Позитивістська теорія права. ,

Неопозитивізм (нормативізм) _:я

Засновником даного напряму юридичної науки вважають англійського правознавця Дж. Остіна(ХІХ ст.). Основні представники юридичного позитивізму — німецькі юристи К. Бергбом і П. Лабанд, французький юрист А. Есмен, російський учений Г. Шершеневич (друга половина XIX — початок XX ст.).

Позитивісти вважали сущим тільки позитивне право, а все інше, перш за все природне право — тільки моральною, а отже, необов'язковою оцінкою чинного права. З погляду позитивістів юридична наука має вивчати реальне (чинне), а не передбачуване або бажане право. Інакше кажучи, вивченню підлягає догма права, а не правові ідеали. Діюче, позитивне право забезпечує порядок, гармонію і безпеку в державі, створює міцний правопорядок. Ідеї ж природного права створюють хаос, породжують ілюзії про існування права поза законом, до і поза державою.

Джерело права позитивісти бачили виключно в суверенній владі, у державній волі. Норма права в уявленні Дж. Остіна є наказом суверена, забезпеченим санкцією. Позитивісти ототожнювали право і закон. З погляду юридичного позитивізму за межами закону немає ніякого права. Право (закон) розглядається ними як щось логічно закінчене і безпрогальне — йому властива та ж непроникність, що й фізичному тілу.

і Юридичний позитивізм довів до досконалості розробку прийомів тлумачення правових норм, особливо прийомів логічних, граматичних, систематичних. У своїй сукупності ці методичні прийоми склали формально-догматичний метод пізнання права, який лежить в основі законності правозастосовчої практики.

У XX ст. позитивізм набув форми нормативізму, родоначальником і найбільшим представником якого був австрійський та американський юрист Х.Кельзен. Він ставив перед собою завдання створення строго об'єктивної науки про право і державу. Із його точки зору право та юридична наука мають бути очищені від ідеологічних та оцінних думок. Право має вивчати тільки формально-логічні конструкції, запропоновані законодавцем. Кельзен стверджував: «Чиста теорія прагне подолати ідеологічні тенденції та описати право таким, як є, не займаючись його виправданням або критикою». Згідно з його переконаннями, правознавство зовсім не повинне займатися легітимацією права — ні за допомогою абсолютної, ні за допомогою відносної моралі (під абсолютною мораллю Кельзен розумів релігійну віру, все інші системи моралі — відносні).

Відмінність між правом і мораллю полягає не в їхньому змісті (мораль і право приписують, по суті, одну й ту ж поведінку), не в способі встановлення (і мораль, і право можуть встановлюватися як звичай або свідоме розпорядження пророка, духовного авторитета). Відмінність між ними полягає в тому, що право передбачає санкції, і в цьому розумінні має примусовий характер, а мораль аналогічного інструмента в своєму розпорядженні не має.

З цією властивістю права пов'язане визначення Кельзе-ном права як сукупності норм, здійснюваних у примусовому порядку.

Новацією, зробленою Кельзеном у теорії позитивізму, була ідея про основну норму. Із його точки зору, в правових системах норми узгоджені між собою і розташовуються на сходах, утворюючи строгу ієрархію у вигляді піраміди. На вершині цієї піраміди перебувають норми конституції. Далі слідують «загальні норми», встановлені в законодавчому порядку або шляхом звичаю. І, нарешті, останню сходинку складають так звані індивідуальні норми, що створюються судовими та адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. Кожна норма набуває обов'язковості завдяки тому, що вона відповідає нормі вищого ступеня.

Джерелом єдності правової системи Кельзен називає основну норму — логічне поняття, яке дається нашою свідомістю для обґрунтування всього державного правопорядку в цілому. Разом з основною нормою постулюється і визначення права, що міститься в ній, як примусового порядку.

Юридичні позитивісти багато що зробили для обґрунтування верховенства закону, затвердження законності і правопорядку, систематизації законодавства і тлумачення закону. Разом із тим безперечними є й крупні вади цієї теорії. Відмова від «оцінних думок» виводила за межі правознавства не тільки всю критику права, а й проблему його вдосконалення.

■ 10.6. Соціологічна теорія права

Соціологічний напрям у теорії права виник унаслідок кризи юридичного позитивізму і через розквіт загальної соціології у XX ст.

Видатні представники цього напряму — австрійський юрист Є. Ерліх, французькі учені Ж. Карбоньє, Ф. Жені, американські юристи О.В. Холмс, Р. Паунд, К. Ллевелін. На відміну від юридичного позитивізму соціологічний напрям не є таким монолітним — «скільки шкіл, стільки й учень», — але вихідний пункт міркувань у всіх один: відмова від ототожнення права і закону. Закон ще не є діючим правом. У законі неминучі прогалини, дотого ж закон — не єдине джерело права. Прихильники соціологічного право-розуміння закликали шукати право у житті, у суспільних відносинах, у правосвідомості, у відчутті справедливості, в емоціях, у психології суспільства. Особливе значення правознавці цього напряму надавали діяльності суддів, їхньому вільному переконанню, «вільному знаходженню права».

Так, згідно зі вченням Ерліха, право існує та розвивається перш за все як організаційні норми союзів, з яких складається суспільство (сім'ї, виробничі об'єднання, корпорації, товариства, господарські союзи тощо). Організаційні норми складаються у суспільстві самі собою, випливають із торгівлі, звичаїв, статутних положень різних організацій; ці норми утворюють право першого порядку. Воно має позадержавний характер. Правова наука, під якою

Ерліх розумів соціологію права, повинна своєчасно розпізнавати паростки нового права серед уже віджилих або відживаючих правових норм.

Для охорони права першого порядку і регулювання
спірних відносин встановлюються «норми рішень», які
створюють право другого порядку; ці норми є результатом
діяльності держави та юристів. До права другого порядку
належать кримінальне, процесуальне, поліцейське право.
Вони не регулюють життя, а повинні лише підтримувати
організаційні норми. Результатом взаємодії суспільного
права, права юристів і державного права є «живе право»,
яке не встановлене у правових положеннях, але панує в
житті. ;

Соціологічний напрям у дослідженні права до цього дня є популярним у континентальній Європі, але найбільших успіхів він набув у США. О.Холмс і Р.Паунд як філософську основу своїх концепцій обрали прагматизм: будь-яка теорія оцінюється з погляду практичної користі. З погляду прагматизму право не має жодного самостійного значення поза зв'язком із практикою. Холмс дав таке визначення права: право є не що інше, як прогноз того, яким чином діятиме суд на практиці. Тому юристи повинні від «права у книгах» перейти до вивчення «права у житті».

Згідно з поглядами Паунда, право є одним зі способів контролю за поведінкою людей разом з релігією, мораллю,: звичаями, домашнім вихованням тощо. У сучасну епоху, коли держава бере на себе тягар вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає найважливішим засобом здійснення соціального контролю. Вся решта видів соціального контролю сьогодні діє під наглядом і відповідно до вимог права.

Мета права, згідно з концепцією Паунда, полягає в залагоджуванні соціальних конфліктів і досягненні цивілізованих відносин між людьми. Діяльність зі встановлення раціонального порядку в суспільстві представлялася йому «соціальною інженерією». Слід зазначити велику практичну значущість соціологічного підходу до теорії права. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчаються інститут сім'ї, нормотворча діяльність, причини злочинності і криміногенні чинники в поведінці. Як свідчить досвід Франції, законопроектні експерименти разом із проведенням соціологічних досліджень виявляються вельми корисними для відбору варіантів законодавчих рішень.

"10.7. Психологічна теорія права ' ^;

Психологічна теорія була створена на початку XX ст. російським ученим Л.І.Петражицьким. Серед послідовників цієї теорії можна назвати А.Росса (скандинавська, або упсальська школа права), Ж.Гурвіча (французька школа мікросоціології права), російського і радянського юриста М.А.Рейснера.

Петражицький виходив з того, що право є феноменом психіки. Джерелом права виступають емоції людини. Саме вони змушують людей здійснювати вчинки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визначають відносини між людьми — моральні і правові. Моральні емоції є односторонніми; вони пов'язані із усвідомленням людиною свого обов'язку. Якщо ми подаємо з почуття обов'язку милостиню, наводив приклад Петражицький, то у нас не виникає уявлень, що жебрак має право вимагати якісь гроші. Абсолютно інша справа — правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується в них уявленням про правомочність інших осіб, і навпаки. «Наше право є не що інше, як закріплений за нами, що належить нам — як наше добро — обов'язок іншої особи». Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них правові норми мають атрибутивно-імперативний (надавчо-зобов'язуючий) характер.

Право, яке існувало до появи нормативних регуляторів, Петражицький називав інтуїтивним правом. Інтуїтивне право — несвідомо вдале масове психічне пристосування для співіснування з іншими людськими особинами. Численні інтуїтивні правові норми, що створюються індивідами, неминуче вступають у суперечності одне з одним. На ранніх етапах історії способом їх забезпечення виступало самоправство. З розвитком культури правовий захист і репресія упорядковуються: виникає система фіксованих юридичних норм у формі звичаїв і законів, з'являються суд, органи виконання покарань тощо. Монополізуючи функції примусу, державна влада сприяє «визначеності права».

Узагалі кажучи, інтуїтивне право містить в собі тенденцію до позитивації (тобто до закріплення). Петражицький відносив до позитивних правових норм правила різних ігор, зокрема дитячих, правила ввічливості, етикету, право злочинного світу тощо. Особливим видом позитивного права Петражицький вважав офіційне право: нормативні акти,

судові рішення, створені державою. Офіційне право — мікроскопічна величина у порівнянні з морем життєвих ситуацій, коли люди керуються інтуїтивним правом. У сучасних державах разом з офіційно визнаним правом існує безліч систем інтуїтивного права, як, наприклад, право заможних верств, міщанське право, селянське, пролетарське, право злочинних організацій. Офіційне право лише тоді буде дієвим, коли воно утілить у собі всі прогресивні тенденції інтуїтивного права, а саме аксіоми «доброї совісті» та «справедливості».

Співвідношення інтуїтивного та офіційного права, за теорією Петражицького, в кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Наприклад, Росія є «царством інтуїтивного права за перевагою. Петра-жицький закликав до проведення в країні уніфікації позитивного права, створення повного зводу російських законів. Реформи законодавства, як вважав він, необхідно проводити на основі наукових знань. У зв'язку з цим ним висувався проект створення особливої наукової дисципліни — гео-літики права. Політика права як прикладна дисципліна покликана з'єднати позитивні знання про право із суспільним ідеалом.

Перевагою теорії Л.І.Петражицького є те, що вона звертає увагу на психологічну сторону дії права, тісно пов'язаною з проблемою психологічного механізму формування правомірної поведінки. Не можна готувати і видавати закони, не вивчаючи рівня правової культури і правосвідомості у суспільстві, не можна й застосовувати закони, не враховуючи психологічні особливості індивідів.

Вадами цієї теорії можна вважати її односторонній характер, відрив від об'єктивної реальності, неможливість у її рамках структурувати право, відрізняти його від інших соціально-регулятивних явищ.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Теорія природного права	\|	Історична школа права

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.