• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Відновлення кримінології в СРСР та УРСР у 60-ті роки XX ст. та її сучасний стан

Наприкінці 50-х років, після усунення наслідків культу особи Сталіна, справа з кримінологічними дослідженнями змінилася на

краще. В юридичній літературі почали з'являтися статті, автори яких ставили актуальні питання боротьби зі злочинністю¹.

На засіданнях і конференціях, які були організовані у Москві Ге­неральною прокуратурою та Верховним судом СРСР, юридичні нау­ково-дослідні інститути й вищі навчальні заклади планували заходи, спрямовані на вивчення кримінологічних проблем.

Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дис­циплін юридичних факультетів вузів щодо вивчення різних сторін злочинності та її детермінації. З 1957 р. проблемами кримінології по­чали займатися на юридичних факультетах університетів і в юри­дичних інститутах, секторах філософії і права ряду Академій наук союзних республік.

До нових кримінально-процесуальних кодексів (1961 р.) були внесені норми, що встановлювали обов'язок органів слідства, проку­ратури й суду виявляти причини та умови, які сприяють вчиненню злочинів.

На початку 60-х років були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. С. Остроумова "Злочин­ність та її причини в дореволюційній Росії" (1960), О. Б. Сахарова "Про особу злочинця та причини злочинності в СРСР" (1961), О. А. Герцензона "Предмет та метод радянської кримінології" (1962), Г. М. Міньковського, В. К. Звірбуля та інших "Попереджен­ня злочинів" (1962).

У 1963 р. був створений Всесоюзний інститут з вивчення при­чин та розробки заходів попередження злочинності, що стало знач­ним кроком у розвитку кримінології. Перед інститутом було постав­лено завдання — об'єднати й очолити наукові дослідження у даній галузі. У складі інституту працювали десять секторів: загальної ме­тодики вивчення і попередження злочинності (О. О. Герцензон); ви­вчення причин та розробки заходів попередження розкрадань соціа­лістичної власності (В. Г. Танасевич); вивчення злочинів проти осо­би (С. С. Степечев); злочинів неповнолітніх (Г. М. Міньковський); попереднього слідства (А. І. Михайлов); прокурорського нагляду (В. К. Звірбуль); криміналістичної техніки (М. О. Селіванов). Пер­шим директором інституту був призначений І. І. Карпець, заступни­ками — В. М. Кудрявцев і Г. І. Кочаров.

Невдовзі з'явилися такі теоретичні наукові праці: П. П. Михай-ленко, І. А. Гельфанд "Предупреждение преступлений — основа

¹ Див.: Шаргородский М. Д. Некоторьіе задачи советской правовой науки в насто-ящее время / Ученьїе записки ЛГУ. — 1995. — № 187. — Вьш. 6. — С. 5; Кудрявцев В. Н. Развивать науку советского уголовного права // Соц. законності,. — 1956. — № 1. — С. 29.

борьбьі за искоренение преступности" (1964); О. А. Герцензон "Вве-дение в советскую криминологию" (1965); П. П. Михайленко "При­чини рецидива и борьба с ними в УССР" (1965), "Борьба с преступ-ностью в Украинской ССР", Т. 1 (1966) і Т. 2 (1967), "Предупреж-дение преступности несовершеннолетних в УССР" (1967), "Профи-лактическая деятельность районньїх (городских) органов милиции и следственньїх аппаратов при них" (1968); В. М. Кудрявцев "При-чинность в криминологии" (1968); І. І. Карпець "Проблема преступ­ности" (1969); Н. Ф. Кузнецова "Преступление и преступность" (1970); П. П. Михайленко, І. А. Гельфанд "Рецидивная преступ­ность и ее предупреждение органами внутренних дел" (1970); М. І. Ковальов "Основьі криминологии" (1970); В. К. Звірбуль "Деятельность прокуратури по предупреждению преступлений" (1971); Г. О. Аванесов "Теория и методология криминологического прогнозирования" (1972); А. С. Шляпочников "Советская кримино-логия на современном зтапе" (1973) та ін.

Для цього та наступних періодів характерна активізація криміно­логічних (теоретичних і прикладних) досліджень. Опубліковано значну кількість монографій і навчальних посібників, які дістали по­зитивну оцінку серед широкого загалу читачів. Кримінологія, як са­мостійна наука і навчальна дисципліна, починає відігравати все більшу роль у розробці карної політики держави, нормотворчості та практиці боротьби зі злочинністю.

У 1966 р. виходить перший підручник з радянської кримінології, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин та розроб­ки заходів попередження злочинності, який витримав потім три ви­дання і був основою створення в середині 80-х років 2-томного "Кур­су кримінології". Розвиток цієї науки активізувало створення ка­федр кримінології у багатьох вищих юридичних навчальних закла­дах країни та вищих школах МВС.

Викладання кримінології було орієнтовано на отримання випуск­никами вузів не тільки твердих знань з проблем боротьби зі злочин­ністю та її окремими видами, а й на можливість реальної їх участі у розробці і реалізації різних профілактичних заходів, спрямованих на ефективну протидію злочинності. У 80-ті роки відбувався також ін­тенсивний розвиток кримінологічних досліджень стосовно поглибле­ного вивчення властивостей та ознак особи злочинця, механізму ін­дивідуальної злочинної поведінки (М. Ю. Антонян, Г. X. Єфремова, М. М. Кочетов, В. В. Гульдан, А. Р. Ратінов, О. М. Яковлєв та ін.). Завдяки цим дослідженням стало можливим використовувати у практиці боротьби зі злочинністю науково обгрунтовані дані про ге­незис і детермінанти різних видів злочинів та осіб, які їх вчиняють.

ЗО

Значний внесок у розвиток радянської кримінології зробили такі вчені, як Г. О. Аванесов, О. І. Алексєєв, М. М. Бабаєв, С. В. Боро-дін, Ю. Д. Блувштейн, Ю. А. Віцин, П. С. Дагель, І. М. Даньшин, А. І. Долгова, В. Д. Єрмаков, А. Е. Жалінський, А. П. Закалюк, Г. І. Забрянський, М. Е. Ігошев, І. І. Карпець, В. Е. Квашис, Б. В. Коробейников, М. В. Костицький, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Куз­нецова, І. П. Лановенко, В. В. Лунєєв, П. П. Михайленко, Г. М. Мінь-ковський, І. С. Ной, В. В. Орєхов, В. В. Панкратов, О. Б. Сахаров, С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич, Т. Г. Шавгулідзе, В. П. Філонов, О. М. Яковлєв та ін.

Відродження кримінології в Україні почалося у стінах Київської Вищої школи МВС СРСР (нині — Національна академія внутрішніх справ України). Там у 1962—1963 роках під керівництвом професо­ра П. П. Михайленка проводилися соціологічні дослідження причин злочинності неповнолітніх та рецидивної злочинності в УРСР. А у 1964 р. у Москві "Юриздат" видав монографічне дослідження П. П. Михайленка і І. А. Гельфанда "Предупреждение преступле­ний — основа борьбьі за искоренение преступности". У праці роз­глядалися питання ролі і значення попередження злочинів, визна­чення поняття "попередження", запобігання злочинам у стадії готу­вання і замаху на злочин, недопущення рецидиву злочинів. В окре­мих главах монографії розглядається участь громадськості у запобіганні злочинам тощо.

Слідом за цією монографією з'явилася низка інших. У них уза­гальнювалася не тільки практична діяльність правоохоронних орга­нів, а й інших державних органів та громадських формувань. У кра­їні стали створюватися науково-дослідні установи, сутність яких зводилася до відтворення колись існуючих наукових установ, але на новій основі з урахуванням розвитку науки і суспільно-економічних відносин в Україні.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кри­мінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР¹. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60 — на початку 70-х років проводили широкі криміно­логічні дослідження у різних містах України. В результаті цього бу­ли підготовлені й видані колективні монографії: "Попередження правопорушень неповнолітніх" (1967, відп. редактор М. М. Міхеєн-ко); "Боротьба з правопорушеннями і злочинністю" (1969, відп. ре­дактор І. П. Лановенко); "Кримінально-правова боротьба з хуліган-

Див.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Наукові досяг­нення за 50 років (1949-1999). - К., 1999. - С. 112-121.

ством" (1971, відп. редактор Ф. А. Лопушанський); "Відповідаль­ність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність" (1971, відп. редактор І. П. Лановенко); "Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх" (1977, відп. редактор Ф. А. Лопу­шанський).

У цей же час була опублікована низка індивідуальних моногра­фій, зокрема: І. П. Лановенко "Боротьба зі злочинами проти трудо­вих прав і безпеки виробництва" (1977), О. Я. Свєтлов "Боротьба з посадовими зловживаннями" (1970). Значна увага приділялась під­готовці навчально-методичної літератури для службового користу­вання працівників правоохоронних органів. Так, за участю співро­бітників відділу був виданий навчальний посібник "Розслідування та попередження злочинів" (1970).

Наприкінці 70 — на початку 80-х років у відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем прийшло чимало нових науко­вих співробітників, серед яких А. Й. Міллер, О. М. Костенко, Ю. М. Крупка. Вони займалися кримінологічними дослідженнями й опублікували низку монографій: А. Й. Міллер "Протиправна пове­дінка неповнолітніх (генезис і рання профілактика)" (1985); О. М. Костенко "Принцип відображення у кримінології" (1987) та "Кримінальне свавілля (соціопсихологія волі і свідомості злочинця)" (1990); Ю. М. Крупка (у співавторстві) "Попередження сімейно-побутових злочинів" (1989).

Серед інших наукових здобутків відділу в галузі кримінології мож­на назвати такі колективні праці, як: "Пияцтво і злочинність" (1989); "Боротьба з економічними злочинами" (1994); "Наркотизм і злочин­ність" (1994); "Боротьба з господарськими злочинами" (1997).

З проголошенням України незалежною державою кримінологічні дослідження почали набувати якісно нового характеру. Вони стали рішуче звільнятися від заідеологізованості компартійних догм, кла­сового підходу до проблем злочинності. Кримінологи дістали більшу можливість звертатися до теорії і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах світу. Водночас їм довелося осмислювати реа­лії нового суспільного буття та пов'язані з ними кримінологічні

проблеми.

В Україні з 1991 р. відбулися істотні соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарю­вання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Але непос­лідовність, якою супроводжувався обраний шлях, обернулася нега­тивними наслідками для життя народу. Невтішні результати рефор­мування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів тіньової економіки, хронічних взаємонеплате-

жів, незахищеності вітчизняного товаровиробника та інших негараз­дів, які загострили соціально-економічну і криміногенну ситуацію в Україні.

Це призвело до масових порушень законності, правового нігіліз­му, низької державної і фінансової дисципліни, неналежного вико­нання посадових обов'язків, корумпованості чиновників у всіх еше­лонах влади. Зросла кримінальна "зараженість" населення. Суспіль­ство зіткнулося з розширеним відтворенням злочинної поведінки і різким зростанням злочинності.

Зазначені негативні явища й процеси — наслідок гострих супе­речностей у всіх сферах суспільного життя, які й детермінують су­часну злочинність. Вона видозмінюється не тільки кількісно, а й по­гіршуються її якісні характеристики. Намітилося збільшення тяж­ких злочинів проти особи, бандитизму, розбоїв, пов'язаних із засто­суванням зброї. Суб'єктами таких злочинів дедалі частіше стають неповнолітні. Насильницька злочинність зрощується з корисливою. Частка останньої у загальній масі злочинів становить більше поло­вини. З'явилися нові види економічної злочинності, зокрема ком­п'ютерна, зростає організована злочинність, тісно пов'язана з ко­рупцією та зарубіжними кримінальними структурами.

Таким чином, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією низку складних завдань, що не могло не позначитися на предметі, тематиці й методиці наукових досліджень. Реоргані­зується сама система кримінологічних закладів, що дісталися у спа­док від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Вже на початку 90-х років почали функціонувати спеціалізовані нау­ково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один з трьох його відділів проводить власне кримінологічні дослі­дження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямі продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Кримінологічна проблематика також сконцентрована у Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю На­ціональної академії внутрішніх справ України та Університеті внут­рішніх справ МВС України. Крім того, на відповідних кафедрах юри­дичних вузів країни працюють групи науковців, планові досліджен­ня яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської вищої школи МВС СРСР було ство­рено науково-дослідну лабораторію Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. П. Михайленко, а згодом — відомий кримінолог професор А. П. Закалюк. За цей пе­ріод лабораторія зазнала багато реорганізацій і у 1997 р. на базі цієї

2 1—378

установи був створений Науково-дослідний інститут проблем бо­ротьби зі злочинністю.

Протягом усього періоду існування одним з основних напрямів роботи цієї установи було проведення кримінологічних досліджень. У 70—80-х роках її співробітники провели ґрунтовні дослідження щодо діяльності громадських формувань з профілактики правопору­шень та злочинів (А. П. Закалюк, О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), про­філактики злочинності неповнолітніх (С. А. Тарарухін, В. Ф. Трегу-бов), рецидивної злочинності (А. М. Носенко), попередження грабе­жів, розбійних нападів та інших найпоширеніших видів злочинів (В. О. Кузнецов, Б. І. Бараненко, В. І. Грачов), сімейно-побутових злочинів (С. В. Трофімов, М. С. Хруппа, В. В. Петров), дармоїдства (В. І. Женунтій), бродяжництва (В. І. Грачов) та ін. На жаль, майже всі ці розробки, багато з яких були здійснені вперше в СРСР або в Україні, через існуючі в той час режимні обмеження не були надру­ковані у відкритій науковій літературі і не стали доступні широкому науковому загалу.

Наприкінці 80 — на початку 90-х років тематика наукових роз­робок дещо змінилась. У той час успішно розроблялися проблеми попередження індивідуальної злочинної поведінки (А. П. Закалюк), кримінологічного аналізу злочинності (О. О. Ковалкін, О. Г. Кулик), боротьби з незаконним обігом наркотичних речовин (О. О. Ковал­кін, М. С. Хруппа, В. Л. Чубарев), створення системи попереджен­ня рецидивної злочинності (М. М. Короткий), профілактики групо­вої злочинності неповнолітніх (С. А. Тарарухін), запобігання майно­вим злочинам, вчинюваним організованими групами (Б. І. Баранен­ко, А. І. Пясецький), злочинів, вчинених з особливою жорстокістю (А. П. Закалюк, А. В. Шаповалов, В. С. Ковальський), антисус-пільної поведінки осіб з психічними аномаліями (А. П. Закалюк, Л. М. Москалюк), боротьби зі злочинами у сфері економіки (В. В. Головач, Л. С. Сміян) та ін. Вийшли друком монографії А. П. Закалюка "Прогнозирование и предупреждение индивидуаль-ного преступного поведения", О. О. Ковалкіна "Латентная преступ-ность и ее вьіявление органами внутренних дел", В. Л. Чубарева "Опасность лиц, совершающих преступньїе деяния" та "Тяжесть преступного поведения", О. О. Ковалкіна, М. С. Хруппи, В. Л. Чу­барева "Деятельность органов внутренних дел по вьіявлению и пре-дупреждению группового сбьіта наркотических средств" тощо. У 1994 р. був опублікований збірник наукових праць та інших матеріа­лів "Преступность в Украине", у якому вперше в українській кримі­нології було опубліковано статистичні дані щодо стану, структури

та динаміки злочинності в країні у 1972—1993 рр. (О. Г. Кулик, В. І. Бобир).

Останніми роками в інституті щороку здійснюється аналіз кри­міногенної ситуації в Україні та прогноз її розвитку на наступний рік, на базі середніх та вищих навчальних закладів м. Києва прово­дяться моніторингові опитування населення, здійснюються криміно­логічні експертизи нормативно-правових актів (О. Г. Кулик), дослі­джуються проблеми профілактики злочинності серед неповнолітніх, сімейно-побутових злочинів (О. В. Бакаєв), боротьби з наркотизмом (М. С. Хруппа), різними видами економічної злочинності (В. М. По­пович, С. Н. Баліна, Л. С. Сміян, В. Ф. Ущаповський та ін.). Надру­ковано роботи М. С. Хруппи (у співавторстві) "Антинаркотичне за­конодавство України: Теорія. Історія. Коментар", В. М. Поповича "Тіньова економіка як предмет економічної кримінології", С. Н. Ба-ліної (у співавторстві) "Тіньова економіка і організована злочин­ність", С. Н. Баліної та В. Ф. Ущаповського "Правові основи прива­тизації в Україні та її захист від злочинних посягань" та ін.

Координаційні функції покладено на Координаційне бюро з проб­лем кримінології, створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його завдання полягають у плануванні та узгодженні фун­даментальних і прикладних досліджень; підготовці науково-педаго­гічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) і докторантуру; забез­печенні навчально-методичною літературою юридичних вузів і фа­культетів, де викладається курс кримінології; організації проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

Координаційне бюро забезпечує постійні контакти між вітчизня­ними і зарубіжними кримінологами, практичними працівниками дер­жавних і громадських організацій, які займаються питаннями проти­дії злочинності, а також сприяє поширенню кримінологічних знань для використання їх в інтересах зміцнення правопорядку, захисту конституційних прав і свобод громадян, здійснення ефективної бо­ротьби зі злочинністю з урахуванням позитивного зарубіжного дос­віду. Останнє є особливо актуальним для молодої української дер­жави, яка намагається інтегруватися до європейського і світового співтовариства, відповідати міжнародним стандартам у сфері ре-соціалізації злочинців, функціонування судової та пенітенціарної систем.

Інтенсивність кримінологічних досліджень за останні роки дає підстави стверджувати, що кримінологія в Україні, попри всі труд­нощі становлення, має певні перспективи. Тривають розробки вже традиційних проблем, як то: злочинність неповнолітніх, рецидивна, насильницька, необережна. Розпочато вивчення генезису злочинів у

сфері економіки, малого й середнього бізнесу, посилено увагу до з'ясування природи організованої злочинності, боротьби з нелегаль­ним обігом наркотичних засобів, предметів озброєння, радіоактив­них речовин, торгівлею людьми тощо.

З метою сприяння поширенню кримінологічних знань серед на­селення, а також використання досягнень цієї науки у справі запо­бігання злочинам в Україні 23 липня 1998 р. була створена Кримі­нологічна асоціація.Вона є громадською організацією, яка об'єд­нує кримінологів та інших фахівців, професійна діяльність яких пов'язана з протидією злочинності. 26 травня 1998 р. в м. Києві від­булася установча конференція цієї Асоціації, у якій взяли участь по­над 160 учасників — провідних учених Національної академії наук України, Академії правових наук України, Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, Національної академії внут­рішніх справ України, Національного університету ім. Тараса Шев­ченка, Одеської національної юридичної академії, а також керівний склад правоохоронних органів і установ юстиції, представники пра-возахисних організацій та інших громадських об'єднань. Учасники конференції прийняли статут Кримінологічної асоціації України та сформували її керівні органи.

Президентом Асоціації було обрано Міністра внутрішніх справ України, кандидата юридичних наук Ю. Ф. Кравченка, віце-прези­дентами — народного депутата України, доктора юридичних наук, професора О. М. Бандурку та голову Координаційного бюро з проб­лем кримінології Академії правових наук, доктора юридичних наук, професора А. П. Закалюка. До складу правління Асоціації увійшли: доктор юридичних наук, професор І. М. Даньшин; доктор юридич­них наук, професор А. Ф. Зелінський; доктор юридичних наук, про­фесор С. В. Кивалов; член-кореспондент АПН, кандидат юридичних наук, професор Я. Ю. Кондратьєв; доктор юридичних наук, профе­сор І. К. Туркевич; кандидат юридичних наук О. М. Литвак.

Перспективними планами роботи Кримінологічної асоціації пе­редбачаються: організація і проведення наукових семінарів та кон­ференцій з актуальних проблем детермінації і попередження злочи­нів, участь у розробці та експертизі законопроектів, сприяння нау­ковим дослідженням, налагодження тісних зв'язків з ученими та кримінологічними установами в зарубіжних країнах, а також співро­бітництво з Міжнародним кримінологічним товариством, підготовка і видання збірника наукових праць вітчизняних кримінологів. Регіо­нальні відділення Асоціації вже створено у більшості областей Ук­раїни. Вони ведуть активну роботу щодо об'єднання зусиль учених та практичних працівників правоохоронних органів й експертних

установ з метою розробки і реалізації дієвих заходів попередження та боротьби зі злочинністю¹.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії пра­вових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Євро­пи, ЗО листопада 2000 р. в м. Києві пройшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпе­ченні кримінологічних досліджень в Україні після створення у травні 1998 р. Кримінологічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:

1) підвищити рівень координації наукових досліджень криміно­
логічного спрямування, вдосконалити їх зміст і посилити практичну
спрямованість, подальший розвиток міжнародного співробітництва в
галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впрова­
дження їх результатів у практику;

2) вдосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників
судових та правоохоронних органів;

3) визначити перспективи розвитку кримінологічних досліджень
та їх організаційного, інформаційного і методичного забезпечення;

4) визнати, що головною метою проведення кримінологічних
досліджень в Україні та впровадження їх результатів у практику є
забезпечення прав і свобод людини, інтересів організованого на де­
мократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової
держави.

Кримінологія, як галузь наукових знань, довела своє право на самостійне існування. Ще в 70-ті роки їй вдалося відстояти цю по­зицію у дискусіях з криміналістами, які довгий час стверджували, що кримінологія має бути складовою частиною науки кримінального права. В Україні, як і в зарубіжних державах, кримінологія нині роз­глядається як самостійна соціально-правова наука, галузь знань про злочинність та засоби протидії їй. Кримінологічні знання містять у собі значною мірою теоретичні положення юриспруденції, розробле­ні відповідними галузями права — кримінальним, адміністративним, конституційним, фінансовим, трудовим тощо. Боротьба зі злочинніс­тю ведеться на правовій основі, що є юридичною гарантією того, що протидія злочинності здійснюватиметься у рамках закону з додер­жанням прав і свобод громадян.

¹ Див.: Прилипко С. Створення Кримінологічної асоціації в Україні // Право Украї­ни. - 1998. -№ 12. - С. 132-133.

В Україні нині проводиться низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як теорія і практика профі­лактики злочинів; значення "фонових" явищ у генезисі злочинності; аналіз кількісних та якісних показників злочинності; вдосконален­ня організації та методики кримінологічних досліджень; вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпечних діянь; узагаль­нення позитивного досвіду попередження злочинів у зарубіжних країнах тощо. У цьому напрямі плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи — Ю. В. Александров, В. І. Борисов, В. В. Голіна, В. О. Глушков, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, О. М. Костенко, І. П. Лановенко, Ф. А. Лопушан-ський, П. П. Михайленко, С. А. Тарарухін, І. К. Туркевич та ін. їх теоретичні пошуки сприяють подальшому розвитку української кри­мінологічної науки.

Не залишаються поза увагою і кримінологічні дослідження, які мають прикладний характер. Так, у країні запроваджується криміно­логічна експертиза проектів законодавчих та інших нормативних ак­тів; державна автоматизована система кримінологічної інформації (ДАСИ); розробляються сучасні форми і методи боротьби з кілер-ством, захопленням заручників, тероризмом, здирством; створюють­ся науково-прикладні програми з використанням досягнень еконо­мічної науки щодо попередження господарських злочинів з ознака­ми корупції та відмивання "брудних" грошей.

Вітчизняні кримінологи здійснили чималу роботу з підготовки Державної програми боротьби зі злочинністю на 1993—1996 роки, Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю в Україні на 1996—2000 роки та низки аналогічних регіональних програм.

Після прийняття нових кодексів — кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого — планується прийняти Закон "Про попередження (профілактику) злочинів", у якому мають бути визначені пріоритетні напрями боротьби зі злочинністю в Україні, уточнено основні завдання профілактичної діяльності, ви­значено її суб'єкти із зазначенням їх компетенції, об'єкти і види запобіжних заходів, підстави та юридичні гарантії їх застосування тощо.

Кримінологічна наука повинна мати у своєму розпорядженні повні й достовірні дані про злочинність і злочинців, які вчиняють злочини. Йдеться про впорядкування реєстрації й обліку суспільно небезпечних діянь; забезпечення об'єктивності статистичних даних; наукові методи визначення рівня латентної злочинності; публікацію щорічних статистичних звітів про неї; розробку ефективних методик визначення "ціни" злочинності; запровадження "моральної" статис-

тики, яка б враховувала різні соціальні аномалії (найпоширеніші ад­міністративні делікти, алкоголізм, наркотизм, різні форми амораль­ної поведінки). Немає ніяких сумнівів щодо необхідності подальших комплексних досліджень з питань формування і механізму злочин­ної поведінки. А це потребує вивчення як соціального макро- і мікросередовища, так і внутрішніх біопсихологічних властивостей осіб, які вибирають з усіх можливих саме злочинний варіант пове­дінки. Особа злочинця піддавалась детальному аналізові багатьма зарубіжними кримінологами, які сповідують як біологічні, так і соціологічні підходи. Зібраний ними багатий емпіричний матеріал варто ретельно узагальнити з позицій сучасних досягнень природни­чих і суспільних наук без зайвого критиканства і поверхового інтуї­тивного судження. Близько до цієї тематики стоять проблеми вікти­мології. Нині вони перебувають на початковій стадії вирішення. Тому їх поглиблене вивчення має велике теоретичне і практичне значення.

Потребують серйозного вдосконалення методики прогнозування злочинності, визначення тенденцій її розвитку в Україні в цілому та окремих регіонах на найближчу і далеку перспективу, що позитивно позначиться на науковій обгрунтованості планування боротьби з нею. Це саме стосується і прогнозування індивідуальної злочинної поведінки для її раннього попередження.

Виникла нагальна потреба в інтенсифікації досліджень корпора­тивної злочинності, яка заподіює не тільки величезні матеріальні збитки, а й значну моральну шкоду, оскільки підриває довіру грома­дян до владних структур, посягає на моральні засади суспільства, перешкоджає здоровій конкуренції, гальмує соціальний поступ країни, підриває її національну безпеку. Корпоративна злочинність пов'язана з інтернаціоналізацією економіки, розвитком міжнародної торгівлі та комунікацій у світі. Через те вона має транснаціональний характер. Темпи зростання корпоративної злочинності істотно збіль­шилися після розпаду соціалістичного табору, коли вона вийшла за національні кордони. Чимало корпорацій сьогодні відкривають свої тіньові філії в інших країнах, щоб ухилитися від виконання законів своєї держави. Цьому сприяє корупція чиновників з вищих ешело­нів влади. Ось чому діяльність кримінологічних установ України має бути спрямована в русло міжнародного співробітництва. Це об'єк­тивний процес, оскільки боротьба зі злочинністю визнається у всіх країнах гостро актуальною і набуває глобального характеру. Вона здійснюється під егідою Економічної і Соціальної Ради ООН і коор­динується відповідними її комісіями. Злочинність, заходи контролю за нею та питання профілактичного впливу на злочинців також пе-

ребувають у полі зору ЮНЕСКО, Всесвітньої організації охорони здоров'я, Міжнародної ради з контролю за наркотичними засобами, Європейського комітету з проблем злочинності Ради Європи. Особ­ливо варто відмітити роботу конгресів ООН з попередження злочин­ності та поводження з правопорушниками, які починаючи з 1965 р. скликаються один раз у п'ять років. Ухвалені ними резолюції і рі­шення адресуються усім державам. У них містяться рекомендації щодо застосування заходів боротьби зі злочинністю з урахуванням національних, соціально-економічних та профілактичних програм.

Кримінологи України налагоджують тісні контакти з іноземними науковими установами, які здійснюють масштабні кримінологічні дослідження. Серед них можна виокремити: а) Міжнародну асоціа­цію кримінального права; б) Міжнародне кримінологічне товарист­во; в) Міжнародне товариство соціального захисту; г) Дослідниць­кий комітет Міжнародної соціологічної асоціації; д) Міжнародну ор­ганізацію суддів у справах неповнолітніх.

Міжнародне співробітництво в галузі кримінологічної науки і практики боротьби зі злочинністю, безумовно, є велінням часу. Ра­зом з тим цей процес не повинен перетворитися на бездумне запо­зичення чужих ідей і теорій без урахування історичних традицій та сучасних реалій нашого життя. І тим більше не можна перетворю­вати його на канал "імпортування" шкідливих, антигуманних докт­рин і постулатів.

Кримінологічна ситуація у світі дає вагомі підстави вважати, що суспільство, яке не в змозі вживати необхідних заходів для бороть­би зі злочинністю, навряд чи може розраховувати на майбутнє. В Україні для ефективної протидії злочинності є кілька важливих інструментів. Насамперед це: а) розробка сучасної кримінологічної теорії; б) реалізація науково обгрунтованих соціально-економічних програм; в) пріоритетна увага держави до розвитку національної культури і освіти; г) реформування правоохоронних органів, спря­моване на істотне підвищення їх професіоналізму. При цьому діяль­ність усіх суб'єктів профілактики злочинів треба творчо співвідноси­ти з накопиченим світовим досвідом та загальнолюдськими ціннос­тями. Тільки такою може бути адекватна реакція на виклик злочин­ності, яка нині вже загрожує національній безпеці, самому виживанню українського народу і суверенітету нашої держави.

Питання для самоконтролю

1. Які принципові кримінологічні ідеї знайшли своє місце в працях
Ш.-Л. Монтеск'є та Ч. Беккаріа?

2. Яка основна суть концепції Ч. Ломброзо?

3. Яка принципова різниця та що є спільного в антропологічному і
соціологічному напрямах кримінології?

4. В чому, за Е. Дюркгеймом, полягає соціальна функція злочинності?

5. Чому у вітчизняній кримінології дореволюційного періоду кінця XIX
початку XX століття переважав соціологічний напрям?

6. Які основні етапи розвитку вітчизняної кримінології та їх особли­
вості?

Глава 3. Злочинність та її основні характеристики

§ 1. Поняття злочинності та її види § 2. Основні показники злочинності

§ 3. Поняття латентної злочинності. Фактори, що обумовлюють її існування

§ 4. Сучасний стан злочинності в Україні і тенденції її розвитку

§ 1. Поняття злочинності та її види

Злочинність — одна з найгостріших проблем суспільства. Згідно з результатами опитувань громадської думки, проведених в останні десятиліття, люди багатьох країн ставлять її за значимістю на дру-ге-третє місце після проблем економічного характеру.

Багато мислителів приділяли увагу цій проблемі. Перші думки з цього приводу можна знайти вже у Аристотеля і Платона, які вис­ловлювались щодо злочинності, розглядаючи філософські проблеми суспільного устрою, етики людської поведінки. З початком форму­вання суспільства сучасного типу увага до проблеми злочинності значно зросла. У XVIII ст. до неї зверталися Ч. Беккаріа, Д. Дідро, Вольтер, К. Гельвецій, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Бентам, Дж. Локк та ін­ші видатні вчені. Вони вбачали причини злочинності в соціальній невлаштованості суспільства та поганому вихованні громадян, про­понували правителям перейти від жорстоких покарань за вчинення злочинів до їх попередження.

Багато уваги злочинності приділили соціалісти-утопісти Т. Мор, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен та ін. Вони стверджували, що зло­чинність породжується самою природою суспільства, заснованого на приватній власності, експлуатації та гнобленні людей. Через це вони вважали боротьбу із злочинністю шляхом застосування до зло­чинців кримінальних покарань неефективною. Подолати злочин­ність, на їхню думку, можна лише шляхом повної перебудови сус­пільства на соціалістичних засадах.

Сучасний погляд на це явище почав формуватися у XIX ст. із за­провадженням регулярних статистичних спостережень злочинності. Перші кримінальні статистичні звіти були складені у Франції у

1826 р. і з того часу почали друкуватися. Дослідження, основані на аналізі статистичних звітів, були започатковані бельгійцем Дюк-петью, французом Гері і видатним бельгійським математиком і астрономом А. Кетле. В результаті цих досліджень, передусім праць А. Кетле, було встановлено дивовижну незмінність даних щодо зло­чинності, яка спостерігалася з року в рік. Це дало можливість глиб­ше усвідомити сутність злочинності як соціального явища, виявити її закономірності. "Суспільство несе у собі зародки усіх злочинів, що мають бути вчинені, тому що в ньому наявні умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так би мовити, готує злочини, а злочинність є лише засобом. Будь-який соціальний стан передбачає відповідно певну кількість та певний порядок проступків, які є необ­хідним наслідком його організації"¹.

Розвиткові досліджень злочинності сприяли також значне зрос­тання її рівня в 2-й половині XIX ст. майже в усіх країнах Європи, а також виникнення наприкінці XIX ст. соціології, кримінології та поширення конкретних емпіричних досліджень. Саме в цей період народилась теорія, яка суперечила поглядам на соціальну природу злочинності. Йдеться про теорію відомого італійського психіатра Ч. Ломброзо. В результаті проведених обстежень злочинців він ді­йшов висновку, що злочинність — природне явище, яке має знач­ною мірою біологічне походження. Він стверджував, що більше тре­тини всіх злочинців мають специфічні антропологічні, фізіологічні та психологічні ознаки, що зумовлюють їхню злочинну поведінку і роб­лять їх природженими злочинцями. У подальших працях Ч. Ломбро­зо визнав значення цілої низки інших факторів злочинності, розгля­даючи біологічні як один із них². Теорія Ч. Ломброзо не дістала під­твердження у подальших наукових дослідженнях, але привернула ще більшу увагу суспільства до проблеми злочинності і стала осно­вою біологічного напряму в кримінології.

В рамках цього напряму розроблялися ідеї злочинності як вияву неусвідомлених інстинктів та прагнень особи (3. Фрейд), успадкова­ної схильності до злочинів (О. Кінберг, Ж. Пінатель, Е. Гейєр та ін.), ендокринної схильності до злочинів (Ді-Туліо, Р. Фунес), кон­ституціональної схильності до злочинів (Е. Кречмер) тощо. Ці пог­ляди, певним чином трансформовані, знайшли прибічників і в ра­дянській кримінології (І. С. Ной).

¹ Кетле А. Человек и развитие его способностей. •

² Див.: Ломброзо Ч. Преступление. — СПб., 1900.

У той же час дістав подальшого розвитку погляд на злочинність як на соціальне явище. Французький соціолог Е. Дюркгейм розро­бив основні положення соціологічного підходу до злочинності. Він, зокрема, зазначав: "Злочин спостерігається не тільки у більшості суспільств того чи іншого виду, але в усіх суспільствах усіх типів"¹. Е. Дюркгейм вважав, що "злочинець зовсім не є істотою, відокрем­леною від суспільства, на зразок паразитуючого елемента, не є чу­жим та таким, що не піддається асиміляції, тілом в середині суспіль­ства; це регулярно діючий фактор суспільного життя". Відповідно він підкреслював, що "існування злочинності саме по собі нормаль­но, але лише тоді, коли воно досягає, а не перевищує певного для кожного соціального типу рівня"². Ці ідеї були розвинені у працях таких вчених, як Р. Мертон, Г. Тард, Е. Сатерленд, Ф. Ліст, С. Берт, К. Шоу, П. Соліс, А. Коен, Д. Кресі, Р. Редфілд, Р. Куіні, Д. Гіббонс та ін.

Зазначимо, що серед кримінологів Західної Європи та США була і лишається досить поширеною традиція взагалі не вживати загаль­не поняття злочинності, а обмежуватися її робочим визначенням. Основна увага приділяється способам виміру та оцінки злочинності, встановленню зв'язку з іншими соціальними явищами, окремими видами злочинної поведінки³.

В радянській кримінології після її відродження визначенню зло­чинності спочатку не приділялося багато уваги. В першому підруч­нику з кримінології цьому питанню був присвячений невеличкий па­раграф. У ньому зазначалося, що "злочинність містить у собі всю сукупність конкретних злочинів, вчинених у певний період часу в даному суспільстві, але не є простою сумою цих злочинів"⁴. Далі розглядалися стан, структура та динаміка злочинності. Особливо підкреслювалось, що злочинність є явищем соціальним.

Найбільш серйозною працею в 60-х роках про злочини і злочин­ність була монографія Н. Ф. Кузнецової "Преступление и преступ-ность". "Злочинність — це відносно масове, історично мінливе со­ціальне, що має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, які вчиня-

¹ Дюркгейм 9. Социология. Ее предмет, метод, предназначение. — М., 1995. — С. 85. Дюркгейм 9. Зазначена праця. — С. 86, 91.

Див.: Брунон Хапьюп. Криминология. Основньге проблеми. — М., 1980; Фокс В. Введение в криминологию. — М., 1985; Кзн Узда. Преступность и криминология в со-временной Японии. — М., 1989; Шнайдер Г. И. Криминология. — М., 1994.

⁴ Криминология / Под ред. А. А. Герцензона, И. И. Карпеца, В. Н. Кудрявцева. — М., 1966. - С. 55-57.

зазначала

ються у певній державі у певний період часу Н. Ф. Кузнецова. Основні положення цієї праці дістали загальне ви­знання і відтворювалися у багатьох підручниках з кримінології. Майже в усіх виданих в останні десятиліття працях підкреслювала­ся соціальна природа злочинності, її історичність і класова обумов­леність, розкривалися кількісні і якісні характеристики цього яви­ща, співвідношення злочину і злочинності².

Ряд авторів аналізували злочинність у ширшому контексті, як вид поведінки, що відхиляється від встановлених суспільством соці­альних норм³. У деяких працях пропонувалося розглядати злочин­ність як своєрідну систему⁴. Для досліджень злочинності радянсько­го періоду були характерні певні методологічні недоліки, які стриму­вали розвиток наукових поглядів на цю проблему. Це, по-перше, ідеологічна забарвленість питання про злочинність, яка й досі не зникла повною мірою і продовжує обмежувати науковий пошук, знижує ступінь об'єктивності дослідження. По-друге, мало місце пе­реважання юридичного підходу до розгляду злочинності при недос­татньому застосуванні історичного, соціологічного, економічного та соціально-психологічного методів аналізу. По-третє, для значної кількості праць характерним є загальнотеоретичний, умоглядний погляд на злочинність, явно недостатнє використання даних статис­тичного аналізу, результатів кримінологічних досліджень реального стану злочинності та окремих видів злочинів.

¹ Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность. — М., 1969. — С. 173.

² Карпец И. И. Проблема преступности. — М., 1969; Його ж. Современнме проблеми
уголовного права и криминологии. — М., 1976; Аванесов В. А. Криминология и социаль-
ная профилактика. — М., 1980; Долгова А. И. Преступность и общество. — М., 1992;
Кудрявцев В. Н. Причиньї правонарушений. — М., 1976; Його ж. Генезис преступления.
Опьгг криминологического моделирования. — М., 1998; Курс советской криминологии:
Предмет. Методология. Преступность и ее причиньї. Преступник. — М., 1985; Кова­
ленко О. И., Филонов В. П. Курс лекций по криминологии и профилактике преступнос­
ти. — Донецк, 1995; Зелинский А. Ф. Криминология. —Харьков, 1996; Криминология. —
М., 1997; Лихолоб В. Г., Филонов В. П., Коваленко О. И., МихайловА. Е. Криминология. —
Киев—Донецк, 1997; Литвак О. Злочинність, її причини та профілактика. — К., 1997. —
С. 29.

Див., наприклад: Социальньїе отклонения. Введение в общую теорию. — М., 1984; Социальнше отклонения. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1989; Гилинский Я. И. Социо­логия девиантного поведения как специальная социологическая теория // Социологи-ческие исследования. — 1991. — № 4. — С.72—78.

⁴ Див., наприклад: Волошина Л. А. О системном подходе к изучению сущности пре­ступности // Вопросн борьбьі с преступностью. — М., 1972. — Вьіп. 15; Аванесов В. А. Криминология и соціальная профилактика. — М., 1980; Вицин С. Е. Системний подход и преступность. — М., 1980; Долгова А. И. Системно-структурннй характер преступнос­ти // Вопросн борьбьі с преступностью. — 1984. — Вьш. 41.

Узагальнення та певне переосмислення наукових поглядів на злочинність дає підстави для виділення таких її істотних ознак. Поч­немо з питань найбільш загального характеру, які стосуються філо­софських, соціологічних та психологічних засад людської поведінки. Життя кожної людини складається з величезної кількості актів по­ведінки. Вони дуже різноманітні за характером діяння, його мотива­ми, метою, наслідками. Різноманітність актів поведінки характерна для будь-якого суспільства незалежно від ступеня його розвитку. Разом з тим, об'єктивно необхідною основою існування суспільства є стандартизація людської поведінки, встановлення соціальних норм, що обмежують її різноманітність шляхом визначення видів по­ведінки, які є корисними для суспільства, схвалюються більшістю його членів і підтримуються ними, а також тих, які пов'язані із за­подіянням шкоди членам суспільства, засуджуються ним і тягнуть за собою застосування покарання щодо осіб, які їх вчинили. Дуже важливо підкреслити, що цей процес є природно-історичною фор­мою створення та розвитку суспільства. Ті спільноти, в яких така стандартизація людської поведінки не відбулася або набували поши­рення види поведінки, що мали соціально небезпечний характер, бу­ли нежиттєздатними і припиняли існування.

Але в жодному суспільстві, як свідчить історія, ніколи не вдава­лося досягти повної стандартизації людських вчинків і виключити вчинення антисуспільних діянь. У соціології подібна поведінка нази­вається такою, що відхиляється від встановлених соціальних норм. Це найбільш загальне формулювання, яке включає різні види соці­альних відхилень — аморальні вчинки, порушення правил співжит­тя у побуті, правопорушення і, нарешті, злочини. Таким чином, зло­чин є актом поведінки людини, яка порушує встановлені в суспіль­стві соціальні норми. Такі діяння, взяті в сукупності, шкодять сус­пільним відносинам, що склалися, руйнують єдність суспільства. Отже, злочинність є крайнім, найбільш небезпечним видом соціаль­ного відхилення. Це її основна ознака.

Треба погодитись з Е. Дюркгеймом, який стверджував, що "ос­кільки не може бути суспільства, в якому індивіди більш-менш не відрізнялися б від колективного типу, то деякі з цих відзнак обов'яз­ково матимуть злочинний характер"¹. Цей висновок підтверджуєть­ся результатами багатьох етнографічних та історичних досліджень, згідно з якими антисуспільні дії, пов'язані із заподіянням значної шкоди членам суспільства, мали місце на найперших стадіях його

¹ Дюркгейм 9. Зазначена праця. — С. 89.

розвитку і винні несли за це певні покарання¹. Так, спільноти того періоду були дуже не розвинеш, низьким був рівень соціальної регу­ляції, з соціальних норм не виділялися кримінальні, але головні оз­наки злочинності вже мали місце. Це дає підстави стверджувати, що злочинність не є породженням саме класового суспільства. Вона існувала, нехай і в нерозвинених, примітивних формах, ще до утво­рення класів. Інша справа, що саме в класовому суспільстві це яви­ще значно поширилося.

На користь цього висновку свідчить і досвід існування соціаліс­тичних країн у XX ст. У цих країнах були знищені так звані екс­плуататорські класи і антагоністичні класові суперечності, які, як вважалося, є основною причиною злочинності. На жаль, це не при­вело до зникнення злочинності, хоч її рівень внаслідок встановлен­ня жорсткого тотального контролю за суспільним життям істотно зменшився. Через аналогічні причини низький рівень злочинності спостерігається зараз у ряді мусульманських країн. Але злочинність

існує і там.

У радянській кримінології було загальним прагнення у самому визначенні злочинності підкреслити його класовість і тим більше — відмежуватися від немарксистських поглядів. Звичайно, класові, як, до речі, і всі інші суперечності, впливають на злочинність, характер конкретних видів злочинів, але вульгарне використання їх як риси, що відрізняє наше розуміння злочинності від інших, нічого корисно­го науці не принесло. Поглиблене вивчення злочинності показує, що основні закономірності її існування, як і детермінанти злочин­ності, однакові для всіх соціальних систем.

Наведене дає підстави стверджувати, що злочинність являє со­бою передусім вчинення частиною членів суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству. При чому ці діяння є найбільш не­безпечними серед усіх видів людської поведінки. Є всі підстави ха­рактеризувати злочинність як соціальне явище, властиве будь-яко­му суспільству. Це випливає з походження злочинності, її чинників, сутності та наслідків. Наголошення на цьому не здається нам зай­вим, оскільки в кримінології існував та й зараз існує досить потуж­ний біологічний напрям, у рамках якого не раз висловлювалася ідея про біологічне походження злочинності. Дослідження представників цього напряму, самі по собі досить цікаві й корисні, досі не дали підстав для такого висновку².

¹ Див., наприклад: История первобьгтного общества. — М., 1988. — С. 454—457.

² Див., наприклад: Дубинин Н. П., Карпец И. И., Кудрявцев В. Н. Генетика, поведение,
ответственность. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 1989.

Злочинність за своєю суттю — явище негативне, що заподіює шкоду як суспільству в цілому, так і конкретним його членам. У той же час деякі мислителі ставили під сумнів таке розуміння. Проте бі­ди, що їх несе людям злочинність, навряд чи дають змогу говорити про неї інакше, ніж як про негативне явище.

Чи є злочинність вічною? Це питання має здебільшого умогляд­ний характер. У радянській кримінології відстоювалась ідея про те, що злочинність є явищем в історичному плані тимчасовим, яке має зникнути в комуністичному суспільстві. Згодом ряд кримінологів відмовилися від цього погляду¹.

Ми вважаємо, що застосування такої невизначеної категорії, як "вічність", у даному контексті є ненауковим. Можна лише стверд­жувати, що злочинність існувала й існує в усіх країнах і типах сус­пільства, а також те, що вона існуватиме в найближчу історичну епоху.

Злочинність є відносно масовим явищем. Це означає, що абсо­лютна більшість актів поведінки в суспільстві є соціально-позитив­ними або соціально-нейтральними. Соціальні відхилення як позитив­ного (героїчні вчинки, випадки самопожертви), так і негативного ха­рактеру, в тому числі злочини, становлять дуже невеликий відсоток актів людської поведінки. Проте вони є досить поширеними й істот­но впливають на життя суспільства. Визначити й обгрунтувати якісь кількісні параметри злочинності, які є "нормальними" для сус­пільства, наука на сьогодні не може. Рівень злочинності є дуже різ­ним, він залежить від низки економічних, соціальних, політико-пра-вових, культурно-історичних та соціально-психологічних факторів, що діють у кожній країні. Так, згідно з даними Інтерполу, коефіцієнт злочинності у розрахунку на 100 тис. населення в 1997 р. був най­вищим у Фінляндії (14027) та Швеції (13521), які за загальним ви­знанням є країнами з високим рівнем життя.

Важливою ознакою злочинності є її правовий характер. Це озна­чає, що до злочинів належать тільки суспільно небезпечні діяння, які прямо передбачені кримінальним законом і вчинення яких тягне за собою встановлене цим законом покарання. Підкреслимо, що ця ознака дає можливість відокремити злочини від менш небезпечних правопорушень, а також реально існуючих діянь, які об'єктивно є суспільно небезпечними, але не визнаються такими кримінальним законом, тобто є некриміналізованими. Криміналізація чи декримі-

Див., наприклад: Карпец И. И. Преступность: шшюзии и реальность. — М., 1992. — С. 69.

налізація у праві є єдиним легальним засобом зміни кола діянь, що є злочинними.

Злочинність має історично мінливий характер. Протягом усього розвитку суспільства коло злочинів істотно змінювалося. З усклад­ненням суспільних відносин збільшувалася і загальна кількість ви­дів злочинів, ряд діянь були декриміналізовані, а то й взагалі пере­стали траплятися, виникли нові різновиди злочинних посягань. Мін­ливість властива багатьом соціальним явищам, але в даному разі вказівка на цю ознаку не є зайвою. Справа у тому, що злочинність є дуже чутливою щодо змін у житті суспільства і звичайно відобра­жає їх.

До цього часу ми розглядали злочинність як сукупність усіх зло­чинів, вчинених у певному суспільстві. Багато авторів вживають більш конкретне формулювання — сукупність злочинів, вчинених на певній території (країні, області, районі тощо) в певний проміжок часу. Це дає змогу охарактеризувати її кількісні параметри. Слід зазначити, що злочинність є статистичною сукупністю актів анти-суспільної, протиправної поведінки, непогоджених і прямо не пов'я­заних між собою.

З цього положення випливають два питання, які часто обговорю­валися в літературі. Йдеться про співвідношення конкретного злочи­ну та злочинності, а також сукупності конкретних злочинів та зло­чинності. Співвідношення злочинності і конкретних злочинів зви­чайно розглядається як співвідношення цілого і частини, загального й одиничного. Тільки реальне існування конкретних злочинів, їх по­вторюваність дали можливість сформулювати поняття злочинності. Злочинність не виявляється іншим чином ніж через процес постій­ного вчинення конкретних злочинів, які, взяті в часових і терито­ріальних межах, створюють певну сукупність.

Між тим, популярною є думка про те, що злочинність не зво­диться до сукупності злочинів. Стверджується, що вона виявляє се­бе як у конкретних злочинах, так і в особах, які їх вчиняють, або включає всю сукупність вчинених злочинів і суспільно небезпечних наслідків. Такі тлумачення по суті порушують логіку побудови ви­значення, оскільки включають до нього явища, які перебувають за його рамками. Насправді, необхідним елементом кожного конкрет­ного злочину є особа, яка його вчинила, і це є беззаперечним. Мож­на сказати, що є коло осіб, які вже вчиняли злочини або мають схильність до злочинної поведінки, але ці явища не охоплюються по­няттям злочинності і є самостійними кримінологічними категоріями. Що стосується наслідків, то безпосередні наслідки злочинів прямо зазначені у кримінальному законі і входять до поняття злочину, а

взяті у сукупності — до поняття злочинності. Щодо більш віддале­них наслідків конкретних злочинів та злочинності в цілому, то вони також є самостійним явищем, яке виходить за межі злочинності і може розглядатися як соціальні наслідки злочинності.

Наприкінці 70—80-х років у кримінології поширився погляд, від­повідно до якого злочинність має системно-структурний характер, є певною системою. Проте й дотепер цей погляд не є загальновизна­ним. Спроби обгрунтувати злочинність як специфічне системно-структурне утворення робили різні кримінологи.

Одні автори вважали, що за системного підходу до дослідження цього явища має йтися про взаємозв'язок, взаємозумовленість зло­чинності та її причин¹, на думку інших — про взаємозв'язок злочи­нів та осіб, які їх вчиняють². Дехто вказував на взаємозв'язок різ­них підструктур (елементів) злочинності. Зокрема, С. Є. Віцин за­значав, що для цього явища характерний комплекс взаємозалежних елементів, якими визнаються й окремі злочини, й види злочинності. Стосовно останньої вони виступають як підсистеми³.

Ці погляди розвивалися у рамках популярних у той час методо­логічних течій — системного підходу та загальної теорії систем. Нам здається, що ідея про системний характер злочинності є сум­нівною.

По-перше, взаємозв'язок, який існує між її видами, окремими злочинами не має самостійного характеру, а є лише відбитком тих закономірностей функціонування суспільства, що обумовлюють іс­нування злочинності. Самі автори цих тверджень визнають, що кон­кретні злочини не пов'язані між собою. Те саме можна сказати про певні види злочинів. Те, що існує професійна та організована зло­чинність, злочинне середовище, що утворюється на основі зв'язків між особами, які відбували покарання у місцях позбавлення волі, не дає достатніх підстав говорити про злочинність як про систему.

По-друге, прихильники цієї ідеї надзвичайно широко трактують саме поняття "система", відповідно до якого майже будь-яка сукуп­ність одночасно існуючих, будь-чим пов'язаних явищ може розгля­датися як система.

Розуміючи умовність і неповноту, властиву всякому визначен­ню, можна констатувати, що найбільш обгрунтованим і поширеним тепер є визначення злочинності як негативного соціального, істо­рично мінливого правового явища, що полягає у вчиненні частиною членів суспільства вчинків, які заподіюють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому, відповідальність за які перед­бачена кримінально-правовими нормами.

Злочинність є вкрай неоднорідним явищем. Діяння, які вона об'єднує, є схожими тільки за двома загальними ознаками: всі вони становлять небезпеку для суспільства і відповідальність за їх вчи­нення передбачена кримінальним законом. У всьому іншому вони дуже різноманітні й істотно різняться між собою. Це зумовлює необхідність виокремлення різних видів злочинності. Критерії цього виділення можуть бути різними і відповідно існують різні класифіка­ції злочинів. Але всі вони мають значення для кримінологічної ха­рактеристики злочинності.

За кількістю вчинених злочинів розрізняють первинну (сукуп­ність злочинів, вчинених уперше) і рецидивну (сукупність повто­рних злочинів) злочинність. Як особливий її різновид останнім ча­сом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що вчиняються постійно і є для злочинця основним джерелом існу­вання).

За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком — злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна роз­різняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп.

За характером діяння звичайно виділяють корисливу, насиль­ницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критерія­ми розрізняють сімейно-побутову, вуличну, економічну, або госпо­дарську, злочинність, наркозлочинність, посадову та необережну злочинність. Можна виділити чотирнадцять видів злочинності за главами Особливої частини Кримінального кодексу України.

Такий видовий розподіл допомагає, по-перше, конкретизувати вивчення багатьох проблем, а по-друге, це важливо для вирішення практичних завдань боротьби зі злочинністю загалом та окремими її видами.

Див.: Кудрявцев В. Н. Причини правонарушений. — М., 1976. — С. 55; Волоши­на Л. А. О системном подходе к изучению сущности преступности // Вопросн борьбьі с преступностью. — М., 1972. — Внп. 15. — С. 15.

Див.: Стручков Н. А. Преступность как социальное явление. — Л., 1979. — С. 14. Вицин С. Е. Зазначена праця. — С. 39—50.

§ 2. Основні показники злочинності

Злочинність як соціальне явище має низку ознак, яких немає у злочині як індивідуальному акті поведінки. Ці ознаки відображають­ся рядом показників¹. Найчастіше у науковій та практичній діяль­ності використовують такі показники злочинності, як її рівень, ін­тенсивність, динаміка, структура, географія.

Рівень злочинності— це абсолютна кількість вчинених злочи­нів, скоєних на певній території за певний проміжок часу, а також злочинців. Ці показники визначають стан злочинності.

На ці показники можуть впливати зміни у законодавстві або у практиці його застосування. Прийняття нового законодавчого акта, криміналізуючого або декриміналізуючого діяння, тягне за собою збільшення чи зменшення кількості злочинів.

Щоб отримати дані, придатні для коректного порівняння у прос­торі та часі, використовують такий показник інтенсивності злочин­ності, як коефіцієнт злочинності. Коефіцієнт злочинності— від­носний статистичний показник, який характеризує інтенсивність злочинностіна певній території (країна, область тощо) і виража­ється в кількості злочинів, що припадає на кожну 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення даної території. Коефіцієнт злочинності обчислюють за формулою:

31000

К. з. - —_ЇГ- ,

де 3 — кількість злочинів, зареєстрованих на певній території за певний період часу, Н — кількість населення, яке проживало на да­ній території в певний період часу. Коефіцієнт злочинності можна обчислювати на все населення або на населення, яке досягло віку кримінальної відповідальності. В першому випадку коефіцієнт зло­чинності відображатиме ступінь враженості злочинністю населення даної території, в другому — ступінь його кримінальної активності.

Для чіткішого визначення коефіцієнта злочинності бажано вра­ховувати не все населення, а лише ті вікові групи, представники яких можуть бути притягнуті до відповідальності за злочин відповід-

Див.: Кондрашков Н. Н. Количественнне методьі в криминологии. — М., 1971; Блувштейн Ю. Д. Криминология и математика. — М., 1974; Його ж: Криминологическая статистика (статистические методьі в анализе оперативной обстановки). — Минск, 1981; Кондратюк Л. В. Система криминологических показателей и методн их відчислення. — М., 1978; Зелінський О. Ф. Методика кримінологічних досліджень. —Харків, 1992; Тока-ревА. Ф. Криминологическое прогнозирование и предупреждение преступности. — М., 1990; Лшпвак О. М. Державний вплив на злочинність: Кримінолого-правове досліджен­ня. - К., 2000.

но до чинного кримінального законодавства. Часто при обчисленні цього показника не включаються не лише діти, а й частина населен­ня похолого віку, оскільки на частку таких осіб припадає дуже не­значна кількість вчинених злочинів.

Використовується також спеціальний коефіцієнт злочинності, який являє собою кількість злочинів певного виду, зареєстрованих на даній території за певний період часу в розрахунку на 1 тис. (10 або 100 тис.) чол. населення у віці 14 років і старше. Таким же чином можна обчислити спеціальний або деталізований коефіцієнт злочинної активності щодо статевих, вікових та інших соціально-де­мографічних груп населення.

Кількісні показники стану злочинності відіграють істотну роль при її вивченні. їх використовують:

а) при порівнянні проявів злочинності у різні періоди;

б) для порівняння проявів одного структурного виду злочинності
з іншим;

в) для порівняння однакових періодів проявів злочинності у різ­
них територіальних одиницях.

Злочинність як явище матеріального світу перебуває у постійно­му русі і зміні, у безперервній динаміці. Динаміка злочинності— кримінологічна категорія, що означає зміни у стані, структурі, ха­рактері, географії злочинності, що відбувалися протягом певного пе­ріоду. Основним показником динаміки є темп зростання або зни­ження кількості зареєстрованих злочинів.Цей показник пока­зує, у скільки разів або на скільки відсотків певна кількість злочинів або злочинців більша або менша за аналогічний показник, узятий за базу порівняння. За базу порівняння може бути взятий показник першого року періоду, за який аналізується злочинність, або показ­ник кожного попереднього року. В першому випадку темп зростання або зниження обчислюється щодо постійної бази і називається базисним, а в другому — щодо змінної бази і називається ланцю­говим. Темп зростання або зниження злочинності характеризує ін­тенсивність зміни її рівня за одиницю часу. Цей показник може бу­ти обчислений за формулою:

_{т (} 3,-100

Т. б. = —5-- > ^а°°

де Зі — кількість злочинів, вчинених у певному році; Зо — кіль­кість злочинів, вчинених протягом першого року даного ряду дина­міки; Зі-] — кількість злочинів, вчинених у попередньому році.

Ми розглядали кількісні показники злочинності, але вона, крім того, має і якісну сторону. Якісні показники злочинності — це її структура і характер.

Структура злочинності— це внутрішня властива їй ознака яка розкриває якісно різні групи або види злочинів, з яких вона складається, вчинених за певний проміжок часу і на певній терито­рії. Структура виразно говорить про те, що являє собою злочинність у конкретних умовах, яка визначальна якість цього явища. Основ­ним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості. Питома вага — це відсотк

Читайте також:

1. А – до відновлення, б – після відновлення.
2. АРХІВИ ТА АРХІВНА СПРАВА ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917-1920 РР.)
3. Видалення та відновлення папок та файлів
4. Види способів відновлення деталей
5. Виникнення, розвиток і сучасний стан рекультивації.
6. Відновлення вхідних даних або повідомлення
7. Відновлення громадянського суспільства в Україні в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. Розвиток громадянського суспільства в незалежній Україні.
8. Відновлення державної незалежності Польщі. Ю. Пілсудський
9. Відновлення екосистем та їх компонентів
10. Відновлення і знімання меж землекористувань
11. Відновлення і пристрій гідроізоляції.
12. Відновлення контактної мережі

Переглядів: 1601