Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького: загальна характеристика та розгортання подій

Причини та передумови. Час золотого спокою (так у Польщі називали десятиріччя 1638—1648 pp. після придушення повстання під керівництвом Я.Остряниці) виявився оманливим. Антипольські настрої в українському середовищі не згасли, відтак вже на початку 1648 р. спалахнуло полум'я великої національно-визвольної війни. У ній український народ виявив відчайдушну хоробрість і незламну мужність, пізнав радість перемог і гіркоту невдач, його полководці вражали своїми військовими та організаторськими здібностями тощо. Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне та релігійне гноблення, жорстока політика полонізації, - що їх зазнавав український (руський) народ з боку польської феодальної держави й особливо її магнатів. Усе це створювало смертельну небезпеку для самого існування власне української людності. Достатньо послатися на людиноненависницький наказ коронного гетьмана Польщі: «Якщо не можна дістатися козаків, відтак карати їх дружин та дітей й хати руйнувати. Краще на тому місці кропива роститеме, ніж ці зрадники будуть розмножуватися!». Сторонній свідок, французький інженер Г. Боплан, стверджував, що селяни, залежні від панів, перебувають у становищі, гіршому, ніж гребці на галерах, пани живуть як у раю, а селяни - в чистилищі. Збройна визвольна боротьба була справді всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком ополяченої та окатоличеної частини українського соціуму (світські та духовні феодали). Всенародний характер війни переконливо відображено у літописі Самовидця: «Так усе, що живо, піднялося у козацтво...». Воєнні події 1648—1654 pp. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського панування в Україні. Польща ці виступи характеризувала глумливо – «розбоєм бидла» - і називала розбійницькими. І хоча насправді війну розпочали козаки, котрі домагалися поновлення усіх прав і вільностей, все ж поступово, в міру того, як влітку 1648 р. (червень-липень) до них почали приєднуватися широкі маси народу, вона перетворилося на загальнонаціональну. Її завдання були виразно проруськими (проукраїнськими). Правильне уявлення про них дають офіційні, певною мірою програмні заяви Б. Хмельницького, сформульовані ним уже на переговорах з комісарами польського уряду в Переяславі в лютому 1649 р. Досі всі соціальні групи населення України, які брали участь у війні, палко бажали позбутися залежності від Польщі та польських феодалів і створити власну православну українську, тобто національну, державу. Прагнучи вигнати польських магнатів з території України і спираючись на підтримку українського народу, Б. Хмельницький заявив: «Виб’ю з лядської неволі народ руський, спочатку я воював за шкоду та кривду свою, тепер буду воювати за нашу православну віру... Ставши над Віслою, скажу ляхам: сидіть та мовчіть, ляхи! Дуків та князів туди загоню, а будуть і за Віслою брикатися, найду там обов’язково. Не залишиться тут, в Україні, ноги жодного князя чи шляхтича, а якщо хтось з них зажадає хліб з нами їсти, хай же буде слухняним Запорізькому війську...». Сучасні дослідники розглядають цю та інші подібні заяви гетьмана як перші ознаки національних українських інтересів та паростки формування національної державної ідеї, яка передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Коли ж така держава постала, пріоритетними стали інші завдання: розбудова держави та відстоювання самого її існування. Національно-визвольна боротьба була тісно пов'язана з боротьбою соціальною. І кожна з соціальних груп поряд із загальонаціональними завданнями дбала ще й про свої власні — класові (станові) інтереси. Феодали — козацька старшина, шляхта — боролися з Польщею, щоб примножити свої права, зміцнити панівне становище, адже в умовах польського панування українські феодали змушені були віддавати частину прибутків магнатам та польським державцям. Посполитий люд України — наймані працівники, залежні селяни, міські низи — прагнули національного та соціального визволення від гніту як польських феодалів, так і українських. Вони бажали здобути козацький імунітет, а тому самодіяльно масово покозачувалися. Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницький висунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності, й тим самим на практиці синтезував ідею старої України-Руси з ідеєю нової козацької державності. Отже, національно-визвольну війну вело суспільство, яке було соціально різнобарвне. Проте спільні антипольські та антикатолицькі інтереси об'єднували учасників війни й різні класові групи населення і, як наслідок, сприяли консолідації національних сил. Рушійні сили війни. Вирішальну роль у війні і перемозі над Річчю Посполитою відіграли козацтво та феодально залежне селянство. Останні були не тільки основою військової сили, а й єдиними годувальниками українського суспільства в ті тяжкі роки. Цю роль селянського населення у війні добре уявляли Б. Хмельницький та його оточення. Починаючи визвольну боротьбу проти поневолення українців чужинцями, Б.Хмельницький мав усі підстави сподіватися, що у вигнанні з земель України польських магнатів йому допоможе «...вся чернь, по Люблін та Краків, од якої я не одступаю і не одступлю, бо це права рука наша...» Гетьман же багато зробив у справі зміцнення союзу козацтва і селянства. Козацтво (запорізьке та реєстрове), а також українська шляхта стали ядром збройних сил України; вони вносили організуюче начало в їхній устрій та діяльність, а також у господарсько-політичне життя. Козаки утворили передову бойову частину армії українського народу і зробили вагомий внесок у перемогу над умілим, добре озброєним противником – армією Польщі, військово вишколеною, такою, що мала найкращу кінноту на всю Європу. Запорізька Січ протягом усієї війни була центром підготовки військових кадрів, важливою тиловою базою повстанців, одночасно залишаючись передовою заставою у боротьбі з агресивними планами кримських феодалів. У 1652 р. у зв'язку з воєнними діями Січ було перенесено на нове, зручніше місце і названо Чортомлицькою. На цьому місці вона проіснувала до 1709 р. Про роль козацтва у визвольній війні яскраво свідчить таке явище: народ переніс назву «козак» на всіх учасників збройної боротьби з Річчю Посполитою. На українських міщан покладалося матеріальне забезпечення ведення бойових дій, а православне духовенство - ідеологічно обґрунтовувало справедливість визвольної боротьби українського народу, переважно православного, проти католицької Польщі. Загальновизнаним керівником українського народу у війні став Зіновій-Богдан Хмельницький. Виходець із сім'ї українського православного шляхтича, добре освічений, він обіймав високі посади у реєстровому війську, був відомий своїми військовими та дипломатичними здібностями. «...Богдан Хмельницький - козак розторопний у справах козацьких воєнних,» - писали про нього. Не випадково він виріс до ролі заганальнонаціонального лідера. Навіть вороги визнавали, що поміж козаків не було рівного Б.Хмельницькому за здібностями і розумом. Але все це аж ніяк не захистило його від переслідувань з боку польської адміністрації. Проте не особисті образи примусили його очолити визвольну війну. Його історична заслуга полягає в тому, що він зрештою піднявся до розуміння потреб України, її людності й усіх верств. Розгортання подій. Конфлікт, який почався у 1648 р. як типове козацьке повстання, невдовзі перетворився на війну українського народу та, перш за все, козаків і частини селянства проти Речі Посполитої. Козацьке військо здобуло ряд перемог у ході війни: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Цей відтинок воєнної кампанії закінчився Зборівською угодою від 8 серпня 1649 р., якою не були задоволені обидві сторони (було введено 40-тисячний реєстр, хоча гетьман сподівався на необмежений; влада гетьмана поширювалася на Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства; православному митрополиту було обіцяно місце в сенаті; питання щодо долі уніатської церкви залишалося не вирішеним; знову вводилося кріпосництво тощо). Тобто за цією угодою Україна отримувала певний статус державності у формі автономії у складі Речі Посполитої. Втім, цей мир, як і сам статус України, виявився надто несталим. Адже більшість польських аристократів і шляхти вважали його умови невигідними для Речі Посполитої, а самі українські повстанці, які не ввійшли до реєстру («випищики»), – несправедливими. Водночас з обох боків боротьба ставала дедалі непримиреннішою через релігійну нетерпимість, яка набула ознак фанатизму. Тим часом, коли козаки були зайняті у Молдавії, польське військо несподівано (20.02.1651 р.) напало на козацьке містечко Брацлав. У червні відбувся головний бій біля м. Берестечка (сучасна Рівненська обл.) на Волині. Козацьке військо, зраджене кримськими татарами, зазнало поразки. Втомлені війною, обидві сторони почали переговори, які закінчилися укладенням вкрай невигідої для Б. Xмельницького Білоцерківської угоди (28.09.1651 р.). Вона передбачала лише 20-тисячний реєстр, підвладне гетьманові єдине Київське воєводство, скасування права вести гетьманові самостійну зовнішню політику, повернення панів-шляхтичів до своїх маєтків тощо. Зокрема, польський сейм не ратифікував навіть ці незначні поступки. Такою великою була ненависть до «схизматів», як називали поляки православний український народ. І хоча козаки згодом і здобули деякі перемоги над поляками, втім, з’явилися перші ознаки ослаблення та зневіри, що змусило Б. Xмельницького шукати допомоги за межами України. Протягом 1651-1652 рр. він посилив зв'язки з Кримом та Оттоманською Портою; у той же час навесні 1652 р. вислав сина Тимоша з великим козацько-татарським військом до Молдавії. Ця країна посідала не останнє місце в зовнішньополітичних планах гетьмана: він планував застосувати перевірений у всі часи політичний засіб – династичний шлюб. Під Батогом (02.06.1652 р.) відбувся бій з 30-тисячним польським військом, з якого Б. Xмельницький, котрий прийшов синові на допомогу, вийшов з блискучою перемогою, і у серпні 1652 р. Тиміш побрався з Розандою, донькою молдавського володаря (монарха) В. Лупула. Але навесні 1653 р. молдавські бояри, підтримані Валахією і Семигороддям, повстали проти В. Лупула і козаків, а у вересні Тиміш загинув під час битви. Смерть гетьманича (15.09.1653 р.) поклала кінець молдавській орієнтації Б.Xмельницького. Майже від початку повстання Б. Xмельницький підтримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Б. Xмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653 р.), які закінчилися укладенням Переяславської угоди (у січні - березні 1654 р.). За цією угодою, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою автономію і дістаючи військово-політичну допомогу Москви. 2. Переяславська Рада та українсько-російські домовленості У ході національно-визвольної війни Україна опинилась у фатальному для своєї історії трикутнику: Річ Посполита — Османська імперія — Росія (Московія). Влітку 1653р. козацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків воювала вже не тільки проти Речі Посполитоїї, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Молдавії, Польщі, Валахії та Трансильванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польська сторона, відчуваючи вигідність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні-серпні 1653 р. польська сторона категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорізького і фактичного визнання ним «Ординації» 1638 р. Протягом 1648—1654 pp. Росія та Україна підтримували дипломатичні стосунки. Особливо вони активізувалися з 1651 p., коли Україна розірвала Білоцерківський договір, який існував тільки на папері. Власне, цей договір не був офіційно визнаний самими поляками і не був ратифікований сеймом. Це дало змогу гетьманові активізувати зовнішню політику. Протягом 1649—1654 pp. Б. Хмельницький відрядив до Росії 10 повноважних посольств. Москва за цей час відправила в Україну не менше 15 посольств і окремих послів. Водночас Україна шукала союзників і серед інших держав. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав союз з кримським ханом. На презирливе висловлювання польського короля, що Україна залучає до війни зі шляхтою іновірців, Б. Хмельницький відповів: «Не можна нас звинувачувати за те, що ми захищаємо наше життя та майно. І тварина чинить опір, коли її кривдять та вбивають». У кримців була кіннота, потрібна козацькому війську. Крім того, союз із татарами — це безпека південного кордону України. Але кримський хан виявився підступним союзником. Крим боявся самостійності України, її зміцнення. Хан не один раз зраджував Б.Хмельницького. Ненадійними були й інші союзники, з якими Україна вступала в союзи під час її війни (Туреччина, Молдавія). За роки виснажливої війни не раз обдурені своїми підступними союзниками, Б. Хмельницький та козацтво дедалі більше переконувалися, що без військової та іншої допомоги з боку Росії вони не зможуть відстояти самостійність новосформованої державності. Дедалі наполегливіше гетьман і його посли просять Москву взяти Україну під «высокую государеву руку и держать ее от неприятелей в обороне». Для України це означало не просто пошук руки Москви, а збереження завоювань та здобутків національно-визвольної війни. Питання про стосунки Росії з Україною було одним з першочергових у високій політиці, тому винести остаточне рішення належало Земському собору, який було скликано у Москві 1651 р. Він не дав позитивної відповіді на прохання України. Незважаючи на політику Польщі, її неповажне ставлення до Росії та царя, порушення нею мирного договору, Земський собор ухвалив рішення - впливати на Польщу, як і раніше, дипломатичними методами. Наприкінці 1653 р. Росія досить зміцніла, щоб вступити у війну з Польщею. Вже в червні цар сповістив про свою згоду взяти під протекторат Військо Запорізьке. Земський собор 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про розірвання договору з Польщею і про те, що «гетмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское з городами их и землями принять под свою государеву высокую руку...». Для здійснення цього рішення цар відправив до України повноважне посольство на чолі з боярином Бутурліним. Посольство мало завдання - передати царську грамоту, яка сповіщала про рішення Земського собору, і привести до присяги Військо Запорізьке на вірність царю. 8 січня 1654 р. у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств. Як говорив свідок:«...зібралась велика маса людей різних чинів». Це була перша військова рада, що мала широкий представницький характер. На раді було оголошено царську грамоту, і багато її учасників погодилися перейти “під високу руку” московського царя. Представників запорізьких козаків на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницькому, що готові «зі всім народом, який живе по обидва боки Дніпра, бути під протекцію російського монарха». Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради були усним договором Росії й України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня 1654 р. на Переяславському церковному соборі Б.Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьманові клейноди — корогву, булаву і щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники, а потім усі інші. Проте далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання скласти присягу. Відмовився присягати митрополит Київський С.Косів і заборонив своїм парафіянам складати присягу (але під тиском гетьмана пізніше склав-таки присягу). Відмовився від присяги полковник І. Богун, полки: Уманський, Брацлавський, Кропивнянський та Полтавський. Однак більшість простого люду підтримали рішення Переяславської ради. По-перше, такій ситуації сприяла спільна антипольська позиція. По-друге, умови українсько-російських домовленостей значно вигравали порівняно з українсько-польськими. Керівник російського посольства передав гетьманові грамоту, в якій йшлося про перехід Війська Запорізького під опіку царя з обіцянками зберегти всі привілеї козацтва, захищати його від ворогів. «Народ присягав без супротиву», - свідчить М. Костомаров. Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим паче, що московські посли ухилилися від адекватної присяги, мотивуючи це тим, що цареві не годі присягати народові. Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їхніх прав і привілеїв, а також вільностей Української держави. Мабуть, мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, водночас радили: «потрібно знати, щоб нічого поганого не вийшло для вольності козаків”. Прагнучи домогтися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї і вільності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі і запропонувало свої умови цареві. Проект цього договору розроблявся довго й ретельно. Він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувалися на усному договорі з Росією. Ці пункти викладалися у вигляді чолобитного прохання, і в них докладно перелічувалися усі права і вільності України, козацької та інших суспільних верств. Пункти включали також прохання про різнобічну воєнну допомогу Україні в її боротьбі з Польщею. За умов виконання цих пунктів Україна погоджувалася перейти під протекторат московського царя і на знак підданства сплачувати данину. Цей документ і став проектом майбутнього письмового договору з Росією, який було скріплено підписом Б. Хмельницького та його печаткою. 17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря - повезли документ до Москви та 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто послам для доопрацювання і редагування. 21 березня цареві було подано документ, який складався вже з 11 статей. Під час скорочення зміст його майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті й супроводили кожну з них своїм указом. Здебільшого ці укази підтверджували прохальні пункти, але були й укази, які відкидали окремі їхні умови або серйозно їх коригували. У такому вигляді цей документ, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, став відомим як Березневі, чи Московські, статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині. Так, зрештою, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. було закріплено письмовими договорами, оригінали яких на сьогоднішній день не збереглися. Укази царя під пунктами Б. Хмельницького і три жалувані грамоти за своєю юридичною природою є ратифікаційними актами. Уряд Олексія Михайловича та його наступники, і навіть такі руйнівники прав України, як Петро І та Катерина II, розглядали ці документи як договір, а Березневі статті називали договірними статтями. Договором передбачалося зберегти недоторканними суспільний лад України і загалом той порядок управління та суду, що склався до 1654 р. Грамота царя від 27 березня 1654 р. веліла Б. Хмельницкому і всьому Війську Запорізькому «...бути під нашої царської величності рукою за попередніми їх правами та привілеями ….і тих прав та вольностей порушувати не веліли». Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати про результати виборів нового гетьмана, а останній мав присягнути на «підданство та вірність» цареві й одержати від нього клейноди. Україна, як вона того і бажала, дістала право мати власне військо - 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню військові було відкладено до з'ясування фінансового стану України. Спершу цар велів сплатити козакам з царської казни золотими. Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали представникам Москви. Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їхні побажання були царатом задоволені, насамперед було визнано їхнє право на експлуатацію українського селянства. Березневі статті підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім, спадкове право на землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі. Отже, основне завдання, яке український народ ставив у національно-визвольній війні 1648—1654 pp., було розв'язане. Україна (щоправда, не всі її землі і не все населення) вийшла з-під влади Польщі, сформувала на своїй етнічній землі власну державу з козацьким устроєм, уклала вигідний на той час союз з могутньою у військово-політичному відношенні сусідньою державою. Українська еліта також розв'язала своє соціальне завдання — зміцнила власне економічне й політичне панування. За договором 1654 р. Україна збереглася як самостійне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі. П. Орлик вважав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди встановити спокій, вільності і лад на Україні». Історик О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не заперечуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М.Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р., вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Московській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союзника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприяло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території. Але, з іншого боку, окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України у подальшому. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького. Московській державі було вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з великим народом. Росія враховувала також вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнювало Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету. Росія розраховувала і на воєнну допомогу з боку України. Жалувана грамота царя від 27 березня 1654 р. завершувалася наказом гетьманові і Війську Запорізькому ходити на супротивників царя та Росії й битися з ними. Отже, договір 1654 р. до певної міри відповідав інтересам обох сторін. Договір з Москвою фактично й офіційно узаконив державний суверенітет України і, що особливо важливо, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, які гарантували незалежність Української козацької республіки, та укласти з нею передусім воєнний союз. Гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657р.) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української козацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем. Залучивши завдяки договору 1654р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654 —1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх її етнічних земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не було оприлюднено в Україні, тому у своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України в ту добу так і не надійшло фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатних» українських міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності. Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимось більшим, ніж звичайний протекторат. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації та союзних відносин. Проте гетьман, прагнучи рівноцінних союзних відносин, зустрів у московській державі перші прояви виразно імперської політики. Так, протягом 1654 – 1656 рр. під час успішних відвоювань у Речі Посполитої білоруських земель гетьман зустрів опір Москви, яка проводила тут свою, явно не союзницьку лінію. Врешті-решт, восени 1656 – улітку 1657рр. гетьман розчаровується царською політикою відносно України. Отож не випадково, що він починає шукати інших союзників для боротьби з Польщею. Війна Речі Посполитої з козаками й Москвою дала шведському королеві Карлові X Ґуставу нагоду зайняти влітку 1655 р. північну частиниу Польщі та Литви. Стурбована поширенням шведського впливу, Москва уклала з поляками Віленське перемир'я (24. 10. 1656 р.) і разом з ними виступила війною проти Швеції. Отже, було відверто порушено саму суть українсько-російських домовленостей, вістрям яких був антипольський союз. 3. Українська гетьманська держава Політична влада та територія. У ході Національно-визвольної війни українського народу проти Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств відбувся процес формування Української національної держави. Оскільки державний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорізькій Січі, то Українська держава за формою правління й устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європи — вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави. Перша ознака державності - це наявність повноцінної політичної державницької влади. Вона перейшла до рук козацької старшини - нової генерації української еліти. На вершині її ієрархії був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду тощо. Зосередження основних політичних, адміністративних, судових та військових керівних функцій у руках гетьмана призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно, фактично перетворившись на військового очільника. Гетьманові належала законодавча ініціатива, яку він реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Атрибутом гетьманської влади продовжувала залишатись, як і в попередні роки, булава. Отже, в його руках зосереджувалася практично необмежена виконавча та законодавча влада, яка наближалася до монархічної. Наступна ознака держави – це її територія. Б. Хмельницький визначив межі української етнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. Історик І. Крип’якевич приблизно змалював державні межі «козацької території» - з Польщею так: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле. Політико-адміністративний устрій як ознака нової держави. На визволеній території було ліквідовано органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створено полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 165 а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування. Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та значення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за ініціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь представники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьманською владою та генеральним урядом. Другою за значенням владною структурою, створеною Б.Хмельницьким, була рада генеральної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. У роки визвольної війни в її складі переважали однодумці Б.Хмельницького з числа генеральної старшини та полковники, які брали активну участь у боротьбі проти іноземних загарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливіших проблем, що постали перед новоствореною державою. Вона керувала Україною, охоплюючи різні сфери суспільного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні справи, фінанси тощо. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тих випадках, коли Б. Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складних внутрішньо- і зовнішньополітичних питань. На засіданнях ради генеральної старшини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду або генеральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральними старшинами і полковниками, фінансові та адміністративно - поліцейські справи, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії чи суду. Функції виконавчого органу виконував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального уряду входили генеральні старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове керування. Тут розглядали всі документи, що надходили від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські універсали та інші акти гетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнародних договорів. Місцеву адміністрацію – полк - очолював полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого. Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової. У кожному полковому, сотенному місті був також міський отаман. На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками. Суд і судочинство, соціально – економічний устрій. У цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Магдебурзьке право та інші правові джерела, що діяли до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, які склалися на той час, захищали інтереси шляхти, козацької старшини тощо. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в період Національно-визвольної війни регулювало широке коло відносин і, в першу чергу, військову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права - гетьманські універсали, які були актами, обов'язковими для всього населення України. Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль. Зокрема, було значно розширено їх компетенцію, надано значення загальностанових судів. Гетьман України заснував Генеральний військовий суд, який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, які зверталися до гетьмана безпосередньо. Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б.Хмельницький ще не мав конкретної програми радикальної перебудови економічного устрою України, але вже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни у відносинах земельної власності та землекористування. Вищий клас старого суспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі або “розчинилися” в козацькому середовищі. Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Гетьманськими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безперечно, користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактично підпорядковувалися інтересам козацького стану. Крім козацтва, серед інших верств населення Української держави виділялися: шляхта (дещо обмежувалася в праві на володіння землею, мала окремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство, селянство. Події 1648—1676 рр., як відомо, суттєво порушили станові перегородки, які існували в Україні. Внаслідок цього, відбувалася значна „міграція” представників одних категорій населення в інші. Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставали козаками. Як результат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодом на територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотний процес. Визначилися дві основні групи населення: «товариство» (козаки) і «поспільство» (міщани, селяни). Останні в ході війни вибороли всю повноту громадянських прав, зокрема, чимало з них стали особисто вільними й власниками своїх земельних ділянок тощо. У ході війни значні землі були захоплені рядовими козаками і селянами. Отже, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан і вільних селян. Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені, насамперед, безпосередньою участю у національно-визвольній війні широких народних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «козацькою шаблею». Свої земельні ділянки селяни могли не тільки передавати у спадщину, а й закладати, продавати тощо. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу в будь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих передумов для розвитку капіталістичного фермерства. Отже, економічна політика Б. Хмельницького привела до того, що основною формою господарювання в Україні стало вільне дрібне землеволодіння. Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці. Ті та інші були дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці. Фінансова система та податки. Одне з центральних місць в економічних заходах Б. Хмельницького в 1648—1654р. займала фінансова політика. У надзвичайно скрутних умовах війни гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансове становище України. Для цього гетьманське керування протягом тривалого часу вишукувало нові постійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат, намагалося виконати бюджет з перевищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми. Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, за рахунок селян, ремісників і купців (податних станів), а також частково рядових козаків. Прибутки української шляхти, козацької старшини, православного духовенства залишалися незайманими. Існували, зокрема, такі види податей: «стації», «подимна подать», «побор» тощо. Їх сплачували селяни і міщани. Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина. Найважливішими джерелами фінансових надходжень були: 1)земельний фонд гетьманського керування, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими при цьому коштами скарбницю; 2)промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду; 3)митні збори від зовнішньої торгівлі, 4)плата за користування судом і ратушею, штрафи. За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві потреби окремих міст і містечок. Для збирання податей і реалізації фінансових надходжень було створено фінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці й керував фінансами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, в якого був помічник, котрий відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їм адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів. Економічна політика Б. Хмельницькою реалізовувалася через бюджет, який ще був не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким не затверджувався. Його доходні та видаткові статті визначалися потребами й можливостями моменту, а також завданнями визвольної війни. Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з розгортанням торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державні видатки потребували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще недостатньо, Б.Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих (золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і срібла. На початку визвольної війни в Україні в обігу була та сама монета, що й у Польщі. Але згодом, й особливо після 1654 р., помітною стає тенденція до збільшення кількості російської монети в грошовому обігу України. Існує версія, що в листопаді 1649 р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні свою власну монету. Здійснювалася політика активного втручання держави в господарське життя. Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення, експорт товарів тощо. Українські купці каралися за посередницьку торгівлю. Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвиткові в надрах феодалізму нових, прогресивних, буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основою державної незалежності України. Військова та зовнішня політика Б. Хмельницького як ознака держави Б. Хмельницький став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, у тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язане створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував «табір» - такий самодіяльний та популярний серед козаків бойовий порядок. Збройні сили України виступали як самостійна, незалежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Формувалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654р. козацьке військо, яке налічувало 60 тис. осіб, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі було здійснено гетьманом ще в 1648 р. Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансильванією, Молдавією. У подальші роки уряд Б. Хмельницькою визнали Венеція, Валахія, Швеція та інші країни. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава. У процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорізької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий грунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державного будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад, як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської держави, Магдебурзького права. Є припущення, що Б. Хмельницький планував зробити свою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва. І все ж, на думку вітчизняних істориків, українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині XVII ст. існувала вже у завершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-політичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько-шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією. Ознаки української державності. За всіма ознаками державності гетьман Б.Хмельницький збудував суверенну Українську державу. 1. Зборівський мир надав Україні статус автономії у складі Речі Посполитої,а це вже було неабияким завоюванням. 2. Вже на початку 1649 р. у Б. Хмельницького визріли державницькі ідеї, головна з яких полягала в тому, щоб а)здобути незалежну державу та б)звільнити український народ, «вибити з лядської неволі весь народ руський». 3. Держава отримала свою офіційну назву – Військо Запорізьке. 4. Державним гербом стало зображення козака з шаблею на боці та рушницею на плечі. 5. Роль офіційного прапора відігравав стяг гетьмана. 6. Гетьманська держава мала свою столицю – м. Чигирин. 7. Протягом війни гетьман практично завершив будівництво нової держави. Отже, головним підсумком національно-визвольних змагань українського народу протягом 1648 – 1657 рр. було створення національної держави з козацьким устроєм, зі своєю територією в межах етнічних земель, державними кордонами, населенням, політичною владою, армією, законами, міжнародним визнанням. По суті, вперше постала національна держава українського народу (Військо Запорізьке). Однак, виникнення нової держави підштовхнуло сусідні країни – Росію, Польщу, Туреччину, Крим – до зазіхань на українські землі. Тому вони зробили все, аби перешкодити самостійному розвиткові Гетьманату. У самій Україні глибокий розкол справили, по-перше, різні зовнішньополітичні орієнтації в середині еліти, по-друге, соціальне та майнове розшарування та накопичення злиднів протягом самої війни (скорочення населення внаслідок війни, голод, повернення кріпацтва). Гетьман Б. Хмельницький помер у 1657 р., залишивши Українську державу на роздоріжжі історичних шляхів.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

1. Визначте основні причини, передумови, рушійні сили та характер національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького (1648 - 1657 рр.).

2. Дайте періодизацію та охарактеризуйте оснівні події та битви Визвольної війни.

3. Чому національно-визвольну війну українського народу під проводом Б.Хмельницького називають революцією?

4. Порівняйте основні положення Білоцерківського та Зборівського договору, які події спричинили розбіжності у польсько-українських домовленостях?

5. Дайте характеристику українсько-російським домовленостям.

6. Як Переяславська Рада та положення “Березневих статей” вплинули на подальшу долю України та її державний статус?

7. Визначте основні риси зовнішньої політики Б.Хмельницького.

8. Визначте ознаки гетьманської держави.

Історичні дати:

1648 - 1676 рр. - українська національна революція.

19 квітня - 6 травня 1648 рр. - битва під Жовтими водами.

15 - 16 травня 1648 р. - битва під Корсунем.

5-6 серпня 1649 р. - розгром польського війська під Зборовом.

8 серпня 1649 р. - Зборівський договір.

червень 1651 р. - поразка козацького війська у битві під Берестечком.

18 серпня 1651 р. Білоцерківський договір.

січень 1654 р. - Переяславська Рада.

березень 1654 р. - Березневі статті.

27 липня 1657 р. - смерть гетьмана Б.Хмельницького.

Персоналії:

Богун Іван (? - 1664 р.) - вихідець з дрібної української шляхти. Активний учасник і герой Визвольної війни. Вінницький полковник. Прославився в битві під Берестечком. Відмовився визнати рішення Переяславської Ради; разом із своїм полком перейшов на Правобережжя. Однак він не побажав визнати владу польського короля. У 1664 р. був розстріляний поляками.

Виговський Іван (? - 1664 р.) - реєстровий козак. Служив у польському війську. Під Жовтими водами потрапив у полон до татар. Б.Хмельницький викупив його. Особистий писар гетьмана. Після смерті обирається козацькою старшиною на посаду гетьмана України. У жовтні 1658 р. підписав з урядом Речі Посполитої Гадяцьку угоду, згідно якої Україна переходила під владу останньою. Політика І.Виговського визвала хвилю невдоволення в Україні. Повстання очолив І.Богун. У березні 1664 р. звинувачений поляками у державній зраді й розстріляний.

Кривоніс Максим (? - 1648 р.) - козак-запорожець. Прославився в походах на Туреччину та Крим. Герой Визвольної війни. Керував Черкаським полком. Полковник. Сподвижник і товариш Б.Хмельницького.

Сірко Іван(? - 1680 р.) - один із найславетніших козаків-запорожців за всю історію козацтва. Народився на Слобожанщині в козацькій родині. Відзначився в боротьбі проти кримських татар та турків. Кошовий отаман Війська Запорізького. Вінницький полковник. В період Руїни часто змінював свої політичні погляди, підтримував ту чи іншу воюючі сторони. Але весь час стояв на захисті народних інтересів. Сірко помер у 1680 р., похований поблизу Чортомлицької Січі в с. Капулівка під м. Нікополь.

Хмельницький Богдан (Зиновій) (1595 - 1657 рр.) - український шляхтич, реєстровий козак, чигиринський сотник. Закінчив Львівський єзуїтський коледж. Служив при дворі польського короля Владислава IV. Ватажок національно-визвольної війни українського народу проти Польщі. Гетьман створеної в ході Визвольної війни Української козацької держави.

Терміни:

Герб –емблема, особливий спадковий знак, укладений відповідно до законів геральдики.

Гетьман –1. в Польщі та Великому Князівству Литовському з другої половини XV ст. командуючий збройними силами. 2.внаслідок відновлення української держави (1648 – 1657) гетьман набув статусу глави держави.

Клейноди – дорогоцінні військові знаки, регалії або атрибути українського козацтва, що використовувалися у XVI – XIX ст. Вперше клейноди були видані Запорізькому Війську польським Королем Стефаном Баторієм в 1576 р.

Кошовий отаман –виборна службова особа в Запорізькій Січі (XVI – XVIII ст.), яка зосереджувала в своїх руках найвищу військову, адміністративну, судову владу. Очолював кіш Запорізької Січі. Кошовий отаман до середини XVII ст. часто називався гетьманом.

Кріпосне право –система правових норм, що встановлювали залежність селянина від феодала і права останнього на селянина-кріпака, як на власність.

Переяславська Рада - історична рада Б.Хмельницького (січень 1654 р.) зі старшиною та народом, яка вирішила передати Україну під царську протекцію, тобто по-суті заклала підвалини українсько-російського союзу.

“Березневі статті” - українсько-російський договір про союз, укладений в березні 1654 р. у Москві. Україна зберігала широкі права автономії в галузі адміністрації, судочинства, збору податків, армії, прав всіх станів суспільства. Московський цар отримав право тримати в Києві військову залогу з воєводою, гетьман мав сповіщати царя про свої зносини з іншими країнами та про вибори нового гетьмана.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ТЕМА 5. КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА В ЧАСИ НАЦІОНАЛЬНО-	\|	ТЕМА 6. КРИЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ДРУГІЙ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.045 сек.