Відновлення громадянського суспільства в Україні в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. Розвиток громадянського суспільства в незалежній Україні.

Існують різні підходи до питання про те, чи існувало громадянське суспільство за умов комуністичного правління. Природно, що ті, хто притримується широкого погляду на громадянське суспільство як усю позаполітичну сферу, вбачають в колишньому СРСР більш або менш розвинені елементи громадянського суспільства. Адже існували формальні й неформальні (легальні чи таємні) форми спілкування між людьми, порівняно незалежним було життя сімей тощо. Тобто деякі позаполітичні «куточки» суспільного життя не контролювала всюдисуща влада тому, що вона до них просто не могла дотягнутися. Адже навіть у тоталітарному суспільстві політичний контроль не може бути абсолютно тотальним. Причому, розміри цього розходження між тоталітаризмом як ідеальним типом і його реальними формами були далеко не однаковими в різних країнах. Отже, це слабкий захист означеної позиції, позаяк рештки позаполітичного спілкування й солідарності не становили істотного сектора суспільства, який би міг і хотів діяти незалежно, а часом і на противагу державі. Не існувало також незалежної, публічно висловленої громадської думки, з якою мусила б рахуватися влада. Не було вільної преси. Ніхто, зрештою, не смів публічно залишатися самим собою. Без вільних, незалежних індивідів, права яких захищені конституцією та законами, про громадянське суспільство годі й говорити.

Перехід до громадянського суспільства і правової держави розпочався з делегітимізації влади в колишньому СРСР. Оскільки одним із головних засобів легітимізації влади партійної верхівки була ідеологія, то криза легітимності проявилася передусім як зростання чи усвідомлення невідповідності ідеологічних гасел і практичної діяльності правлячої верхівки, подвійності стандартів, які вона застосовувала до себе та свого оточення, з одного боку, і до решти громадян – з іншого. Делегітимізація супроводжувалась значними зрушеннями у системі цінностей тодішнього радянського суспільства. Тому Горбачовська «перебудова», метою якої було економічне зростання («прискорення»), а реальним результатом стала «гласність», була сприйнята населенням з надзвичайним ентузіазмом.

Саме гласність мала вирішальне значення для відновлення громадянського життя наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Паралельно з гласністю тривало визнання соціального й політичного плюралізму. Воно супроводжувалось швидким зростанням неформальних громадських, а пізніше й політичних організацій. Завдяки цим аспектам «перебудова» розбурхала суспільство. Перші організовані політичні та громадські сили змогли досягнути певного ступеня автономності.

В Україні найвизначнішу роль у пробудженні громадської свідомості та інформуванні людей про громадські рухи й організації відіграла газета «Літературна Україна» та її видавець – Спілка письменників України, але процес розкріпачення преси та реформування суспільних відносин загалом в Україні йшов повільніше, ніж у багатьох інших республіках.

У цілому перехід України до демократичного режиму відбувався, як і в більшості нових незалежних держав (ННД), що виникли на теренах колишнього СРСР, шляхом «вростання» старих еліт у нові структури та відносини, через їх поступову трансформацію і формування «нових» еліт із переважанням старих кадрів. Цей шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, зберігаючи керівні позиції, чинить гальмівний вплив на процес трансформації. Виразною відмінністю України на початкових етапах її трансформації було те, що наявна в країні опозиція (дисидентський рух був досить розвиненим в Україні від початку 60-их років) наштовхувалась на сильний опір «неполоханих» на той час комуністів.

Союзний центр на чолі з М. Горбачовим тримав на посаді першого секретаря ЦК КПУ брежнєвського сподвижника В. Щербицького – аж до осені 1989 р. В Україні існували дуже серйозні обмеження стосовно процесів і економічної, і політичної лібералізації. Державно-партійна монополія на участь у політичному житті, звинувачення на адресу «неформалів», що вони «рвуться до політики», були серйозними перешкодами для розгортання масових рухів. Тому скасування статті 6 Конституції УРСР про керівну роль КПРС разом з іншими політичними зрушеннями, які відбулися восени 1990 р. після акції студентського голодування, стали важливим кроком на шляху до незалежності та створення держави, яка вперше за тривалий час почала рахуватися з вимогами громадськості.

Відродження громадського життя і політичного плюралізму відбувалося паралельно. Якщо не рахувати профспілок, то перші громадські організації в СРСР і в Україні були явно або приховано політизовані. Вони організовувались людьми, які орієнтувалися на далекосяжні політичні цілі, і тільки через заборону опозиційної політичної діяльності обмежувались культурницькими, екологічними чи економічними гаслами. Найвідомішими були громадські об'єднання, започатковані творчою інтелігенцією: Культурологічний клуб у Києві (1987), Товариство української мови ім. Т. Шевченка, культурологічне Товариство Лева у Львові; розвивалися екологічні рухи («Зелений світ»), товариство захисту колишніх в'язнів тоталітарного режиму «Меморіал» та інші. Відновлення політичного плюралізму припадає на 1988-89 рр. Це був підготовчий період до формування багатопартійності, з одного боку, і створення мережі недержавних, добровільних громадських організацій – з іншого. Головна подія цього періоду – утворення і діяльність Народного Руху України: масової, ідеологічно строкатої, проте антикомуністичної та національно орієнтованої організації.

Найпершими на політичній ниві заявили про себе дисидентські правозахисні групи, що стежили за дотриманням гуманітарної частини Гельсінських угод 1976 р. Вже влітку 1988 р. Українська Гельсінська Спілка (УТС) оприлюднила свою «Декларацію принципів» і почала діяти не як суто правозахисна, а як політична організація. Цього ж року в Україні набула популярності ідея створення широкого демократичного руху, на зразок народних фронтів, що виникли у країнах Балтії. На підтримку цієї ідеї у Львові відбулися масові мітинги, в яких брали участь найрізноманітніші політичні сили: від Української Гельсінської спілки до міського комсомолу. Спроби створення народного фронту були і в інших регіонах України, а члени Спілки письменників України висунули восени 1988 р. ідею створення Народного руху України за перебудову. У вересні 1989 р. був проведений Установчий з'їзд Руху, що мав своїм наслідком перетворення Руху в альтернативну щодо КПРС політичну силу (хоча його членами могли бути спочатку й комуністи). Відбулася фактична легалізація політичного плюралізму і почали закладатися підвалини для створення нових партій. Перший період творення власне партій розпочався навесні 1990 р.

Таким чином, відновлення громадського життя й політичного плюралізму іУкраїні можна датувати 1988-89 роками. Створення багатопартійності припадаєна період весни 1990 – осені 1991 року. Саме в цей період сформувався політичний спектр, що відображав практично усі ідеологічні позиції – від вкрай лівих до ультраправих. Це відбулося досить швидко, бо в зародку більшість майбутніх демократичних і націонал-патріотичних політичних течій містилися в організаціях Народного Руху, у той час як КПУ була широким об'єднанням лівих сил, по-різному зорієнтованих щодо державності і демократії.

Найвизначнішим з точку зору творення партій став період після виборів 1990 р. – перших альтернативних виборів до законодавчого органу України, у яких Рух був головною опозиційною силою до КПРС. Головним політичним досягненням демократичних сил стало створення 6 червня 1990 р. першої організованої опозиції у Верховній Раді – Народної Ради на чолі з академіком І. Юхновським, у складі якої було 125 депутатів.

З точки зору активізації громадянства, окрім багатолюдних мітингів і маніфестацій, цікавою була спроба створити організацію під назвою Українська міжпартійна асамблея (УМА), яка заперечувала законність комуністичної влади. Вона почала реєстрацію тих, хто вважав себе громадянами Української Народної Республіки, держави, яка зазнала поразки від більшовиків у 1920 р., але уряд якої продовжував формально існувати в екзилі, зберігаючи державні клейноди (пізніше їх було передано Л.Кравчуку). Ця акція для України була екзотикою. Населення в комуністичні часи було повністю позбавлене знань про свою історію, а отже не могло на цю акцію відгукнутися масово. Та й політична сила, що збирала підписи, не була ні чисельною, ні авторитетною. Тому до 27 вересня 1990 р. їй вдалося зареєструвати лише 729 тис. «громадян УНР», у тому числі на Львівщині – 450 тис. осіб, на Київщині (разом зі столицею) – 140 тис, на Тернопільщині – 40 тис, ще в 6-ти інших областях – по 10-20 тис, у решті областей – до 10 тис. Найголовнішим досягненням УМА було привернення уваги українців до своєї історії, сприяння подальшій делегітимізації влади комуністів та практична демонстрація того, що діяти можна мирними, але відверто неофіційними методами.

Найгучнішою і однією з найрезультативніших акцій було студентське голодування у жовтні 1990 р. у наметовому містечку на майдані Незалежності (тоді ще площа Жовтневої революції) – в самому центрі Києва. Його організувала Українська студентська спілка та Студентське братство (Львів). Через 10 днів після початку акції у ньому брало участь 158 осіб. Студенти приїхали з 24 міст. До нихприєдналися 11 депутатів ВРУ. Частина інших депутатів, навпаки, категорично засуджувала тих політиків, котрі допускали можливість таких методівпротесту – адже йшлося про життя молодих людей.

Комуністична більшість у Верховній Раді усвідомила серйозність ситуації і погодилась прийняти постанову, згідно з якою вимоги голодуючих мали бути виконані. Серед них: приведення Конституції у відповідність з Декларацією про державний суверенітет; прийняття закону про партії та вибори і проведення нових виборів на багатопартійній основі у найближчий час; не підписання союзного договору до прийняття нової Конституції України; відставка Голови Ради Міністрів В. Масола.

Після припинення голодування виконаний був лише останній пункт. Проте ця акція сколихнула Україну, пробудила й ту частину громадянства, яка ще спала в політичному сенсі, зрештою – забезпечила стійкість і послідовність України у здобутті і відстоюванні нею своєї державності, у тому числі й голосуванні за незалежність на референдумі 1 грудня 1991 р.

Під тиском студентів та інших демократичних сил у жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР скасувала статтю 6 Конституції УРСР, в якій стверджувалася, що КПУ – це ядро політичної системи, керівна і спрямовуюча сила. Були внесені зміни в Статут Руху, і комуністи більше не могли бути його членами, оскільки їхні вищі керівні органи знаходились поза межами України. Проте створити усталену систему демократичної державної влади, так само як і правовий простір для громадянського суспільства, можна тільки на фундаментальних конституційних засадах.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Моделі громадянських суспільств.	\|	Розвиток громадянського суспільства в незалежній Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.