Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Тенденції та проблеми розвитку вищої освіти в Україні.

Специфіка соціокультурної ситуації в Україні

Яким же чином проаналізовані концепції і теорії можна застосувати до соціокультурних реалій України?

Передусім, необхідно зауважити, що, на відміну від світових тенденцій, в Україні культура не перетворилася на провідний чинник розвитку суспільства.

Вона й далі на маргінальному місці узбіччя державної політики. Не надавши алгоритму суспільним перетворенням в усіх сферах, суспільство було введене у стан хаотичності й аритмії, надаючи сфері економіки роль суспільної панацеї (тобто універсального засобу проти всіх недуг і на всі випадки). Зовсім не було взято до уваги виняткового чинника стабілізації та гармонізації суспільства — національну свідомість і культуру.

Як і в радянські часи, коли щодо культури діяв "залишковий принцип"(тобто на розвиток культури державою надавалося стільки, скільки залишилося в бюджеті грошей після видатків на економіку, мілітарну сферу, утримання бюрократичного апарату тощо. Позбавлена державних дотацій, сфера культури почала катастрофічно зменшуватися в кількісних показникахі втрачати якісні позиції.Згідно з даними Держкомстату, зменшується кількість дошкільних закладів; загальноосвітніх закладів та учнів у них; бібліотек;кількість закладів клубного типу, кінотеатрівскоротилася протягом зазначеного часу у дев'ять разів. Звичайно, за цими кількісними показниками стоїть багато причин, у тому числі й такі, які на перший погляд ніби не залежать від політики держави (так, зменшення кількості учнів можна пояснити демографічною ситуацією; але зменшення народжуваності також великою мірою залежить від соціальної політики). Фактом залишається недофінансування сфери культури протягом усіх років існування незалежної України.

Стан освіти є чи не найбільш промовистим показником культури тієї чи іншої країни. За показниками кількості студентів на душу населенняУкраїна займає провідні позиції в Європі

За даними Держкомстату України, у 2007/2008 навч. р. в країні налічувалося 904 вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації (ВНЗ) зі загальною кількістю 2 млн 814 тис. студентів. Значно скоротилася кількість освітніх закладів І—II рівнів акредитації, частково через отримання частиною них вищого рівня акредитації. Завдяки цьому, а також відкриттю приватних ВНЗ зросла кількість закладів вищого ступеню акредитації. Тільки за останній рік кількість студентів зросла на півмільйона осіб.

Найпомітнішими нині тенденціями у розвитку вітчизняної вищої школи є:

—зростання престижу вищої освіти та попиту на спеціалістів з дипломами про закінчення ВНЗ ;

—зменшення конкурсу при вступі доВНЗ;

—уповільнення темпів приросту студентського контингенту зменшення кількості учнів професійно-технічних закладів;

—збільшення кількості безробітних з дипломами про вищу освіту;

—перехід від вступних іспитів у ВНЗ до зарахування на підставі сертифікатів про зовнішнє незалежне тестування починаючи з 2008 р.

Водночас і паралельно до цих явищ і процесів продовжує існувати практика надлишкового випуску фахівців з популярних спеціальностей і неврахування потреб ринку працевлаштування. Нині найбільша частка потреб цього ринку припадає на робітничі та інженерні професії, у той час як ВНЗготує втричі більше фахівців, ніж потрібно, за спеціальностями економістів, правників, менеджерів, спеціалістів з іноземних мов тощо.

За даними опитування "Молодь України: червень 2007 р." у виборі професії сучасна молодь орієнтується переважно на зарплатню (97%) і престиж професії, а не на мотиви самореалізації. Найменше приваблює молодь професії, пов'язані із сільським господарством; лише 14 % опитаних вважають привабливою професію вчителя. 30 % опитаних молодих людей не задоволені своєю освітою, а 60 % респондентів хотіли б підвищити свій рівень освіти, оскільки для більшості з них вона виглядає як "соціальний ліфт", здатний перенести особу на вищі щаблі соціальної будови: тому основними мотивами у цьому бажанні були "більше заробляти" й "отримати престижну роботу", в той час як мотив потреби у постійному розвитку особистості знайшов тільки 20 % прихильників. Найважливішим у роботі молодь вважає хорошу оплату праці, її гарантованість і лише згодом — її відповідність здібностям людини. Власне тому деякі науковці називають сучасну молодь "поколінням прагматиків".

Згідно з даними другої хвилі міжнародного порівняльного соціологічного дослідження 24 європейських держав у 2005 p., мешканці України оцінили загальний стан освіти в країніна 4,1бала з 10 можливих і за цим показником опинилися на другій позиції знизу (нижчою була оцінка освіти лише в Португалії, тоді як оцінки освіти населенням Данії, Фінляндії та інших розвинутих країн Європи були в інтервалі від 7,3 до 6 і більше балів). Українці порівняно з іншими європейцями менше за часом вчаться (цей показник для України становив 11,3 роки) та менше орієнтовані на підвищення своєї кваліфікації.

Що ж до розвитку вітчизняної науки, то її стан сьогодні можна визначити як незадовільний у силу таких причин:

—панування принципу залишкового фінансування наукової галузі;

—втрата за часи незалежності цілих наукових напрямів фундаментальної і прикладної науки;

—мізерна частка наукових доробків українських науковців у світовій науковій скарбниці;

—катастрофічне зменшення числа науковців за рахунок виїзду за кордон (з тих, хто виїхав, більшість належали до групи найактивніших і творчих особистостей);

—загальне постаріння наукових кадрів (науковці пенсійного віку становлять ²/₃, а молоді вчені до 40 років — 2,3 % усієї кількості наукових кадрів; середній вік науковців-спеціалістів становить 61 рік, а середній вік кандидатів наук — 50 років);

—значні тендерні диспропорції в середовищі науковців (серед спеціалістів з науковими ступенями налічується 62 % чоловіків і тільки 38 % жінок) тощо.

Натомість у нашій країні соціологи дедалі частіше фіксують поширення у дитячій та підлітковій аудиторії нехімічних залежностей (явище адикції) — ігроманії, тобто залежності від комп'ютерних ігор, ігрових автоматів, а також залежності від телебачення, мобільного телефону тощо.

На фоні тривожного стану речей в таких галузях культури, як освіта і наука, єдиним, мабуть, позитивним відображенням зростаючих кількісних показників є висхідний розвиток числа релігійних організацій в Україні та зростання кількості віруючих. Станом на 01.01.2008 р. найбільше релігійних громадналічувалося в Українській православній церкві Московського патріархату (11,2 тис.) та УПЦ Київського патріархату (4,0 тис. відповідно); загальна кількість релігійних громад греко-католиків і римо-католиків становила в Україні цього року 4,6тис.

Виразними прикметними особливостями соціокультурних характеристик особистості посттоталітарних суспільств на всьому пострадянському просторі є зростання важливості й значення релігії і віри в Бога.

З року в рік збільшується кількість віруючих і належних до певного віросповідання. Якщо ж поглянути на поведінкову активність тих, які вважають себе віруючими, побачимо, що відвідують церкву бодай раз протягом тижня і беруть участь у релігійних обрядах лише п'ята частина опитаних. І в цьому випадку соціологи стало фіксують розрив між ціннісними орієнтаціями та реальною поведінкою населення.

Згідно з даними європейського дослідження, 74 % населення України є віруючими; за цим показником наша країна посідає 5 місце в Європі; її випереджають лише такі країни, як Польща (92,0 %), Греція (90,8), Ірландія (87,7) і Португалія (86,9 %).

У сучасному українському суспільстві виокремлюються принаймні два принципово різні типи релігійності (і відповідно типи носіїв цієї релігійності) — масова тавоцерковлена. Перший тип означається низьким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів та переживань, неактивною та неусвідомленою релігійною діяльністю, повільним засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, конформізмом тощо. Другий тип вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігійних переконань та їх відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю до виконання релігійних практик, зал ученістю до релігійних організацій, участю у соціальній, просвітницькій, благодійній та іншій діяльності релігійних громад. Н. Дудар належить встановлення кореляційного зв'язку (тобто узгодженості) між вірувальною ідентифікацією і ступенем сімейного релігійного виховання: міцнішими є релігійні ідентитети серед тих віруючих, які інтегрували релігійні цінності й норми на етапі первинної соціалізації, у сім'ї. Ця тенденція має глибше коріння на Заході; дещо слабша вона на Півночі та в Центрі країни. Механізм набуття релігійності на Сході і Півдні, зазвичай, діє у процесі вторинної соціалізації і має радше ритуальний характер.

І,нарешті, варто звернутися до аналізу дозвілля в нашій країні, оскільки у формах і способах його проведення відбиваються суттєві риси культури населення .

—протягом останніх років структура вільного часу практично не змінилася; на перших рангових місцях види дозвілля, пов'язані зі споживанням продукції засобів масової інформації та розваг;

—активність у споживанні продукції ЗМІ щороку зростає;

—серед видів діяльності на дозвіллі переважають пасивні за характером;

—серед видів дозвілля високим є проведення вільного часу відвідуючи друзів та прийняттям їх у себе вдома;

—у структурі вільного часу практично не представлені види його творчо-продуктивного проведення, скеровані на всебічний розвиток і вдосконалення особистості.

Щож до якісних характеристик сучасного стану культури в Україні, то їх можна згрупувати в такий спосіб:

—співіснування в одному культурному просторі двох культур із неоднаковими можливостями:домінуючої російської чи російськомовної та маргінальної української, коли виразно проявляються тенденції до подальшої русифікації в багатьох сферах суспільного життя, зокрема, інформаційно-комунікативній. Це стосується, зокрема, сталого зменшення накладів видань книжок і часописів українською мовою до 56 та 17 % відповідно, повільного зростання питомої ваги видань газет українською мовою, яка нині становить лише третину від їх загальної кількості;

—співіснування явищ культурного етноцентризму та культурного космополітизму. В Україні часто проявляється російський культурний етноцентризм із поцінуванням української культури як меншовартісної, шароварної та загумінкової. Водночас є чимало носіїв українського культурного етноцентризму, які вважають, що російська культура, особливо в її масовидних проявах, загрожує самому існуванню української культури на рідній землі, сприяє руйнації її цінностей і норм, національної самосвідомості. В Україні проблема подолання радянської спадщини в галузі культури останнім часом стала заручницею політики, коли різні політичні сили провокують протистояння культур та зростання міжкультурної напруги. У другому випадку маються на увазі впливи глобалізації, особливо в її західному варіанті, на культуру сучасного українського соціуму, на нівеляцію старих ідентифікацій і розповсюдження космополітичної ідентичності"громадянина світу";

—творення сурогатної культурив усіх її проявах, яка позбавлена найсуттєвішого — етнічного колориту, етнічної неповторності як вагомої естетичної прикмети високості, цивілізаційності;

—проникнення ринкових відносин у сферу культури, що призводить до її подальшої комерціалізаціїта створює стан, коли український культурний простір стає легкою здобиччю ділків від культури і бізнесу;

—зростання кількості молодіжних субкультур, в яких йде пошук сенсів комунікації, дії, взаємодії і дедалі більше розмиваються цінності домінуючої в суспільстві суперкультури.

Можна назвати декілька причин кризового стану сфери культури в Україні.Це, насамперед, зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як географічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечливістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське та російськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід — Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні "двох Україн. Східняки й західняки, не лише розмовляють різними мовами, а й голосують за цілком інші партії, ходять до інших церков, орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше. Відтак маємо ніби дві України та пов'язані з ними міфи та пророцтва.

Нова соціокультурна ситуація в Україні знаходить прояву у:

—зміні соціальної орієнтації та ідеалів, у новому соціальному виборі;

—переоцінці вартостей і формуванні їх нової ієрархії;

—акцентуванні цінностей особистості на всьому полі соціуму й культури,

—зростанні ступенів свободи, різноманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури;

—знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культури та зростанні самостійності її розвитку в регіонах країни;

—формуванні нової інфраструктури культури та нових принципів управління нею;

—формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя;

—складанні нових взаємин між учасниками культурного життя (у художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);

—зміні статусу, а відповідно й ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, розвитку його державності;

—зміні соціального статусу релігії, релігієзації багатьох верств населення і клерикалізації деяких з них, зростанні й впливу на мораль суспільства.

Це дає підстави сподіватися, що культура України дістане потужні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власній незалежній державі та зможе невдовзі посісти гідне місце в сім'ї світових культур.

Висновки

Вивчаючи явища культури, соціологія акцентує на їх соціальній природі, їх взаємозв'язку з суспільними процесами. Культура є соціальним продуктом, творцями якого виступають люди, об'єднані в соціальні спільності і водночас вона формує людей та соціальне середовище, визначаючи форми їх життєдіяльності, життєві орієнтири.

Як і саме суспільство, культура є складним, багаторівневим, суперечливим, а водночас внутрішньо гармонійним феноменом. Всі елементи культурного комплексу взаємно зумовлюють один одного, органічно пов'язані між собою, а тому будь-які зміни в ньому вимагають перерегуляцій внутрішніх зв'язків всього комплексу.

Культурні зміни є наслідком та виявом взаємодії різних культурних комплексів, пластів культури. Такі впливи можуть відбутися лише при певній "відкритості" культур, їх готовності до взаємодії. Але ослаблення механізму самозахисту культури - втрата її здатності відбирати та адаптувати запозичення з інших культурних комплексів може викликати не лише порушення функціонування, чи крах системи культури певного соціального суб'єкта, але й неминуче приведе до розладу і розпаду самого цього соціального утворення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особистісна культура (мається на увазі культура конкретного індивіда, або особисті).	\|	High-Speed Token Ring (HSTR).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.