• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 2. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні

§ 1. Виникнення кримінології як науки

§ 2. Розвиток кримінологи в 20—30-ті роки XX століття

§ 3. Відновлення кримінологи в СРСР та УРСР у 60-ті роки та її сучасний стан у XXI столітті

§ 1. Виникнення кримінології як науки

Кримінологія — це соціально-правова наука, яка на основі філо­софського вчення про злочинність як соціальне явище має відповіс­ти на питання, чому вчиняються злочини і що треба зробити для то­го, щоб їх не було? Для цього вона повинна розкрити детермінанти злочинності, її стан, динаміку, структуру, географію та розробити засоби протидії їй.

Протягом тривалого часу кримінологію вважали частиною науки кримінального права, тому що латинське слово сгітеп означає зло­чин. При подальшому розгляді виявилося, що межі кримінології ширші за межі кримінального права. Вона містить у собі і низку рис соціології, карної політики, кримінально-правової статистики, психо­логії, психіатрії, френології та інших наук. Це, власне, і сприяло ви­діленню кримінології в самостійну практичну науку. Проте історію виникнення кримінології варто розглядати в контексті розвитку нау­ки кримінального права, яка у той час багатьма вченими ототожню­валася з соціологією чи карною політикою.

Кримінальне право, за висловом засновника соціологічної школи кримінального права Ф. Ліста, є найстарішою галуззю права. Воно виникло разом з поділом суспільства на класи і було знаряддям зміцнення позицій панівного класу.

Зупинимося на основних напрямах розвитку кримінально-право­вої думки, які тісно пов'язані з історією кримінології. Корені її — ще у працях Платона й Аристотеля. З XVI ст., коли проблеми злочину і покарання стали займати чільне місце в ідеях передових мислите­лів того часу, з'являються цілісні доктрини з цих питань.

Формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в осно­ві яких лежали погляди деяких видатних учених того часу.

Класичний період.Ш.-Л. Монтеск'є (1689—1755) різко ви­ступав проти свавілля у правосудді. Необхідно, щоб законодавець пройнявся інтересами народу. Він говорив, що дух толерантності має бути духом законодавця. Жорстокість покарань шкідлива для держави і суспільства: по-перше, народ грубіє і у нього формуються риси жорстокості, що "є злом надзвичайним"; по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання, злочинність не вища, ніж у тих, де привалює жорстбкість. Лише деспотії спираються на страх і жорстокість. Демократичне правління формує більш високу систему цінностей у громадян, що стримує їх від багатьох злочинів.

Ш.-Л. Монтеск'є звертав увагу на необхідність застосування профілактичних заходів. Скептично ставився до таємних доносів. Потрібні публічні обвинувачення, а не доносителі, які нерідко поєд­нують у собі "пороки і негідницьку душу з честолюбством". Висту­пав за скасування усіх варварських законів, що під приводом захис­ту релігії обагрили правосуддя потоками крові і звели нанівець сво­боду думки і совісті. "Якщо за крадіжку і вбивство буде признача­тися однакове покарання, то вбивства не припиняться". Ідеї Монтеск'є полонили багатьох його сучасників.

Ч. Беккаріа (1738—1794) написав відомий трактат "Про злочи­ни і покарання", який був перекладений усіма європейськими мова­ми, у тому числі російською. Він увібрав у себе ідеї видатних мис­лителів минулого і сформулював основні вчення класичної школи кримінального права.

Ч. Беккаріа, перебуваючи під сильним впливом природного пра­ва і суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, вважав, що злочинність можна ліквідувати шляхом створення гарних, ясних законів і про­світництва, виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм грома­дянам, то її закони повинні грунтуватися на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства.

Ч. Беккаріа виступав за звільнення кримінального права від ре­лігійної моралі, яка має бути відокремлена від чесноти людської, так званої політичної. Людська і державна справедливість не тотожні, так само як не тотожні божественна мораль і природна чеснота. "Злочин, — говорив він, — не порок, що випливає із злої волі зло­чинця, а продукт соціального середовища". Цим він переносив вину з особи, яка вчинила злочин, на суспільний лад.

Ч. Беккаріа обстоював за гармонію суспільних і особистих інте­ресів громадян. Він категорично заперечував проти застосування страти, особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. "Вони не потрібні і не корисні". Він був переконаним про­тивником помсти. В міру розвитку культури і просвітництва суво­рість покарання послаблюватиметься. "Не жорстокість покарань, а неминучість їх накладає міцні шори на злочин. Інакше або закон по­збавляється загальної поваги, або ж саме поняття про честь і мо­ральність ослаблюється. Покарання безсилі. Треба попереджати злочини, а існуючу страту замінити позбавленням волі, поєднаним з працею".

Вольтер (1694—1778) пропонував провести реформу кримі­нального судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і катувань, виступав проти безправ'я і свавілля.

Вольтер категорично вимагав скасування покарань за єресі, бо­гохульство, чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації пока­рання. Головне у правосудді — це суспільна користь, тобто пока­рання мають бути справедливими. Вольтер багато в чому продов­жив справу Монтеск'є і Беккаріа. Але, на відміну від них, він не ли­ше висував ідеї, а й самовіддано боровся за впровадження їх у життя.

Класична школа в кримінальному праві розвивалася і в Росії та­кими вченими, як М. О. Неклюдов, М. В. Духовський, І. Я. Фой-ницький, а пізніше А. А. Піонтковський, М. М. Гернет, М. М. По-лянський, В. В. Єсипов та ін. Всі вони боролися за введення полі­тичних елементів у науку кримінального права і навіть за виокрем­лення науки карної політики в самостійну дисципліну. Не у всіх питаннях вони були одностайні, але час догматичного підходу до права минув. Теорія вільної волі, висловлена класиками Кестліном, Бернером, а в Росії — І. Я. Фойницьким та ін., випливала з філосо­фії і метафізики Г. Гегеля й І. Канта. Так, І. Кант зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З цього виходило, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути покладена відплата. Зло, заподіяне невинному, — це зло самому собі, тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє не­минуче покарання. Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної справедливості має відбуватися шляхом розплати.

Дуже схожими, але не тотожними, були погляди на злочин і по­карання у Гегеля. Він вважав, що відплата має бути еквівалентною

заподіяним збиткам, а покарання — пропорційним тяжкості злочи­ну. На відміну від І. Канта, Г. Гегель не вимагав принципу таліону — "смерть за смерть".

Отже, відповідальність правопорушника класики будували пере­важно на зовнішніх властивостях діяння. Індивідуальні якості суб'­єкта злочину, що характеризують його суспільну небезпеку, вони до уваги не брали.

З розвитком держави змінювалися засади боротьби зі злочинніс­тю. Жорстокість стала поступатися місцем гуманізму, головною формою якого було виправлення злочинця. Цей засіб класики нази­вали "виправним" і покладали на нього великі надії. Але вони не завжди справджувалися. В'язниця у всіх її видах не тільки не ви­правляла, а скоріше всього розбещувала осіб, які потрапляли за її стіни.

Антропологічний напряму кримінології представлений таки­ми вченими, як Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало. Після прове­дення тривалих досліджень вони дійшли, як їм здавалося, єдино правильного висновку про те, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому злочинці, його анатомічних, фізіоло­гічних, психічних і моральних властивостях, отриманих при наро­дженні. Ч. Ломброзо і його соратники вважали, що злочинець — це своєрідний різновид людини, у якому сконцентровані особливі біо­логічні риси, що ведуть його до злочину. З цього випливало, що зло­чин є "явище настільки ж природне і необхідне, як народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких він часто є".

У своїй праці "Злочинна людина" Ч. Ломброзо докладно виклав біологічні риси (анатомічні, фізіологічні, психічні) злочинців, пока­зав їхню відмінність від "нормальних людей". Антропологи зазнача­ли, що у світі завжди були і є люди, які від народження приречені бути злочинцями. До них треба застосовувати не міри покарання, а заходи безпеки. Природжений злочинець має бути знищений фізич­но або засуджений на довічне ув'язнення, вислання на незаселені острови тощо.

Треба зазначити, що Ч. Ломброзо, Е. Феррі та деякі інші автори стояли на детерміністських позиціях, і з часом у їх поглядах відбу­лася еволюція у бік пом'якшення значення біологічних факторів у злочинній поведінці. Згодом були визнані недоліки в теорії фундато­ра школи. Потім Ломброзо і сам змінив деякі свої попередні виснов­ки. Він вказував не тільки на біологічні чинники злочинів, а й на со­ціальні. Говорячи про природженого злочинця, він зазначав, що зло­чину може і не бути, якщо відсутні "сприятливі обставини". Тому

Ч. Ломброзо пропонував боротися не ізольовано з кожним чинни­ком (біологічним, фізичним чи соціальним), а з усією їх сукупністю. Ще чіткіше з цього приводу висловився Е. Феррі: "Ніхто з нас не говорив про фаталізм злочину, ми говоримо тільки про причинний або природний детермінізм".

Деякі з опонентів Ч. Ломброзо (зокрема Прінс), не заперечували існування типу злочинця як такого. Професія та умови життя нак­ладають на людину певний відбиток, надають її фізичній і психічній структурі особливих рис. Тому професійним злочинцям притаманні специфічні риси так само, як ученим, артистам, духівництву тощо. Але цей тип не є продуктом спадковості, а результатом негативного зпливу зовнішнього середовища.

Соціологічний напрямвиник у 90-х роках XIX ст. Його зас-■ювниками були Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін. Соціологи, так са­мо як і антропологи, вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а особі злочинця. Але вони більш чітко висловлювалися за те, щоб біологічну неповноцінність особи вважати тільки одним з чинників злочинності, що діє поряд з іншими факторами соціально-економічного характеру (безробіттям, злиднями, дорожнечею життя, проституцією, алкоголізмом тощо).

Соціологи заперечували саме поняття "природжений злочи­нець". Основні чинники злочинності вони вбачали в суспільних від­носинах. У зв'язку з цим вони негативно ставилися до "вільної во­лі", а разом з нею і до принципу відплати за злочин, і були прибіч­никами профілактики злочинів, хоч і не відкидали превентивне зна­чення покарання. Проте вивчення особи велося все-таки у плані характеристики суб'єкта злочину. Соціологи відмовилися від понят­тя "склад злочину" та замінили кримінальне покарання засобами безпеки. Це вело до судового свавілля. Адже суд міг визнати небез­печний стан навіть там, де ще немає ні злочинця, ні злочину.

Таким чином, запобігання злочинам вийшло на перший план, за­мінюючи класичний принцип залякування і механічний принцип усунення, що лежав в основі антропологічного напряму. Соціологам було ясно, що лише в площині соціальних реформ лежить справжня боротьба зі злочинністю, що для її подолання необхідно в першу чергу вплинути на соціальні чинники, не забуваючи, звичайно, про суб'єктивні фактори. Іншими словами, вони намагалися поєднати превентивне значення покарання із загальносоціальною профілакти­кою злочинів.

§ 2. Розвиток кримінології в 20—30-ті роки XX ст.

Для підтвердження або спростування тих чи інших теорій по­трібно було створити науково-методичну і організаційну базу для проведення широких кримінологічних досліджень. Такі заклади вже існували на Заході у вигляді приватних шкіл і лабораторій. Прооб­разом цих установ у Росії була школа, створена Л. М. Толстим у Яс­ній Поляні. Відомо, що До нього приїжджав Ч. Ломброзо, який зна­йомився з роботою великого письменника, цікавився його думкою про антропологічну теорію злочинності. Л. М. Толстой не поділяв точку зору ломброзіанців, але добре висловлювався про дослі­дження, що проводились. "Шукати істину завжди похвально", — казав він.

У Радянській Росії також створювалися кримінологічні кабінети. У Петрограді, Саратові, Москві, Мінську та інших містах вони зде­більшого займалися вивченням особи злочинців. Так, у Саратов­ському кабінеті кримінальної антропології і судово-медичної експер­тизи, створеному у 1922 р., наукова робота велась у трьох на­прямах: 1) вивчення злочинця і злочинності; 2) пошук найраціо-нальніших методів перевиховання злочинців; 3) проведення експертиз для судових органів, карного розшуку та адміністрації ви­правних установ.

Виникнення Московського кримінологічного кабінету було пов'язано з проведеним у квітні 1923 р. обстеженням виправно-тру­дових будинків. Матеріали обстеження виявилися настільки цікави­ми й цінними, що напрошувався висновок про необхідність організа­ції систематичного вивчення особи злочинця і злочинності. У зв'яз­ку з цим при Адміністративному відділі Московської Ради було ство­рено Кабінет з вивчення проблем особи злочинця і злочинності, в якому працювали криміналісти, соціологи, психіатри, психологи, ан­тропологи, біохіміки. Московський кабінет розробив кілька анкет. Програма обстеження злочинців складалася з 43 питань, відповідь на які фіксувалася вищеназваними спеціалістами. Наприклад, соціо­логічне дослідження передбачало встановити процес формування антисоціальної спрямованості особи, раптового, стрімкого її утво­рення або, навпаки, поступового розростання в ній антисоціальних властивостей. Виявлялися умови життя неповнолітніх правопоруш­ників, причини повторного вчинення ними злочинів тощо. Це дава­ло можливість зробити висновок, чи правильно обрано міру пока­рання для обвинувачуваного.

Організований у 1926 р. кабінет у Ростові-на-Дону проводив до­слідження у біопсихологічному напрямі. Його роботою керував док­тор медицини О. В. Брайловський. Кабінет видавав збірник "Вопро-

сьі изучения преступности на Северном Кавказе", авторами статей якого були переважно лікарі.

У 1925 р. при Петроградському губернському суді теж був ство­рений кримінологічний кабінет. Його робота будувалася на ком­плексній основі. Спочатку вивчалися матеріали справи, потім прово­дилося анкетування кожного засудженого і бесіди з ними. Зокрема, було проведено конкретно-соціологічне дослідження причин злочин­ності неповнолітніх. Анкетуванню були піддані засуджені за вбивст­во, звалтування, хуліганство та особи, які вчинили корисливі злочи­ни. Матеріали дослідження було розіслано в інші регіони СРСР, у тому числі в Україну, а написані на його підставі статті — опублі­ковано у спеціальних наукових збірниках.

Взагалі, у ті часи експериментували дуже багато. Захоплення соціологічними дослідженнями заполонило працівників правоохо­ронних органів і особливо виправно-трудових установ. У місцях по­збавлення волі організовувались різного роду курси, на яких засу­джені здобували спеціальність. У камерах випускалися стіннівки чи листівки. У деяких колоніях видавались не лише газети, а й журна­ли, створювались гуртки художньої самодіяльності і навіть театри.

В Україні тоді також створювались кримінологічні кабінети¹. В Києві, крім кабінету при юридичному факультеті Інституту народно­го господарства, існувала ще й "Юридична клініка". Вона працюва­ла на громадських засадах. Викладачі відповідних кафедр набирали групи студентів, які проводили анкетування ув'язнених, а також членів їхніх сімей, товаришів по роботі. Ці матеріали використову­вались у навчальному процесі та профілактичній роботі.

У 1925 р. всі українські кабінети було перетворено на інститути науково-судової експертизи, які, згідно з Положенням від 25 квітня 1925 р., мали проводити різного роду наукові дослідження та екс­пертизи у судових справах, а також експериментальні дослідження з питань кримінальної техніки та методики вивчення злочинності й особи злочинця. Серед шести секцій Інституту була й секція кримі­нально-психологічних і психопатологічних досліджень.

Ще до створення Київського інституту науково-судової експер­тизи "Юридична клініка" разом з науковцями кабінету провела низ­ку досліджень під керівництвом академіка І. О. Малиновського. На засіданнях її Вченої ради, зокрема, були заслухані такі доповіді: "Про вивчення злочинця і злочинності"; "Про асоціативний метод і застосування його в судовій роботі"; "Про особливості професійного

¹ Див.: Даньшин И, Н, Из истории криминологических учреждений в Украин-ской ССР в 20—30-е годм // Вопросм борьбьі с преступностью. — М., 1980. — Вьш. 32.

злочинця". Найбільший інтерес становила перша доповідь, з якою 27 листопада 1926 р. виступив академік І. О. Малиновський. Корот­ко виклавши історію заснування в Європі й Америці кабінетів і ла­бораторій з вивчення злочинності і злочинців, він зауважив, що хоч ці кабінети ставлять своїм завданням усебічне вивчення злочиннос­ті, але насправді головним чином займаються біологічним обстежен­ням злочинців. Соціологічні дослідження відсуваються на другий план. Далі доповідач наголосив на тому, що радянське законодав­ство розглядає злочин як продукт соціально-економічних умов і вва­жає за необхідне застосовувати до злочинця заходи соціального за­хисту, пристосовувати його до умов співпраці, а не мститися йому. Необхідно вивчати злочинця, щоб з'ясувати, як боротися зі злочин­ністю. Обов'язок такого вивчення законодавець покладав на судові органи і виправно-трудові установи. Але, як вважав І. О. Малинов­ський, потрібні і спеціальні наукові установи, де б працювали вчені різних галузей знань. Доповідач зауважив, що у деяких містах України — Києві, Харкові, Одесі діють установи з вивчення злочин­ності — кабінети науково-судової експертизи в системі Наркомату юстиції. Але їх робота не координується. Треба створити інститут республіканського масштабу, який би займався систематичним ви­вченням проблем злочинності в Україні. Він координував би наукові дослідження місцевих закладів на зразок Московського державного інституту з вивчення злочинності і злочинців.

Київський інститут науково-судової експертизи вивчав етіоло­гію, динаміку та структуру злочинності в Україні, розробляв окремі питання методології й методики досліджень особи правопорушника, працював над проблемами пенітенціарного характеру. Результати досліджень заслуховувалися на відкритих засіданнях Вченої ради і публікувалися в доповідях і повідомленнях науковців Інституту. Київський ІНСЕ мав також кримінологічний музей, у якому було три відділи: кримінологічний, пенітенціарний і методів дослідження.

Про характер діяльності секції кримінально-психологічних і пси­хопатологічних досліджень Інституту свідчать наукові праці, підго­товлені у 1928—1929 роках: "Про застосування гіпнозу в слідчій справі" (проф. В. М. Гаккебуш); "Сучасні погляди на явища телепа­тії та їх кримінологічне значення" (проф. В. І. Фаворський); "Пси­хоаналітичне дослідження піроманії" (доктор І. А. Залкінд); "Порів­няльне дослідження крові у засуджених за різні злочини" (доктор В. В. Фоломіна); "Про татуювання правопорушників" (доктор І. І. Цорапська). Деякі праці були присвячені проблемам позбавлен­ня волі як мірі соціального захисту та його впливу на засуджених: "Про специфічні порушення нервово-психічної діяльності у засудже-

них" (доктор І. А. Залкінд); "Теорія і практика виправно-трудової справи в УРСР" (проф. М. О. Чельцов-Бебутов). Як бачимо, майже всі дослідження проводилися представниками природничих наук.

По-іншому будувалась робота Всеукраїнського кабінету з ви­вчення особи злочинця і злочинності, який був створений у листо­паді 1924 р. з ініціативи співробітників Одеської губернської виправ­но-трудової інспекції. Рада цього кабінету складалася з науковців та працівників суду, прокуратури і медичних установ. Кабінет розгор­нув свою дослідницьку діяльність у лютому 1925 р. Згідно з Поло­женням про нього, затвердженим НКВС УРСР, він мав на меті "сприяння виправно-трудовим установам у справі правильного за­стосування методів виправно-трудового впливу", а також "дослі­дженням злочинності як соціального явища". Кабінет діяв і через створені за його ініціативою так звані ланки з вивчення особи зло­чинця, які були у Чернігові, Дніпропетровську, Сумах та інших міс­тах України. Штат кабінету складався з юриста-соціолога, психіатра та лікаря. При ньому стажувалися студенти, які брали участь у зби­ранні емпіричних матеріалів, а всю технічну роботу виконували самі засуджені. Тут же містилося обладнання, необхідне для проведення антропометричних вимірів і психологічних тестів.

Робота Всеукраїнського кабінету набрала широкого розмаху, охоплюючи нові напрями досліджень та різні сторони профілактич­ного впливу на засуджених. Поряд з вивченням засуджених, члени кабінету брали активну участь у роботі спостережної комісії, пред­ставляючи їй відповідні характеристики на них, а також в окремих судових процесах, виступаючи із детально відпрацьованими виснов­ками, побудованими на основі конкретних спостережень, опитувань тощо.

Наукові розробки кабінету, крім збірника "Вивчення злочиннос­ті та пенітенціарної практики", публікувалися в періодичних часопи­сах "Проблеми злочинності", "Допровский робітник", "Геть злочин­ність!". Були підготовлені і популярні брошури "Психопатичні осо­би в умовах висилки", "Боротьба з татуюванням у місцях позбав­лення волі" та монографія "Типи сучасних правопорушників". Четвертий випуск збірника "Вивчення злочинності та пенітенціар­ної практики" був присвячений рецидиву і професійній злочинності. Стосовно профілактичних заходів щодо професійних злочинців про­понувалася максимальна їх ізоляція у виправно-трудових установах, широке використання як робочої сили в інтересах загальних госпо­дарських завдань.

На особливу увагу заслуговує діяльність Харківського (у той час столичного) кабінету з вивчення причин злочинності і особи зло-

чинця, який виник у 1928 р. Серед його відділів найпомітнішою була робота соціально-економічної секції, яка проводила глибокі наукові дослідження не лише окремих видів злочинів, а й злочинності у ці­лому, велике місце відводила проблемам профілактичної діяльності, вивченню соціальних умов життя і поведінки осіб, які вчинили зло­чини. Ці дослідження проводили наукові співробітники кабінету, професорсько-викладацький склад харківських юридичного і медич­ного інститутів із залученням для виконання технічної роботи окре­мих осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Серед учених потрібно назвати професорів Г. І. Волкова, М. М. Гроздин-ського, В. А. Внукова, В. С. Трахтерова.

Крім того, в 1930 р. у Харкові був створений Всеукраїнський кримінологічний інститут, на я'кий покладалися обов'язки з коорди­нації роботи кабінетів і разом з тим проведення планових наукових досліджень. У 1931 р. його було передано до системи Нарком'юсту під назвою "Науково-дослідний інститут з вивчення злочинності". Нова назва внесла і деякі корективи в плани його роботи. На Інсти­тут було покладено завдання наукової розробки заходів, методів і способів боротьби зі злочинністю в Україні, включаючи і запобіган­ня конкретним злочинам. У ньому біологізаторство причин злочин­ності було зведено майже нанівець. Панівне становище зайняла ідея про особу злочинця як продукт криміногенного соціального середо­вища.

На жаль, перебудова діяльності Інституту не була завершена. Обвинувачення ряду російських та українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності на устано­ви, які досліджували лише питання карної політики і кримінального права. Це ознаменувало собою ліквідацію кримінології як "буржуаз­ної лженауки". її викладання у вузах припинилося, хоч насущні проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримі­нального права. Як кажуть, "з водою вихлюпнули й дитя". І тільки на початку 60-х років раніше заборонена в СРСР наука кримінологія стала поступово відроджуватися.

Читайте також:

1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
2. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
3. Авангард в Україні
4. Автоматизація банківської діяльності в Україні
5. Аграрні відносини в Україні у ХVІ - перш. пол. ХVІІІст.
6. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
7. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
8. Адвокатура в Україні: основні завдання і функції
9. Адміністративне судочинство в Україні
10. Адміністративний устрій та окупаційний режим в Україні під час війни 1941-1945 рр
11. АКТИВІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
12. АНаліЗ СТанУ ЗДОРОВ'Я ДІТеЙ І ДОРОСЛИХ В УКРАЇНІ

Переглядів: 1882