• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Глава 12. Злочинність у зарубіжних країнах, концепції її детермінації та запобігання

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею в розвинутих країнах світу.

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенцГі злочинів у Великій Британії

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінологи

§ 1. Сучасний стан злочинності та боротьба з нею у розвинутих країнах світу

"Попри всі істотні розбіжності стосовно рівня злочинності в різ­них країнах першою і визначальною світовою тенденцією є її абсо­лютне та відносне зростання"¹, — такий висновок робить експерт Європейського інституту вивчення злочинності (НЕІЖІ) В. В. Лу-нєєв. Узагальнючи дослідження, що їх раз на п'ять років проводить ООН, В. В. Лунєєв підтверджує свої висновки конкретними циф­рами (див. табл. 10).

Таблиця 10

В індустріально розвинутих державах злочинність характери­зується такими основними рисами: — високим, хоч і різним рівнем;

¹ Див.: Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировне, региональнне и российские тенденции. — М., 1997. — С. 3.

— тенденцією зростання з деякими періодами стабілізації і стаг­
нації;

— дедалі більшою інтернаціоналізацією;

— самодетермінаційними процесами.

На 8-му Конгресі ООН з попередження злочинності та пово­дження з правопорушниками (Гавана, 1990 р.) відзначалося, що в 1975 р. у світі було зареєстровано 350 млн. заарештованих, у 1990 р. — 500 млн. На 11-му Міжнародному кримінологічному конгресі (Будапешт, 1993 р.) вказувалося, що ця цифра становила вже 650 млн., а сьогодні вона наближається до 1 млрд.

Президент наукового комітету Міжнародного кримінологічного товариства (МКТ) Г. Кернер зазначає, що найближчим часом на За­ході і Сході прийдеться розв'язувати проблему неухильного глобаль­ного зростання злочинності в умовах лібералізації заходів боротьби

3 нею, а також страху перед злочинами серед населення й одночас­
ної байдужості того ж населення до злочинності.

В Англії та Уельсі реєструється до 5 млн. злочинів за рік (без ДТП). Коефіцієнт злочинності — 7400 злочинів на 100 тис. насе­лення. Це у 8 раз більше, ніж у 1950 р. У Німеччині реєструється

4 млн. злочинів із коефіцієнтом понад 7,5 тис, тобто за останні
20 років кількість злочинів потроїлася. Найменший рівень злочин­
ності залишається у Японії (коефіцієнт — 1,5 тис. злочинів). Низька
криміналізація японського суспільства пояснюється такими факто­
рами:

1) сталі сімейні традиції;

2) сильно розвинута культура і почуття солідарності;

3) попередження злочинів — справа всього суспільства;

4) участь громадськості у кримінальному провадженні;

5) активна підтримка поліції.

У структурі нинішньої зарубіжної злочинності виділяють її чоти­ри основні складові: "білокомірцева"; організована; професійна; за-гальнокримінальна (вулична).

До "білокомірцевої" злочинності владних структур входять: а) злочини проти миру і людства у вигляді агресій, тероризму, гено­циду, расової дискримінації, апартеїду; б) економічні злочини типу ухиляння від сплати податків, фіктивного банкрутства, злісного по­рушення правил безпеки праці, біржові шахрайства; в) посадові зло­чини, насамперед корупція, зловживання владою, підлоги; г) еколо­гічні злочини; д) комп'ютерні злочини; є) наркобізнес та інші загаль-нокримінальні діяння у співучасті з організованою злочинністю.

За даними американської корпорації з досліджень у галузі бізне­су, у США злочинці у білих комірцях завдають суспільству в 17 раз

більше збитків, ніж усі крадіжки і грабежі. Підраховано, що середня виручка грабіжника банків становить 6000 доларів, а нечесних службовців банків — 220000. За рік у США розкрадається кілька мільярдів доларів. Точну цифру встановити не можна, тому що виявляється лише 15 % злочинів, а до суду доходить 3 % справ про розкрадання.

Організована злочинність — це свого роду держава в державі, особливо в США та Італії. Кримінальні об'єднання на зразок синди­катів дедалі частіше набувають міжнародного характеру, суворо централізовані, ієрархізовані, законспіровані, ретельно планують злочинну діяльність. Спеціалізуються вони на наркобізнесі, азарт­них іграх, проституції, контрабанді, торгівлі зброєю, рекеті, неле­гальній імміграції, несанкціонованому посередництві у найманні ро­бочої сили, шахрайстві у сфері страхування. У Німеччині увагу ор­ганізованої злочинності привертає територія колишньої НДР, де є сприятливі умови для активної злочинної діяльності. Вона міцно зрослася з урядовими та правоохоронними органами, аж до розвіду­вальних, і добре юридично забезпечена.

Організованою цю злочинність називають ще й тому, що її нерід­ко спонсорують вищі ешелони влади для виконання за їх завданням політичних злочинів та злодіянь міжнародного характеру. Скажімо, вбивства політичних діячів, нелегальна торгівля зброєю (головні продавці — США, Велика Британія, ФРН та Ізраїль; покупці — Па­кистан, Ірак, ПАР), торгівля людьми. Іншим джерелом прибутків ор­ганізованих злочинців є проникнення їх у легальний бізнес. За да­ними сенатської комісії з розслідування організованої злочинності США, вона пустила коріння більш як у 70 різних сферах американ­ського бізнесу.

Більш небезпечною і витонченою у західному світі стає профе­сійна злочинність. Поле її інтересів — крадіжки автомобілів, фаль-шивомонетництво, незаконні валютні операції, квартирні крадіжки. Вона, подібно до організованої злочинності, давно перетнула дер­жавні кордони. Основні риси професійної злочинності: спеціалізація на якомусь виді злочинної діяльності, ретельне її планування, по­стійне відточування кримінальної майстерності, перетворення зло­чинної справи на спосіб життя і світогляд.

Зарубіжні кримінологи розрізняють чотири види міжнародних злочинних організацій. У першу входять об'єднання типу італій­ської мафії, основу яких становить сім'я. Вони давно займаються злочинним і легальним бізнесом, суворо ієрархізовані і законспіро­вані, поведінка їхніх членів жорстко врегульована "кодексами честі" (наприклад, Меделінський кокаїновий картель у Колумбії). Другий

вид охоплює об'єднання професійних злочинців, у яких немає суво­рої структурної ієрархії. Вони спеціалізуються на одному або двох видах злочинів (фальшивомонетництво, наркотики, контрабанда, крадіжки, шахрайство).

Третій вид — це злочинні організації, що сформувалися за ет­нічною ознакою. Такі, наприклад, як "тріади" — секретні китайські злочинні угруповання, що виникли ще у XVII ст. і нині функ­ціонують в усіх великих містах Заходу. "Якудза" — японські зло­чинні об'єднання, які за структурою нагадують "Коза ностру". Вони контролюють проституцію, наркобізнес, ігорні будинки, японо-аме-риканські торговельні компанії. З'явилася за кордоном і "російська братва", сформована з числа іммігрантів з колишнього СРСР. Вона займається шахрайством, рекетом, фальшивомонетництвом, контра­бандою, торгівлею живим товаром. На відміну від суворо етнічних груп, вони мають здебільшого змішаний характер — росіяни, вихід­ці з кавказьких регіонів, євреї, українці тощо. Новизна цих угрупо­вань ускладнює поліції процес розкриття вчинюваних ними злочи­нів. Четвертим різновидом злочинних об'єднань вважаються між­народні терористичні організації.

Загальнокримінальна (вулична) злочинність безробітних, осіб, які живуть за межею бідності, в офіційній статистиці виглядає дуже вражаюче і фіксує, скільки крадіжок, грабежів, інших майнових зло­чинів задля виживання вчинено цією категорією громадян. До 90 % ув'язнених — це представники найбільш знедолених прошарків сус­пільства. Національною трагедією для країн Американського конти­ненту став наркобізнес. Посилення покарання у СІЛА за злочини, пов'язані з наркотиками, до 25 років тюремного ув'язнення, а при чиненні опору поліції — аж до страти, успіху не принесло. На бо­ротьбу з наркотизмом американський Конгрес у 1990 р. асигнував лише 7,9 млрд. доларів, а прибутки від наркобізнесу становили 100 млрд.

Корисливі злочини посідають головне місце у структурі злочин­ності розвинутих країн. їх питома вага коливається від 75% у ФРН і Японії до 90 % у США і Великій Британії. Насильницька злочин­ність становить у США 10—12 %, Великій Британії — 5 %, Японії — 2 %. Частка злочинів неповнолітніх у різних державах коливається у межах від 15 до 50 %, а разом з молодіжними сягає 70 %. У США в 1991 р. заарештовано за тяжкі злочини 2,7 млн. неповнолітніх, що на 5 % більше, ніж у 1990 р. Кримінальний рецидив становить 50— 70 %, що значно підвищує суспільну небезпеку саме молодіжної злочинності.

Американські кримінологи і правові статистики повніше своїх зарубіжних колег обчислюють ціну злочинності. Розроблені ними методики становлять значний науковий і практичний інтерес. Об­числюється не тільки прямий збиток суспільству від злочинів, а й витрати держави на утримання правоохоронних органів. Наприклад, збиток від крадіжок становить понад 7 млрд. доларів, від підпалів — 1 млрд. У програмі з національної стратегії запобігання наркотизму розписані всі графи витрат: на судочинство, утримання поліції, ви­конання покарання у в'язницях, профілактичні заходи, наркологічну й медичну допомогу, міжнародну підтримку боротьби з наркома­нією. У 1990 р. ця сума дорівнювала 7864 млн. доларів. На базі та­ких економічних розрахунків будуються відповідні профілактичні програми.

Динаміка злочинності при загальній тенденції до зростання, що випереджає приріст населення у 10 раз, в окремі роки стабілізуєть­ся і рідко має спад. Фактори тимчасового скорочення злочинності різноманітні. У їх числі і демографічні чинники (зменшення частки неповнолітніх у населенні), і посилення кримінальних репресій, і декриміналізація діянь. Наприклад, у США після прийняття у 1984 р. федерального Комплексного акта з боротьби зі злочинністю, що подвоїв терміни позбавлення волі, обсяг звільнення під заставу різко скоротився, зменшилося число невизначених вироків і злочин­ність дещо пішла на спад. Але вже в 1988 р. загальна кількість за­реєстрованих злочинів виявилася більшою на 3 % порівняно з по­переднім роком, а тяжкі злочини збільшилися на б %.

В усьому світі насильницька злочинність зростає на 9 % у рік. Злочини неповнолітніх і молоді досягли позначки 60 % до всієї за­реєстрованої злочинності. Як зазначалося у резолюції 8-го Конгресу ООН з попередження злочинності, середні темпи її зростання випе­реджають не тільки приріст населення, а й економічний розвиток світового співтовариства. Щорічно у світі на боротьбу зі злочинніс­тю витрачається майже 300 млрд. доларів. Конгрес дійшов виснов­ку: якщо світове співтовариство не здійснить конкретних і ефектив­них заходів щодо боротьби зі злочинністю та усунення її чинників, то у XXI ст. людство стане жертвою міжнародної злочинності. Ок­рема держава не в змозі зупинити її інтернаціоналізацію, яка не знає меж і успішно використовує вади міжнародних та національ­них законів. Тільки ефективне міжнародне співробітництво може сприяти боротьбі з національною і транснаціональною злочинністю.

Детермінанти злочинності у будь-якому суспільстві органічно вплетені у складну систему його соціально-економічних суперечнос­тей. В міру загострення цих суперечностей посилюється і дія кримі-

ногенних факторів. Перша, найбільш важлива, з точки зору світової безпеки, система суперечностей криється у сучасних міжнародних відносинах. Вони детермінують злочини проти миру і людства, гено­цид, апартеїд, міжнародний тероризм тощо. Відкрито озброюються і фінансуються державно-мафіозними режимами банди злочинців, що засилаються до суверенних держав. Так, геноцид щодо населення Палестини і Лівану заохочується з боку міжнародних екстремістів, які вчиняють масові розправи над арабами. Те саме стосується між­етнічних війн у низці африканських країн.

Треба зазначити, що міжнародні зусилля у боротьбі з терориз­мом, реалізація нового мислення про пріоритетність загальнолюд­ських цінностей вже приносять свої плоди. Число актів міжнародно­го тероризму скоротилося з 1988 по 1990 рік на 50 %. Найвищий рівень тероризму залишається в Латинській Америці.

Проблемою глобального масштабу, яка загрожує самому існу­ванню цивілізації, стало забруднення навколишнього середовища. В її основі лежать суперечності між економічною вигодою і політич­ними експансіями, з одного боку, та інтересами забезпечення здоро­вого природного середовища — з іншого. Техногенний і криміноген­ний характер мають суперечності, пов'язані із поводженням з радіо­активними відходами, аваріями на атомних електростанціях, забруд­неннями повітря і моря тощо.

Друга система суперечностей — внутрішні суперечності в сус­пільствах окремих країн. Під впливом науково-технічної революції ще гострішим стає конфлікт між швидко зростаючими виробничими силами і застарілим характером суспільних відносин. Загострюється насамперед суперечність між працею і капіталом. Чим багатша дер­жава, тим більша в ній, як правило, економічна нерівність населен­ня. Так, на підприємствах 350 промислових монополій, що станов­лять усього 0,002 % компаній розвинутих країн, зайнято 2/3 усієї робочої сили. При цьому цим монополіям належить 70 % акцій.

Слід зазначити, що протидії злочинності в індустріально розви­нутих державах надається важливе значення. Відмічається їх актив­на участь у міжнародному антикримінальному співробітництві, роз­робці національних і регіональних програм запобігання злочинам. У цих країнах існують небезуспішні форми залучення населення до боротьби зі злочинністю.

У 1971 р. був створений Комітет із запобігання злочинності та контролю над нею у складі 27 експертів. Він входить до Ради ООН з економічних і соціальних питань. Раз на п'ять років скликається Конгрес ООН з попередження злочинності та поводження з право­порушниками. У функції цього Комітету входять визначення політи-

ки ООН у сфері контролю над злочинністю, розробка цільових про­грам, надання консультаційної допомоги Генеральному секретареві та спеціалізованим органам ООН, підготовка міжнародних конгресів і регіональних нарад, інформаційних матеріалів і проектів резолюцій щодо попередження злочинів. ООН періодично публікує огляди про тенденції розвитку злочинності та заходи протидії їй. Для уніфікації даних про злочинність у різних країнах у них вказуються десять ви­дів злочинів: умисне вбивство, необережне вбивство, зґвалтування, грабіж, крадіжка, шахрайство, викрадення людей, злочини, пов'яза­ні з наркотиками, хабарництво і корупція. В одинадцяту графу зано­сяться всі інші зареєстровані тяжкі злочини.

Влітку 1990 р. в Гавані відбувся 8-й Конгрес ООН із запобігання злочинності з порядком денним: міжнародне співробітництво в про­тидії злочинності і кримінальне законодавство у XXI ст. Найважли­вішими з прийнятих на ньому документів були п'ять проектів угод, які стали базою для кожної країни у розвитку багато- і двосторон­нього співробітництва у боротьбі з організованою злочинністю, теро­ризмом, екологічними злочинами та незаконним вивезенням пам'я­ток культури і мистецтва. Багато країн уклали угоди про взаємну допомогу у розкритті злочинів та видачу злочинців. Чимало робить­ся й у плані розробки ефективного міжнародного кримінального за­конодавства. Останнє є необхідною правовою базою функціонуван-ія всієї системи попередження злочинів, які мають транснаціональ-іий характер (зокрема, відмивання брудних грошей, біржові злочи­ні, наркобізнес).

Активну міждержавну антикримінальну діяльність здійснює Ін-герпол. Його членами є понад 150 держав світу, у тому числі Украї-. Обмін інформацією, досвідом роботи, надання допомоги у розшу­ку та затриманні злочинців, розробка й реалізація профілактичних програм — ці функції Інтерполу дуже актуалізуються у зв'язку зі швидкими темпами глобалізації злочинності. У рамках Інтерполу створено відділ "Європол" для боротьби із захопленням заручників, фальшивомонетництвом, скупкою краденого, торгівлею зброєю і

ІЮДЬМИ ТОЩО.

В індустріально розвинутих країнах накопичений певний досвід кримінологічному прогнозуванні і плануванні. Лідирують у цій га-іузІ США і Японія. Американці досягли успіху в загальнонаціональ­ному (державному) плануванні боротьби зі злочинністю, а японці — в локальному (на місцевому рівні). Так, у 1970 р. Конгрес США прийняв Закон про контроль за організованою злочинністю, який передбачає низку законодавчих і профілактичних заходів щодо по­передження злочинів, що підлягають федеральній юрисдикції. їх пе-

релік дуже широкий: вбивства, підлоги, грабежі, хабарництво, орга­нізація азартних ігор, шахрайство. Ті підприємства, які пов'язані зі злочинністю, теж підлягають заходам впливу.

У 1989 р. уряд США прийняв цільову Програму "Стратегія на­ціонального контролю за наркотиками". Вона передбачає комплекс заходів щодо профілактики наркоманії, що здійснюються правоохо­ронними органами від федеральних до муніципальних. Програма ба­зується на багаторічних наукових дослідженнях урядового Інститу­ту з проблем наркоманії та широких статистичних даних. При­ймаються і реалізуються численні профілактичні програми в окре­мих штатах та правоохоронних відомствах, зокрема у ФБР. Існують міжштатні програми боротьби з угонами автомашин, літаків, важкої будівельної техніки, крадіжками дорогоцінних металів, посяганнями на життя і здоров'я державних службовців, які виконують обов'язки з підтримання правопорядку.

Система попередження злочинів у Японії орієнтується на ло­кальні програми. Міністерством юстиції навіть розроблено модель програми запобігання злочинам для району. Районні програми бу­вають двох видів: наукові, мета яких полягає у кримінологічному діагностуванні стану злочинності в районі, і прикладні, які містять конкретні заходи попередження. Існують також муніципальні про­грами, в реалізації яких бере участь населення районів. Функції ран­ньої (дозлочинної) і післяпенітенціарної (після відбуття покарання) антирецидивної профілактики в Японії здійснюють спеціальні органи реабілітаційної допомоги. В них працюють добровільні і штатні спів­робітники.

Останнім часом розширяється залучення громадян у профілак­тичну роботу. Наприклад, у США створено інститут добровільних помічників поліції. Він по суті є частиною руху американських скаутів. Добровільні помічники діють під патронатом відділів зі зв'язків з громадськістю місцевих органів поліції. Найвдалішу систе­му громадської профілактики створено в Японії. Саме ця обставина відіграє важливу роль у тому, що в цій індустріально розвинутій країні, на відміну від інших, відмічається досить низький рівень зло­чинності. Активну роботу в цьому напрямі веде Асоціація профілак­тики злочинів — напівгромадська, напівдержавна організація. її під­розділи функціонують на різних рівнях (від загальнонаціонального до місцевого) при кожному відділенні поліції. Низовими ланками цієї асоціації є пункти попередження злочинів, які працюють у тіс­ному контакті з квартальними комітетами самоврядування.

Попередженням злочинів з боку неповнолітніх займається Асо­ціація "старших братів і сестер". її структурні підрозділи діють у

всіх префектурах Японії. Члени організації — це молоді люди віком до 20 років, переважно студенти, які на громадських засадах прово­дять "дружню роботу" з правопорушниками у тісній взаємодії зі іколою, батьками, поліцією. Профілактичну роботу з неповнолітні-ш правопорушниками проводять також жіночі товариства реабілі­таційного захисту, які були створені ще у 1953 р. На державному зівні функціонує японська жіноча рада реабілітаційного захисту, іка координує діяльність місцевих органів при кожній префектурі.

У Франції в 1983 р. була створена Національна рада з попере­дження злочинів (НРПЗ). До неї увійшли члени парламенту, мери ііст, міністри, експерти, представники бізнесових структур. Рада зирішує такі завдання: розробляє національну політику у сфері бо­ротьби зі злочинністю, стимулює державні антикримінальні ініціати­ви, координує взаємодію між місцевими органами влади, громад­ськими організаціями і приватним сектором, фінансує програми по­передження злочинів, інформує громадськість про стан справ зі зло­чинністю, а також контролює хід виконання намічених заходів. Головою цієї ради є прем'єр-міністр країни. У регіонах діють місцеві ради з попередження злочинів.

У Великій Британії з 1966 р. працює Постійна конференція з профілактики злочинів. До неї входять представники Конфедерації британських промисловців, Торговельної палати, профспілок і Асо­ціації старших офіцерів поліції. У складі цієї організації діють робочі групи, які спеціалізуються на попередженні угонів автомобілів, пог­рабувань квартир, крадіжок з магазинів, злочинів неповнолітніх то­що. Виданий у 1984 р. міжвідомчий циркуляр щодо боротьби зі зло­чинністю зосередив увагу населення на тому, що криміногенні фак­тори не можуть бути подолані силами лише поліції, а вимагають ши­рокої участі громадськості.

Значним досягненням закордонної системи профілактики злочи­нів треба визнати її ґрунтовне правове забезпечення. Найкраще це зроблено в США. Ще в 1970 р. там був прийнятий закон про конт­роль за організованою злочинністю. Протягом кількох десятиліть він істотно вдосконалився, набув комплексного характеру. Закон де­тально регламентує процесуальні, кримінологічні і кримінально-пра­вові аспекти боротьби з організованою злочинністю. Важливо й те, що в ньому конкретно визначено джерела й обсяги фінансування, без чого будь-яка профілактична програма залишається благим наміром.

У 1990 р. Конгрес США ухвалив закон про контроль за злочин­ністю, який регламентує порядок здійснення боротьби з відмиван­ням "брудних" грошей, захист грошових знаків від підробок, заходи

попередження жорстокої поведінки з дітьми, функціонування ви­правної системи для неповнолітніх злочинців, протидії розповсю­дженню порнографії, незаконному обігу зброї, наркотичних речовин тощо.

З 1994 по 2000 рр. в США були також посилені кримінально-правові санкції за вчинення тяжких злочинів, розширена можли­вість застосування смертної кари.

Відправною посилкою американських кримінологів, на базі якої будується профілактична робота, є визнання тієї обставини, що сус­пільство повинно здійснювати боротьбу зі злочинністю за допомо­гою комплексного впливу на неї, індивідуалізуючи його стосовно різних видів злочинності. Для цього необхідно широке, на урядово­му рівні планування розв'язання гострих соціально-економічних проблем. Профілактична діяльність тут виступає як специфічна га­лузь соціального управління. На думку кримінологів, успіх зусиль, спрямованих на зменшення злочинності, залежить насамперед від реального виконання висунутих державою програм боротьби з нею за допомогою здійснення радикальних реформ у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров'я, а також ступеня сприяння широких кіл громадськості цим урядовим заходам.

Американські урядові програми з боротьби зі злочинністю міс­тять у собі визначення напрямів соціологічних досліджень, розробку їх методик, підготовку відповідного персоналу, фінансування, орга­нізацію і реалізацію власне превентивних заходів. Відрізняє їх істот­ний акцент на ранню профілактику. Комплексний характер програм передбачає залучення соціальних служб (освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо), благодійних організацій до роботи з їх реалізації. Комплексність програм полягає також у тому, що у їх здійсненні беруть участь поліція, органи юстиції місцевого само­врядування, представники наукових кіл і громадські формування, які використовують різні засоби й методи у вирішенні поставлених перед ними завдань. Нерідко у цих програмах передбачається систе­ма заходів спеціально-кримінологічної превенції, які належать уже до сфери кримінального, процесуального і пенітенціарного права. Характерною рисою в боротьбі зі злочинністю в Америці в останні десятиліття є прагнення до централізованого планування і коорди­нації даної сфери діяльності, створення для цього спеціальних орга­нів і наділення їх досить широкими повноваженнями¹.

Докладніше див.: Воронин Ю. А. Система борьбм с преступностью в США. — Ека-теринбург, 1990.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що вивчення зако­нодавства і практики боротьби зі злочинністю у розвинутих країнах :віту, запозичення їх позитивного досвіду є нагальною потребою уія молодої Української держави, яка прагне стати повноправним членом Європейського Союзу та світового співтовариства.

§ 2. Теоретичні та практичні аспекти превенції злочинів у Великій Британії

Наприкінці XIX ст. нова позитивістська теорія в кримінології піддала критиці класичне припущення, що злочинці діють з власної волі і що вони не припинятимуть злочинних дій незалежно від пере­шкод, створених на їхньому шляху. Фізичні перешкоди можуть за­хистити конкретні об'єкти, але на макрорівні матимуть невеликий вплив на загальний рівень злочинності; отже, і збитки, пов'язані зі злочинністю, залишаться в основному незмінними. Дослідження по­казали, що позитивістські програми, спрямовані на "лікування" по­рушників та корекцію їхньої поведінки, не були успішними. Такі кримінологи, як Д. Матца (1964), висловлювали думку про те, що злочинці можуть заохочуватися суспільством, яке поціновує і навіть схвалює їхні дії. Невдачі в корекції поведінки злочинців призвели до переоцінки класичної школи у кримінології.

У 70-х роках XX ст. було сформульовано нову парадигму, в якій розглядався контекст конкретних злочинів. Така увага до окремих злочинів, а не злочинності взагалі, пояснювалася нездатністю нада­ти єдиного пояснення усім злочинам. Кларк (1980), наприклад, ви­знавав, що багато злочинів вчиняли "звичайні" люди, які були зако­нослухняними громадянами протягом більшої частини свого життя. Ще раніше Д. Матца зауважив, що навіть злісні злочинці витра­чають більше часу на загальноприйняту діяльність, ніж на вчинення злочинів. Дослідники поставили собі завданням розробити систему профілактики злочинів за допомогою зміни ситуацій їх вчинення. Вони відкинули тезу про "схильність до злочинів" та спрямували свої зусилля на зменшення кількості певних видів злочинів замість пошуку цілющого засобу, який вилікує злочинність як таку. Почи­наючи з 1980 р., цей підхід став пріоритетним в урядовій політиці Великої Британії.

Ситуативізм та пов'язана з ним теорія "раціонального вибору" базуються на припущенні, що злочин є результатом вибору, який робить людина, оцінюючи винагороду або збитки від своїх дій. У цьому плані злочинці мало чим відрізняються від законослухня-

них громадян: вони порівнюють переваги і можливі збитки, пов'яза­ні з порушенням закону, і якщо перші перевищують втрати, злочин може бути вчинений. Дослідження показали, що особи оцінюють ба­гато факторів до того, як вчинити злочин. Це і докори сумління і ри­зик фізичної помсти з боку жертви, і ризик бути спійманим, і санкції з боку сім'ї, і страх втратити роботу.

З точки зору прихильників ситуативізму, проблематичність та­кого підходу полягає у значній віддаленості можливості покарання від моменту вчинення злочину. Покарання може застосовуватися тільки до тих, кого спіймають. Якщо порушник не вважає високою ймовірність свого затримання, навряд чи його лякатиме покарання. Ситуативісти погоджуються, що злочинність неможливо викоріни-ти: завжди знайдуться ті, хто захоче скористатися перевагами пору­шення закону. Метою має бути зменшення можливостей скориста­тися такими перевагами.

Деякі вчені звинувачують прихильників теорії раціонального ви­бору у визнанні за злочинцями занадто великого запасу "раціональ­ності", а також відкидають концепцію, за якою злочинці після відпо­відного аналізу мають чітке уявлення щодо результатів своїх дій. Проте основні критичні зауваження стосовно ситуативного підходу полягають у тому, що попри всі переваги захисту конкретних об'єк­тів, це має мінімальну користь для суспільства в цілому, оскільки особи підштовхуються до вчинення злочину соціальними обставина­ми (економічні труднощі або залежність від психоактивних речо­вин). Тому фізичний захист одного об'єкта просто змусить потенцій­ного правопорушника звернути увагу на інший, і загальний рівень злочинності навряд чи спаде.

Ситуативний підхід до профілактики намагається запобігти зло­чинам, змінюючи обставини, в яких вони вчиняються. Центральною є концепція сприятливих можливостей, визначення яких має кіль­ка відтінків: вони можуть стосуватися матеріальних обставин, за яких особа може вчинити злочин; при вчиненні імпульсивних злочи­нів сприятливі можливості одночасно містяться і в обставинах, і у звабі вчинити злочин; у ширшому значенні сприятливі можливості існують не тільки там, де є спокусливі матеріальні обставини, а й там, де зиск можна отримати з мінімальним ризиком (Кларк, 1980). Отже, ситуативні заходи необхідно пристосовувати до того типу сприятливих можливостей для вчинення злочину, які вони мають усувати (Беннет, 1986).

Варто зробити кілька зауважень щодо місця ситуативізму у про­філактиці злочинів. Існує три види попередження злочинів. Це захо­ди первинної профілактики, які розробляються, щоб здійснювати

вплив до або, принаймні, під час вчинення злочину. Прикладами мо-хуть слугувати замки, грати на вікнах, сигналізація в автомобілях. Заходи первинної профілактики здебільшого є фізичними перешко-іами на шляху вчинення злочину або візуальним нагадуванням про ложливість бути спійманим. Вторинна профілактика вступає в силу, коли потенційних злочинців уже ідентифіковано. Більшість її захо-їів спрямована на усунення соціальних умов, які провокують злочи­ни. Це, скажімо, забезпечення корисного проведення вільного часу гими підлітками, які перебувають у криміногенному середовищі. І, нарешті, третинна профілактика зводиться до функціонування су­дів та пенітенціарної системи. Після того як злочинця затримано, ці установи мають на меті позбавити його бажання і здатності вчиняти повторні злочини.

Первинна профілактика в основному спирається на припущен­ня, що злочин вчиняється через наявність сприятливих можливос­тей: варто їх усунути і злочин не відбудеться. Звідси випливає, що більшість превентивних заходів спрямовані на зміну обставин, в яких можуть вчинятися злочини. Цей підхід сприяв створенню сис­теми превентивних засобів під загальною назвою "ситуативна про­філактика злочинів".

Посилення захисту об'єктів злочинного посягання є одним з найбільш визнаних заходів ситуативної профілактики. Так, у дослі­дженнях Мейг'ю та його колег (1976) аналізувалась ефективність застосування замка кермової колонки автомобіля у ФРН і Великій Британії. У Західній Німеччині законодавство почало вимагати, щоб усі автомобілі були обладнані такими замками. Результатом стало зниження числа їх крадіжок на 62 %. У 1972 р. у ФРН ризик кра­діжки автомобіля був у чотири рази нижчий, ніж у 1960 р., коли в дію вступив відповідний законодавчий акт. У Великій Британії з 1971 р. за законом усі нові автомобілі мали обладнуватися замком кермової колонки, але закон не поширювався на автомобілі, випу­щені до того часу. Це позначилося на збільшенні крадіжок автомо­білів. Так, у 1974 р. у Лондонському окрузі кількість викрадених ав­томобілів зросла на 80 % порівняно з 1970 р., хоч за цей період рі­вень інших злочинів зріс лише на 22%.

Якщо повністю захистити об'єкт, то можна зменшити його при­вабливість для крадіїв. Чекові книжки, хоч у них і немає цінності як такої, були привабливішими для крадіїв до того, як запровадили га­рантійні картки. Кейси, що розбризкують чорнила, які неможливо вивести, теж роблять здобич непривабливою для грабіжників. Ін­шим заходом захисту майна є його маркування поштовим індексом володаря, що ускладнює продаж викраденого, допомагає у розкритті

злочинів та поверненні майна законному власникові. До того ж будь-які заходи, спрямовані на підвищення безпеки, стимулюють людей бути пильнішими у ставленні до своїх речей.

Поліцейське патрулювання району, здавалось би, повинно бути найефективнішою формою зовнішнього спостереження. Проте емпі­ричні дані, зібрані у Великій Британії та Америці, дають мало під­став стверджувати, що воно зменшує рівень зареєстрованої злочин­ності. Барроуз та його колеги (1979) виявили, що арешт поліцією зазвичай є результатом інформації, наданої громадянам, затримання злочинця "на гарячому". Вільсон (1975) вважає, що фінансові ви­трати на збільшення чисельності поліції набагато перевищують її реальний вплив на показники злочинності. Більше того, ефектив­ність арешту залежить від того, як справа проходитиме через судові органи, а над ними поліція не має ніякої влади. Лі та Янг (1984) стверджують, що поліцейські патрулі в центральних районах міста можуть підвищувати злочинність через маргіналізованих громадян, які зазвичай розглядаються як підозрювані, а ті у свою чергу бачать у поліцейських ворога.

Кларк та Гоу (1984) припускають, що злочини вчиняються дово­лі рідко, а отже дуже мала ймовірність викриття поліцейським зло­чину в момент його вчинення. Підвищення інтенсивності патрулю­вання не мало значного впливу на рівень злочинності, проте названі автори вважають, що повинні вживатися заходи для підтримки гро­мадського контролю та "цільового спостереження" за певними типа­ми потенційних правопорушників. Патрулювання районів громадя­нами, незважаючи на їхню "беззбройність", має певні переваги над поліцейським патрулем. До них можна зарахувати такі: громадяни краще обізнані з проблемами району, орієнтуються на місцевості і знають мешканців; вони є волонтерами, а значить не потребують до­даткових коштів.

Спостереження за допомогою відеокамер застосовувалося у Ве­ликій Британії у різних формах і за різних обставин. Говорити про ефективність цього методу профілактики злочинів важко, оскільки відеоспостереження супроводжується й іншими заходами. Тітлей (1992) зазначав, що превентивний потенціал відеоспостереження для крадіжок у середньому зберігається протягом дев'яти місяців, а потім для підтримування його ефективності треба запроваджувати нове обладнання. Одним із способів нагадування злочинцям про діє­вість відеоспостереження можуть слугувати регулярні висвітлення засобами масової інформації судових процесів над затриманими. Звичайно, дешеві системи спостереження дають лише тимчасовий ефект. Такий висновок роблять Бек та Вілліс (1994) у своєму дослі-

дженні відеоспостережень у крамницях. Вони стверджують, що хоч камери і є доволі витонченим засобом захисту, існують різні оцінки їх значення. Загальний висновок полягає у тому, що встановлення відеокамер саме по собі, без пропагування їх можливостей серед по­тенційних правопорушників, має лише короткочасний успіх.

Заходи попередження базуються на тому, що, контролюючи своє оточення під час повсякденної діяльності, люди можуть підви­щити свою захищеність від злочинів. Цю ідею висловлювали Якобс (1962) і Ньюман (1976). Беннет та Райт (1984), які проводили інтер­в'ю із засудженими квартирними злодіями, виявили, що третина опитаних відмовилась би від вчинення злочинів через присутність сусідів. Третина повідомила, що вони б не грабували приміщень, що перебувають під наглядом, а ще третина — взагалі полишила б зло­чинні плани за таких обставин.

Існує переконаність у тому, що контроль сприяє профілактиці злочинів. Так, Ньюман стверджує, що певним поясненням злочин­ності в містах може бути нездатність громадян згуртуватися у спра­ві перешкодження діям злочинців. Автор пропонує реструктурувати житлові райони, аби вони стали більш контрольованими — не полі­цією, а людьми, які там мешкають. Ньюман вважає, що державні житлові квартали найбільш уразливі через недоліки громадського контролю за злочинністю. Безпечнішим може бути район, розташо­ваний у середині більшої округи, позбавленої злочинності, тобто який відгороджений від зовнішнього світу своєрідним ровом.

У Гартфорді (штат Коннектікут, США) вивчався район, у межах якого проводилося посилене патрулювання громадян та удоскона­лення дизайну. Завдяки цьому вдалося досягти певного зниження квартирних пограбувань, але контрольне дослідження (Ро\у1єг апсі Мап^іопе, 1982) показало, що вплив таких заходів на злочинність був короткотривалим. Мері (1981) гадає, що переваги "захищеного середовища" в основному залежать від мешканців, як вони повідом­ляють про незнайомців або дізнаються про мету їх перебування на даній території.

Заходи профілактики, які підпадають під загальну назву "управ­ління середовищем", базуються на припущенні, що деякі райони, провокуючи злочинність своєю незахищеністю, можуть потерпати і через те, що складається враження, ніби їх мешканців нічого не об­ходить. Різниця між "плануванням середовища" і "управлінням се­редовищем" незначна, проте вона важлива. Перший метод застосо­вується на етапі планування (перед тим, як збудовано жилий квар­тал). Другий — у вже існуючих кварталах, а також комерційних приміщеннях, де менше можливостей для неформального спостере-

ження. Аргументація методу управління середовищем зводиться до думки: якщо залишити сліди вчиненого злочину, вони спонукати­муть до нових злочинів, особливо таких як вандалізм, бродяжницт­во й жебракування, порушення, які можна кваліфікувати як непри­стойна поведінка. Вільсон та Келінг (1982) називають це ефектом "розбитих вікон".

Однак Метьюз (1992) піддає сумніву таке твердження. Він заз­начає, що всі прояви непристойної поведінки більше пов'язані зі страхом перед злочинністю, аніж зі злочинністю як такою. Вислов­люється думка, що центр міста стає привабливим для молодих лю­дей, які шукають різних розваг. Отож шумні бари та інші атрибути міста можуть бути як принадою, так і приводом для побоювання. Усе, що можна виявити — це кореляцію між стурбованістю, спри­чиненою непристойною поведінкою, і страхом стати жертвою зло­чинів.

Існують також програми сусідського патруля (СП), основним компонентом яких є активне спостереження. Вважається, що такі програми сприяють поліпшенню стосунків між громадою і поліцією та опосередковано впливають на рівень злочинності. СП швидко розповсюдилися у Британії. Брайт (1991) встановив щорічний по­казник їх зростання на 15—20 тис. Вони охопили понад 4 млн. до-могосподарств.

Спроби оцінити ефективність СП у попередженні злочинів дали неоднозначні результати. Виявилось, що ці програми у США кращі, ніж у Великій Британії. Однак відсутність уніфікованої схеми СП ускладнює валідні порівняння навіть у межах однієї країни. Так, Ге-ніг (1984) повідомив, що злочинність у тих районах Вашингтона, де діяли СП, знизилася. А от Беннет (1992) констатує погіршення кри­мінальної ситуації у деяких регіонах Великої Британії, хоч там здій­снювались ці програми.

Найціннішим ефектом СП згідно з результатами опитувань є по­всюдне зменшення страху громадян перед злочинністю. Число рес­пондентів, які говорили, що "дуже бояться", знизилось на 75 %. Важче оцінити, наскільки СП зміцнюють соціальну згуртованість, яку виміряти складно. Але популярність СП сприяла створенню та­ких програм як Діловий патруль, Офісний патруль, Нагляд за авто­мобілями тощо.

Насамкінець варто зазначити, що у Великій Британії існує чима­ло різноманітних програм з превенції злочинів як на загальнодер­жавному, так і локальному рівнях. Одні з них більш дієві, інші — менш, однак загалом вони дають змогу утримувати злочинність у так званих прийнятних для суспільства межах.

§ 3. Концепції детермінації злочинності в зарубіжній кримінології

Біологічна школа.Цей напрям у кримінології є найстарішим. Ще у 70-ті роки XIX ст. Ч. Ломброзо зазначав: "Злочинець — це атавістична істота, яка відтворює у своїй особі інстинкти первісного людства і тварин". Злочинцями не стають, заявляв він, ними наро­джуються. Природжені індивідуальні властивості — ось що лежить в основі злочинної поведінки. Ч. Ломброзо розробив таблицю ознак природженого злочинця — таких рис (стигм), які він виявив шля­хом безпосереднього виміру фізичних характеристик злочинців, які показували, чи маємо ми справу з природженим злочинцем, чи ні.

Неважко побачити в цій концепції перенесення еволюційно-біологічної теорії розвитку видів Ч. Дарвіна на сферу злочинності. І справді, якщо еволюційно людина походить від людиноподібної мавпи, потім пережила стадію первісної дикості, то чи не є існуван­ня злочинців виявом атавізму, тобто появою на світ серед цивілізо­ваних людей первісних, близьких до своїх людиноподібних предків? До того ж і у Дарвіна можна знайти такий вислів: "У людському суспільстві деякі з найгірших схильностей, які раптово, поза всякою видимою причиною з'являються у складі сімей, можливо, являють собою поворот до первісного стану, від якого ми відокремлені не та­кою вже й великою кількістю поколінь". Ця точка зору нібито під­тверджується у відомому прислів'ї про паршиву вівцю.

Перші ж перевірки таблиць Ч. Ломброзо показали, що наявність у злочинця особливих фізичних рис, що відрізняють його від решти індивідів та наближають до первісної людини, — не більш ніж ви­гадка. Теорія Ч. Ломброзо і сучасні погляди, що випливають з неї, виходять з того, що між деякими фізичними характеристиками ор­ганізму людини, з одного боку, і злочинною поведінкою — з іншого, існує певна залежність, що певному моральному обличчю відповідає певна фізична конституція людини. Слід сказати, що у повсякден­ній, побутовій свідомості та й художній літературі дійсно фігурує стереотип злочинця ломброзіанського типу (фігури негідників), яко­му протистоїть добропорядний герой, чия фізична сила завжди до­повнюється моральною перевагою. Але ніякого наукового обгрунту­вання такий збіг, звичайно, не має.

У 1913 р. англійський кримінолог Горінг перевірив досліди Ч. Ломброзо, порівнявши ув'язнених зі студентами Кембріджу (1000 осіб), Оксфорду й Абердина (959 осіб), військовослужбовця­ми і викладачами коледжів (118 осіб). Виявилося, що ніяких фізич­них відмінностей між ними і злочинцями не існує. Схожі досліджен­ня з тими самими результатами здійснив В. Гіле у 1915 р.

Теорія Ч. Ломброзо побудована також на уявленні про те, що фі­зична норма (досконалість тіла) сама собою припускає досконалість моральну і що взагалі існує об'єктивна норма (єдина для всіх часів і народів) фізичних рис людини. Ч. Ломброзо щиро вважав, що для злочинців характерні риси "монгольського" типу, що ці риси набли­жають злочинця-європейця до первісної людини і монгола.

Після критики теорії про анатомічні відхилення, що спричи­няють злочини, виникли нові течії біологічного напряму, в основу яких були покладені особливості ендокринної системи, залоз внут­рішньої секреції або психофізична конституція людей (теорія ні­мецького психіатра Е. Кречмера), або природні вади нервової систе­ми (вчення англійського психіатра Айзенка).

Розвиток генетики, який подає надію розшифрувати у майбут­ньому генетичний код людини, теж не обминув проблем злочиннос­ті. Так з'явилася теорія підвищеної криміногенності осіб з набором хромосом типу ХУУ.

Комбінація хромосом X і У визначає стать людини (XX — жінка, ХУ — чоловік). У деяких випадках цей нормальний розподіл може порушуватися. Наявність зайвої хромосоми X чи У призводить до народження розумово неповноцінних індивідів (синдром Дауна). Звідси виникло припущення, що у осіб з хромосомною формулою ХУУ мають бути властивості суперменів (підвищена агресивність, сексуальність тощо). Іншими словами, була висунута гіпотеза про те, що люди такого типу — природжені злочинці.

У 1966 р. в англійському часописі "Природа" була опублікована доповідь кримінолога П. Джекобса, в якій йшлося про те, що 3,5 % розумово відсталих пацієнтів-чоловіків з небезпечними насильниць­кими проявами, які утримувалися в одній із шведських в'язниць, ма­ли зайву У хромосому. На цій підставі П. Джекобс зробив висновок про те, що у деяких осіб потяг до насильства може бути вродженим внаслідок порушення хромосомного набору.

На спростування цього висновку американський генетик Т. Поу-ледж навів такі факти: а) рівень чоловічого гормону (тестостерону), як показали дослідження, у осіб з набором хромосом ХУУ не відріз­няється від чоловіків з набором хромосом ХУ, і підвищена сексуаль­ність таких осіб не підтверджена; б) така фізична характеристика, як високий зріст, властива всім особам з набором хромосом ХУУ (інших фізичних відхилень немає); в) психологічні показники (кое­фіцієнт інтелекту), виявлені в осіб з набором хромосом ХУУ, хоч і нижчі середніх для населення в цілому, але збігаються з показника­ми інших осіб, які утримуються в закритих установах (в'язницях або лікарнях); г) комбінація хромосом ХУУ трапляється у середньо-

му в одного з тисячі народжених, і цей відсоток є постійним, тому ніяк не корелює зі значним зростанням або зниженням рівня на­сильницької злочинності; д) на відміну від інших порушень набору хромосом, які однозначно призводять до хвороби Дауна, наявність зайвої хромосоми У не спричиняє явних відхилень у психології і по-зедінці таких осіб. Форми їхньої поведінки (у тому числі вчинення іасильницьких злочинів) нічим, по суті, не відрізняються від пове­дінки людей з нормальним набором хромосом.

Соціологічний напрямоку кримінології представлений чис-аенними теоріями. Розглянемо деякі з них. 9 липня 1813 р. на засі­данні бельгійської Королівської академії наук у Брюсселі з доповід­аю виступив астроном і математик А. Кетле. Він заявив: "Ми може-ю розрахувати заздалегідь, скільки індивідуумів почервонять руки крові своїх співгромадян, скільки осіб стануть шахраями, скільки зтруйниками, майже так само, як ми заздалегідь можемо підрахува­ти, скільки людей народиться і скільки помре...".

Цей висновок став закономірним результатом розвитку в XIX столітті демографічної статистики. До цього часу не було сис­тематичних даних про злочинність. Правда, ще у 1778 р. І. Бентам висловив припущення, що у сфері злочинності повинні спостеріга­тися стійкі статистичні закономірності, які могли б слугувати своє­рідним політичним барометром, за допомогою якого можна було б оцінювати ефективність боротьби зі злочинністю. Так само, як рі­вень смертності свідчить про фізичне здоров'я суспільства, кримі­нальна статистика може вказувати на його моральне здоров'я.

Дослідження статистиків у галузі злочинності проводилися сто­совно віку, статі, національності, професії та освіти злочинців, еко­номічних умов їх життя тощо. Центральний висновок, якого вони дійшли, полягав у тому, що щорічно число всіх злочинів, а також кількість конкретних видів злочинів зберігалися приблизно однако­вими. Було також виявлено, що, складаючись з окремих злочинних актів, утворюється щось відмінне від його складових частин — зло­чинність як соціальне явище.

Чим же відрізняється злочинність, тобто сукупність злочинів, від кожного окремого злочину? Як цю проблему розв'язували наші попередники? Суть полягає в тому, що якщо кожний окремо взятий злочин міг статися, а міг і не статися, то стосовно сукупності цих актів подібний підхід непридатний. Тут доводиться говорити, що це не тільки могло, а й повинно було трапитися, тобто злочинність за­галом є явищем закономірним для певних умов певного суспільства. Констатація цього положення неминуче веде до визнання соціальної обумовленості злочинності.

8 1—378

Такий висновок і зробив А. Кетле. "Суспільство, — писав він, — містить у собі зародок усіх, що мають статися, злочинів, тому що у ньому існують умови, які сприяють їхньому розвиткові; воно, так би мовити, підготовлює злочин, а злочинець є тільки знаряддям. Отже, будь-який суспільний устрій припускає відоме число і відомий поря­док злочинців, які є необхідним наслідком його організації. Це спос­тереження, що на перший погляд може видатися безрадісним, нав­паки, дуже втішливо, якщо уважніше придивитися до нього. Воно вказує на можливість вдосконалення людей за допомогою зміни ін­ституцій, навичок, стану освіченості і взагалі усього, що має вплив на їхній побут". Таким чином, вперше у кримінології була проде­монстрована соціальна детермінованість злочинності, її відносна не­залежність від волі і бажання окремих людей. Ось чому французь­кий кримінолог А. Лакассань вивів свою знамениту формулу: кожне суспільство має тих злочинців, яких воно заслуговує.

Теорія соціального детермінізму злочинності дала можливість перетворити факти, які здавалися випадковими і розрізненими, на чіткий показник панівних у суспільстві умов життя. Центральна ідея цього вчення — довести підпорядкованість людських вчинків об'єктивним соціальним законам.

З теорії соціального детермінізму випливають надзвичайно важ­ливі кримінологічні висновки. І перший з них полягає в тому, що, не змінивши соціальних умов, які детермінують злочини, марно нама­гатися радикально скоротити саму злочинність. Якщо детермінанта­ми злочинності є об'єктивні (тобто не залежні від волі людей) фак­тори, то злочинність перестає виглядати всього лише породженням егоїстичних прагнень окремих осіб. Справді, здається очевидним, що вчиняють злочини ті, хто хоче їх вчинити. Хоче вчинити злочин той, хто є егоїстичним, непорядним, аморальним. Але якщо не все у поведінці людей залежить від їхніх намірів, бажань, якщо їхніми вчинками рухають і об'єктивні фактори, тоді ані жорстокі покаран­ня, ані найдосконаліше кримінальне законодавство, ані найкраща система юстиції самі по собі істотно вплинути на злочинність неспроможні.

Треба зазначити, що теорія соціальної фізики дещо обмежува­лась механічним розумінням соціального детермінізму. У суспільно­му житті вона намагалася застосувати закони, аналогічні законам механіки (дія дорівнює протидії, рівновага — основна властивість суспільства тощо). Саме в цьому пункті виявляються недоліки меха­ністичного підходу до феномена злочинності, оскільки упускається важливе положення гносеологічного порядку: статистичні кореляції

ще не є причинними зв'язками, які лежать в основі генезису зло­чинності.

Кожне суспільство має такий тип злочинності і злочинців, які відповідають його економічним, соціальним, культурним, мораль­ним, релігійним та іншим умовам.

З-поміж інших широко знаних соціологічних концепцій генезису злочинності зазначимо такі.

Теорія диференціації асоціації. її засновником був американ­ський кримінолог Е. Сатерленд. Він вважав, що людина не народжу­ється злочинцем. Злочинній поведінці вона навчається у процесі різ­них контактів, безпосереднього спілкування з найближчим оточен­ням, у якому переважають кримінальні елементи.

Теорія наслідування. Розроблена французьким соціологом Г. Тардом, який стверджував, що вирішальна роль у поведінці лю­дей належить наслідуванню один одному, імітації вчинків інших. Ця теорія тісно переплітається з вищеназваною.

Інтеращіоністська теорія. Одним з її фундаторів був амери­канський кримінолог Ф. Танненбаум. Прибічники цієї теорії чинни­ки злочинності бачать у самій реакції суспільства на злочинну пове­дінку. Це виражається у тому, що на особу, яка вчинила злочин, суспільство ніби наклеює ярлик, таврує її як "чужу". Це заплямовує репутацію людини, справляє на неї гнітючий психологічний тиск, що позбавляє її можливості знову стати "правовірною", тобто зако­нослухняним членом суспільства.

Сучасні теорії детермінації злочинності. Оцінюючи перспек­тиви розвитку злочинності у країнах з високорозвиненою ринковою економікою, чимало сучасних західних кримінологів розраховують на краще. Це пояснюється насамперед тим, що останніми роками стабілізувався рівень злочинності неповнолітніх. Посилено конт­роль за в'їздом осіб з країн із нестабільною економічною та політич­ною ситуацією. Багато уваги приділяється поліпшенню технічного оснащення поліції, активно впроваджуються у практику електронні системи захисту майна громадян, дедалі більшою популярністю ко­ристуються приватні правоохоронні служби. Так, у США число співробітників у цих службах зрівнялося з чисельністю штатних по­ліцейських. У низці високорозвинутих країн поліпшуються показни­ки розкриття злочинів, передусім небезпечних посягань на життя і здоров'я громадян. Це у свою чергу сприяє зростанню авторитету правоохоронних органів серед населення, яке виявляє велику актив­ність і готовність до співробітництва з поліцією. Наприклад, у ФРН рівень розкриття різних видів злочинів відповідно становить:

убивств — 87 %, нанесення тяжких тілесних ушкоджень — 88 %, злочинів, пов'язаних з наркобізнесом, — 95 %.

У доповідях, які були зроблені на останніх Міжнародних кримі­нологічних конгресах, та наукових розробках сучасних західних кримінологів структурні зміни у злочинності пов'язуються з харак­тером політичних, економічних і соціальних перетворень у світі. Щодо впливу економічних і соціальних чинників на динаміку зло­чинності нині існує кілька теорій.

Теорія кримінально-статистичного регулювання рівня зло­чинності вважає, що зростання злочинності у деяких високорозви-нутих країнах відбувається за рахунок більшої соціальної активності населення, підвищення його чутливості до злочинів, бажання пові­домляти про злочини у поліцію. Звідси зменшується "темна цифра" злочинності, тобто кількість латентних злочинів і відповідно збіль­шується число зареєстрованих діянь.

Економічна теорія зростання злочинності виходить з того, що науково-технічний прогрес сприяє зростанню добробуту далеко не всіх громадян. Такі інфраструктури, як медицина, освіта, соціальне забезпечення, будівництво, обходять своєю увагою малозабезпечені верстви населення, які і стають більш криміногенними. Своє під­твердження ця теорія частково знаходить стосовно тих, хто вчиняє злочини проти життя і здоров'я особи, а також корисливі посяган­ня.

Теорія можливостей вперше була сформульована на конгресі ООН з боротьби зі злочинністю і поводженням з правопорушниками в 1988 р. За цією теорію високий рівень життя у країнах Західної Європи і США поєднаний з розширенням можливостей для вчинен­ня певних видів злочинів. Так, у середині 80-х років у багатьох роз­винутих державах основним засобом розрахунків стали кредитні картки. Цей вид платежів зумовив численні шахрайські операції з ними. Тільки із запровадженням додаткових засобів захисту кредит­них карток від підробок вдалося різко зменшити кількість такого ро­ду злочинів.

Демографічна теорія пов'язана з концепцією молодіжної суб-культури. У період свого інтенсивного соціального становлення під­літки перебувають у психологічній та матеріальній залежності від дорослих. Водночас вони сприймаються оточуючими через свої чис­то фізичні дані як дорослі. Крім того у молоді є свої ідеали в спорті, музиці та інших сферах життя, які нерідко протиставляються звич­ним. Звідси втрата контролю за поведінкою неповнолітніх, конфлікт поколінь, що в кінцевому підсумку призводить до зростання злочин­ності серед цієї категорії населення.

Теорія втрачених ілюзії вважає, що в даний час у світі відбу­ваються корінні зміни ціннісних орієнтацій людей. При різкому під­вищенні рівня життя одних соціальних прошарків відбувається зубо­жіння інших. Можливість реалізації життєвих планів за рахунок чесної праці стає для багатьох не здійсненною. Престижними стають посади і місця роботи, які приносять нетрудові доходи. Втра­та ілюзій законним шляхом розв'язати свої життєві проблеми штов­хає певну частину громадян на вчинення протиправних дій.

Теорія потенційної доцільності та значення контролю за дотриманням законів про наркотики на вуличному рівні, авто­ром якої є американський аналітик Школи управління ім. Кеннеді Гарвардського університету М. Клейман, звертає увагу на те, що масований наступ на вуличних торговців героїном і споживачів під­вищить нематеріальну вартість наркотиків (ризик бути заарештова­ним або збільшення часу, необхідного для пошуку нових джерел наркотиків), що тим самим зменшить їх споживання. Крім того, за висновками М. Клеймана, за таких обставин знизиться рівень на­сильницьких і майнових злочинів за незначних витрат на таку діяль­ність¹ .

Теорія аномії-синомії пояснює зростання злочинності в період соціально-економічних реформ як наслідок конфліктів між соціаль­ними групами з різним статусом. В ідеалі такі конфлікти повинні ви­рішуватися мирним шляхом. Але міграція, як індустріалізація й ур­банізація суспільства, істотно змінюють спосіб життя людей та стан­дарти їхньої поведінки. Ці процеси можуть призвести до аномії, тоб­то дезінтегрованості соціуму, його дезорганізації і виникнення різних ворогуючих між собою субкультур. Наявність усталених і но­вих норм поведінки у суспільстві, що змінюється, може спровокува­ти соціальні конфлікти. Тому соціальні цінності мають бути інтегро­вані і узгоджені. Цей процес, що веде до згуртованості суспільства, консенсусу ціннісних орієнтацій (синомія), потребує значних зу­силь, зате запобігає злочинним проявам.

Названа теорія видається найбільш слушною для країн, які пере­бувають у перехідному періоді розвитку, зокрема, посткомуністич­них держав.

Як видно із вищенаведеного, у зарубіжній кримінології існує ба­гато різних концепцій, теорій, підходів, шкіл, які намагаються по-своєму пояснити генезис злочинності та причини її існування².

Див.: Антонян Ю. М., Князев Б. В. Борьба с незаконним оборотом наркотиков за рубежом. — М., 1999.

Докладніше див.: Иншаков С. М. Зарубежная криминология. — М., 1997.

Таке становище зумовлено тим, що сама злочинність є настільки складним, багатогранним і динамічним явищем суспільного життя, що одночасно і цілком охопити всі її сторони, рівні і сфери якоюсь однією універсальною теорію дуже важко. Сказане певною мірою виправдовує паралельне співіснування часом навіть не пов'язаних між собою соціологічних, культурологічних, психологічних, психіч­них, медико-біологічних та інших інтерпретацій етіології злочиннос­ті. Водночас це свідчить про відсутність єдиної методологічної та предметно-інструментальної бази кримінологічних досліджень.

Сьогодні можна лише констатувати, що вся різноманітність тео­рій детермінації злочинності зводиться до трьох відносно самостій­них напрямів — біологічного, соціологічного та біосоціального. Пер­ший напрям надає перевагу біологічним чинникам, другий — со­ціально-економічним, а третій намагається поєднати (узгодити) два попередні підходи. Очевидно, що істина, як завжди, десь посереди­ні. Крім того, істина завжди конкретна. На індивідуальному рівні в одних випадках можуть домінувати одні криміногенні фактори, в ін­ших — другі.

Питання для самоконтролю

1. Які особливості генезису злочинності в розвинутих країнах світу?

2. Як впливає рівень соціально-економічного розвитку суспільства,
урбанізації та міграції на стан злочинності в певній державі?

3. Розкрийте зміст і сутність "ситуативної" профілактики у Великій
Британії.

4. Розкрийте сутність взаємодії поліції Великої Британії з населен­
ням у здійсненні заходів "ситуативної" профілактики.

5. Розкрийте основні положення теорій біологічного та соціологічного
напряму причин злочинності.

6. Розкрийте сучасні теорії причин злочинності та їх зміст.

Читайте також:

1. II. Фактори, що впливають на зарплату при зарубіжних призначеннях
2. V Суттю Я-концепції стає самоактуалізація в межах моральних правил і більше значимих особистісних цінностей.
3. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
4. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
5. Автономні утворення у зарубіжних державах
6. Аксіологія як наука про цінності. Філософські концепції цінностей.
7. Алгоритм запобігання тупиків
8. Аналіз зарубіжних концепцій менеджменту
9. Аналіз зарубіжних проектів
10. Базові концепції ООП
11. Бюджетний устрій в зарубіжних країнах. Організація бюджетного процесу
12. В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Переглядів: 6167