МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів Контакти
Тлумачний словник |
|
|||||||
Тенденції та проблеми розвитку вищої освіти в Україні.Специфіка соціокультурної ситуації в Україні Яким же чином проаналізовані концепції і теорії можна застосувати до соціокультурних реалій України? Передусім, необхідно зауважити, що, на відміну від світових тенденцій, в Україні культура не перетворилася на провідний чинник розвитку суспільства. Вона й далі на маргінальному місці узбіччя державної політики. Не надавши алгоритму суспільним перетворенням в усіх сферах, суспільство було введене у стан хаотичності й аритмії, надаючи сфері економіки роль суспільної панацеї (тобто універсального засобу проти всіх недуг і на всі випадки). Зовсім не було взято до уваги виняткового чинника стабілізації та гармонізації суспільства — національну свідомість і культуру. Як і в радянські часи, коли щодо культури діяв "залишковий принцип"(тобто на розвиток культури державою надавалося стільки, скільки залишилося в бюджеті грошей після видатків на економіку, мілітарну сферу, утримання бюрократичного апарату тощо. Позбавлена державних дотацій, сфера культури почала катастрофічно зменшуватися в кількісних показникахі втрачати якісні позиції.Згідно з даними Держкомстату, зменшується кількість дошкільних закладів; загальноосвітніх закладів та учнів у них; бібліотек;кількість закладів клубного типу, кінотеатрівскоротилася протягом зазначеного часу у дев'ять разів. Звичайно, за цими кількісними показниками стоїть багато причин, у тому числі й такі, які на перший погляд ніби не залежать від політики держави (так, зменшення кількості учнів можна пояснити демографічною ситуацією; але зменшення народжуваності також великою мірою залежить від соціальної політики). Фактом залишається недофінансування сфери культури протягом усіх років існування незалежної України. Стан освіти є чи не найбільш промовистим показником культури тієї чи іншої країни. За показниками кількості студентів на душу населенняУкраїна займає провідні позиції в Європі За даними Держкомстату України, у 2007/2008 навч. р. в країні налічувалося 904 вищих навчальних закладів І—IV рівнів акредитації (ВНЗ) зі загальною кількістю 2 млн 814 тис. студентів. Значно скоротилася кількість освітніх закладів І—II рівнів акредитації, частково через отримання частиною них вищого рівня акредитації. Завдяки цьому, а також відкриттю приватних ВНЗ зросла кількість закладів вищого ступеню акредитації. Тільки за останній рік кількість студентів зросла на півмільйона осіб. Найпомітнішими нині тенденціями у розвитку вітчизняної вищої школи є: —зростання престижу вищої освіти та попиту на спеціалістів з дипломами про закінчення ВНЗ ; —зменшення конкурсу при вступі доВНЗ; —уповільнення темпів приросту студентського контингенту зменшення кількості учнів професійно-технічних закладів; —збільшення кількості безробітних з дипломами про вищу освіту; —перехід від вступних іспитів у ВНЗ до зарахування на підставі сертифікатів про зовнішнє незалежне тестування починаючи з 2008 р. Водночас і паралельно до цих явищ і процесів продовжує існувати практика надлишкового випуску фахівців з популярних спеціальностей і неврахування потреб ринку працевлаштування. Нині найбільша частка потреб цього ринку припадає на робітничі та інженерні професії, у той час як ВНЗготує втричі більше фахівців, ніж потрібно, за спеціальностями економістів, правників, менеджерів, спеціалістів з іноземних мов тощо. За даними опитування "Молодь України: червень 2007 р." у виборі професії сучасна молодь орієнтується переважно на зарплатню (97%) і престиж професії, а не на мотиви самореалізації. Найменше приваблює молодь професії, пов'язані із сільським господарством; лише 14 % опитаних вважають привабливою професію вчителя. 30 % опитаних молодих людей не задоволені своєю освітою, а 60 % респондентів хотіли б підвищити свій рівень освіти, оскільки для більшості з них вона виглядає як "соціальний ліфт", здатний перенести особу на вищі щаблі соціальної будови: тому основними мотивами у цьому бажанні були "більше заробляти" й "отримати престижну роботу", в той час як мотив потреби у постійному розвитку особистості знайшов тільки 20 % прихильників. Найважливішим у роботі молодь вважає хорошу оплату праці, її гарантованість і лише згодом — її відповідність здібностям людини. Власне тому деякі науковці називають сучасну молодь "поколінням прагматиків". Згідно з даними другої хвилі міжнародного порівняльного соціологічного дослідження 24 європейських держав у 2005 p., мешканці України оцінили загальний стан освіти в країніна 4,1бала з 10 можливих і за цим показником опинилися на другій позиції знизу (нижчою була оцінка освіти лише в Португалії, тоді як оцінки освіти населенням Данії, Фінляндії та інших розвинутих країн Європи були в інтервалі від 7,3 до 6 і більше балів). Українці порівняно з іншими європейцями менше за часом вчаться (цей показник для України становив 11,3 роки) та менше орієнтовані на підвищення своєї кваліфікації. Що ж до розвитку вітчизняної науки, то її стан сьогодні можна визначити як незадовільний у силу таких причин: —панування принципу залишкового фінансування наукової галузі; —втрата за часи незалежності цілих наукових напрямів фундаментальної і прикладної науки; —мізерна частка наукових доробків українських науковців у світовій науковій скарбниці; —катастрофічне зменшення числа науковців за рахунок виїзду за кордон (з тих, хто виїхав, більшість належали до групи найактивніших і творчих особистостей); —загальне постаріння наукових кадрів (науковці пенсійного віку становлять 2/3, а молоді вчені до 40 років — 2,3 % усієї кількості наукових кадрів; середній вік науковців-спеціалістів становить 61 рік, а середній вік кандидатів наук — 50 років); —значні тендерні диспропорції в середовищі науковців (серед спеціалістів з науковими ступенями налічується 62 % чоловіків і тільки 38 % жінок) тощо. Натомість у нашій країні соціологи дедалі частіше фіксують поширення у дитячій та підлітковій аудиторії нехімічних залежностей (явище адикції) — ігроманії, тобто залежності від комп'ютерних ігор, ігрових автоматів, а також залежності від телебачення, мобільного телефону тощо. На фоні тривожного стану речей в таких галузях культури, як освіта і наука, єдиним, мабуть, позитивним відображенням зростаючих кількісних показників є висхідний розвиток числа релігійних організацій в Україні та зростання кількості віруючих. Станом на 01.01.2008 р. найбільше релігійних громадналічувалося в Українській православній церкві Московського патріархату (11,2 тис.) та УПЦ Київського патріархату (4,0 тис. відповідно); загальна кількість релігійних громад греко-католиків і римо-католиків становила в Україні цього року 4,6тис. Виразними прикметними особливостями соціокультурних характеристик особистості посттоталітарних суспільств на всьому пострадянському просторі є зростання важливості й значення релігії і віри в Бога. З року в рік збільшується кількість віруючих і належних до певного віросповідання. Якщо ж поглянути на поведінкову активність тих, які вважають себе віруючими, побачимо, що відвідують церкву бодай раз протягом тижня і беруть участь у релігійних обрядах лише п'ята частина опитаних. І в цьому випадку соціологи стало фіксують розрив між ціннісними орієнтаціями та реальною поведінкою населення. Згідно з даними європейського дослідження, 74 % населення України є віруючими; за цим показником наша країна посідає 5 місце в Європі; її випереджають лише такі країни, як Польща (92,0 %), Греція (90,8), Ірландія (87,7) і Португалія (86,9 %). У сучасному українському суспільстві виокремлюються принаймні два принципово різні типи релігійності (і відповідно типи носіїв цієї релігійності) — масова тавоцерковлена. Перший тип означається низьким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів та переживань, неактивною та неусвідомленою релігійною діяльністю, повільним засвоєнням релігійних ідей, норм і цінностей, конформізмом тощо. Другий тип вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігійних переконань та їх відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю до виконання релігійних практик, зал ученістю до релігійних організацій, участю у соціальній, просвітницькій, благодійній та іншій діяльності релігійних громад. Н. Дудар належить встановлення кореляційного зв'язку (тобто узгодженості) між вірувальною ідентифікацією і ступенем сімейного релігійного виховання: міцнішими є релігійні ідентитети серед тих віруючих, які інтегрували релігійні цінності й норми на етапі первинної соціалізації, у сім'ї. Ця тенденція має глибше коріння на Заході; дещо слабша вона на Півночі та в Центрі країни. Механізм набуття релігійності на Сході і Півдні, зазвичай, діє у процесі вторинної соціалізації і має радше ритуальний характер. І,нарешті, варто звернутися до аналізу дозвілля в нашій країні, оскільки у формах і способах його проведення відбиваються суттєві риси культури населення . —протягом останніх років структура вільного часу практично не змінилася; на перших рангових місцях види дозвілля, пов'язані зі споживанням продукції засобів масової інформації та розваг; —активність у споживанні продукції ЗМІ щороку зростає; —серед видів діяльності на дозвіллі переважають пасивні за характером; —серед видів дозвілля високим є проведення вільного часу відвідуючи друзів та прийняттям їх у себе вдома; —у структурі вільного часу практично не представлені види його творчо-продуктивного проведення, скеровані на всебічний розвиток і вдосконалення особистості.
Щож до якісних характеристик сучасного стану культури в Україні, то їх можна згрупувати в такий спосіб: —співіснування в одному культурному просторі двох культур із неоднаковими можливостями:домінуючої російської чи російськомовної та маргінальної української, коли виразно проявляються тенденції до подальшої русифікації в багатьох сферах суспільного життя, зокрема, інформаційно-комунікативній. Це стосується, зокрема, сталого зменшення накладів видань книжок і часописів українською мовою до 56 та 17 % відповідно, повільного зростання питомої ваги видань газет українською мовою, яка нині становить лише третину від їх загальної кількості; —співіснування явищ культурного етноцентризму та культурного космополітизму. В Україні часто проявляється російський культурний етноцентризм із поцінуванням української культури як меншовартісної, шароварної та загумінкової. Водночас є чимало носіїв українського культурного етноцентризму, які вважають, що російська культура, особливо в її масовидних проявах, загрожує самому існуванню української культури на рідній землі, сприяє руйнації її цінностей і норм, національної самосвідомості. В Україні проблема подолання радянської спадщини в галузі культури останнім часом стала заручницею політики, коли різні політичні сили провокують протистояння культур та зростання міжкультурної напруги. У другому випадку маються на увазі впливи глобалізації, особливо в її західному варіанті, на культуру сучасного українського соціуму, на нівеляцію старих ідентифікацій і розповсюдження космополітичної ідентичності"громадянина світу"; —творення сурогатної культурив усіх її проявах, яка позбавлена найсуттєвішого — етнічного колориту, етнічної неповторності як вагомої естетичної прикмети високості, цивілізаційності; —проникнення ринкових відносин у сферу культури, що призводить до її подальшої комерціалізаціїта створює стан, коли український культурний простір стає легкою здобиччю ділків від культури і бізнесу; —зростання кількості молодіжних субкультур, в яких йде пошук сенсів комунікації, дії, взаємодії і дедалі більше розмиваються цінності домінуючої в суспільстві суперкультури. Можна назвати декілька причин кризового стану сфери культури в Україні.Це, насамперед, зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як географічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечливістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське та російськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід — Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні "двох Україн. Східняки й західняки, не лише розмовляють різними мовами, а й голосують за цілком інші партії, ходять до інших церков, орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше. Відтак маємо ніби дві України та пов'язані з ними міфи та пророцтва. Нова соціокультурна ситуація в Україні знаходить прояву у: —зміні соціальної орієнтації та ідеалів, у новому соціальному виборі; —переоцінці вартостей і формуванні їх нової ієрархії; —акцентуванні цінностей особистості на всьому полі соціуму й культури, —зростанні ступенів свободи, різноманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури; —знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культури та зростанні самостійності її розвитку в регіонах країни; —формуванні нової інфраструктури культури та нових принципів управління нею; —формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя; —складанні нових взаємин між учасниками культурного життя (у художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю); —зміні статусу, а відповідно й ролі та функцій національної культури, яка стає одним з визначальних чинників прогресу суспільства, розвитку його державності; —зміні соціального статусу релігії, релігієзації багатьох верств населення і клерикалізації деяких з них, зростанні й впливу на мораль суспільства. Це дає підстави сподіватися, що культура України дістане потужні імпульси свого вільного безперешкодного розвитку у власній незалежній державі та зможе невдовзі посісти гідне місце в сім'ї світових культур. Висновки Вивчаючи явища культури, соціологія акцентує на їх соціальній природі, їх взаємозв'язку з суспільними процесами. Культура є соціальним продуктом, творцями якого виступають люди, об'єднані в соціальні спільності і водночас вона формує людей та соціальне середовище, визначаючи форми їх життєдіяльності, життєві орієнтири. Як і саме суспільство, культура є складним, багаторівневим, суперечливим, а водночас внутрішньо гармонійним феноменом. Всі елементи культурного комплексу взаємно зумовлюють один одного, органічно пов'язані між собою, а тому будь-які зміни в ньому вимагають перерегуляцій внутрішніх зв'язків всього комплексу. Культурні зміни є наслідком та виявом взаємодії різних культурних комплексів, пластів культури. Такі впливи можуть відбутися лише при певній "відкритості" культур, їх готовності до взаємодії. Але ослаблення механізму самозахисту культури - втрата її здатності відбирати та адаптувати запозичення з інших культурних комплексів може викликати не лише порушення функціонування, чи крах системи культури певного соціального суб'єкта, але й неминуче приведе до розладу і розпаду самого цього соціального утворення.
Читайте також:
|
||||||||
|