Життєвий шлях

Біографія письменника не багата на події. Народився він в Руані (Нормандія) 12 грудня 1821 р, в родині видатного хірурга. В цьому місті пройшли дитинство і юність майбутнього письменника. Його літературне обдаровання проявилося дуже рано — уже в дитинстві він писав оповідання, романи, драми. У 1840 р. Флобер розпочав вивчати право в столичному університеті, але 1843 р. захворів і змушений був залишити навчання. Наступного року його батько придбав невеликий маєток Круассе поблизу Руана, де Флобер оселився і провів майже все життя. Він став типовим рантьє. Його прибутки не були дуже великі, але достатні для того, щоб він міг, не думаючи про заробіток на прожиття, цілком зосередитися тільки на літературній праці. За винятком двох зарубіжних подорожей (протягом 1849—1851 років — до країн Близького Сходу та Греції, а 1860 р,— до Тунісу), а також періодичних відвідувань французької столиці, де він зустрічався з своїми друзями Т.Готьє, Гі де Мопассаном, Е.Золя, І.Тургенєвим, Флобер жив самітником, наполегливо працюючи над своїми творами. Його відлюдне, замкнуте життя багато кому здавалося дивним, але стає зрозумілим з огляду на систему жорстоких репресій проти передової культури з боку всіх буржуазних урядів тогочасної Франції. У 1856 р. письменник опублікував роман «Пані Боварі», за який його було притягнено до суду за звинуваченням у неморальності. Незадовго до смерті Флобер написав Мопассанові, якому загрожував суд Третьої республіки: «І тебе посадять, мій любий друже, на одну лаву із злодіями. Ти теж відчуватимеш у себе за спиною всю жандармерію, всю армію…». Помер Гюстав Флобер 8 травня 1880 р. в Круассе.

Флобер стояв осторонь більшості своїх літературних сучасників. В літературі ХІХ ст. єдиним авторитетом для нього був Бальзак. Почав писати Флобер ще в коледжі в манері так званого «несамовитого романтизму», він писав новели, повісті, п’єси, які не збирався друкувати. Багато з того, що вирізняє художню манеру Флобера, бере початок з його молодих років, коли світогляд і погляди письменника на мистецтво ще не сформувались остаточно. Загальновідома формула Флобера, на підставі якої дехто намагається зарахувати його до речників «мистецтва для мистецтва»: «Нехай імперія йде своїм шляхом... піднімімося на вежу із слонової кості, на найвищий щабель, ближче до неба...» Проте ані в юнацькі роки, ані пізніше майбутній автор «Пані Боварі» не ховався від життя, не віддавався порожнім мріям. Якщо в листі від 24 квітня 1834 р. юний Гюстав вихваляє «чисту поезію», то це насамперед тому, що він бачить у ній «волання душі, позбавленої егоїзму», і гнівно засуджує тих, хто хоче за допомогою літератури «збити капітал, жити для себе». Вступаючи до літератури в епоху, «багату на кровопролиття», він збирається говорити «тільки правду, хоч би ця правда й була жорстокою та оголеною». Його культ мистецтва не був утечею від реальності, а, навпаки, заглибленням у неї. Флобер широко використовував досягнення реалістичного мистецтва (спостереження над побутом і звичаями, створення типів, пояснення психології персонажів фізіологією тощо). Письменник закликав не боятись низьких тем, бо саме через них краще розкривається істина. Одним із прикладів відвертого антиромантизму Флобера може служити його теорія сюжету. Романіст висловлювався проти так званих цікавих сюжетів, кажучи, що немає сюжетів цікавих і нецікавих, а є тільки досконале й недосконале виконання.

Підхід Флобера до світу і людини можна схарактеризувати як відверто песимістичний. Усе, що він бачив навколо себе, викликало в ньому розчарування. Сучасність видавалась йому царством буржуа. Під «буржуазністю» він розумів не класову, а духовну категорію і використовував це поняття, характеризуючи як представників середніх класів, так і пролетаріату. Для письменника то був синонім тупості й обмеженості сучасного суспільства, антонім культури. Не вірив Флобер і в соціальний прогрес. Наука і техніка, казав він, можуть зробити життя людини комфортнішим, але не можуть вдосконалити її морально. З таким підходом тісно пов'язана його недовіра до спроб соціального реформування суспільства та до революцій, які він вважав марною витратою сил, оскільки вони нічого не можуть зробити з природою людей, чиї душі за умов будь-якої форми правління завжди будуть дрібними. Не цікавила його й політика, якою він відверто нехтував.

Сучасному світові, тобто світові буржуа, Флобер протиставляв аристократів духу, для яких головне — пізнання найвищих законів буття. Метою цього пізнання, за Флобером, було досягнення внутрішнього спокою. Провідним поняттям для Флобера було «виховання почуттів». На думку письменника, люди надто легко піддаються оманливим ілюзіям (прикладами таких ілюзій можуть бути прагнення щастя або романтизм), замість того, щоб дивитись істині прямо у вічі. Причина цього в тому, що люди не контролюють своїх почуттів, які змушують їх жити мріями, марними надіями, а не реальністю. «Виховання почуттів», за Флобером,— обов'язок кожної культурної людини, яка мусить свідомо боротися з ілюзіями, критично перевіряти їх розумом для досягнення повного спокою. За таких умов великій душі залишається лише творчість, мужня робота над своїм духом, самовдосконалення.

Своє головне завдання Флобер бачить в тому, щоб захистити інтереси духу, позбавити літературу руйнівного впливу буржуазії. Мистецтву Флобер відводив особливу роль. Воно для нього було засобом розкриття вищих істин, проникнення в правду життя. Він мріє, за прикладом Шекспіра, творити мистецтво сміливе, в якому «уява поєднується із спостережливістю». В естетиці Флобера слід відмітити високу вимогливість до досконалості стилю твору, він був впевнений у єдності форми і змісту твору. «Прекрасна думка без форми і прекрасна форма без думки існувати не можуть», - вважав письменник. Доказ цього — почуття відповідальності, з яким Флобер переробляв свої твори. Прагнучи повної досконалості, гармонійності стилю і цілковитої достовірності деталей, він переписував сторінку за сторінкою, читав безліч додаткових матеріалів, навіть відбував у подорожі (у зв'язку з романом «Саламбо»). Такі суворі вимоги до якості літературних текстів спричинилися до того, що Флобер, багато й невтомно працюючи, створив невелику кількість книг, порівняно, наприклад, із Бальзаком. Цим пояснюється і самотній спосіб життя письменника.

Вагомим внеском у розвиток реалістичного стилю в літературі слід вважати принцип об'єктивізму Флобера, який вважав метою творчості пізнання закономірностей світу. Подібно до науки, яка переконує своїми відкриттями, мистецтво має виключити повчання. Це і особливий підхід до зображення персонажів, коли автор не висловлює безпосередньо свого ставлення до них (як це роблять ще Стендаль і Бальзак), а прагне розкрити власну логіку характерів героїв. «Автор має бути невидимо присутній у своєму творі скрізь, як Бог у Всесвіті. Мистецтво — це друга природа, ось чому... в кожному атомі, в кожному образі треба відчувати нескінченну і приховану безпристрасність, і вплив на глядача мусить бути приголомшливим». Це не означає, що оцінки письменником своїх героїв не подаються зовсім. Вони наявні, але висловлюються опосередковано, на рівні підтексту.

Дві теми вабили письменника: дослідження сучасного життя (романи «Пані Боварі», 1857, і «Виховання почуттів», 1869, повість «Проста душа», 1877, а також «Бувар і Пекюше» — останній роман письменника, який залишився незавершеним) і ретельна реконструкція далекого минулого (роман «Саламбо», 1862,— Карфаген доби Першої пунічної війни; філософська драма «Спокуса Святого Антонія», 1874, повісті «Легенда про Юліана, Захисника Прочан», 1877, та «Іродіада», 1877, — всі три являють собою розробки старовинних християнських легенд).

«Пані Боварі» (1856)

Роман «Пані Боварі» став першим твором, що відобразив світогляд і естетичні принципи письменника. На початку 50-х pp. він починає шукати потрібний сюжет, зважившись нарешті виступити з друкованим твором перед читачами. Ще 1849 р. друзі радили йому скористатися з історії самогубства Дельфіни Деламар, дружини відомого в околицях Руана лікаря, що мала свого часу великий розголос. Робота тривала близько п'яти років і відзначалася надлюдською напруженістю. В листуванні письменника знаходимо скарги на величезні труднощі: «Псую купи паперу», «Боварі» повзе черепашачою ходою», «просидів чотири години, і жодної фрази», «проклята книга, вона завдає мені болю».

Перш ніж узятися до «Пані Боварі», Флобер написав кілька коротких сценаріїв, з яких видно, що письменник спочатку схилявся до жанру психологічного адюльтерного роману з дрібноміщанського провінційного середовища, тобто інтимної історії стосунків Емми з чоловіком та коханцями. Поступові зрушення в його планах привели до збагачення соціально-філософського змісту і художньої ваги твору. Еміль Золя писав: «Поява роману Гюстава Флобера «Пані Боварі» знаменувала нову епоху в літературі. Здавалося, що принципи сучасного роману, розсіяні в грандіозній творчості Бальзака, нарешті знайдені і чітко викладені на чотирьохстах сторінках книги. Кодекс нового мистецтва було створено».

Заради по-новому осмисленої концепції твору, який дістав тепер підзаголовок «Побут провінції», Флобер поглиблює соціальне тло дії, виводить поруч постаті аптекаря Оме, що вже фігурував у сценарії, чимало нових персонажів: лихваря Лере, податкового інспектора Біне, нотаріуса Гійомена та ін. Вони довго залишаються малопомітними в фабульній канві, але у фіналі книги, під час останніх зустрічей з Еммою, яка розпачливо шукає порятунку, виростають до рівня головних призвідників трагічної розв'язки сюжету.

До тексту внесено також низку соціально насичених побутових епізодів. Найсильніший з них — опис сільськогосподарської виставки в Йонвілі, в якому тема міщанства як втілення соціального бруду, хижацтва, конформізму, бездуховності розкрита з великою критичною силою та художньою пластичністю. Флобер яскраво відтворює видовище вируючого галасливого людського натовпу: податковий інспектор Біне, у парадному мундирі командира пожежної дружини, стояв так непорушно, ніби вся його «життєва енергія перемістилася в ноги»; мер міста Тюваш «зігнувся в дугу» перед радником префектури; гладка хазяйка трактиру, оглядаючи святково прикрашену площу, злісно бурмоче: «І вигадають же таке чорті-що!.. Для кого? Для свинопасів та для харпаків?»; могильник Лестібудуа і тут знайшов джерело наживи — тягає за плату з церкви стільці для публіки. Серед експонатів — «здоровенний чорний бугай у наморднику, з залізним кільцем у ніздрях», «наче з бронзи литий», якого тримає на налигачі «обірваний хлопчина». Обивателі з драглистими обличчями, схожі один на одного, зібралися «послухати високе начальство». В творі звучить одверта політична сатира. Миршавий радник префектури, затинаючись на кожному слові, вихваляє короля (дія відбувається за часів Липневої монархи), який «твердою і водночас мудрою рукою веде державний корабель серед численних небезпек розбурханого моря...».

Перед читачем проходить низка докладних і вірогідних картин повсякденного життя Нормандії наприкінці 40-х років XIX ст. Перед нами постає світ обивателів, людей обмежених, самовдоволених і вульгарних; їхнє життя, заповнене дріб'язковими інтересами й турботами, позбавлене будь-яких проблисків духовності. Це середовище представлене нечисленними, але точно вибраними й розставленими постатями, які в сукупності дають повну, синтетичну картину «побуту провінції». Кожна з них має в романі своє місце й виконує функції, визначені укладом життя провінційного містечка. Історія кохання та розчарування Емми Боварі може бути взірцем «нецікавого сюжету»: в романі не відбувається жодних яскравих подій, усе буденно й звично. Поставивши в центрі сюжетного конфлікту історію Емми Боварі, Флобер далекий від звичного для тогочасної літератури спрощено-моралізаторського або розважального трактування теми подружніх зрад. Залишаючись героїнею буржуазного адюльтеру, Ема Боварі розкривається як особистість трагічна, вона намагається повстати проти міщанської буденності силою кохання. З небаченою глибиною та драматизмом письменник розкрив той конфлікт між мрією і реальністю, з яким рано або пізно доводиться зіткнутися всім людям. Життя Емми Боварі в різних варіантах повторює одну і ту саму ситуацію: вона створює уявлення про якийсь ідеальний світ, шукає його навколо себе і не може знайти. Гостре розчарування розбиває її серце, стає причиною відрази до життя. Цей негативний урок нічого її не навчає: Еммина душа знову й знову починає жити ілюзіями, які приречені на загибель під тиском вульгарної реальності.

Розвиток почуттів Емми та інших персонажів, вплив на них оточення й середовища письменник вивчає із сумлінністю вченого-природознавця. Ретельно розробляє романіст місце дії: ми неначе власними очима бачимо сільські краєвиди й руанські вулиці, інтер'єри аптеки, будинків, готелю. Відомо, що Флобер спеціально читав медичні праці, в яких описується отруєння, перед тим як створити відповідну сцену в творі (частина III, розділ VIII).

Емма Руо — дочка фермера. Коли їй виповнюється тринадцять років, батько віддає її до монастиря. В одному з листів Флобер говорить про свою героїню як про натуру із «спотвореними» почуттями, основою такого виховання Емми стало монастирське навчання, коли вона зачитувалась модними романтичними романами. Під впливом бульварних романів і формується її ідеальна мрія: дівчина свято вірить, що у майбутньому на неї чекають красиве життя і піднесене кохання. Але, повернувшись додому, Емма бачить навколо себе тільки нудьгу, сірість і порожнечу фермерського побуту. В цей час з'являється ПІарль Боварі, який закохується в неї. Емма переконує себе, що шлюб з лікарем і є те райське блаженство, якого шукає її душа. Принаймні після весілля все має бути по-іншому. Як «по-іншому», вона не знає, але якось барвисто, весело, розкішно. Реальність показує безпідставність цих сподівань, її чоловік Шарль не має того зовнішнього блиску, який так приваблює Емму. Батьки не дали йому гідного виховання, а швидше зіпсували своїми суперечливими виховними методами. Він поганий лікар, нудний чоловік, йому бракує таланту, уяви, глибини почуттів, навіть розуму. «Важкодум з товстими пальцями»,— називає його Емма. Звичайно, у нього чимало й позитивних якостей, особливо для подружнього життя. Він самовіддано кохає Емму (до речі, це єдина людина в романі, яка по-справжньому кохає її), є ніжним батьком, шанобливим сином. Він незлий, спокійний, терпимий до Емминих примх. Одне слово, це типова пересічна людина, яких більшість у будь-якому суспільстві, але зовсім не той тип чоловіка, якого сподівалася Емма. Вона дуже швидко починає нудьгувати з ним. І її мрії про щасливе подружнє життя виявляються химерою.

Розчарована Емма спочатку підсвідомо (перша ідеальна закоханість у Леона), а потім на практиці зраджує Шарлю. Вона сподівається, що бодай коханець буде на рівні її мрії, але знову помиляється. Першим її коханцем є Родольф, який дивиться на жінок тільки як на розвагу. Він не сумнівається, що легко зуміє завоювати Еммйне серце. Родольф усе правильно розраховує: «І як їй нудно живеться! Вона хоче жити у місті, щовечора танцювати польку! Бідна дівчинка! Вона задихається без кохання, як риба без води на кухонному столі. Два-три компліменти, і вона буде вас обожнювати, ручаюсь!» У коханні Родольфа до Емми немає нічого романтичного, піднесеного, а є тільки пошук нових тілесних насолод. Він закохує її в себе за допомогою дешевої риторики, але Емма не відчуває фальші його слів —відраза до Шарля штовхає її в обійми цього цинічного донжуана. Певна річ, вона малює собі інший, ідеальний образ Родольфового кохання до себе. Еммі здається, що він палає могутньою пристрастю, готовий пожертвувати задля неї власним спокоєм, гаманцем, навіть життям. Від Родольфа вона чекає широких і вражаючих жестів (наприклад, втеча з ним за кордон її влаштувала б). Та її обранець — чоловік зовсім іншого типу, ніж той, яким вона його собі уявляє, і результатом її чергового розчарування є жорстокий нервовий зрив.

Другий коханець Емми, Леон, — повна протилежність Родольфу. Це юнак, який приваблює її своєю шанобливістю, слухняністю, чистотою, недосвідченістю в сердечних справах (автор не забуває показати, що така її оцінка дуже далека від дійсності). Ось хто буде обожнювати її — це стане нагородою за усі її страждання. Завдяки Родольфу вона відчула смак до тілесних насолод і навчає цього Леона. З ним вона ніби повністю втілює свою мрію. Коханці живуть «красиво»: ходять по ресторанах, виїздять на прогулянки на човнах, розмовляють про вічне. Проте це щастя — лише примара. Реальність знову готує Еммі нищівний удар, цього разу смертельний. Леон виявляється слабкою людиною: йому обіцяють посаду старшого діловода з умовою, що він більше не зустрічатиметься з коханкою, і той погоджується. Коханка коханкою, а кар'єра є кар'єрою. До того ж, Емма починає лякати його нестриманістю своїх примх, її також обтяжують фінансові проблеми. Рай Емми коштує надто дорого, вона дуже багато заборгувала. Це стає причиною арешту й розпродажу майна родини Боварі. Спроби Емми дістати гроші не мали успіху. Вони завдали їй тільки додаткових страждань: нотаріус Гільомен, користуючись із безпорадності Емми, хоче, щоб вона стала його коханкою. Мрії Емми розвіюються, мов туман, і вона вбиває себе.

Не випадково життя Емми Боварі, ота «чарівна фантасмагорія життя серця», завершується так трагічно. Це цілком співзвучно песимістичній філософії Флобера. «Емма Боварі — це я»,— сказав якось письменник. Висловившись таким чином, Флобер мав на увазі, зокрема, що його героїня втілює саме ті людські риси, з якими він безупинно боровся в собі: «невихованість» почуттів, мрійливість, прагнення екзотичного — одне слово, романтизм. Власний роман для нього — своєрідна спроба вилікуватися від цієї хвороби. Французькі літературні критики навіть відшукали назву для неї — «боварізм». Це бажання людини «уявити себе іншою, ніж вона є насправді». Емму не влаштовує просте земне щастя, пов'язане з піклуванням про дочку, дім, чоловіка. Вона прагне, як їй здається, високої поезії, але то тільки самоомана, ілюзія. Правильною поведінкою, на думку Флобера, мусить бути свідома відмова від ілюзій. Тільки в такий спосіб мудра людина може врятуватися від вульгарності світу і здобути собі спокій.

Одначе поданий вислів не можна тлумачити як цілковите ототожнення автора зі своєю героїнею. Взагалі, його ставлення до неї суперечливе. Автор суворо судить свою героїню. Це виявляється в картині її смерті – Емма помирає не від розбитого серця, вона викрадає отруту щоб порятуватись від боргів і позору, її смерть описана в зниженому тоні під звуки жебрацької пісні за вікном та й сама картина похорон прозаїчна. Багато в чому Флобер міг бути солідарним з героїнею. Наприклад, він також, ненавидів вульгарність, меркантилізм, приземленість французьких буржуа (у флоберівському розумінні цього поняття). Це презирство відчувається в кожній літері роману, в тому, як автор описує середовище та оточення, в яких змушена жити Емма і якому вона кидає виклик. Незважаючи на це, пані Боварі в жодному разі не може бути другим «я» Флобера, бо вона хоч і бунтує проти буржуазності світу, проте сама не менш буржуазна, ніж інші герої твору. Буржуазними є самі форми її бунту. Піднесені мрії Емми про кохання обов'язково перетворюються на банальний адюльтер, а ідеал «красивого життя»— на тривіальний культ комфорту. Романіст зображує її надто плотською, матеріалістичною, егоїстичною, самозакоханою. Емма не вміє оцінити жертовності Шарля, зовсім не цікавиться долею своєї дитини, марнославна (саме з цих причин вона спонукає Шарля зробити невдалу операцію на нозі Іполита). Саме ця двозначність підходу Флобера до зображення образу Емми сприяє тому, що її історія набуває загальнолюдського звучання. Героїня прагне будувати своє життя відповідно до своєї мрії і зазнає жорстокої поразки.

Вервечку провінційних типів продовжує кюре Бурнізьєн, змальований Флобером із вбивчою іронією. Як священик, він мав би бути найпричетнішим до духовності, насправді ж він найтупіший серед обивателів Йонвіля і «найматеріалістичніший» за своїми інтересами й нахилами. Суспільна функція священика — бути духовним наставником своєї пастви, вміти зціляти стражденні людські душі. Але добродій Бурнізьєн найменше до цього здатний, він погано знається на людських душах, зате вміє непогано лікувати корів і серед фермерів має репутацію вправного ветеринара. Коли Емма, переживаючи душевну кризу, звернулася по розраду до свого духовного пастиря, він порадив їй, повернувшись додому, випити холодної води з цукром. Не випадково роман Флобера викликав обурення в клерикальних колах Франції, де образ Бурнізьєна був сприйнятий як карикатура на духовенство. Насправді ж письменник такого завдання перед собою не ставив: його Бурнізьєн — це, власне, одна з гримас «побуту провінції», з рідкісною виразністю окреслена в ньому втрата духовності буржуазно-міщанським середовищем.

Та найзначніша й найколоритніша постать йонвільського середовища — аптекар Оме, якого дослідники визначають як образ грандіозний за своїм соціальним змістом і значенням. На відміну від інших обивателів містечка, Оме нібито не замикається в побуті, його інтереси широкі й різноманітні. Він схиляється перед наукою й сам проводить «дослідження»; він поборник прогресу й освіти, «філософ» і «вільнодумець», що висміює релігію; за політичними поглядами він ліберал і перебуває в опозиції до уряду; йому не чужа громадянськість, він співробітничає в місцевій газеті й нерідко виступає з критикою влади. При цьому Оме — не мольєрівський Тартюф; по-своєму він вірить у те, що велемовно проголошує, хоч і щирість його віри, відданість «принципам» не слід перебільшувати. Та справа тут у тому, що за всім цим ховаються поверхове розуміння, міщанська обмеженість і самовдоволеність, а головне — дріб'язковий егоїстичний розрахунок. Так, його опозиційність, зрештою, нібито пояснюється тим, що уряд, на думку аптекаря, не вміє цінувати й відзначати достойних людей, а найдостойніша в світі людина в його очах — він сам. І коли з'явилася можливість одержати орден, він «примирився» з урядом. Якось Оме образив жебрак, якому він дав надто дрібну монету, й аптекар розгорнув у газеті справжню кампанію за те, щоб власті прибирали жебраків і відправляли їх у притулки. Заспокоївся він тільки тоді, коли вдовольнив свою дріб'язкову мстивість: нещасний жебрак таки опинився у згаданому закладі. Значимість образу Оме в тому, що він втілив у собі характерні риси епохи апофеозу міщанства, її провідну тенденцію. І не випадково роман завершується рядками про процвітання Оме, про його повний тріумф.

Особлива роль належить у романі лихварю Лере, який зіграв лиху роль у долі головної героїні. Лихварі належать до репрезантивних образів «Людської комедії» Бальзака, і в змалюванні Лере з усією наочністю розкривається відмінність Флобера від його попередника. Лере найменше схожий на бальзаківських «тигрів» фінансового світу, на того ж Гобсека, в якому поєднуються скнара й філософ. У Флобера лихвар Лере — пересічний, зовсім буденний, це дрібний хижак, павук, що тихенько й облесливо тче свою павутину, в якій заплутується недосвідчена Емма. Виждавши момент, він накидається на свою жертву й стає безпосередньою причиною її самогубства. Образ лихваря Лере органічно доповнює картину «побуту провінції», без нього вона була б неповною, дещо площинною.

Роман «Пані Боварі» був справді новаторським твором за своєю художньою структурою та її основними компонентами. В епічних жанрах такими компонентами, як відомо, є оповідь, опис та діалог. Характерною тенденцією розвитку роману в XIX ст. було те, що в його структурі дедалі більшого значення набував показ, який тіснив оповідь та опис і водночас синтезував їх; свого завершення ця тенденція досягла у флоберівській «Пані Боварі». Починається цей роман у традиційній манері оповіді, ми чуємо голос оповідача, який розповідає про життя Шарля Боварі до одруження з Еммою. Далі оповідь стишується, замінюючись неопосередкованим показом, коли дійсність ніби сама себе представляє у творі. Одночасно Флобер відмовляється і від докладних описів, ураховуючи ту психологічну закономірність, що чим докладніше письменник описує, тим менше читач бачить. Він замінює опис показом, причому цей показ розрахований не на суто візуальне сприйняття, а на «внутрішній зір» читача.

За своїми жанровими ознаками роман «Пані Боварі» близький до соціально-психологічного роману, який виходить на перший план у реалістичній літературі другої половини XIX ст. Але психологізм цього твору своєрідний, і проявляється він не у формі психологічного аналізу, що здійснюється з зовнішньої позиції всезнаючим і всюдисущим автором, як це бачимо у Льва Толстого, сучасника Флобера. В романі «Пані Боварі» психологізм проявляється в інших формах: тут усе, про що йдеться, постає як сприйняте й пережите кимось із персонажів, найчастіше Еммою. Зовнішнє й внутрішнє, фізичне й психічне зливаються тут і течуть єдиним потоком, психологізмом проймається вся тканина твору. Найадекватнішу форму його художнього вираження Флобер знаходить у невласне прямій мові, яку він перший широко вводить у літературу. Це така форма мовлення, де голос автора й голос персонажа переплітаються, причому автор постійно приходить на допомогу персонажеві у висловленні того, що йому важко або й неможливо оформити словом. У результаті авторське мовлення ніби усувається, слово ніби віддається самому герою — це вже він виражає себе, передає свої потаємні думки й почуття, свою психологію.

Композиція «Пані Боварі» геніально проста: роман розподіляється на три частини. Кожна частина описує історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми (три ілюзії — три частини — три кола пекла): частина І — дитячі роки героїні, виховання в монастирі, шлюб із Шарлем і розчарування в подружньому житті; частина II — ідеальна закоханість у Леона, кохання до Родольфа, зрада коханця; частина III — кохання до Леона, борги, самогубство. Від кола до кола почуття відрази зростає як у пані Боварі, так і в читача. Складається враження, що скільки б не було таких історій, вони завжди закінчуватимуться однаково: крахом сподівань і подальшим розчаруванням.

На особливу увагу заслуговує використання в романі такого відомого принципу флоберівського реалізму, як об'єктивізм. Письменник свідомо намагається реалізувати його на практиці: багато епізодів подається очима різних персонажів, а не самого автора, речі, розмови персонажів або їхні думки відтворюються відсторонено. І все-таки оцінка автором своїх героїв у тексті відчувається. Вона виражається в інший спосіб, ніж у творах Стендаля і Бальзака, які відкрито коментували вчинки героїв, не вважали за потрібне приховувати своє незадоволення ними або схвалення їхньої поведінки. Флобер намагається уникати такого безпосереднього втручання в текст і дає відчути своє ставлення на рівні підтексту: ледь помітними відтінками в словах автора, добором деталей тощо.

«Пані Боварі» написана саме в тій формі, якої вимагала тема. Тут здійснено мрію Флобера — писати так, щоб «слово щільно прилягало до ідеї». Однією з найбільших проблем у роботі над романом було поєднання засобів показу огидного суспільного буття з поетичним баченням природи і краси. Свій універсальний нігілізм у ставленні до міщанства Флобер порушує тільки заради Емми. Чи не найяскравішим з прийомів нової поетики письменника була його портретна майстерність. Флобера не раз обвинувачували у зайвій увазі до фізіологічних джерел людської психіки. Насправді ж перший його роман став - шедевром психологічної прози, який набагато випереджав тогочасний рівень жанру. Відмовившись від тривіального детального портрету героїні, автор відтворює її образ скупими штрихами у різних ситуаціях на протязі цілого твору. Найтонші зміни у настрої Емми виявляються у виразі її обличчя, погляді, жестах. Та цей динамічний портрет був не лише одним з новаторських художніх прийомів. У ньому можна побачити також спробу Флобера розкрити суть «боваризму» як своєрідної соціально-психологічної патології, породженої атмосферою деградації, зловісного застою, характерного для обивательської Франції початку 50-х pp. Разючий контраст між чистою, юною Еммою, якою вона показана під час перших зустрічей з Шарлем, і розпусною жінкою, що в жахливих муках закінчувала своє безглузде існування, ставав мовби художнім документом процесу морального розкладу людини. Правдивість як основа художнього методу Флобера в його літературному дебюті стояла на рівні найвищих вимог західно-європейського реалізму XIX ст. і несла в собі ознаки нової поетики.

«Проста душа» (1877)

Новела Флобера «Проста душа» побачила світ 1877 р. в книзі «Три повісті», де, окрім неї, були надруковані «Легенда про Святого Юліана, Захисника Прочан» та «Іродіада». Присвячена новела сучасності. Але у дещо незвичному для Флобера ракурсі. Його героїня живе в світі буржуа, але фактично нічого спільного з ним немає. Вже в «Пані Боварі» він згадав про гірку долю і людську гідність старої батрачки Катерини Леру, яка за п’ятдесятчотирирічну виснажливу працю на хазяїна була нагороджена медаллю вартістю двадцять п’ять франків. Катерина Леру в першому романі письменника вирізнялася серед штрихових зарисовок інших дійових осіб як єдиний у творі цілісний художній портрет людини з народу і водночас набувала характеру виразного соціального символу («Так стояло перед квітучими буржуа це живе півстоліття рабства»). Однак це був лише короткий, мозаїчний епізод у панорамі йонвільської сільськогосподарської виставки. Пізня новела Флобера, де змальоване життя Фелісіте від народження і до смерті, відкривала можливості для широкого розгортання цього образу. Серед усіх попередніх творів письменника «Проста душа» вирізняється незвичним для Флобера ліризмом інтерпретації теми, одвертістю авторської позиції.

Служниця Фелісіте, все своє життя присвячує любові. Іноді її почуття стикається з байдужістю і тверезістю. Частіше вона розлучається з найдорожчою для неї людиною, яка врешті-решт помирає. За будь-якого випадку в душі Фелісіте залишається лише біль втрати але вона знаходить нову любов та знову її втрачає. І так до самої смерті.

Уже перше кохання Фелісіте до Теодоро закінчується стражданням. Вони знайомляться на балу в аноілі, куди дівчину беруть її хазяї-фермери. Флобер зображує Теодора як людину з низькими інстинктами тварини. Така грубість лякає Фелісіте, але їхні зустрічі тривають — жадання жити для когось перемагає в ній відразу і жах. Проте для Теодоро головне — задовольнити власну похіть, і для цього він обіцяє одружитися з Фелісіте, вигадує, що його забирають до війська. Незважаючи на його домагання, Фелісіте зберігає свою честь, але починає палати щирим коханням до Теодоро. А той поводиться з нею жорстоко: одного разу замість себе посилає на побачення друга і той каже, що Теодоро, аби уникнути військової служби, одружився з багатою старою жінкою (це, звичайно, брехня, і згодом Фелісіте про це дізналась). Від болю Фелісіте «кинулася на землю, кричала, закликала Бога і стогнала до сходу сонця одна в полі».

Такий жорстокий фінал першого кохання є лише інтродукцією до наступних розчарувань Фелісіте. Почавши працювати служницею в пані Обен, вона швидко знаходить кого любити — це діти хазяйки, Поль і Вер-гінія. Фелісіте можна без перебільшення схарактеризувати як зразкову служницю. Вона не має власних інтересів і цілком поринає в повсякденні турботи про Поля і Вергінію. Їхнє навчання, хвороби, успіхи, прогулянки — ось коло її інтересів. Це період найвищого щастя в житті Фелісіте, але йому надто швидко настає кінець, коли її улюбленці залишають маєток, аби продовжувати освіту. Фелісіте спочатку сумує, але незабаром переносить свою непогамовну потребу любити на свого племінника Віктора. Вона з радістю годує його, пере його одяг, з гордістю ходить із ним до церкви. І знову її щастя промайнуло, мов сон: Віктор стає моряком і відпливає до далеких країн. Цим втрати Фелісіте не обмежуються. Ще більше розриває її серце смерть близьких. Першим йде з життя Віктор, який захворів на жовту пропасницю в Гавані. За Віктором настає черга Вергінії.

Ці випробування не вплинули на головну рису характеру Фелісіте — здатність жертвувати собою для когось. Вона продовжує шукати для себе об’єкти любові. Якщо немає можливості любити живу Вергінію, вона ходитиме на її могилу. Вона обожнює пані Обен, доглядає хворих на холеру, допомагає полякам-емігрантам. Після поляків Фелісіте зосереджує увагу на бездомному старому дідусеві Кольміші. Коли той захворів на рак, «вона щоденно обмивала його, іноді приносила йому перепічку, вкладала його на сонці».

Поступово ця жага любові Фелісіте набуває гротескних форм. Особливо гостро це відчувається з появою Лулу, папуги, що прибув з Америки, а «це слово нагадувало їй Віктора», і цього достатньо, щоб перенести любов на птаха. Але й він не уникає долі інших героїв новели і також помирає, а за ним і пані Обен. Тепер, коли Фелісіте більше нікого любити, вона концентрує усю силу свого почуття на опудалі Лулу. Вона божеволіє від любові в прямому значенні цього слова. Це доводить епізод, коли Поль та його дружина мають намір продати старий будинок пані Обен. У такому разі буде змушена його залишити і Фелісіте. Але не це викликає її занепокоєння. «Найбільше Фелісіте гнітило те, що їй доведеться залишити кімнату, де так добре було бідному Лулу. Кидаючи на нього погляди, сповнені туги, вона зверталась до нього з благаннями, як до святого духу,— в неї виробилася звичка молитись, стоячи навколішки перед папугою, як перед ідолом. Сонце, проникаючи крізь дахове вікно, потрапляло іноді на його скляне око, і від нього розходились іскристі промені,— і це доводило Фелісіте до екстазу». І коли нарешті настає час їй помирати, до неї злітає Святий Дух — «вона бачить у розвержених небесах велетенського папугу, що ширяє над її головою».

Таке трактування теми любові й щастя в новелі тісно пов’язане з флоберівським песимізмом. Для письменника природні для кожної людини бажання — прагнення любити і бути щасливим — химери, як і мрії пані Боварі, бо ті, кому ми віддаємо вогонь свого серця, дуже часто байдужі й холодні, до того ж, вони помирають, і нам нічого не залишається. Життя обов’язково доводить необґрунтованість марних надій. Саме цю драму розкриває доля Фелісіте, чиє ім’я, до речі, перекладається з французької як «щастя».

Причина такої помилки полягає в «простоті» її душі, яка постає в тлумаченні Флобера як негативна якість, як прояв нерозвиненості, обмеженості. Вже опис зовнішності Фелісіте це ілюструє. «В неї було худорляве обличчя і пронизливий голос. У двадцять п’ять вона виглядала на сорок, а після того, як їй виповнилося п’ятдесят, ніхто вже не міг визначити її вік; завжди мовчазна, з прямим станом і розміреними жестами, вона схожа була на автомат». Любовна історія з Теодоро є чимось несподіваним для такої істоти. Уявлення Фелісіте про світ вузькі, її освіта спинилась на рівні пояснення малюнків у підручнику з географії, що подарував Полю і Вергінії друг родини Буре. Під час уроків Закону Божого Фелісіте розуміє тільки те, що здатна, тобто історії, які нагадують її власну любов. Містична сторона християнства для неї порожній звук. «Що стосується догматів, то вона в них нічого не розуміла і навіть не намагалася зрозуміти». Навіть своїх власних позитивних вчинків вона не може оцінити. Врятувавши дітей від нападу бика, вона не пишається своїм героїзмом, бо просто не уявляє, що така доброчесність існує в світі. Фелісіте — своєрідний символ людства, яке також поано, як і вона, володіє аналізом мотивів своєї поведінки. Саме тому, твердить Флобер, ми так легко знову й знову потрапляємо до пастки, про яку всі добре знають від початку світу,— віримо ілюзорним обіцянкам про любов та щастя.

Автор далекий від ідеалізації своєї героїні, але вона піднесена таку моральну висоту, якої не досягти навіть самим освіченим буржуа. В своїй доброті і внутрішньому благородстві вона немає рівних в світі флоберівських героїв. Певне у серці вічної трудівниці-селянки бачив письменник те цілюще джерело, яке необхідне людям. Залишаючись скептиком, Флобер в кінці свого шляху знаходить віру в Людину, в її добру природу, яку спотворюють умови оточуючого життя.

У новелі «Проста душа» відбилися також особливості стилю Флобера. Подальшого розвитку набувають майже всі принципи реалізму. Твір є своєрідним філософським дослідженням проблем любові й щастя, які розглядаються абсолютно «нецікавому» прозаїчному матеріалі. У «Простій душі» ми бачимо глуху нормандську провінцію, її існування підкоряється тільки найпростішим інстинктам. Фелісіте — насправді зовсім непомітна, маленька людина. Новела Флобера — зразок послідовності об’єктивізму письменника. Ставлення автора до своєї героїні ніде не виявляється відкрито. На перший погляд, усе подається як простий відсторонений переказ без будь-яких коментарів, роздумів чи узагальнень, однак авторська тенденція все ж відчутна — в самому способі показу страждань Фелісіте. А він свідчить, що Флобер не тільки дивиться скептично на непереможне бажання Фелісіте любити, а й глибоко співчуває їй, тільки його співпереживання викладаються не так безпосередньо, не так відверто, як у інших письменників.

«Саламбо» (1862)

В березні 1857 року Флобер заглиблюється в світ Давнього Сходу, вивчаючи чисельні праці, присвячені Карфагену. Збувається мрія письменника «писати великі і розкішні речі…». Проте надія на відпочинок, на «історичний опіум» не здійснилася. Багато в чому повторювалася історія подвижницької праці над «Пані Боварі» та її фінал. Цей твір Флобера був історичним романом нового типу, що поривав із моделлю жанру, яка була витворена Вальтером Скоттом і домінувала в європейських літературах першої половини XIX ст. Флобер прагнув створити історичний роман нового типу, який він називав «натуралістичним», роман, що засновується на відкриттях та методах сучасної науки, і не тільки історичної, на ґрунтовному вивченні минулого з метою його достовірної реконструкції.

Публікація «Саламбо» викликала нову зливу негативних рецензій, карикатур, пародій, а також офіційний осуд духівництва. Критики вказували на численні історичні неточності в творі, закидали авторові неймовірність деяких змальованих ним фактів, брутальність описів, крикливість барв, «садистське милування» сценами жахливих тортур. Попередній сценарій до роману свідчить, що спочатку сюжет будувався на любовному конфлікті, як це, починаючи з Вальтера Скотта, було властиве європейській традиції історичної прози. Однак, надумавши писати твір, дія якого відбуватиметься у III сторіччі до нашої ери, письменник-реаліст заглибився у вивчення історико-археологічних джерел. У квітні — червні 1858 р. він здійснив подорож на узбережжя Північної Африки, де колись стояв Карфаген. Поступово змінювалося ставлення Флобера до мети книги. «Карфаген» (так спочатку називався роман) слід цілком перебудувати, — говорилося в його листуванні,— досі все було неймовірне, фальшиве. Все знищив». Відходила на другий план легендарно-містична постать Саламбо, зменшувалася кількість екзотичних описів.

В основу сюжету «Саламбо» покладено реальні події, що відбувались в Карфагені в епоху Пунічних воєн (ІІІ ст. до н.е.). Але увагу письменника зосереджена не на протистоянні Карфагена і Риму, а конфлікті всередині самого Карфагену, так звана «домашня війна» аристократичної республіки і найманців, які повстали проти неї. Основним серед багатьох інших літературних джерел, звідки романіст почерпнув оповідання про криваву війну між багатою середземноморською республікою Карфагеном та різноплемінною армією найманців, що не одержали обіцяної платні, була праця Полібія «Загальна історія». В ній воєнні події були подані в досить чіткій хронологічній послідовності, але постаті історичних осіб змальовані поверхово. Потрібна була творча одержимість Флобера, величезна кількість додаткових знань, досвід художника-реаліста, щоб за ширмою напівказкових декорацій всебічно розкрити перед читачем один з найжорстокіших епізодів стародавньої історії, надати головним дійовим особам (Гамількар, Ганнон, Гіскон, Спендій та ін.) виразної соціально-психологічної типізації. Серед художніх компонентів роману найбільше вражають небачені доти у французькій прозі величезні рухливі людські юрби, що відрізняються одна від одної одягом, зброєю, поведінкою, залежно від своєї національної та соціальної приналежності. Однак розв'язання проблеми «історичного реалізму» полягало не лише в точному відтворенні минулого. Флобер коректує концепцію античного історика. Якщо в оцінці Полібія виступ найманців – нічим не виправданий бунт, то у Флобера він зумовлений серйозними соціально-економічними чинниками. «До античності я застосував прийоми сучасного роману», - говорить він.

Безперечно, Флобер віддав щедру данину своїй нестримній фантазії, пропускав часом історично-побутові факти крізь призму нещадної іронії. І, за його власним виразом, робив це, щоб «помститися на буржуа, який злякався експансивності нещасної «Боварі». Та в цілому письменник дотримується надзвичайно точної художньої методології у відтворенні життєвих реалій стародавньої цивілізації. Теоретичні міркування Флобера заслуговують на увагу: «Якщо немає єдності колориту, якщо деталі не відповідають дійсності, звичаї не випливають з релігії, а факти із пристрастей, якщо одяг, архітектура не відповідають звичаям і особливостям клімату, одне слово, якщо немає гармонії,— значить, я був на хибному шляху. У противному разі — все гаразд». Ця програма сприяла тому, що перший історичний роман Флобера, незважаючи на надмірності авторської уяви, являв собою справжнє «чудо археології», джерело багатющої інформації і водночас зразок умілої драматизації історичних подій.

Монументальна історико-художня споруда твору розчавила первісний задум автора — романтичну розповідь про кохання лівійського воїна Мато до дочки одного з правителів Карфагена — Саламбо. Сучасна письменникові критика замовчувала політичні мотиви, що прозвучали в другому романі Флобера. А тим часом вони були досить актуальні. Флобер створював свій «карфагенський» роман в обстановці кровопролитних колоніальних воєн та каральних експедицій, організованих реакційними урядами Європи, в тому числі французьким, для придушення національно-визвольних рухів. Відповідаючи на обвинувачення критики, що він «вигадав катування», переповнив твір жахливими жорстокостями, Флобер посилався на події в тогочасній Європі та в Сполучених Штатах Америки, згадував про звірячі методи англо-франко-турецьких армій при облозі Севастополя. У світлі розуміння реалізму як багатообразної художньої системи роман Флобера може бути оцінений як видатний соціально-історичний роман. В художній еволюції Флобера «карфагенський» роман став новим етапом пошуків, що привели письменника до спроби постановки великих історико-філософських проблем.

Досліджуючи джерела несмертних багатств правителів Карфагену, які забезпечили політичну могутність аристократичної республіки, Флобер робить висновок: «Ці старі пірати обробляли поля руками найманців, ці купці, накопичивши гроші, споряджували кораблі, а землевласники годували рабів, які знали різні ремесла. Всі вони були хитрими, жорстокими і багатими». Типовий представник цього світу в романі Гамількар Барка – хитрий державний діяч, жорстокий воєначальник, купець і експлуататор. Виправдовуючи повстання найманців і рабів, які до них приєднались, письменник зображує його як стихію, що загрожує людській цивілізації, як жорстокість, що перетворює людину на звіра. Саме ця жорстокість прирівнює у сприйнятті Флобера повсталих з їх ворогами. Зображенню війни-бойні відведена значна частина роману. В цій «домашній війні», яка знекровила Карфаген, письменника бачить головну причину поразки республіки в боротьбі з Римом.

З метою зацікавлення читачів, Флобер вводить любовну інтригу. Щоб зрозуміти психологію кохання древніх героїв, письменник заглиблюється у вивчення давньої релігії, яка, на його думку, мала вплив на духовних світ людини тих часів. Специфіка кохання героїв відкривається Флоберу через релігію. Саламбо і Мато належать до різних соціальних верств і тому фатально роз’єднані життям: Саламбо – дочка воєначальника Карфагену, Мато – ватажок повсталих.

Вихована в суворому дусі релігійної моралі верховним жерцем Шагабарімом дочка суфета Гамількара містично віддана богині кохання Таніт. Мато для неї – варвар. За те, що він викрав покривало Таніти, Саламбо має його ненавидіти. Але почуття, збуджене у неї мужньою красою і пристрастю юного варвара, не схоже на ненависть. Кохання, яке зароджується, Саламбо визнає за потяг до бога війни Молоха, який прийняв вигляд Мато. Ускладнені релігією і почуття Мато, він приймає дівчину за саму богиню Таніт. Закінчується роман смертю героїв, вони йдуть з життя як жертви непереборної любовної пристрасті.

Так у романі «Саламбо» маємо дві сюжетні лінії, що непросто співвідносяться між собою. Перша з них — це повстання найманців, яке переростає в масштабну й криваву «внутрішню війну» Карфагена, поразка повстанців і жорстока розправа над ними. Розробляючи цю лінію, автор дотримується історичної канви подій, як вона викладена у Полібія; заклопотаний він тут переважно сумлінною художньою реставрацією історії. Друга сюжетна лінія, кохання лівійця Мато, вождя повстанців, і Саламбо є витвором уяви автора, вимислом. За своїм глибинним змістом вона є спробою письменника проникнути в таємничий світ давньосхідної культури, в загадкову психологію людей цієї культури. Це теж було «наукове завдання» з реконструкції далекого минулого, і цим дана сюжетна лінія поєднується з першою, суто історичною.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Гюстав Флобер	\|	Народжуваність у демографічному вимірі.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.