Інституалізація релігії. Типологія релігійних інституцій

У первісних суспільствах ми ще не зустрічаємо виокремлення з них певних релігійних організацій. Релігійна група, по суті справи, повністю співпадає з групою плем'яною, релігійні і суспільні рамки є тотожними. Отож розглядати релігію як специфічний соціальний феномен, який вирізняється в низці інших -мораль, мистецтво, право тощо - щодо цього періоду було б передчасним.

Соціальна організація релігії нерозривно пов'язана з історією соціальної диференціації. Теорію еволюції релігії в рамках світової історії розробив американський соціолог Р.Белла.⁶ Він виокремив п'ять головних етапів, кожний з яких відрізняється від попереднього ступенем диференціації релігійних символів.

Перший етап - це так звана "примітивна релігія", якій притаманна міфологічна нерозчленована свідомість, де природне не 'відокремлене від сакрального. Відповідно "природний" колектив не виокремлює зі свого середовища якусь групу, прагнення й очікування якої були б скеровані на іншу,

⁶ Белла Р. Основные этапы эволюции религии в истории общества // Общество и религия. - С.665-676.

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

не посейбічну реальність.

Другий етап - це "архаїчна релігія", яка відзначається більшою диференціацією та систематизацією релігійної свідомості і культу. Тут по мірі розподілу праці з'являються особи, які посідають особливі суспільні позиції. Загальновідомим прикладом є роль батька родини (pater femilias) в індоєвропейських суспільствах, який водночас був і священиком свого роду. Проте, як бачимо, суспільна диференціація на цьому етапі розвинута ще дуже слабко.

Ось лише на третьому етапі еволюції релігії за схемою Р.Белли - "історичні релігії^-" - сфера мирського і священного розрізняються цілком виразно. До "історичних релігій" він відносить іудаїзм, християнство, іслам. На цьому етапі священство не тільки постає як окрема верства з чітко визначеними функціями, але й формується ієрархія позицій всередині цієї верстви. Поділ праці, професіоналізація, делегування специфічній групі функцій і видів відповідальності, які належали раніше всім - такий процес пришвидшує формування організації, яка виокремлюється з цілого суспільства.

Остаточно організація формується, очевидно, з появою спеціальних сакральних об'єктів (стаціонарних святилищ, храмів), які потребують сталої опіки. На думку дослідників, найяскравішим і найкраще задокументованим прикладом тут може стати Єрусалимський храм доби царя Соломона і пізніших часів. У часи Ісуса Христа кількість священиків Храму сягала 7 тисяч, а Левітів -9 тисяч осіб. Але, як це справедливо підкреслює німецький соціолог Г.Кехлер, це ще не була соціальна інституція, яку нині визначають як Церкву. Бо високоорганізованою і структурованою тут є лише священицька верства; миряни до цієї організації не належали. Релігійна організація, яка обіймає і священиків, і мирян, інтегруючи їх у єдину структуру, постає вже серед іудеїв діаспори, які гуртувалися навколо синагоги. Релігійна громада постає з часом лише як частка того світу, в якому вона функціонує, а іноді - як то було у ранньому християнстві - як частина, що знаходиться в конфлікті з цілим.

Наступний, четвертий етап за класифікацією Р.Белла - "ранньосучасна релігія". Цей етап найбільше об'єктивований у протестантизмі, характеризується подальшою, динамічною диференціацією релігійних організацій. їхня множинність стає своєрідною передвісницею сучасного, тобто п'ятого етапу еволюції релігії, який, на думку Р.Белла, вирізняється релігійним плюралізмом. Релігійність дедалі більше індивідуалізує вибір релігійних символів і стає скоріше добровільним актом. На думку деяких дослідників, на цьому етапі ми можемо стати свідками своєрідної деінституалізації релігії, втрати значущості організаційної релігії перед релігією приватною.

Отже, процес інституалізації релігії пов'язаний з її історичним розвитком, кодифікацією релігійної доктрини, становленням і ускладненням культу, розбудовою релігійної організації. В об'єктивному вимірі, як це відзначає

Тема 17. Релігія як суспільний феномен

польський соціолог релігії І.Боровик, інституалізація релігії є певним етапом розвитку всього релігійного комплексу, а на суб'єктивному рівні цей процес постає як інституалізована (церковна) релігійність. Приватизація ж релігії також є об'єктивним процесом, що спирається на такі явища як подальша соціальна диференціація, ціннісний плюралізм і секуляризація. Виразом приватизації релігії стала не лише свобода релігійного вибору, але й вільне еклектичне формування особистістю "власної" чи "приватної" релігії, вибіркова орієнтація у рамках релігійної доктрини (вірю в Бога, але не бажаю вірити в пекло). Така селективність для багатьох ще не означає, що вони перестали бути католиками чи православними.

Процеси інституалізації і приватизації зрештою не є взаємозаперечуючими хоча б тому, що в чистому вигляді ані інституалізація, ані приватизація релігії не існує. Інституалізована релігія існує лише через і в діяльності вірних християн, мусульман чи індуїстів, тоді як приватна релігія також об'єктивується в їхніх діях і, зрештою, більш або менш розвинутих формах.

Надзвичайно важливим етапом інституалізації релігії є усвідомлення членами тієї чи іншої релігійної організації власної самобутності, відмінності від інших і потреби встановлення певних стосунків з соціальним оточенням, які б (стосунки) не здатні були руйнувати групову ідентичність. Водночас надмірний ригоризм групи створював загрозу втрати нею своєї суспільної значущості. Ця проблема найбільш гостро постала свого часу перед християнами, викликаючи запеклі дискусії між прибічниками інтеграції у "цей світ" і тими, хто відстоював необхідність різкого дистанціювання від нього. У своїх крайнощах ці дві настанови призвели до появи двох форм організації, котрі можуть бути представлені як "Церква" і "секта", але в такому вигляді ці типи є "типами ідеальними".

Вже у ранній період християнство існувало в різних організаційних формах: поруч з відносно стабільними спільнотами, які перебували в рівновазі з суспільством і не висували до своїх членів якихось надзвичайно суворих вимог, діяли радикальні угрупування, які не визнавали якихось компромісів з довкіллям і рішуче рухались своєю дорогою. Останніх називали єретиками, есхуматами, сектантами тощо.

Наукове обґрунтування ця дихотомія знайшла насамперед у Е.Трьольча, який 1912 р. звернув увагу на дві форми функціонування християнської релігії — церковну і сектантську. Він же зауважив, що кожну з них не можна зрозуміти без врахування іншої.⁷ Згодом М.Вебер вказав на низку рис, які вирізняють секту і церкву. Він виокремив такі індикатори як універсальність, членство, ставлення до світу, організаційну будову тощо. Якщо членами церкви потенційно є всі люди, то для секти - це група обраних; секта відкидає будь-які домовленості з

⁷ Трельч Э. Церковь и секта // Религия и общество. - С.226-237.

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

оточенням, церква скерована на компроміс; церковна дисципліна є гнучкою, сектантська - надто жорсткою.⁸

Секта в своїй суттєвій формі, відзначає американський соціолог В.Старк, є релігійною опозицією або опозиційною релігією. Вона є притулком для всіх відступників, які висловлюють у релігійній формі власне відчуження від світу.

Кожна епоха, кожне століття мало специфічний ґрунт для релігійного протесту і витворювало свої секти. Сектоутворення не є процесом детермінованим виключно соціально-економічними чинниками. Джерелами релігійного радикалізму можуть бути як політичне приниження, етнічна чи расова дискримінація, відчуття меншовартості і приниження, так і незадоволення наявною напругою релігійного життя, його бюрократизацією, формалізмом, ієрархієзацією.

Початковий етап розвитку секти, як правило, пов'язаний з напруженим очікуванням кінця світу - який настільки поганий, настільки гріховний, що Бог не дозволить йому надалі існувати. Все життя членів секти обертається навколо встановленої дати кінця, але секта, яка існує скільки-небудь тривалий час, вимушена визначитися у своєму ставленні до оточення. Вона діє в суспільстві і водночас проти суспільства. Це ставить її членів перед необхідністю вибору.

Залежно від спрямованості цього вибору дослідники вирізняють підтипи сект. Перший - це прийняття соціуму без супротиву, за умови незлиття з ним. Секта не викриває навколишній соціум, але його вади вбачає у недостатній вірі. Другий етап - це агресивний супротив суспільству, прагнення перебудувати його на засадах релігійного радикалізму.

З сектою генетично пов'язаний і такий різновид релігійної організації як культ. Він виникає на ґрунті об'єднання прихильників якоїсь конкретної особи, котра проголошує себе і визнається іншими як носій особливої харизми. Засновник і керівник такої організації оголошується богом або його посланцем. Культи, як правило, є нечисленними, але вирізняються підвищеною екзальтованістю, містицизмом та ізоляціонізмом своїх членів, фанатичною відданістю лідерові.

Опозиційна спрямованість таких груп доволі швидко призводить до їхньої руйнації або переходу до третього підтипу. Виразною рисою його є ескапізм (англ. escape - спасатися, бігти). Неможливість удосконалення світу викликає захисну реакцію і нею стає прагнення втекти від суспільства, перенести центр своїх очікувань на потойбічний світ, знецінити вартісність земного існування. Еміграція з суспільства може здійснюватися і буквально - в історії ми постійно зустрічаємося з намаганнями втечі сектантів за кордон або в глухі куточки своєї країни.

⁸ Вебер М. Социология религии (типы религиозных сообществ) // Вебер М. Избранное. Образ общества. - М., 1994.

Тема 17. Релігія як суспільний феномен

Як зазначає В.Старк, загибель секти на шляху змирщення закладено у самій меті її заснування: роди тут є водночас і смертельним ударом. Коли секта еволюціонує, вона насамперед майже завжди розколюється. Одна частина йде шляхом інституалізації, інша - чинить опір інституалізації. Однак інституалізація супроводжується більш-менш інтенсивною інтеграцією в суспільну структуру, а це вже процес протилежний сектоутворюючому. Нерідко радикально орієнтована частина секти з часом повторює шлях поміркованої частини.⁹

Кінцем секти є те, що Р.Нібур визначив як деномінацію. У контексті дихотомії між церквою і сектою він, крім всього іншого, взяв до уваги фактор часу. Власне, вже М.Вебер поставив питання про рутинізацію харизми, але Р.Нібур пішов далі і поставив питання: чи секта здатна пережити першу генерацію? Чи не з'являється по мірі соціалізації другої генерації також і певна рутинізація? Він вважав, що секта може існувати лише в рамках першої генерації, перетворюючись потім у щось інше, в деномінацію.

В.Старк досить образно визначає деномінацію як секту, що примирилася зі своїми ворогами. Звичайно, вона ще зберігає в собі щось від своєї минулої сектантської історії - інакше б вона зовсім зникла. Але це вже не той полум'яний дух бунтарства, який був притаманний її прабатькам". Деномінація ще зберігає принцип добровільності, суворого контролю за різними сферами життєдіяльності своїх членів, елементи винятковості, дистанції між своїми членами і зовнішніми, але вона вже достатньо централізована і структурована і поступово відмовляється від політики ізоляціонізму.

Найбільш структурованою з-поміж релігійних організацій є Церква, де вже виразно окреслено керуючу і керовану підсистеми, взаємини між якими здійснюються за допомогою організаційно-інституційних норм. Церква має складну, чітко централізовану систему, ієрархізований механізм взаємодії між двома підсистемами, високу ступінь згоди з суспільними цінностями і традиційну модель рекрутування вірних. Вже самим фактом народження в тому чи іншому середовищі (етнічному чи конфесійному) особа через посередництво специфічних таїнств (або обрядів) стає членом церкви. Членство дуже часто є номінальним і у більшості випадків реально допускається мінімальна участь у функціонуванні організації. Церква не наполягає на виконанні всіх своїх принципів всіма своїми членами.

Американський соціолог Дж.Йінгер запропонував до дискусії три змінних, на основі яких він склав власну типологію релігійних організацій: 1) вимір участі членів суспільства у тому чи іншому визнанні; 2) вимір згоди з суспільними цінностями; 3) вимір організаційного устрою. Спираючись на цю модель, він запропонував вирізняти універсальну церкву, яка охоплює всіх членів

Stark R. and Bainbridge W. The Future of Religion: Secularization, Revival and Cult Formation.- 1985.

Розділ IV. Суспільствознавче витлумачення феномену релігії

суспільства, сприяє інтеграції соціуму, задовольняє більшість індивідуальних запитів членів суспільства на різних соціальних рівнях. Універсальна Церква характеризується своїм інтернаціоналізмом та інклюзивністю (включеністю). Класичним прикладом універсальної церкви можна вважати католицьку церкву XIII ст.

Інший тип церкви - екклессія - визначається Дж.Йінгером як "універсальна Церква в стані закостеніння". Вона не в змозі підтримати "рухливу рівновагу" в суспільстві в такий спосіб як універсальна Церква і більшою мірою пристосовується до потреб пануючих верств. Екклессія радше здатна употужнювати вплив названих механізмів соціальної інтеграції, аніж виконувати ті функції релігії, що звернуті безпосередньо до особистості. Вважається, що до екклессіонального типу тяжіють національні церкви (але, звичайно, не всі). У крайньому вияві екклессія прагне злитися з державою. Вона тісно пов'язана з інтересами нації.¹⁰

Проблема типології релігійних організацій викликає жваву дискусію в наукових колах. Вона особливо пожвавилася, починаючи з 70-х років, коли у центрі уваги опинилися новітні релігійні утворення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Форми соціально-функціональних виявів релігії	\|	Аксіологічний статус релігії

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.039 сек.