• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 8. Попередження злочинів

§ 1. Поняття попередження злочинів

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів

§ 3. Система профілактики злочинів

§ 4. Класифікація профілактичних заходів

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності

§ 1. Поняття попередження злочинів

З розвитком людства діяльність, що її проводять у сфері охорони правопорядку, зазнала значних змін. Найважливішою з них є та, що міри кримінального покарання почали співвідноситися із заходами попередження злочинів, причому в багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, цим заходам надається пріоритетне значення. Впер­ше проблему попередження злочинів поставив один з основополож­ників кримінології — італієць Ч. Беккарія у своїй книзі "Про злочи­ни і покарання", яка вийшла у світ 1764 р.

Сьогодні попередження злочинів розуміється як предметно іс­нуюча система соціального регулювання, що охоплює спеціалізовані органи і формування громадськості, які, застосовуючи досягнення науки, намагаються забезпечити виконання чинних законів.

Попереджувальна діяльність надзвичайно різноманітна, що ві­дображається передусім у спеціальній термінології. Крім категорії "попередження злочинів", що застосовується для визначення родо­вого поняття, використовуються також "профілактика", "запобіган­ня", "припинення". На жаль, дотепер у кримінологічній літературі відсутнє жодне концептуальне розуміння відповідних понять та їх співвідношення. Тривалі дискусії, безсумнівно, породжували і далі породжують відому плутанину, а в ряді випадків — істотні супереч­ності щодо розв'язання проблем попередження злочинів. Виходячи з цих міркувань, доцільно визначити такі дискусійні положення.

Деякі автори не ототожнюють поняття "попередження" та "про­філактика", надаючи кожному окреме тлумачення та різний логіч­ний обсяг¹. Зазначимо, що запропонована термінологічна дискусія стосовно розмежування цих понять, що визначають одне й те саме явище, явно недоцільна, оскільки не має теоретичного та практич-

Юрвдична енциклопедія. — К., 1999. — Т. 2. — С. 513—514.

ного сенсу, є явно надуманою, поглиблює понятійну плутанину, змушує вчених "переключатися" з аналізу змісту явища на його етимологічну оболонку. Доцільно пригадати, що термін "профілак­тика" перейшов у кримінологію з медичної практики масових щеп­лень проти хвороб. Тут мається на увазі не можлива хвороба кон­кретного індивіда. Таким чином можемо визначити кримінологічну профілактику як попередження негативного впливу криміногенних факторів (причин та умов) безвідносно до конкретного злочину.

Отже, як вважає А. Ф. Зелінський, профілактика не має на увазі конкретний злочин, а забезпечується через попередження кри­міногенних ситуацій, їх усунення, ослаблення дії криміногенних факторів, захисту об'єктів від посягань тощо. Поряд з тим, запобі­гання злочинам спрямоване на перешкоджання здійсненню злочин­ного наміру конкретної особи до початку посягання на стадіях вияв­лення наміру або готування до злочину. Припинення направлене на злочинну діяльність, що вже розпочалася, та має за мету забезпечи­ти ненастання її шкідливих наслідків¹.

Попередження злочинів — це найгуманніший засіб підтримки правопорядку, забезпечення безпеки охоронюваних правом ціннос­тей. Здійснення його, поряд із захистом суспільства від злочинних посягань, уберігає також нестійких громадян від подальшого мо­рального падіння, не даючи їм стати злочинцями, і тим самим по­збавляє їх від кримінального покарання. Попередження злочинів є найефективнішим засобом боротьби зі злочинністю, оскільки кримі­нально-правові заходи мають обмежений характер.

Поняття "попередження злочинів" може тлумачитися у вузько­му (кримінально-правовому) і широкому (соціально-політичному) значенні. Під кримінально-правовим попередженням розуміють превентивні заходи, які здійснюються у процесі призначення пока­рання та його виконання. У такому плані ідея попередження злочи­нів пронизує всю систему кримінально-правових, кримінально-про­цесуальних і кримінально-виконавчих інститутів.

Разом з тим практика боротьби зі злочинністю показує, що для справжнього попередження злочинів потрібно виходити з більш ши­роких позицій — економічних, соціально-політичних, моральних, психологічних, правових тощо. Такий підхід дає можливість сформу­лювати це поняття у широкому значенні, яке включає в себе різні антикриміногенні заходи державних органів і громадських організа­цій. Йдеться про те, щоб не допустити існування злочинності у май­бутньому, а в найближчій перспективі — якомога більше скоротити

¹ ЗелинскийА. Ф. Криминология: Курслекций. — Харьков, 1996. — С. 141—142.

її прояви у суспільстві. Попередження злочинів є системою дій щодо антисуспільних явищ та їх детермінант з метою зниження рівня зло­чинності й усунення криміногенних факторів.

Отже, попередження злочинів розглядається як соціально-право­вий процес, що обмежує або ліквідує чинники, які детермінують злочинність. У найзагальнішому вигляді попередження злочинів за­безпечується всією сукупністю заходів, що їх здійснюють державні органи і громадські організації, спрямованих на вдосконалення сус­пільних відносин і поліпшення життя народу.

У зв'язку з цим визначення предмета попередження злочинів як наукової дисципліни зводиться до того, щоб встановити його співвід­ношення з предметом кримінології. Є дві точки зору на цю пробле­му. Ряд авторів, погляди яких найпоширеніші, вважає, що теорія по­передження злочинів є складовою частиною кримінології¹. Інші стверджують, що теорія попередження злочинів вже "відокремила­ся" від кримінології, оскільки багато її проблем не вкладається у ме­жі предмета кримінології². Ми вважаємо, що попередження злочи­нів, як наукова дисципліна, спирається на теоретичні положення кримінології і широко ними користується, але не зводиться тільки до них. Ця частина кримінології має більш прикладний характер.

Предметом теорії попередження злочинів³ є: 1) поняття попере­джувальної діяльності; 2) її види, форми, рівні; 3) суб'єкти й об'єкти цієї діяльності; 4) організаційні та правові основи; 5) тактика і мето­дика здійснення попереджувальних заходів; 6) особливості попере­дження окремих видів злочинів. Усі ці елементи тісно пов'язані між собою, обумовлюють один одного, і відповідно зміст навчально­го курсу виступає не як механічна сукупність знань, а як їх систе­ма. Даний навчальний курс складається із Загальної і Особливої частин.

У Загальній частині дається характеристика попереджувальної діяльності як наукової дисципліни — її предмет і система, виникнен­ня і розвиток, місце в системі наук, основний понятійний апарат,

¹ Див.: Криминология. — М., 1979. — С. 3—4.

² Див.: Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. — М., 1980. —
С. 409-416.

³ Тут доречно зауважити, що багато вчених застосовують термін "попередження зло­
чинності". На нашу думку, це не зовсім коректно, адже попередити можна те, чого ще
немає в дійсності. Злочинність, як соціальне явище, вже об'єктивно існує, тому її не
можна попередити. З нею можна тільки боротися, протидіяти їй, долати її. Попереджати
можна окремі злочини, які ще не вчинені, але можуть бути вчинені, якщо їх не попере­
дити. Тому більш доцільно говорити про "попередження злочинів" як систему заходів їх
запобігання.

мета, завдання, принципи, функції. Крім того, у цій частині розгля­даються компетенція суб'єктів попереджувальної діяльності, її види, класифікація попереджувальних заходів, тактика й методика їх здійснення, прогнозування і планування заходів боротьби зі злочин­ністю, організація взаємодії між суб'єктами цієї діяльності. В Особ­ливій частині увага приділяється як детермінантам, так і заходам попередження окремих видів злочинів: неповнолітніх та молоді, ре­цидивної, організованої, професійної, насильницької злочинності, у сфері економіки, необережних злочинів, "фонових явищ" тощо.

Тепер необхідно визначитися з понятійним апаратом теорії попе­редження злочинів. У науковій літературі та законодавчих актах ви­користовуються такі терміни, як "попередження", "профілактика", "запобігання", "превенція". Чимало вчених вкладають у ці поняття неоднаковий зміст, виходячи з різних рівнів, напрямів та видів попе­реджувальної діяльності¹.

На наш погляд, розрізнення цих понять є надуманим, таким, що суперечить буквальному змісту зазначених слів. Адже кожне з них означає одне й те саме: щось упередити, не допустити. Всі ці слова є взаємозамінними синонімами. Тому заходи рівнозначно можуть бути або попереджувальні, або профілактичні, або запобіжні, або превентивні. Так само діяльність однаково може бути або попере­джувальна, або профілактична, або запобіжна, або превентивна. Все це — одне й те саме. В основу ж розмежування попереджуваль­ної діяльності за рівнями, напрямами, видами має бути покладений аналіз її змісту, а не вживання в одних випадках терміна "попере­дження", а в інших — "профілактика".

Боротьба зі злочинністю як соціальним явищем завжди передба­чає ефективну профілактику конкретних злочинів. У зв'язку з цим поняття профілактики можна розуміти як у вузькому, так і в широ­кому значенні. У широкому трактуванні — це недопущення злочи­нів взагалі, тобто утримання окремих членів суспільства від злочин­них дій. Можна сказати й інакше: це діяльність щодо недопущення порушень норм кримінального права членами суспільства. У вузько­му значенні під профілактикою розуміють діяльність, по-перше, що­до виявлення й усунення детермінант конкретних злочинів; по-дру­ге, виявлення осіб, здатних до вчинення злочинів, і проведення з ни­ми відповідної роботи.

¹ Див., наприклад: Аванесов Г. А. Криминология и организация предупреждения преступлений. - М., 1995. - С. 125-126.

Профілактика у широкому розумінні підпорядкована завданням боротьби зі злочинністю як явищем, у вузькому — попередженню конкретних злочинів з боку окремих осіб. На індивідуальному рівні профілактика злочинів включає також їх відвернення і припинення. Коли попереджувальна діяльність виявилася малоефективною, тоді й виникає потреба у відверненні чи припиненні злочину. Відвернен­ня застосовується на стадії готування до злочину, а припинення — на стадії замаху на злочин. Таким чином, попередження (профілак­тика) і відвернення та припинення злочинів тісно взаємопов'язані. Всі вони підпорядковані загальним завданням боротьби зі злочин­ністю.

Профілактика злочинів відрізняється від інших видів соціального управління своєю цілеспрямованістю на зміцнення безпеки право-охоронюваних цінностей — інтересів держави, суспільства, прав і свобод громадян — шляхом усунення факторів, які детермінують злочинні дії. Ще одна ознака профілактики злочинів полягає у тому, що вона є цілісною системою. Як і будь-яка система, вона має інфор­маційне забезпечення, головним елементом якого є правові норми, що регулюють попереджувальну діяльність.

Отже, під профілактикою (попередженням) злочинів треба розуміти особливий вид соціального управління, який поклика­ний забезпечити безпеку правоохоронюваних цінностей і поля­гає у розробці та здійсненні спеціальних заходів щодо виявлення й усунення детермінант злочинності, а також справлянні за­побіжного впливу на осіб, схильних до протиправної поведінки.

Найважливішими складовими профілактики злочинів є органи, організації, особи, які здійснюють запобіжні заходи, а також самі ці заходи. Істотним для теорії і практики боротьби зі злочинністю є виявлення специфіки дій суб'єктів профілактики і відповідно мас­штабів здійснюваних ними запобіжних заходів та аналіз конкретної спрямованості цих заходів. Зауважимо, що питання про рівні профі­лактики злочинів не дістало однозначного вирішення. Найбільш обгрунтованою є точка зору О. М. Яковлєва, який виділяє три рівні попередження злочинів:

1) загальносоціальна профілактика, тобто попереджувальна
діяльність, що здійснюється у суспільстві в цілому;

2) профілактика у соціальних групах і колективах;

3) індивідуальна профілактика (рання і безпосередня)¹.

Див.: Яковлев А. М. Индивидуальная профилактика преступного поведений. Горький, 1977. - С. 5.

Виділяють також четвертий рівень — профілактику злочинів на регіональному або галузевому рівні¹.

Розглядаючи структуру профілактики злочинів під кутом зору конкретної спрямованості превентивних заходів, можна виділити два види цієї діяльності. До першого з них — загальної профілакти­ки — належать заходи, мета яких полягає у створенні об'єктивних умов, що виключають або утруднюють вчинення злочинів. Другий вид — індивідуальну профілактику — становлять заходи, спрямова­ні на недопущення злочинної поведінки з боку конкретної особи.

Складнішу будову структури попереджувальної діяльності дає Г. А. Аванесов. Він поділяє профілактику злочинів на: загальну, спеціальну й індивідуальну, а також на моральну, кримінально-пра­вову, кримінологічну та спеціальну². Зазначимо, що поділ профілак­тики на два види — загальну та індивідуальну — міцно закріпився у діяльності органів внутрішніх справ.

Під загальною профілактикою злочинів треба розуміти діяльність щодо виявлення детермінант злочинності, а також розробку і здійснення заходів, спрямованих на їх усунення чи нейтралізацію. Така діяльність здійснюється державними органами та громадськими організаціями і зачіпає інтереси всіх членів су­спільства.

Разом з тим, детермінанти злочинів, до якої б сфери соціальної дійсності вони не належали, діють лише опосередковано — через особу, схильну до злочинної поведінки. З урахуванням цього попе­реджувальний вплив має здійснюватися не тільки на зовнішні (сто­совно особи) фактори, а й на саму особу. Сукупність взаємопов'яза­них виховних та примусових заходів впливу на особу з метою недо­пущення вчинення нею злочину становить індивідуальну профілак­тику злочинів. Виділяючи індивідуальну профілактику в особливий вид попереджувальної діяльності, слід пам'ятати, що вона нерозрив­но пов'язана із заходами загальної профілактики, оскільки остання є тим фундаментом, на якому будується вся індивідуальна робота з правопорушниками.

У науковій літературі можна зустріти і більш конкретизоване ви­значення індивідуальної профілактики — як системи цілеспря­мованого, організованого, з урахуванням педагогічних вимог ви­ховного впливу на свідомість, почуття, волю профілактованої

¹ Дра.-.БлувштейнЮ.Д., ЗьіринМ.И., РомановВ. В. Профилактика преступлений. —
Минск, 1986. - С.27.

² Див.: Аванесов Г. А. Криминология и социальная профилактика. — М., 1980. —
С. 339-401.

особи з метою усунення, нейтралізації, блокування у неї нега­тивних і одночасно формування позитивних якостей, стерео­типів і звичок законослухняної поведінки¹.

§ 2. Цілі, завдання, функції та межі профілактики злочинів

Суспільство — це складний соціальний організм, кожна сфера якого складається з відносно самостійних суспільних відносин, зв'язків, процесів. Тому профілактика злочинів як система має влас­ну "добірку" компонентів (підсистем). Це передусім сама попере­джувальна діяльність, що здійснюється у певному просторі, тобто йдеться про межі її поширення. Сфера профілактики злочинів, яку вона охоплює, надзвичайно широка. Нині вона не може залишатися полем діяльності одних лише правоохоронних органів. У ній мають брати участь усі державні органи, громадські формування і громадя­ни України².

Зазначимо, що профілактика злочинів є конкретною діяльністю, яка мусить бути обмежена рамками закону, хоч при цьому потрібно вирішувати великий обсяг завдань із заздалегідь не встановленим і змінюваним змістом. Межі цієї діяльності залежать від запобіжного впливу на певні об'єкти, його змісту, цілей, завдань. Ці ознаки і ок­реслюють сферу функціонування профілактики злочинів. Отже, ме­жі профілактики визначаються усією системою соціально-політич­них, економічних, організаційних, моральних, психологічних, вихов­них, правових та інших засобів впливу, але вони охоплюють тільки ту сферу, в якій діють чинники, що детермінують злочини та інші правопорушення.

Розкрити з достатньою повнотою зміст профілактики злочинів можна лише за умов урахування й аналізу функцій, які вона вико­нує, а також цілей і завдань, що стоять перед нею. Коригуючи у спе­цифічних формах взаємозв'язок особи і суспільства, вона впливає на поведінку людей та суспільні інтереси. Ця роль випливає з влас­тивої їй попереджувально-регулятивної функції — не лише пере­шкоджати розвиткові одних і допомагати вдосконаленню інших сус-

Див.: Апексеев А. К, СахаровА. Б. Причини преступлений и устранение их органа­ми внутренних дел. — М., 1985. — С. 53.

Див.: Указ Президента України "Про Комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки" від 17 вересня 1996 р. — Урядовий кур'єр. — 23 вересня 1997 р.

пільних відносин, а й, долаючи суперечності, що виникають між осо­бою і суспільством, сприяти утвердженню їх соціально-позитивного взаємозв'язку.

Профілактика злочинів спрямована на недопущення протиправ­ної поведінки і тим самим активно проявляє свою охоронну функ­цію. Вона реалізує не тільки засоби переконання, а й примусу до осіб, які не хочуть ставати на шлях виправлення. Таким чином, ос­новною метою охоронної функції є захист суспільних інтересів та соціальних цінностей, особи і держави від злочинних посягань. Ви­конуючи регулятивну функцію, профілактика покликана забезпечи­ти таку поведінку людей, яка б відповідала спеціальним вимогам, за­кріпленим у нормах права.

Профілактика злочинів виконує також виховну функцію, оскіль­ки її призначення не у примусі, а в переконанні, тобто не в тому, щоб покарати, а в тому, аби виховати таку особу, яка б не допуска­ла вчинення злочинів. Профілактика постійно реалізує й ідеологічну функцію, призначення якої полягає у забезпеченні загальної ідейної спрямованості попереджувальних заходів, ідеологічному обгрунту­ванні їх змісту, правильному визначенні шляхів, форм і методів практичної діяльності. На жаль, на сучасному етапі розвитку нашої держави питанням ідеології не приділяється належної уваги. А це фактор, який цементує єдність усього суспільства.

Здійснення прогностичної функції збагачує теорію і практику профілактики злочинів інформацією, яка дає можливість намічати пріоритетні напрями у боротьбі зі злочинністю.

Профілактика злочинів має свої цілі. Вони конкретизуються на різних етапах розвитку суспільства, а також залежно від її на­прямів, рівнів і видів.

Основними цілями профілактики є:

— обмеження дії негативних явищ і процесів, взаємопов'язаних
зі злочинністю;

— усунення (нейтралізація) детермінант злочинних проявів;

— ліквідація криміногенних факторів у мікросередовищі особи,
які формують її антисуспільну позицію і мотивацію злочинної пове­
дінки;

— превентивний вплив на особу, яка за своїм антисуспільним
способом життя здатна вчинити злочин.

Виходячи із вказаних цілей, завданнями профілактики злочинів є:

1) виявлення й аналіз явищ, процесів, обставин, які виступають
детермінантами злочинів;

2) вивчення чинників, що призводять до формування особи зло­
чинця та реалізації злочинних намірів;

3) встановлення кола осіб, від яких можна очікувати вчинення
злочинів, і цілеспрямований профілактично-виховний вплив на них;

4) усунення або нейтралізація криміногенних факторів на інди­
відуальному рівні.

Ці загальні завдання конкретизуються залежно від рівнів, видів, форм і методів попереджувальної діяльності. Тому загальна ефек­тивність профілактики залежить від того, як виконуються конкретні завдання, що стоять перед нею.

Попереджувальна діяльність грунтується на певних принципах, провідне місце серед яких займають:

— законність — дотримання вимог закону всіма без винятку
суб'єктами профілактики;

— гуманність — захист гідності та інтересів людини шляхом
очищення її духовного світу від антисуспільних установок і орієнта­
цій, усунення чинників деформації особи;

— наукова обгрунтованість — використання форм, методів і
засобів попереджувальної діяльності, розроблених та рекомендова­
них наукою;

— демократизм — широка участь у боротьбі зі злочинністю
державних органів, громадських формувань та окремих громадян;

— диференціація — врахування специфіки факторів, що детер­
мінують злочинність шляхом криміногенного впливу на особу, а та­
кож індивідуальних особливостей правопорушників;

— своєчасність — випереджаюче проведення превентивних за­
ходів, які б не дали можливості вчинити злочин;

— плановість — здійснення профілактичної діяльності за відпо­
відною програмою, а не спонтанно;

— комплексність — використання різноманітних форм, мето­
дів і засобів попередження, спрямованих не тільки на злочинність,
а й на ті соціальні, економічні, політичні, духовні та інші фактори,
які її обумовлюють.

§ 3. Система профілактики злочинів

Попередження злочинів є складною, багаторівневою системою державних органів та громадських організацій, які здійснюють ан-тикриміногенний вплив на соціальні об'єкти з метою недопустити порушень кримінально-правових норм і усунути (нейтралізувати) чинники, що їх детермінують. її утворюють суб'єкти, об'єкти та за­ходи попереджувальної діяльності.

Розглядаючи це питання, зазначимо, що узагальнених теоретич­них праць про систему профілактики злочинів у кримінологічній лі-

тературі ще немає. Не кращим є стан справ і з правовим забезпе­ченням цієї діяльності. Для правильного визначення суб'єктів попе­реджувальної діяльності Ю. Д. Блувштейн запропонував виділити такі їх основні ознаки:

— цілеспрямоване здійснення профілактики злочинів як пряма
функція;

— зв'язок з іншими елементами системи "по горизонталі"
(координація) і "по вертикалі" (субординація);

— здійснення своїх дій відповідно до команд керівних органів
системи;

— можливість вибору варіанта поведінки, що визначається кон­
кретним станом об'єкта впливу і межами, заданими системою.

Тому органи, організації та особи, які не володіють хоч би од­нією з названих ознак, не можуть вважатися суб'єктами профілак­тики злочинів¹.

Різноманітність суб'єктів, що різняться характером, масштаба­ми, формами й методами діяльності, — одна з істотних особливос­тей профілактики злочинів. До її суб'єктів належать: відповідні дер­жавні органи та установи, громадські організації і формування, по­садові особи й інші працівники — представники цих органів, уста­нов, організацій і формувань, а також окремі громадяни.

Суб'єктів профілактики можна також поділити на такі групи:

а) органи та організації, які керують, спрямовують, координують
попереджувальну діяльність (органи державної влади і управління);

б) органи та організації, які безпосередньо здійснюють профілак­
тичні заходи (МВС, СБУ, прокуратура, суд, спеціально створені гро­
мадські формування);

в) суб'єкти, у функції яких частково входить здійснення запо­
біжних заходів, — заклади освіти, охорони здоров'я, адміністрації
підприємств, установ, організацій тощо.

Класифікуючи суб'єктів профілактики, потрібно враховувати, що, по-перше, всі вони відрізняються один від одного, але функці­онують у взаємозв'язку, тим паче, що існує їх своєрідна ієрархія; по-друге, кожний суб'єкт наділений своїми повноваженнями (є носі­єм певних прав та обов'язків).

У кримінологічній літературі виділяють також загальні суб'єкти профілактики, для яких ця діяльність не є головною, і спеціальні суб'єкти, для яких попередження злочинів є головною або однією з визначальних функцій. Остання група суб'єктів — найактивніша ланка у боротьбі зі злочинністю, оскільки перебуває на її передньо-

¹ Див.: Блувштейн Ю. Д. Предупреждение преступлений. — Минск, 1980. — С. 34.

му краї, володіючи спеціальними повноваженнями й засобами. Це — органи внутрішніх справ, податкова міліція, служба безпеки, проку­ратура, суди, митна варта, спеціальні громадські формування тощо.

Таким чином, системою профілактики злочинів є сукупність державних органів, громадських організацій та громадян, які цілеспрямовано здійснюють на різних рівнях і у різних масшта­бах управління й планування попереджувальної діяльності, ви­конання профілактичних заходів та мають у зв'язку з цим пев­ні права та обов'язки і несуть відповідальність за досягнення поставленої мети.

Крім суб'єктів, система профілактики злочинів має ще й об'єкти запобіжного впливу. У науковій літературі такими об'єктами ви­знаються: злочинність, її детермінанти, особа правопорушника та умови її формування, які потрібно корегувати.

Центральне місце у системі спеціальних суб'єктів профілактики посідають органи внутрішніх справ. Іх діяльність щодо попереджен­ня злочинів має комплексний характер, що проявляється у таких аспектах:

1) органи внутрішніх справ, на відміну від інших суб'єктів про­
філактики, впливають на дуже широке коло об'єктів попереджу­
вальної діяльності;

2) вони активно взаємодіють з усіма іншими суб'єктами, надаю­
чи їм інформацію про криміногенну обстановку в регіоні, виявлені
детермінанти злочинів та осіб, що потребують індивідуального про­
філактичного впливу, а також методичну й практичну допомогу в
проведенні різних запобіжних заходів;

3) органи внутрішніх справ не лише самі виявляють і ліквідують
криміногенні фактори, а й у встановленому законом порядку
пред'являють іншим суб'єктам вимоги щодо необхідності виконання
покладених на них функцій у сфері зміцнення правопорядку;

4) органи внутрішніх справ здійснюють попереджувальну діяль­
ність на всіх рівнях, використовуючи при цьому широкий арсенал
методів та засобів, як гласних, так і оперативних. До того ж до їх
структури входить низка служб і підрозділів, єдине або головне при­
значення яких полягає в реалізації профілактичних функцій.

Аналіз чинного законодавства та відомчих нормативних актів МВС України дає змогу назвати такі основні напрями попереджу­вальної діяльності органів внутрішніх справ:

— участь у забезпеченні громадського порядку, охороні держав­ної та приватної власності, конституційних прав і свобод громадян, перекриття каналів незаконного збагачення;

— попередження різних злочинних проявів, особливе місце се­
ред яких посідають організована і професійна злочинність як най­
більш небезпечні її види;

— запобігання пияцтву, наркоманії, проституції, поширенню ві­
русу СНІДу, які не тільки згубно впливають на здоров'я і моральний
стан людей, завдають значних матеріальних збитків суспільству, а й
штовхають індивідів на вчинення злочинів;

— попередження злочинів серед неповнолітніх, у першу чергу
таких, як крадіжки, грабежі, розбої, зґвалтування, убивства, хулі­
ганство, угони транспортних засобів. Неповнолітні злочинці дають
максимальний, порівняно з іншими категоріями засуджених, відсо­
ток рецидиву, формуючи тим самим тенденцію до його зростання на
багато років уперед;

— боротьба з рецидивною злочинністю. МВС України неоднора­
зово зазначало, що незважаючи на заходи, які вживаються, пробле­
ма подолання рецидивної злочинності залишається гострою. Реци­
дивістами вчиняється чимало тяжких злочинів. За останнє десяти­
річчя на 95 % збільшилася кількість злочинів, вчинених особливо
небезпечними рецидивістами;

— попередження злочинів у сфері економічних відносин. Криза
виробництва, інфляція, недосконале податкове законодавство, без­
робіття є тими чинниками, які породжують тіньову економіку та ма­
фіозні структури. Цей вид злочинності становить пряму загрозу на­
ціональній безпеці;

— запобігання злочинам у сфері сімейно-побутових стосунків та
тим, що скоюються у парках, на вулицях й інших громадських міс­
цях, особливо у вечірній і нічний час;

— попередження необережних, зокрема транспортних, злочинів
та злочинів проти довкілля, які завдають суспільству значних
збитків.

§ 4. Класифікація профілактичних заходів

Численність і різнохарактерність заходів загальної та індиві­дуальної профілактики виключають можливість їх вичерпного пере­рахування. Може йтися лише про їх класифікацію та визначення особливостей кожного виділеного класу. Головними підставами та­кої класифікації є суб'єкти та об'єкти профілактики, її завдання, форми і методи, ступінь правового регулювання попереджувальної діяльності.

Заходи загальної профілактики поділяються:

1) за суб'єктом — на загальні і спеціальні. Загальні заходи за­
стосовуються тими суб'єктами, для яких попереджувальна діяль­
ність не є основною функцією. Спеціальні заходи використовують
суб'єкти, для яких ця діяльність є основною або однією з головних;

2) за об'єктом — на заходи попередження будь-яких злочинів;
заходи попередження окремих видів злочинів (неповнолітніх, реци­
дивних, насильницьких, корисливих тощо); заходи попередження
конкретних злочинів;

3) за характером завдання — на заходи, спрямовані на вияв­
лення детермінант злочинів, та заходи, спрямовані на усунення
(нейтралізацію) цих детермінант;

4) за організаційною формою — на заходи-сигнали і заходи-дії.
Заходами-сигналами є інформація про необхідність цілеспрямова­
ного впливу на виявлені криміногенні фактори (подання органів діз­
нання і попереднього слідства, прокуратури, окремі ухвали судів).
Ці заходи, як правило, здійснюють спеціальні суб'єкти попереджу­
вальної діяльності. Інші суб'єкти виконують заходи-дії, тобто безпо­
середньо працюють над усуненням виявлених детермінант злочинів.
Заходи-дії, у свою чергу, за змістом можна розділити на: організа­
ційні, економічні, правові, моральні, технічні (добір і розстановка
кадрів, ефективне використання патрульно-постової служби, вдос­
коналення бухгалтерського обліку, використання сучасних обчис­
лювальних пристроїв, сигналізації тощо);

5) за ступенем правового врегулювання — на заходи право­
вого і неправового характеру. Наприклад, заходи, що здійснюються
у межах кримінально-процесуальної діяльності або загального наг­
ляду прокуратури, є правовими, а у сфері господарської чи культур­
но-виховної діяльності — неправовими.

Зазначимо, що у науковій літературі наводяться й інші класи­фікації¹. Кожна з них має свої переваги й недоліки, однак узяті разом вони дають краще уявлення про загальну профілактику злочинів.

Заходи індивідуальної профілактики завжди спрямовані на кон­кретного члена суспільства чи певну групу осіб, тобто включають у себе відповідну роботу з людьми. Тому вони підкоряються всім ос­новним закономірностям, властивим міжособистісним стосункам. Виходячи з цього, до заходів індивідуальної профілактики злочи-

¹ Див.: Миньковский Г. М. Теоретические основи предупреждения преступности. — М., 1977.

нів висуваються певні вимоги: вони мають бути обгрунтованими, позбавленими будь-яких проявів формалізму, послідовними і безпе­рервними, побудованими на прогнозуванні поведінки особи, щодо якої здійснюються профілактичні заходи, з урахуванням її індивіду­альних особливостей.

Заходи індивідуальної профілактики залежно від завдань, на ви­рішення яких вони спрямовані, можна поділити на три групи: інфор­маційні; заходи впливу; заходи контролю. До інформаційних нале­жать такі, що спрямовані на виявлення осіб, які потребують профі­лактичного впливу, а також на збирання необхідних відомостей про них, аби правильно побудувати роботу з ними.

Заходи впливу становлять ядро індивідуальної профілактики. Саме вони покликані забезпечити усунення дефектів соціалізації особи і тим самим уберегти її від вчинення злочину. Заходи конт­ролю спрямовані на перевірку ефективності застосування заходів впливу і, залежно від цього, мають визнати їх достатніми або намі­тити додаткові заходи профілактики.

Заходи індивідуальної профілактики можна також поділити на заходи переконання, примусу і допомоги.

Як уже зазначалося, індивідуальна профілактика спрямована не лише на окрему людину, яка може вчинити злочин, а й на її мікро-середовище. Досягти вирішення другого завдання можна різними засобами. Це можуть бути заходи, спрямовані на те, щоб змінити характер впливу мікросередовища на особу або радикально змінити саме це середовище (скажімо, перевести особу у здоровий колек­тив). Вибір заходів залежить від ступеня антисоціальності мікросе­редовища, можливостей його перебудови у бажаному напрямі, ін­тенсивності впливу на особу та інших обставин. Але у будь-якому разі ефективність індивідуальної профілактики залежить від своє­часності застосування превентивних заходів на якомога ранніх ста­діях соціальної запущеності особи, коли вона ще тільки вчиняє аморальні поступки і правопорушення, що не мають злочинного ха­рактеру.

Не випадково у кримінології виділяють в окремий підвид так зва­ну ранню профілактику злочинів. За визначенням А. И. Міллера, під нею треба розуміти спеціальну діяльність щодо виправлення і перевиховання особи, чия поведінка відхиляється від моральних та правових норм, але ще не стала злочинною, що передбачає як корекцію відносно слабких деформацій у структурі особи, так і усунення (нейтралізацію) діючих на неї криміногенних факторів

мікросередовища, з тим щоб виключити саму можливість вчинення даною особою злочину¹.

Наведене свідчить, що з трьох видів антисуспільної поведінки (аморальної, протиправної і злочинної) об'єктом ранньої профілак­тики виступають тільки перші два види, тобто дозлочинні форми ан­тисоціальної поведінки. Тим самим за своїм змістом рання профілак­тика є ніби проміжною ланкою між загальновиховними заходами, адресованими всім громадянам (особливо неповнолітнім), і кримі­нально-правовими, які застосовуються до тих, хто вже вчинив злочин.

§ 5. Методи та форми попереджувальної діяльності

Будь-яка діяльність, у тому числі попереджувальна, має свої ме­тоди і форми здійснення. Профілактика злочинів проводиться із за­стосуванням заходів переконання та примусу стосовно осіб, які порушують норми права і правила поведінки, встановлені у суспіль­стві. Тому тут використовуються два методи: переконання і примус. Якщо перший є більш гуманним, оскільки спрямований на переко­нання людини в невигідності протиправних вчинків, то другий метод пов'язаний із застосуванням тих чи інших заходів примусу до осіб, які допускають правопорушення. Безумовно, ці методи мають засто­совуватися з урахуванням криміногенних властивостей особи.

Під формамипопереджувальної діяльності розуміється науково обгрунтована система найдоцільніших засобів вирішення завдань профілактики злочинів. Серед її суб'єктів особливе місце посідають органи державної влади усіх рівнів та їх виконавчі структури, які відповідно до Конституції України покликані забезпечити "додер­жання законів, охорону державного і громадського порядку, прав і законних інтересів громадян". Виходячи з цього, попереджувальну діяльність вони здійснюють у таких формах:

— розробляють систему заходів, спрямованих на боротьбу зі зло­
чинністю у суспільстві (соціальних, економічних, правових тощо);

— здійснюють у межах своїх повноважень керівництво суб'єкта­
ми профілактики на підвідомчій їм території;

Див.: Миллер А. И. Противоправное поведение несовершеннопетних (генезис и ранняя профилактика). — К., 1985. — С. 126.

— координують діяльність державних і громадських органів при
реалізації комплексних програм боротьби зі злочинністю;

— разом з громадськими формуваннями розробляють і затвер­
джують комплексні плани профілактики злочинів;

— заслуховують керівників правоохоронних органів та громад­
ських формувань з питань зміцнення законності і правопорядку;

— приймають рішення про створення нових суб'єктів профі­
лактики;

— безпосередньо через свої постійні комісії (адміністративні, у
справах неповнолітніх тощо) проводять профілактичну роботу, ви­
користовуючи при цьому як метод переконання, так і примусу.

Гарантією успіху попереджувальної діяльності є активна участь у ній громадських організацій, трудових колективів і громадян. Це одна з важливих запорук розбудови правової держави, розвитку де­мократії та створення громадянського суспільства. Діяльність назва­них суб'єктів у розрізі обговорюваної проблеми здійснюється у та­ких формах:

а) обговорення питань профілактики злочинів у трудових колек­
тивах; участь у перспективному і поточному плануванні попереджу­
вальної діяльності з закріпленням її завдань у колективних догово­
рах; взаємодія з правоохоронними органами, що передбачено у нор­
мативних і методичних документах;

б) застосування заходів громадського впливу щодо осіб з асо­
ціальною спрямованістю, аби не допустити їх подальшої деградації і
забезпечити корекцію поведінки;

в) індивідуальні і групові бесіди, обговорення поведінки на збо­
рах трудового колективу, призначення куратора, наставника і т. п.;

г) запровадження громадського контролю за додержанням пра­
вових норм у сфері побуту, довкілля, боротьби з пияцтвом, наркома­
нією тощо;

д) проведення рейдів, патрулювання у громадських місцях для

зміцнення правопорядку.

Практика виробила й організаційні форми участі громадськості у попередженні злочинів. Це громадські пункти охорони порядку, ра­ди профілактики у трудових колективах, добровільних народних дружинах (ДНД), робітничі загони допомоги міліції та ін. Крім гро­мадських формувань, у попереджувальній діяльності беруть участь окремі громадяни, формами роботи яких можна назвати:

— недопущення негативного впливу на дітей;

— створення нормальних умов життя і виховання неповнолітніх;

— запобігання пияцтву і наркоманії у побуті;

— повідомлення правоохоронних органів про підготовлювані чи
вчинені правопорушення;

— застосування заходів необхідної оборони;

— шефство, наставництво над особами, які стоять на профілак­
тичному обліку.

Попереджувальна діяльність громадськості весь час модерні­зується і вимагає належного інформаційно-аналітичного та методич­ного забезпечення, що покладається на правоохоронні органи. Ос­таннім, як відомо, відводиться головна роль у боротьбі зі злочинніс­тю як спеціальним суб'єктам профілактики. Залежно від завдань, поставлених перед тим чи іншим правоохоронним органом, теорією і практикою вироблені відповідні форми їх попереджувальної діяль­ності.

Так, Закон України "Про прокуратуру" встановлює, що її діяль­ність спрямована на всебічне зміцнення законності, охорону сус­пільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-еко­номічних, політичних і особистих прав і свобод громадян. З цього положення випливає, що профілактика злочинів пронизує всі функ­ції прокуратури, виступає завданням, яке підлягає вирішенню на кожному напрямі її діяльності. Закон визначає також форми попере­джувальної діяльності органів прокуратури. Основною з них є за­гальний нагляд за виконанням законів. З найбільш значимих виділи­мо: нагляд за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства; нагляд за виконанням законів при розгляді кримінальних справ судами; виявлення чинників, що обумовлюють злочини, і вжиття заходів щодо їх усунення; розробка спільно з іншими дер­жавними органами заходів попередження злочинів; координація діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю; право­ва пропаганда.

Суди здійснюють попереджувальну діяльність у двох формах — процесуальній і позапроцесуальній. У свою чергу процесуальні захо­ди поділяються на три групи: кримінально-процесуальні; адміністра­тивно-процесуальні; цивільно-процесуальні. Зміст позапроцесуаль-них форм полягає у виступах перед трудовими колективами, засо­бах масової інформації про стан злочинності; підготовці відповідних матеріалів для державних органів; направленні окремих ухвал; зві­тах суддів перед населенням про свою роботу.

Формами попереджувальної діяльності органів юстиції є: органі­заційне керівництво діяльністю судців; методичне забезпечення юридичних служб підприємств та адвокатури; проведення правової пропаганди і правового виховання громадян. Органам юстиції, на

відміну від інших спеціальних суб'єктів, підвідомчі тільки заходи за­гальної профілактики.

Основними формами попереджувальної діяльності органів внутрішніх справ є:

1) реєстрація та своєчасне розкриття злочинів;

2) профілактичний облік осіб, схильних до правопорушень, та ін­
дивідуальні бесіди з ними;

3) вжиття примусових заходів щодо осіб, які вчинили різні пра­
вопорушення (застосування штрафу, адмінарешту, конфіскації, по­
збавлення певних прав, направлення на примусове лікування, вста­
новлення адміністративного нагляду і, нарешті, притягнення до кри­
мінальної відповідальності за вчинення злочину);

4) проведення різноманітних операцій, рейдів для затримання пра­
вопорушників, виявлення криміногенних факторів та їх усунення;

5) розробка комплексних планів попередження злочинів на те­
риторії обслуговування;

6) інформування державних органів про стан злочинності, її тен­
денції та детермінанти;

7) координація діяльності і надання методичної допомоги громад­
ським формуванням у попередженні злочинів та інших правопору­
шень;

8) здійснення правової пропаганди серед населення.

Треба також зазначити, що ця діяльність складається з кількох етапів:

— розробки і здійснення загальних напрямів попередження зло­
чинів;

— конкретизації загальних планів, доведення їх до рівня підпри­
ємств, установ, організацій і місця проживання громадян;

— організації індивідуально-виховної роботи з особами, які по­
ставлені на профілактичний облік;

— припинення злочинів з боку осіб, про злочинні наміри яких
відомо працівникам міліції;

— розкриття злочинів і розшуку винних з метою недопущення
вчинення ними нових злочинів;

— профілактичної роботи з раніше засудженими, з тим щоб за­
побігти рецидиву.

Викладені вище положення є основними для попередження будь-яких злочинів. Знання основних напрямів, форм і методів про­філактичної діяльності дасть змогу правильно організувати боротьбу з різними видами злочинності, кожен з яких, безперечно, має свою специфіку.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає сутність змісту попередження в широкому та
вузькому розумінні?

2. Розкрийте сутність загальносоціального та спеціально-криміноло­
гічного попередження злочинів.

3. В чому полягає соціально-правова обумовленість попередження
злочинів?

4. В чому полягає специфіка діяльності органів внутрішніх справ у
профілактиці злочинів?

5. Розкрийте сутність взаємодії та координації, які здійснюються під
час проведення профілактичних заходів.

6. Які основні напрямки правового регулювання попередження зло­
чинів?

Глава 9. Віктимологічна профілактика злочинів

§ 1. Поняття і система віктимологічної профілактики

§ 2. Форми та методи віктимологічної профілактики

§ 3. Особа потерпілого та її правовий захист

§ 4. Віктимологічна профілактика окремих видів злочинів

§ 5. Особливості віктимологічної профілактики серед неповнолітніх

§ 1. Поняття і система віктимологічної профілактики

Стратегія боротьби зі злочинністю у світі загалом і в нашій кра­їні зокрема переходить до системного впливу на неї, тобто втілю­ються в життя комплексні програми загальносоціальних та кримі­нально-правових заходів протидії цьому негативному явищу. Вітчиз­няні кримінологи зробили вагомий внесок у результати таких розро­бок. Але поки що їх зусилля спрямовані переважно на опрацювання заходів впливу на злочини та осіб, які їх вчиняють. Жертва ж зло­чину, як правило, залишається поза увагою. Як наслідок, до цього часу немає повного обліку потерпілих, а тому не вивчаються їх со­ціально-демографічні, соціально-рольові, морально-психологічні, психічні та правові характеристики, роль у генезисі злочинної пове­дінки, розмір заподіяних їм збитків тощо. Заходи віктимологічної профілактики часто мають фрагментарний характер, а особа потер­пілого розглядається лише як джерело інформації про злочин і зло­чинця та як сторона кримінального процесу.

Разом з тим у зарубіжних країнах з кінця 40-х років XX ст. пос­лідовно втілюється ідея захисту жертв злочинів від протиправних дій злочинців та свавілля державних чиновників. Б. Мендельсон, Г. Гентіг, Г. Елленбергер у той час започаткували дослідження ме­ханізму злочинної поведінки з урахуванням віктимологічних аспек­тів¹. Вони сформулювали новий науковий напрям — віктимоло­гію,як систему знань про жертву злочину.

¹ Див.: ЕИепЬег$ег Н. Рхуспоіогісаі геіаііопйіірх Ьеі \уееп Іпе сгітіпаі апсі ЬІ8 уісііш // Кете іпіегпаііопаіе сіє Сгітіпо1о§іе еі сіє роіісе Іесііішціе. — 1954; МепйеЬоНп В. Каре іп сгітіпо1о§у // Лшіісіа репаїе. — 1940; МепсіеЬоНп В. Тїіе уісііто1о§у // ЕШсіез іпіегпаііопаіз сіє Р&усп-Босіоісщіе сгітіпаііе. — 1956; Неп(і$Н., уоп. ТЛіе сгітіпаі апсі пі$ уісііте / — Науеп СІ.: Уаіе шііуеїхііу ргезв, 1948.

Виникненню віктимології сприяли такі обставини:

а) соціальні та політичні зміни, що сталися після Другої світової
війни;

б) руйнування традиційних інститутів соціальної солідарності в
результаті урбанізації та міграції;

в) зміна ролі сім'ї у суспільстві;

г) зростання безробіття (як легального, так і прихованого);

д) зменшення гарантованих законом можливостей особи для
компенсації шкоди від злочинних посягань;

є) обмеженість традиційних моделей профілактики злочинів, спрямованих виключно на нейтралізацію кримінальної активності злочинців¹.

Остання обставина спонукала правоохоронні органи якомога ак­тивніше використовувати можливості віктимологічної профілак­тики, головною метою якої є зниження ризику стати жертвою злочину. До цієї діяльності активно залучаються громадські органі­зації, асоціації, різні спілки й комітети, клуби потерпілих тощо. На­приклад, у ФРН — це широко відоме громадське об'єднання "Біле кільце", у США — Національна асоціація з надання допомоги жерт­вам та комітет "Жінки в боротьбі з погрозами зґвалтування". На міжнародному рівні діють Всесвітня віктимологічна асоціація, Євро­пейський форум підтримки жертв злочинів та інші. В Україні 1997 р. теж був створений правозахисний центр "Ла Страда — Україна", який є членом Всесвітнього альянсу проти торгівлі жінка­ми. Головною метою центру є запобіжна робота серед жінок, які збираються за кордон, стосовно того, як не потрапити в тенета секс-бізнесу і не стати жертвами торгівців людьми².

Проблема захисту прав жертв злочинів дістала відповідне схва­лення і в Організації Об'єднаних Націй. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою. Крім тлума­чення термінів "жертва злочину" та "жертва зловживань владою", Декларація визначила такі головні напрями підтримки потерпілих:

1) впровадження у національне законодавство держав—членів ООН міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи право­суддя та державної підтримки;

Див.: Туляков В. А. Викгимология: социальнне и викгимологические проблеми. — Одесса, 2000. — С. 10.

² Див.: Полиция и борьбас преступностью зарубежом: Информационннй сборник. — М., 1991; Квашис В. Е. Основм виктимодогии. Проблеми защитьі прав потерпевших от преступлений. — М., 1999; Українсько-американський регіональний семінар з право­охоронних питань у сфері боротьби з торгівлею жінками та дітьми. — К., 2000.

І

2) кримінально-правова реституція жертвам, їх сім'ям або утри­
манцям;

3) компенсації жертвам з державних і недержавних фондів;

4) надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та
соціальної допомоги з урядових, добровільних громадських та місце­
вих джерел¹.

Більшість розвинутих країн ухвалила низку нормативно-право­вих актів, спрямованих на захист прав жертв злочинів. У Європі з 1950 р. щорічно 22 лютого проводиться День підтримки жертв зло­чинів. Саме в цей день у Великій Британії було опубліковано Хартію підтримки потерпілих від злочинів. У США закон про права потер­пілих від злочинів був прийнятий у 1980 р. Згідно з цим законом во­ни мають право: одержувати всю потрібну інформацію про види до­помоги; вносити свої пропозиції про розміри і форми компенсації шкоди. Жертви злочину мають право не лише на відшкодування збитків самим винним, а й у порядку державної компенсації.

У США створено Національну організацію допомоги жертвам злочинів, при Міністерстві юстиції функціонує Департамент допомо­ги таким жертвам. У 1984 р. був заснований Федеральний фонд до­помоги жертвам для додаткового фінансування двох головних націо­нальних програм. Перша програма розрахована на утримання дер­жавних, громадських і приватних служб; друга — на забезпечення штатів додатковими коштами для виплати потерпілим державної компенсації за шкоду, заподіяну злочином².

Деякі подібні до цього зрушення відбуваються і в Україні. Кри­мінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або його представників подати позов, який розглядається судом од­ночасно з кримінальною справою. Рішення про відшкодування збит­ків суд приймає і без наявності позову в порядку кримінально-пра­вової реституції. Однак в умовах економічної нестабільності та низь­кого життєвого рівня більшості населення України такі рішення ду­же рідко виконуються у повному обсязі. Таку ситуацію могло б змінити на краще створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це б посилило соціальну захище­ність людини, оздоровило моральну ситуацію в суспільстві, підвищи­ло авторитет держави та її правоохоронних органів.

Важливим кроком до реального захисту окремих категорій осіб стало прийняття в грудні 1993 р. законів України "Про забезпечен-

¹ Міжнародні акти про права людини // Збірник документів. — М., 1998.

² Гошовський М. І., Кучинська О. П, Потерпший у кримінальному процесі України. —
К., 1998.

ня безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" та "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів". У цих законах визначено не лише права та обов'язки осіб, щодо яких здійснюються відповідні заходи безпеки, а й названо види цих заходів і порядок їх здійснення. Крім того, Комплексна програма профілактики злочинів на 2001—2005 рр., затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 р., містить низку заходів що­до захисту життя, здоров'я, честі і гідності особи, її майна від зло­чинних посягань. Програма визначає, що основними напрямами та­кої діяльності є:

— виявлення каналів незаконного обігу і крадіжок вогнепальної
зброї, боєприпасів і вибухових речовин з метою запобігання злочин­
ним посяганням проти особи і суспільства, терористичним актам;

— посилення контролю за суб'єктами господарювання, що
мають ліцензії на посередництво у працевлаштуванні на роботу за
кордоном;

— проведення обліку житла, де проживають особи похилого ві­
ку, самотні, визнані недієздатними, психічно хворі, хворі на нарко­
манію і алкоголізм, з метою запобігання фактам знущання над ни­
ми, незаконного відчуження їхнього житла;

— розробка заходів запобігання порушенням діяльності страхо­
вих, інвестиційних, пенсійних фондів, які залучають кошти громадян;

— проведення паспортизації під'їздів багатоповерхових жилих
будинків і гуртожитків для запровадження їх охорони, технічного
захисту, системи термінового зв'язку постів охорони з міліцією тощо.

Оскільки виникненню злочинного наміру та вчиненню злочину в багатьох випадках сприяють особистісні характеристики потерпіло­го, його поведінка і стосунки із злочинцем, то під час розробки та реалізації запобіжних заходів мають бути враховані проблеми зни­ження віктимної схильності окремих осіб. Поведінка людини та ок­ремих груп населення за своєю природою може бути віктимною, тобто ризикованою, необачною, легковажною, розпутною, провока­ційною, нарешті, небезпечною для самих себе. Тому не викликає сумніву той факт, що потенційні потерпілі теж потребують профі­лактичного впливу.

Віктимологічну профілактику, на наш погляд, можна визна­чити як систему езаємопов'язаних, організаційно забезпечених державних, громадських та індивідуальних заходів, спрямова­них на виявлення і усунення або нейтралізацію чинників, які формують особисту чи масову можливість стати жертвою злочину.

Залежно від цілей і завдань віктимологічна профілактика має три рівні: загальносоціальний, спеціальний та індивідуальний.

Загальносоціальний рівеньвключає заходи, пов'язані з вирі­шенням соціально-економічних і культурно-виховних завдань, спря­мованих на усунення чи нейтралізацію факторів, що сприяють про­цесу віктимізації людей.

Спеціальний рівень— це здійснення державними органами, громадськими об'єднаннями та окремими громадянами заходів, які мають своєю спеціальною метою попередження злочинів шляхом недопущення реалізації віктимних властивостей окремих груп осіб (підлітків, людей похилого віку, представників деяких професій тощо).

Індивідуальний рівеньохоплює профілактичні заходи щодо осіб, які, враховуючи їх поведінку або сукупність характеристик як осіб, можуть з великою ймовірністю стати жертвами злочинів. Ці заходи спрямовані на підвищення захисних реакцій, а також забез­печення особистої, майнової та іншої безпеки цих громадян.

Об'єктом віктимологічної профілактики є: фактори, що фор­мують індивідуальну чи масову віктимність; обставини віктимної си­туації та процес віктимізації.

Систему суб'єктів віктимологічної профілактики становлять:

1) органи державної влади і місцевого • самоврядування. Вони
визначають основні напрями, завдання та функції профілактичної
діяльності, забезпечують функціонування та реалізацію регіональ­
них і місцевих програм;

2) правоохоронні органи всіх рівнів. Вони забезпечують безпосе­
реднє здійснення заходів спеціальної та індивідуальної віктимологіч­
ної профілактики (особиста охорона, охорона житла, майна тощо);

3) підприємства й установи різних форм власності, громадські
формування та окремі громадяни.

Всі суб'єкти віктимологічної профілактики об'єднані єдиними цілями, а також інформаційними, координаційними і правовими зв'язками.

§ 2. Форми та методи віктимологічної профілактики

Ефективність віктимологічної профілактики неможлива без ана­лізу значного потоку відповідної інформації, яка дає змогу всебічно враховувати криміногенні чинники (як загальні, так і стосовно кон­кретного злочину). Місце, час, способи вчинення злочинів, найтипо-віші категорії осіб, втягнутих у них в якості злочинців або потерпі-

лих, — усе це треба грунтовно знати при організації попереджу­вальної роботи. Вивчення зібраної інформації дає можливість вияв­ляти типових потенційних потерпілих, що може здійснюватися у трьох напрямах:

1) від ситуації, коли, аналізуючи обстановку, "виходять" на кон­
кретних віктимологічно вразливих у цій ситуації осіб;

2) від злочинця, коли шляхом вивчення його зв'язків або типової
поведінки визначається коло його потенційних жертв;

3) від потерпілого, коли конкретна особа виявляє підвищені вік-
тимні якості.

Важливим засобом загальної віктимологічної профілактики є правове виховання. Практика свідчить, що деякі злочини стали можливими у зв'язку з правовою неосвіченістю потерпілих. Пози­тивний ефект досягається роз'яснювальною роботою серед населен­ня, особливо тієї його частини, яка характеризується підвищеною віктимністю. Тут важливо поширювати відомості про осіб, які вна­слідок своєї необачності стали жертвами злочинів, активніше вико­ристовувати радіо, телебачення, періодичну пресу. Виступаючи з лекціями і бесідами, працівники правоохоронних органів повинні звертати увагу на обставини віктимного характеру, рекомендувати бути пильнішим, додержуватися правил безпеки, критичніше стави­тися до своїх вчинків.

Індивідуальна віктимологічна профілактика полягає у вияв­ленні осіб з підвищеною віктимністю і проведенні з ними профілак­тично-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочинних посягань. Прийоми і методи індивідуальної віктимологічної профілактики достатньо відомі. Проте зазначимо, що вони, як правило, зводяться лише до захисно-виховної роботи з громадянами, які стали потерпілими. Робота з виявлення осіб із під­вищеною віктимністю практично не ведеться. Така однобічність у віктимологічній профілактиці зумовлена головним чином відсутніс­тю спеціальних методик виявлення осіб з підвищеною віктимністю і суб'єктів, які здійснюють цей вид профілактики.

Індивідуальна віктимність виявляється у різних формах. Скажі­мо, у потерпілих від шахрайства і зґвалтувань вона виражається в байдужій, аморальній, а то й провокуючій поведінці; від кишенько­вих крадіжок — у легковажній поведінці. Звичайно, знання віктимо-логічних обставин і чинників, що призводять до злочинів, поліпшен­ня економічної ситуації у країні й удосконалення законів аж ніяк не гарантують того, що не знайдуться неуважні й безтурботні громадя­ни, які можуть стати жертвою злочину. Проте це не означає, що зменшення віктимності окремих людей є марною справою. Тут мож-

ливе використання двох взаємопов'язаних напрямів у рамках інди­відуальної віктимологічної профілактики: а) виявлення осіб з підви­щеною віктимністю; б) корекція віктимності в окремих громадян.

Виявлення осіб з підвищеною віктимністю, тобто тих, хто потре­бує профілактичного впливу, є, по суті, і прогнозуванням їхньої вік­тимної поведінки. Таке прогнозування дуже складне. Обсяг і якість інформації мають забезпечуватися вивченням не лише соціально-де­мографічних і правових ознак конкретної особи, а й даних, що ха­рактеризують особливості її поведінки.

У зв'язку з цим особливого значення набуває методологічне за­безпечення названої проблеми. Методологія прогнозування інди­відуальної віктимної поведінки дістає своє втілення насамперед у принципах прогнозування. Одним з них є принцип можливості то­го чи іншого розвитку подій. Сутність його полягає в тому, що при оцінці явища, істинність якого невідома, треба керуватися найімо­вірнішою і найприйнятнішою інтерпретацією.

З можливістю прогнозування тісно пов'язаний принцип віднос­ності. Передбачення певних явищ не може бути абсолютним. У зв'язку з цим співвідношення пов'язаних між собою явищ, що за­лежать від прогнозованого об'єкта та обсягу інформації про нього, визначає рівень відносності результатів прогнозу. Ще одним прин­ципом є системність. У широкому розумінні він означає, що перед­бачення віктимної поведінки є ланкою в системі прогнозування за­гальної поведінки людини. У вузькому значенні цей принцип розгля­дає передбачення віктимної поведінки як закінчену систему, всі еле­менти якої спрямовані на складання прогнозу віктимної поведінки.

Виявивши певний ступінь віктимності й ознак, що визначають можливість її розвитку в майбутньому, та використовуючи заходи індивідуальної віктимологічної профілактики, можна знизити потен­ціал віктимності конкретної особи. Саме в цей момент і повинна вступати в дію програма корекції віктимності в окремих грома­дян. Вона здійснюється у двох формах — безпосередньої і ранньої.

Заходи безпосередньої профілактики спрямовані на особу, яка вже стала жертвою злочину або перебуває у стані, близькому до "перетворення" на жертву; заходи ранньої профілактики — на особу, яка підпадає під ознаки потенційної жертви внаслідок того, що вона володіє високим ступенем віктимності. Відмінність між ци­ми формами профілактики обумовлена головним часовим критерієм, який дає змогу визначити стан потенційної жертви до моменту вчи­нення щодо неї злочину. Останнє пов'язане з вибором конкретних профілактичних заходів. Наприклад, якщо громадянин поводиться безпечно і легковажно в громадському місці, явно демонструє зміст

свого гаманця, не контролюючи при цьому ситуацію, то треба негай­но припинити його очевидну віктимну поведінку. Наразі йдеться про безпосередній профілактичний вплив, оскільки часовий фактор тут зведений до нуля.

Рання профілактика застосовується із значним інтервалом у часі. Скажімо, для попередження квартирних крадіжок потрібно по­переднє накопичення інформації про жителів району, які можуть стати жертвами цього злочину через своє матеріально-фінансове становище або невжиття ними заходів безпеки. Виявивши громадян з підвищеною віктимністю, потрібно проводити з ними відповідну роботу.

Індивідуальна віктимологічна профілактика має бути спря­мована не лише на потенційні жертви, а й на їх мікросередовище. Система заходів даної профілактики характеризується не простим впливом активного суб'єкта на пасивний об'єкт, а специфічною фор­мою взаємозв'язку, коли одна сторона намагається перетворити по­ведінку іншої в позитивному для неї напрямі.

Заходи індивідуального впливу можна поділити на два види: пе­реконання і допомоги. Заходи переконання мають як захисний, так і виховний характер. Такими є бесіди, роз'яснення того, як не стати жертвою злочину, забезпечити цілісність свого майна тощо. Умо­вою, що сприяє вчиненню багатьох злочинів, є

Читайте також:

1. IV. Відмінність злочинів від інших правопорушень
2. Аналіз юридичних складів злочинів, що пов’язані з порушенням чинних на транспорті правил та в пошкоджені магістральних трубопроводів
3. Взаємодія органів слідства з підрозділами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, при розслідуванні злочинів
4. Види злочинів
5. Види злочинів за безпосереднім об'єктом
6. Види злочинів проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина та їх загальна характеристика.
7. Види злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я населення
8. Види злочинів. Відповідальність за окремі злочини
9. Види рецидиву злочинів.
10. Види та загальна характеристика злочинів проти громадської безпеки
11. Використання матеріалів ОРД для попередження, припинення і розслідування злочинів, розшуку зло­чинців та осіб, які безвісно зникли
12. Виховна мета:сприяти формуванню професійних якостей спеціаліста правоохоронної сфери діяльності з розкриття та розслідування злочинів.

Переглядів: 4607