Розвиток науки в часи античності

В античній Греції людський розум вперше усвідомив свою силу і люди сталі займатися наукою не тільки тому що це потрібно, але і тому що це цікаво, відчули «радість пізнання». Перші вчені сталі називатися філософами, тобто «любителями мудрості», і в грецькому суспільстві виникла потреба у вчителях мудрості, для задоволення якої з’явилася професія вченого і вчителя.

Академія Платона і ліцей Аристотеля були першими в світі учбово-науковими установами, попередниками сучасної вищої школи. Поступово в Стародавній Греції з’явилися фахівці і більш вузького профілю: інженери, лікарі, астрономи, математики, географи і історики, а також наукові установи типу Олександрійського музею, попередника сучасних науково-дослідних інститутів. Разом з тим тут зародилася наукова інформація у вигляді наукових творів, лекцій, диспутів і листування вчених.

Найвизначнішими постатями в старогрецькій філософії є Сократ, Платон і Аристотель. Проте ще до них так звані вчені-досократики на основі власних спостережень за зовнішнім світом висували теорії, що пояснюють природу речей. За суттю, це були перші вчені на Заході.

Родоначальник грецької науки Фалес Мілетській (близько 624-547 рр. до н. е.) і інші представники Іонійської школи: Анаксимандр (близько 610-546 рр. до н. е.) і Анаксимен (близько 585-525 рр. до н. е.) - висунули ідею про матеріальну першооснову всіх речей, про їх розвиток з цієї першооснови. Так, Фалес вважав, що такою основою є вода (лише один атом кисню відділяє Фалеса від уявлень сучасної фізики), Анаксимандр – якийсь нескінченний і невизначений початок «апейрон», Анаксимен – повітря. Продовжуючи цю традицію Геракліт створив уявлення про світ як про вічно спалахуючий і вічно згасаючий вогонь. «Світ, – стверджував Геракліт, – єдиний зі всього, не створений ніким з богів і ніким з людей, а був, є і буде вічний живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає...»

Таким чином, на противагу релігійним уявленням про створення світу божественною силою з нічого перші грецькі мислителі висунули ідею вічності і ідею діалектичного розвитку.

Майже одночасно з матеріалістичними уявленнями іонійців виник ідеалістичний напрям у філософії, розвинутий Піфагором (близько 580–500 рр. до н. е.) і його учнями.

Вплив піфагорійської школи був вельми значним адже вчення про рух Землі іменувався «піфагорійським вченням». Центральним пунктом цієї філософії було вчення про божественну роль чисел, які керують світом. Піфагорійці, приписуючи числам містичні властивості, інтерпретували окремі числа як досконалі символи: один – загальна першооснова, два – початок протилежності, три – символ природи. Вони вважали, що будь-яку річ, будь-яке явище світу можна виразити числами. Разом з тим в ідеї піфагорійців про важливість числових відносин в природі є раціональне зерно: кількісний аналіз, математичні співвідношення сьогодні складають основу наукового опису. Перший приклад такого опису дали самі піфагорійці, відкривши, що довжини струн, звучання яких дають гармонійні інтервали, відносяться як прості цілі числа (2:1, 3:2, 4:3). Найважливішою заслугою піфагорійців є уявлення про Землю як шар і про її рух.

Піфагорійці висунули так звану піроцентричну систему, в якій Земля, Сонце, Місяць і планети рухаються навкруги центрального вогню. Вважаючи десять священним числом, піфагорійці ввели десять рухомих сфер, що обертаються навкруги центрального вогню.

Надалі Аристарх Самоський викинув центральний вогонь із цієї теорії, помістивши в центрі Всесвіту Сонце, побудував першу модель геліоцентричної системи. Мабуть, ця модель не була відома Копернику. В присвяченні до своєї книги він посилається на вчення про рух сфер навкруги центрального вогню, висловлене піфагорійцем Філолаєм.

Левкіпп (бл. 500-440 до н. е.) і Демокріт (ок. 460-370 до н. е.) заснували теорію атомістики, згідно якої вся матерія складається з гранично малих частинок, існуючих в пустоті.

Зверніть увагу на логіку, якою керувалися ці мислителі. Спостерігаючи, як речовина переходить з однієї форми в іншу (тверда, рідка, газоподібна) під впливом різних температур (наприклад, вода може бути у вигляді пари або льоду), вони припустили, що однакові атоми по-різному поєднуються за різних умов. Вивчаючи навколишній світ, ці вчені прокладали шлях до створення загальних теорій. Вони володіли надзвичайною інтуїцією і керувалися нею.

Якщо досократики були зайняті вивченням світу, ґрунтуючись на відчуттях, то інші грецькі мислителі стверджували ідеалістичний погляд на світ. Витоки цього переконання сходять до Платона, який вважав, що речі, які ми бачимо і сприймаємо, є лише зліпки з вічних безтілесних сутностей («ідей»).

Так, щоб осягнути світ, людина повинна піти далі за сприйняття речей, даних йому у відчуттях, інакше – відправитися на пошуки вічного світу «ідей». В своєму знаменитому творі Держава (Книга VII) Платон малює алегоричний образ печери, підтверджуючи думку про те, що більшість людей бачить лише швидкоплинні тіні, відображені на стінах печери ідеальними і незмінними ідеями. Тільки філософам вдається поглянути за той бік вогню, побачити самі ідеї, а потім крізь отвір в печері – і сонячне світло. Звідси витікає, що реальність не там, де знаходиться стіна з її тінями-примарами (плотський світ). Спіткати істинну реальність можна, лише роздумуючи над загальними підвалинами і «світом ідей».

На відмінності від свого вчителя Платона Аристотель стверджував, що пізнання світу відбувається через досвід, що осягається розумом. На його думку, слід вивчати явища, або феномени, а не відвертатися від них. Як бачимо, становлення наукового мислення швидше йде від Аристотеля, а не від Платона. Аристотель розглядав знання як плід впорядкованого сприйняття і досвіду, які об’єднують всю інформацію, що поступає від органів чуття. Фактично такий підхід і стане визначаючим для науки.

Аристотель диференціював різні області знання і розділив все живе на види і роди – прийом класифікації, що став основоположним в науці. Він також ввів поняття простору, часу і причинності.

Основу речей, за Аристотелем, складають наступні чотири причини:

• матерія (фізичний субстрат, що лежить в їх основі);

• форма (їх природа, вигляд або задум – те, що відрізняє статую від шматка мармуру, з якого її створили);

• дія, або початок руху (те, що викликало їх появу; це наше звичне розуміння поняття «причина»);

• мета (задум, намір).

Для повного опису предмету необхідні всі чотири причини. Недостатньо сказати, як він функціонує і з чого зроблений, необхідно додати йому якусь мету, або значення, причому пояснити не тільки «що він є таке» або «чому він такий», але і «що викликало його» і «для чого він».

Для Аристотеля все володіє можливістю становлення, розвитку (dynamis; схоластичний переклад на латинь – роtentia) і метою, або кінцевою причиною. В широкому значенні це припускає наявність у пасивних предметів мети, пов’язаної з майбутнім, а не з початком руху, що викликав ці предмети.

Вченим було дуже важко оспорювати точку зору Аристотеля через його найвищий авторитет (достатньо пригадати, яким важким було становлення теорій Коперника і Галілея). Проте в XVII столітті в уявленні науки про природу речей як «початок руху, або дія», стало домінувати над кінцевою причиною – «метою». Інакше кажучи, картина світу Аристотеля, в якій предмети володіють можливістю становлення ради якоїсь мети, поступається місцем новій картині, в якій речі (предмети) є складовою частиною якогось механізму, що визначає кожний їх рух. Це спрощене уявлення про природу речей зробило серйозний вплив на розвиток науки.

Всі названі вище великі греки більш відомі як філософи-мислителі, а не як вчені, а то, що ми іменуємо античною наукою, насправді було натурфілософією – загальною наукою про світ, вченням, що поєднує знання людини про об’єктивний світ і про саму себе. Натурфілософія, таким чином, не була відособленою галуззю знання.

Серед великих вчених того часу особливо виділяється постать Архімеда. Розробки Архімеда мали цілком практичне значення. Так винаходження їм важеля було обумовлено військовою метою. Архімед створював катапульти, а також пристрої для витягання судів з води. Цікаво, що всі практичні розробки Архімеда були засновані на точних фізичних і математичних розрахунках.

Якщо досократики роздумували про підвалини сущого, про природу речей, а Аристотель розробив ключові поняття і систематизував науки, то Архімед став вченим-практиком, що використовував експеримент і розрахунки для вирішення конкретних задач.

Також в період античності V в. до н.е. почався інтенсивний розвиток наглядової астрономії. Була винайдена нерівність чотирьох пір року; виміряний нахил екліптики (круг, уздовж якого рухаються Сонце, Місяць і планети) до небесного екватора (~24); створений місячно-сонячний календар; встановлено, що планети рухаються по небу за надзвичайно складними траєкторіями, які включають нерегулярні коливальні рухи. Одночасно в надрах математики і філософії визрівали теоретичні передумови моделювання астрономічних явищ, створення математичних моделей Всесвіту.

Цей етап в розвитку астрономії одержує пов’язано з творчістю великого античного астронома Гіппарха (бл. 180-125 р.р. до н.е.). Гіппарх вперше використовував в астрономії запропонований за сто років до нього знаменитим математиком Аполлонієм Пергським геометричний метод опису нерівномірних періодичних рухів як результату складання більш простих – рівномірних кругових. Для Сонця і Місяця він визначив положення центрів їх ексцентриків; і вперше в історії астрономії розробив метод і склав таблиці для передобчислювання моментів затьмарення (з точністю до 1-2 годин).

Астрономія завдяки Гіппарху ставала точною математичною наукою, що дозволяло приступити до створення універсальної математичної теорії астрономічних явищ. Ця робота була виконана знаменитим александрійським астрономом Клавдієм Птоломеєм (бл. 100-I65 рр.).

В його космології навкруги нерухомої Землі за круговими орбітами – епіциклам – рухаються планети, а центри епіциклів ковзають по великих кругах – деферентах. Найдальша сфера вважалася місцеперебуванням Бога. Кожна сфера, на думку Птоломея, впливає на земні події (ця теза, до речі, збудила інтерес до астрології). Все що, перебуває на сферах вище за Місяць вважалося ідеальним і незмінним, а все нижче за цю сферу – недосконалим і схильним до стороннього впливу і змін.

Активний розвиток в античності отримали біологія і медицина, що було обумовлене відділенням медико-біологічного знання від релігії, магії і містицизму. Пов’язаний розвиток цих областей знання з ім’ям Гіппократа (ок.460-377 г.г. до н.е.) і Клавдія Галена (129-199 рр.). З того часу біологія і медицина відмовляються від пояснення біологічних явищ, походження і сутності хвороб втручанням потойбічних, надприродних сил. Гіппократ і його учні вважали, що медицина повинна ґрунтуватися не на умоглядних схемах і припущеннях або фантазіях, а на ретельному емпіричному спостереженні і вивченні хворого, на накопиченні і узагальненні медичного досвіду.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ГЛОБАЛЬНИЙ ЕВОЛЮЦІОНІЗМ І СУЧАСНА НАУКОВА КАРТИНА СВІТУ	\|	Релігія і наука: синтез епохи Середньовіччя

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.