ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Вступ

Тема 11. Образотворче мистецтво.

Змістовий модуль V. Українська художня культура ХХ ст.

Хронологічні межі останнього розділу посібника охоплюють тривалий період. У XX ст. європейський гуманізм із його вірою в розум людини почав утрачати історичний оптимізм під впливом планетарних подій. З одного боку, цей період позначений перемогою національно-визвольних змагань колоніальних народів і крахом тоталітарних режимів, проривом у космос і розщепленням атома. З другого - це доба світових війн, національно-релігійних конфліктів, небачених екологічних катастроф (Хіросіма, Чорнобиль), міжнародного тероризму. Культура перестала виконувати стабілізаційну роль, а криза культури призвела до кризи людяності. Перед суспільством постали глобальні суперечності, які неможливо розв'язати без докорінних змін у світогляді людини. Все це зумовило перехід до нового - ймовірнісного - стилю мислення з притаманними йому плюралізмом, полікультурністю, толерантністю, поліфонією світоглядних уявлень.

Плюралізм (від.лат.множинний) – визнання множинності істин.

Полікультурність – розуміння і прийняття культурної своєрідності народів світу, що веде до обміну цінностями, активної взаємодії представників різних культур.

Толерантність (від.лат.терплячий)- терпимість до чужих поглядів, вірувань.

XX ст. - це час виникнення нових видів мистецтва (кінематограф) і нових форм синтезу мистецтва (від кольоромузики до сучасних нетрадиційних арт-практик), нових художніх реалій, що формуються на перетині художньої і технічної творчості (net-культура), це епоха модернізму і постмодернізму.

Модернізм виник на початку XX ст. у Західній Європі як реакція на нестабільність суспільного життя й розчарування у світоглядних уявленнях та естетичних цінностях минулого. Калейдоскоп художньо-стильових напрямів модернізму сформувався на ідейному ґрунті заперечення ідеалів реалістичного мистецтва і протиставлення їм нових форм - абстрактних або надто експресивних. Митці-новатори намагалися нетривіальними засобами передати своє відчуття ірраціональності світу. Водночас чимало письменників, художників і композиторів продовжували працювати в реалістичному стилі, що існував паралельно з художніми течіями авангардизму. У творчості деяких митців дуже своєрідно поєднувалися традиції й новаторство. Символічними щодо цього є постаті художника Пабло Пікассо й композитора Ігоря Стравінського - митців світової слави, які за тривалу творчу діяльність зверталися до різних стилів і напрямів - від модерністських до неокласичних.

Художня картина світу відрізняється від наукової наявністю національної ідеї-образу, що пронизує жанрово-видове розмаїття мистецтва. Саме неперервні пошуки національного естетичного ідеалу характерні для українського мистецтва, що стало яскравою складовою загального культурного розвитку.

XX ст. - надзвичайно складна і суперечлива доба в історії України. її культурно-історичний поступ являє собою нерівномірне чергування злетів і падінь. Умовно його можна поділити на кілька етапів:

■ перші перехідні десятиліття, що позначилися хвилею соціальних змін та інтенсивними модерністськими експериментами в галузі мистецтва;

■ найчорніші у вітчизняній історії десятиліття репресій, голодомору, лихоліть Другої світової війни та повоєнної розрухи, що супроводжувалися насаджуванням культурних міфологем через офіційне мистецтво;

■ піднесення мистецького життя у період відлиги ~ творчість українських митців-шестидесятників і формування у часи так званого застою новітніх арт-практик вітчизняного андеґраунду - альтернативи соцреалізму;

■ національно-культурне відродження в незалежній державі та виникнення перших ознак кіберкультури.

У цьому неоднозначному і стрибкоподібному процесі, який із погляду сьогодення, немов із висоти пташиного лету, нагадує могутній гірський кряж, об'єднавчу культуротворчу роль відігравало устремління прогресивного українства до національного і державного самоутвердження.

Перша світова війна, революційні події, громадянська війна та інші політичні катаклізми початку століття загалом негативно позначилися на розвитку вітчизняної культури. Водночас різні верстви українства прагнули кардинально змінити світ за допомогою суспільних і культурних реформ. Культурно-освітній рух, що розпочався за часів діяльності Центральної Ради, набув нечуваних раніше масштабів: створено мережу середніх і вищих навчальних закладів, розпочалася українізація освіти, налагоджувалася бібліотечна і видавнича справа, зокрема значно зріс випуск україномовної періодики, створювалися численні професійні та аматорські колективи - театральні, хорові, танцювальні. Унікальні здобутки першого президента Української академії наук Володимира Вернадського, ґрунтовні дослідження філолога-сходознавця академіка Атангела Кримського та інших українських учених вивели вітчизняну науку на світовий рівень. Культурно-просвітницька робота, започаткована гетьманським урядом, продовжувалася і в перші роки радянської влади, але під іншими ідеологічними гаслами і з орієнтацією на інші суспільно-духовні цінності.

Усе це створювало сприятливі передумови для розвитку різних форм художньої творчості: сповненої оптимізму пісенної «епохи Дунаєвського», українського модернізму в художній літературі і театрі (М. Коцюбинський, М. Хвильовий, П. Тичина, Лесь Курбас), авангарду в образотворчому мистецтві (О. Богомазов, В. Єрмилов, О. Екстер,
К. Малевич). Ідеї динамічного живопису, поєднання звуку і кольору втілював В. Баранов-Россіне, який сконструював оптофонічний апарат. Ці концерти стали сенсацією у культурному світі. Нові обрії відкривала школа монументального мистецтва Михайла Бойчука, під впливом технічних винаходів інтенсивно розвивалася архітектура (В. Городецький, Ф. Кричевський). Першими фільмами геніального режисера Олександра Довженка утверджувалося молоде українське кіномистецтво. Особливу роль у мистецькій атмосфері тих часів відігравали представники літератури. На вірші Павла Тичини, Володимира Самійленка, Василя Чумака, Олександра Олеся, Григорія Чупринки, Спиридона Черкасенка та інших поетів композитори створювали вокальну і хорову музику високого громадянського звучання. Виразником ідеалів демократичної української інтелігенції був О. Олесь, у романтичній поезії якого емоційно і своєрідно відлунювалися образи тієї бурхливої й неоднозначної епохи:

Живи, Україно, живи для краси, Для сили, для правди, для волі! Шуми, Україно, як рідні ліси, Як вітер в широкому полі.

Гаслом модернізму, за висловом поета Миколи Вороного, було «уникнення реалістичних зображень», щоб вирватися з рамок вузького просвітительства. У річищі модерністських пошуків формувалася нова генерація українських письменників, художників, театральних і музичних діячів, на творчості яких позначився вплив європейських художніх течій. В атмосфері загального художнього піднесення активно взаємодіяли різні стилі, утверджуючи нові ідеї, теми, образи й форми художнього вираження.

«Розстріляне Відродження» - термін, що вичерпно характеризує трагедію української культури 30-х років. Масові репресії знищили ціле покоління діячів вітчизняного мистецтва. Було згорнуто українізацію науки та освіти, заборонено вільні угруповання митців (замість них створювалися Єдині спілки радянських письменників, композиторів, художників, що вкрай негативно позначилося на новаторських тенденціях у мистецтві).

Однак попри всі згадані історичні обставини українська культура продовжувала свою поступальну ходу. Знаменною віхою стало возз'єднання Східної і Західної України у вересні

1939 р., коли реалізувалася споконвічна мрія українців по обидва боки Збруча. Проте ідея єдності всіх національно-культурних сил отримала міцне політичне підґрунтя лише в останньому десятилітті XX ст. - після проголошення України незалежною державою.

Катастрофічні наслідки Другої світової війни, що стала трагедією для всіх європейських народів, підірвали матеріальний фундамент культури. Чи не найтяжчих утрат зазнала при цьому Україна. На її території було зруйновано величезну кількість історико-культурних пам'яток, пограбовано музеї, театри, храми, знищено або вивезено мистецькі цінності. Фашизм завдав нищівного удару по вірі людей у справедливість. Глибокий песимізм, що виник у душах людей, позначився на художніх творах того часу. Символами протесту проти жахів війни стали «Герніка» П. Пікассо, «Ленінградська симфонія» Д. Шостаковича, антифашистські романи К. Чапека і балади Б. Брехта.

Проте, незважаючи на воєнне лихоліття, у творчості кращих українських митців пробивався живий струмінь духовності, надії та віри. У повоєнний період тема патріотизму, оспівування героїзму народу стала однією з провідних для багатьох письменників (М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри), художників (М. Дерегуса, В. Касіяна, О. Шовкуненка), кінорежисерів (О. Довженка, Т. Левчука, Л. Викова), які у своїх творах намагалися правдиво відображувати історичні події. Деякі українські митці досягли в цьому творчих вершин. Пригадаймо документальні кіноепопеї О. Довженка та фільми Л. Бикова («У бій ідуть тільки «старики»), Український квінтет і Третю симфонію Б. Лятошинського, Симфонічні фрески Л. Грабовського за мотивами малюнків Б., Пророкова «Це не повинно повторитися!». Світове визнання здобув роман О. Гончара «Собор», що закликав людство до збереження культурної спадщини. У цьому творі художніми засобами втілено ідеї, суголосні знаменитому «Пакту культури Миколи Реріха».

Розвиток української культури повоєнних років відбувався за вельми складних умов. Нова хвиля сталінських кампаній проти «українського націоналізму» викликала опір свідомої інтелігенції. Партійно-ідеологічне керівництво культурою надзвичайно обмежувало свободу творчості митців. Диктат влади позбавляв художню творчість польоту фантазії, відсутність експериментальних стильових пошуків, притаманних західноєвропейській культурі, призводила до так званого застою - ідеологічної заангажованості, тенденційності.

До кращих здобутків національної культури в умовах відлиги належить спадщина вчених світового рівня (Є. Патона, В. Глушкова, О. Антонова, О. Богомольця, М. Амосова), творчість молодої генерації поетів-шістдесятників (В. Симоненка, Л. Костенко та ін.), художників (Т. Яблонської, В. Зарецького та ін.), українське «поетичне кіно», яскравим представником якого був Іван Миколайчук, музика композиторів-шістдесятників (В. Сильвестров та ін.).

У 60-90-х роках відбувається стильове оновлення художньої творчості, поширюється експериментаторство в галузі сучасних художніх технік, з'являються нові мистецькі жанри. Поряд із професійним активно розвивається народне мистецтво, зокрема декоративно-ужиткове .

Значним успіхам нашої країни у сфері естетичного виховання сприяла музика українських композиторів для дітей, діяльність лялькових театрів і театрів юного глядача (ТЮГів), дитячі кіно- і мультфільми, створені на Київській та Одеській кіностудіях.

Після проголошення незалежності України розпочалося відродження різних сфер національної художньої культури, яка щедро компенсує втрачений за сторіччя бездержавності час. Якщо в офіційному радянському мистецтві впродовж тривалого часу панував єдиний метод - соціалістичний реалізм, який штучно нав'язувався, то в сучасному художньому просторі України своєрідно переосмислюються стильові зарубіжні інновації, що набувають національної своєрідності на вітчизняному ґрунті. Зняття ідеологічних пут і обмежень надало можливість для виявлення заборонених раніше цінностей, що прискорило інтеграцію українського мистецтва в європейський і світовий культурний простір.

Наприкінці XX ст. стало очевидним, що людство впевнено прямує до нового - постіндустріального інформаційного суспільства. У 70-х роках у західній культурі відбувся перехід від модернізму до постмодернізму. Імпульси постмодернізму відчутні у формуванні різних напрямів новітнього українського мистецтва, що утворюють строкату художню картину - мозаїку, в якій поєдналися стилі нео-(необароко, неокласицизм, неофольклоризм тощо) і net з колосальними художніми можливостями сучасних технологій. Водночас у надрах сучасної культури виникає безліч кризових моментів. Замість єдиної світоглядної основи мистецтва спостерігається різнобарв'я стилів (еклектика), співіснування різних духовних світів.

Віру у всемогутність науки і техніки, їх вирішальну роль у динаміці культурного поступу було істотно підірвано із поширенням у світі масової культури - комерціалізованої культури споживання, засилля реклами та індустрії розваг. Через мас-культ (кіч) пропагуються квазіцінності - гедонізм((від. грец. Насолода) філософсько-етичне вчення, згідноз яким найвищим благом, метою життя є насолода), прагматизм, меркантильність(меркантильний - від фр.торговець) – комерційний. У переносному значенні – корисливий, пов'язаний з матеріальною вигодою), бездуховність. Через потужні канали ЗМІ відбувається маніпулювання і де-естетизація свідомості, насаджується артизована мова рекламних стереотипів, штампів і кліше. Зразки нової віртуальної культури заступають традиційний художній образ. За таких умов саме мистецтво покликане стати опорою людини в пошуку сенсу життя, а митець - морально-естетичним камертоном у становленні ціннісних орієнтацій особистості.

Проте літературний і театральний постмодернізм іронізує над реаліями світу, висміює традиції, заперечує одвічні цінності. Це породжує безнадію в душі беззахисної маленької людини на сцені життєвого театру абсурду, страх перед непередбачуваним майбутнім і замкненість у власному «Я».

В умовах постмодернізму активізується тенденція до синтезу мистецтва. Якщо у першій половині XX ст. світ був здивований новаторством «музичного живопису» («Імпровізації» В. Кандінського і «Сонати» М. Чюрльоніса), намаганням художників відобразити рух у площинних композиціях («Зебри» В. Вазареллі, геометричні абстрактні композиції в квадратах і ромбах П. Мондріана з ілюзією руху), то сучасні митці долають просторові межі звичайної картини і прагнуть наблизити живопис до реальності, зокрема, використовуючи засоби театралізації. Як наслідок, утворюються оригінальні просторово-динамічні світлові вистави. У музичній культурі також спостерігаємо різні форми синтезування,, наприклад, елітарних і масових жанрів (рок-опера, симфоджаз), візуалізації та звучання (відео-кліпи).

Таким чином, художня культура XX ст. - це довгий і складний шлях еволюційного зростання, втрат і здобутків. Це наша історія, яку треба вивчати, аналізувати, критично, оцінювати, а найважливіше - сприймати, розуміти й захоплюватися її найвищими цінностями. З українським мистецтвом, яке завжди жило в серцях мільйонів українців, нині з великим інтересом ознайомлюються народи інших країн світу. На початку XXI ст. людство відкриває нову сторінку свого художнього літопису, в якому проглядаються контури культури майбутнього. У ньому, сподіваймося, вітчизняна художня культура посяде гідне місце.

Шлях, який пройшло українське образотворче мистецтво за минулі сто років, був надзвичайно цікавим, але водночас важким і тернистим. На ньому сталося стільки змін і несподіванок, як ніколи раніше. Великою мірою особливості українського образотворчого мистецтва XX ст. зумовлені історичними обставинами і соціальними потрясіннями, що відбувалися в нашій державі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Сертифікація в Італії	\|	СТИЛЬ МОДЕРН

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.