Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Групи інтересів

Розкриваючи суть політики як суспільного явища, функціонування політичної системи, зміст і ефективність політичної діяльності пересічного громадянина та політичного лідера, не можна обійтись без поняття суспільного інтересу.

Інтереси –це об’єктивні відносини між потребами й середовищем, у якому потреби реалізуються внаслідок певної діяльності.

Суспільний інтерес–спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соціальний інтерес спрямований на соціальні інститути, установи, норми взаємовідносин у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб.

Вихідним пунктом аналізу суспільних інтересів є категорія суспільних потреб. Потреби як спосіб реалізації суспільних відносин становлять іманентну сутність особистості; інтереси являють собою ’’зовнішню’’ форму суспільних відносин. Зміст інтересів формується на основі як потреб, так і соціальних засобів, залучених до реалізації останніх.

Людина задовольняє свої потреби тільки в суспільстві, і можна сказати, що інтереси реалізуються тоді, коли вирішуються протиріччя, спричинені потребами різних соціальних верств і груп. Інтереси мають об’єктивний характер, тому одним із суттєвих питань є їх усвідомлення. Успішність реалізації інтересів різних соціальних верств, класів, груп безпосередньо пов’язана зі ступенем їх усвідомленості: якщо об’єктивні інтереси не усвідомлені або усвідомлені незадовільно, будь-яка соціальна група може або досягти мети, яка об’єктивно не відповідає її інтересам, або взагалі не прагнути вигідного для себе рішення.

Усвідомлення інтересів передбачає також їх диференціацію на поточні й фундаментальні. Перші відображають умови існування суб’єкта, пов’язані з задоволенням елементарних потреб; другі тісно пов’язані з основними умовами існування індивіда, з суттю даного соціально-економічного ладу.

Абсолютизація інтересів у масовій свідомості сприяє появі політичних лідерів, які в своїй діяльності можуть виявити певні інтереси, але не осягнути суспільно значущих цілей. У цілому слід відзначити, що функціонування політичної влади – складний процес, який базується на усвідомленні соціальних інтересів. Воно необхідне для того, щоби зуміти винести рішення, адекватні ситуації, а також ті, що в майбутньому служитимуть інтересам різних соціальних груп.

Групи інтересів та групи тиску існують упродовж всієї історії людства, з тих пір коли почали складатись системи влади. Специфічність конкретної групи інтересів проявляються в тому, що, по-перше, саме конкретний інтерес відрізняє цю групу від інших суб’єктів господарської діяльності, по-друге, що ці інтереси можуть виходити за межі норм, правил, навіть закону, по-третє, що вони повинні мати можливість представити свої прагнення державним структурам. Специфічність інтересу є одним із базових ознак групи. Інша характеристика – можливість реалізувати свій інтерес.

Соціальна структура суспільства породжує складну конфігурацію різноманітних групових інтересів.Основоположником теорії груп інтересів вважають американського політолога А. Бентлі, який перший визначив групи інтересу та їх діяльність як предмет політологічного аналізу. Проте А. Бентлі та Д. Трумен трактували групи інтересів та їх вплив на соціально-політичні процеси як виключно американський феномен, де групи виступали як єдині рушії політичного процесу.

Група інтересів– це свідоме об’єднання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Групи інтересів – це переважно добровільні організації різного спрямування (професійні, молодіжні, феміністські, релігійні, культурні тощо), які мають значну автономію. Такі організації, не претендуючи на політичну владу, прагнуть впливати на неї для забезпечення своїх специфічних інтересів.

Взаємодія груп інтересів з владними структурами та між собою через систему формалізованих і неформалізованих зв’язків є основою налагодження і підтримання консенсусних відносин в межах демократичного політичного устрою. Діяльність кожної групи інтересів важлива, оскільки всі вони спільно створюють плюралістичне середовище для вироблення державної політики. За умови представленості інтересів лише невеликої кількості груп позитивний ефект їх діяльності фактично втрачається, оскільки вже не можна говорити про них як про канал зв’язку між суспільством і державними органами та про забезпечення ними представництва інтересів суспільства.

Одну із перших класифікацій груп інтересів запропонував Г. Алмонд, який поділяв їх на:

¾ дезорієнтовані групи, які не мають жодних інституційних основ та об’єднують людей, які протестують проти конкретної політики;

¾ групи, які не мають характеру асоціацій, тобто ті, які ґрунтуються на класовій, культурній або етнічній ідентичності, які висловлюють свої інтереси безпосередньо через індивідів, сім’ю та релігійні інституції;

¾ інституційні групи інтересу – групи, які фактично існують у більших організаціях, зокрема політичних партіях і законодавчих органах влади;

¾ асоціації – специфічні групи інтересу висловлення інтересів (профспілки, організований бізнес).

Політологи також виділяються спонтанні, організовані та інституційні групи інтересів. За ступенем гласності в їх функціонуванні групи поділяються на відкриті (явні) та приховані (латентні); за тривалістю існування – на стійкі і тимчасові.

Прилучаючись до політичної діяльності, спонтанні групи інтересів виступають базовими суб’єктами політики, на основі яких створюються вторинні суб’єкти – асоціації, спілки, об’єднання, які,

по-перше, забезпечують функціональне представництво інтересів спонтанних груп,

по-друге, захищають власні, значно вужчі інтереси, котрі з часом можуть отримати домінуюче значення в їх діяльності.

Ці групи називають організованими групами інтересів. Коли вони чинять безпосередній тиск на владні структури, то водночас виступають і як групи тиску.

Групи тиску–це такі об’єднання громадян, які безпосередньо не борються за владу, але наполягають на врахуванні своїх інтересів при здійсненні політики (профспілки, підприємницькі об’єднання тощо).

Західні політологи під групами інтересів розуміють саме ті, вторинні утворення, що проявляють політичну активність, репрезентуючи і захищаючи певні інтереси за допомогою різноманітних акцій тиску. Визнаючи, що в деяких випадках ці два поняття повністю або частково збігаються, очевидно, доцільно розмежувати „групи інтересів” як ширші спільноти людей, що усвідомлюють специфіку своїх інтересів і ставлять завдання їх захистити, та „групи тиску” – організації та об’єднання, що безпосередньо зайняті захистом групових інтересів за допомогою активних дій у сфері політики.

Серед організованих груп інтересів і груп тиску виділяють:

¾ захисні групи, що створюються заради захисту власних матеріальних та професійних інтересів або інтересів ширшої соціальної групи, яку вони репрезентують (профспілки, об’єднання підприємців, творчі спілки, організації ветеранів тощо).

¾ функціональні (проблемні) групи, що створюються задля просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості та урядів. Вони об’єднують суспільно активних людей, котрі прагнуть розв’язати проблеми, що зовсім не обов’язково стосуються їхніх власних інтересів (захист прав людини, захист довкілля та ін).

Серед організованих (захисних і проблемних) груп інтересів є як стійкі, так і тимчасові утворення. Останні виникають переважно тоді, коли людей об’єднує якась одна особливість їх суспільного становища, яку вони хочуть змінити або нейтралізувати політичними засобами, або хвилює якесь одне конкретне питання, спонукаючи їх до політичної участі (біженці, прихильники проведення референдуму з якогось конкретного питання тощо).

Проміжне становище між спонтанними та організованими групами інтересів займають так звані інституційні групи інтересів (військові, бюрократія, церква).

Усі охарактеризовані раніше групи відкрито заявляють про свої інтереси, пропагують свої програми, прагнуть мобілізувати якомога ширшу підтримку громадськості і вплинути на уряд. Функціонування структурованих відкритих інтересів становить інституційну основу громадянського суспільства.

Поряд із ними в будь-якому суспільстві існують приховані (латентні) групи інтересів (клани, кліки, мафії, родинно-земляцькі об’єднання).

Клан – це мала група, що існує у рамках великої, виникає стихійно і тому належить до системи неформальних зв’язків. Він намагається за допомогою закулісних дій так сформувати певну суспільну (політичну) структуру, щоб зайняти в ній панівне становище й отримати якнайбільшу матеріальну вигоду. Мета клану – повне панування над структурою без її зміни. Приховуючи методи своєї діяльності, він одночасно афішує свій вплив для розширення кола своїх прихильників.

Мафія – це група осіб, які намагаються досягнути корисливих і владолюбних цілей не тільки в рамках певної організації, а й суспільства загалом. Для того вони налагоджують зв’язки з владними структурами і здійснюють тиск на владоможців з використанням як законних, так і незаконних засобів. Мафія прагне вливати чи навіть формувати внутрішню та зовнішню політику держави задля задоволення своїх незаконних інтересів.

Об’єднання людей на основі родинно-земляцьких зв’язків впливають на суспільну думку, організовують підтримку певних політичних сил та акцій на основі різноманітних контактів між людьми певного кола, незалежно від різниці у світогляді, політичних поглядах, освіті, соціальному статусі.

Приховані групи інтересів існують у будь-якому суспільстві, особливо активізуючи свою діяльність у кризові періоди. За загальним правилом, вплив прихованих угрупувань на політику тим більший, чим менш структурованими є основні, відкриті елементи соціальної структури. В посткомуністичних державах, в тому числі й Україні, до цього додається безпрецедентно сприятливий ґрунт для їх виникнення і функціонування: перерозподіл одержавленої власності при неусталених інститутах влади, слабкість та залежній судової влади, відсутність дієвого впливу з боку переважної більшості суспільства на прийняття важливих політичних та економічних рішень.

Попри помітні відмінності між різними видами груп інтересів і груп тиску, можна констатувати, що вони орієнтуються переважно на однакові напрями та способи впливу. Основними напрями їх діяльності є :

¾ вплив під час виборчих кампаній;

¾ вплив на законодавчий процес;

¾ вплив на кадрові питання;

¾ вплив на прийняття і виконання управлінських рішень;

¾ вплив на суд і судові рішення.

¾ Найчастіше використовуються такі безпосередні способи взаємодії з владними структурами:

¾ особисте послання політичному лідерові (главі держави) або верховному органові правління;

¾ забезпечення собі прямого представництва у правлячій еліті;

¾ контакти між елітами , використання персональних знайомств і зв’язків з людьми при владі;

¾ вплив через бюрократичний (адміністративний) апарат.

¾ лобі (неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних представників або агентів груп, які чинять тиск на владні структури використовуючи політичні, економічні, ідейно-психологічні засоби).

Поряд із прямим впливом на владні структури групи інтересів звертаються і до непрямого тиску, діючи через партії або через громадську думку, яка формується за допомогою засобів масової інформації.

Якщо охарактеризовані раніше способи для певних груп є недостатніми або неефективними, тоді вони вдаються до масових акцій протесту (демонстрацій, пікетувань, страйків). Якщо ж влада і далі продовжує ігнорувати їх вимоги, справа може дійти до збройних конфліктів, повстань, революцій.

Політологи називають такі основні фактори, що визначають впливовість зацікавлених груп:

¾ тип політичного режиму;

¾ рівень легітимності групи, що заявляє про свої вимоги;

¾ здатність групи звернутися до певних санкцій;

¾ ресурси, якими володіє група (фінансове становище, рівень організованості, кількість членів).

Існує два основних підходи до вивчення (дві дослідницькі парадигми) впливу групових інтересів на політику: марксистська теорія класів і класової боротьби та теорія плюралістичного суспільства.

Згідно з марксистським ученням про класи, процес соціальної диференціації діє тільки в напрямі поляризації суспільства на два основних класи (експлуататорів та експлуатованих); кожне класове суспільство має одну головну суперечність – суперечність із приводу володіння засобами виробництва; політична влада завжди є явним або прихованим пануванням (диктатурою) одного класу над іншим. Вирішити цю основну класову суперечність, що має непримиренний (антагоністичний) характер можна тільки за допомогою революції.

Протилежним до охарактеризованого є ліберально-демократична теорія групових інтересівта їх ролі у політичному життя, що знайшла свій вираз у теорії плюралістичного суспільства. Плюралісти погоджуються, що тенденція до дихотомізації суспільного поділу могла діяти в період раннього капіталізму, але заперечують її дії у сучасних розвинених суспільствах. Останні характеризуються складною соціальною структурою, наявністю різних групових інтересів (економічних, соціальних, культурних, професійних), тобто соціальним плюралізмом. Групи перебувають у стані перманентного протистояння, яке не тільки не підриває стабільність соціальної і політичної системи, а й сприяє їй. Адже в такій ситуації представникам заінтересованих груп доводиться постійно шукати шляхів до примирення, вести переговори, укладати союзи, тобто відмовлятися від політики силового тиску й формувати політичну культуру компромісів.

Перевагою плюралістичного суспільства є те, що суспільні групи мають можливості захищати свої інтереси, виступаючи на політичній арені як організовані сили. Р. Далзазначає, що категорією політології є не соціальний чи культурний плюралізм у розумінні ”багатоманітність”, а саме „організаційний плюралізм”, здатний перетворити групи інтересів на суб’єктів політичного процесу. Організаційний плюралізм у сфері громадського життя веде до утворення партій, які є подальшою ланкою представництва й захисту специфічних групових інтересів політичними засобами.

Способи взаємодії організованих групових інтересів між собою та з владними структурами визначаються багатьма факторами, у тому числі й характером самих інтересів. З погляду їх сумісності існує три типи інтересів:

¾ спільні, або такі, що об’єднують різні групи;

¾ взаємозаперечуючі, або такі, що протиставляють групи одна одній;

¾ паралельні, або такі, що не впливають на взаємовідносини між групами.

Перший тип інтересів переважає там, де виникає спільна для усіх або багатьох груп потреба в розв’язанні певної проблеми. Особливий випадок становить збіг інтересів у подоланні загрози існування суспільства, що спонукає до спільних дій населення під час війни, чужоземної інтервенції, природної катастрофи. Такі інтереси задовольняються об’єднаними зусиллями різних заінтересованих груп на підставі тимчасової або довготривалої згоди (консенсусу).

Другий тип інтересів – це ті, які взаємно заперечують один одного. Сам зміст цих інтересів, зіткнення інтересів створює бар’єрів на шляху їх взаємного зіткнення. У таких випадках зустрічаємося з різними формами силового протиборства.

Третій тип інтересів – такі, що існують паралельно, не перетинаючись, що й дає змогу задовольняти одні з них без особливих втрат для інших.

Враховуючи цю класифікацію, логічно припустити, що можливі дві форми взаємодії групових інтересів – конфлікт і згода (консенсус).

Політичний конфлікт–зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Політичні конфлікти виконують низку функції (схема 7.6.).

Джерела політичних конфліктів, їх цілі та наслідки легше пояснити, якщо мати на увазі класифікацію конфліктів на три основних типи: конфлікт цінностей, конфлікт ідентифікацій, конфлікт інтересів.

Конфлікт цінностей– це боротьба навколо уявлення про те, що є правильним або важливим, до яких цілей треба прагнути.

Конфлікт ідентифікацій –це суперечності стосовно вільного визначення громадянами своєї етнічної чи громадянської приналежності.

Конфлікт інтересів пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних інтересів.

Більшість конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструментальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначене як управління ним. Управління конфліктом- врегулювання, розв’язання, придушення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів.

Другою важливою формою взаємодії зацікавлених груп у політиці можна вважати консолідацію на основі консенсусу. Консолідація– це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей. Консолідація може набувати форми виборчого блоку, об’єднання фракцій у парламенті на підтримку того чи іншого питання порядку денного, узгодження масових дій заради здійснення тиску на уряд чи парламент тощо.

Політична консолідація як форма взаємодії виникає на основі консенсусу. Консенсус–згода між суб’єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Консенсус є важливою умовою політичної стабільності. Він дозволяє управляти суспільством ненасильницькими методами і дає підстави говорити про політичну консолідацію (єдність) суспільства. Проте загальна згода є передумовою і серцевиною консенсусного стану суспільства, не піддається точному визначенню і кількісному виміру. Зафіксувати консенсус можна тільки на підставі його наслідків, головним з яких є: стабільне функціонування системи, відсутність системних конфліктів. Іншими словами, конфлікт виникає, коли порушується консенсус; останній з’являється, коли врегульовується конфлікт.

Найсприятливіші умови для досягнення політичного консенсусу виникають при пануванні норм терпимості, компромісу, визнання чужих інтересів як гарантії здійснення власних інтересів, котрі набувають розповсюдження в умовах громадянського суспільства і є його ознаками. Важливу роль у досягненні консенсусу відіграють і політичні інститути – законодавчі органи, суди, коаліційні партійні системи, що об’єднують плюралістичне суспільство.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціальна структура суспільства	\|	Нація як суб’єкт політики

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.