Основні методологічні принципи неопозитивістської філософії

Питання

Тема Некласичний етап розвитку філософії науки

Мета: розглянути основні напрямки, течії, ідеї та методи некласичної філософії науки

1. Основні методологічні принципи неопозитивістської філософії.

2. Проблеми наукового знання в концепції К.Поппера.

3. Особливості соціально-гуманітарного пізнання.

Раціональне пізнання проголошувалося філософами і вченими Нового часу вирішальним в природничих і гуманітарних науках, здатним розв'язати всі проблеми, що виникають перед людиною й людством. Щоб виконати такі грандіозні завдання, знання, на думку вчених, повинне бути чітким, виразним, доказовим, таким, що не передбачає буд-яких сумнівів. Революція в природознавстві й промисловості, тріумф хімії, відкриття Фарадеєм електромагнітної індукції, Ампером - теорії магнетизму, відкриття радіоактивності, теорії збереження енергії, рентгенівських променів та інше не могли залишитися непоміченими суспільною свідомістю.

Наприкінці ХІХ століття наука, перетворившись у спеціалізовану високопрофесійну діяльність, породивши потужну техніку, не виправдала покладених на неї сподівань - стати універсальним засобом суспільного прогресу. Все це загострювало інтерес до чисто людських форм життя, змінювало багато звичних людських цінностей, про які раціональна класична модель наукового знання замовчувала. Незважаючи на технічний прогрес, поза увагою дослідників залишилася людина, яка виявляє свою індивідуальність

згідно з накопиченим власним досвідом соціального життя. Ніхто з позитивних дослідників не береться пророкувати той, що ж робить людину людиною, що надає їй єдність.

Напрямки, що сформували некласичної етап філософії науки, а саме - “філософія життя”, прагматизм, позитивізм, незважаючи на його прихильність експерименту, досвіду, по суті, є ірраціональними. Відхід від раціональності, заперечення культу розуму як духовної цінності є істотними рисами некласичної науки, яка акцентувала увагу на людині, намагалася побачити її у всій складності та багатогранності. У цьому є її гуманістичне значення.

Інша її загальна риса – це плюралізм (множинність) концепцій, ідей, підходів, течій, своєрідна “різноголосиця” серед філософів.

Одним із домінуючих напрямків некласичної філософії науки є неопозитивізм (або третій позитивізм), який сформувався у 20-ті роки XX століття і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем, висунутих у ході науково-технічної революції. В центрі уваги представників неопозитивізму перебувають актуальні філософсько-методологічні проблеми, що виникли в процесі розвитку сучасної науки: роль знаково-символічних засобів наукового мислення; співвідношення теоретичного апарату й емпіричного базису науки; природа і функції математизації і формалізації знання тощо.

Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи, найвідомішою з яких можна вважати Віденський гурток, що сформувався у 1922 p., його представники: М.Шлік (1882-1936), О.Нейрат (1882-1945), Р.Карнап (1891-1970), Г.Рейхенбах (1891-1953), А.Айєр (1910-1989) та інші. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах, представників Віденського гуртка об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Він виходив із того, що все наукове знання є узагальненням "чуттєво-даного". На основі цієї ідей австрійський філософ Р.Карнап розробив модель, за якою в основі наукового знання лежать абсолютно достовірні протокольні (такі, що утворюють емпіричний базис науки) речення, котрі виражають чуттєві переживання суб'єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних. Ті речення, для яких процедура верифікації виявляється неможливою, не мають смислу і тому їх треба усунути з науки. Традиційна філософія, як гадав Карнап, позбавлена смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смислу псевдоречень. Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку та розвиток філософії науки.

Методологічні проблеми, висунуті і вирішувані представниками Віденського гуртка, сприяли виробленню адекватних уявлень про науку, розвиток філософії науки.

Львівсько-варшавська школа — одна із шкіл аналітичної філософії, представлена такими мислителями, як К.Айдукевич (1890-1963), Я.Лукасєвич (1878-1956), А.Тарський (1902-1984), Т.Котарбиньський (1886-1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу. Лукасєвич вважав, що метою логічних досліджень має бути розробка точних методів аналізу філософських міркувань. Він висунув ідею логічного плюралізму, суть якого полягає в тому, що різноманітні логічні системи здатні експлікувати різноманітні онтологічні теорії. Лукасєвич, Айдукевич та інші представники Львівсько-Варшавської школи були прибічниками раціоналізму, специфічною рисою якого став логіко-семантичний аналіз мови науки і філософії. Це, на думку прибічників даної течії, сприяло усуненню неточностей та двозначностей, якими живляться ірраціоналістичні філософські концепції. Але водночас їхні філософські погляди не були однорідними й послідовними, а іноді навіть і суперечили неопозитивізму. Окремі представники розвивали філософію матеріалістичного номіналізму (Т.Котарбиньський), феноменологічну теорію пізнання (Р.Інгарден), конвенціоналістську концепцію наукових теорій (К.Айдукевич). В цілому Львівське-Варшавська школа зробила значний внесок до теорії множин, логічної семантики, до розробки неокласичних систем математичної логіки.

Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д.Мура (1873- 1958), Л.Вітгенштейна (1889-1951). Ця течія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об'єктом аналізу має виступати природна мова. Традиційні філософські проблеми, на їхню думку, можуть бути подані у вигляді дилем, які вирішуються через лінгвістичний аналіз та уточнення значення слів. У цьому виявляється сутність даної філософської течії. На думку Вітгенштейна, філософія не може втручатися у фактичне вживання мови, вона може лише описувати її. Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне завдання цієї філософії можна сформулювати так: розробка систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння. В цілому ця течія справила значний вплив на сучасну логіку та лінгвістику.

На відміну від класичного позитивізму О.Конта і Г.Спенсера неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси: 1) предметом досліджень є мова науки; 2) основна увага акцентується на аналіз структури наукового знання; 3) відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; 4) ідеологія демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук; 5) методом демаркації стала фальсифікація, тобто принципове спростування будь-якого твердження, що належить до науки. Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3) співвідношення філософії і науки; 4) взаємозв'язок науки і суспільства; 5) дослідження науки як феномена НТР; 6) проблема синтезу різноманітних наук.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Новий час – нова методологія і нова організація науки	\|	Проблеми наукового знання в концепції К.Поппера

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.