МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
||||||||||||||||
Глава 7. Проблеми віктимології та суїцидальної поведінки§ 1. Становлення віктимології як самостійного напрямку кримінологічних досліджень § 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифікація жертв злочинів § 3. Механізм суїцидальної поведінки § 1. Становлення віктимології як самостійного напряму кримінологічних досліджень У кримінологічних дослідженнях минулого головна увага приділялась поведінці злочинця, а потерпілий від злочину в основному фігурував як учасник кримінального процесу. Разом з тим, взаємозв'язок злочинця і потерпілого має важливе кримінологічне значення. Серед осіб, що стикаються зі злочинами, є насамперед їх жертви. Тож ігнорувати їх роль у механізмі злочинної поведінки було б помилково. Ідея про врахування ролі жертви у вчиненні злочину трапляється ще у далеких від нас пам'ятках світової культури1. Але систематичні наукові дослідження у цьому напрямі почалися лише наприкінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. і пов'язуються перш за все з книгою німецького вченого Г. Гентіга "Злочинець та його жертва" (1948 р.). Він започаткував нову галузь у кримінологічній науці — віктимологію (від лат. уісііта— жертва і грец. 1о§оз — слово вчення, що разом означає вчення про жертву). Гентіг розробив вчення про жертву злочину з такою повнотою, що жоден наступний дослідник цієї проблеми не міг обійтися без його основоположних ідей, зокрема думки про те, що відношення "жертва—злочинець" тісно пов'язані зі злочином. Це дає можливість не тільки комплексно підійти до цього феномена, а й робити прогнози стосовно осіб, які у майбутньому можуть стати жертвами злочинів, а також точніше визначати рівень латентної злочинності. Чільне місце у віктимологічних дослідженнях посідають праці Р. Гассера, І. Маттеса, Б. Мендельсона, А. Фаттаха та інших. Най- Див., наприклад, праці Ч. Беккаріа "Про злочин та покарання", Л. Фейєрбаха "Документальне викладення визнаних злочинців", Ф. Діаса "Убивство і його мотиви" та ін.
більш інтенсивно віктимологія розвивається у США, Великій Британії, Франції, Німеччині, Швеції, Японії. Так, у Токіо в 1974 р. вийшла друком двотомна праця "Злочин і жертва — віктимологія в Японії". У колишньому СРСР поглиблена розробка питань віктимології почалася з середини 60-х років завдяки працям відомого кримінолога Л. В. Франка, який доводив, що віктимологія здатна відкрити нову сторінку в карній політиці держави і практиці боротьби зі злочинністю. Проблемам особи і поведінки потерпілого були присвячені також праці В. С. Мінської, Д. В. Ривмана, В. Я. Рибальської, В. В. Романова, В. І. Полубинського та інших вчених1. В останні роки віктимологічні дослідження активізувались у всьому світі. У 1973 р. створено Міжнародне віктимологічне товариство (м. Мюнстер, Німеччина), яке вже провело низку міжнародних симпозіумів та конгресів. У роботі IX конгресу (серпень 1997 р., м. Амстердам) вперше взяли участь українські кримінологи. Зарубіжні вчені розрізняють віктимологію у широкому і вузькому її розумінні. У широкому значенні віктимологія має право на самостійне існування, оскільки вивчає як жертви злочинів, так і жертви певних соціальних та природних явищ (війн, стихійних лих тощо). В такому аспекті вона може вважатися окремою наукою, а не тільки частиною кримінології. Віктимологія ж у вузькому значенні — це кримінальна віктимологія, тобто галузь знань саме про жертву злочину та її роль у генезисі злочинної поведінки, а тому є частиною науки кримінології. Практика свідчить про збільшення кількості потерпілих від злочинів в Україні. Так, порівнюючи перші півріччя 1997 і 1998 рр., можна побачити, що їх число зросло від 64011 до 73460 осіб (на 14,8 %). Серед потерпілих за вказаний період 1998 р. від заподіяння смерті постраждало 3513 осіб, шкоди здоров'ю — 14525. Матеріальної шкоди зазнали 169,5 тис фізичних та юридичних осіб на суму 147 млн. гривень2. Звичайно, виникнення й розвиток нового напряму у науці — процес тривалий, який потребує розробки концептуальних засад, створення спеціального понятійного апарату тощо. Нині віктимологія оперує такими основними поняттями: а) потерпілий (жертва Див., наприклад: Франк Л. В. Некоторьіе теоретические вопросн становлення со-ветской викгимологаи // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974; РивманД. В. Викгамологаческие факторьі и профилактика преступлений. — Л., 1975; Палубинский В. И. Виктимологические аспекти профилактики преступлений. — М., 1980; Романов В. В. Основьі криминальной виктимологии. — Минск, 1980. 2 Див.: Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 3. — С. 39. злочину); б) зв'язок "злочинець — потерпілий" як певне відношення або ситуація; в) віктимізація; г) віктимність. Розглянемо ці поняття докладніше. Потерпілий (жертва злочину). В основу цього поняття покладено визначення потерпілого, що міститься у ст. 49 КПК України, як особи, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду. Базуючись на цьому визначенні, віктимологічна характеристика потерпілого охоплює більш широке коло ознак. Жертва у віктимології — це особа або певна спільнота людей, якій прямо чи опосередковано заподіяно якусь шкоду від злочинного посягання. Таке широке розуміння особи потерпілого дає можливість комплексно дослідити всі її ознаки. Конкретніше це питання буде розглянуто далі. Зв'язок "злочинець — потерпілий". Виходячи з положень філософії, вітчизняні кримінологи насамперед відрізняють об'єктивні та суб'єктивні зв'язки. Об'єктивний зв'язок існує між потерпілими і злочинцями незалежно від того, знають вони один одного чи ні. їх об'єднує час і місце вчинення злочину. У деяких випадках злочинних посягань об'єктивний зв'язок між різними незнайомими людьми перетворює їх на співпотерпілих (потенційних або реальних) і часто обумовлює їхню поведінку, спільні дії. Суб'єктивний зв'язок "злочинець — жертва" має місце тільки тоді, коли вони знають одне одного. Зв'язок "злочинець — жертва" у віктимологічному плані розглядається не тільки як відношення, а й як тривала подія, що існує у певному просторі й часі і зміст якої визначає поведінку потерпілих, їх взаємодію зі злочинцями до, під час, а іноді й після вчинення злочину. Велике значення має також ситуація вчинення злочину. Злочинець, як і потерпілий, діє не тільки відповідно до реальної ситуації, а й так, як він її сприймає та інтерпретує. У процесі взаємодії злочинця і потерпілого виникає віктимокриміногенна ситуація, за якої вчиняється злочин. Зв'язок "злочинець — жертва" може розглядатися і як певний стан, коли в одній особі "уживаються" злочинець і жертва одночасно або чергуючись. Поєднання ролей злочинця і жертви в одній особі — теж можливий варіант, що відображає різноманітність кримінальної поведінки. Віктимність — це така соціально-психологічна сукупність рис особи, яка обумовлює високу вірогідність стати об'єктом злочинного посягання. Треба зауважити, що віктимність — це якісний показник; чим вища віктимність особи, тим більша ймовірність того, що вона стане жертвою злочину.
Віктимізація — це процес перетворення особи або групи осіб на реальну жертву, а також результат такого процесу; віктимізува-ти означає перетворити когось на жертву злочину. Віктимна ситуація— життєва обстановка, що складається у зв'язку з якостями особи чи поведінкою потенційної жертви, коли виникає реальна можливість заподіяти їй шкоду. Сказане свідчить, що віктимологія— це галузь (напрям) кримінології, яка вивчає кількісну і якісну характеристики жертв злочинів, закономірності їх взаємовідносин зі злочинцями для вдосконалення форм і методів попередження злочинності. Віктимологічна профілактика — це сукупність державних і громадських заходів, спрямованих на попередження злочинності шляхом зниження у населення в цілому чи окремих громадян ризику стати жертвою злочинних посягань. Загальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні вік-тимогенних факторів і вжитті заходів щодо їх усунення чи нейтралізації. Індивідуальна віктимологічна профілактика складається з виявлення осіб з підвищеною віктимністю і проведення з ними захисно-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочину. Рівень віктимності (коефіцієнт)за особами обчислюється з кількості потерпілих від злочинів за певний період часу на тій чи іншій території і загальної кількості населення з розрахунку на 1000, 10000, 100000 тис. осіб. Виражається у відносних цифрах за формулою: /7-1000-10000-100000
Кво = де Кво — коефіцієнт віктимності за особами; П — кількість потерпілих від злочинів; Н — все населення регіону. Спеціальну (вибіркову) віктимність обчислюють за формулою: Пс-1000-10000-100000
Квсо = де Квсо — коефіцієнт спеціальної віктимності за особами (віктимність окремих видів злочинів); Пс — кількість потерпілих від певних видів злочинів; Н — все населення регіону. Структура віктимностівідображає питому вагу окремих видів жертв злочинів, яким заподіяно шкоду, в загальній кількості потерпілих за певний період часу на тій чи іншій території. Поведінка людини за своєю природою може бути не тільки правомірною чи злочинною, а й ризикованою, бездумною, розбещеною, провокаційною, а тому небезпечною для самої себе, що відповідно збільшує ризик стати "мішенню" для злочинних посягань. Разом з тим, це не фатальна властивість особи. У принципі ступінь віктимності будь-якої людини може бути зведений до нуля. Все залежить від того, чи людина вибирає найбільш оптимальний варіант поведінки, аби не створювати віктимну ситуацію. Вина потерпілого. Вина — це не тільки юридичне поняття, а й соціально-психологічна категорія, яка має моральне значення. Завдання віктимології — розробити критерії вини потерпілого у співвідношенні з провиною особи, яка вчинила злочин, у межах їх спільної відповідальності перед суспільством, іншими громадянами та самим собою. Віктимологію цікавить також проблема правомірності опору злочинним посяганням, включаючи самозахист, самодопомогу і самоконтроль. Характер протидії злочинцеві показує, якою мірою і яким способом потерпілий чинив йому опір. Відшкодування шкоди, завданої потерпілому. Суть проблеми полягає у тому, які оптимальні форми участі держави, суспільства, самого злочинця у процесі ліквідації чи пом'якшенні наслідків злочину для його жертви. Одним із шляхів розв'язання даної проблеми може бути створення спеціального компенсаційного фонду в системі страхування, але кращим виходом є його бюджетне фінансування. Наприклад, в Японії у 1980 р. був прийнятий Закон про грошові виплати жертвам злочинів, відповідно до якого потерпілі, а також члени їхніх сімей у разі заподіяння їм шкоди можуть одержати грошові компенсації від держави, якщо вони не отримали їх від злочинців або не користуються якимось іншим видом державної допомоги. Якщо злочинець і потерпілий є членами однієї родини або потерпілий заслуговує на осуд за те, що сам спровокував злочин, дія названого закону на нього не поширюється. Функції віктимологіїв основному аналогічні функціям кримінології, але в центрі уваги тут перебуває жертва злочину. Перш за все це пізнавальна функція, яка полягає у вивченні особи потерпілого, станів віктимності та віктимізації з тим, щоб розробити відповідні засоби їх попередження. Це також інформаційне забезпечення віктимологічної профілактики різних видів злочинів, надання рекомендацій щодо розкриття та розслідування діянь, вчинених за наявності взаємозв'язку між злочинцем і жертвою. Завданням віктимології є встановлення більш повної картини латентної злочинності шляхом виявлення потерпілих від невідомих чи прихованих злочинів, а також вдосконалення механізмів відшкодування шкоди потерпілому на справедливій основі. Прикладна функція віктимології визначається тим, що її знання використовуються у правотворчій і правозастосовній діяльності, зокрема при індивідуалізації відповідальності підсудних з урахуванням поведінки потерпілих, а також для розробки науково обгрунтованих заходів віктимологічної профілактики злочинів. § 2. Особа потерпілого та її кримінологічне значення. Класифікація жертв злочинів Вивчаючи будь-яку особу (у тому числі злочинця і потерпілого) як суб'єкта того чи іншого виду соціальної діяльності, треба мати на увазі, що між особою та її поведінкою існує нерозривний зв'язок. Конкретна особа являє собою індивідуальну форму буття суспільних відносин, це цілісна сукупність взаємопов'язаних рис, властивостей і якостей учасника і носія цих відносин. Деяка частина громадян характеризується суспільно негативною діяльністю, зокрема, злочинною поведінкою. Ефективність боротьби зі злочинністю не може бути високою без глибокого знання про тих, хто вчиняє злочини. Звідси виникає потреба вивчення особи злочинця. Але при цьому не можна ігнорувати й різнобічну інформацію про їх жертви, мотиви і мету дій усіх учасників кримінальних подій. Не буде перебільшенням, коли скажемо, що іноді дані про особу потерпілого мають не менше значення, ніж про злочинця. Роль жертв у виникненні й розвитку криміногенних ситуацій часто дуже значна, тому потрібний аналіз усіх віктимологічних чинників, аби зробити правильні висновки й узагальнення. Врешті-решт, це потрібно для прийняття рішень щодо забезпечення особистої безпеки потенційних жертв злочинів. Як уже зазначалося, в основу поняття жертви злочину можна покласти визначення потерпілого, яке дано в ч. 1 ст. 49 КПК України, але цим не можна обмежуватися. Треба розкрити поняття жертви у віктимологічному плані, що, в свою чергу дасть змогу перейти до класифікації і типології потерпілих як суб'єктів не тільки правових, а й інших суспільних відносин. Це потрібно ще й тому, що питання про віктимологічне поняття потерпілого постійно дискутується у спеціальній зарубіжній та вітчизняній літературі. Г. Гентіг, наприклад, жертвою вважав таку особу, яка об'єктивно зазнала порушення якого-небудь права, захищеного законом, і яка сприймає таке порушення з невдоволенням або стражданням. Він зазначав, що мо- жуть бути також колективні й абстрактні жертви: окремі соціальні групи, суспільство в цілому, держава, правопорядок тощо. Автор однієї з перших іноземних дисертацій з віктимології Паащ писав, що жертвою з точки зору кримінальних наук є така фізична чи юридична особа, у якої порушено будь-яке право, що користується захистом держави. Відомий теоретик віктимології Нагель визначає це поняття так: "Жертвою є той, хто піддається такому незаконному заподіянню шкоди з боку співгромадян, що правова система реагує проти порушника, який виступає в якості "віктимізатора". В. Я. Рибальська пропонує своє визначення поняття потерпілого. Ним є фізична особа, якій у результаті злочинного посягання спричинено фізичну, моральну або матеріальну шкоду, визнана такою обвинувальним вироком, що вступив у законну силу. Це поняття ширше, ніж у кримінально-процесуальному законодавстві. В останньому випадку за межами віктимологічних досліджень опинилися б потерпілі від убивств (як відомо, мертві не визнаються учасниками кримінального процесу), латентні жертви, потерпілі, хоч і визнані такими постановою слідчого, але не підтверджені судовим вироком, наприклад, у зв'язку з припиненням справи, та деякі інші категорії потерпілих. Підсумовуючи сказане, можна дати таке віктимологічне визначення поняття жертви злочину. Жертва злочину— це людина (спільнота людей у будь-якій формі їх інтеграції), якій злочином заподіяно фізичну, майнову або моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає. Звичайно, таке широке розуміння жертви злочину може бути конкретизовано залежно від предмета і завдань дослідження, а також у процесуальній діяльності слідчих та судових органів. Велике значення у розкритті змісту даного поняття має вивчення особи потерпілого на соціально-психологічному рівні — це її соціальний статус, позиції, ролі. Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов'язків у межах кримінального процесу і, що важливо для віктимології, його відносинами з іншими особами, втягнутими в орбіту злочинної діяльності. Позиція жертви — це особливості відносин між "співпотерпілими", між ними і третіми особами або свідками злочину і, зрозуміло, між жертвою і злочинцем. Роль жертви — істотний фактор у вчиненні злочину. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об'єкта злочину на його суб'єкт (наприклад, у бійці, сімейно-побутових конфліктах).
У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як: а) правомірна, коли жертва реагує допустимим законом спосо б) нейтральна, коли між діями жертви і злочинця немає прямо в) неправомірна, коли дії жертви містять ознаки того чи іншого Особливе віктимологічне значення має, безумовно, неправомірна поведінка жертви, яка дуже часто є джерелом конфлікту і провокацією злочину. її форми різні: від фізичного чи психічного насильства щодо злочинця або його близьких до їх образи, проявів неповаги до громадського порядку та загальновизнаних норм моралі. Випадки неправомірної поведінки потерпілих найчастіше трапляються при вчиненні таких злочинів, як вбивство, тілесні ушкодження, звалтування, грабежі, розбої тощо. З точки зору теорії ролей, жертви злочинів можуть бути такі, що усвідомлюють чи не усвідомлюють своє становище через різні обставини; стійкими (які неодноразово зазнають нападу) та випадковими (коли особа була об'єктом разового злочинного посягання). Роль потерпілого може бути також відкритою чи прихованою. Саме відкрито-провокуюча роль потерпілого у генезисі злочину призводить до його реального вчинення. Приховану роль жертва може розпочати "грати" задовго до злочину внаслідок своїх віктимних особистих якостей, статусу, поведінки. Така особа ніби експонується, виставляє себе мішенню для злочинних посягань. Схожим є поняття евентуальної жертви — тієї ж потенційної жертви, але більш детермінованої віктимологічни-ми ситуаціями і вибором самого нападника (наприклад, хулігана). Латентна жертва — це особа, яка реально постраждала від злочину, але з якихось причин цей факт залишився прихованим від офіційного обліку. Тому до латентних жертв мають бути віднесені й ті потерпілі, яким закон надав право вибору — повідомляти чи не повідомляти про злочин, що стався (справи так званого приватного обвинувачення). Важливо також розрізняти випадки, коли статус потерпілого особа приписує собі без достатніх на те підстав і, навпаки, коли він їй нав'язується. Звідси роль жертви може бути реальною і уявною (мається на увазі її самооцінка). Принципове значення має й виділення персоніфікованих та колективних ролей. Хоч віктимологія в основному вивчає конкретних жертв, але не варто випускати з виду І того, що нерідко саме від групової поведінки залежить процес перетворення на жертву як групи осіб, так і окремих її членів. Проблема класифікації жертв злочинів і ще більшою мірою їх типології — надто складна. Адже жертвою злочину може бути будь-яка людина з моменту її народження і до смерті. Надзвичайна неоднорідність об'єкта створює серйозні труднощі для віктимологічної класифікації, оскільки існує велика кількість кваліфікаційних ознак, які можуть бути покладені в її основу. Але при цьому необхідно додержуватись однієї основної вимоги — віктимологічна класифікація має відображати генетичний зв'язок між поведінкою жертви, з одного боку, і діями злочинця до і під час вчинення злочину, з іншого. Цей зв'язок може простежуватись у різних аспектах: соціальному, біологічному, соціально-психологічному, моральному тощо. Одна з традиційних віктимологічних класифікацій базується на критеріях, дуже близьких до щоденної практики (жертва умисних чи необережних злочинів, винна чи невинна, заздалегідь намічена чи ні, випадкова чи жертва-співучасник). Але ці критерії не задовольняють потреб науки і практики, бо не розкривають дійсного розмаїття взаємодії потенційної жертви і злочинця. Кримінально-правовий підхіддо віктимологічної класифікації здійснив відомий румунський кримінолог Б. Мендельсон. Він розрізняє: жертву, повністю не винну (вона називається "ідеальною"); жертву з незначною провиною; жертву, винну однаково зі злочинцем; добровільну жертву; жертву з провиною більшою, ніж у злочинця; жертву, особисто винну у вчиненні злочину; стимулюючу жертву (психічно хворі, малолітні, особи похилого віку). Практична цінність цієї класифікації безперечна. Проте вона не враховує інші віктимологічні аспекти цієї проблеми. Комплексний підхідкладе в основу класифікації ступінь вік-тимності, що відображає у найбільш узагальненому вигляді: віктим-ну деформацію особи; професійну віктимність; вікову віктимність; віктимну патологію. Це дає можливість виділити кілька типів жертв злочинів. /. Випадкова жертва — коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. Взаємовідносини, що виникли між жертвою і злочинцем, не залежать від їх волі і бажання. 2. Жертва з незначним ступенем ризику — особа, яка живе 3. Жертва з підвищеним ступенем ризику — особа, яка воло З 1—378 а) жертви необережних злочинів — коли характер роботи, що б) жертви умисних злочинів, соціальний статус яких або роль, 4. Жертва з дуже високим ступенем ризику — особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правопорушників. Вона характеризується стійкою антисуспільною спрямованістю, схильністю до алкоголю, наркотиків, статевою розбещеністю тощо. Висока віктимність — це стан, який довгий час не зникає і після того, коли особа змінила свою поведінку. Класифікація і типологія жертв злочинів тісно пов'язані з вирішенням практичних завдань боротьби зі злочинністю, оскільки полегшують діяльність правоохоронних органів щодо виявлення потенційних жертв і проведення з ними індивідуальної профілактичної роботи. Підбиваючи підсумки усього сказаного, можна зробити висновок, що основними завданнями віктимології є: — виявлення кола осіб, які можуть стати жертвами злочинів; — встановлення взаємозв'язків між поведінкою потерпілих і — вивчення віктимних властивостей особи як детермінуючого — розробка запобіжних заходів, спрямованих на недопущення — врахування поведінки потерпілого при індивідуалізації пока — визначення розмірів шкоди (матеріальної, фізичної, мораль § 3. Механізм суїцидальної поведінки Розглянемо ще один феномен, який має пряме чи побічне відношення до віктимології, — суїцидальну поведінку. Суїцид(від лат. зиісійіит — самогубство) — навмисне заздалегідь обдумане позбавлення себе життя, один з видів насильницької смерті. Пара- суїцид — це невдала спроба самогубства. Термін "суїцидологія"виник у 70-ті роки XX ст. Ним позначається галузь теоретичних і прикладних досліджень феномена самогубства. Винятково людська властивість самозагибелі існує як "зворотний бік" її саморегулюючої поведінки. В її основі лежить самозруй-нування людини через прийняття свідомого рішення про це. У різні історичні епохи у різних соціальних прошарках самогубство мало діаметрально протилежні моральні оцінки. У деяких народів воно розглядалося як спосіб гідно піти з життя (наприклад, масове самогубство переможених у релігійних війнах, ритуальне самогубство вдів і слуг правителів в Індії та Китаї, харакірі в Японії, буддійські самоспалення). Поряд з цим історія з давніх часів фіксує "персональні" самогубства, мотиви яких мало чим відрізняються від сучасних. Необхідно зазначити, що починаючи з 30-х років у радянській науковій і періодичній літературі не було жодного повідомлення про самогубство (за винятком випадків, коли воно розцінювалося як наслідок психічного захворювання). Тільки у 1989 р. вперше у газеті "Комсомольская правда" були опубліковані деякі статистичні дані з цього питання. За останні десятиріччя у зв'язку з перетворенням самогубства на руйнівну хворобу, яка дедалі більше насувається на суспільство, суїцидологія утвердилась як самостійна галузь науки. Створено Міжнародну асоціацію із запобігання самогубствам, збільшується кількість різних наукових центрів і агентств щодо профілактики цього явища. В Україні у великих містах, у тому числі в Києві, працюють кабінети соціально-психологічної допомоги. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), у 2-й половині XX ст. самогубства вийшли на четверте місце серед причин смертності з тенденцією до постійного зростання: 400 — 600 тис. осіб у рік на планеті кінчають життя самогубством. Кількість же тих, хто вчинив замах на самогубство, у 8—10 разів більша. Відповідно до критеріїв ВООЗ психічне здоров'я нації перебуває під загрозою, якщо число суїцидів перевищує 20 випадків на 100 тис. населення (рівень суїцидальної активності). Серед країн з високим її рівнем — Латвія (42,5 суїцида), Литва (42,1), Естонія (38,2), Росія (37,8), Угорщина (35,9). За даними Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, Україна теж увійшла до числа країн з високим рівнем суїцидальної активності. При цьому цей показник весь час підвищується: 19 — у 1988 р. та 29,8 — у 1999 р. Смертність серед чоловіків від самогубств у 3 рази вища, ніж серед жінок. Найбільший відсоток самогубств припадає на людей похилого віку. Серед « 131 чоловіків, яким виповнилося 70 років, добровільно пішли з життя 72,3 на 100 тис. населення. Де ж ті чинники, які ведуть людину на добровільну смерть? Відповідь може бути такою: самогубство у всіх випадках є проявом складної взаємодії суїцидальних якостей особи і соціального середовища. Це положення стало домінуючим у сучасній суїцидології. З-поміж її концепцій найбільшого поширення набула теорія соціально-психологічної дезадаптації. Дезадаптація — це непристосованість, конфлікт особи з соціальним середовищем. Він може бути зовнішнім або внутрішнім. Конфлікт, який перейшов поріг дезадаптації, називається кризою або кризовою ситуацією. Об'єктивно дезадаптація проявляється у невідповідності поведінки особи її соціальній ролі та ситуації, що виливається у компенсаторні форми поведінки. Суб'єктивно — це широка гама психоемоційних переживань. При перевищенні порогу дезадаптації відбувається неадекватна реакція особи. Несподіваний суїцид на фоні, здавалося б, зовнішнього благополуччя може стати одним з її проявів. Такий підхід дає можливість охарактеризувати суїцид і споріднені з ним форми аутоагресивної поведінки як крайній вияв соціально-психологічної дезадаптації індивіда. Суїцид можна трактувати як неадекватну форму реагування на зовнішні обставини, спосіб "виходу з гри" за неможливості перейти на новий рівень адаптації. Поняття дезадаптації логічно об'єднує багато різних мотивів суїцидальної поведінки і дає змогу уникнути недоліків якогось однолінійного підходу. Існує універсальний як для норми, так і патології механізм суї-циду (див. рис. 1 на с. 133). Звичайно, наведена схема є спрощеною, але вона наочно демонструє процес скочування людини до самогубства. Стрижнем дезадаптації є крах базових ціннісних орієнтацій особи, що у повсякденності називається втраченим сенсом життя. Цей момент простежується як у випадках, віднесених до норми, так і за явних психічних аномалій. Крах ціннісних орієнтацій — це і професійне фіаско, і втрата близької людини, і загроза здоров'ю або сексуальній потенції — явища у кожному разі індивідуальні, але врешті-решт соціально значимі для особи. Цей стан відображає так звану аподафічну кризу (втрата особою своєї "точки опори"). Втративши таку опору, людина йде, як правило, на самогубство. Способи позбавити себе життя у різних країнах мають свої варіації, однак відмічені і загальні тенденції. Повішання — основний спосіб суїциду в усьому світі. Наступний за поширеністю спосіб
Конфліктні ситуації Соціально-психологічна дезадаптація Крах ціннісних орієнтацій ПрОВОКуЮЧІ ЗОВНІШНІ ЧИННИКИ + мотиваційна готовність Прийняття рішення піти з життя Парасуїцид Суїцид Рис. 1. Механізм суїцидальної поведінки самогубства — це застосування вогнепальної зброї. Наприклад, у США, де ця зброя найбільш доступна, вона використовується в 60 % суїцидів. У Канаді, де вогнепальна зброя менш доступна, з її допомогою вчинюється 30 % самогубств. Часто спостерігаються отруєння (наприклад, у США свідоме передозування лікарських препаратів відмічається у 18 % самогубств). Дослідники також вважають, що певний відсоток дорожньо-транспортних пригод з єдиною жертвою — це фактично приховані суїциди. Зауважимо, що, як правило, особи, які бажають позбавити себе життя, не заявляють про це оточуючим. Тільки 15—25 % людей, які вчиняють самогубства, залишають прощальні записки. Детермінанти суїцидальної поведінки дуже різні. Вони містяться у біологічній, психологічній і соціальній сферах життя людини. Незважаючи на те, що люди здебільшого чинять самогубство в екстремальних умовах, якими для багатьох є розлучення, смерть рідних, нерозділене кохання, втрата роботи, неможливість отримати освіту тощо, більшість експертів стверджує, що це лише зовнішні чинники суїциду. Значна частина людей, які позбавляють себе життя, страждають від депресій, що свідомо приховуються і не лікуються. Оскільки депресія лежить в основі самогубства, вивчення причин її виникнення може допомогти краще з'ясувати механізм суїциду. Деякі вчені вважають, що особи, які страждають тими чи іншими психічними захворюваннями, вчиняють близько 90 % усіх самогубств. Соматичні хвороби теж збільшують ризик суїциду, особливо коли вони супроводжуються депресією, тяжкими іпохондричними переживаннями. Майже третина дорослих, що скоїли самогубство, страждали різними соматичними недугами. Доведено також, що рівень самогубств тісно корелює зі ступенем соціальної інтеграції людини, тобто залежить від того, як індивід почуває себе у значимому для нього соціумі. Погіршення соціально-економічної ситуації теж негативно впливає на рейтинг суїциду. Так, більшість самогубств в Україні відбулася на фоні кризових явищ в усіх сферах життя (затримки у виплаті заробітної плати, зростання цін на всі товари і послуги, безробіття, соціальна незахищеність і т. п.), що призвело до різкого зубожіння широких верств населення і дестабілізації морально-психологічного клімату в суспільстві1. Досвід роботи служб соціально-психологічної допомоги як у нашій державі, так і за кордоном свідчить, що самогубствам у багатьох 1 Названі соціально-економічні чинники є спільними як для суїциду, так і злочинності. Ось чому суїцидальна поведінка тісно пов'язана з кримінологічними проблемами. випадках можна запобігти. Успіх цієї справи залежить від своєчасного виявлення осіб, схильних до суїциду, проведення з ними індивідуальної роботи, усунення факторів, що обумовлюють такі дії, надання даним особам відповідної соціальної і психологічної допомоги. Тут не можна заощаджувати кошти, бо немає тієї ціни, якої було б не варто заплатити за врятування людського життя. Як бачимо, проблеми віктимології та суїцидальної поведінки мають велике значення не тільки для кращого розуміння злочинності та жертв злочинів і самогубств, а й для практичної діяльності із запобігання цим явищам. Питання для самоконтролю 1. Назвіть умови формування та становлення віктимології як само 2. Що таке віктимність поведінки жертви злочину? 3. Які обставини об'єктивного і суб'єктивного характеру впливають 4. Що таке віктимна ситуація і як вона впливає на вчинення зло 5. Що таке суТцид і що лежить в основі суіцидальноТ поведінки? 6. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства
Читайте також:
|
|||||||||||||||||
|