• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Позов — процесуальний засіб порушення цивільної справи в суді

Поняття позову. Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів громадян, підприємств, установ і організацій гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність по розгляду і вирішенню справи з спірних правовідносин (ст. 6 ЦК, статті 4, 5 ЦПК). Цивільним процесуальним засобом, яким забезпечується реалізація права на звернення до суду з метою здійснення правосуддя в справах, що виникають по спорах з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних, авторських та інших правовідносин (статті 1, 4 ЦПК), виступає позов (позовна вимога — actio — лат.).

В теорії цивільного процесу позов розглядається неоднозначно. При визначенні позову як звернення до суду на порушення спору з матеріально-правовою вимогою до відповідача, його авторами проігноровано те, що такий спір виник між суб'єктами матеріальних правовідносин ще до звернення до суду. А в суді порушується не спір, а цивільна справа. Автори, які визначають позов, як вимогу позивача до відповідача, звернену через суд, про захист права, відводять суду не властиву для нього роль посередника та не враховують, що позивач і відповідач як суб'єкти процесу з'являються після прийняття судом позову до розгляду. При визначенні позову як процесуального засобу захисту права спрощується існуючий зв'язок позову з його пред'явленням, розглядом і вирішенням судом. Крім того, органом захисту цивільних прав і законних інтересів є суд, тому і процесуальним засобом захисту прав та інтересів буде процесуальний акт суду — його рішення. Позов виступає тільки засобом порушення судової діяльності на захист права, здійснення правосуддя в цивільних справах, тобто процесуальним засобом реалізації права на судовий захист.

При визначенні позову як засобу звернення до суду з вимогою про захист права, що являє собою юридичну дію в цілому, він ототожнюється з процесуальними діями, що не відповідає нормам ЦПК, які проводять відмінність між поняттям «позов» і «пред'явлення позову» (назва розділів 11, 16, статті 125-130,140-145 ЦПК та ін.). Крім того, процесуальні дії самі по собі не виникають, а є засобом реалізації прав і обов'язків, які виражаються в процесуальних формах — вимогах, клопотаннях, заявах.

При визначенні позову як вимоги про усунення порушення права, пред'явленої однією особою до другої в суді, не враховується те, що вона властива не тільки позову, а й досудовим вимогам заінтересованих осіб (п. 2 ст. 136 ЦПК). Позовними вони стають тоді, коли спрямовуються на порушення діяльності компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права, тобто не тому, що вони пред'явлені однією особою до другої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою порушення судової діяльності на захист її прав. Ця властивість позову відображена в ст. 4 ЦПК, за якою кожна заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Таке право на звернення до суду за захистом реалізується заявами осіб, перелік яких наведено у ст. 5 ЦПК. Отже, необхідність в позові виникає тоді, коли настає потреба в розгляді і вирішенні правового спору між заінтересованими особами з метою захисту порушеного чи оспорюваного права громадян, підприємств і організацій. А сама вимога до суду про захист права і охоронюваного інтересу в справах позовного провадження в ЦПК названа позовом або позовною вимогою (статті 136-145 ЦПК).

Порушена позовом судова діяльність по розгляду і вирішенню конкретної цивільної справи спрямована як на захист суб'єктивного права і охоронюваного законом інтересу громадян, підприємств і організацій, так і на охорону законності і правопорядку та правове виховання громадян, а також на захист державного і громадського інтересу.

Таким чином, позов втілює в собі право заінтересованої особи на порушення цивільної справи в суді і судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, державних і громадських інтересів. Сам позов в цивільному судочинстві — це вимога до суду заінтересованої особи про здійснення правосуддя в цивільних справах на захист прав та інтересів, порушених чи оспорюваних іншою особою. В такій вимозі до суду вмішується також вимога позивача до відповідача, тому в теорії цивільного процесу позов розглядається по-різному: як єдине поняття для матеріального і процесуального права, що позов має дві сторони, — матеріально-правову і процесуально-правову; тільки як інститут процесуального права; як юридична категорія, що властива самостійно матеріальному і процесуальному праву.

Суть позову може бути визначена правильно лише з врахуванням його матеріально-правової і процесуально-правової сторін, які співвідносяться між собою як названі галузі права, нормами яких ці сторони позову врегульовані. Вимога позивача до відповідача (матеріально-правова сторона позову), хоч і має допроцесуальний характер, виникає ще до порушення цивільного процесу, але тільки з порушенням цивільного процесу в справі в суді набуває цивільно-процесуального характеру як складова частина позову. Це свідчить про те, що позов виступає цивільною процесуальною формою, яка забезпечує реалізацію матеріального закону, його примусове здійснення за допомогою держави в особі його органу, яким є суд. Процесуально-правова сторона позову — це вміщена в ньому вимога до суду про захист права з спірних правовідносин.

Елементи позову. Його складові частини: предмет, підстава, зміст.

Предметом позову буде та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами — суб'єктивним правом і обов'язком позивача і відповідача. У позовах, спрямованих на присудження відповідача до здійснення ним певних дій, на виконання обов'язку перед позивачем, предметом позову буде спірна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. В позовах про визнання в наявності чи відсутності правовідносин його предмет складають такі правовідносини — визнання наявності їх чи відсутності. Отже, предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин. Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Наприклад, предметом позову про виселення громадянина будуть спірні правовідносини — право позивача зайняти жиле приміщення і обов'язок відповідача його звільнити, об'єкт — жиле приміщення

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 4 ст. 137 ЦПК). Ними будуть: юридичні факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення; доказові факти, тобто ті, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність (у справах про встановлення батьківства, факти ведення сумісного господарства тощо). Від них відрізняються цивільно-процесуальні факти, які стверджують наявність обставин, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, заходів по забезпеченню позову, зупинення провадження у справі, тощо.

Підстави позову, які підтверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов'язки, складають активну підставу. Вони можуть бути правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність сторін до справи, що позивач і відповідач є суб'єктами прав і обов'язків спірних матеріальних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач виконав дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Це факти з приводу подання позову, які покликані обґрунтувати необхідність захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене чи оспорене, є загроза в його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.

Змістом позову буде звернена до суду вимога позивача про здійснення судом певних дій з зазначенням способу судового захисту. Наприклад, в позові про виселення за неможливістю сумісного проживання предметом позову будуть спірні правовідносини — право дострокового припинення договору житлового найму; підставою позову — факти поведінки відповідача, що створюють неможливість сумісного проживання; зміст — вимога про постановлення рішення про виселення відповідача.

Питання про наявність змісту як самостійного елемента позову в теорії цивільного процесу спірне. Окремі автори, виділяючи в позові два елементи, стверджують, що предметом будуть певні правові вимоги позивача до відповідача, а підставою — фактичні обставини і суб'єктивне право, що породжує вимогу позивача до відповідача. Разом з цим, на їх думку, позов має дві сторони — вимогу до суду про захист права та вимогу позивача до відповідача. З порівняння зазначених положень вбачається, що процесуальна сторона позову — вимога до суду про захист права — не відображена ними в складових частинах позову. А це означає, що вимога позивача до суду про захист права складає третій елемент позову — його зміст.

Позов без зазначення процесуальних наслідків, на які він спрямований, без тих вимог до суду, які намагається одержати позивач, буде неповноцінним. Зміст позову має практичне значення — за ним провадиться класифікація позовів, що полегшує визначення межі дослідження справи в судовому засіданні, постановлення конкретного, повного і зрозумілого рішення, яке є основою для швидкого і правильного поновлення порушеного права.

Спірність змісту позову обумовило в теорії цивільного процесу різний підхід до визначення поняття решти двох елементів — предмета і підстави. Стверджується, що предмет позову складають дії і бездіяльність відповідача, яких домагається позивач шляхом винесення судового рішення, а також і матеріальний предмет. Останній не властивий для всіх позовів (захист честі і гідності), а якщо є, то виступає об'єктом спору, а не позову. Була висловлена думка, що предметом позову є вимога позивача до суду про задоволення матеріально-правового домагання до відповідача. За цією концепцією всі позови про присудження мають один і той же предмет, що суперечить дійсності. За іншою думкою, предмет позову складає захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, дії суду по захисту шляхом визнання права, поновлення становища, яке існувало до порушення права тощо. Але захист порушеного чи оспорюваного права — це функція суду. Тому визначений так предмет позову має спрямовуватися до суду, в дійсності ж він характеризується спрямованістю до відповідача. Ним буде матеріально-правова вимога, яка пред'являється позивачем до відповідача і з приводу якої суду належить постановити рішення у справі. Однак не спірне суб'єктивне право і обов'язок, правовідношення, які внаслідок неординарного розвитку правовідносин, складають тільки базу для виникнення матеріально-правової вимоги.

Стосовно підстави позову була висловлена і підтримана думка, що позов має не тільки фактичну, а й правову основу. Обґрунтовується це тим, що юридичні факти, які складають підставу позову, визначаються нормами цивільного й інших галузей права. Дійсно, наявність у особи конкретного суб'єктивного цивільного права, на якому ґрунтується позов, може бути встановлена з певних фактичних обставин і норм права, що передбачають такі обставини і пов'язують з ними виникнення конкретного права. Але цивільне процесуальне право не зобов'язує позивача підтверджувати наявність суб'єктивного цивільного права вказівкою на закон (ст. 137 ЦПК). Позивачі мають тільки зробити посилання на фактичні обставини справи, підвести ж їх під норми закону і встановити наявність суб'єктивного права і обов'язку, який кореспондує такому праву, — завдання суду. Ось чому підставу позову складають лише фактичні обставини, з яких виводиться вимога позивача. Норми права виступають базою, з якої визначається сукупність належних фактичних обставин.

Значна увага, що приділяється в юридичній літературі елементам позову та їх співвідношенню, не випадкова. Вони мають значення для всіх стадій процесу, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення. Елементи індивідуалізують позов, допомагають встановити його тотожність з іншим, що має вирішальне значення для порушення цивільної справи в суді і розвитку цивільного процесу (п. 3 ст. 136 ЦПК). Вони визначають зміст процесуальної діяльності по захисту цивільного права. Виділення елементів позову необхідно для реалізації позивачем права на зміну предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог (ст. 103 ЦПК).

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, виявленню всіх заінтересованих осіб у справі, а також застосуванню необхідного способу для захисту права, а підстава — визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності в них конкретного цивільного права і обов'язку. На їх основі визначається обсяг і напрямок дослідження справи в судовому засіданні, підстави і способи забезпечення позову (ст. 149 ЦПК). Предмет і зміст позову надають можливість вирішувати питання про оголошення розшуку відповідача (ст. 97 ЦПК). В стадії розгляду і вирішення справи елементи позову виступають основою, з приводу якої здійснюється вся процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі. Визначення елементів позову необхідне для пред'явлення вимоги і постановлення додаткового рішення з підстав пп. 1,2 ст. 214 ЦПК; з'ясування змісту рішення шляхом його роз'яснення (ст. 215 ЦПК). Без них неможливе вирішення питань про негайне виконання рішення (статті 217-220 ЦПК), закриття провадження у справі (пп. 1-3, 6, 7 ст. 227 ЦПК), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК) та інші. Необхідність визначення елементів позову виникає при перевірці існуючими апеляційним і касаційним порядками обґрунтованості та законності судового рішення. Його повнота може бути правильно встановлена при зіставленні з предметом і змістом, а обґрунтованість — з підставою позову

Одержавши відображення в рішенні, яке стало підставою для виконавчого документа і виконання, елементи позову дозволяють пізнати правові джерела, що визначають мету і суть виконавчих дій, спрямованих на реалізацію захисту права. Неуважне ставлення до виділення елементів позову, як правило, призводить до неповного дослідження справи, до постановлення незаконного і необґрунтованого рішення. Так, у справі за позовом О. до М. і ЖБК про поділ паю суд виніс рішення про стягнення на користь позивачки 46 850 гривень. Це рішення було скасовано в порядку нагляду тому, що в даному випадку йдеться про виділення в користування кожному з подружжя жилої площі в кооперативному будинку, оскільки тільки для цього вони вносили гроші. Суд же фактично поділив лише грошові кошти, не вирішивши спір між сторонами. Помилка суду стала можливою тому, що він не з'ясував предмет і зміст позову у цій справі. Предметом позову буде матеріально-правова вимога про поділ майна подружжя, а не тільки грошових сум. Змістом — винесення рішення про виділ на користь позивача частини жилої площі кооперативної квартири.

Елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і визначають підставу позову, вказують на юридичну природу спірних вимог і правовідносин, що складають предмет позову. В той же час правова вимога і правовідносини, що підлягають захисту, обумовлюють і процесуальний засіб такого захисту — зміст позову.

Види позовів. У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається в змісті позову, вони класифікуються: на позови про присудження (виконавчі), (actionescum condemnations), визнання (установчі) (actiones condemnations), перетворювальні (про конститутивне рішення).

Позови про присудження спрямовуються на поновлення порушеного права і усунення наслідків правопорушення (про стягнення позики, аліментів, відшкодування завданих збитків тощо). Позовами про присудження від суду вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують: присудження відповідача до виконання обов'язку в натурі і стягнення з нього завданих збитків, передбачених законом або договором, штрафу, пені тощо (ст. 6 ЦК).

Позови про визнання спрямовуються на усунення спору між сторонами шляхом внесення ясності в існуючі між ними правовідносини. Суд своїм рішенням підтверджує наявність чи відсутність права і обов'язку (визнання права власності, авторства тощо).

Позов про існування певних правовідносин між сторонами буде позитивним, а про визнання відсутності їх — негативним.

Позови перетворювальні спрямовані на зміну або припинення правових відносин (ст. 6 ЦК). Це позови про виділ частки з спільного майна, припинення договору найму жилого приміщення, розірвання шлюбу тощо. В юридичній літературі цей вид позовів називається ще конститутивним і до їх складу включаються: перетворювальні, які спрямовуються на здійснення через суд перетворювальних повноважень; позови про рішення, які замінюють волевиявлення обох сторін в спорі або тільки боржника; позови, в яких конститутивні дії виступають як елементи рішення. Заперечуючи наявність перетворювальних позовів, оскільки закон не наділяє суд нормотворчою діяльністю, одні автори допускають їх існування не як самостійного виду, а складової частини (підвиду) позовів про визнання. На думку інших, вони можуть бути також підвидом позовів про присудження, наприклад, позови про зміну періодичних платежів (ч. 4 ст. 231 ЦПК). Позови про виключення майна з опису спрямовані не на перетворення правовідносин, а на визнання за особою права на певне майно і виключення його з опису. А поділяючи спільне майно, суд не виконує перетворювальних дій, а визнає право за конкретною особою на певне майно і присуджує відповідача передати його позивачу. Отже, позови, які в юридичній літературі називаються перетворювальними, можуть бути віднесені до позовів про визнання або присудження і тому немає потреби виділяти їх в самостійний вид. Питання це суто теоретичне і для практики не має значення. Але деякі позови, що відносяться до цієї групи, мають істотну вагу для порушення судової діяльності на захист прав громадян і організацій. До них відносяться позови про розірвання договорів підряду, оренди, купівлі-продажу та інші.

Класифікацією позовів за змістом на види не завжди досягається можливість розкриття особливостей всіх позовів, в зв'язку з чим позови можуть бути класифіковані залежно від характеру спірних відносин та в складі окремих правовідносин. Така систематизація допомагає виявити причини спорів і ефективність забезпечення правового регулювання в окремих галузях суспільних відносин, необхідність його зміни і вдосконалення

§ 2. Право на позов. Право на пред`явлення позову і процесуальний порядок його реалізації

Поняття права на позов. Право громадян на захист прав і свобод від порушень і протиправних посягань (ст. 55 Конституції України) в цивільному судочинстві у справах позовного провадження трансформовано в право на позов. За своєю структурою право на позов як право на судовий захист складається з права на пред'явлення позову і права на його задоволення. При цьому в юридичній літературі ці повноваження розглядаються неоднозначно: як нерозривна, органічна єдність права на позов; як два самостійні поняття — право на позов в матеріальному і процесуальному розумінні; тільки як право на звернення за судовим захистом, право на пред'явлення позову.

Концепція права на позов, як нерозривна єдність двох повноважень, — права на пред'явлення позову і права на його задоволення — суперечить чинному законодавству і практиці його застосування. Право на пред'явлення і право на задоволення позову взаємопов'язані, але цілком самостійні, такі, що не збігаються за своїм змістом, категорії. Право на пред'явлення позову — це право на звернення з вимогою до суду за захистом, право на порушення його діяльності по здійсненню правосуддя в цивільних справах. Право на задоволення позову — це право на одержання захисту, право на позитивне вирішення справи. Отже, право на позов в процесуальному розумінні відрізняється від права на позов в матеріальному розумінні за підставами виникнення і реалізації зазначених повноважень. Реалізація права на пред'явлення позову залежить від обставин процесуально-правового характеру, право на задоволення позову обумовлюється матеріально-правовими і процесуально-правовими обставинами. Наявність права на пред'явлення позову встановлюється одноособово суддею при прийнятті позовної заяви до свого провадження. Наявність права на позов в матеріально-правовому розумінні встановлюється суддею чи судом після розгляду справи в судовому засіданні в процесі постановлення рішення.

Відсутність права на пред'явлення позову є підставою для відмови в прийнятті позовної заяви, а якщо справа прийнята до провадження суду, — закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду. Такі дії суду оформлюються ухвалою.

Відсутність права на позов в матеріальному розумінні веде до постановлення рішення про відмову в задоволенні позову. Тлумачення права на позов тільки в процесуальному розумінні — права на пред'явлення позову — знецінює значення позову і права на позов. Право на звернення до суду самостійно не спроможне гарантувати одержання захисту, якщо у позивача відсутнє суб'єктивне матеріальне право або охоронюваний законом інтерес чи відсутні обставини, які свідчать про їх порушення. Право на позов в матеріально-правовому розумінні, його виникнення, здійснення, припинення, весь правовий режим існування регулюється нормами цивільного, трудового, сімейно-шлюбного та інших галузей матеріального права. Право на пред'явлення позову, на позов в процесуальному розумінні виступає інститутом цивільного процесуального права. Отже, право на пред'явлення позову — це надана і забезпечена заінтересованим особам можливість звернутися до суду першої інстанції з вимогою про розгляд і вирішення цивільно-правового спору з метою захисту суб'єктивних майнових та особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В теорії цивільного процесу право на пред'явлення позову і право на позов в процесуальному розумінні розглядаються також як нерівнозначні поняття. Право на пред'явлення позову включається в зміст права на позов в процесуальному розумінні. Стверджується, що це — право обґрунтовувати з використанням наданих законом засобів правомірність пред'явлення позову, право активно вести процес, право на рішення суду по суті позову, право домагатися скасування постановлених судом рішень і ухвал, право на участь і активну діяльність в стадії судового виконання з метою своєчасного і реального захисту порушеного права. Таке розкриття змісту права на позов в процесуальному розумінні фактично ототожнюється з правами позивача в процесі, тоді, коли воно є тільки елементом його цивільної процесуальної правосуб'єктності.

Правом на пред'явлення позову наділені всі громадяни, підприємства, установи, організації (ст. 100 ЦПК), а також іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації (статті 423,424 ЦПК). Усі вони можуть звернутися до суду з позовом на захист свого суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Прокурор має право на пред'явлення позову на захист прав і законних інтересів громадян та державних інтересів. Таким правом, у передбачених законом випадках, наділені органи державного управління, підприємства, установи, організації і громадяни (статті 5, 121 ЦПК). Всі вони відповідно до статей 4, 5 ЦПК є заінтересованими особами.

Юридична природа права на пред'явлення позову, права на позов в процесуальному розумінні в теорії процесу розглядається по-різному: як суб'єктивне право громадян і юридичних осіб, яке безпосередньо випливає з закону; як правоздатність або її елемент; як правомочність, що виникла на основі правосуб'єктності, але ще не суб'єктивне право, яке з'являється у сторін тільки з порушення справи в суді; як елемент процесуальної правоздатності і одночасно як суб'єктивне право. Така неоднозначність у визначенні юридичної природи права на пред'явлення позову є наслідком різного підходу у розкритті змісту правоздатності і суб'єктивного права та їх співвідношення.

Суб'єктивне цивільне процесуальне право характеризується нерозривною єдністю таких можливостей: вид і межі можливої поведінки для суб'єкта права; можливість вимагати певної поведінки від іншої особи, необхідної для реалізації права; можливість включити в дію примусову силу державного апарату для їх здійснення.

Право на пред'явлення позову є складовою частиною передбаченого ст. 4 ЦП К права кожної заінтересованої особи на звернення до суду за захистом. Цьому праву відповідає обов'язок суду прийняти до свого розгляду звернену до нього заяву (ст. 5 ЦПК). Право особи на звернення (на пред'явлення позову) до суду за захистом забезпечується можливістю оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті позовної заяви до свого провадження, а також можливістю її скасування судом другої інстанції та покладання обов'язку на суд першої інстанції прийняти позовну заяву до свого провадження. Отже, аналіз прав на звернення до суду за захистом і на пред'явлення позову, які виникають безпосередньо з закону, дає можливість зробити висновки, що такі права є також суб'єктивними.

Щодо положення, що право на звернення до суду за захистом, право на пред'явлення позову є правоздатністю, або її елементом, необхідно зауважити, що в теорії прав правоздатність (правосуб'єктність) визначається як: сумарне вираження прав, прав і обов'язків, загальних прав, специфічних суб'єктивних прав, сукупність потенційних прав і обов'язків.

Цивільна процесуальна правоздатність, зміст якої розкривається через здатність (право) мати цивільні процесуальні права та обов'язки (ст. 100 ЦПК), виступає не передумовою суб'єктивних прав, а входить до їх складу. Отже, поняття «суб'єктивне право» більш широке і складається з права бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин (права на звернення до суду за захистом і права бути позивачем у конкретній справі) та права суб'єкта правовідносин (позивача у конкретній справі).

Реалізація права на пред'явлення позову

Для того щоб право на звернення до суду, на пред'явлення позову було реалізовано у конкретній справі, необхідні в наявності (відсутності) певні обставини, які б свідчили про те, що особа, яка звертається до суду за захистом власних майнових прав, може бути у такій справі позивачем, а друга, яка покликається до відповіді, — відповідачем. В теорії цивільного процесу це питання вирішено інакше — для наявності (набуття) права на пред'явлення позову необхідні певні умови. Такі умови визначаються з ст. 136 ЦПК, але аналіз даної норми свідчить про те, що вони носять інший правовий характер, — є умовами, необхідними для реалізації права на пред'явлення позову.

Якщо розглядати юридичну природу права на пред'явлення позову як правоздатність або її елемент, то відповідно до ст. 100 ЦПК правоздатність визнається за всіма громадянами і юридичними особами і для її наявності будь-яких умов не потрібно. Якщо право на пред'явлення позову є суб'єктивним правом, що виникає безпосередньо з закону, то ним наділені всі заінтересовані особи (статті 4, 5 ЦПК): громадяни і юридичні особи для захисту свого права, органи державного управління, прокуратури, підприємства, установи, організації для захисту прав інших осіб і державних інтересів в передбачених законом випадках. Для набуття такого права ЦПК не встановлює ніяких умов.

Інший правовий режим необхідний для реалізації права на пред'явлення позову. Відповідно до ст. 136 ЦПК для реалізації права на пред'явлення позову (і прийняття позовної заяви до провадження суду) необхідні передбачені в цій нормі права обставини (в наявності чи відсутності) або умови, а при зверненні до суду необхідно додержуватися порядку, встановленого законом (статті 4, 137, 138, 64, 124-131 ЦПК). Отже, для реалізації права на пред'явлення позову необхідно: а) наявність чи відсутність певних обставин (умов); б) додержання встановленого законом порядку пред'явлення позову.

Наявність відповідних умов пов'язувалася дореволюційними процесуалістами не з набуттям права на пред'явлення позову, а з його реалізацією. Так, Є. В. Васьковський вважав, для того щоб розпочався процес, необхідні в наявності деякі умови або припущення процесу. А. Гольмстен називав їх приводами та умовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Умови, необхідні для реалізації права на пред'явлення позову, класифікуються: залежно від кола справ, до яких вони застосовуються, — на абсолютні або загальні (для всіх справ позовного провадження) та відносні або спеціальні (для деяких справ). Загальні, в свою чергу, залежно від їх змісту—на позитивні і негативні, а залежно від їх відношення до спірних сторін і предмета спору — на суб'єктивні і об'єктивні

До умов реалізації права на пред'явлення позову відносяться:

а) визнання особи суб'єктом цивільного процесуального права — наявність цивільної процесуальної правоздатності (тобто здатності мати цивільні процесуальні права і обов'язки), яка визнається за всіма громадянами і юридичними особами (ст. 100 ЦПК), та відповідно до ст. 102 ЦПК вони можуть бути сторонами у справі.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності необхідна (універсальна) умова для участі в цивільному процесі інших суб'єктів процесуальних правовідносин — третіх осіб, заявників і заінтересованих осіб у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; представників, свідків, експертів, перекладачів. Стосовно участі в процесі прокурора, органів держави, органів місцевого самоврядування та інших, які захищають в процесі права та інтереси інших осіб, державні інтереси, то вони наділяються компетенцією (правами і обов'язками), в якій закріплені державні функції, а не правоздатність. Це відноситься і до суду. Але для них необхідна наявність права і обов'язку брати участь в процесі конкретним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і здійснювати закріплену за таким суб'єктом дозволену і обов'язкову поведінку, тобто правосу-б'єктності.

Цивільна процесуальна правоздатність тісно пов'язана з цивільною, трудовою тощо, але має самостійний галузевий характер. На відміну від цивільної правоздатності, яка в певних випадках може бути обмежена за вироком суду, обмеження і позбавлення цивільної процесуальної правоздатності судом не передбачено, і відмова від права на звернення до суду, від права на пред'явлення позову, є недійсною (ст. 4 ЦПК). Але сторони за взаємною згодою можуть це зробити, передавши розгляд спору на вирішення третейського суду (ст. 25 ЦПК, ст. 1 Положення про третейські суди). Статті 423, 425 ЦПК допускають можливість обмеження процесуальної правоздатності іноземних громадян, підприємств і організацій. Обмежується правоздатність недієздатних осіб, суддів, слідчих, прокурорів та інших осіб, які не можуть бути представниками в цивільному процесі (ст. 16 ЦПК); окремих громадян бути експертом, свідком (статті 57, 42 ЦПК).

При пред'явленні позову перевірка цивільної процесуальної правоздатності сторін виникає тільки щодо підприємств, установ і організацій шляхом встановлення наявності в них статусу юридичної особи. При його відсутності суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви до свого провадження з підстав п. 1 ст. 136 ЦПК

б) наявність спору про право цивільне (з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних правовідносин — статті 1, 24 ЦПК). Заперечуючи необхідність цієї умови, окремі автори на обґрунтування цього стверджують, що не всі справи мають спірний характер і суд не може відмовити в прийнятті заяви, якщо очевидно, що відповідач не оспорює вимогу позивача. Такий висновок ґрунтується на енциклопедичному, а не на юридичному розумінні спору про право, яке в теорії процесу має дискусійний характер.

Спір про право характеризується наявністю розбіжностей (суперечностей) між суб'єктами правовідносин з приводу їх прав і обов'язків та неможливістю їх здійснення без усунення перешкод в судовому порядку. Але спір про право буде мати місце також у випадку, коли на шляху здійснення особою права виникають перешкоди, які можуть бути усунуті за допомогою суду.

Особливість спору про право у деяких справах виявляється в можливості попереднього позасудового порядку його розгляду (претензійного, звернення до КТС та ін.). Такою рисою характеризуються справи по спорах, перелік яких встановлено п. 2 ст. 136 ЦПК. Але додержання попереднього позасудового порядку розгляду спору не є самостійною умовою реалізації права на пред'явлення позову, оскільки за роз'ясненням Верховного Суду України, суд відповідно до ст. 124 Конституції не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»);

в) віднесення правової вимоги позивача на розгляд судових органів (п. 1 ст. 136 ЦПК), тобто підвідомчість справи суду. Це означає, що тільки суд, а не інший юрисдикційний орган має право вирішувати спір у конкретній справі. Підвідомчість визначає коло віднесених на розгляд суду справ по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, і кооперативних правовідносин (ст. 24 ЦПК) і відповідно до ст. 124 Конституції поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. За загальним положенням підвідомчість справ суду носить безумовний характер і тільки за незначним винятком справ вона залежить від певних умов, наприклад, у випадках, передбачених ст. 25 ЦПК, сторони можуть відмовитися від неї і передати справу на розгляд третейського суду.

У юридичній літературі на підставі розширеного тлумачення п. 1 ст. 136 ЦПК називається така самостійна умова реалізації права на звернення до суду як наявність у позовній вимозі правового характеру. Але вирішення питання, чи є пред'явлена вимога правовою, виступає складовою частиною правосуддя і встановлюється в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при прийнятті позовної заяви до провадження. Крім того, наявність правового характеру у вимозі охоплюється підвідомчістю суду справ, яка виступає самостійною умовою, оскільки тільки вони відповідно до п. 1 ст. 136 ЦПК підлягають розглядові в судах. Наведені на обґрунтування нормативні положення про заборону прийняття на розгляд суду позову про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини, про заборону приймати до провадження суду позови про визнання права власності на самовільно зведену будівлю характеризують зміст непідвідомчості цих справ суду. Зазначеними нормативними положеннями в юридичній літературі обґрунтовується також як самостійна вимога відсутність в законі заборони для суду приймати конкретні позовні вимоги до розгляду, які також охоплюються змістом підвідомчості;

г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у тотожній справі, тобто по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав, чи ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, а також відсутність у провадженні суду тотожної справи (пп. 3,4 ст. 136, ч. З ст. 231 ЦПК);

д) відсутність рішення товариського суду в межах його компетенції по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих підстав (п. 5 ст. 136 ЦПК). В даному випадку на можливість порушення справи в суді має преюдиціальне значення рішення товариського суду у тотожній справі;

е) відсутність між сторонами договору про передачу даного спору на рішення третейського суду (п. 6 ст. 136 ЦПК). Але оскільки укладення угоди носить диспозитивний характер, то сторони за взаємною угодою можуть від неї відмовитися. Але відповідно до ст. 6 Положення про третейські суди сторона вправі відмовитися від договору, якщо доведе, що будь-хто з суддів заінтересований в наслідках справи і що про ці обставини їй не було відомо при укладенні договору. Отже, порушення цивільного процесу за наявності угоди між сторонами про передачу даного спору на вирішення третейського суду можливе, якщо друга сторона не наполягає на її дотриманні і не заперечує, щоб спір був розглянутий судом, оскільки її поведінка в даному випадку буде свідчити про відмову від третейського договору.

Відсутність однієї з зазначених вище умов свідчить про неможливість реалізації права на пред'явлення позову і веде до відмови в прийнятті позовної заяви та порушенні цивільної справи в суді або до закриття порушеної справи в суді (статті 136, 227 ЦПК). Але якщо за одних умов особа не може взагалі реалізувати право на пред'явлення позову (непідвідомчість справи суду), то відсутність других може бути усунена, а справа прийнята і розглянута судом (сторони розірвали угоду про передачу спору на вирішення третейського суду).

Зазначений склад умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, окремими авторами розширюється за рахунок включення до нього також наявності заінтересованості у особи, яка звертається до суду за захистом. Але юридична заінтересованість осіб, які звертаються до суду на захист своїх суб'єктивних прав і законних інтересів або прав і законних інтересів інших осіб, обумовлена наявністю спірних матеріальних правовідносин сторін у справі та необхідністю їх захисту і може бути встановлена судом в судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не при реалізації права на пред'явлення позову. Тому самостійного значення ця умова не має.

Реалізація права на пред'явлення позову здійснюється з додержанням встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову, в результаті чого порушується цивільна справа в суді. До встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову входить:

а) додержання процесуальної форми вираження позову, якою є позовна заява. За змістом в позовній заяві мають бути зазначені всі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 137 ЦПК: назва суду, до якого подається заява; точна назва позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також назва представника позивача, коли позовна заява подається представником; зміст позовних вимог; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що стверджують позов; зазначення ціни позову; підпис позивача або його представника з зазначенням часу подання заяви.

Позовна заява про розірвання шлюбу повинна містити в собі також відомості про рік народження кожного з подружжя, про наявність неповнолітніх дітей, їх прізвище, ім'я та по батькові, при кому з батьків вони знаходяться і пропозиції щодо участі подружжя в утриманні і вихованні дітей після розірвання шлюбу. В позовну заяву може бути також включено вимогу про поділ спільного майна подружжя.

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо вона подається представником позивача, — також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх процесуальній діяльності.

Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ст. 137 ЦПК, який зобов'язує зазначити в позовній заяві назву сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 125,126 ЦПК) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст. 90 ЦПК), які містять інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, а, отже, забезпечують можливість участі сторін та інших осіб в їх виконанні.

Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) з зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням з тимчасового користування землі, її розмір визначається на підставі статей 88-92 Земельного кодексу, статей 203,440,453 ЦК з врахуванням при цьому, зокрема, всіх необхідних витрат по відновленню родючих чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержаних прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одержано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на користь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одержані прибутки.

Вказівка в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Але матеріально-правове обґрунтування позову не відноситься до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бути включено до підстав для відмови в прийнятті заяви, які мають лише процесуальний характер. Обґрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно до п. 5 ст. 137 ЦПК в заяві належить зазначити докази, що стверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. ЗО ЦПК) і сприяє суду в установленні у справі об'єктивної істини, як необхідної умови для захисту спірних прав. ЦПК не зобов'язує посилатися в позовній заяві на юридичні норми, що стверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом в силу їх посадового становища, повинні бути кваліфікованими з правової сторони. Для забезпечення доказової діяльності позивачу надається можливість в цій частині позовної заяви викласти окремі клопотання, як-то: про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, забезпечення доказів тощо.

Для захисту прав позивача має значення відбиття в позовній заяві ціни позову (п. 6 ст. 137 ЦПК), яка обумовлює розмір сплати державного мита (ст. 64 ЦПК), розподіл судових витрат між сторонами (статті 75, 78, 80 ЦПК) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи в суді. Ціна позову, відображена в судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення — на майно чи заробітну плату, інші доходи боржника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна позову визначається за правилами ст. 65 ЦПК.

Завершальним реквізитом позовної заяви (п. 7 ст. 137 ЦПК) є підпис позивача або іншої уповноваженої особи з зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову в межах строків давності і забезпечує додержання в судочинстві принципу швидкості.

Позовна заява подається з копіями відповідно до кількості відповідачів. Залежно від складності і характеру справи, коли суддя визнає за необхідне, він може витребувати від позивача чи особи, яка пред'являє позовну заяву в його інтересах, копії всіх доданих до заяви документів для того, щоб відповідач мав можливість краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ст. 138 ЦПК зазначене правило не поширюється на позовні заяви в трудових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника;

б) оплата позовної заяви державним митом згідно зі статтями 65-69 ЦПК, Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», з наступними змінами, зокрема, внесеними Законом України від 20 квітня 2000 р. «Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Позовна заява, подана без додержання вимог статей 137, 138 ЦПК, або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні в зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судді вважається неподаною і повертається позивачеві (ст. 139 ЦПК);

в) дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п. 8 ст. 136 ЦПК). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, прокурор і суб'єкт захисту прав інших осіб (ст. 5 ЦПК). В інтересах недієздатних осіб заява може бути подана батьками, усиновителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а також органами опіки і піклування (статті 101,111 ЦПК, статті 66, 129 КпШС та ін.). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушення справи в суді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;

г) наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно стверджується документами, передбаченими ст. 113 ЦПК. При відсутності належно оформленого повноваження суддя на підставі п. 9 ст. 136 ЦПК зобов'язаний відмовити в прийнятті позовної заяви;

д) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, встановлених статтями 124-131 ЦПК (п. 7 ст. 136 ЦПК). У випадках, коли позовна заява даному суду непідсудна, останній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи про це ухвалу, в якій зазначає, до якого суду йому слід звернутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провадження суду, то вона передається судом за належною підсудністю (ст. 132 ЦПК).

Процесуальним діям по здійсненню права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити в ній правосуддя. Процесуально-правовою гарантією законності і обґрунтованості дій суду є встановлення статтею 136 ЦПК вичерпного переліку підстав відмови в прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті заяви

Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, порушення цивільної справи в суді (ст. 5 ЦПК). Громадяни і юридичні особи стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, коли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є переривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову аліментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом власника про повернення майна.

§ 3. Об`єднання і роз`єднання позовів

Об'єднання позовів полягає в тому, що в одному провадженні у справі може бути об'єднано декілька вимог, пов'язаних між собою, одного і того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного і того ж відповідача (ст. 144 ЦПК). Об'єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є перешкодою для прийняття судом протилежних рішень.

Сторони заінтересовані в тому, щоб всі їх спірні вимоги були розглянути одним і тим же судом і одночасно. Цим досягається швидкість в провадженні справи і зменшуються судові витрати. Об'єднанням позовів забезпечується правильність і одностайність розгляду та вирішення окремих цивільних вимог, які можуть бути розглянуті як самостійні справи, але об'єднуються однорідністю вимог.

Під однорідністю вимог необхідно розуміти вимоги, які випливають з одних і тих же правовідносин, зокрема; поновлення на роботі і виплата середнього заробітку за вимушений прогул; з сімейних правовідносин — розірвання шлюбу, стягнення аліментів на утримання дітей, поділ майна тощо (статті 40, 41, КпШС, чч. 2, 3 ст. 137 ЦПК). При цьому не впливають на об'єднання позовів ті обставини, що зміст вимог, що об'єднуються, за характером буде різний, — одних про присудження, других — про визнання (визнання права авторства і стягнення гонорару). У деяких випадках необхідність пред'явлення однорідних вимог за встановленими правилами норм матеріального права є обов'язковою, наприклад, за ст. 57 ЦК — визнання угоди недійсною і повернення другою стороною всього одержаного за такою угодою.

Зв'язок однорідних вимог, необхідних для об'єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин або з різних правовідносин, але пов'язаних між собою. Тоді, коли вимоги виникають з різних правовідносин, врегульованих різними галузями права, і спрямовуються на досягнення різної мети і, особливо, коли їх розгляд пов'язаний з різними методами дослідження, які ускладнюють процес розгляду та вирішення справи, то такі об'єднання не доцільні.

Для об'єднання в одне провадження кількох однорідних вимог одного позивача до того ж самого відповідача не будуть перешкодою обставини, які свідчать, що одні з них підвідомчі суду, а інші — арбітражному суду, оскільки відповідно до ст. 26 ЦПК всі вимоги підлягають розглядові в суді.

Об'єднання позовів можливе за ініціативою позивача (ст. 144 ЦПК), коли декілька однорідних позовних вимог об'єднується в одній позовній заяві, що найчастіше зустрічається на практиці. Але кожна з вимог може бути пред'явлена до суду окремою позовною заявою і якщо в його провадженні буде декілька справ, то сторони можуть просити суд об'єднати їх для сумісного розгляду. Об'єднання позовів може бути зроблено під час провадження по одному з них, коли до пред'явленого в суді додаються нові вимоги, що допускається згідно з ст. 103 ЦПК в межах зміни позовних вимог — предмета або підстави позову, збільшення позовних вимог. Об'єднання позовів можливе також за ініціативою суду. Суддя, ґрунтуючись на ст. 144 ЦПК, може постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог, за позовами одного й того ж позивача до того ж самого відповідача чи до різних відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того ж відповідача. При об'єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом сумісно в одному процесі. По кожній з них він повинен дати відповідь в своєму рішенні про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково (ст. 203 ЦПК).

Результати вирішення однієї вимоги можуть впливати на вирішення інших (поновлення на роботі і виплата заробітної плати за вимушений прогул). Якщо щодо якої-небудь позовної вимоги, до якої сторони подавали докази і давали пояснення, не постановлено рішення, то такий недолік може бути виправлено постановленням додаткового рішення (ст. 214 ЦПК).

Залежно від обставин справи суддя вправі постановити ухвалу про роз'єднання одного або декількох об'єднаних в одне провадження позовів у самостійне провадження, якщо їх сумісний розгляд утруднює вирішення справи (ст. 145 ЦПК). Так, коли разом з розірванням шлюбу заявлена вимога про поділ сумісного майна подружжя і такий поділ впливає на інтереси інших осіб, то така вимога виділяється в самостійне провадження. Наприклад, у справі П. про розірвання шлюбу позивачка просила суд поділити будинок, який був набутий під час спільного проживання з відповідачем. В судовому засіданні відповідач пояснив, що в спорудженні будинку брала участь його мати, чого не заперечувала і позивачка. Рішенням суду за кожним з подружжям було визнано право на половину будинку. В касаційному порядку рішення було скасовано і в ухвалі зазначено, що суд не дав ніякої оцінки заяві П. про те, що в спорудженні будинку брала участь мати відповідача. Ця обставина стверджувалася і позивачкою, яка пояснила, що коли б будинок був проданий, то вона не заперечувала б виділити їй певну суму грошей. За таких обставин у суду не було підстав для вирішення питання про поділ майна між подружжям, оскільки в його набутті брала участь також мати відповідача, яка має право на певну частку в майні. Тому вимога про поділ майна між подружжям при вирішенні справи про розірвання шлюбу не може бути розглянута судом, якщо цим порушуються інтереси третіх осіб. Питання про поділ майна в таких випадках підлягає розглядові в самостійному провадженні і має бути роз'єднано від інших вимог.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 18 вересня 1987 р. (зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р.) «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» роз'яснив, що коли вимоги про поділ кваритири і паю заявлені одночасно з позовом про розірвання шлюбу, суд повинен мати на увазі, що оскільки їх вирішення зачіпає інтереси кооперативу, вони повинні бути роз'єднанні і розглянуті на загальних підставах з оплатою державного мита залежно від ціни позову (п. 8).

Роз'єднання вимог доцільно провадити для спрощення розгляду справ із самостійними позовними вимогами (ч. З п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 5 березня 1977 р. зі змінами, внесеними постановою № 13 від 25 грудня 1992 р. «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду»)

Читайте також:

1. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства
2. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
3. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил
4. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.
5. Адміністративне правопорушення
6. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
7. Адміністративне правопорушення, його ознаки та склад
8. Адміністративне правопорушення.
9. Адміністративні правопорушення в галузі охорони здоров'я. Адміністративна відповідальність медичних працівників.
10. Адміністративні правопорушення та адміністративні стягнення.
11. Адміністративні справи, пов'язані із реалізацією вибор­чих прав (ст.ст. 172, 173, 174, 175, 176).
12. Аналіз претензійної та позовної роботи на підприємстві

Переглядів: 1699