Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки XX ст. та її сучасний стан

Наприкінці 50-х років, після усунення наслідків культу особи Сталіна, справа з кримінологічними дослідженнями змінилася на

краще. В юридичній літературі почали з'являтися статті, автори яких ставили актуальні питання боротьби зі злочинністю¹.

На засіданнях і конференціях, які були організовані у Москві Генеральною прокуратурою та Верховним судом СРСР, юридичні науково-дослідні інститути й вищі навчальні заклади планували заходи, спрямовані на вивчення кримінологічних проблем.

Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів вузів щодо вивчення різних сторін злочинності та її детермінації. З 1957 р. проблемами кримінології почали займатися на юридичних факультетах університетів і в юридичних інститутах, секторах філософії і права ряду Академій наук союзних республік.

До нових кримінально-процесуальних кодексів (1961 р.) були внесені норми, що встановлювали обов'язок органів слідства, прокуратури й суду виявляти причини та умови, які сприяють вчиненню злочинів.

На початку 60-х років були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. С. Остроумова "Злочинність та її причини в дореволюційній Росії" (1960), О. Б. Сахарова "Про особу злочинця та причини злочинності в СРСР" (1961), О. А. Герцензона "Предмет та метод радянської кримінології" (1962), Г. М. Міньковського, В. К. Звірбуля та інших "Попередження злочинів" (1962).

У 1963 р. був створений Всесоюзний інститут з вивчення причин та розробки заходів попередження злочинності, що стало значним кроком у розвитку кримінології. Перед інститутом було поставлено завдання — об'єднати й очолити наукові дослідження у даній галузі. У складі інституту працювали десять секторів: загальної методики вивчення і попередження злочинності (О. О. Герцензон); вивчення причин та розробки заходів попередження розкрадань соціалістичної власності (В. Г. Танасевич); вивчення злочинів проти особи (С. С. Степечев); злочинів неповнолітніх (Г. М. Міньковський); попереднього слідства (А. І. Михайлов); прокурорського нагляду (В. К. Звірбуль); криміналістичної техніки (М. О. Селіванов). Першим директором інституту був призначений І. І. Карпець, заступниками — В. М. Кудрявцев і Г. І. Кочаров.

Невдовзі з'явилися такі теоретичні наукові праці: П. П. Михай-ленко, І. А. Гельфанд "Предупреждение преступлений — основа

¹ Див.: Шаргородский М. Д. Некоторьіе задачи советской правовой науки в насто-ящее время / Ученьїе записки ЛГУ. — 1995. — № 187. — Вьш. 6. — С. 5; Кудрявцев В. Н. Развивать науку советского уголовного права // Соц. законності,. — 1956. — № 1. — С. 29.

борьбьі за искоренение преступности" (1964); О. А. Герцензон "Вве-дение в советскую криминологию" (1965); П. П. Михайленко "Причини рецидива и борьба с ними в УССР" (1965), "Борьба с преступ-ностью в Украинской ССР", Т. 1 (1966) і Т. 2 (1967), "Предупреж-дение преступности несовершеннолетних в УССР" (1967), "Профи-лактическая деятельность районньїх (городских) органов милиции и следственньїх аппаратов при них" (1968); В. М. Кудрявцев "При-чинность в криминологии" (1968); І. І. Карпець "Проблема преступности" (1969); Н. Ф. Кузнецова "Преступление и преступность" (1970); П. П. Михайленко, І. А. Гельфанд "Рецидивная преступность и ее предупреждение органами внутренних дел" (1970); М. І. Ковальов "Основьі криминологии" (1970); В. К. Звірбуль "Деятельность прокуратури по предупреждению преступлений" (1971); Г. О. Аванесов "Теория и методология криминологического прогнозирования" (1972); А. С. Шляпочников "Советская кримино-логия на современном зтапе" (1973) та ін.

Для цього та наступних періодів характерна активізація кримінологічних (теоретичних і прикладних) досліджень. Опубліковано значну кількість монографій і навчальних посібників, які дістали позитивну оцінку серед широкого загалу читачів. Кримінологія, як самостійна наука і навчальна дисципліна, починає відігравати все більшу роль у розробці карної політики держави, нормотворчості та практиці боротьби зі злочинністю.

У 1966 р. виходить перший підручник з радянської кримінології, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин та розробки заходів попередження злочинності, який витримав потім три видання і був основою створення в середині 80-х років 2-томного "Курсу кримінології". Розвиток цієї науки активізувало створення кафедр кримінології у багатьох вищих юридичних навчальних закладах країни та вищих школах МВС.

Викладання кримінології було орієнтовано на отримання випускниками вузів не тільки твердих знань з проблем боротьби зі злочинністю та її окремими видами, а й на можливість реальної їх участі у розробці і реалізації різних профілактичних заходів, спрямованих на ефективну протидію злочинності. У 80-ті роки відбувався також інтенсивний розвиток кримінологічних досліджень стосовно поглибленого вивчення властивостей та ознак особи злочинця, механізму індивідуальної злочинної поведінки (М. Ю. Антонян, Г. X. Єфремова, М. М. Кочетов, В. В. Гульдан, А. Р. Ратінов, О. М. Яковлєв та ін.). Завдяки цим дослідженням стало можливим використовувати у практиці боротьби зі злочинністю науково обгрунтовані дані про генезис і детермінанти різних видів злочинів та осіб, які їх вчиняють.

ЗО

Значний внесок у розвиток радянської кримінології зробили такі вчені, як Г. О. Аванесов, О. І. Алексєєв, М. М. Бабаєв, С. В. Боро-дін, Ю. Д. Блувштейн, Ю. А. Віцин, П. С. Дагель, І. М. Даньшин, А. І. Долгова, В. Д. Єрмаков, А. Е. Жалінський, А. П. Закалюк, Г. І. Забрянський, М. Е. Ігошев, І. І. Карпець, В. Е. Квашис, Б. В. Коробейников, М. В. Костицький, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, І. П. Лановенко, В. В. Лунєєв, П. П. Михайленко, Г. М. Мінь-ковський, І. С. Ной, В. В. Орєхов, В. В. Панкратов, О. Б. Сахаров, С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич, Т. Г. Шавгулідзе, В. П. Філонов, О. М. Яковлєв та ін.

Відродження кримінології в Україні почалося у стінах Київської Вищої школи МВС СРСР (нині — Національна академія внутрішніх справ України). Там у 1962—1963 роках під керівництвом професора П. П. Михайленка проводилися соціологічні дослідження причин злочинності неповнолітніх та рецидивної злочинності в УРСР. А у 1964 р. у Москві "Юриздат" видав монографічне дослідження П. П. Михайленка і І. А. Гельфанда "Предупреждение преступлений — основа борьбьі за искоренение преступности". У праці розглядалися питання ролі і значення попередження злочинів, визначення поняття "попередження", запобігання злочинам у стадії готування і замаху на злочин, недопущення рецидиву злочинів. В окремих главах монографії розглядається участь громадськості у запобіганні злочинам тощо.

Слідом за цією монографією з'явилася низка інших. У них узагальнювалася не тільки практична діяльність правоохоронних органів, а й інших державних органів та громадських формувань. У країні стали створюватися науково-дослідні установи, сутність яких зводилася до відтворення колись існуючих наукових установ, але на новій основі з урахуванням розвитку науки і суспільно-економічних відносин в Україні.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР¹. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60 — на початку 70-х років проводили широкі кримінологічні дослідження у різних містах України. В результаті цього були підготовлені й видані колективні монографії: "Попередження правопорушень неповнолітніх" (1967, відп. редактор М. М. Міхеєн-ко); "Боротьба з правопорушеннями і злочинністю" (1969, відп. редактор І. П. Лановенко); "Кримінально-правова боротьба з хуліган-

Див.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досягнення за 50 років (1949-1999). - К., 1999. - С. 112-121.

ством" (1971, відп. редактор Ф. А. Лопушанський); "Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" (1971, відп. редактор І. П. Лановенко); "Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх" (1977, відп. редактор Ф. А. Лопушанський).

У цей же час була опублікована низка індивідуальних монографій, зокрема: І. П. Лановенко "Боротьба зі злочинами проти трудових прав і безпеки виробництва" (1977), О. Я. Свєтлов "Боротьба з посадовими зловживаннями" (1970). Значна увага приділялась підготовці навчально-методичної літератури для службового користування працівників правоохоронних органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий навчальний посібник "Розслідування та попередження злочинів" (1970).

Наприкінці 70 — на початку 80-х років у відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем прийшло чимало нових наукових співробітників, серед яких А. Й. Міллер, О. М. Костенко, Ю. М. Крупка. Вони займалися кримінологічними дослідженнями й опублікували низку монографій: А. Й. Міллер "Протиправна поведінка неповнолітніх (генезис і рання профілактика)" (1985); О. М. Костенко "Принцип відображення у кримінології" (1987) та "Кримінальне свавілля (соціопсихологія волі і свідомості злочинця)" (1990); Ю. М. Крупка (у співавторстві) "Попередження сімейно-побутових злочинів" (1989).

Серед інших наукових здобутків відділу в галузі кримінології можна назвати такі колективні праці, як: "Пияцтво і злочинність" (1989); "Боротьба з економічними злочинами" (1994); "Наркотизм і злочинність" (1994); "Боротьба з господарськими злочинами" (1997).

З проголошенням України незалежною державою кримінологічні дослідження почали набувати якісно нового характеру. Вони стали рішуче звільнятися від заідеологізованості компартійних догм, класового підходу до проблем злочинності. Кримінологи дістали більшу можливість звертатися до теорії і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах світу. Водночас їм довелося осмислювати реалії нового суспільного буття та пов'язані з ними кримінологічні

проблеми.

В Україні з 1991 р. відбулися істотні соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Але непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях, обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів тіньової економіки, хронічних взаємонеплате-

жів, незахищеності вітчизняного товаровиробника та інших негараздів, які загострили соціально-економічну і криміногенну ситуацію в Україні.

Це призвело до масових порушень законності, правового нігілізму, низької державної і фінансової дисципліни, неналежного виконання посадових обов'язків, корумпованості чиновників у всіх ешелонах влади. Зросла кримінальна "зараженість" населення. Суспільство зіткнулося з розширеним відтворенням злочинної поведінки і різким зростанням злочинності.

Зазначені негативні явища й процеси — наслідок гострих суперечностей у всіх сферах суспільного життя, які й детермінують сучасну злочинність. Вона видозмінюється не тільки кількісно, а й погіршуються її якісні характеристики. Намітилося збільшення тяжких злочинів проти особи, бандитизму, розбоїв, пов'язаних із застосуванням зброї. Суб'єктами таких злочинів дедалі частіше стають неповнолітні. Насильницька злочинність зрощується з корисливою. Частка останньої у загальній масі злочинів становить більше половини. З'явилися нові види економічної злочинності, зокрема комп'ютерна, зростає організована злочинність, тісно пов'язана з корупцією та зарубіжними кримінальними структурами.

Таким чином, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на предметі, тематиці й методиці наукових досліджень. Реорганізується сама система кримінологічних закладів, що дісталися у спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Вже на початку 90-х років почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один з трьох його відділів проводить власне кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямі продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Кримінологічна проблематика також сконцентрована у Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України та Університеті внутрішніх справ МВС України. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вузів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР було створено науково-дослідну лабораторію Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. П. Михайленко, а згодом — відомий кримінолог професор А. П. Закалюк. За цей період лабораторія зазнала багато реорганізацій і у 1997 р. на базі цієї

2 1—378

установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю.

Протягом усього періоду існування одним з основних напрямів роботи цієї установи було проведення кримінологічних досліджень. У 70—80-х роках її співробітники провели ґрунтовні дослідження щодо діяльності громадських формувань з профілактики правопорушень та злочинів (А. П. Закалюк, О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), профілактики злочинності неповнолітніх (С. А. Тарарухін, В. Ф. Трегу-бов), рецидивної злочинності (А. М. Носенко), попередження грабежів, розбійних нападів та інших найпоширеніших видів злочинів (В. О. Кузнецов, Б. І. Бараненко, В. І. Грачов), сімейно-побутових злочинів (С. В. Трофімов, М. С. Хруппа, В. В. Петров), дармоїдства (В. І. Женунтій), бродяжництва (В. І. Грачов) та ін. На жаль, майже всі ці розробки, багато з яких були здійснені вперше в СРСР або в Україні, через існуючі в той час режимні обмеження не були надруковані у відкритій науковій літературі і не стали доступні широкому науковому загалу.

Наприкінці 80 — на початку 90-х років тематика наукових розробок дещо змінилась. У той час успішно розроблялися проблеми попередження індивідуальної злочинної поведінки (А. П. Закалюк), кримінологічного аналізу злочинності (О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), боротьби з незаконним обігом наркотичних речовин (О. О. Ковалкін, М. С. Хруппа, В. Л. Чубарев), створення системи попередження рецидивної злочинності (М. М. Короткий), профілактики групової злочинності неповнолітніх (С. А. Тарарухін), запобігання майновим злочинам, вчинюваним організованими групами (Б. І. Бараненко, А. І. Пясецький), злочинів, вчинених з особливою жорстокістю (А. П. Закалюк, А. В. Шаповалов, В. С. Ковальський), антисус-пільної поведінки осіб з психічними аномаліями (А. П. Закалюк, Л. М. Москалюк), боротьби зі злочинами у сфері економіки (В. В. Головач, Л. С. Сміян) та ін. Вийшли друком монографії А. П. Закалюка "Прогнозирование и предупреждение индивидуаль-ного преступного поведения", О. О. Ковалкіна "Латентная преступ-ность и ее вьіявление органами внутренних дел", В. Л. Чубарева "Опасность лиц, совершающих преступньїе деяния" та "Тяжесть преступного поведения", О. О. Ковалкіна, М. С. Хруппи, В. Л. Чубарева "Деятельность органов внутренних дел по вьіявлению и пре-дупреждению группового сбьіта наркотических средств" тощо. У 1994 р. був опублікований збірник наукових праць та інших матеріалів "Преступность в Украине", у якому вперше в українській кримінології було опубліковано статистичні дані щодо стану, структури

та динаміки злочинності в країні у 1972—1993 рр. (О. Г. Кулик, В. І. Бобир).

Останніми роками в інституті щороку здійснюється аналіз криміногенної ситуації в Україні та прогноз її розвитку на наступний рік, на базі середніх та вищих навчальних закладів м. Києва проводяться моніторингові опитування населення, здійснюються кримінологічні експертизи нормативно-правових актів (О. Г. Кулик), досліджуються проблеми профілактики злочинності серед неповнолітніх, сімейно-побутових злочинів (О. В. Бакаєв), боротьби з наркотизмом (М. С. Хруппа), різними видами економічної злочинності (В. М. Попович, С. Н. Баліна, Л. С. Сміян, В. Ф. Ущаповський та ін.). Надруковано роботи М. С. Хруппи (у співавторстві) "Антинаркотичне законодавство України: Теорія. Історія. Коментар", В. М. Поповича "Тіньова економіка як предмет економічної кримінології", С. Н. Ба-ліної (у співавторстві) "Тіньова економіка і організована злочинність", С. Н. Баліної та В. Ф. Ущаповського "Правові основи приватизації в Україні та її захист від злочинних посягань" та ін.

Координаційні функції покладено на Координаційне бюро з проблем кримінології, створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його завдання полягають у плануванні та узгодженні фундаментальних і прикладних досліджень; підготовці науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) і докторантуру; забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних вузів і факультетів, де викладається курс кримінології; організації проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

Координаційне бюро забезпечує постійні контакти між вітчизняними і зарубіжними кримінологами, практичними працівниками державних і громадських організацій, які займаються питаннями протидії злочинності, а також сприяє поширенню кримінологічних знань для використання їх в інтересах зміцнення правопорядку, захисту конституційних прав і свобод громадян, здійснення ефективної боротьби зі злочинністю з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду. Останнє є особливо актуальним для молодої української держави, яка намагається інтегруватися до європейського і світового співтовариства, відповідати міжнародним стандартам у сфері ре-соціалізації злочинців, функціонування судової та пенітенціарної систем.

Інтенсивність кримінологічних досліджень за останні роки дає підстави стверджувати, що кримінологія в Україні, попри всі труднощі становлення, має певні перспективи. Тривають розробки вже традиційних проблем, як то: злочинність неповнолітніх, рецидивна, насильницька, необережна. Розпочато вивчення генезису злочинів у

сфері економіки, малого й середнього бізнесу, посилено увагу до з'ясування природи організованої злочинності, боротьби з нелегальним обігом наркотичних засобів, предметів озброєння, радіоактивних речовин, торгівлею людьми тощо.

З метою сприяння поширенню кримінологічних знань серед населення, а також використання досягнень цієї науки у справі запобігання злочинам в Україні 23 липня 1998 р. була створена Кримінологічна асоціація.Вона є громадською організацією, яка об'єднує кримінологів та інших фахівців, професійна діяльність яких пов'язана з протидією злочинності. 26 травня 1998 р. в м. Києві відбулася установча конференція цієї Асоціації, у якій взяли участь понад 160 учасників — провідних учених Національної академії наук України, Академії правових наук України, Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, Національної академії внутрішніх справ України, Національного університету ім. Тараса Шевченка, Одеської національної юридичної академії, а також керівний склад правоохоронних органів і установ юстиції, представники пра-возахисних організацій та інших громадських об'єднань. Учасники конференції прийняли статут Кримінологічної асоціації України та сформували її керівні органи.

Президентом Асоціації було обрано Міністра внутрішніх справ України, кандидата юридичних наук Ю. Ф. Кравченка, віце-президентами — народного депутата України, доктора юридичних наук, професора О. М. Бандурку та голову Координаційного бюро з проблем кримінології Академії правових наук, доктора юридичних наук, професора А. П. Закалюка. До складу правління Асоціації увійшли: доктор юридичних наук, професор І. М. Даньшин; доктор юридичних наук, професор А. Ф. Зелінський; доктор юридичних наук, професор С. В. Кивалов; член-кореспондент АПН, кандидат юридичних наук, професор Я. Ю. Кондратьєв; доктор юридичних наук, професор І. К. Туркевич; кандидат юридичних наук О. М. Литвак.

Перспективними планами роботи Кримінологічної асоціації передбачаються: організація і проведення наукових семінарів та конференцій з актуальних проблем детермінації і попередження злочинів, участь у розробці та експертизі законопроектів, сприяння науковим дослідженням, налагодження тісних зв'язків з ученими та кримінологічними установами в зарубіжних країнах, а також співробітництво з Міжнародним кримінологічним товариством, підготовка і видання збірника наукових праць вітчизняних кримінологів. Регіональні відділення Асоціації вже створено у більшості областей України. Вони ведуть активну роботу щодо об'єднання зусиль учених та практичних працівників правоохоронних органів й експертних

установ з метою розробки і реалізації дієвих заходів попередження та боротьби зі злочинністю¹.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи, ЗО листопада 2000 р. в м. Києві пройшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних досліджень в Україні після створення у травні 1998 р. Кримінологічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:

1) підвищити рівень координації наукових досліджень криміно
логічного спрямування, вдосконалити їх зміст і посилити практичну
спрямованість, подальший розвиток міжнародного співробітництва в
галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впрова
дження їх результатів у практику;

2) вдосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників
судових та правоохоронних органів;

3) визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень
та їх організаційного, інформаційного і методичного забезпечення;

4) визнати, що головною метою проведення кримінологічних
досліджень в Україні та впровадження їх результатів у практику є
забезпечення прав і свобод людини, інтересів організованого на де
мократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової
держави.

Кримінологія, як галузь наукових знань, довела своє право на самостійне існування. Ще в 70-ті роки їй вдалося відстояти цю позицію у дискусіях з криміналістами, які довгий час стверджували, що кримінологія має бути складовою частиною науки кримінального права. В Україні, як і в зарубіжних державах, кримінологія нині розглядається як самостійна соціально-правова наука, галузь знань про злочинність та засоби протидії їй. Кримінологічні знання містять у собі значною мірою теоретичні положення юриспруденції, розроблені відповідними галузями права — кримінальним, адміністративним, конституційним, фінансовим, трудовим тощо. Боротьба зі злочинністю ведеться на правовій основі, що є юридичною гарантією того, що протидія злочинності здійснюватиметься у рамках закону з додержанням прав і свобод громадян.

¹ Див.: Прилипко С. Створення Кримінологічної асоціації в Україні // Право України. - 1998. -№ 12. - С. 132-133.

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як теорія і практика профілактики злочинів; значення "фонових" явищ у генезисі злочинності; аналіз кількісних та якісних показників злочинності; вдосконалення організації та методики кримінологічних досліджень; вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпечних діянь; узагальнення позитивного досвіду попередження злочинів у зарубіжних країнах тощо. У цьому напрямі плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи — Ю. В. Александров, В. І. Борисов, В. В. Голіна, В. О. Глушков, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. М. Костенко, І. П. Лановенко, Ф. А. Лопушан-ський, П. П. Михайленко, С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич та ін. їх теоретичні пошуки сприяють подальшому розвитку української кримінологічної науки.

Не залишаються поза увагою і кримінологічні дослідження, які мають прикладний характер. Так, у країні запроваджується кримінологічна експертиза проектів законодавчих та інших нормативних актів; державна автоматизована система кримінологічної інформації (ДАСИ); розробляються сучасні форми і методи боротьби з кілер-ством, захопленням заручників, тероризмом, здирством; створюються науково-прикладні програми з використанням досягнень економічної науки щодо попередження господарських злочинів з ознаками корупції та відмивання "брудних" грошей.

Вітчизняні кримінологи здійснили чималу роботу з підготовки Державної програми боротьби зі злочинністю на 1993—1996 роки, Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю в Україні на 1996—2000 роки та низки аналогічних регіональних програм.

Після прийняття нових кодексів — кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого — планується прийняти Закон "Про попередження (профілактику) злочинів", у якому мають бути визначені пріоритетні напрями боротьби зі злочинністю в Україні, уточнено основні завдання профілактичної діяльності, визначено її суб'єкти із зазначенням їх компетенції, об'єкти і види запобіжних заходів, підстави та юридичні гарантії їх застосування тощо.

Кримінологічна наука повинна мати у своєму розпорядженні повні й достовірні дані про злочинність і злочинців, які вчиняють злочини. Йдеться про впорядкування реєстрації й обліку суспільно небезпечних діянь; забезпечення об'єктивності статистичних даних; наукові методи визначення рівня латентної злочинності; публікацію щорічних статистичних звітів про неї; розробку ефективних методик визначення "ціни" злочинності; запровадження "моральної" статис-

тики, яка б враховувала різні соціальні аномалії (найпоширеніші адміністративні делікти, алкоголізм, наркотизм, різні форми аморальної поведінки). Немає ніяких сумнівів щодо необхідності подальших комплексних досліджень з питань формування і механізму злочинної поведінки. А це потребує вивчення як соціального макро- і мікросередовища, так і внутрішніх біопсихологічних властивостей осіб, які вибирають з усіх можливих саме злочинний варіант поведінки. Особа злочинця піддавалась детальному аналізові багатьма зарубіжними кримінологами, які сповідують як біологічні, так і соціологічні підходи. Зібраний ними багатий емпіричний матеріал варто ретельно узагальнити з позицій сучасних досягнень природничих і суспільних наук без зайвого критиканства і поверхового інтуїтивного судження. Близько до цієї тематики стоять проблеми віктимології. Нині вони перебувають на початковій стадії вирішення. Тому їх поглиблене вивчення має велике теоретичне і практичне значення.

Потребують серйозного вдосконалення методики прогнозування злочинності, визначення тенденцій її розвитку в Україні в цілому та окремих регіонах на найближчу і далеку перспективу, що позитивно позначиться на науковій обгрунтованості планування боротьби з нею. Це саме стосується і прогнозування індивідуальної злочинної поведінки для її раннього попередження.

Виникла нагальна потреба в інтенсифікації досліджень корпоративної злочинності, яка заподіює не тільки величезні матеріальні збитки, а й значну моральну шкоду, оскільки підриває довіру громадян до владних структур, посягає на моральні засади суспільства, перешкоджає здоровій конкуренції, гальмує соціальний поступ країни, підриває її національну безпеку. Корпоративна злочинність пов'язана з інтернаціоналізацією економіки, розвитком міжнародної торгівлі та комунікацій у світі. Через те вона має транснаціональний характер. Темпи зростання корпоративної злочинності істотно збільшилися після розпаду соціалістичного табору, коли вона вийшла за національні кордони. Чимало корпорацій сьогодні відкривають свої тіньові філії в інших країнах, щоб ухилитися від виконання законів своєї держави. Цьому сприяє корупція чиновників з вищих ешелонів влади. Ось чому діяльність кримінологічних установ України має бути спрямована в русло міжнародного співробітництва. Це об'єктивний процес, оскільки боротьба зі злочинністю визнається у всіх країнах гостро актуальною і набуває глобального характеру. Вона здійснюється під егідою Економічної і Соціальної Ради ООН і координується відповідними її комісіями. Злочинність, заходи контролю за нею та питання профілактичного впливу на злочинців також пе-

ребувають у полі зору ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Міжнародної ради з контролю за наркотичними засобами, Європейського комітету з проблем злочинності Ради Європи. Особливо варто відмітити роботу конгресів ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками, які починаючи з 1965 р. скликаються один раз у п'ять років. Ухвалені ними резолюції і рішення адресуються усім державам. У них містяться рекомендації щодо застосування заходів боротьби зі злочинністю з урахуванням національних, соціально-економічних та профілактичних програм.

Кримінологи України налагоджують тісні контакти з іноземними науковими установами, які здійснюють масштабні кримінологічні дослідження. Серед них можна виокремити: а) Міжнародну асоціацію кримінального права; б) Міжнародне кримінологічне товариство; в) Міжнародне товариство соціального захисту; г) Дослідницький комітет Міжнародної соціологічної асоціації; д) Міжнародну організацію суддів у справах неповнолітніх.

Міжнародне співробітництво в галузі кримінологічної науки і практики боротьби зі злочинністю, безумовно, є велінням часу. Разом з тим цей процес не повинен перетворитися на бездумне запозичення чужих ідей і теорій без урахування історичних традицій та сучасних реалій нашого життя. І тим більше не можна перетворювати його на канал "імпортування" шкідливих, антигуманних доктрин і постулатів.

Кримінологічна ситуація у світі дає вагомі підстави вважати, що суспільство, яке не в змозі вживати необхідних заходів для боротьби зі злочинністю, навряд чи може розраховувати на майбутнє. В Україні для ефективної протидії злочинності є кілька важливих інструментів. Насамперед це: а) розробка сучасної кримінологічної теорії; б) реалізація науково обгрунтованих соціально-економічних програм; в) пріоритетна увага держави до розвитку національної культури і освіти; г) реформування правоохоронних органів, спрямоване на істотне підвищення їх професіоналізму. При цьому діяльність усіх суб'єктів профілактики злочинів треба творчо співвідносити з накопиченим світовим досвідом та загальнолюдськими цінностями. Тільки такою може бути адекватна реакція на виклик злочинності, яка нині вже загрожує національній безпеці, самому виживанню українського народу і суверенітету нашої держави.

Питання для самоконтролю

1. Які принципові кримінологічні ідеї знайшли своє місце в працях
Ш.-Л. Монтеск'є та Ч. Беккаріа?

2. Яка основна суть концепції Ч. Ломброзо?

3. Яка принципова різниця та що є спільного в антропологічному і
соціологічному напрямах кримінології?

4. В чому, за Е. Дюркгеймом, полягає соціальна функція злочинності?

5. Чому у вітчизняній кримінології дореволюційного періоду кінця XIX
початку XX століття переважав соціологічний напрям?

6. Які основні етапи розвитку вітчизняної кримінології та їх особли
вості?

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики

§ 1. Поняття злочинності та її види § 2. Основні показники злочинності

§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування

§ 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її розвитку

§ 1. Поняття злочинності та її види

Злочинність — одна з найгостріших проблем суспільства. Згідно з результатами опитувань громадської думки, проведених в останні десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на дру-ге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які висловлювались щодо злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики людської поведінки. З початком формування суспільства сучасного типу увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII ст. до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Бентам, Дж. Локк та інші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, пропонували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що злочинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю шляхом застосування до злочинців кримінальних покарань неефективною. Подолати злочинність, на їхню думку, можна лише шляхом повної перебудови суспільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у XIX ст. із запровадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у

1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, основані на аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюк-петью, французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А. Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було встановлено дивовижну незмінність даних щодо злочинності, яка спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глибше усвідомити сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності. "Суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, тому що в ньому наявні умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок проступків, які є необхідним наслідком його організації"¹.

Розвиткові досліджень злочинності сприяли також значне зростання її рівня в 2-й половині XIX ст. майже в усіх країнах Європи, а також виникнення наприкінці XIX ст. соціології, кримінології та поширення конкретних емпіричних досліджень. Саме в цей період народилась теорія, яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті проведених обстежень злочинців він дійшов висновку, що злочинність — природне явище, яке має значною мірою біологічне походження. Він стверджував, що більше третини всіх злочинців мають специфічні антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню злочинну поведінку і роблять їх природженими злочинцями. У подальших працях Ч. Ломброзо визнав значення цілої низки інших факторів злочинності, розглядаючи біологічні як один із них². Теорія Ч. Ломброзо не дістала підтвердження у подальших наукових дослідженнях, але привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала основою біологічного напряму в кримінології.

В рамках цього напряму розроблялися ідеї злочинності як вияву неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (3. Фрейд), успадкованої схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.), ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес), конституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці погляди, певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в радянській кримінології (І. С. Ной).

■ СПб., 1865. - С. 7.

¹Кетле А. Человек и развитие его способностей. •

²Див.: Ломброзо Ч. Преступление. — СПб., 1900.

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розробив основні положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав: "Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого виду, але в усіх суспільствах усіх типів"¹. Е. Дюркгейм вважав, що "злочинець зовсім не є істотою, відокремленою від суспільства, на зразок паразитуючого елемента, не є чужим та таким, що не піддається асиміляції, тілом в середині суспільства; це регулярно діючий фактор суспільного життя". Відповідно він підкреслював, що "існування злочинності саме по собі нормально, але лише тоді, коли воно досягає, а не перевищує певного для кожного соціального типу рівня"². Ці ідеї були розвинені у працях таких вчених, як Р. Мертон, Г. Тард, Е. Сатерленд, Ф. Ліст, С. Берт, К. Шоу, П. Соліс, А. Коен, Д. Кресі, Р. Редфілд, Р. Куіні, Д. Гіббонс та ін.

Зазначимо, що серед кримінологів Західної Європи та США була і лишається досить поширеною традиція взагалі не вживати загальне поняття злочинності, а обмежуватися її робочим визначенням. Основна увага приділяється способам виміру та оцінки злочинності, встановленню зв'язку з іншими соціальними явищами, окремими видами злочинної поведінки³.

В радянській кримінології після її відродження визначенню злочинності спочатку не приділялося багато уваги. В першому підручнику з кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий параграф. У ньому зазначалося, що "злочинність містить у собі всю сукупність конкретних злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів"⁴. Далі розглядалися стан, структура та динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочинність була монографія Н. Ф. Кузнецової "Преступление и преступ-ность". "Злочинність — це відносно масове, історично мінливе соціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиня-

¹ Дюркгейм 9. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. — М., 1995. — С. 85. Дюркгейм 9. Зазначена праця. — С. 86, 91.

Див.: Брунон Хапьюп. Криминология. Основньге проблеми. — М., 1980; Фокс В. Введение в криминологию. — М., 1985; Кзн Узда. Преступность и криминология в со-временной Японии. — М., 1989; Шнайдер Г. И. Криминология. — М., 1994.

⁴ Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н. Кудрявцева. — М., 1966. - С. 55-57.

зазначала

"і ____

ються у певній державі у певний період часу Н. Ф. Кузнецова. Основні положення цієї праці дістали загальне визнання і відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх виданих в останні десятиліття працях підкреслювалася соціальна природа злочинності, її історичність і класова обумовленість, розкривалися кількісні і якісні характеристики цього явища, співвідношення злочину і злочинності².

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соціальних норм³. У деяких працях пропонувалося розглядати злочинність як своєрідну систему⁴. Для досліджень злочинності радянського періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стримували розвиток наукових поглядів на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про злочинність, яка й досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати науковий пошук, знижує ступінь об'єктивності дослідження. По-друге, мало місце переважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недостатньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної кількості праць характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статистичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

¹Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М., 1969. — С. 173.

²Карпец И. И. Проблема преступности. — М., 1969; Його ж. Современнме проблеми
уголовного права и криминологии. — М., 1976; Аванесов В. А. Криминология и социаль-
ная профилактика. — М., 1980; Долгова А. И. Преступность и общество. — М., 1992;
Кудрявцев В. Н. Причиньї правонарушений. — М., 1976; Його ж. Генезис преступления.
Опьгг криминологического моделирования. — М., 1998; Курс советской криминологии:
Предмет. Методология. Преступность и ее причиньї. Преступник. — М., 1985; Кова
ленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии и профилактике преступнос
ти. — Донецк, 1995; Зелинский А. Ф. Криминология. —Харьков, 1996; Криминология. —
М., 1997; Лихолоб В. Г., Филонов В. П., Коваленко О. И., МихайловА. Е. Криминология. —
Киев—Донецк, 1997; Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. — К., 1997. —
С. 29.

Див., наприклад: Социальньїе отклонения. Введение в общую теорию. — М., 1984; Социальнше отклонения. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1989; Гилинский Я. И. Социология девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социологи-ческие исследования. — 1991. — № 4. — С.72—78.

⁴ Див., наприклад: Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности // Вопросн борьбьі с преступностью. — М., 1972. — Вьіп. 15; Аванесов В. А. Криминология и соціальная профилактика. — М., 1980; Вицин С. Е. Системний подход и преступность. — М., 1980; Долгова А. И. Системно-структурннй характер преступности // Вопросн борьбьі с преступностью. — 1984. — Вьш. 41.

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення таких її істотних ознак. Почнемо з питань найбільш загального характеру, які стосуються філософських, соціологічних та психологічних засад людської поведінки. Життя кожної людини складається з величезної кількості актів поведінки. Вони дуже різноманітні за характером діяння, його мотивами, метою, наслідками. Різноманітність актів поведінки характерна для будь-якого суспільства незалежно від ступеня його розвитку. Разом з тим, об'єктивно необхідною основою існування суспільства є стандартизація людської поведінки, встановлення соціальних норм, що обмежують її різноманітність шляхом визначення видів поведінки, які є корисними для суспільства, схвалюються більшістю його членів і підтримуються ними, а також тих, які пов'язані із заподіянням шкоди членам суспільства, засуджуються ним і тягнуть за собою застосування покарання щодо осіб, які їх вчинили. Дуже важливо підкреслити, що цей процес є природно-історичною формою створення та розвитку суспільства. Ті спільноти, в яких така стандартизація людської поведінки не відбулася або набували поширення види поведінки, що мали соціально небезпечний характер, були нежиттєздатними і припиняли існування.

Але в жодному суспільстві, як свідчить історія, ніколи не вдавалося досягти повної стандартизації людських вчинків і виключити вчинення антисуспільних діянь. У соціології подібна поведінка називається такою, що відхиляється від встановлених соціальних норм. Це найбільш загальне формулювання, яке включає різні види соціальних відхилень — аморальні вчинки, порушення правил співжиття у побуті, правопорушення і, нарешті, злочини. Таким чином, злочин є актом поведінки людини, яка порушує встановлені в суспільстві соціальні норми. Такі діяння, взяті в сукупності, шкодять суспільним відносинам, що склалися, руйнують єдність суспільства. Отже, злочинність є крайнім, найбільш небезпечним видом соціального відхилення. Це її основна ознака.

Треба погодитись з Е. Дюркгеймом, який стверджував, що "оскільки не може бути суспільства, в якому індивіди більш-менш не відрізнялися б від колективного типу, то деякі з цих відзнак обов'язково матимуть злочинний характер"¹. Цей висновок підтверджується результатами багатьох етнографічних та історичних досліджень, згідно з якими антисуспільні дії, пов'язані із заподіянням значної шкоди членам суспільства, мали місце на найперших стадіях його

¹ Дюркгейм 9. Зазначена праця. — С. 89.

розвитку і винні несли за це певні покарання¹. Так, спільноти того періоду були дуже не розвинеш, низьким був рівень соціальної регуляції, з соціальних норм не виділялися кримінальні, але головні ознаки злочинності вже мали місце. Це дає підстави стверджувати, що злочинність не є породженням саме класового суспільства. Вона існувала, нехай і в нерозвинених, примітивних формах, ще до утворення класів. Інша справа, що саме в класовому суспільстві це явище значно поширилося.

На користь цього висновку свідчить і досвід існування соціалістичних країн у XX ст. У цих країнах були знищені так звані експлуататорські класи і антагоністичні класові суперечності, які, як вважалося, є основною причиною злочинності. На жаль, це не привело до зникнення злочинності, хоч її рівень внаслідок встановлення жорсткого тотального контролю за суспільним життям істотно зменшився. Через аналогічні причини низький рівень злочинності спостерігається зараз у ряді мусульманських країн. Але злочинність

існує і там.

У радянській кримінології було загальним прагнення у самому визначенні злочинності підкреслити його класовість і тим більше — відмежуватися від немарксистських поглядів. Звичайно, класові, як, до речі, і всі інші суперечності, впливають на злочинність, характер конкретних видів злочинів, але вульгарне використання їх як риси, що відрізняє наше розуміння злочинності від інших, нічого корисного науці не принесло. Поглиблене вивчення злочинності показує, що основні закономірності її існування, як і детермінанти злочинності, однакові для всіх соціальних систем.

Наведене дає підстави стверджувати, що злочинність являє собою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству. При чому ці діяння є найбільш небезпечними серед усіх видів людської поведінки. Є всі підстави характеризувати злочинність як соціальне явище, властиве будь-якому суспільству. Це випливає з походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків. Наголошення на цьому не здається нам зайвим, оскільки в кримінології існував та й зараз існує досить потужний біологічний напрям, у рамках якого не раз висловлювалася ідея про біологічне походження злочинності. Дослідження представників цього напряму, самі по собі досить цікаві й корисні, досі не дали підстав для такого висновку².

¹Див., наприклад: История первобьгтного общества. — М., 1988. — С. 454—457.

²Див., наприклад: Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1989.

Злочинність за своєю суттю — явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякі мислителі ставили під сумнів таке розуміння. Проте біди, що їх несе людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має здебільшого умоглядний характер. У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду¹.

Ми вважаємо, що застосування такої невизначеної категорії, як "вічність", у даному контексті є ненауковим. Можна лише стверджувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах суспільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсолютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитивними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитивного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного характеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Проте вони є досить поширеними й істотно впливають на життя суспільства. Визначити й обгрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є "нормальними" для суспільства, наука на сьогодні не може. Рівень злочинності є дуже різним, він залежить від низки економічних, соціальних, політико-пра-вових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні. Так, згідно з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис. населення в 1997 р. був найвищим у Фінляндії (14027) та Швеції (13521), які за загальним визнанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це означає, що до злочинів належать тільки суспільно небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об'єктивно є суспільно небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими. Криміналізація чи декримі-

Див., наприклад: Карпец И. И. Преступность: шшюзии и реальность. — М., 1992. — С. 69.

налізація у праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З ускладненням суспільних відносин збільшувалася і загальна кількість видів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі перестали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мінливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і звичайно відображає їх.

До цього часу ми розглядали злочинність як сукупність усіх злочинів, вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне формулювання — сукупність злочинів, вчинених на певній території (країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дає змогу охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність є статистичною сукупністю актів анти-суспільної, протиправної поведінки, непогоджених і прямо не пов'язаних між собою.

З цього положення випливають два питання, які часто обговорювалися в літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочину та злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та злочинності. Співвідношення злочинності і конкретних злочинів звичайно розглядається як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки реальне існування конкретних злочинів, їх повторюваність дали можливість сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином ніж через процес постійного вчинення конкретних злочинів, які, взяті в часових і територіальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим, популярною є думка про те, що злочинність не зводиться до сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє себе як у конкретних злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність вчинених злочинів і суспільно небезпечних наслідків. Такі тлумачення по суті порушують логіку побудови визначення, оскільки включають до нього явища, які перебувають за його рамками. Насправді, необхідним елементом кожного конкретного злочину є особа, яка його вчинила, і це є беззаперечним. Можна сказати, що є коло осіб, які вже вчиняли злочини або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються поняттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Що стосується наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені у кримінальному законі і входять до поняття злочину, а

взяті у сукупності — до поняття злочинності. Щодо більш віддалених наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70—80-х років у кримінології поширився погляд, відповідно до якого злочинність має системно-структурний характер, є певною системою. Проте й дотепер цей погляд не є загальновизнаним. Спроби обгрунтувати злочинність як специфічне системно-структурне утворення робили різні кримінологи.

Одні автори вважали, що за системного підходу до дослідження цього явища має йтися про взаємозв'язок, взаємозумовленість злочинності та її причин¹, на думку інших — про взаємозв'язок злочинів та осіб, які їх вчиняють². Дехто вказував на взаємозв'язок різних підструктур (елементів) злочинності. Зокрема, С. Є. Віцин зазначав, що для цього явища характерний комплекс взаємозалежних елементів, якими визнаються й окремі злочини, й види злочинності. Стосовно останньої вони виступають як підсистеми³.

Ці погляди розвивалися у рамках популярних у той час методологічних течій — системного підходу та загальної теорії систем. Нам здається, що ідея про системний характер злочинності є сумнівною.

По-перше, взаємозв'язок, який існує між її видами, окремими злочинами не має самостійного характеру, а є лише відбитком тих закономірностей функціонування суспільства, що обумовлюють існування злочинності. Самі автори цих тверджень визнають, що конкретні злочини не пов'язані між собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує професійна та організована злочинність, злочинне середовище, що утворюється на основі зв'язків між особами, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про злочинність як про систему.

По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують саме поняття "система", відповідно до якого майже будь-яка сукупність одночасно існуючих, будь-чим пов'язаних явищ може розглядатися як система.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначенню, можна констатувати, що найбільш обгрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного соціального, історично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які передбачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об'єднує, є схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчинення передбачена кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і відповідно існують різні класифікації злочинів. Але всі вони мають значення для кримінологічної характеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукупність злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність. Як особливий її різновид останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є для злочинця основним джерелом існування).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком — злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють сімейно-побутову, вуличну, економічну, або господарську, злочинність, наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити чотирнадцять видів злочинності за главами Особливої частини Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

Див.: Кудрявцев В. Н. Причини правонарушений. — М., 1976. — С. 55; Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности // Вопросн борьбьі с преступностью. — М., 1972. — Внп. 15. — С. 15.

Див.: Стручков Н. А. Преступность как социальное явление. — Л., 1979. — С. 14. Вицин С. Е. Зазначена праця. — С. 39—50.

§ 2. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображаються рядом показників¹. Найчастіше у науковій та практичній діяльності використовують такі показники злочинності, як її рівень, інтенсивність, динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності— це абсолютна кількість вчинених злочинів, скоєних на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці показники визначають стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення кількості злочинів.

Щоб отримати дані, придатні для коректного порівняння у просторі та часі, використовують такий показник інтенсивності злочинності, як коефіцієнт злочинності. Коефіцієнт злочинності— відносний статистичний показник, який характеризує інтенсивність злочинностіна певній території (країна, область тощо) і виражається в кількості злочинів, що припадає на кожну 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення даної території. Коефіцієнт злочинності обчислюють за формулою:

31000

К. з. - —_ЇГ- ,

де 3 — кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний період часу, Н — кількість населення, яке проживало на даній території в певний період часу. Коефіцієнт злочинності можна обчислювати на все населення або на населення, яке досягло віку кримінальної відповідальності. В першому випадку коефіцієнт злочинності відображатиме ступінь враженості злочинністю населення даної території, в другому — ступінь його кримінальної активності.

Для чіткішого визначення коефіцієнта злочинності бажано враховувати не все населення, а лише ті вікові групи, представники яких можуть бути притягнуті до відповідальності за злочин відповід-

Див.: Кондрашков Н. Н. Количественнне методьі в криминологии. — М., 1971; Блувштейн Ю. Д. Криминология и математика. — М., 1974; Його ж: Криминологическая статистика (статистические методьі в анализе оперативной обстановки). — Минск, 1981; Кондратюк Л. В. Система криминологических показателей и методн их відчислення. — М., 1978; Зелінський О. Ф. Методика кримінологічних досліджень. —Харків, 1992; Тока-ревА. Ф. Криминологическое прогнозирование и предупреждение преступности. — М., 1990; Лшпвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолого-правове дослідження. - К., 2000.

но до чинного кримінального законодавства. Часто при обчисленні цього показника не включаються не лише діти, а й частина населення похолого віку, оскільки на частку таких осіб припадає дуже незначна кількість вчинених злочинів.

Використовується також спеціальний коефіцієнт злочинності, який являє собою кількість злочинів певного виду, зареєстрованих на даній території за певний період часу в розрахунку на 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення у віці 14 років і старше. Таким же чином можна обчислити спеціальний або деталізований коефіцієнт злочинної активності щодо статевих, вікових та інших соціально-демографічних груп населення.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її вивченні. їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності
з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різ
них територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійному русі і зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності— кримінологічна категорія, що означає зміни у стані, структурі, характері, географії злочинності, що відбувалися протягом певного періоду. Основним показником динаміки є темп зростання або зниження кількості зареєстрованих злочинів.Цей показник показує, у скільки разів або на скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння. За базу порівняння може бути взятий показник першого року періоду, за який аналізується злочинність, або показник кожного попереднього року. В першому випадку темп зростання або зниження обчислюється щодо постійної бази і називається базисним, а в другому — щодо змінної бази і називається ланцюговим. Темп зростання або зниження злочинності характеризує інтенсивність зміни її рівня за одиницю часу. Цей показник може бути обчислений за формулою:

3,-100 5----

_т ₍ 3,-100

. Л. =

Т. б. = —5-- > ^а°°

де Зі — кількість злочинів, вчинених у певному році; Зо — кількість злочинів, вчинених протягом першого року даного ряду динаміки; Зі-] — кількість злочинів, вчинених у попередньому році.

Ми розглядали кількісні показники злочинності, але вона, крім того, має і якісну сторону. Якісні показники злочинності — це її структура і характер.

Структура злочинності— це внутрішня властива їй ознака яка розкриває якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених за певний проміжок часу і на певній території. Структура виразно говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка визначальна якість цього явища. Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості. Питома вага — це відсотк

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні	\|	Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її розвитку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.