• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напрямку криміно­логічних досліджень

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифіка­ція жертв злочинів

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки

§ 1. Становлення віктимології як самостійного напряму кримінологічних досліджень

У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приді­лялась поведінці злочинця, а потерпілий від злочину в основному фі­гурував як учасник кримінального процесу. Разом з тим, взаємоз­в'язок злочинця і потерпілого має важливе кримінологічне значен­ня. Серед осіб, що стикаються зі злочинами, є насамперед їх жерт­ви. Тож ігнорувати їх роль у механізмі злочинної поведінки було б помилково.

Ідея про врахування ролі жертви у вчиненні злочину трап­ляється ще у далеких від нас пам'ятках світової культури¹. Але сис­тематичні наукові дослідження у цьому напрямі почалися лише на­прикінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. і пов'язуються перш за все з книгою німецького вченого Г. Гентіга "Злочинець та його жертва" (1948 р.). Він започаткував нову галузь у кримінологічній науці — віктимологію (від лат. уісііта— жертва і грец. 1о§оз — сло­во вчення, що разом означає вчення про жертву). Гентіг розробив вчення про жертву злочину з такою повнотою, що жоден наступний дослідник цієї проблеми не міг обійтися без його основоположних ідей, зокрема думки про те, що відношення "жертва—злочинець" тісно пов'язані зі злочином. Це дає можливість не тільки комплекс­но підійти до цього феномена, а й робити прогнози стосовно осіб, які у майбутньому можуть стати жертвами злочинів, а також точніше визначати рівень латентної злочинності.

Чільне місце у віктимологічних дослідженнях посідають праці Р. Гассера, І. Маттеса, Б. Мендельсона, А. Фаттаха та інших. Най-

Див., наприклад, праці Ч. Беккаріа "Про злочин та покарання", Л. Фейєрбаха "До­кументальне викладення визнаних злочинців", Ф. Діаса "Убивство і його мотиви" та ін.

більш інтенсивно віктимологія розвивається у США, Великій Брита­нії, Франції, Німеччині, Швеції, Японії. Так, у Токіо в 1974 р. ви­йшла друком двотомна праця "Злочин і жертва — віктимологія в Японії".

У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася з середини 60-х років завдяки працям відомого криміноло­га Л. В. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити но­ву сторінку в карній політиці держави і практиці боротьби зі злочин­ністю. Проблемам особи і поведінки потерпілого були присвячені та­кож праці В. С. Мінської, Д. В. Ривмана, В. Я. Рибальської, В. В. Романова, В. І. Полубинського та інших вчених¹.

В останні роки віктимологічні дослідження активізувались у всьому світі. У 1973 р. створено Міжнародне віктимологічне това­риство (м. Мюнстер, Німеччина), яке вже провело низку міжнарод­них симпозіумів та конгресів. У роботі IX конгресу (серпень 1997 р., м. Амстердам) вперше взяли участь українські кримінологи.

Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію у широкому і вузько­му її розумінні. У широкому значенні віктимологія має право на са­мостійне існування, оскільки вивчає як жертви злочинів, так і жерт­ви певних соціальних та природних явищ (війн, стихійних лих то­що). В такому аспекті вона може вважатися окремою наукою, а не тільки частиною кримінології. Віктимологія ж у вузькому значенні — це кримінальна віктимологія, тобто галузь знань саме про жертву злочину та її роль у генезисі злочинної поведінки, а тому є частиною науки кримінології.

Практика свідчить про збільшення кількості потерпілих від зло­чинів в Україні. Так, порівнюючи перші півріччя 1997 і 1998 рр., можна побачити, що їх число зросло від 64011 до 73460 осіб (на 14,8 %). Серед потерпілих за вказаний період 1998 р. від заподіян­ня смерті постраждало 3513 осіб, шкоди здоров'ю — 14525. Мате­ріальної шкоди зазнали 169,5 тис фізичних та юридичних осіб на су­му 147 млн. гривень².

Звичайно, виникнення й розвиток нового напряму у науці — процес тривалий, який потребує розробки концептуальних засад, створення спеціального понятійного апарату тощо. Нині віктимоло­гія оперує такими основними поняттями: а) потерпілий (жертва

Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторьіе теоретические вопросн становлення со-ветской викгимологаи // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974; РивманД. В. Викгамологаческие факторьі и профилактика преступлений. — Л., 1975; Палубинский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступлений. — М., 1980; Романов В. В. Основьі криминальной виктимологии. — Минск, 1980.

² Див.: Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3. — С. 39.

злочину); б) зв'язок "злочинець — потерпілий" як певне відношен­ня або ситуація; в) віктимізація; г) віктимність. Розглянемо ці по­няття докладніше.

Потерпілий (жертва злочину). В основу цього поняття покла­дено визначення потерпілого, що міститься у ст. 49 КПК України, як особи, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Базуючись на цьому визначенні, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак. Жертва у віктимології — це особа або певна спільнота людей, якій прямо чи опосередковано заподіяно якусь шкоду від злочинного по­сягання. Таке широке розуміння особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки. Конкретніше це питання буде розглянуто далі.

Зв'язок "злочинець — потерпілий". Виходячи з положень філо­софії, вітчизняні кримінологи насамперед відрізняють об'єктивні та суб'єктивні зв'язки. Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими і злочинцями незалежно від того, знають вони один одного чи ні. їх об'єднує час і місце вчинення злочину. У деяких випадках злочин­них посягань об'єктивний зв'язок між різними незнайомими людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних або реальних) і часто обумовлює їхню поведінку, спільні дії. Суб'єктивний зв'язок "злочи­нець — жертва" має місце тільки тоді, коли вони знають одне одно­го. Зв'язок "злочинець — жертва" у віктимологічному плані розгля­дається не тільки як відношення, а й як тривала подія, що існує у певному просторі й часі і зміст якої визначає поведінку потерпілих, їх взаємодію зі злочинцями до, під час, а іноді й після вчинення зло­чину.

Велике значення має також ситуація вчинення злочину. Злочи­нець, як і потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, а й так, як він її сприймає та інтерпретує. У процесі взаємодії зло­чинця і потерпілого виникає віктимокриміногенна ситуація, за якої вчиняється злочин.

Зв'язок "злочинець — жертва" може розглядатися і як певний стан, коли в одній особі "уживаються" злочинець і жертва одночас­но або чергуючись. Поєднання ролей злочинця і жертви в одній осо­бі — теж можливий варіант, що відображає різноманітність кримі­нальної поведінки.

Віктимність — це така соціально-психологічна сукупність рис особи, яка обумовлює високу вірогідність стати об'єктом злочинно­го посягання. Треба зауважити, що віктимність — це якісний показ­ник; чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.

Віктимізація — це процес перетворення особи або групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізува-ти означає перетворити когось на жертву злочину.

Віктимна ситуація— життєва обстановка, що складається у зв'язку з якостями особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяти їй шкоду.

Сказане свідчить, що віктимологія— це галузь (напрям) кримінології, яка вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їх взаємовідносин зі злочинця­ми для вдосконалення форм і методів попередження злочиннос­ті.

Віктимологічна профілактика — це сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на попередження злочинності шляхом зниження у населення в цілому чи окремих громадян ризи­ку стати жертвою злочинних посягань.

Загальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні вік-тимогенних факторів і вжитті заходів щодо їх усунення чи нейтралі­зації. Індивідуальна віктимологічна профілактика складається з виявлення осіб з підвищеною віктимністю і проведення з ними за­хисно-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочину.

Рівень віктимності (коефіцієнт)за особами обчислюється з кількості потерпілих від злочинів за певний період часу на тій чи ін­шій території і загальної кількості населення з розрахунку на 1000, 10000, 100000 тис. осіб. Виражається у відносних цифрах за фор­мулою:

/7-1000-10000-100000

Кво =

де Кво — коефіцієнт віктимності за особами; П — кількість по­терпілих від злочинів; Н — все населення регіону.

Спеціальну (вибіркову) віктимність обчислюють за формулою: П_с-1000-10000-100000

Квсо =

де Квсо — коефіцієнт спеціальної віктимності за особами (вік­тимність окремих видів злочинів); Пс — кількість потерпілих від певних видів злочинів; Н — все населення регіону.

Структура віктимностівідображає питому вагу окремих видів жертв злочинів, яким заподіяно шкоду, в загальній кількості потер­пілих за певний період часу на тій чи іншій території.

Поведінка людини за своєю природою може бути не тільки пра­вомірною чи злочинною, а й ризикованою, бездумною, розбещеною, провокаційною, а тому небезпечною для самої себе, що відповідно збільшує ризик стати "мішенню" для злочинних посягань. Разом з тим, це не фатальна властивість особи. У принципі ступінь віктим­ності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Все залежить від того, чи людина вибирає найбільш оптимальний варіант поведін­ки, аби не створювати віктимну ситуацію.

Вина потерпілого. Вина — це не тільки юридичне поняття, а й соціально-психологічна категорія, яка має моральне значення. Зав­дання віктимології — розробити критерії вини потерпілого у співвід­ношенні з провиною особи, яка вчинила злочин, у межах їх спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу і са­моконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою і яким способом потерпілий чинив йому опір.

Відшкодування шкоди, завданої потерпілому. Суть проблеми полягає у тому, які оптимальні форми участі держави, суспільства, самого злочинця у процесі ліквідації чи пом'якшенні наслідків зло­чину для його жертви. Одним із шляхів розв'язання даної проблеми може бути створення спеціального компенсаційного фонду в системі страхування, але кращим виходом є його бюджетне фінансування. Наприклад, в Японії у 1980 р. був прийнятий Закон про грошові ви­плати жертвам злочинів, відповідно до якого потерпілі, а також чле­ни їхніх сімей у разі заподіяння їм шкоди можуть одержати грошові компенсації від держави, якщо вони не отримали їх від злочинців або не користуються якимось іншим видом державної допомоги. Як­що злочинець і потерпілий є членами однієї родини або потерпілий заслуговує на осуд за те, що сам спровокував злочин, дія названого закону на нього не поширюється.

Функції віктимологіїв основному аналогічні функціям кримі­нології, але в центрі уваги тут перебуває жертва злочину.

Перш за все це пізнавальна функція, яка полягає у вивченні осо­би потерпілого, станів віктимності та віктимізації з тим, щоб розро­бити відповідні засоби їх попередження. Це також інформаційне за­безпечення віктимологічної профілактики різних видів злочинів, на­дання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, вчине­них за наявності взаємозв'язку між злочинцем і жертвою. Завданням віктимології є встановлення більш повної картини ла­тентної злочинності шляхом виявлення потерпілих від невідомих чи

прихованих злочинів, а також вдосконалення механізмів відшкоду­вання шкоди потерпілому на справедливій основі.

Прикладна функція віктимології визначається тим, що її знання використовуються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема при індивідуалізації відповідальності підсудних з урахуван­ням поведінки потерпілих, а також для розробки науково обгрунто­ваних заходів віктимологічної профілактики злочинів.

§ 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифікація жертв злочинів

Вивчаючи будь-яку особу (у тому числі злочинця і потерпілого) як суб'єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, треба мати на увазі, що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв'язок.

Конкретна особа являє собою індивідуальну форму буття сус­пільних відносин, це цілісна сукупність взаємопов'язаних рис, влас­тивостей і якостей учасника і носія цих відносин.

Деяка частина громадян характеризується суспільно негативною діяльністю, зокрема, злочинною поведінкою. Ефективність боротьби зі злочинністю не може бути високою без глибокого знання про тих, хто вчиняє злочини. Звідси виникає потреба вивчення особи зло­чинця. Але при цьому не можна ігнорувати й різнобічну інформацію про їх жертви, мотиви і мету дій усіх учасників кримінальних подій. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що іноді дані про особу по­терпілого мають не менше значення, ніж про злочинця. Роль жертв у виникненні й розвитку криміногенних ситуацій часто дуже знач­на, тому потрібний аналіз усіх віктимологічних чинників, аби зроби­ти правильні висновки й узагальнення. Врешті-решт, це потрібно для прийняття рішень щодо забезпечення особистої безпеки потен­ційних жертв злочинів.

Як уже зазначалося, в основу поняття жертви злочину можна покласти визначення потерпілого, яке дано в ч. 1 ст. 49 КПК Украї­ни, але цим не можна обмежуватися. Треба розкрити поняття жерт­ви у віктимологічному плані, що, в свою чергу дасть змогу перейти до класифікації і типології потерпілих як суб'єктів не тільки право­вих, а й інших суспільних відносин. Це потрібно ще й тому, що пи­тання про віктимологічне поняття потерпілого постійно дискутуєть­ся у спеціальній зарубіжній та вітчизняній літературі. Г. Гентіг, на­приклад, жертвою вважав таку особу, яка об'єктивно зазнала пору­шення якого-небудь права, захищеного законом, і яка сприймає таке порушення з невдоволенням або стражданням. Він зазначав, що мо-

жуть бути також колективні й абстрактні жертви: окремі соціальні групи, суспільство в цілому, держава, правопорядок тощо.

Автор однієї з перших іноземних дисертацій з віктимології Паащ писав, що жертвою з точки зору кримінальних наук є така фізична чи юридична особа, у якої порушено будь-яке право, що користуєть­ся захистом держави. Відомий теоретик віктимології Нагель визна­чає це поняття так: "Жертвою є той, хто піддається такому незакон­ному заподіянню шкоди з боку співгромадян, що правова система реагує проти порушника, який виступає в якості "віктимізатора".

В. Я. Рибальська пропонує своє визначення поняття потерпіло­го. Ним є фізична особа, якій у результаті злочинного посягання спричинено фізичну, моральну або матеріальну шкоду, визнана та­кою обвинувальним вироком, що вступив у законну силу. Це понят­тя ширше, ніж у кримінально-процесуальному законодавстві. В останньому випадку за межами віктимологічних досліджень опи­нилися б потерпілі від убивств (як відомо, мертві не визнаються учасниками кримінального процесу), латентні жертви, потерпілі, хоч і визнані такими постановою слідчого, але не підтверджені су­довим вироком, наприклад, у зв'язку з припиненням справи, та дея­кі інші категорії потерпілих.

Підсумовуючи сказане, можна дати таке віктимологічне визна­чення поняття жертви злочину. Жертва злочину— це людина (спільнота людей у будь-якій формі їх інтеграції), якій злочином за­подіяно фізичну, майнову або моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає. Звичайно, таке широке розуміння жертви злочину може бути конкретизовано залежно від предмета і завдань дослідження, а також у процесуальній діяльності слідчих та судових органів.

Велике значення у розкритті змісту даного поняття має вивчен­ня особи потерпілого на соціально-психологічному рівні — це її со­ціальний статус, позиції, ролі. Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу і, що важливо для віктимології, його відносинами з іншими особами, втягнутими в орбіту злочинної діяльності. Позиція жертви — це особливості відносин між "співпотерпілими", між ними і третіми особами або свідками злочину і, зрозуміло, між жертвою і злочин­цем. Роль жертви — істотний фактор у вчиненні злочину. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетво­рить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, у бійці, сімей­но-побутових конфліктах).

У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як:

а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом спосо­
бом на суспільно небезпечні дії злочинця або коли вона не створює
умов для вчинення злочину;

б) нейтральна, коли між діями жертви і злочинця немає прямо­
го зв'язку;

в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого
правопорушення, у тому числі злочину.

Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомір­на поведінка жертви, яка дуже часто є джерелом конфлікту і прово­кацією злочину. її форми різні: від фізичного чи психічного насиль­ства щодо злочинця або його близьких до їх образи, проявів непова­ги до громадського порядку та загальновизнаних норм моралі. Ви­падки неправомірної поведінки потерпілих найчастіше трапляються при вчиненні таких злочинів, як вбивство, тілесні ушкодження, звалтування, грабежі, розбої тощо.

З точки зору теорії ролей, жертви злочинів можуть бути такі, що усвідомлюють чи не усвідомлюють своє становище через різні об­ставини; стійкими (які неодноразово зазнають нападу) та випадко­вими (коли особа була об'єктом разового злочинного посягання). Роль потерпілого може бути також відкритою чи прихованою. Саме відкрито-провокуюча роль потерпілого у генезисі злочину призво­дить до його реального вчинення.

Приховану роль жертва може розпочати "грати" задовго до зло­чину внаслідок своїх віктимних особистих якостей, статусу, пове­дінки. Така особа ніби експонується, виставляє себе мішенню для злочинних посягань. Схожим є поняття евентуальної жертви — тієї ж потенційної жертви, але більш детермінованої віктимологічни-ми ситуаціями і вибором самого нападника (наприклад, хулігана).

Латентна жертва — це особа, яка реально постраждала від злочину, але з якихось причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав право вибору — повідомляти чи не повідомляти про злочин, що стався (справи так званого приватного обвинувачення).

Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав'язується. Звідси роль жертви може бути реальною і уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має й виді­лення персоніфікованих та колективних ролей. Хоч віктимологія в основному вивчає конкретних жертв, але не варто випускати з виду

І

того, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес пере­творення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів.

Проблема класифікації жертв злочинів і ще більшою мірою їх ти­пології — надто складна. Адже жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження і до смерті. Надзвичайна неод­норідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Але при цьому необхідно до­держуватись однієї основної вимоги — віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з од­ного боку, і діями злочинця до і під час вчинення злочину, з іншого. Цей зв'язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо.

Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних чи необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена чи ні, випадкова чи жертва-співучасник). Але ці критерії не задо­вольняють потреб науки і практики, бо не розкривають дійсного розмаїття взаємодії потенційної жертви і злочинця.

Кримінально-правовий підхіддо віктимологічної класифіка­ції здійснив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він роз­різняє: жертву, повністю не винну (вона називається "ідеальною"); жертву з незначною провиною; жертву, винну однаково зі злочин­цем; добровільну жертву; жертву з провиною більшою, ніж у зло­чинця; жертву, особисто винну у вчиненні злочину; стимулюючу жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку). Практична цінність цієї класифікації безперечна. Проте вона не враховує інші віктимологічні аспекти цієї проблеми.

Комплексний підхідкладе в основу класифікації ступінь вік-тимності, що відображає у найбільш узагальненому вигляді: віктим-ну деформацію особи; професійну віктимність; вікову віктимність; віктимну патологію. Це дає можливість виділити кілька типів жертв злочинів.

/. Випадкова жертва — коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою і злочинцем, не залежать від їх волі і бажання.

2. Жертва з незначним ступенем ризику — особа, яка живе
за нормальних для всіх людей факторах ризику і віктимність якої зрос­
ла непередбачено під впливом конкретної несприятливої ситуації.

3. Жертва з підвищеним ступенем ризику — особа, яка воло­
діє низкою віктимних властивостей. До цієї категорії належать два
основні види жертв:

З 1—378

а) жертви необережних злочинів — коли характер роботи, що
вони виконують, або їх поведінка у громадських місцях мають більш
високу, ніж звичайна, віктимність;

б) жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль,
що вони виконують, містять підвищений ризик (працівники право­
охоронних органів, воєнізованої охорони тощо). Жертвами цього ти­
пу можуть бути й особи, віктимність яких зросла внаслідок конкрет­
них взаємовідносин між жертвою і злочинцем, а також діями третіх
осіб, які спричинили конфліктну ситуацію. Віктимність може вияви­
тися також у манерах поведінки майбутньої жертви, її зовнішньому
вигляді.

4. Жертва з дуже високим ступенем ризику — особа, мораль­но-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність — це стан, який довгий час не зникає і після то­го, коли особа змінила свою поведінку.

Класифікація і типологія жертв злочинів тісно пов'язані з вирі­шенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки по­легшують діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потен­ційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної ро­боти.

Підбиваючи підсумки усього сказаного, можна зробити висно­вок, що основними завданнями віктимології є:

— виявлення кола осіб, які можуть стати жертвами злочинів;

— встановлення взаємозв'язків між поведінкою потерпілих і
злочинців;

— вивчення віктимних властивостей особи як детермінуючого
фактора злочинних посягань;

— розробка запобіжних заходів, спрямованих на недопущення
можливого перетворення осіб на жертв злочинів;

— врахування поведінки потерпілого при індивідуалізації пока­
рання винному у вчиненні злочину;

— визначення розмірів шкоди (матеріальної, фізичної, мораль­
ної), що заподіюється окремими злочинами та злочинністю в цілому.

§ 3. Механізм суїцидальної поведінки

Розглянемо ще один феномен, який має пряме чи побічне відно­шення до віктимології, — суїцидальну поведінку. Суїцид(від лат. зиісійіит — самогубство) — навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Пара-

суїцид — це невдала спроба самогубства. Термін "суїцидологія"виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства.

Винятково людська властивість самозагибелі існує як "зворот­ний бік" її саморегулюючої поведінки. В її основі лежить самозруй-нування людини через прийняття свідомого рішення про це.

У різні історичні епохи у різних соціальних прошарках самогуб­ство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких наро­дів воно розглядалося як спосіб гідно піти з життя (наприклад, ма­сове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне само­губство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буд­дійські самоспалення). Поряд з цим історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних.

Необхідно зазначити, що починаючи з 30-х років у радянській науковій і періодичній літературі не було жодного повідомлення про самогубство (за винятком випадків, коли воно розцінювалося як на­слідок психічного захворювання). Тільки у 1989 р. вперше у газеті "Комсомольская правда" були опубліковані деякі статистичні дані з цього питання. За останні десятиріччя у зв'язку з перетворенням са­могубства на руйнівну хворобу, яка дедалі більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збіль­шується кількість різних наукових центрів і агентств щодо профі­лактики цього явища. В Україні у великих містах, у тому числі в Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у 2-й половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400 — 600 тис. осіб у рік на планеті кінчають життя самогубством. Кіль­кість же тих, хто вчинив замах на самогубство, у 8—10 разів біль­ша. Відповідно до критеріїв ВООЗ психічне здоров'я нації перебу­ває під загрозою, якщо число суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем — Латвія (42,5 суїцида), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9).

За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем суїцидальної активності. При цьому цей показник весь час підвищується: 19 — у 1988 р. та 29,8 — у 1999 р. Смертність серед чоловіків від самогубств у 3 рази вища, ніж серед жінок. Найбіль­ший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед

« 131

чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно пішли з життя 72,3 на 100 тис. населення.

Де ж ті чинники, які ведуть людину на добровільну смерть? Від­повідь може бути такою: самогубство у всіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних якостей особи і соціального середо­вища. Це положення стало домінуючим у сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціаль­но-психологічної дезадаптації.

Дезадаптація — це непристосованість, конфлікт особи з со­ціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім. Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією. Об'єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що ви­ливається у компенсаторні форми поведінки. Суб'єктивно — це ши­рока гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на фоні, здавалося б, зовнішнього благополуччя може стати одним з її проявів. Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми аутоагресивної поведінки як край­ній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Суїцид мож­на трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обста­вини, спосіб "виходу з гри" за неможливості перейти на новий рі­вень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суїцидальної поведінки і дає змогу уникнути недоліків яко­гось однолінійного підходу.

Існує універсальний як для норми, так і патології механізм суї-циду (див. рис. 1 на с. 133).

Звичайно, наведена схема є спрощеною, але вона наочно де­монструє процес скочування людини до самогубства.

Стрижнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій осо­би, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномалій. Крах ціннісних орієнтацій — це і профе­сійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю або сек­суальній потенції — явища у кожному разі індивідуальні, але вреш­ті-решт соціально значимі для особи. Цей стан відображає так звану аподафічну кризу (втрата особою своєї "точки опори"). Втративши таку опору, людина йде, як правило, на самогубство.

Способи позбавити себе життя у різних країнах мають свої варіації, однак відмічені і загальні тенденції. Повішання — основ­ний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб

Конфліктні ситуації

Соціально-психологічна дезадаптація

Крах ціннісних орієнтацій

ПрОВОКуЮЧІ ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ +

мотиваційна готовність

Прийняття рішення піти з життя

Парасуїцид

Суїцид

Рис. 1. Механізм суїцидальної поведінки

самогубства — це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчинюється 30 % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів відмічається у 18 % самогубств). Дослідники також вва­жають, що певний відсоток дорожньо-транспортних пригод з єдиною жертвою — це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, як пра­вило, особи, які бажають позбавити себе життя, не заявляють про це оточуючим. Тільки 15—25 % людей, які вчиняють самогубства, залишають прощальні записки.

Детермінанти суїцидальної поведінки дуже різні. Вони містяться у біологічній, психологічній і соціальній сферах життя людини. Нез­важаючи на те, що люди здебільшого чинять самогубство в екстре­мальних умовах, якими для багатьох є розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрата роботи, неможливість отримати освіту тощо, більшість експертів стверджує, що це лише зовнішні чинники суїциду. Значна частина людей, які позбавляють себе життя, страж­дають від депресій, що свідомо приховуються і не лікуються. Оскіль­ки депресія лежить в основі самогубства, вивчення причин її виник­нення може допомогти краще з'ясувати механізм суїциду.

Деякі вчені вважають, що особи, які страждають тими чи інши­ми психічними захворюваннями, вчиняють близько 90 % усіх само­губств. Соматичні хвороби теж збільшують ризик суїциду, особливо коли вони супроводжуються депресією, тяжкими іпохондричними переживаннями. Майже третина дорослих, що скоїли самогубство, страждали різними соматичними недугами. Доведено також, що рі­вень самогубств тісно корелює зі ступенем соціальної інтеграції лю­дини, тобто залежить від того, як індивід почуває себе у значимому для нього соціумі.

Погіршення соціально-економічної ситуації теж негативно впли­ває на рейтинг суїциду. Так, більшість самогубств в Україні відбула­ся на фоні кризових явищ в усіх сферах життя (затримки у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари і послуги, безробіття, соціальна незахищеність і т. п.), що призвело до різкого зубожіння широких верств населення і дестабілізації морально-психологічного клімату в суспільстві¹.

Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у на­шій державі, так і за кордоном свідчить, що самогубствам у багатьох

¹ Названі соціально-економічні чинники є спільними як для суїциду, так і злочин­ності. Ось чому суїцидальна поведінка тісно пов'язана з кримінологічними проблемами.

випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчас­ного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними інди­відуальної роботи, усунення факторів, що обумовлюють такі дії, на­дання даним особам відповідної соціальної і психологічної допомоги. Тут не можна заощаджувати кошти, бо немає тієї ціни, якої було б не варто заплатити за врятування людського життя.

Як бачимо, проблеми віктимології та суїцидальної поведінки мають велике значення не тільки для кращого розуміння злочиннос­ті та жертв злочинів і самогубств, а й для практичної діяльності із запобігання цим явищам.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть умови формування та становлення віктимології як само­
стійного напрямку кримінології.

2. Що таке віктимність поведінки жертви злочину?

3. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру впливають
на віктимність жертви злочину?

4. Що таке віктимна ситуація і як вона впливає на вчинення зло­
чину?

5. Що таке суТцид і що лежить в основі суіцидальноТ поведінки?

6. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства
на рівень суїциду в ньому?

Читайте також:

1. II. Найважливіші проблеми, що визначають розвиток місцевого самоврядування і є спільними для будь-яких урядових систем.
2. III. Проблеми репатріації експатріантів
3. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
4. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
5. Аграрні проблеми в працях письменників аграрників.
6. Агроекологічні проблеми розвитку і шляхи їх розв'язання
7. АКТУАЛЬНI ПРОБЛЕМИ І ЗАВДАННЯ КУРСУ РОЗМIЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ
8. Актуальні проблеми біоетики
9. Актуальні проблеми економічної безпеки України.
10. Актуальність проблеми професійної етики соціальної роботи
11. Актуальність проблеми.
12. АНАЛІЗ ПОВЕДІНКИ СПОЖИВАЧА

Переглядів: 2110