп до складу інших етносів, або ж припинення існування одного етносу та виникнення інших. Виявами таких процесів можуть бути еміграція великої частини етносу, створення чи розпад великих полі етнічних державних утворень, війни та міжнародні конфлікти.

Загальна ознака динамічного стану будь-якого етносу - здатність нової популяції до так званого „наднапруження», яке виявляється або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних терито­ріях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговельній та іншій діяльності.

Етнічна група – це частина якогось етносу, котра через різні обставини (зміна кордонів, еміграція, депортація тощо) відірвалась від нього, опинилась в „чужій країні” і, перебуваючи і в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості і часто діє як організована спільнота. Це також група людей, споріднених або хоча б близьких за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територією проживання, рисами матеріальної і духовної культури, звичаями та інши­ми ознаками. У міжнародному праві замість термінів „етнічна група” та „національна група” вживається термін „національна меншина”.

Український етнос складається з осіб, хто незалежно від країни проживання вважає себе українцем або особою українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці та ін.) - частини українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки та ін.), які мають деякі специфічні риси, зокрема мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо є етнографічними групами.

Народність - це історично сформована мовна, терито­ріальна, економічна і культурна спільність людей, яка пере­дує нації. Вона характеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народ­ностей істотно відрізняються. Народність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

На сьогодні виникає багато питань, пов’язаних із діяльністю національних меншин, проте фундаментальним на рівні правових та політичних відносин залишається проблема термінологічних визначень, що здійснюється доволі таки непросто. Ось деякі поняття, які ми досить часто вживаємо та зустрічаємо у засобах масової інформації для визначення національних меншин: “національна меншина”, “етнічна меншина”, “національна група”, “етнічна група”, “етнонаціональна група”, “недомінуюча етнічна група”. Значну частину цих понять важко перенести на правову основу, але вони доволі часто вживаються в політичній та суспільній лексиці. Важливо зауважити, що тлумачення цих понять у політичній та суспільній лексиці є доволі таки вільним і часто ці поняття розглядаються як синоніми. Однак існує необхідність уточнення вже раніше встановлених категорій, а також пояснення виникнення нових термінологічних понять, які все частіше вживаються дослідниками. Практично в кожній державі, тим паче в процесі становлення національної правової системи, ведуться постійні дискусії навколо визначення різних категорій населення, які відносяться до національних меншин. В науковій літературі, зокрема, в англійський, все частіше національна меншина заміняється поняттям “недомінуюча етнічна група” (non-dominant ethnic group).

Окремо виділяють і таку категорію як „корінні народи”. Це перш за все ті народи, які з давніх давен проживають на землі предків, мають спільні мову, культуру, релігію і не мають власної державності (кримські татари, кримчаки, курди).

Сучасна етнонаціональна структура українського суспільства відповідно останнього перепису населення (грудень 2001 р.) виглядає наступним чином. Найбільш чисельним є український етнос: титульна нація становить 37.5 млн. Найбільш чисельною національною меншиною є росіяни – 8.3 млн. Вісім національних меншин представлені кількістю від 100 тис. до 500 тис.: білоруси (275 000), молдавани (258 600), кримські татари (248 200), болгари (204 600), угорці (156 600), румуни (151 000), поляки (144 100), євреї (103 600), вісім національних меншин та етнічних груп – кількістю від 30 тис. до 100 тис.: вірмени (99 900), греки (91 500), татари (73 300), роми (47 600), азербайджанці (45 200), грузини (34 200), німці (33 300), гагаузи (31 900). Решта етнічних груп представлені кількістю менше 30 тис.

Особливу роль у процесах утворення і функціонування держав відіграють великі людські спільноти — нації. Слово «нація» походить від латинського natio (рід, плем’я). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі «націями» називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об’єднаних кровними зв’язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму . У своїх промовах Цицерон називав «націями» віддалені і «варварські» народи. Аналогічний термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. У період Середньовіччя з розвитком знань про довколишній світ розвивається етнічне розуміння цього поняття. Досить поширеним слово «нація» у середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські «нації» складалися за принципом спільного географічного походження та мови. Приблизно з кінця XIII ст. виникло ще одне значення поняття «нація» — цим терміном об’єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, причому до «нації» входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. «Нації» були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об’єднаних територіальною ознакою. Таким чином термін набував вагомішого змісту, оскільки давав відчуття приналежності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої нації.

У XVI — XVII столітті в Англії, а пізніше Франції у в результаті формування «національних» держав у Європі, розвитку «національних» мов, які прийшли на зміну латині, і «націоналізації» церков поняття нації пов'язується з такими категоріями, як «громадянство», «держава», означаючи приналежність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй «Енциклопедії» визначав «націю» як значну кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом.. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації і держави залишається характерним Західній Європі в XIX—XX ст.

Одним із перших визначень поняття «нація» у новітню епоху (власне, в епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається праця Ернеста Ренана (1823 — 1892) «Що таке нація?». Для французького вченого поняття «нація» належало до сфери суспільної психології, моралі та політики.

«Нація» для нього була невідривною від почуття спільності, що грунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як «духовний принцип» існує у двох часових вимірах: у минулому і сьогоденні. «Нація — наголошував Е. Ренан — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості”.

В той же час в німецькій мові поняття нації підкреслювало єдність німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій.

Найбільший вплив на сучасне розуміння нації зробили ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Сміта.

Для соціально-демографічного підходу Дойча («Націоналізм і соціальна комунікація», 1966) характерне функціональне визначення нації як групи, у межах якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами.

Ґелнер («Нації і націоналізм», 1983) вважав, що нація є результатом потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо пов'язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Ґелнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтеліґенції.

Разом з тим Сміт («Походження націй», 1989), навпаки, підкреслює, що сучасні нації органічно зв'язані з доіндустріальними спільнотами, що позначаються ним як етнії. За Смітом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються шляхом бюрократичної інкорпорації нижчих соціальних груп у рамках однієї держави. Провідну роль у формуванні нації з народних етній відіграє інтеліґенція, що бореться за збереження етнічних традицій.

Як бачимо, до XII-XIII ст. Термін „нація” вживався переважно щодо етнічних спільнот. Протягом XVI-XVII ст. цей термін все відчутніше набуває політичного змісту. Нація ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури чи віросповідання. Як пише П.Уайт, слово „нація” знаходило більше розуміння і підтримки серед народу, ніж слово „держава”. Особливої популярності цей термін набув після Великої Французької революції, після чого цей термін вживається у значенні політичної, а не етнічної спільноти, хоча завжди залишається важливим елемент етнічності (мова, культура, звичаї тощо ).

Нація уособлює горизонтальну диференціацію людства, віддзеркалюючи багатство його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм в нові часи. Розглядаючи нацiю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки «полiтичностi» цієї спiльноти, визначає специфічні риси нацiональної свiдомостi та її найсуттєвішої складової частини — нацiональної iдеї. Водночас визначення суті нації як історичної спільноти та шляхів її формування є одним з найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Нації вступають у політичний процес як його суб’єкти задля задоволення своїх соціально-культурних потреб, а також політичних та економічних інтересів, рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб’єктами політики на внутрішньополітичному рівні можуть також виступати частини націй чи етносів, що з певних причин опинились в іншому етнічному середовищі -- національні групи та меншини.

Для визначення поняття нація використовують три головних підходи

1. духовно-психологічний прагне розглядати націю поза системою суспільних зв’язків. Деякі ідеалістичні концепції трактують „національний дух” як провідний, а іноді і як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як „психологічне поняття», без свідому психологічну спільність або спільність, засновану на „голосі крові”. Існує й така точка зору, згідно з якою нація - спільність долі, союз однаково мислячих людей, об'єднаних спільністю характеру.

2. політичний підхід розглядає націю в державно-правовому аспекті без урахування палітри суспільних відносин. Етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили в силу різних причин своєї національної державності називатися націями.

3. історичний визначає націю на підставі залучення широкої групи соціальних факторів, де головним є народження усталених економічних, торговельних зв'язків в минулому, коли розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зрушення в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно є багато визначень нації:

¾ французькі політологи вважали, що нація - це насамперед спільність історичної долі.

¾ марксисти вважали, що нація - історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури.

¾ американський енциклопедичний словник Вебстера визначає націю як історичну спільність людей, яка має наступні спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Цей самий словник далі визначає націю і як політичну спільність - нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою.

¾ концепція нації Е. Сміта грунтується наявності національної державі на певній території або на наявності змагання за неї, а найголовнішими рисами націо­нальної ідентичності, за Смітом, є: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Ж. Боден (1520-1595) започаткував поділ народів на “здатних до політичного життя” і, відповідно, - “не здатних”. Загалом протягом XVI-XVIII ст. термін “нація” все більше набуває політичного змісту. Нація дедалі більше ототожнюється із державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання.

Серед великого розмаїття теоретичних підходів до розуміння суті націй, передумов і способів їх формування, можна віднайти немало такого, що об’єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень. Їм передували (а до деякої міри і сьогодні співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об’єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно етнічного та етно-політичного підходу, є етносом на певній стадії його розвитку і зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно етнічно-політичного підходу, полягає в тому, що етноси як попередники націй, проходять певні стадії розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен в ширші етнокультурні об’єднання і аж до перетворення цих об’єднань в самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. Їх суспільна свідомість поступово «політизується», вони стають учасником політичного процесу і трансформуються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації етносу та його руху до перетворення в національну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI — XVII ст.) на Україні. Повстання i нацiонально-визвольна вiйна пiд проводом Б. Хмельницького 1648–1654 р.р. засвідчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи політичною спільнотою, він прагнув зберегти свої здобутки в сфері суспільно-політичної творчості, відстояти незалежність у відповідності до принципу «один народ — один політичний устрій». Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватись досить рано. Проте пізніше цей процес перервався через внутрішні і зовнішні причини, і остаточно нація сформувалась лише на кінець ХІХ– початок ХХ ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VІ–VІІ ст., а може й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу половину XІІ століття.

Формування націй, яке, починаючи з XVIII століття, відбувається повсюдно, проходить під вирішальним впливом процесів, які в західній науці дістали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підгрунтям націогенези, її головним, найзагальніше сформульованим чинником. Як зазначає один з відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація одночасно є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як зазначає Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. З цієї точки зору, нація - це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, яка поділяється усіма, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ суспільства був настільки глибоким, що не дозволяв народу сконсолідуватись у цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність всередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами в рамках етносу. Держави створювались за династійним принципом і саме династії мали право об’єднувати та роз’єднувати етноси, і це їх право вкрай рідко ставилось під сумнів суспільною свідомістю. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця ХVІІІ ст., прийшло усвідомлення, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові бар’єри, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними і рівними в правах, такими що мають свої інтереси і здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали інакше дивитися на самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалась через відповідь на питання: „чиї ми?”, то тепер головними стали питання: „хто ми?”, що нас єднає, чим ми відрізняємося від інших народів?, тощо.

Отже, усвідомлення етносом своїх інтересів, прагнення захищати їх політичними методами і за допомогою такого політичного інституту, як держава, говорить про його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження поняття нації мало два виміри:

1. внутрішній (соціально-політичний), що виник внаслідок усвідомлення антитези “народ—правителі” і втілився в ідеях народного суверенітету і рівноправності всіх людей, що складають громадянське суспільство і націю;

2. зовнішній (етно- або культурно-політичний), пов’язаний з розумінням окремішності і культурної гомогенності даного народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати відносини з іншими народами.

Структурно, з точки зору її складників, нація є громадянське суспільство плюс національна (тобто створена культурно спорідненим народом) держава. Функціонально, тобто з точки зору виконуваних спільнотою соціальних ролей, нація є форма і наслідок соціально-політичної мобілізації в нові часи, суб’єкт політичного процесу, захисник інтересів і архітектор майбутнього певного суспільства.

На початкових етапах існування нація може мати свою державнiсть, а може й не мати її. В політичному житті вона може бути репрезентована полiтичними партiями, суспiльно-полiтичними рухами та iншими недержавними iнституцiями. Але на вiдмiну вiд етносу — явища культурологiчного, нацiя завжди є спiльнотою полiтичною, формування якої є водночас процесом зростання її внутрiшньої солiдарностi, встановлення ефективнішого контролю спільноти за поведiнкою її членiв. І якщо члени спільноти пiдкоряються вимогам згуртованостi i поділяють прихильність до групових символів, то група досягає статусу нацiї. Іншими словами, нація — це етно-політична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

Науковці виділяють декілька теорій нації, зокрема, це:

1) етнічна теорія нації, найбільший вклад у розвиток цієї теорії зробили такі вчені як Г.Нільссон, М.Новак, Е.Сміт. Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

2) історико-економічна теорія нації -- ця теорія пов’язана із класиками марксизму-ленінізму; нація розглядається як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один з важливих факторів суспільного прогресу.

3) культурологічна теорія нації, засновник Карл Реннер. Нація – це перш за все культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної культури і особливо мови.

4) політична теорія нації, вона сформувалась на початку XVII ст. І одним із її засновників вважають Г.Гроція. Ця теорія пояснює націю як політичну спільноту, котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення.

5) психологічна теорія нації – одна з перших та найпоширеніших Засновники цієї теорії – Дж.Віко, І.Кант, Ф.Шелінг, Г.Гегель, Е.Ренан, Ю.Липа та ін., які розглядали націю як „дух народу”, люди, об’єднані національною волею, національною свідомістю.

Ще більш політичного характеру набула теорія нації у Північній Америці, оскільки американська нація формувалася за політично-територіальним принципом. У США була застосована політика так званого “плавильного котла”, яка відіграла свою конструктивну роль у становленні американської політичної нації. Згідно з нею, у США немає територіально-адміністративних одиниць за етнічною ознакою, а етнокультурні особливості об’єднують людей на культурній основі.

Саме таке “етатичне” (від французького etat - держава) тлумачення нації найпоширеніше нині у країнах Заходу, де порівняно рано сформувались національні держави. Становлення націй як історичних спільнот тут було пов’язане з розвитком ринкових відносин, внаслідок чого формувалось громадянське суспільство, котре, власне, і є нацією. Її природа полягає у подоланні етнічної виокремленості людей, залученні їх до широкої системи соціальних та культурних взаємин. Крім того, основою національної ідентичності є територіальний принцип та громадянські права, а не “народна культура”.

Нація - це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, довкола певного, як правило, найчисленнішого етносу, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв’язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському. З цієї точки зору, нація - це соціоцивілізаційне утворення, різноманітні аспекти якого у взаємозв’язку утворюють неповторний спосіб її буття. Тому в окремих публікаціях поділ націй на “політичні” і “етнічні” пов’язаний з існуванням у деяких країнах моноетнічних націй або так званих титульних етносів у багатоетнічному суспільстві, тимчасом як в інших країнах ні перших, ні других немає. Титульний етнос дає своє ім’я країні, геополітичній площині та державі. Однак його статус у багатоетнічному суспільстві не фатальний, роль його історією навічно не фіксується, а ситуативно передається від одного народу до іншого.

Титульним народом - етносом - у багатоетнічному суспільстві, як правило, є найчисленніший та найстаріший, який робить найвагоміший внесок у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він дає своє ім’я не лише країні, а й державі та атрибутам влади - території й кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типові економіко-господарської діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів та ін.

В Україні ми прагнемо створити політичну націю. Саме тому нам видається найбільш прийнятним таке розуміння політичної нації: вважається, що коли суспільство і держава стають відповідними один одному, тоді вони створюють політичну націю. Якщо вони не здатні цього зробити, то у частини населення з’являється бажання створення іншої держави. В тому випадку, коли концепція нації ґрунтується на соціальних критеріях і розвиток суспільства входить у протиріччя з державою, окрема етнічна спільнота намагається створити власну державу. Тобто політична нація повинна охоплювати всіх громадян певної держави попри їхні відмінності^.

Зрештою варто відзначити, що у XX ст. з’явилась і ще одна цікава концепція нації, яка, очевидно, буде актуальною у наступні десятиліття. Йдеться про висунення деякими західними вченими під впливом інтеграційних процесів у Європі ідеї про появу націй нового типу, а саме “мультинаціональних” націй, зокрема європейської. Започаткував таку концепцію відомий іспанський вчений X. Ортега-і-Гассет (1883-1955).

Важливою й неодмінною ознакою нації слід вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана із самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення «ми — вони», але й державна, політична, як правило, поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги дістають остаточне оформлення в національній ідеї, яка зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Національна ідея повинна відповідати сучасним національним та світовим процесам, бути включеню в них , достатньою мірою скоригованою. Також національна ідея має відображати та втілювати національні інтереси, мету та пріоритети нації.

Національна свідомість - це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі його представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду самопочуттів, включаючи такі національні почуття, як почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності і волі до здійсненій національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, це буденний, теоретичний та політики-державний.

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є звичаї і традиції, в яких закодована соціальна пам'ять народу і які виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття „свідомість нації”. В ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та здобутки культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, ета­пи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені та­кож соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені „зрілості” пов'язують з утворен­ням певних етнічних спільнот - племені, народу, нації.

У ході етнічних процесів під впливом природних умов, особливостей господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для даної етнічної групи спільні риси матеріальної і духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є спільна родова назва даної групи - етнонім. З метою захисту свого існування, дальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання в свою соціально-територіальну організацію - в національну державу. Етногенез (походження народів) включає в себе як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виділяють чотири етапи розвитку націй:

1. міжетнічна сумісність, ти­пова для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес внутрішньонаціонального обміну, коли утворюється ядро нації із тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

2. перехідний, кризовий період, оскільки нова спільнота не­ухильно втягується у другий етап міжетнічної сумісності, коли наростає процес первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально-споживчими.

3. вторинний процес внутрішньонаціо­нального обміну, коли міжетнічна, тепер вже власне національна, сумісність досить стабільна і вимагає відповідних зрілих, фор­малізованих відносин - більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

4. етап міжетнічної суміс­ності національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етніч­них груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Ряд політологів вважають, що нація формується на етніч­ній основі і що цей процес має три стадії:

1. академічний, коли пев­на етнічна група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї і вірування, складає слов­ники.
2. культурний, коли відбувається становлення літератур­ної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей.
3. полі­тичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, неза­лежності, суверенізації.

Національний суверенітет - це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гор­дості та гідності.

Національний суверенітет - це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в певній ситуації. У суверенітеті нація знахо­дить правовий захист, свободу національного розвитку та на­ціональну незалежність. Національне відродження – це перетворення етносу в націю, вихід на арену політичного життя. Національне відродження також передбачає відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній та політичній сферах, а також модернізацію усіх сфер життя.

Сучасні правові та міжнародні норми визначають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав.

Принцип самовизначення нації означає самостійне вирішення нацією своєї долі через відокремлення від інших народів і утворення власної держави, або ж навпаки, через об’єднання з іншими державами чи входження, на підставі вільного самовиявлення, до складу будь-якої іншої держави. Цей принцип включає в себе право самостійно, без будь-якого втручання ззовні визначати форму своєї державності, впроваджувати самоврядування тощо. У політичну практику принцип самовизначення націй увійшов наприкінці XVIII ст., а офіційне визнання принципу самовизначення народів пов’язують із періодом завершення першої світової війти та утворення Ліги націй. Найпоширенішою формою національного самовизначення є утворення самостійних національних держав. Форма політичного самовизначення нації визначається різними чинниками, зокрема, економічним та культурним потенціалом нації, умови державотворення, цілісністю нації, рівнем політичної свідомості тощо.

Національне відродження – це політизація свідомості етносів, перетворення їх у більш консолідовані та політичні активні спільноти нації, прагнення до здобуття суверенітету і творення власних держав. Характер національного відродження значною мірою залежить від того, яких саме народів він стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, а нація переходить на вищий рівень розвитку. Національне відродження – це перш за все модернізація нації, оновлення усіх сфер її життєдіяльності. Разом з тим національне відродження включає відновлення національних традицій, повернення до джерел.

У 1991 р. почався про­цес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітар­ної держави - України. Її територія неподільна і недоторкана. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюється захист та охорона національної державності українсь­кого народу. Україна самостійна у вирішенні питань свого державно­го життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються на основі договорів, укладе­них па принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внут­рішні справи.

Читайте також:

1. III ПОЛІТИКИ.
2. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
3. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
4. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
5. Агресивний тип дивідендної політики включає метод стабільного приросту дивідендів і метод постійного коефіцієнта виплат.
6. Ад’юнкт (аспірант) як суб’єкт наукової діяльності
7. Активний характер соціальної політики.
8. Аналіз економічноїї політики за допомогою моделі Мандела-Флемінга. Випадки вільного та фіксованого валютного курсів.
9. Аналіз посередників в системі розподільчої політики
10. Антиінфляційної політики
11. Анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності.
12. Аншлюс Австрії. Мюнхенська конференція та її наслідки. Крах політики західних держав щодо умиротворення агресора

Переглядів: 925