ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Огляд(Inspectio) — найбільш простий метод, який дає змогу одержати не ізольовані, а комплексні дані про тварину, визначити її габітус, тобто загальний стан, положення тіла в просторі, конституцію, вгодованість, будову тіла, деякі показники волосяного покриву, шкіри, видимих слизових оболонок, поставу кінцівок, стан суглобів, дихальних рухів, виявити зміни в прийомі корму та пиття, дослідити акти дефекації та сечовиділення і т. д. Огляд бажано проводити при денному освітленні, дотримуючись певної послідовності — починати його з голови й закінчувати оглядом кінцівок. У деяких випадках проведений лікарем загальний огляд дає змогу йому відразу передбачити діагноз захворювання, який може потім або підтвердитися, або бути зміненим. Провівши загальний огляд, надалі увагу зосереджують на ділянці локалізації патологічного процесу (місцевий огляд), наприклад, на грудній клітці при підозрі на захворювання легень.

Огляд тварини, згідно з планом клінічного дослідження (глава 1), необхідно починати після реєстрації та збору анамнезу. Насправді ж лікар робить огляд ще до того, як він почав збирати попередні дані про хвору тварину та під час їх збору. Лікар не може не дивитися на хвору тварину, дотримуючись вимог схеми, тим більше, що для цього не потрібно виконувати яких-небудь маніпуляцій. Тому огляд хворої тварини починається із першої хвилини зустрічі лікаря з нею. Більше того, помічені лікарем при першому огляді патологічні ознаки можуть потім стати основними у з'ясуванні деталей анамнезу.

Пальпація(Palpatio) — метод дослідження дотиком руки або кінчиків пальців, який дає змогу виявити характер поверхні, температуру, розмір, форму, консистенцію, чутливість досліджуваних органів і тканин.

Пальпацію здійснюють безпосередньо за оглядом, і можна констатувати, що добре треновані руки лікаря є для нього ніби другою парою очей. Хоча пальпація на перший погляд дуже простий метод дослідження, проте для одержання надійних результатів потрібне тривале й систематичне тренування щодо неї і надалі в кожному конкретному випадку свідоме її застосування: потрібно не лише пальпувати пальцями, слід пальпувати думаючи й думати пальпуючи. У такому випадку результативність цього методу може бути дуже високою.

Залежно від місця знаходження досліджуваного органа розрізняють зовнішню і внутрішню пальпацію. У свою чергу зовнішня пальпація буває поверхневою і глибокою.

Поверхневу пальпацію проводять однією або двома долонями, вільно покладеними на ділянку тіла, чи легкими плавними рухами руки. Тут використовують головним чином дотик. Поверхневу пальпацію застосовують для дослідження поверхні шкіри (гладенька — шершава, м'яка — жорстка, суха — волога, тонка — товста), її температури, еластичності, чутливості, наявності на ній висипів; підшкірної клітковини (набряки, наявність газів, флегмон) ; м'язів (тонус, болючість); суглобів (болючість, температура); кісток (форма, поверхня, цілісність — при переломах встановлюють своєрідне потріскування або крепітацію внаслідок взаємного тертя нерівних кінців); поверхневих лімфатичних вузлів; серцевого поштовху; якості артеріального пульсу і т. д.

Глибока пальпація залежно від мети та техніки виконання буває проникаючою, поштовховою і бімануальною.

Проникаючу пальпацію проводять натискуванням верхівками вертикально поставлених пальців на обмежену ділянку тіла з тим, щоб викликати відповідну реакцію тварини. Цей метод пальпації застосовують для виявлення больових точок, головним чином з боку органів черевної і грудної порожнин (сітки, книжки, серця, печінки, жовчного міхура, окремих відділів кишечника). При дослідженні сітки поступове надавлювання в ділянці мечовидного відростка здійснюють пальцями, зігнутими в кулак.

Поштовхова (балотуюча) пальпація — своєрідна різновидність глибокої пальпації, яку застосовують для дослідження вмісту рубця, його консистенції, наявності рідини в порожнині, діагностики тільності корів. Здійснюють її зовнішньою поверхнею зігнутих у кулак пальців, які кладуть на досліджувану ділянку, а потім роблять кілька коротких і сильних поштовхів. Для виявлення рідини зігнутими пальцями однієї руки різко надавлюють на стінку порожнини, яка містить рідину, а другою — з протилежного боку відчувають хвилеподібний рух рідини (флюктуацію).

Бімануальну пальпацію здійснюють обома руками, при якій однією — досліджувану ділянку утримують у певному положенні або подають назустріч другій руці. Цим методом пальпують глотку, стравохід у всіх тварин, а у дрібних — шлунок, кишечник, матку. За її допомогою можна визначити їх наповнення, характер вмісту, форму, болючість, консистенцію, рухливість. Бімануальна пальпація — основний метод зовнішнього дослідження кишечника у м'ясоїдних.

Внутрішню пальпацію здійснюють через стінку прямої кишки (ректальне дослідження), введенням руки в ротову порожнину, матку. Ректальним дослідженням виявляють розміщення петель кишечника й наповнення їх газами, кормовими масами, хіму-сом, стан шлунка, сичуга, статевих органів, сечового міхура, селезінки, нирок, великих судин, печінки (глава VI). У практиці ветеринарної медицини всіх країн світу, в тому числі у країнах із ви-сокорозвиненою технічною базою, ректальне дослідження яєчників у великих тварин проводять досить часто, особливо при підборі реципієнтів для пересадки зигот.

Рукою, введеною у ротову порожнину, можна прощупати зуби, язик, глотку, гортань, початкову частину стравоходу.

Перкусія(Percussio)—постукування — метод дослідження, який полягає у постукуванні по поверхні тіла тварини, в результаті чого органи та тканини виводяться з рівноваги, коливаються, утворюючи різні звуки, характер яких дає змогу визначити фізичний стан даного органа й його розміри. Перкусію застосовують для визначення характеру звуку в тій чи іншій ділянці тіла (порівняльна перкусія), визначення розмірів органів і їх меж (топографічна) та болючості окремих ділянок чи органів (вібраційна перкусія).

Постукування, як метод дослідження, застосовували уже за часів Гіппократа. Однак надалі цей спосіб був забутий. Тому розроблення даного методу й опублікування його в 1761 р. Ауенбруг-гером було значним відкриттям. Але загальне визнання метод одержав лише через 47 років, коли професор Паризького університету Корвізар переклав у 1808 р. книгу Ауенбруггера на французьку мову. У 1827 р. Піоррі запропонував плесиметр (від грецьк. plesso — ударяю і metron — міра), а в 1841 р. Баррі і Вінтрих запропонували перкусійні молоточки.

За технікою виконання розрізняють безпосередню перкусію і посередню.

Безпосередня перкусія полягає у тому, що удари наносять одним або кількома злегка зігнутими пальцями чи обушком перкусійного молоточка безпосередньо по тілу. У тварин її застосовують лише при перкусії лобної та верхньощелепної пазух і повітряного мішка.

При посередній перкусії удари наносять не по тілу тварини, а по пальцю другої руки, або по якому-небудь Предмету, які щільно накладають на ділянку тіла, де здійснюють перкусію. Цим предметом є пластинка, виготовлена з металу, дерева, пластмаси або слонової кістки, яку називають плесиметром. Якщо до тіла прикладають вказівний або середній пальці однієї руки, наприклад лівої, і удари наносять злегка зігнутим середнім пальцем другої руки (правої), то таку перкусію називають дигітальною. Якщо на тіло кладуть плесиметр, а удари наносять перкусійним молоточком, то таку різновидність посередньої перкусії називають інструментальною.

Перевагою дигітальної перкусії є те, що звук, який одержують, не доповнюється сторонніми звуками, які створюються при інструментальній перкусії. Недоліком даного методу є порівняно невелика інтенсивність звуку та неглибоке поширення коливань, однак його з успіхом застосовують при дослідженні дрібних тварин і молодняка великих тварин.

При інструментальній перкусії для дрібних тварин застосовують молоточки масою від 60 до 75 г, а для великих — від 100 до 250 г (рис. 6). Гумова подушечка в молоточку повинна бути середньої пружності і щільно лежати в головці. Інструментальна перкусія викликає більш глибоке поширення коливань у тканини й тому її застосовують для дослідження великих тварин.

При нанесенні ударів молоточком по плесиметру тканини, що лежать під місцем удару, виводяться з рівноваги і починають коливатися. Цю ділянку тіла називають перкусійною сферою або зоною перкусії. Залежно від сили удару розміри її бувають різні. При нанесенні сильних ударів у перкусійну сферу втягується ділянка тканин глибиною до 7 см, а по поверхні діаметр її досягає 4—6 см. Це так звана глибока перкусія. При нанесенні слабких ударів перкусійна сфера зменшується і поширюється на глибину до 4 см, а по поверхні — 2—3 см (поверхнева перкусія). Застосування глибокої та поверхневої перкусії залежить від глибини розміщення патологічного вогнища і його розмірів. Для виявлення глибоко розміщених вогнищ великих розмірів застосовують глибоку перкусію. При малій величині патологічного вогнища та поверхневому його розміщенні, при визначенні меж органів вигідніше користуватися поверхневою (слабкою) перкусією.

За технікою виконання розрізняють перкусію стаккато і легато. Для першої характерні короткі й сильні удари молоточка, при другій, навпаки, здійснюють повільний рух руки з затриманням перкусійного молоточка на плесиметрі. Перкусію стаккато застосовують для виявлення патологічних змін в органах (порівняльна леркусія), легато — при топографічних дослідженнях.

Залежно від впливу на якість перкусійного звуку (його силу, тривалість і висоту) всі складові елементи тіла людини й тварини поділяють на дві категорії: повітря, яке має найменшу щільність; решта елементів, що характеризуються більшою щільністю, ніж повітря, і належать до однієї категорії — щільні елементи. До них відносять шкіру, м'язи, кістки, кров, нерви, паренхіму внутрішніх органів.

Характер перкусійного звуку в будь-якій ділянці тіла залежить від співвідношення повітря і щільних елементів (повітря: щільні елементи; рис. 7). Якщо при перкусії ділянки тіла в коливання приводиться лише повітря, то перкусійний звук буде сильним і тривалим, він має дзвінкий музичний відтінок, нагадує звук, який виникає при ударі по барабану, й тому його називають тимпанічним (tympanon — барабан). Такий звук може бути при перкусії рубця у ділянці лівої голодної ямки у корів, коли там нагромаджуються гази, шлунку, кишечнику, а при патології — над кавернами, при альвеолярній емфіземі легень.

Якщо при перкусії у коливання приводяться лише щільні елементи, то перкусійний звук буде тихим і нетривалим. Він нагадує звук, що утворюється при ударі по дереву, й зветься тупим. Його одержують при перкусії м'язів, печінки, серця, якщо воно не прикривається легенями, порожнин, повністю заповнених трансудатом або ексудатом. Якщо в перкусійну сферу потрапляють і повітря, і щільні елементи, то звук буде притупленим. Чим більше буде щільних елементів і менше повітря, тим притупленість буде збільшуватися та наближатися до крайнього лівого положення, тобто до тупого звуку, і, навпаки, зменшення кількості щільних елементів і збільшення повітря призводить до того, що притуплений звук все більше й більше набуває відтінків тимпанічного. В утворенні легеневого перкусійного звуку беруть участь кілька компонентів: звук, який утворюється при коливанні грудної стінки (тупий), звук від коливання повітря в альвеолах (тимпанічний) і звук від коливання стінок альвеол (тупий). Це поєднання створює своєрідний звук — чіткий легеневий, або атимпанічний. йому належить проміжне, особливе місце між тупим і тимпанічним перкусійним звуками, але ближче до тимпанічного. Він сильніший тупого, але тихіший за тимпанічний, більш тривалий, ніж тупий, але коротший порівняно з тимпанічним.

Отже, при перкусії тіла тварини можна одержати чотири основні перкусійні звуки: тимпанічний, тупий, притуплений і чіткий легеневий.

Правила перкусії. Для одержання чистих перкусійних звуків необхідно дотримуватись ряду вимог. Плесиметр беруть лівою рукою і робочу пластину його щільно прикладають до шкіри тварини; молоточок беруть великим і вказівним пальцями правої руки так, щоб він міг вільно рухатися. При нанесенні ударів повинна працювати, в основному, кисть руки, тобто руку необхідно згинати в променево-зап'ястковому суглобі, а рухи в ліктьовому суглобі повинні бути обмеженими. Удари повинні бути однаковими за силою і їх слід наносити перпендикулярно до поверхні робочої пластини плесиметра; у кожній точці наносять два удари, а потім роблять невелику паузу; вуха дослідника мають бути (за можливістю) на рівні плесиметра. При дигітальній перкусії роль плесиметра повинен виконувати вказівний або середній пальці лівої руки, які прикладають до тіла тварини щільно, але без сильного тиску. Перкусійні удари наносять м'якишем кінцевої фаланги середнього пальця правої руки краще всього в ділянці з'єднання між кінцевою і середньою фалангами пальця — плесиметра. Вісь кінцевої фаланги пальця, яким наносять удари, повинна бути перпендикулярною до поверхні пальця — плесиметра (рис. 8). У такому випадку основна частина сили перкусійного удару буде спрямована на проникнення у глибину. Для посилення удару вказівний палець правої руки можна прикласти до середнього.

При порівняльній перкусії удари молоточком і пальцем повинні бути короткими й пружними, тобто не затримуватися на плесиметрі та пальці-плесиметрі (стаккато).

Перкусія, як метод дослідження, має велике значення у діагностиці ряду захворювань — перикардиту, пневмоній, альвеолярної емфіземи легень, ексудативного плевриту, хвороб печінки (гепатиту, цирозу, гепатозу), нирок, зміщення сичуга. При одних змінюється характер звуку (наприклад, при пневмоніях), при інших — і характер звуку, й перкусійні межі органа (ексудативний перикардит, альвеолярна емфізема), при третіх — перкусією можна виявити болючість (гострі нефрит, гепатит та ретикулоперито-ніт).

АускультаціяAuscultatio — метод дослідження, який полягає у вислуховуванні звуків, що виникають у функціонуючих органах (серці, легенях, передшлунках, кишечнику) і за характером яких можна робити висновок про їхній стан. Аускультація відрізняється від перкусії тим, що при останній ми штучно викликаємо коливання тканин організму за допомогою перкусійного удару, а при аускультації ми прослуховуємо звуки, що виникають в організмі самостійно й поширюються у всі боки й чим дальше від місця їх виникнення, тим гірше їх чути. Частина звуків досягає поверхні тіла послабленими й тому їх можна почути або безпосередньо вухом, прикладеним до тіла тварини, або за допомогою приладів — стетоскопів і фонендоскопів. У зв'язку з цим розрізняють два основних методи аускультації — безпосередню, яку здійснюють вухом, прикладеним до тіла, і посередню або інструментальну, яку проводять приладами. Вислуховування голосу, кашлю, чхання, голосного дихання та інших звуків, які чути на відстані, не належить до аускультації, як методу дослідження.

При безпосередній аускультації місце, яке досліджують, накривають простирадлом або полотниною Позитивним цього методу є те, що його можна застосувати в будь-яких умовах, і звуки, які утворюються при роботі органів, сприймаються без особливих змін, не модифікованими. Однак безпосередня аускультація має і ряд недоліків: важко досліджувати дрібних гварин, незручно прикладати вухо до окремих частин тіла у великих, інколи неможливо точно локалізувати звукові явища.

Посередня аускультація була відкрита й запропонована для діагностики хвороб серця і легень французьким лікарем Р. Лаєн-неком у 1816 р. Це відкриття, внесене золотими літерами в історію медицини, дало змогу описати Р. Лаєннеку велику кількість нових симптомів і зробила поштовх у розвитку різних областей медицини. Незважаючи на короткий строк, що минув із часу відкриття посередньої аускультації до смерті Р. Лаєннека (1826), автор залишив після себе детально розроблене вчення про неї, до якого згодом нічого принципово нового додано не було.

Посередню аускультацію виконують стетоскопом або фонендоскопом.

Стетоскоп (грецьк. stethos — груди, scopeo — дивлюсь) може бути твердим і гнучким. Твердий стетоскоп, виготовлений з твердого матеріалу (дерева, металу, пластмас) не спотворює звуків. дає змогу їх точно локалізувати, але досліднику доводиться часто приймати незручне положення (рис. 9). Тому стетоскопом краще вислуховувати дрібних тварин. Звук у стетоскопі передається й по його стінках, і по стовпу повітря всередині, потім звукові коливання проходять по вушній раковині, стінках слухового проходу, барабанній перетинці і т. д Для збереження максимальної здатності стетоскопа до коливань його слід прикладати до тіла тварини вузькою лійкою якомога легше, але щільно, всією площиною, і під час вислуховування не доторкуватися до нього рукою. Гнучкий стетоскоп складається з невеликої твердої трубки, яку прикладають до тіла тварини, і з гумових трубок, що з'єднують тверду трубку з вухом лікаря. Гнучкі стетоскопи зручні в користуванні, але вони не лише послаблюють, а й дещо модифікують звуки, оскільки гумові трубки передають не всю їхню гамму, а значно краще проводять низькі звуки. Крім того, у них виникають ще й сторонні шуми від коливання гумових трубок.

Фонендоскоп (від грецьк. phone — звук, endon — всередині і skopeo — дивлюсь) має ту особливість, що в ньому посилюється звук за рахунок мембрани і резонуючої камери. Проте, поряд з посиленням звуку, фонендоскоп має ряд суттєвих недоліків: він ще в більшій мірі, ніж гнучкий стетоскоп, модифікує звук, до якого додаються сторонні звуки коливання мембрани, стінок гумових трубок та від тертя мембрани по волосяному покриву. Останнє особливо небажане, тому що тертя волосся нерідко імітує типові патологічні аускультаційні явища. В останній час значного поширення набув комбінований прилад — стетофонендоскоп.

Крім загальних правил аускультації, викладених у тексті, лікар ветеринарної медицини повинен також пам'ятати, що в практичній діяльності необхідно користуватися, за можливістю, одним і тим самим інструментом, бо кожний з них має свої особливості. При аускультації необхідно, насамперед, зосереджувати свою увагу лише на безпосередньому завданні даного моменту й не вслуховуватися у те, що оточує. Так, при аускультації тонго серця можна почути й дихальні шуми та шуми скорочення рубця. Проте, слухаючи тони, необхідно не помічати ні другого, ні третього. І, накі-нець, успіхів в аускультації, як і в інших методах дослідження, можна досягнути лише систематичною, наполегливою працею, зосередженням уваги на всіх властивостях окремих звуків: їх силі, висоті, тембру, тривалості.

Аускультація — це один з найефективніших загальних клінічних методів дослідження тварин, який застосовують під час діагностування багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикардит, міокардит, міокардоз, ендокардит, пороки серця), системи дихання (бронхіт, плеврит, пневмонія, альвеолярна емфізема легень) і системи травлення (гіпотонія та атонія передшлунків, закупорка книжки та ін.).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Глава І МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ	\|	ТЕРМОМЕТРІЯ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.036 сек.