МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Життєвий шляхШарль Бодлер народився 17 квітня 1821 року в Парижі. У шість років він втратив батька, котрий був майже на сорок років старший за матір. Батько увійшов до кола інтелігенції, яка сформувалася в добу Просвітництва, сповідував республіканські ідеї, добре знався на літературі, живопису, музиці. Мати поета походила з міщанської родини. Коли помер старий пан Бодлер, вона, 25-річна жінка незабаром вдруге вийшла заміж за майора Жака Опіка, який згодом дослужився до генерала. Вітчим помістив пасерба у колеж інтерном (тобто він жив і учився поза рідною домівкою). Другий шлюб матері був справжньою трагедією для Бодлера. Він завжди жадав її любові, постійної уваги, материнської відданості. У деяких працях про поета зазначається, що вітчим викликав ненависть у Бодлера, що митець ставився до нього з надзвичайною відразою, бо той відібрав у нього матір і не давав жити так, як він хотів. Втім це не зовсім відповідає дійсності. Опік мав хист до військової кар'єри, адміністративної діяльності, був Великим командором ордену Почесного легіону. До того ж розумівся на мистецтві, і Шарль Бодлер неодноразово у своїх листах ділився з ним творчими планами, називаючи його «татусем». Але Опік, надто піклуючись про пасерба, обмежував його бунтівну вдачу, схильність до непродуманих вчинків, навіть авантюр. І для незадоволення вітчима були досить таки вагомі підстави, адже Шарля виключили з Паризького колежу за погану поведінку. Він ніколи не вмів рахувати гроші, а тим більше — накопичувати їх. Пізніше вподобав легковажне життя паризької богеми. Щоб якось відволікти пасерба від порожнього існування і вплинути на його характер, вітчим відправив у 1841 році Шарля на о. Маврикій в Індійському океані. Це не було покаранням у буквальному розумінні, але, безперечно, моральним уроком. На острові Шарль Бодлер мав працювати вчителем, однак через рік, у 1842 році, він самовільно повернувся додому. З того часу настав остаточний розрив із сім'єю, хоча звільнитися від сімейної опіки Бодлер так і не зміг. Коли мати побачила, що Шарль, буваючи в паризькому аристократичному середовищі, швидко витрачає батьківський спадок, вона змушена була звернутися до Юридичної ради, за розпорядженням якої Бодлер став отримувати щомісяця від нотаріуса по двісті франків. Втім він не втратив поваги й любові до матері. Бодлера називали «проклятим» поетом, але він не хотів бути проклятим ще й своєю матір'ю. Трагічно складається і осбисте життя Бодлера. Свою долю він пов'язує із статисткою одного з паризьких театрів Жанною Дюраль, жінкою істеричною і небайдужою до спиртного. Образ Жанни зустрічається в багатьох віршах збірки «Квіти зла». Жанна стала фатальною жінкою на його життєвому шляху. Він шукав у ній свій ідеал, втілення жіночості й краси, а вона зраджувала його, надто полюбляла гроші, нерідко бувала брутальною і сварливою, заважаючи йому писати. Шарля Бодлера турбують духовна ницість суспільства, недосконалість світу. Він пише у своїх листах і щоденниках, що «Франція вступила у фазу брутальності, а Париж став центром всесвітньої дурості». За винятком Шатобріана, Бальзака, Стендаля, Меріме, Альфреда де Біньї, Флобера, Банвіля, Готьє, Леконта де Ліля, вся сучасна література викликає у нього «жах». У 1845 році у Бодлера з'явилися думки про самогубство — не через борги, а через загальну безглуздість життя, що надзвичайно вплинула на нього («я не потрібен нікому — і небезпечний для себе самого»). Він не сприймає ані порожнє існування ситих буржуа, ані конформізм, ані брехливу поміркованість, загальноприйняте нахабство «хазяїв життя» і жорстокість світу. Тому не випадково у 40-х роках XIX ст. Бодлер опиняється в колі бунтівної молоді. У 1848 році він бере участь у революції, ставши до лав учасників барикадних боїв. Коли ж у червні 1848 року обурені паризькі робітники повстали проти буржуазної республіки, яка їх ошукала, Бодлер став на бік повстанців. В цей час він пише статті про необхідність наблизити мистецтво до життя. В 1852 році Бодлер публікує статтю «Язицьницька школа», де критикує поетів, буйдужих до політичної боротьби свого часу. Але пізніше він розчаровується у будь-яких революційних рухах, вирішивши, що соціальна несправедливість є споконвічною і довічною. Поет мріяв про великі соціальні зміни, а натомість побачив ще більшу прірву, в яку поринало суспільство. Він став шукати забуття в наркотиках, вині, пристрастях і навіть стражданнях. Це був своєрідний протест проти аморальної дійсності. Бодлер так і залишився вічним бунтівником, котрий ніколи не зміг змиритися з брутальною буденністю, мертвотною дійсністю, бездуховним існуванням. Бодлер став поетом, який оспівував ті «жахи», що відчув сам і все його покоління. Увесь біль поета за духовний стан сучасної йому людини і світу вилився у збірці «Квіти зла». Подібно до Бальзака, автора «Людської комедії», Бодлер теж орієнтувався на Данте, що подорожував у загробному світі, і хотів назвати свою збірку «Лімби» — верхні кола пекла. Пеклом здавалося поетові тогочасне життя, пекельні муки відчували його ліричний герой і він сам. Але таку назву вже мала книжка Теодора Верона. Письменник Іполит Бабу підказав нову назву — «Квіти зла». Під такою назвою 1 червня 1855 року спершу з'явилася добірка з 18 віршів, а через два роки й сама збірка. Назва, яку поет шукав, виявилася влучною і виразною. Вона вмістила в собі всі суперечності, що їх зазнала душа поета в той непростий час. Вірші стали й своєрідними знаками всієї епохи. Бодлер показав, які химерні «квіти» проростають у душі людини на ґрунті жорстокого й бездуховного віку. Однак попри все він вірив у людину і, пильно вдивляючись у неї, знаходив у ній безмежні можливості. Поет створив незнаний раніше художній світ, що надто відрізнявся від матеріального, і в цьому світі мали силу тільки одні закони — духовні. Лише переживання, конфлікти й відчуття особистості рухали ліричний сюжет, і це стало новим словом у літературі. Бодлер не тільки виявив невідомі грані романтизму, а й винайшов цілком нові засоби поетичного письма, що дозволяє назвати його зачинателем модернізму. Втім суспільство, в якому жив поет, не зрозуміло його. Точніше кажучи, зрозуміло, але образилось, бо він став своєрідним дзеркалом духовного занепаду людства. Книга, видана тиражем лише 1100 примірників і навіть уся не розпродана, зазнала нищівної критики, а проти її автора було висунуте судове обвинувачення в «образі суспільної моралі». У той самий час, 1857 року, відбувся і суд над Ґ. Флобером, як автором роману «Пані Боварі». Флобера виправдали, бо в нього був блискучий адвокат, який здобув собі славу на цьому процесі. А Бодлерові не пощастило. Під час суду над «Квітами зла» поета звинувачували в реалізмі, що нібито суперечив суспільній моралі. Єдина правда Бодлера була про людину — її темні й світлі сторони, її вади та ідеали, світ її почуттів і пристрастей. Бодлер пішов шляхом, що надто відрізнявся від реалізму Бальзака, Стендаля чи Флобера. Він не писав з натури, не зображував зовнішнє життя, його більше цікавило внутрішнє життя людини. Принципи Бодлера пізніше символісти візьмуть за основні в своїй творчості: втаємничення змісту поезії, культ Краси і сугестивність мистецтва, тобто його здатність навіювати читачеві певні настрої, натяки на смисли, які той може зрозуміти по-своєму. Бодлер завжди наголошував на тому, що досконале не може бути завершеним. Це означало, що справжній витвір мистецтва має знайти своє продовження в душі читача чи глядача, викликати в нього певні переживання, почуття, змусити зазирнути в самого себе. Справжнім митцем, на думку Бодлера, стане лише той, хто «зуміє розгледіти епічне (тобто справді піднесене і прекрасне) у сучасному житті і з допомогою фарб та ліній переконає нас, що ми не чужі величі поезії, незважаючи на краватки й лаковані черевики». Ці слова можна з цілковитою підставою віднести й до творчості самого Бодлера, і до всього модернізму, головною метою якого був показ небачених глибин людського духу, справжньої величі особистості, її напруженого внутрішнього буття, не менш важливого, ніж життя суспільства. Поет вважав за необхідне зображувати багатогранні почуття людини, її внутрішні конфлікти, що визначають «рух особистості до самої себе». У статті Бодлера про Делакруа є ключова фраза: «Делакруа любить Данте і Шекспіра — двох великих живописців людського болю». Таким «живописцем болю» був і сам Бодлер. Недаремно його називали «Данте XIX століття», бо він показав не тільки пекло (в моральному смислі), в якому опинилося суспільство, усі його вади та пороки, а й болючі питання, що хвилювали особистість, її страждання і метання між Богом і Сатаною. Бодлер по-новому розумів героя в літературі, що також визначило появу нового напряму. Поль Верлен у статті «Шарль Бодлер»(1865) слушно зазначав: «Глибока оригінальність Шарля Бодлера в тому, по-моєму, що він зі страшною силою відтворив сучасну людину... Повторюю, Шарль Бодлер відтворив її як тип, коли хочете — героя». Ліричний герой поета відрізнявся від романтичного героя. Головними для нього стали вже не конфлікти з дійсністю, а його внутрішні протиріччя. До того ж він силою уяви здатен творити новий світ власних бажань, марень і почуттів. Цей світ безмежний у своїх проявах і до кінця непізнанний. Проте Бодлер багато взяв і від романтизму. Він взагалі вважав, що «романтизм полягає в особливому сприйнятті світу, а не у виборі сюжетів чи достовірності зображення». Поет був пізнім романтиком, саме від романтизму йде бодлерівське неприйняття сучасної поету дійсності, постійний потяг до високого ідеалу, романтична символіка, контрастність образів тощо. Але, на відміну від романтиків, які вірили в загальні ідеї, Бодлер, відштовхуючись від особистісного досвіду, вірив тільки у власну картину світу. Бодлер сягнув за межі романтизму, довівши, що в нетрях естетики цього напряму зароджується якісно нове явище — модернізм. Окрім нового розуміння особистості, він наповнив новим змістом і поетику ліричного твору, що ставав уже модерним. Створення поетичного образу митець вважав особливим магічним дійством, в якому велику роль відіграє творча фантазія, уява письменника, котрого поет підносить до рівня Творця, а рух внутрішніх процесів людини становить, на його думку, головний предмет мистецтва. Формування модерністської поетики засвідчив вірш «Відповідності», де звуки, запахи, кольори сплітаються в єдину багатогранну картину. Митець винайшов своєрідний закон відповідностей «усього з усім». Тому не випадково на картинах художників він шукає мелодії, а свої вірші насичує розмаїттям барв, звуків, асоціацій. Слово і музика, слово і живопис, слово і все те, що відчуває людина своїми п'ятьма почуттями, настільки тісно зливаються в поезії Бодлера, що його вірші ми буквально бачимо, чуємо, відчуваємо в їх природній органічності. Слід відзначити живописність творчості поета. Глибоко розуміючись на живописі, він запозичує прийоми художників, надаючи їм власної інтерпретації. У Делакруа його приваблюють прихований драматизм і контрастність образів, у Коро — уміння кількома штрихами створити пейзаж, що відображає стан душі, у Рафаелі він цінує внутрішню зосередженість і увагу до людини, у Рембрандта — силу гармонії, у Рубенсі — повноту життя, у Мане — геніальність у відтворенні вражень. Синтетизм творчості, взаємодія різних видів мистецтва, що стали визначальною рисою модернізму, якнайкраще втілені в естетиці Бодлера. Нерідко дослідники відзначають сильний вплив на естетику Бодлера письменників групи «Парнас» і як доказ наводять присвяту «Квітів зла» Т.Готьє, одному з «парнасців». Дійсно, поет учився у «парнасців». Він, як і вони, захоплювався Красою, прагнув передати її велику силу. Але свою Красу він знаходив не тільки в реальному житті, а й у душі людини. І його Краса була пов'язана з Добром і Злом, Богом і Дияволом, Життям і Смертю. Отже, Бодлер увібрав у своїй творчості досягнення попередніх епох, але синтезував їх особливим чином, що й дозволило йому стати зачинателем нового літературного напряму — модернізму. Провідна ідея естетики Бодлера, за словами І. Гаріна, полягає в тому, що «правда про людину завжди моральна й плідна». Щоб показати глибини людської душі й правду про людину, Бодлер шукав нових художніх засобів. Але робив це, як справжній естет, ставлячи Красу понад усе і довівши думку про те, що мистецтво — велика Таїна і Безмежність світів. Після виходу у світ «Квітів зла» поет прожив ще 10 років і два місяці. У 1858 році поет серйозно захворів, резутатом «брудної» хвороби став параліч і втрата пам'яті. Помер він 1 вересня 18167 року у Парижі. «Квіти зла» (1857-1868) Збірка «Квіти зла» — перлина світової лірики. Книга, що містила лише двісті сторінок невеликого формату, визначила на багато десятиліть уперед розвиток всієї європейської літератури. Символісти знайшли в ній свої головні принципи, імпресіоністи — мистецтво створення вражень, неоромантики — нового героя, що силою своєї уяви перетворює світ. Ця книга стала своєрідною епопеєю людської душі. «Квіти зла» поет укладав досить довго, неодноразово міняв місцями вірші, шукав влучних назв для своїх циклів, весь час щось дописував, навіть коли книга вже була в наборі. В результаті він досяг гармонійної композиції, «таємної архітектури», де мало значення абсолютно все — і розташування поезій та циклів, і образна система, і віршова композиція. Хоча на перший погляд здається, що книга складається із розрізнених ліричних уривків, насправді збірка має певну цілісність, що досягається передовсім єдністю образу ліричного героя, котрий проходить через усю книгу, і рухом ліричного сюжету. Ліричний герой Бодлера — складна й неоднозначна постать. Він співець Прекрасного, естет, філософ, любитель життя, невтомний шукач високих істин. Але його образ глибоко трагічний. Цей трагізм зумовлений, з одного боку, неприйняттям ліричним героєм сучасного йому світу, його відчуженістю, самотністю, протиставленістю натовпу. А з іншого боку, його трагедію зумовлюють ті суперечності, що є в ньому самому, внутрішні конфлікти, які крають йому серце. Він кидається з одного боку в інший, розривається між Життям і Смертю, Добром і Злом, Богом і Сатаною, Коханням і Ненавистю, Ідеалом і Відчаєм, Вірою і Зневірою. Усе це призводить до невимовних страждань ліричного героя, хворобливого стану душі, що він так і не зміг подолати. Але й не змирився, не заспокоївся. Він залишився вічним бунтівником у світі та наодинці з собою. Не перестав рухатись у думках і почуттях. Не зрікся мрії «про білосніжні вершини», хоча вони й недосяжні. Герой Бодлера прагне осягнути не лише свої поривання, а й увесь світ, усвідомити його духовну сутність, моральну атмосферу. Могутній геній письменника уперше в літературі створив образ героя, що намагається перетворити світ силою своєї уяви і фантазії. Реальність тут набуває зовсім нового значення: вона стає лише приводом до почувань ліричного героя. Герой Бодлера — це сам поет, але не тільки. Він дух його покоління. Втілення мистецтва і митця, що взяли на себе всі болі й гріхи людства, пройшли з ним усіма колами земного пекла з незгасною мрією про Ідеал. Збірка «Квіти зла» відзначається великим динамізмом. Плин душевних переживань, драматичні конфлікти і почуття головного героя зумовлюють рух ліричного сюжету книги. Автор визначив основні сюжетні «вузли», етапи духовних пошуків свого ліричного героя, поділивши збірку на шість циклів: «Сплін та Ідеал», «Паризькі картини», «Вино», «Квіти зла», «Бунт», «Смерть». Думки, теми і образи плавно перепливають із вірша у вірш, набирають нових і нових відтінків, сплітаючись у дивовижне плетиво смислів. Навіть усередині циклів можна виділити за мотивами окремі групи віршів: про красу, кохання, сучасне місто, смерть тощо. Кожен з мотивів має свої етапи розвитку: його виникнення, різнобічне висвітлення, проблеми, що порушуються у зв'язку з ним, авторське ставлення до них. Усе це дає поштовх і для роздумів читачів. Бодлер широко використовує у «Квітах зла» жанр сонета, насичуючи його філософським змістом. Перший цикл — «Сплін та Ідеал» написаний у традиціях романтичної естетики. Поет звертається до вже відомих мотивів: митець і юрба, кохання реальне та ідеальне, неприйняття буденності та пошук високого ідеалу тощо. Традиційними є також контрастність як структуроутворюючий принцип циклу (що засвідчує сама його назва) і романтична символіка (альбатрос, море, небо тощо), і вільний політ уяви та мрії ліричного героя. Але на романтичному ґрунті виникає зовсім новий художній світ — суто бодлерівський, а точніше — модерністський. Поет розширює традиційне в романтизмі протиставлення світу дійсного світу уявному, у нього протиставлені Сплін та Ідел. Ідеал для поета — не лише краса, творчість, кохання, шляхетність думок і почуттів, моральні цінності, як це було у романтиків. Він розуміє під Ідеалом нове мистецтво, суть якого розкрито у сонеті «Відповідності» та інших віршах циклу. Водночас це й духовна гармонія людини і світу, якої так прагне герой. І вершини духу, що їх має сягнути самостійно кожна особистість. Сплін — те, що живе всередині кожної людини, що походить від Диявола. Щодо визначення Спліну серед дослідників творчості Бодлера немає одностайності. Видається, що це не тільки хандра і хворобливий стан поета, а й узагальнююча, досить містка назва: це і зло, і нудьга, і зневіра, і розчарування, і духовна ницість — тобто все, що мов іржа роз'їдає душу людини, призводить до духовної загибелі людства. У першому циклі збірки Бодлер розмірковує над призначенням поета та його мистецтва. Він показує трагізм існування митця у світі, його відчуженість і тяжкий хрест, що він несе. Але разом з тим поет усвідомлює божественне покликання, благословення його творчості небесами. На думку автора, поет — співець Духу й Людини, він мусить розкрити таємні глибини особистості і передовсім зазирнути у власну душу («Благословення», «Піднесення», «Передіснування», «Людина і море» та ін.). Бодлер стверджує силу мистецтва, могутність творчого генія, злету поетичної фантазії («Піднесення»). Мистецтво увічнює Красу, воно протиставляється швидкоплинності й тліні земного життя («Гімн красі»). Для себе самого Бодлер обирає своєрідні мистецькі «маяки» — здобутки великих живописців (Рембрандт, Рафаель, Делакруа.), письменників (Данте, Шекспір, Ґете, «парнасці».), композиторів (Вагнера). Поет розкриває всеосяжний характер нового мистецтва: воно служить Красі й водночас розкриває драматизм духовних конфліктів людини. Окрім вірша «Відповідності», у багатьох інших поезіях збірки втілено принципи нового поетичного письма. Поет оспівує не тільки враження від того, що бачить і відчуває,— навіть запахи, відтінки кольорів викликають у нього певні асоціації та спогади («Екзотичний аромат», «Флакон»). Ці прийоми згодом широко використовуватимуть імпресіоністи не тільки в поезії (П. Верлен), а й у прозі (М. Пруст). У першому циклі «Квітів зла» ліричний герой перебуває в полоні суперечностей. Шукає свій шлях у мистецтві, але шлях цей надто тяжкий і тернистий. Герой розривається між мрією про ідеальне кохання і земною любов'ю. Він розуміє, що досягти Ідеалу йому заважають темні сторони власної душі. Слова «туга», «печаль», «журба», «нудьга» та близькоспоріднені з ними передають драматичний стан ліричного героя. Він порівнює себе з Ікаром, який упав з висот своєї мрії, зі старцем, цвинтарем. Його душа самотня й стомлена, вона сповнена всесвітньої скорботи, бо герой узяв на себе моральну відповідальність за всіх і за все, що відбувається з людством: «Я зла й добра переплетіння». Ця думка виразно звучить наприкінці циклу. А у фіналі з'являється образ годинника, який нагадує про час, швидкоплинність буття, необхідність осмислити його. Що ж переможе — Добро чи Зло, Бог чи Диявол? — це питання лишається відкритим. До нього автор повертається в наступних циклах збірки. У другому циклі — «Паризькі картини» увага автора переноситься із внутрішнього світу людини на зовнішній. Описуючи місто, Бодлер створює чудові зразки урбаністичної поезії. Але не тільки паризькі вулиці і бульвари цікавлять поета. Він змальовує поетичні краєвиди, які співзвучні духовному стану сучасного йому людства. Мотив старості, що прозвучав у першому циклі, тут поглиблюється. Старим уявляється автору все суспільство, яке втратило ідеали, енергію, віру й оптимізм молодості. На людство чекає близька смерть, бо воно вже давно духовно вмерло («Лебідь», «Сім старих», «Старі жінки» тощо). Серед мешканців міста вирізняються образи гравців, блудниць та інших грішників. Сім смертних гріхів сучасності автор викриває у вірші «Сім старих». А вірш «Сліпці» нагадує однойменну картину Пітера Брейгеля Старшого. У Брейгеля сліпці — уособлення людських пороків, це все людство, духовно незряче. Бодлер відвертіший за Брейгеля. Він сам іде серед сліпців, розуміючи, що люди, без «іскри Божої в очах», блукають у безвиході, віддаляючись від Ідеалу: «Чого, кажу, сліпцям у небесах шукати?» Мотив втраченого шляху людства розвивається і в інших віршах збірки. Наприкінці другого циклу знову виникає образ часу («жалобний маятник, як досі, видзвонював несхибний хід»), але люди не думають про вічність, про те, щоб надати змісту кожній хвилині свого існування. У третьому циклі — «Вино» основним стає мотив сп'яніння. Пізніше цей мотив розгорнув у поезії «П'яний корабель» А. Рембо. Але у Рембо ліричний герой відчуває сп'яніння від життя, своєї уяви, мрії, а у Бодлера сп'яніння людства спричинене його гріхами, ницими інстинктами, самозакоханістю і самотністю. Промовисті самі назви віршів: «Вино вбивці», «Вино коханців», «Вино самотності». Поет оспівує силу вина, його здатність подолати буденність і дарувати піднесення, якого не існує в реальному житті, викликати почуття, котрих насправді немає, забути ганебні вчинки. Цетвертий цикл — «Квіти зла» відкривають два вірші про страждання поета — «Епіграф до засудженої книги» і «Спустошення». Але разом зі своїм ліричним героєм автор переймається болями й гріхами всього світу. У циклі постійно зустрічаються образи смерті, трупів, «окаянних жінок», кривавих фонтанів, черепів. І тільки головний герой збірки, як Фауст, ще протистоїть Дияволу, не боїться всіх цих жахів і не захоплюється «мильними бульбашками» удаваного благополуччя. Двобій між Богом і Дияволом розгортається не тільки у світі, а передусім у серці ліричного героя. Він повстає проти Диявола, але повстає і проти Бога — далекого, недосяжного, холодного — проти всього світу, являючи силу й могутність людської натури. Ця тема стає центральною у циклі «Бунт». У віршах «Зречення святого Петра», «Авель і Каїн». Св. Петро і Каїн змальовані бунтівниками, їїхні вчинки — це своєрідний духовний протест проти ницості світу. Думка про те, що усі людські поривання закінчуються смертю стверджується в останньому циклі — «Смерть». Символічними є назви віршів: «Смерть закоханих», «Смерть жебраків», «Смерть митців». Однак як добро не існує без зла, Бог без Диявола, так і смерть не буває без життя, а життя не підкоряється смерті. Поет вірить, що Смерть «втішить» ізнову «відродить до життя» людство, якщо не помре, Дух покликаний страждати, помилятись, але не зупинятись у пошуках Ідеалу. Книга «Квіти зла» має глибокий філософський зміст. У центрі уваги автора — напружене духовне буття творчої особистості, яка шукає себе і прагне осягнути непізнанну таїну світу. Ліричний герой перебуває в полоні суперечливих начал. Блуканням душі в нетрях всесвіту і власного «я» визначаються провідні мотиви збірки: 1) боротьба Бога і Диявола, Добра і Зла, тілесного і духовного, життя і смерті, яка відбувається в душі ліричного героя; 2) захоплення життям і жах від споглядання людського буття; 3) призначення поета і поезії — видобувати Красу з усього (навіть зі Зла) і зберігати її для вічності; 4) творча незалежність митця від натовпу; 5) утвердження чарівної сили мистецтва — інтуїтивне наближення до Істини; 6) проголошення Краси єдиною метою мистецтва; 7) визначення сенсу буття особистості — одвічні пошуки Істини, постійні поривання, падіння і злети. Хоча вірші, що входять до збірки, різні за тематикою, їх об'єднує наскрізний образ ліричного героя, суперечливий, але цільний. Він веде одвічний бій із самим собою і світом, ніколи не зупиняючись на своєму шляху до Краси та Істини. У цьому невпинному русі душі Бодлер убачає запоруку духовного прогресу людства. Художніми домінантами збірки є контраст і символіка. Вірші мають здебільшого двопланову структуру, де на першому плані — предмети, емпіричні явища, конкретні деталі, а за ними ховається певна ідея, абстракція, яка перетворює предметно-емпіричні образи на символи (наприклад, «Альбатрос»). «Альбатрос» У вірші «Альбатрос» порушується важлива проблема — місце поета та його призначення в суспільстві. Твір побудований у романтичній манері. Тут є протиставлення двох світів: світу волі, високих ідеалів, мистецтва — і світу земного, духовно ницого, морально недосконалого. Протиставлення зумовлює контрастність образів — альбатрос і юрба, які набувають значення символів. Згідно з традиціями романтичної естетики альбатрос зображується як прекрасний, величний птах. Він ширяє у високому просторі неба, вільний і недосяжний для земних істот. Небо — символ творчої волі митця, а політ альбатроса уособлює нестримний порив його уяви й фантазії. Птах у небі (тобто у світі своїх образів, фантазій, вільних пошуків) втілює безмежну владу митця у створюваному ним світі. Невипадково альбатрос називається «владикою», «королем блакиті», «володарем гроз та грому», «крилатим велетнем». Бодлер стверджує високе призначення мистецтва — служити небесним (тобто божественним) ідеалам, нести дух волі, світло краси. Слова «висота» і «блакить» у вірші символізують піднесені прагнення поета. Водночас у вірші розкривається тема трагедії митця у духовно ницому суспільстві. З прекрасного птаха, який ще недавно літав у високому небі, а раптом опинився на палубі корабля, незграбний і безпомічний, глузують матроси. Вони перекривляють його, знущаються з нього. А він, утративши колишню силу, не в змозі протистояти безжалісній юрбі. Ця яскрава алегорія викликає в читача відповідні почуття: ненависть до жорстокості й бездуховності, любов до прекрасного й високого. Композиція вірша побудована на опозиціях, що дозволяють поетові показати несумісність різних начал: земне і небесне; широкий, безмежний простір неба і замкнений простір корабля (своєрідна тюрма); альбатрос і гурт матросів (поет і натовп). Завдяки цьому створюється багатогранна художня картина, сповнена глибоких конфліктів і непримиренних протиріч. Художній світ поета забарвлений у різні кольори і відтінки — світлі, блакитні і темні, похмурі. Віддаючи данину романтичним традиціям, письменник разом із тим утверджує принципи нового мистецтва — модернізму. Він неодноразово наголошує на могутній владі поезії і поета, бо вони — володарі вищої сфери духу. Образ митця всіляко возвеличується, адже він здатен «літати» на крилах власної фантазії. Оскільки цей твір входить до циклу «Сплін та Ідеал», можна припустити, що в образі гурту моряків втілено той «Сплін», який охопив сучасне Бодлерові людство,— байдужість до краси, жорстокість, духовну обмеженість. Поет оспівує мистецтво і високі ідеали, що воно утверджує, прекрасне, якому воно служить. Хоча доля альбатроса у вірші лишається невідомою (найвірогідніше — трагічною), автор уславлює силу поета, оскільки навіть смерть не може перервати політ його духу, бо прекрасне — вічне. «Гімн Красі» Цей вірш — естетичне кредо поета. Він стверджує головне призначення мистецтва — служити Красі. Автор розмірковує про її сутність і роль у світі. Бодлер ставить естетичний критерій понад усе, закликає «видобувати» красу з усього, що є на землі, на небі і в душі людини. Тому образ Краси у вірші постає перед читачем дуже багатогранним і суперечливим. У ній втілено все: присмерк і світання, небо і безодня, зорі і провалля, світло й темрява, життя і смерть. До образу Краси автор добирає контрастні тропи: «потворо вибред- на», «страхітлива й свята», «в твоєму погляді — покара і вина», «безумні злочини й діяння благородні». Йому байдуже, звідки походить Краса,— з пекла чи з раю, від Бога чи від Сатани — головне, що вона існує і справляє дивний вплив на людей. Краса оспівується поетом як сфера вільного польоту уяви митця. Породжена свободою, вона вільна в усіх своїх проявах, «хоч пані над усім». Отже, Прекрасне панує в житті. І хоча Краса не підвладна земним законам, її призначення — одухотворяти світ, надихати людей. Останніми рядками стверджується гуманістична ідея твору. Бодлер неначе сперечається з «парнасцями», котрі слідом за Т. Готьє висунули гасло «мистецтва для мистецтва». У розумінні автора «Гімну красі» Краса служить не тільки мистецтву, а й передовсім — життю, людині, всесвіту, її завдання — духовне перетворення особистості та світу. Подібний підхід до Краси є визначальним для модерністської естетики Бодлера. Ліричний сюжет вірша визначається поступовим поглибленням одного-єдиного образу — Краси. Вона подається через низку контрастних визначень і порівнянь, узятих зі світу природи, з людської психіки, суспільного життя, християнського вчення. Такі різнопланові характеристики підкреслюють всеосяжність Краси, її загальне значення для всього людства. Використовуючи традиційний жанр лірики — гімн, письменник насичує його зовсім новим змістом. Відводячи Красі центральне місце у вірші і в усій своїй художній системі, надаючи їй принципово нового смислу, поет прокладав шляхи для подальшого поступу модернізму. Слідом за ним підуть символісти й імпресіоністи, які поставлять Красу на один щабель з Істиною та Богом і приділятимуть небачену досі увагу естетизації почуттів і вражень людини. Вірші «Гімн красі», «Краса» та інші поезії Бодлера на естетичну тему дали також поштовх до художніх пошуків неоромантиків, котрі стверджували велику силу духу особистості — насамперед митця як творця прекрасного, та його роль у перетворенні світу. «Гімн красі» можна вважати програмовим твором модернізму. «Падло» Вірш «Падло» якнайкраще відображає естетику ПІ. Бодлера. Написаний за мотивами оди Горація, твір за своїм змістом набагато ширше відомого латинського афоризму: «Життя коротке, мистецтво вічне». У вірші є традиційні бодлерівські опозиції: Життя і Мистецтво, Природа і Краса, Потворне і Прекрасне, Життя і Смерть. Співвідношенням між цими поняттями визначається зміст твору. Композиція вірша дуже проста: у перших дев'яти строфах з натуралістичними подробицями змальовано образ мертвої коняки, а в останніх строфах поет звертається до своєї коханої, кажучи, що і вона, як усі земні істоти, приречена на смерть, але назавжди лишиться живою в його віршах як вічний ідеал. В образі коханої легко впізнати Жанну Дюваль — тривалу пристрасть і невгамовний біль митця. У ній він уперто шукав свій Ідеал, проте ця цілком земна жінка надто відрізнялася від образу, створеного уявою поета. Природно припустити, що у своєму вірші Бодлер протиставляє земне і духовне начала. Те, що в душі людини, на його думку, набагато вище і прекрасніше за оточуючу дійсність. До того ж воно вічне, бо мистецтво увічнює Красу. У вірші уславлюється непереможна сила творчості: митець здатен одухотворяти світ, знаходити красу навіть там, де, здавалося б, її не може бути, творити свій неповторний художній світ. Призначення мистецтва — служити Красі в усіх її проявах. А роль його полягає в тому, щоб через особливе поетичне бачення наблизитися до істини, до суті всього сущого. Втім Бодлер не заперечує життя як таке. Він бачить різні його прояви, вічний коловорот у природі. В описі мертвого коня виявляється талант естетичного сприйняття усього, що є на землі. Здається, це мало не єдиний випадок у літературі, коли потворне набуло такої естетичної інтерпретації. У смерті поет бачить водночас і початок нового життя. Не випадковою у вірші є згадка про зерно, яка нагадує відому біблійну притчу про необхідність віддавати себе заради інших та про можливість нового життя через звільнення від усього тлінного й ницого в самому собі. Проводячи свою кохану через усі жахи, сморід і гидоту, автор, мов Вергілій у «Божественній комедії» Данте, показує їй земне пекло й чистилище, прагнучи вивести до оновленого, духовного буття. Людині, на думку поета, треба позбутися всього потворного, мерзенного, низького, аби нарешті зрозуміти, що існує життя вічне, тобто духовне, за законами Краси. І допомогти перетворенню особистості, як вважає Бодлер, покликане саме Мистецтво, бо тільки воно творить Красу і веде до пізнання Істини.
Читайте також:
|
||||||||
|