• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник

\о \о \о оо

*» Ю ЬО ЧО

■^тшФШшшшттшШт.

^о ю (о ю

#> А М М

\о о п м т

(О N0 N0 (О і— І--

о о о о \о оо

ЧО ЧО ■<! О 00 чо

00 ОО

■о (о

чі а іл «і ш

00 ^ 00 Св 00

Міністерство освіти і науки України
Харківський національний економічний університет

Понікаров В. А.

Єрмоленко О. О.

Медведєв І. А.

АВТОРСЬКІ ПРАВА
ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ

Підручник

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України
як підручник для студентів вищих навчальних закладів

Харків

ВД«ІНЖЕК»

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник

Тернопіль «Видавництво Астон» 2004

ББК 65.27 Г 69

Горілий А.Г. Історія соціальної роботи. Навчальний посібник. - Тернопіль: Видавництво Астон, 2004. - 174 с.

Рецензенти:

Алексієвець М.М. - декан історичного факультету Тернопільського держаного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, професор, доктор історичних наук;

Стрішенець М.М. - завідувач кафедри філософії та політології ТАНГ, професор, доктор історичних наук.

Навчальний посібник з історії соціальної роботи видається вперше в Україні. Він охоплює історію розвитку і створення такої важливої сфери діяльності людства від стародавніх часів і до кінця ХХ-го століття. Відображає основні етапи розвитку соціальної роботи в Україні, Росії та Західній Європі, основні події, роль істо­ричних осіб. Розрахований на студентів, що навчаються за спеціа­льностями «Соціальна робота», «Соціальна педагогіка», іншими гуманітарними спеціальностями, а також на практичних праців­ників соціальної сфери.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник (Лист № 14/18.2-1586 від 08.07.04 р.)

І8ВК 966-308-085-Х

О Горілий А.Г., 2004.

© ТзОВ «Видавництво Астон», верстка, 2004.

ПЕРЕДМОВА

Автором підготовлено конспект, а відтак і прочитано курс лекцій з історії со­ціальної роботи у 2000-2003 роках для студентів спеціальності «Соціальна робота» Тернопільської академії народного господарства. Доповнений і виправлений конспект лекцій став основою для написання даного навчального посібника.

Слід відзначити, що у різних країнах різними дослідниками у поняття «соціальна робота» вкладається дещо інший зміст. Деякі західні автори зародження соціальної роботи відносять переважно до кінця XIX - початку XX ст. (період професіоналізації), а давні віки і середньовіччя розглядають лише як передісторію соціальної роботи, для якої характерна вузька ділянка соціальної допомоги, спорадична підтримка, взаємодо­помога, природна для людського співжиття. Проте такий підхід не є загальноприйня­тим і на Заході. Наприклад, укладачі словника соціальної роботи Національної асоціації соціальних працівників США[1] вважають, що соціальна робота здійснюється понад 3,5 тис. років і розглядають дату виникнення кожної із світових релігій як знаменні віхи розвитку соціальної роботи у світі.

Вітчизняні дослідники трактують соціальну роботу не лише в межах «фах - наука», а й розуміють під нею певну культурно-історичну модель підтримки. Та­кий підхід дозволяє розглядати ранні родові форми підтримки як архетипи всіх наступних систем допомоги і захисту. Тобто вважається, що, бувши одним з давніх інститутів суспільства, соціальна допомога в тій чи іншій формі існувала в умовах усіх відомих історичних цивілізацій і культур. Вона проявила себе як вельми фун­кціональна соціальна система, що має високу здатність до адаптації у найрізнома­нітніших обставинах.

Поняття «соціальна робота» включає в себе цілу низку інших понять, які можуть частково перетинатися, тобто не завжди мати чіткі межі. Серед них такі поняття:

1. Соціальний захист - система заходів, здійснюваних державою та іншими ін­ституціями суспільства щодо забезпечення гарантованих мінімально достатніх умов життя, підтримання житгєзабезпеченосгі й діяльнісного існування людини. Отже, це широке коло різноманітних заходів, реалізація яких і є змістом соціальної роботи.

2. Соціальне забезпечення - державна система допомоги, підтримки і об­слуговування людей похилого віку і непрацездатних громадян, сімей з дітьми, а також осіб, які потребують допомоги. Реалізує конституційне право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у випадку захворювання, повної або' частко­вої втрати працездатності, втрати годувальника. Система соціального забезпечення ^ включає: пенсії, допомоги працюючим (за тимчасової непрацездатності, при поло­гах), одиноким матерям, багатодітним і малозабезпеченим сім'ям тощо. Здійсню­ється за рахунок державного бюджету і страхових внесків, які акумулюються в пенсійному фонді, фондах соціальної підтримки населення.

3. Соціальна підтримка - система заходів щодо надання допомоги окремим категоріям громадян, які тимчасово опинилися у важкому економічному становищі (частково або повністю безробітні, молодь, що навчається, тощо), шляхом надання

їм необхідної інформації, фінансових засобів, кредитів на навчання, правозахисту і введення певних пільг.

4. Соціальна допомога - система соціальних заходів у вигляді сприяння, підтримки і послуг, які надаються соціальною службою окремим особам або гру­пам населення для подолання або пом'якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу і повноцінної життєдіяльності, адаптації в суспільстві.

Перше з цих понять, як бачимо, включає в себе поняття 2, 3, 4. У свою чергу соціальне забезпечення частково (лише з боку держави) включає поняття 3 і 4. Поняття ж соціальна підтримка поглинає поняття соціальна допомога.

У Російській Федерації, де розпочато підготовку фахівців із соціальної робо­ти дещо раніше, ніж в Україні, і де вона набула значно більшої масштабності, перші монографії і навчальні посібники з історії соціальної роботи в Росії з'являються у середині 90-х років XX століття. В Україні подібних видань ще немає, томуданий посібник - перша спроба забезпечення українських студентів подібним навчальним посібником із зазначеного курсу.

Зрозуміло, що соціальна робота у кожній країні тісно пов'язана з історичною, економічною, соціальною, політичною, демографічною ситуаціями, що склалися у суспільстві в той чи інший період його розвитку. Вона невіддільна від постатей державних, політичних, громадських діячів свого часу, політичних партій та спіль­ностей, що перебували при владі. Тому нові для студентів факти про події й явища, що стосуються суто соціальної роботи, накладаються у даному курсі на відомі вже студентам історичні події та постаті, дозволяють давати їмзначно зваженішу, глибшу та об'єктивнішу оцінку.

Вивчення історії соціальної роботи дає можливість простежитирозвиток гро­мадської думки, ідеології стосовно соціальної допомоги і підтримки, що закладені в основу і відповідних законодавчих актів кожної епохи, й практичної діяльності кож­ної громади, кожного уряду, кожного глави держави: від фізичного знищення «суспі­льного баласту» (за тогочасними уявленнями) - старезних родичів і «надлишкових» дітей - до забезпечення їм повного утримання за рахунок суспільства. Лише знання цієї історії дає змогузрозуміти логіку змін (інколи радикальних) у соціальній полі­тиці держави стосовно соціально вразливих верств її населення (наприклад, від фак­тичного сприяння жебрацтву до покарання за жебрацтво батогами),оцінити ефек­тивність різних підходів до підтримки нужденних,уникнути помилок, яких при­пустилися наші попередники,обґрунтувати найраціональніші шляхи подальшого розвитку системи соціального захисту населення в Україні.

Періодизація вітчизняної історії соціальної роботи (виділено сім періодів) запозичена у російського дослідника М.Ф. Фірсова. На нашу думку, вона більш- менш адекватно відображає епохальні зміни у нашому геополітичному просторі і, відповідно, зміни суб'єктів та об'єктів допомоги й взаємодопомоги, інститутів підтримки, ідеології соціальної допомоги.

Розділ І. Соціальна допомога у стародавніх суспільствах

1. Елементи соціальної допомоги у Вавилоні, давньому Єгипті і давньому Китаї

Як практична діяльність (соціальна дія) з надання допомоги, підтримки і захисту нужденних, соціальна допомога відома ще в давніх цивілізаціях Єгипту, Китаю, Греції. Саме там були закладені її основні засади, які через багато століть послужили основою для формування наукової концепції соціальної роботи.

Численні археологічні розкопки і антропологічні дослідження дають підстави для висновку про те, що в стародавніх суспільствах застосування примітивних засобів праці і побуту змушувало людей жити і діяти як єдине ціле, розподіляючи порівну засоби існування, проявляючи таким чином турботу про ближнього.

Давні суспільства, про які тут йде мова, значно відрізнялися одне від одного і за часом існування, і за географією. Тому прояви соціальної підтримки в кожному з них не могли бути ідентичними. Кожне суспільство організовується відповідно до свого способу життя, своєї релігії, етики, соціально-моральних цінностей, демо­графічних, економічних і політичних реалій.

Із значною часткою умовності, в античному світі можна виді­лити два типи допомоги бідним і слабким. З одного боку, допомога базується на релігійних і моральних приписах, які роблять її обов'язковою. З іншого, історики знаходять у них елементи соціа­льного законодавства і соціальної політики в тій мірі, що релігійні обов'язки передбачали послідовні зобов'язання допомоги знедоле­ним (десятина, податок, гостинність).

У давньому Єгипті (2700-2200 рр. до н. е.) турбота про членів су­спільства проявлялася, перш за все, з метою збереження трудових ресурсів. Це була функція державц, заінтересованої у забезпеченні певного рівня життя людей, зайнятих на громадських роботах - будів­ництві каналів, пірамід, гробниць і храмів. Важливим чинником була необхідність попередження голодних бунтів, що загрожували стабіль­ності держави. З цією метою застосовувалося централізоване плану­вання і розподіл продуктів харчування між різними регіонами, а також певна міграційна політика.

У Вавилоні цар Хаммурапі ще у II тисячолітті до н. е. вписав деякі засади допомоги у свій кодекс, який є найдавнішим з відомих нам зводів законів. У них, зокрема, зафіксована заборона боргового рабства і заміна його відробками. Зазначено, що в часи випробувань і труднощів люди повинні допомагати одне одному.

Постійно надавалися соціальні послуги населенню у державі Вавилон і в культових храмах. Тут опікувалися різними категоріями населення: військовополоненими, рабами, незаконнонародженими. У голодні роки дітей з бідних сімей віддавали у храми на утримання. Здійснюючи соціальну допомогу, ці культові установи на чолі зі жре- цями користувалися авторитетом та підтримкою широких верств населення і перетворилися в значну соціальну і політичну силу.

У давньому Китаї у подібній ситуації застосовувалися аналогі­чні заходи. Тут у І ст. до н. е. уряд розробив основи своєї соціаль­ної політики, які в умовах надзвичайних ситуацій включали такі основні елементи:

- безкоштовний (або за мінімальну плату) розподіл збіжжя;

- використання всіх пустуючих площ для засіву безкоштовним збіжжям;

- переселення голодуючих у благополучні регіони країни.

Таку соціальну політику слід вважати гуманною і відповідаль­ною, але провадилася вона лише у надзвичайних ситуаціях.

2. Соціальна допомога у давніх Греції та Римі

Існували також цивілізації, де допомога бідним була швидше засобом урегулювання проблем політичного характеру. Це сто­сується грецького, а пізніше римського античних суспільств.

У давній Греції визначальним чинником формування ідей ми­лосердя вважалося суспільне виховання гуманності, взаємодопомо­ги і солідарності.

Як відомо, у VIII ст. до н. е. на території давньої Греції вини­кають сотні міст-держав (полісів), серед яких домінували два най- могутніших - Афіни і Спарта. Саме в давньогрецьких полісах було закладено основи державного регулювання благодійності та опіки, яке стало наслідком антично-демократичного суспільного устрою, який тут існував і який досягнув свого найвищого розвитку в Афінах.

Чужоземці та жебраки у давніх греків вважалися за таких, що знаходилися під захистом самого Зевса. Окрім того, вони вірили в те, що самі боги часто-густо мандрують по землі під виглядом зви­чайних людей. Тому кожного прибульця гостинно зустрічали, при­гощали, дарували подарунки. У Коринфі та Афінах виникли перші громадські готелі для приїжджих, що існували на державний кошт і де за проживання не брали грошей. До жебраків проявляли співчут­тя, подавали милостиню, надавали притулок, інколи ділилися одя­гом та взуттям, запрошували до участі в бенкетах.

В Афінах до обов'язків заможних громадян належало відправ­лення так званих літургій - особистих внесків на покриття витрат на державні заходи та релігійні святкування. Серед заходів культо­вого, спортивного, військового характеру (будівництво флоту) була й організація бенкетів для мешканців свого району, які влаштовува­ли найчастіше перед виборами на народному зібранні.

Взагалі ж, у цьому полісі склалася ціла система соціальної допомоги, фінансування якої частково брала на себе держава і яка включала такі елементи.

1. Соціальні виплати, які поглинали значну частину держав­них витрат. Ще Солону (640-559 рр. до н. е.) приписують прийняття закону, за яким вояки, покалічені на війні, бралися на державне утримання. Дещо пізніше цей акт було поширено на всіх непраце­здатних незаможних громадян. Розмір допомоги (1-2 оболи[2] на день) визначався народними зібраннями, а права «пенсіонерів» ви­значалися радою зібрання. Періодично вони мали з'являтися на переосвідчення свого стану здоров'я. Сини вояків, загиблих на вій­ні, виховувалися до повноліття на державний кошт, а після того ще й отримували від держави повний комплект озброєння. Інколи в неврожайні роки голодуючим надавалася допомога у вигляді без­коштовного розподілу або продажу дешевого хліба, що закупову­вався за рахунок держави. Існують також письмові відомості про те, що в IV ст. до н. е. Афінська держава надавала бідним дівчатам- громадянкам засоби для придбання посагу перед одруженням.

2.Витрати на організацію народних святкувань, що вклю­чали фінансування різних видовищ, а також роздавання грошей їх відвідувачам та частування глядачів. За часів правління афінського стратега Перикла (490-429 рр. до н. е.) було введено навіть прави­ло, за яким на ці цілі, а також на організацію громадських робіт могли витрачатися залишки державних доходів після того, як воєн­ні потреби було забезпечено.

За правління Перикла «видовищні» гроші, по 2 оболи на день, отримували лише найбідніші громадяни і лише під час свят Дионіса (коли відбувалися театральні вистави), але згодом роздача цих гро­шей набуває масових масштабів. У IV ст. до н. е. право отримувати по 2 оболи протягом трьох днів мали вже і бідні, і багаті громадяни і то під час усіх великих свят, навіть коли театральних вистав не було.

3. Відправлення громадян у подорожі за державний кошт.

Такі, за сучасними мірками, закордонні відрядження практику­валися за правління того ж Перикла. Метою такого зарубіжного туризму було, по-перше, навчання, освоєння, так би мовити, пере­дового зарубіжного досвіду в будь-яких сферах суспільного життя; по-друге, звільнення міста від нічим не зайнятої і тому небезпечної юрби; по-третє, своєрідна допомога бідним у досить привабливій формі.

Як бачимо, в Афінському полісі створюється оригінальна сис­тема державних і громадських обов'язків з опіки і благодійності. Покликана вона була підтримувати незаможних та збіднілих гро­мадян і тим самих забезпечити соціальний мир і рівновагу в сус­пільстві, попередити можливі народні заворушення.

Підкреслимо, що зазначені соціальні допомога і підтримка по­ширювалися лише на громадян поліса, які становили в Афінах при­близно 55% населення, метеки ж (особисто вільні, але не повнопра­вні, найчастіше чужоземці), яких було близько 9%, а тим більше раби (найчастіше військовополонені) - приблизно 45% населення, цими благами користуватися не могли.

Радикально, але не зовсім гуманно вирішувалася проблема ви­ховання та опікування дітьми в іншому давньогрецькому полісі -

Спарті (так зване спартанське виховання). Тут ця справа була май­же цілком передана державі, а за мету мала повне підпорядкування індивіда державі. Долю кожної щойно народженої дитини вирішу­вала рада старійшин громади. Якщо немовля було слабким або не­гарним, його кидали в гірську прірву Тайтега, якщо ж рада виявля­лася прихильною до немовляти, то воно залишалося при батьках до досягнення семирічного віку. Після цього хлопчики цілком належа­ли державі, починалося їхнє громадське виховання, причому голо­вним предметом навчання була гімнастика, яка мала зміцнювати дитину, привчати до перенесення труднощів і страждань. Займалися гімнастикою і дівчата, але окремо від хлопців, бо метою виховання дівчат була підготовка майбутньої матері сімейства і домашньої господині, у той час як з хлопців готувалися майбутні воїни. На дванадцятому році життя умови життя і виховання хлопчиків става­ли ще суворішими - протягом цілого року вони мали ходити в од­ному лише плащі без хітона, босо, позбавлялися будь-яких побуто­вих вигод. Кожен з них вступав до загону, в якому знаходився до досягнення шістнадцяти років. Зрозуміло, що така система вихо­вання майже не залишала місця для дітей-сиріт, дітей-жебраків, безпритульних дітей, майже всі діти (крім дошкільнят) знаходилися під державним наглядом, на державному забезпеченні.

В античному Римі в цей період з'являються перші концептуа­льні підходи до милосердя. Стоїки, представники однієї з філософ­ських шкіл, шукали його в природному прагненні самозбереження, яке має поширюватися на все людство. Про необхідність братсько­го, співчутливого ставлення до рабів і проти гладіаторських боїв висловлювалися стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Підтримка осиротілих і покинутих дітей та дітей бідних бать­ків у Римі здійснювалися на державному рівні. На виховання та­ких дітей використовувалися, зокрема, кошти, отримані від здаван­ня в оренду попередньо скуплених маєтків. Одночасно з державною благодійністю існували муніципальна та приватна, створювалися благодійні заклади. Імператор Пліній Молодший на річні доходи з маєтків створив у 97 р. особливий благодійний фонд для бідних дітей. За імператора Августа (ЗО р. до н. е. - 14 р. н. е.) було засно­вано найпершу благодійну установу.

У Східній Римській імперії Василій Великий заснував 370 р. у Цезарії просторий притулок. У ньому в різних відділеннях перебу­вали діти, вдови, люди похилого віку, подорожні, хворі та інваліди. Заснування цього будинку можна вважати першою відомою нам формою закладу соціальної допомоги такого типу.

В основному ж соціальна допомога в країнах Давнього Світу мала прагматичний характер. Рівний розподіл благ був засобом виживання суспільства і його консолідації. Вона була відображен­ням потреби суспільства у забезпеченні його трудовими ресурсами, пом'якшенні наслідків соціальних заворушень, які завдають суспі­льству руйнувань і людських жертв та заважають стабільному роз­витку економіки, а також потреби в об'єднанні суспільства навколо держави і уряду для їх зміцнення і захисту національних інтересів.

В окремих випадках, особливо під час виборів, соціальна до­помога у давньому Римі використовувалася як засіб заручитися підтримкою клієнтури. Римські консули, а пізніше й імператори ухвалювали певні акти соціальної політики - ліквідацію боргів, розподіл землі або забезпечення «хліба і видовищ», яких вимагав народ, щоб зробити його лояльним і покірним, щоб забезпечити собі підтримку на виборах.

Давньогрецька традиція влаштовувати за державний кошт свя­ткування та частування для плебса була підхоплена і розвинута у Давньому Римі, де цей плебс свої нагальні потреби вміщував в ко­ротке і містке гасло: «Хліба і видовищ!». Римські ж імператори ні перед чим не зупинялися, аби тільки задовольняти ці соціальні ви­моги населення столиці, бо від ступеня їх задоволення залежала популярність правителя в народі.

Найбільшого розквіту видовища для народу досягли за прав­ління імператора Траяна (98-117 рр.), коли навіть імператор був зобов'язаний бути присутнім на іграх у Колізеї. Так здійснювався зворотний зв'язок правителя з народом, бо народ у залежності від настрою зустрічав цісаря оплесками, криками, ремством або скар­гами. За таких умов правителі постійно намагалися піднести при­вабливість видовищ. До звичних змагань стали додавати різномані­тні видовищні ефекти (феєрверки, ілюмінації), розваги (виступи акробатів, жонглерів, фокусників), послуги. Так, у 32 р. після ігор публіку супроводжували додому п'ять тисяч рабів, що освітлювали шлях смолоскипами. Під час полудневої перерви глядачам роздава­ли харчові продукти.

У 90 р. на свято Сатурналій багато вбрані слуги розносили по ам­фітеатру в кошиках вишукані страви і старі вина. Траплялося, що пуб­ліці кидали фрукти, сир, тістечка і навіть дичину. Інколи на глядачів сипався цілий дощ жетонів, що являли собою квитанції на отримання різних більш або менш цінних речей. За правління імператора Нерона (54-68 рр.) під час свят розкидали квитанції на хліб, одяг, дорогоцінне каміння, картини, тварин, вілли і навіть дохідні доми.

Таке роздавання харчів та інших матеріальних цінностей могло бути суттєвою підтримкою для римської бідноти, бо різноманітні свята в Римі за часів Республіки (509-27 рр. до н. е.) тривали 66 днів кожного року, тривалість кожного з них - від 6 днів (Ігри Флори) до 16 днів (Римські ігри). За часів Імперії (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.) кількість та тривалість свят і видовищ постійно зростала, досягнув­ши 175 днів протягом року, з яких 10 днів призначалися для боїв гладіаторів, 64 - для ігор у цирку і 101 день - для театральних ви­став. До них долучалися ще й надзвичайні свята, що влаштовували­ся на честь знаменних подій. Наприклад, на честь освячення Колі­зею імператор Тит (79-81 рр.) влаштував стоденне свято. Імператор Траян у 106 р. на ознаменування перемоги над даками влаштував свято, що розтягнулося на 123 дні і стало найтривалішим святом в історії людства. Усі свята тривали від світання до смеркання, цілий світловий день.

Серед ігор, що відбувалися в амфітеатрі, центральне місце по­сідали бої гладіаторів. Вже у І ст. до н. е. вони набувають масового характеру. Так у 65 р. до н.е. було проведено бій гладіаторів, в яко­му взяло участь 320 пар, а протягом 106-го року під час свят билися на поталу плебсу аж 10 тис. гладіаторів-смертників. Крім людської крові, річками текла і кров диких тварин, яких так само масово за­бивали для задоволення римської публіки. Так, лише на одному із свят, влаштованих Помпеєм, було вбито 17 слонів, близько 600 ле­вів і 410 інших африканських тварин. Протягом усіх святкувань 80- го року було перебито приблизно 9 тис. диких тварин, а у 106 р. - аж 11 тисяч. Перед тим як вбити, тварин доводили різними спосо­бами до нестями. Інколи роль вбивць виконували самі тварини - коли засуджених на смерть прив'язували на арені амфітеатру до стовпів і випускали на них голодних хижаків.

Вартість і масштаби римських видовищ вражають, аналогів у сучасному світі знайти неможливо, навіть сучасні світові олімпій­ські ігри меркнуть перед ними. Крім наведених вже прикладів, слід відзначити театралізовані морські битви. Одна з них відбулася в 46 р. Для проведення битви на Марсовому полі спеціально викопа­ли і наповнили водою озеро. У битві на озері було задіяно близько 2 тис. веслувальників і 1 тис. матросів. За правління Клавдія (41- 54 рр.) на Фуцинському озері було влаштовано морську битву, де з обох сторін билися близько 19 тис. вояків.

І хоч напрямок «хліба та видовищ» був головним у соціальній політиці римських правителів, завданням якої було «випускати па­ру» незадоволення плебсу своїм становищем, але не єдиним. Так, імператор Август, наприклад, запровадив спеціальні посади чинов­ників, які відповідали за організацію громадських робіт, за розподіл хліба серед народу. За імператора Клавдія з'являються чиновники, що відповідали за опікування сиротами. Через це державна філант­ропія набувала соціально організованого характеру із системою управління, підпорядкування і контролю.

Збереглися також відомості про існування в Римі якогось про­образу найдавнішого «виховноп?будинку», який виник на овочево­му ринку в 11-му кварталі міста. На ринок підкидали скалічених і потворних дітей, де їх годували жалісливі торговці. І усе ж таки головним напрямком соціальної допомоги залишалося роздавання грошей і харчових продуктів. Наприклад, Діон Кассій писав, що імператор Юлій Цезар «здійснив тріумф, пригостивши народ і роз­давши хліб і масло понад встановлену норму; юрбі, що отримувала хліб, він видав обіцяні 75 драхм і зверх того ще по 25, а солдатам - по цілих 5 тисяч». Проте поступово розміри державної допомоги скорочувалися. Так, римський історик Гай Светоній Транквилл (70- 140 рр.) повідомляв, що на зламі 1-го і ІІ-го століть «кількість тих, що отримували хліб з державної скарбниці, зменшилася від 320 тис. осіб до 150 тис.».

Ідеї стосовно необхідності організації суспільної системи до­помоги нужденним виникали вже тоді. Наприклад, римський пись­менник і політичний діяч Цицерон (106-43 рр. до н. е.) бачив сенс служіння державі у «збагаченні» бідних і викупі співвітчизників з полону. А письменник і вчений Пліній Старший (23-79 рр.) вважав, що «треба розшукувати і підтримувати тих, хто знаходився в нужді, оточуючи їх товариською опікою».

Ідеї милосердя і підтримки нужденних не мали однозначного ви­знання. Поет Горацій (65 - 8 рр. до н. е.), наприклад, висміював бідність. Комедіограф Плавт (ПІ - II ст. до н. е.) засуджував подання милостині, бо вона, на його думку, не позбавляє від бідності, а лише продовжує злиденне існування бідняка.

З виникненням класового суспільства і появою давніх цивілізацій поняття гуманності, людяності, милосердя наповнюються новим зміс­том, входять до моральних кодексів всіх релігій. Саме з виникнен­ням спочатку національних, а потім світових релігій турбота про бід­них і хворих, опіка сиріт та інші прояви гуманності стали розглядатися як обов'язкові релігійні вчинки.

3. Система допомоги в давніх іудейських та перших християнських громадах

Важливе місце у розвитку соціальної допомоги історики відво­дять давньоіудейському суспільству. Воно створило цілу систему підтримки нужденних, засновану на альтруїзмі (безкорисливе пік­лування про благо інших), любові до ближнього. Послідовники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси. Джерелами їх поповнення були: податки на членів громад, пожертвування, спад­щини, заповіти на благодійність, штрафи, орендна плата за корис­тування майном громади. Зібрані кошти ішли на підтримку бідних, які стояли на обліку в таких касах, на викуп полонених, створення спеціальних їдалень для бідних.

Соціальна допомога в іудейській культурі визначала також обов'язок кожної людини трудитися, щоб не бути ні для кого тягарем. Ця християнська мораль, а християнство виникло у І ст. н. е. у Палестині (східній провінції Римської імперії) як релігія пригні­чених, відрізнялася від установок давніх греків і римлян. Перші вважали, що трудитися повинні лише раби, а у других це вважалося нижче гідності шляхетного жителя міста.

Однією з форм благодійності у давніх євреїв була практика прощення боргів, розривання боргових зобов'язань. Це повторювало­ся в кожен Великий ювілейний рік (раз на 50 років). Важливою час­тиною синагогального богослужіння було збирання пожертвувань Для бідних (іудаїзм* виник теж у Палестині в І тисячолітті до н. е.).

У давньому Єрусалимі вдови та інші незаможні категорії насе­лення безкоштовно отримували їжу. Не тільки філософією, а й кон­кретною практикою християнства була гостинність, турбота про чужинців. Законодавчо встановлені податки не дозволяли зосереди­ти велике багатство в одних руках, вели до перерозподілу прибутків серед нужденних.

Ідеологія перших християнських громад замість вимог законів і громадських традицій приносить із собою духовність. Перші хрис­тияни вкладали в поняття «милосердя» зміст прощення і діяльної любові. Кожна громада виступала як окремий орган піклування, який через своїх членів організовував відвідування і допомогу вдо­ма убогим і хворим. Перші християни роздавали хліб голодним, приймали вигнанців, які рятувалися втечею, не запитуючи, звідки вони з'явилися, не цікавлячись їхньою національністю, соціальним станом і поведінкою.

Збереглися свідчення про існування у тогочасних християн спеціальних кас, в які кожен віруючий у визначений день місяця робив добровільно свій внесок. Ці кошти витрачалися на підтримку та поховання бідних, надання допомоги сиротам, хворим, людям похилого віку, потерпілим у корабельних аваріях, засланим на руд­ники, ув'язненим. Робилося це в умовах переслідування перших християн римською владою. Служіння людині сприймалося ними як служіння Богові. Адже, згідно з біблейським вченням, аутсайде­ри суспільства (прокажені, представники іншої віри, повії) розгля­далися як такі, що потребують особливої любові і турботи. Благо­дійність, самовіддача слугували і як спосіб очищення від гріхів. Вже до середини II ст. н. е. благодійність набуває організованих форм у вигляді пожертвувань.

Після того, як християнство стало панівною релігією у Римсь­кій імперії (кінець IV ст. н. е.), вселенські собори (зібрання єписко­пів) досить часто поруч із внутрішньоцерковними справами розгля-

Іудея - південна частина Палестини з м. Єрусалим, з 63 р. до н. е. знаходилася під римським протекторатом, а в 6-395 рр, н. е. - римська провінція.

дали й питання допомоги нужденним. Так, вселенський собор 437 р. в Халкідоні зобов'язав єпископів приділяти належну увагу вдовам і сиротам.

У 1100 р. Римська церква видала ОесгеШт - збір канонічних законів з теорії і практики благодійництва. Його вважають однією з перших теоретичних настанов у царині суспільної допомоги. Ста­новлення релігій впливало на соціальні відносини, в тому числі й ті, що регулюють, наприклад, стосунки між багатими і бідними. Про­голошуючи гідність людської особи - без дискримінації раси, віри, соціального статусу, визначаючи позицію щодо пригнічених, нуж­денних і стражденних, християнство спричинило ґрунтовну рево­люцію у соціальних відносинах, надавши допомозі ближньому нового змісту. Активне проповідування християнських ідей згодом втілилося в благодійність, яку поряд з державною допомогою нуж­денним відносять до історичних передумов соціальної роботи.

Отже, у давньому суспільстві допомога ініціювалася владою і здійснювалася через державні або релігійні інститути, які виходили з почуття відповідальності за своїх громадян і за свою паству. При цьому для формування політики і практики соціальної допомоги не був обов'язковим високий рівень економічного розвитку. За фінан­сову основу слугували різні форми податків або церковних зборів. Для багатьох країн давнього світу серед інших суспільних ціннос­тей характерною була доброчинність, готовність надати допомогу ближньому ще до того, як за нею звернуться.

Запитання та завдання для самоконтролю

У. Коли її чому виникає соціальна допомога як явище у стародавніх суспі­льствах? Наведіть форми і масштаби соціальної допомоги у давніх Єгипті, Вавшоні і Китаї.

2. Що спричинило закладенню основ державного регулювання благодійно­сті та опіки у давній Греції? Що характерно для ставлення давніх гре­ків до чужоземців і жебраків, що собою являли літургії?

3. Охарактеризуйте систему соціальної допомоги, що існувала в афінсь- кому полісі.

4. У чому сутність системи виховання та опікування дітьми, що існувала у давній Спарті?

5. У чому сутність перших концепцій милосердя, що з 'явилися в античному Римі, і як здійснювалася соціальна підтримка дітей у цій державі?

6. У чому полягала прагматичність соціальної допомоги в країнах дав­нього Світу взагалі йу давньому Римі в тому числі?

7. Охарактеризуйте практику реалізації гасла «Хліба і видовищ!» у дав­ньому Римі.

8. У яких інших напрямках проводилася соціальна робота у давньому Римі, які ідеї організації суспільної системи допомоги висловлювалися у той час?

9. У чому полягала системність соціальної підтримки в давніх іудейських громадах?

10. У чому сутність принципово нової ідеології та практики соціальної допомоги в перших християнських громадах?

Рекомендована література

1. Антология социальной работьг. В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. - М., 1994- 1995.

2. Значення змін у соціальній роботі / За ред. С.Шардлоу. - К„ 1995.

3. Кузьмин К.В., Сутьірин Б.А. История социальной работьі за рубежом и в России. - М., 2002.

4. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.

Розділ II. Соціальна допомога у Західній Європі за часів раннього (\ЛХ століття) та класичного (ХІ-Х\/ століття) середньовіччя

1. Соціально-економічний стан населення у середньовіччі

У 476 р., після захоплення Риму германським полководцем Одоакром, перестала існувати Західна Римська імперія. Падіння тисячолітньої держави було обумовлене як гострою внутрішньопо­літичною кризою, так і агресією варварів. До цих причин долучило­ся ще й Велике переселення народів (ІУ-ІХ століття) - пришельці зі Сходу вимагали для себе місця під сонцем в Європі. Падіння імперії і створення на її терирорії так званих варварських королівств по­клало початок довготривалому (У-ХУІІ століття) історичному пері­оду під назвою середньовіччя.

Умови життя європейського населення середньовіччя аж ніяк не можна порівнювати із сучасними, коли харчування, житло, ме­дична допомога, освіта стали доступними практично для кожного у країнах Західної Європи, поступово наближаються до європейських стандартів умови життя населення і постсоціалістичних країн. Для населення середньовічної Європи, за винятком суспільної еліти, характерним було голодне і холодне животіння, масова смерт­ність через періодичні неврожаї, епідемії, неперервні війни, відсут­ність медичної допомоги, недостатність соціальної допомоги і під­тримки. Особливо важкими були так звані «темні віки» (У-УІІ століття), коли наслідком падіння Західної Римської імперії і вар­варських навал став загальний кількісний і якісний регрес в еконо­мічній, соціальній і політичній сферах (масова загибель і скорочен­ня народонаселення, знищення транспортної системи і систем зро­шення, занепад сільського господарства, а також системи управлін­ня і влади, втрата навичок оброблення каменя як будівельного ма­теріалу, скляного виробництва та інше).

Найдошкульнішим для більшості населення Європи був, ма­буть голод. «Середньовічний Захід, - пише російський історик

К. Кузьмін, - це страх

еул.Огієнкз. 61

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БІБЛІОТЕКА

голоду і надто часто сам голод». Але до XIII ст. в умовах дуже ни­зької ефективності сільського господарства кожні 3-5 років недорід через кліматичні аномалії регулярно викликав голод. Найстрашні­шим з погляду голоду було XI ст., у Франції, наприклад, у ньому зафіксовано аж 48 голодних років. Зрозуміло, що голод і епідемії в першу чергу вражали найбідніші прошарки населення, проте були роки, коли голод був настільки великий, що знаходив свої жертви в усіх класах населення. У хроніках того часу відзначається, що в голодні роки люди змушені були їсти падло тварин, корені рослин, траву. Поширений ставав канібалізм - вбивали і поїдали дітей, подорожніх, викопували із землі трупи. Через вживання в їжу суро­гатів і недоїдання ще живі люди мали ознаки дистрофії - здуті животи, набряклі ноги. Трупи померлих від голоду через їх величе­зну кількість не встигали ховати і вони валялися на вулицях і пло­щах населених пунктів.

Погодні чинники (посухи, приморозки, повені) були не єдини­ми причинами недородів, час від часу врожай знищували нашестя сарани, щурів, раптове багаторазове збільшення хрущів. Ефектив­них засобів боротьби з цими шкідниками тоді не було. А сам голод породжував і інші соціальні аномалії, наприклад, розбійництво, яке знов-таки завдавало найбільшої шкоди найменш захищеним, а також паралізувало економічні зв'язки між регіонами.

Не можна сказати, що європейські монархи і феодали нічого не робили для зменшення наслідків голоду, але результати їхньої ін­тервенції суттєво на ситуацію не впливали. Починаючи з XI ст., великі світські й особливо церковні сеньйори, монархи, а також окремі міста створювали запаси продовольства і під час недороду або голоду розподіляли ці запаси серед населення або навіть імпор­тували продовольство. Французький король Роберт II (помер 1031 р.) розподіляв хліб і вино в кожній із своїх резиденцій серед жебраків, кількість яких коливалася від 300 до 1000 осіб, а в остан­ній рік життя він роздавав милостиню 100-200 жебракам щоденно. У хроніках збереглася оповідь про те, як 1125 р. боровся з голодом у своїх володіннях фландрійський граф Карл Добрий. Щодня в усіх містах і селах, де він бував, він власноручно розподіляв харчові продукти, гроші, одяг. У місті Брюгге він годував сотню бідних, практикував це і в інших своїх містах. У цей голодний рік він тре- піну своєї ріллі засіяв бобами і горохом, бо вони визрівають раніше мі зернові, і це давало можливість раніше допомогти голодуючим. Пін заборонив також варити у той рік пиво, з тим щоб використати (Оіжжя для харчування бідних, а з вівса наказав випікати для них хліб. За його власним столом кожного дня сідали обідати трина­дцять бідняків. Граф таврував ганьбою міщан міста Гент за те, що нони не допомагали голодним і дозволяли їм помирати біля дверей їхніх будинків.

З голодом, нестачею продовольства пов'язане безпосередньо інше лихо середньовіччя - епідемії, які викликалися використанням для харчування непридатних продуктів. Сприяв поширенню епіде­мій і санітарний, точніше антисанітарний стан тодішніх міст, які не мали каналізації, доброякісної води для потреб харчування, а також відсутність кваліфікованої медичної допомоги. Погане харчування, часті епідемії, антисанітарія і жалюгідний стан медицини породжу­вали страшні фізичні страждання і високу смертність населення. Середня тривалість життя не перевищувала тридцяти років.

Хронологічно першими (з кінця X ст.) в Європі були в цей пе­ріод епідемії «лихоманки», яку, як встановлено вже тепер, викли­кало вживання в їжу збіжжя, враженого грибком споринні. Сучас­ник так описував перебіг цієї страшної хвороби: «1090 рік був ро­ком епідемії, особливо у Західній Лотарінгії. Чимало людей гнили живцем під дією «священного вогню», який жер їхнє нутро, а спа­лені члени ставали чорні як вуглина. Люди вмирали жалюгідною смертю, а ті, кого вона пощадила, були приречені на ще більш жа­люгідне життя з ампутованими руками і ногами, від яких тхнуло смородом». У «лихоманці» бачили «священний вогонь», кару згори. Людей, що згоряли від того вогню, «лікували» лише хресними по­ходами, молебнами, казаннями в церквах, молитвами, зверненими до святих цілителів.

У зв'язку з потеплінням клімату, що відбувалося в період з 1150 по 1300 рр., а також досягненнями аграрної революції гост­рота проблеми забезпечення населення продовольством зменшила­ся, зменшилася і необхідність вживання харчових сурогатів і от­руйних трав та коренів. Тому епідемії «лихоманки» на зламі XI і XII століть зникли, але натомість з'явилися не менш страшні епідемії прокази (лепри), занесеної, як вважають, зі Сходу учасниками хре­стових походів. Проказа прирікала людину на повільну, мученицьку смерть через поступове відмирання органів, приречена людина вми­рала протягом кількох років.

Слід відзначити, що ставлення середньовічного суспільства до прокажених, калік, постраждалих від всіляких хвороб, а також до жебраків було дуже неоднозначним, двоїстим. Християнський світ середньовіччя, особливо раннього, не був гуманний і милосердний. Щодо прокажених, то католицька церква подбала про їхнє утри­мання - були споруджені спеціальні ізолятори (лепрозорії). Знахо­дитися вони мали не ближче, як на відстані «польоту каменя» (ви­пущеного з метальної машини) від міста. Але з церкви прокажених гнали, вважалося, що Бог їх покарав хворобою за те зло, що вони скоїли. III Латеранський собор 1179 р. дозволив будувати на тери­торії лепрозоріїв каплиці і влаштовувати цвинтарі. Хворим дозво­лялося виходити з лепрозорію, але попереджаючи про своє просу­вання звуковими сигналами (тріщоток, рогів, дзвіночків). Забороне­но їм було відвідування місць приготування і продажу їжі, а також криниць і джерел питної води.

У разі виникнення епідемій і стихійних лих часто-густо звину­вачували в цьому прокажених та інших знедолених. Так, під час великого голоду 1315-1318 рр. прокажені переслідувалися по всій Франції, бо їх (разом з євреями) підозрювали в отруєнні криниць і джерел.

До числа знедолених, знехтуваних суспільством, належали і ка­ліки. їхня потворність вважалася зовнішньою ознакою гріховності, а ті, хто був вражений фізичними недугами, - проклятими Богом і, отже, людьми. Відповідно, ці нещасні не допускалися до сану свяще­ника. Церква могла тимчасово приймати їх у своїх шпиталях і году­вати під час свят, а решту часу їм залишалося жебрати і бродяжити.

Але найстрашнішою для Європи епідемією стала «чорна смерть» - чума, яка з'явилася на континенті в середині XIV ст. і періодично повторювалася до початку XVI ст., довівши західний світ до межі між життям і смертю. Велика епідемія чуми, яку тоді не вміли ні лікувати, ані попереджувати, прийшла сюди 1348 р. Ця епідемія забрала життя, за різними оцінками, від чверті до третини населення Європи (близько 50 млн. осіб). У великих містах (Лон­дон, Париж, Відень, Прага, Амстердам) вимерло від 50 до 90 відсо- гнів населення. Європа збезлюдніла, навіть війни припинилися бо не було кому воювати. Винними в поширенні епідемії знов-таки вважалися ізгс» сусшльства - євреї, каліки, бідняки (в залежності

від місцевості).

ПІД впливом частих епідемій, які викликали демографічну ка .«строфу, поступово змінювалося ставлення до жебраків Уже в другій половині XIII ст. з'являються книжки з першими нападками проти здорових жебраків, _що було обумовлено скороченням приро ету населення і подорожчанням робочої сили. Одночасно вжива­ються І практичні заходи щодо регламентації допомоги нужденним V Нюрнберзі в XV ст. вводяться періодичні (двічі на рік) переписи місцевих жебраків, немісцевим жебракам термін перебування в міс ті обмежувався трьома днями. В Аугсбурзі 1475 року жебраки відо­бражені в переписних листах як професійна група що зо­бов'язувало їх сплачувати податки.

ще одним наслідком епідемій чуми стало започаткування в Європі санітарного законодавства і міської санітарної служби У Венеції 1348 р. виникає санітарна рада, в італійських портах з'являються спеціальні наглядачі - «опікуни здоров'я». У Модені Венеції; Генуї, Рагузі, Марселі введено 40-денний карантин для мандрівників і купців, протягом якого вони знаходилися в ізоляції під наглядом медик,в. На початку XV ст. в деяких великих європей­ських містах (Лондон, Париж, Нюрнберг та ін.) були введені посади міських лікарів, які виконували протиепідемічні функції були на працьовані правила, що мали завданням запобігти занесенню і по­ширенню заразних хвороб. З метою попередження епідемій стали провадитися деякі загальносанітарні заходи - вивезення падла і нечистот, забезпечення міст доброякісною водою.

2. Християнська церква - головний суб'єкт соціальної допомоги в епоху середньовіччя

Саме церква стає головним суб'єктом соціальної допомоги і під­тримки в цей важким , жорстокий для більшості людства історичний період. Саме до церкви в середні віки переходить функція підтримки соціального миру і залагодження соціальних суперечностей Се ляни як основні виробники життєвих благ за часів феодалізму живу чи, як зазначалося вище, в дуже скрутних умовах, були до того ж об'єктом жорстокої експлуатації з боку сеньйорів. Церква ж, вихо­дячи з християнської моралі, пропагувала любов до ближнього, рів­ність всіх перед Богом, закликала феодалів до милосердя.

Співчуття до нижчих прошарків і засудження їхніх гнобителів походило із соціального вчення церкви, яка формально звеличувала бідність, вважаючи її ідеальним станом. Прославлення бідності стало головним лейтмотивом релігійних літературних творів ран­нього (У-ХІ століття) середньовіччя. Саме в бідняках бачили «Бо­жих обранців», а саме обранство мало слугувати їм за свого роду моральну компенсацію за земні злигодні.

Практичні дії церкви, що випливали з такої ідеології, обмежува­лися вимогою милостині на користь бідних. Про способи викорі­нення бідності не йшлося, навпаки, церква всіляко виправдовувала стан речей, що склався у суспільстві. Бідні вважалися не стільки не­щасними, чию долю треба було полегшити, скільки рятівниками багатих. Виходило, що бідні існували для того, щоб багаті могли спокутувати свої гріхи; багаті ж потрібні злидарям, щоб ті могли годуватися біля них. Милостиня, що подається бідному, писав Алку- ін наприкінці VIII ст., дозволяє потрапити до раю тому, хто її подає.

Таким чином, подавача милостині спонукала не любов до бли­жнього, а бажання очиститися від власних гріхів; а жебрак відігра­вав роль засобу до самоочищення. Виходячи з цього, склалися, як пише К. Кузьмін, певні правила подавання милостині:

1) цінна лише безпосередня милостиня, що подається з рук у руки;

2) милостиня подається потайки, мимохідь;

3) важлива «сліпа» милостиня, без з'ясування причин жебрацт­ва і планів її використання;

4) жебрак має знати ім'я подавача милостині, щоби помолити­ся за нього в церкві.

Про свій обов'язок опікування жебраками християнська цер­ква (ще не поділена) заявляла здавна. Відомі постанови Ельвірсько- го 306 р. і Антіохійського 341 р. соборів, на яких єпископам було дано право розпоряджатися на свій розсуд майном церкви на потре­би благодійності. Це було записано навіть у правилах, сформульо­ваних IV Вселенським собором (Халкидон, 437 р.). А в правилах Сардійського помісного собору (347 р.) згадуються й інші об'єкти допомоги: «Єпископи повинні допомагати сиротам і вдовам». На і оборі в Маконі (587 р.) єпископи знову підтвердили, що місію за­пік ту вдів і сиріт доручило їм саме Священне писання.

Дуже радикальну постанову прийняв Турський собор, який відбувся 567 р. Тут було вирішено відлучати від церкви усіх, хто пригнічує бідних і не бажає розкаюватися в цьому. Лінію на захист іпсдолених продовжують собори УІІІ-ІХ століть. Так, собор, що відбувся в Асхаймі 756 р., приписав у своїх канонах, що не слід шбувати про вдів і сиріт, щоб не терпіли вони, як і бідняки, від сва­вілля сильного. Ця ж сама думка зафіксована в заяві, зробленій єпи­скопами на соборі в Рисфаку 798 р. У цій заяві роль захисників «слабких» покладалася на єпископів, які були зобов'язані викрива­ти зловживання, що чинили правителі і судді. На соборі у Фрайзи- шу (800 р.) єпископи додали до традиційних вже об'єктів захисту (вдів, сиріт, злидарів) ще й сліпих і кульгавих. Характер захисту останніх був уточнений на соборі в Майнці (813 р.).

Отже, моральна підтримка знедолених навіть у таку жорстоку добу середньовіччя завжди залишалася у полі зору християнської церкви. Але не лише моральна, церква намагалася надавати і прак­тичну допомогу нужденним - близько чверті церковних доходів витрачалося на культові та благодійні цілі. Поступово стають пре­рогативами церкви роздача хліба і складання списків тих, хто потребує допомоги.

Роздаванням милостині діяльність церкви не обмежувалася, багато представників церкви, її ієрархів виявляли власну ініціати­ву, виходили далеко за межі приписів. Характерною в цьому зв'язку була діяльність єпископа з Кесарії Каппадокійської Василія (329- 379 рр.), канонізованого після його смерті. Він заснував біля міської брами притулок для старезних, шпиталь, будинок для прочан, бого- дільню для слабких і калік. Джерелами для заснування і утримання них закладів були як церковні доходи, так і пожертвування парафі­ян. Збереглося до наших днів принаймні 350 листів св. ВасилІя, в яких він поруч з богословськими темами торкався і проблем опіку­вання і благодійності. В одному з них він писав: «Хліб, який ви не їсте, належить голодним, одяг, який ви не носите, належить голим, золото, яке ви накопичуєте, є надбанням нужденних».

Слід відзначити, що шпиталь, заснований св. Василієм, став прототипом для створення монастирських лікарень в усій Західній Європі. Статут монастиря, при якому знаходиться цей шпиталь, включав порядок опіки та лікування хворих, навчання медичної справи та ін. За цим зразком відкриваються лікарні в Італії (Монте- Кассіно, 529 р.), Франції (Париж, 651 р.), Англії (Лондон, 794 р.). Перші монастирські лікарні були далекими від досконалості, вкрай низький тут був рівень медичної допомоги та догляду за хворими, недостатньою була медична підготовка ченців, а лікування переваж­но «постом і молитвою» рідко досягало своєї мети. Під час епідемій лікарні, побудовані без урахування санітарно-гігієнічних вимог та ще й переповнені хворими, самі ставали розсадниками заразних хвороб. Проте створення шпиталів було усе ж таки кроком вперед.

Не залишалися поза увагою церкви і люди, що з тих чи інших причин лишилися без даху над головою. Відомо, наприклад, що вже у 542 р. в Ліоні було відкрито для бездомних притулок під назвою «Дім Господа», в якому працювали як ченці, так і охочі з городян.

Але можливості церкви у справі соціальної допомоги і захисту знедолених були обмежені, крім того, оскільки світська влада і збройні сили були зосереджені в руках королів і феодалів, вона й сама потребувала захисту. Тому церква постійно наголошувала на тому, що захист церкви і знедолених є чи не головним обов'язком «власть імущих». Так, наприклад, Паризький собор 829 р. відзначав, що «у першу чергу королеві належить бути захисником церков і служителів Божих, вдів, сиріт та всіх інших бідних і незаможних». Тобто церква бачила в особі короля «гаранта миру» і покладала на нього відповідальність і за вчинки його представників, тобто тих, хто правив від імені короля.

Слід відзначити, що тогочасні монархи зазвичай погоджували­ся з такою роллю, відведеною їм церквою. Так, наприклад, у капіту- ляріях[3] франкського короля Карла Великого (768-814 рр.) відзнача­лося, що король є «охоронцем миру», тим, хто забезпечує «прави­льний мир для церкви, вдів, сиріт і слабких» і охороняє «права цер­кви та її майно». А якщо це так, то церква, на думку релігійних ав­торів УІІІ-ІХ століть, захищаючи сама слабких і незаможних, має одночасно направляти руку королів. На соборі в Сент-Макрі (881 р.) мовилося про те, що місія соціальної допомоги покладається на обидві влади: і на духовну - в особах єпископів та священиків, і на світську - в особах королів. Відрізнялися лише її форми: у короля нона передбачала судову і збройну допомогу, у єпископів та свяще­ників - передусім матеріальну.

У дійсності ж на практиці далеко не вся правляча еліта дотри­мувалася зазначених норм поведінки. На згаданому вище соборі в Сснт-Макрі церковний письменник Хинкмар Реймсський із сумом констатував, що королі не вважають функцію захисту слабких свя­щенною («магнати захоплюють усе більше і більше влади, а слабкі під того страждають»), А архієпископ Реймса Еббон в адресованій у середині IX ст. королю Людовику Німецькому «Апологетиці» гірко ремствує на пануюче всюди насильство такими словами: «Слабкі терплять від пригнічення, сироти і вдови не знаходять милосердя і навіть у церквах немає миру, бо в них вбивають, а їх палять». Дохо­дило до вбивства правителями священнослужителів, які ставали на захист бідних. Очевидною ставала неспроможність або небажання правлячого класу виконувати покладену на нього «священну мі­сію». За таких умов справа соціальної допомоги та підтримки зне­долених надовго переходить до церкви.

3. Соціальна функція монастирів

Провідну роль у наданні соціальної допомоги і підтримки ну­жденним відігравали у цей час чернечі ордени християнської церк­ви - товариства людей, які добровільно зреклися всіх світських благ і мають за мету служіння ідеалам, досяжним лише через самозре­чення і віддалення від загалу. Як особливі установи.християнські монастирі з'являються у IV ст. Суттєві зміни в устрій монастирсь­кого життя вніс у VI ст. Статут Бенедикта Нурсийського, в якому значне місце належало фізичній праці й читанню. Останнє мало особливо важливе значення, бо започатковувало наукову діяльність ченців. Орден бенедиктинців широко розгорнув свою діяльність з кінця VI ст. і став могутньою цивілізуючою силою. В ХІ-ХНІ сто­
літтях чернечі ордени поділилися на два основні типи. Традиційні ордени, у тому числі бенедиктинці, мали за мету служіння Богові молитвою, казанням, дотриманням обітниць. Оновлені ордени (ан- тоніни, тамплієри, іоаннити та ін.) ставили на перше місце практи­чні цілі - догляд хворих і поранених, охорону прочан, а також виз­волення силою зброї Святої землі.

Важливим явищем стало виникнення в ХІ-ХИ століттях «жеб­рацьких» чернечих орденів, таких як ордени францисканців, домі­ніканців, премонстратів, картезіанців і цистеріанців, що зводили бідність до ідеалу і протиставляли себе ченцям традиційних орденів (таких, як бенедиктинці), більш світських, які володіли величезни­ми скарбами. Найбільшої популярності серед незаможних набули проповіді добровільного жебрацтва, викладені в «Правилах життя» знаменитим проповідником Франциском Ассизським (1182-1226). Франциск засуджував гроші, торгівлю і надмірні матеріальні блага, що недоброзичливо сприймалося багатьма представниками духів­ництва. Проте папа Інокентій III, враховуючи вплив його пропові­дей на населення, схвалив пропозицію щодо створення спеціально­го чернечого ордена францисканців, який було засновано в Італії 1207 р. Щоправда, в статуті нового ордена радикальні «Правила життя» було значно пом'якшено - не відкидалося володіння май­ном, фінансові оборудки та ін. Це був перший орден старцюючих (жебракуючих) ченців-міноритів (менших братів), які селилися в передмістях серед бідного люду, щоб розділити з ним його долю і краще знати його проблеми (другим став орден домініканців в Іспа­нії в 1215 р.) Невдовзі францисканці з'являються в таких багатих містах, як Аугсбург, Регенсбург, Зальцбург. Монастирі ордена утворюються в Англії, Франції, Іспанії та інших країнах.

Неоціненною була допомога монастирів голодуючим у невро­жайні роки. Вони мали за обов'язок годувати голодуючих, одягати їх і надавати тимчасовий притулок. У кожному великому абатстві (католицькому монастирі) були спеціальні служби роздавання ми­лостині і надання гостинності, а також дві посадові особи, які вико­нували ці обов'язки. У цистиріанському ордені особою, що розда­вала милостиню, був привратник, і в його келії біля монастирської брами завжди мав зберігатися запас хліба, щоб роздавати його нуж­денним. Під час голоду 1217 р. абат Цезарій Гейстербахський у
і іннй «Хроніці» відзначав, що був день, коли милостиню біля брами ІІш о абатства отримали 15 тис. голодуючих. Усі дні перед жнивами, коїш дозволялося скоромне, забивали бика, смажили м'ясо з овоча­ми і годували голодних. Під час посту роздавали хліб та овочі.

11е стояли монастирі осторонь і під час гострих у середньовіччі епідемій. Згадані вище епідемії «лихоманки» породили особливий культ, який прислужився до заснування нового типу чернечих ор­денів - госпитальєрів. Почалося з того, що під час епідемії 1070 р. у французькій області Дофине було оголошено, що мощі святого Атонія, які зберігалися в абатстві його імені, виліковують «лихо­манку», а «священний вогонь», що «спалював» хворих, стали нази­вати антоновим. Філії цього абатства знаходилися навіть в Угорщи­ні та Святій землі. Антоніни (або антоніти) приймали в своїх абатс- і нах-шпиталях хворих, а шпиталь в абатстві св. Антонія отримав назву «шпиталю калік». Засновником ордена був легендарний про­мов ідник Фульк, який прославився своїми гнівними викриваннями нихварів, що скуповували продовольство під час голоду.

Спеціально задля опікування прокаженими було створено ор­ден св. Лазаря (звідси - лазарети), який утримував лепрозорії. Гла­вою цього ордена міг бути обраний лише хворий на лепру. Про масштаби діяльності ордена говорить те, наприклад, що в XIII ст. у Західній Європі налічувалося принаймні 19 тис. лепрозоріїв. У самій лише Франції їх було близько 2 тисяч, і французький король Людовик VIII (1187-1226) заповів кожному з них по 100 су. В Анг­лії та Шотландії з їхнім півторамільйонним тоді населенням було відкрито в XII ст. 220 лепрозоріїв.

Під час епідемій чуми велику підтримку населенню надавали монастирі, які перетворювалися на центри розподілу милостині. Гак, у 1355 р. в м. Любек милостиню отримали 19 тис. осіб, коли населення міста становило 22-24 тисячі. Роздаванням хліба в Родезі, організованим місцевим братством, було охоплено 6 тис. осіб при населенні міста 5 тис. осіб. У братстві Сан-Мішель (Флоренція) милостиню роздавали 5-7 тис. осіб на рік при населенні міста бли­зько 17 тисяч, у тому числі регулярно отримували милостиню до тисячі осіб. Роздавали милостиню у заздалегідь визначені дні, які були добре відомі в окрузі, для того щоб нужденні могли приходити і з віддалених місць.

Розподілом милостині благодійна діяльність монастирів не об­межувалася, ще одним напрямком їхньої соціальної роботи була постійна допомога нужденним через монастирські шпиталі. На­приклад, шпиталь Святого Духа в Кельні утримував 1403 р. до 400 жебраків кожного тижня, крім тих, що постійно проживали в цьому шпиталі. Протягом XV і XVI століть цей напрямок роботи монасти­рів зберігався і розширювався. Хроніка свідчить, що у згаданому монастирі в 1475 р. шпиталь щоденно розподіляв милостиню вже серед 700 жебраків. Монастирські шпиталі надавали також нічліг прочанам, що потрапили в біду. Центральні шпиталі було створено в Бреско (1447 р.), Мілані (1448 р.) і Бергамо (1449 р.). Вони поєд­нували цілу низку церковної доброчинності: так звані «благочестиві банки» надавали допомогу біднякам перед домаганнями лихварів, релігійні братства утримували немічних бідаків, а парафіяльні свя­щеники намагалися підтримувати нужденних.

У Венеції 1528 р. було засновано одночасно аж чотири шпиталі для жебраків, в яких вже за півмісяця перебувало близько 1 тис. осіб, які отримували від церкви хліб, суп і вино. Чисельність клієн­тів цих шпиталів постійно зростала, хоч в умовах епідемії така ску­пченість людей призводила до миттєвого поширення хвороби. Тому вже до кінця першого місяця тут померло близько 290 осіб, а протя­гом наступних півроку - ще 1850 людей. Проте згадана практика концентрації допомоги при монастирях вже у XV ст. стала зага- льнопоширеною в більшості європейських країн.

Але інколи розгорнута монастирями благодійницька діяльність виходила, мабуть, за межі необхідного - її критики відзначали, що щедра милостиня мала деморалізуючий вплив і спонукала до не­робства. У зв'язку з цим наприкінці XIV ст. робляться перші спроби встановити світський контроль у поєднанні з духовною владою за діяльністю шпиталів. Спеціально створені комісії (наприклад, у Мілані) мали за мету виявити і скласти списки жебраків та немічних бідняків, а також влаштувати для них приміщення в шпиталях.

Запитання та завдання для самоконтролю

/. З чим пов 'язаний Початок середньовіччя в Європі, і як у загальному можна охарактеризувати умови життя її населення в цей період?

' Наскільки часто і гостро терпіло населення середньовічної Європи від голоду, і яку допомогу надавали йому монархи і феодали?

і Лайте характеристику перебігу епідемій «лихоманки» і прокази у се­редньовічній Європі.

•І Наскільки спустошливими були епідемії чуми в Європі, і які наслідки це мало у ставленні громадськості до жебраків і у підвищені рівня меди- ко-санітарної роботи?

Яким було ставлення християнської церкви до бідності і жебрацтва, і які були її практичні дії стосовно жебраків?

(> Як відображено ставлення церкви до знедолених у постановах церков­них соборів історичного періоду, що розглядається?

' Якими практичними діями характеризується діяльність церкви на захист нужденних?

■Ч. Чи підтримувала тогочасна влада заходи церкви щодо соціального іахисту населення?

Ч Коли виникають християнські монастирі, і чому серед чернечих орде­нів виділилося два їх типи?

10. Охарактеризуйте діяльність монастирів під час голоду та епідемій.

11. Які були напрямок і масштаби діяльності монастирських шпиталів?

Рекомендована література

1. Антология социальной работьі: В 5 т. / Сост. М.В.Фирсов. - М., 1994- 1995.

2. Значення змін у соціальній роботі / За ред. С.Шардлоу. - К., 1995.

1. Кузьмин К.В., Сутьірин Б.А. История социальной работьі за рубежом и в России. - М., 2002.

4. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.

Розділ III. Родоплемінні й громадські (общинні) форми допомоги та взаємодопомоги у слов'ян до кінця XСТ.

1. Реконструкція організації соціального захисту у слов'ян у \П-Хстоліттях

З історії соціальної роботи у нашій державі існує так мало друко­ваних праць, що може створитися враження, що соціальна робота в Україні розпочалася лише після відкриття цієї спеціальності у вищих навчальних закладах. Насправді ж вона в тих чи інших формах існува­ла весь період історії людства. Це соціальне явище має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з якими має не тільки пізнавальний інтерес, а й практичну значущість для тих, хто працює у соціальній сфері чи має намір зайнятися цією роботою.

На жаль, джерела, що відображали життя слов'ян поганського (язичницького) періоду, знищено під час християнізації Руси, тому зараз можлива лише реконструкція основних елементів соціальної підтримки й захисту того періоду. Спирається ця реконструкція на слов'янську міфологію і на аграрні культи, що збереглися. Вони допомагають відтворити ранні форми системи редистрибуції (пе­редавання частини виробленого громадою надлишкового продукту у розпорядження вождів на різні громадські потреби) і рецинрока- ції (взаємодопомога, взаємний обмін дарами, послугами).

Важливим методом згаданої реконструкції є порівняльно- історнчне зіставлення як етапів розвитку соціальної спільності народів інших культур, так й індоєвропейських* міфологічних сис­тем, культурно-історичне коріння яких живить слов'янську ет нічну спільноту. Таке зіставлення дає змогу припустити, що зародження найдавніших форм захисту і підтримки людей відбувалося у тій же історичній послідовності й за тією ж логікою, що й в інших народів праіндоєвропейської сім'ї.

* Індоєвропейські мови - одна з найбільших мовних сімей, до якої належить біль­шість мов європейських народів (включаючи слов 'ян), народів Індії, іранська мовна група.

Старод_авні слов'яни (у тому числі праукраїнці, відомі з істори­чних джерел від VI ст. н. е.) жили родовими громадами. У них закріплюються певні громадські стереотипи поведінки, серед яких найважливішими є реципрокація та редистрибуція. Саме ці процеси були в основі ранніх форм соціальних відносин, а їх головне при­значення пов'язане з функціями захисту індивіда в системі роду. До виникнення класового суспільства ці функції характерні для усіх людських спільностей, у тому числі й для слов'янських племен. Механізми реципрокних зв'язків з часом ускладнювалися і набува­ли етнічного забарвлення.

Основними заняттями стародавніх слов'ян були землеробство і скотарство. Виконання трудомістких робіт було посильним лише для великого колективу. Саме тому у житті слов'ян особливого зна­чення набула громада. Вона була органом місцевого селянського самоуправління, до компетенції якого належали земельні переділи, оподаткування, судові справи, а також питання допомоги нужден­ним. Родову громада була об'єднана взаємним обов'язком родичів у матеріальні^ допомозі, захисті й помсті за завдані кривди. Цей вза­ємозв

Читайте також:

1. IV. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ЗАКОНОДАВСТВА.
2. The educational system of Great Britain (Система освіти Великобританії)
3. V. Постанови Пленуму Верховного Суду України
4. VI. Накази Генерального прокурора України
5. А/. Верховна Рада України.
6. АГД як галузь економічної науки
7. АГРАРНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
8. Аграрні закони України
9. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
10. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
11. Адвокатура України.
12. Адміністративно-правовий статус Кабінету Міністрів України

Переглядів: 3067