• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Основні форми виходу на зарубіжні ринки

Відомий американський спеціаліст у сфері міжнародного менеджменту Ф.Рут запропонував деталізований перелік екстернальних (зовнішних) та інтернальних (внутрішніх) чинників, що впливають на вибір форми виходу на зарубіжні ринки.

Найважливіші екстернальні чинники такі:

1) ринкові чинники зарубіжної країни: розмір ринку та перспективи росту, конкурентна структура тощо;

2) середовищні чинники зарубіжної країни: політичні, економічні та соціально-культурні характеристики, зокрема урядова політика щодо прямих зарубіжних інвестицій; географічна відстань; економічне зростання, зовнішні зв’язки країни і т.ін.;

3) виробничі чинники зарубіжної країни: наявність, якість та вартість сировини, робочої сили, а також ступінь розвитку інфраструктури (транспорт, комунікації тощо);

4) чинники країни базування: розмір ринку, вартість виробництва, умови конкуренції, рівень урядової підтримки міжнародного бізнесу і т.ін.

Серед інтернальних чинників, що найбільше впливають на вибір форми зарубіжної діяльності, виділяються дві основні групи:

1) продуктові—ступінь диференціації продукту, гарантійне та після гарантійне обслуговування, технологічний рівень, потенціал глобальної стандартизації і т.ін.;

2) ресурсні — управлінські, інвестиційні і технологічні ресурси, виробничий та маркетинговий досвід; оцінка важливості зарубіжної діяльності, яку дає вищий менеджмент фірми.

Названі щойно чинники, а також їх вплив на вибір фірмою тієї чи іншої форми виходу на закордонні ринки (експорт, ліцензуваня, інвестиційна діяльність — відкриття власних виробничих філій, організація спільних підприємств) ілюструє табл. 2-4.

Таблиця 2-4.

Екстернальні та інтернальні чинники,
що впливають на форми виходу на зарубіжні ринки

З огляду на цільові пріоритети фірми та значущості кожного з чинників можна оцінити відносну привабливість різних варіантів виходу на зарубіжні ринки. Оптимальним буде такий вибір, який забезпечує одержання максимального прибутку в заздалегідь визначений період часу з урахуванням обмежень, зумовлених рівнем забезпеченості ресурсами, допустимим рівнем ризику, а також необхідністю вирішення завдань, не пов’язаних прямо з одержанням прибутку (забезпечення стратегічної гнучкості, формування іміджу і т.ін.).

Ще одне важливе питання, яке часто постає на початковому етапі інтернаціоналізації фірми, — це вибір між одночасним виходом на кілька зарубіжних ринків і орієнтацією на один із них задля надбання досвіду освоювання інших потенційно доступних ринків у майбутньому. Здебільшого одночасний вихід одразу на кілька зарубіжних ринків потребує надмірно високих ресурсних витрат, що може бути неприйнятним для фірми, яка не має міжнародного досвіду. Проте, завдяки одночасному освоєнню кількох ринків компанія може дістати додаткові конкурентні переваги, пов’язані з чинником часу та потенційною економією на масштабах діяльності.

Значний внесок у розвиток теоретичної бази, яка пояснює стратегічні аспекти інтернаціоналізації, зробив відомий англійський економіст Дж.Даннінг. Інтегруючи результати досліджень в галузі міжнародної торгівлі, індустріальних організацій та ринкових інперфекцій, він запропонував модель, яка ілюструє вибір стратегії входження до зарубіжного ринку на базі трьох груп детермінуючих факторів: переваги володіння, переваги дислокації та переваги інтернаціоналізації (рис. 2-11).

Рис 2-11. Модель OLI Дж.Даннінга

На масштаби, динаміку та результативність міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності впливає сукупність багатьох взаємопов’язаних факторів, під їх впливом формуються відповідні стратегічні орієнтації країн базування та приймаючих країн, які в свою чергу впливають на мотивацію безпосередніх партнерів (рис. 2-12).

Рис. 2-12. Мотивація міжнародної підприємницької інвестиційної діяльності у системі макроекономічних факторів

Для країн базування, традиційно головними серед яких є промислово розвинуті країни, вирішальним макроекономічним фактором експортної орієнтації прямого підприємницького капіталу є стан балансу ввозу і вивозу інвестицій. У зв’язку з цим виділяють три групи країн: 1) ті, що переважно експортують капітал (наприклад, Японія); 2) ті, що зберігають приблизну рівновагу експорту і імпорту капіталу (ФРН, Франція); 3) нетто-імпортери (Ірландія, Іспанія, Португалія, США, Туреччина). У останні роки крупними експортерами капіталу стали також Південна Корея, Тайвань, Китай, країни Близького Сходу. Характерно, що на відміну від практики експорту інвестицій цими країнами у 70-80-ті роки у країни, що розвиваються, у наш час набуває поширення експорт капіталу у промислово розвинуті країни (наприклад, Тайвань близько 60% інвестицій експортує до США).

Для приймаючої країни привабливість прямих інвестицій зумовлена тим, що:

· імпорт прямих підприємницьких капіталів збільшує в країні виробничі потужності та ресурси; сприяє поширенню передової технології і управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації трудових ресурсів;

· за умов імпорту інвестицій з’являються не тільки нові матеріальні та фінансові ресурси, а й мобілізуються і більш продуктивно використовуються національні ресурси;

· прямі інвестиції сприяють розвиткові національної науково-дослідної бази;

· стимулює імпорт прямих інвестицій конкуренцію і пов’язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, зниження цін та підвищення якості продукції, що заміщує як імпорт, так і застарілі вироби місцевого виробництва);

· такий імпорт підвищує попит та ціни на національні (місцеві) фактори виробництва;

· у країні збільшуються бюджетні надходження у вигляді податків на діяльність міжнародних спільних підприємств;

· в умовах слабкого контролю за використанням держпозик інвестиційний ризик переноситься на іноземних інвесторів, які самостійно вирішують проблему самоокупності.

Одночасно слід вказати на стримуючі фактори розвитку іноземної підприємницької діяльності:

· імпортовані ресурси працюють задля окупності та отримання прибутку, який потім репатріюється. Причому, у довгостроковому контексті відтік ресурсів через репатріацію прибутку має перевищувати величину первинних вкладів. Тому говорити про зростання виробничого потенціалу приймаючої країни за рахунок іноземних інвестицій доцільно тільки з огляду на їх стимулюючий вплив на економічний розвиток країни в цілому;

· цілі іноземного інвестора можуть не збігатися з національними. На практиці, як правило. не вдається уникнути зіткнення національних інтересів та інтересів іноземних інвесторів. Нерідко має місце дискримінація національного сектора, яка посилюєтья правовими заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій;

· підприємства з іноземними інвестиціями (ПІІ) як канали передачі технологій часто стають відносно закритими анклавами у національній економіці, слабо пов’язаними з іншою її частиною, на яку, проте, падають витрати із забезпечення функціонування анклаву. При цьому сила ефекту анклавності обернено пропорційна щодо рівня розвинутості приймаючої країни. Крім того, приймаюча країна (навіть промислово розвинута), як правило, майже не бере участі у створенні нової технології, а отримує її кінцевий продукт. Передача частини науково-дослідних робіт приймаючій країні має місце переважно у низькотехнологічних галузях;

· ПІІ можуть вступати в зговір з діючою на місцевому ринку олігополією (або ще гірше — монополією), а також можуть справляти стримуючий вплив на національне підприємництво, поглинаючи фінансові накопичення у місцевій та іноземній валюті;

· суттєві надходження іноземних інвестицій найбільш реальні у сировинних галузях, в обробній промисловості іноземні інвестиції мають переважно імпортозаміщуючий характер;

· нерегульований розвиток ПІІ може посилити соціальне розшарування, маргіналізацію населення приймаючої країни.

Залучення країнами, що розвиваються, та країнами з перехідними економіками іноземних інвестицій розглядається економістами як один із факторів ринкової трансформації цих країн у контексті їх інтеграції у сучасну світогосподарську систему. З іншого боку, поліпшення економічного середовища в процесі переходу до ринку стимулює пряме іноземне інвестування. Це ілюструє аналітична оцінка ЄБРР взаємозв’язку прогресу реформ і обсягів ПІІ у країнах з перехідними економіками (рис. 2.13).

Рис. 2.13. Прямі іноземні інвестиції та реформи

Головними мотивами використання ПІІ як стратегії входження в зарубіжний ринок є виробничо-економічна та маркетингова мотивація: зниження капітальних витрат та зниження ризику при створенні нових потужностей; придбання джерел сировини або нової виробничої бази; розширення діючих виробничих потужностей; реалізація переваг дешевих чинників виробництва; можливість уникнення циклічності або сезонної нестабільності виробництва; пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції; підвищення ефективності існуючого маркетингу; придбання нових каналів торгівлі; можливість проникнення на конкретний географічний ринок; вивчення потреб; набуття упрвлінського досвіду на нових ринках; пристосування до країни, яка приймає капітал.

Не слід ігнорувати й інші, як правило, недекларовані та рідко досліджувані мотиви — пропагандистські та престижні, характерні як для діяльності за кордоном великих корпорацій, так і для міжнародного бізнесу в окремих сферах (туризм, сервіс тощо); персональні, коли ПІІ створюються засновниками однієї національності або на родинних засадах; екологічні, коли розв’язуються завдання виведення за межі розвинутих країн екологічно брудних виробництв (табл. 2-5)

Таблиця 2.5

Читайте також:

1. II. Основні закономірності ходу і розгалуження судин великого і малого кіл кровообігу
2. II. Основні засоби
3. II.3. Основні способи і прийоми досягнення адекватності
4. А) Відносини власності і форми господарювання в сільському господарстві
5. А) Заробітна плата її форми та системи.
6. А) Заробітна плата, її форми та системи.
7. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
8. Автоматизовані форми та системи обліку.
9. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
10. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
11. Акредитив та його форми
12. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС

Переглядів: 2785