Сутність і визначення феномену релігії

"Визначення" - слово не однозначне. Воно вживається як назва логічної операції, дефініції (лат. definitio - визначати), що полягає у спеціалізації об'єкту шляхом підведення його під рід, тобто під поняття більш широкого класу, так як і вказівка на його головну видову ознаку. У змістовному ж плані "визначення" означає розкриття системи істотних характеристик, зв'язків і відношень того чи іншого об'єкту чи явища. Зрозуміло, дати задовільну дефініцію об'єкту можна лише тоді, коли з'ясовано його сутність, розкрито типові та специфічні ознаки. Це стосується й релігії. Нині відомо багато її дефініцій, формально-логічних визначень, але здебільшого вони недосконалі, однобокі чи просто хибні, бо не спираються на сутнісне в релігійному феномені, на розкриту систему властивих йому зв'язків і відношень.

До сучасного розуміння релігії вчені-філософи й богослови йшли дуже довго. Античні автори не знали навіть загального поняття "релігія", а саме слово, що означає її, Ціцерон, Лівій, Цезар та інші, вживали як "совість", "пошана", "страх" перед Богом. І все ж уже в часи античності і патристики філософсько-богословська думка зробила перший, але вирішальний крок до зрозуміння головного в релігії - відношення "Людина - Бог".

У вітчизняній філософсько-богословській думці фіксація ряду аспектів та взаємозалежностей релігії як цілого спостерігається вже в "Слові про Закон і Благодать" Іларіона Київського (?-бл. 1053 p.), де, зокрема, уявлення про давньоукраїнське язичництво, іудейський Закон і православну Благодать подано як поєднання Божого позачасового плану - минулого з сучасністю й майбутнім, тобто як феномени, в яких функціонує цілісність Вищого. Один з аспектів

Тема 5. Метафізика релігії

цілісного осмислення релігійного феномену ілюструє й "Повість врем'яних літ" (XI ст.) - оповідь про те, як до Києва приходили болгарські магометани, католики, хазарські іудеї і, зрештою, греки навчати князя Володимира своєї віри. Тут фіксується чинність двох найважливіших передумов осмислення релігії як такої: вказівка на її головну ознаку - віру в Святе та підхід до розуміння єдиносутності надприродного, щоправда в його теїстичних і етноконфесійних вимірах.

Як загальне означення, термін "релігія" з'являється лише в XV-XVIct. Так, Мартін Лютер (1483-1546 pp.) вживав його для означення будь-якого феномену спілкування людини з Богом та виправдання її за допомогою віри. У цю ж добу термін "релігія" в загальному розумінні з'являється в українській, польській та інших слов'янських мовах. У такому значенні його вживав, наприклад, Христофор Філарет в "Апокрисисі" (Острог, 1598-1599 pp.). Виходячи з абстрактної всезагальності в уявленнях про релігію, богословсько-філософська думка тоді не ставила завдання аналізу її внутрішньої організації та місця серед інших способів входження людини в світ. Зокрема, і М.Лютер, і Х.Філарет вживають поняття "релігія" лише в теїстичному значенні, без охоплення інших історичних типів надприродного і віри в нього, не кажучи вже про аналіз та синтезування найважливіших елементів релігійної цілісності як такої.

Концептуальний підхід до релігії як специфічної цільності пов'язаний з філософією Нового часу. Починаючи з Д.Юма, І.Канта, Ф.Шлейєрмахера, Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха, К.Маркса та Ф.Енгельса, а в галузі власне релігієзнавчій -з праць Е.Тейлора, Г.Спенсера, Д.Фрезера та ін., було започатковано вивчення сутності, особливостей і смислу релігій, тобто того, що становить осереддя метафізики релігії та й філософії релігії в цілому. Характерно, що Г.Гегель (заслуги якого в галузі філософії релігії особливі) розглядав релігії переважно в інтелектуальному плані. За основу при її аналізі він брав поняття Бога, тобто розглядав її як певне розуміння чи уявлення. До системи уявлень зводили релігію також О.Конт, Г.Спенсер, М.Мюллер та ін. Навпаки, німецький філософ і богослов Ф.Шлейермахер, виходячи з того, що Бог є абсолютною єдністю мислення і буття й тому не може бути осягнутий подумки, розглядав релігію з емоційного боку - як безпосереднє знання, в якому Бог відкривається через почуття залежності людини від всеоб'ємнісного буття. Зовсім з іншого боку підходив до релігії французький філософ і соціолог Е.Дюркгейм. Дотримуючись "соціологічної"" концепції, він розглядав релігію як символ у вигляді "колективних уявлень", в яких виражене обожнення соціальним цілим самого себе і які завдяки цьому відіграють роль основи цілісності суспільства.

Можна було б послатися й на багато інших підходів до релігії: зображення її як віри в невидиму духовну істоту, як фантастичне відображення абстрактним індивідом свого буття, як відчуття священного чи людської волі у її відношенні

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

до вищої моральної волі тощо. В цілому, ці та подібні підходи до релігії, в кращих випадках більш-менш вдало фіксуючи окремі її риси чи сторони, ще не давали уявлення про її цілісність. До того ж, цілком у дусі західноєвропейської традиції релігія розглядалася, та й досі здебільшого так розглядається, лише як феномен свідомості. Причому, нерідко у матеріалістичній філософії він зводився виключно до відображального відношення релігії із зовнішнім світом.

В останньому плані характерним є поширене у нас тривалий час визначення релігії, дане Ф.Енгельсом. Всяка релігія, писав він, є "фантастичним відображенням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, - відображенням, в якому земні сили набирають форми неземних".¹ Тут релігію означено як форму суспільної свідомості, що має своє суб'єкт-об'єктне відношення: релігійні уявлення продукує не поза світом сущий індивід, а історичний суб'єкт - реальна суспільна людина, котра залежить від об'єктивно сущих природних і суспільних сил, що повсякчас над нею панують. Це принципове для метафізики релігії положення логічно пов'язане з епістемологічним підходом до досліджуваного феномену: релігійну свідомість Ф.Енгельс -розглядає як відображальний процес, який силою уяви, фантазійно виносить відображуваний об'єкт у позаземний світ, тобто перетворює його в голові людини в таке ідеальне, що мислиться самостійно сущим, неземним, надприродним.

Розуміння релігії як відображення сил, що панують над людиною в її повсякденному житті, містить у собі еврістично важливу вказівку на соціумні джерела релігії та одну з найважливіших особливостей їхньої інтеріоризації в свідомості людини. Проте релігія - не лише відображувальне, а й виповнювальне відношення людини невільної діяльності до своїх буттєвих станів. На жаль, у релігієзнавчій літературі виповнювальна здатність релігії досліджена ще недостатньо, а її компенсаційну функцію зображують некоректно, здебільшого як безплідну, ілюзорну й дезорієнтуючу. Втім, релігія не була б формою входження людини в світ, способом його освоєння, якби вона лише відображала втраченість, ущербність людини, була юдоллю її земного плачу та опіумом для народу. Релігія тисячоліттями не приваблювала б до себе людину, якби вона пропонувала їй лише картину її убогості і немочі.

Релігія немовби починає з відображення сущого, причому саме ущербного невільного стану людського буття. Проте не воно веде до надприродного -рефлексія людини над станом і сенсом власного буття є водночас пошуком над-сущого. Виповнювальне релігійне відношення й полягає у мисленно-фантазійному наділенні образів невільних буттєвих станів людини такими рисами, які є бажаними, належними. Людина абстрагуючи власні смисли й переносячи їх на інші "значення", створює такі символічні образи жаданого, що

Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К. і Енгельс Ф. Твори.- Т. 20.- С 309.

Тема 5. Метафізика релігії

відіграють роль ідеалу, який заперечує невільні стани, є зразком і закликом до наслідування. Виповнювальне релігійне відношення гносеологічно й психологічно є пошуком такого належного, в якому втілюються уявлення про добро, справедливість, свободу, любов, милосердя тощо. Фантазійно виповнюючи суще, ці символи входження людини в світ роблять ідеальне належне взірцем, нормою й метою діяльності особи, сенсом її існування, вектором поривання до цілісності відносного й абсолютного, що в релігійному вимірі означає єднання людини з Богом. Ця особливість релігійного феномену слугує творчим потенціям людини, причому не просто умоглядній спрямованості особи до Абсолюту, а діяльнісній націленості її на Вище.

Нарешті, але зовсім не в останню чергу, сам феномен релігійного немислимий поза вірувальним відношенням. Звичайно, останнє не завжди пов'язане з релігією. Всяка віра як світоглядне явище означає передусім одну з найважливіших здатностей особи освоювати суспільну свідомість у процесі своєї соціалізації. Віра - це "форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя, коли вони, не будучи даними власним практичним чи пізнавальним досвідом, приймаються як очевидні факти чи характеристики об'єктивної даності, сущого і належного; спосіб освоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього".² Будучи одним із елементів переконання, віра надає особистості впевненості в собі, основаній на знанні.

Особливістю релігійної віри є її спрямованість на надприродне як абсолютне, довершено-субстанційне, через яке можна виповнювати буттєві стани людини. Релігійна віра, будучи здатністю переживати можливе як дійсне, грунтується не на раціональному, а на чуттєво-емоційному аспекті свідомості. Вона є передусім виразом потреби серця, а не голови, що не принижує її гедоністичної функції, суть якої - давати розраду й обнадіювати, без чого неможлива ніяка діяльність, ні саме поривання до виповнення сущого. Згадаймо євангельське: Христос іде по воді до своїх учнів, він миттєво зцілює тяжко хвору жінку, п'ятьма хлібами вгамовує голод цілого народу - ці оповідання алегорично-повчального змісту символізують віру й надію в те, що знегоди можуть бути подолані навіть тоді, коли хиткий ґрунт утікає з-під ніг, що любов і людяність здолають будь-яке зло. Звичайно, релігійне відношення виключає сумнів і критику, приховує в собі небезпеку абсолютизації історичної обмеженості зразків належного та шляхів до нього, взагалі може перетворюватися в сліпу, фантастичну віру. Проте це не заперечує того, що вірувальне відношення суб'єкта до надприродного є неодмінною, сутнісною ознакою релігії.

Тож, релігія - не лише відображення певних буттєвих станів людини, а й

' Філософський словник. - К., 1986. - С 81.

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

мисленне виповнення їх та віра в існування надприродного й можливість через нього впливати на світ. Водночас релігія - це й переживання людиною свого місця в світі, власного ставлення до надприродного та можливості впливу через нього на довкілля. Про це - нижче, коли йтиметься про структуру релігійного комплексу та релігійну психологію. В данбму разі зауважимо, що релігія не зводиться до діяльності як до чуттєво-практичного зв'язку зі світом, у тому числі й з надприродним, оскільки воно постає реально сущим.

Релігійне освоєння світу, на відміну від розумового, характерне тим, що воно здійснюється не винятково у мислячій голові, а й у формі практично-духовної діяльності; в широкому значенні слова - всієї релігійної діяльності, у власному - діяльності культової, тобто в межах релігійного комплексу. Як зазначав Г.Гегель, релігійний процес не завершується в суб'єкті, бо потребує чуттєво споглядального предмета. "Форма, в якій Бог передусім є для нас, -писав він, - це споглядання, уявлення й, нарешті, мислення як таке".³ У спеціалізованому духовному, зокрема умоглядному освоєнні світу, мислительний процес, протікаючи у властивих йому ідеальних формах, безпосередньо не пов'язаний із потребою його практичного виразу. В релігії ж цей процес не лише переживається, потребуючи чуттєво споглядуваного предмета чи дії, а й виражається в практично-духовній діяльності. Спираючись на дані абстрагування, релігійний суб'єкт може мисленно створювати будь-які надприродні образи та ситуації. Однак він не залишається в їхньому царстві, не вони є сенсом його релігійності. Віруючий неминуче повертається до земної першооснови своїх фантазійних образів, бо через них, за їхньою орудною й деміургічною участю шляхом культової діяльності потребує перетворення своїх буттєвих станів. У цьому - альфа й омега всякої релігійності, де культова дія - не одяг думки і почуття, а спосіб їхнього існування.

Зазначене дає підстави сказати, що релігія є таким практично-духовним входженням людини в світ, яке визначається станами її несвободи і полягає у вірі в надприродне виповнення цих станів шляхом культової діяльності. У релігієзнавчій літературі час подеколи дискутується питання: що було першим -погляди, почуття чи обряди, який з елементів релігії є провідним. Залишається поза увагою те, що людина історично виробила різні способи освоєння дійсності, впливу на неї. Якщо філософські, наукові, політичні тощо погляди, будучи продуктом мислячої голови, до часу можуть існувати лише у своїй ідеальній формі, то релігія, а також мистецтво і мораль, репрезентують практично-духовне освоєння світу, коли сприйняття, думання, почування і практичне діяння становлять єдиний план входження людини в світ.

Релігія - цілісність, для якої характерною є динамічна структурованість,

' Гегель Г. Лекции по философии религии // Гегель Г. Философия религии. В 2-х т. - Т. 1.-М., 1976.-С. 293.

Тема 5. Метафізика релігії

буттєвість людини у вірі, прагнення до збігу аспектів абсолютного і відносного, ентелехійна закономірність розвитку, праксеологічна і знаково-символічна сторони, аксіологічна та функціональна модальності. її характеризує синкретизм, нерозчленованість у самостійні ряди чуттєвого й ідеального, символічного і предметного. Релігія є скарбницею символів. У ній сучасне, історичний досвід і майбутнє притаманним для культури, але специфічним для даної форми чином перетворені в знаки людських смислів, у символи культового дійства. Релігія тому й завжди здійснювала в індивідуальному і суспільному житті свою функціональність, що її образи, картини символізували крізь "голоси" ницості буття кращі людські якості як невичерпні, вічні й цілісні. Завдяки цьому релігія набула чинності культурного феномену.

В історії релігієзнавства аналіз релігії як культури здійснювався у двох аспектах - "аксіологічному" й "онтологічному". Обидва виявляються продуктивними як моменти її цілісного аналізу. Перший виражає оцінку релігії з точки зору прийнятої системи цінностей, другий намагається застосувати щодо неї об'єктивно-пізнавальний підхід. Якщо ж онтологічний опирається на визначальний фактор суспільного буття, виражений імперативом: вільний розвиток людини як історичного суб'єкта. В такому разі релігія, як і наука, мистецтво тощо, постає як неоднозначне явище з характерними для неї культурним і акультурним векторами.

Розглянуті вище ознаки релігії становлять сутнісні підстави для її специфікації і як феномену культури, і в контексті метафізики релігії. Проте найважливішою рисою всезагальної визначеності релігії є її людиноцентризм, людиномірність. Від самого початку свого існування релігія творилася людиною і для людини. І саме людиномірність, а не демоноцентризм, не теоцентризм визначали відношення "людина-надприродне". Останнім часом розуміння цього все голосніше заявляє про себе в богослов'ї та в релігійній філософії. Відомий богослов В.Боровой, наприклад, з цього приводу зауважував так: "Головною проблемою сучасності є не проблема Бога, як гадає багато хто, а проблема людини".⁴ В енцикліці "Наближаючись до третього тисячоліття" папа Іван Павло II пише: "Бог промовляє через своє одвічне Слово, яке сталося тілом". У втіленні Христа він не тільки промовляє до людей - "Бог сам шукає людину".⁵ У цьому антропоцентричному ключі понтифік бачить можливість відкриття Христа, реалізацію покликання людини.

Людиномірність притаманна релігії в цілому, всім її складникам і функціям. Зміст цього поняття розкриває, передусім, зв'язок релігійного феномену з "власною релігійністю" суспільства, що становить об'єктивну

⁴ Borovoj V. Krestanska perspektiva stvoreni v dobe ekologickoj krize // Krestanska revue. -
Praha, 1981.-Cs. 1-2; 6-13.

⁵ Tertio millentio adveniente // Libera editrike Vaticana. - Roma, 1995. - S. 16.

Розділ II. Філософське витлумачення Феномену релігії

соціумну чи бутгеву основу релігійного духу. Цей зміст пояснює як інтереси і потреби людини, підвладної стихійним силам навкілля, коригують інтеріоризацію відображуваного об'єкту, як фантазія переносить людські смисли на "значення", що відкриваються в об'єкті, і як в результаті образи надприродного "олюднюються". Людиномірність полягає в самому сенсі релігійної діяльності - культової і позакультової, практичної й духовної діяльності, що може мати характер солідарності, толерантності, нейтралітету, конфліктності тощо - залежно від умов життя особи й суспільства. Зрештою, людиномірність релігії - це й закономірності та вектори змін, яких вона зазнає як соціально-історичне явище.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тема V МЕТАФІЗИКА РЕЛІГІЇ	\|	Структура релігії і закономірності її змін

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.