• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Розділ VI. Державна опіка у другій половині XVII - першій половині XIX століть

1. Утвердження державно-адміністративних підходів до суспільної та приватної опіки

Державно-адміністративна суспільна і приватна опіка в Росії складалися протягом майже двох століть (з XVIII по другу поло­вину XIX ст.) і розвивалася у кількох напрямках. Формується адмі­ністративна система допомоги нужденним, яка включала в себе певні територіальні інститути допомоги та підтримки, державні превентивні (запобіжні) і захисні заходи стосовно різних верств населення, підсилення законодавчої бази, що регулює відносини між різними суб'єктами, групами і державою. У розвитку адмініст­ративної системи підтримки намічаються тенденції інституціона- льної системи допомоги, тобто через різні відомства - суспільні та приватні інститути (організації) захисту й опіки.

Адміністративна система допомоги нужденним починає фор­муватися у період руйнування старих державних зв'язків і госпо­дарських відносин. Під час правління Петра І (1689 - 1725 рр.) дер­жавне управління проходить три головні етапи: приказний (від «приказ» - відомство у державному управлінні Росії того часу) - 1682 - 1709 рр., губернський - 1710 - 1718 рр., колезький (від «ко­легія» - відомства державного управління в Росії введені Петром І замість приказів у 1717-1721 рр.) - 1719- 1725 рр.

На першому етапі (приказна система) проблеми опікування тіс­но пов'язані зі секуляризацією (вилучення чогось з відання церкви) монастирських земель і реформуванням діяльності Монастирського приказу. Приказ взяв на облік усі володіння монастирів і духовних владик (ієрархів), поділив їх на дві категорії: доходи одних йшли на потреби монастиря, інших - у державну скарбницю. На початок XVIII ст. монастирські вотчини стають основними джерелами гро­шових, хлібних та інших доходів держави. Держава дедалі більше контролює діяльність церкви, спрямовуючи її кошти значною мірою на свої потреби (пов'язані переважно з веденням безперервних війн). Потреби соціальні фінансуються за залишковою засадою. Напри­клад, 1708 р. військові витрати становили 1 286 384 крб., а витрати на освіту, опіку та охорону здоров'я - 55 519 крб.

Богодільним жебракам фінансова допомога надається постійно, а лише з 1706 р. починається опікування дітей, вдів військовиків, але витрати на них були у 2-3 рази меншими, ніж на жебраків.

Якщо роль духівництва у справі соціальної опіки стає щораз більше підзвітною та регламентованою, то значення губерній (Ро­сія була поділена на губернії 1708 р.) зростає. На них покладається організаційна, фінансова та законодавча відповідальність у справі суспільної опіки. З'являються укази про діяльність губерній, в яких вони зобов'язуються влаштовувати «гошпиталі» для інвалідів, ста­резних, позашлюбних дітей, причому губерніям належало самим фінансувати свої соціальні програми.

Петровські перетворення на початку XVIII ст. суттєво зміню­ють систему захисту і допомоги нужденним. У суспільстві зміню­ється підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне запе­речення цінності особистості, пріоритет цінностей колективізму (порівняйте з радянським періодом), що закріплюється економічни­ми засобами (общинна чи монастирська власність на землю, або під патронатом державних органів), то в епоху формування абсолютиз­му цінність людини розглядається з позицій її трудової вартості (тобто як робочої худоби). Ось чому за Петра І відбувається активі­зація політики боротьби з професійним жебрацтвом, підсилю­ється роль держави у соціальному захисті, розширюються захо­ди, скеровані на секуляризацію монастирських земель.

Петро І був першим російським самодержцем, що викорінював жебрацтво насильницькими методами. Обґрунтовував це він так: «Известно ему, Великому государю, что на Москве гулящие люди, подвязав руки и ноги, притворньїм лукавством просят на Христово имя милостьіни, а по осмотру они все здоровьі». Видано було цілу низку указів проти професійного жебрацтва (1691, 1694, 1712, 1718 рр.). Першими двома указами було заборонено жебрати тим, хто симулює каліцтво - «в нищенском образе и притворном лукавстве», за що таких людей били батогом на майданах і висилали в Сибір.

З початком XVIII ст. правова регламентація боротьби з жебра­цтвом дещо змінюється. Висилка волоцюг поширюється і на жінок. З'являються органи контролю цієї справи у вигляді Монастирсь­кого приказу, який мав спрямовувати (висилати) жебраків до місць приписки (Указ 1712 р.). Жебраків виловлювали і примусово від­давали на роботи (порівняйте з боротьбою проти «тунеядцев» в СРСР). Цікаво, що одночасно передбачено було і санкції проти тих, хто подавав милостиню: перший штраф 5 крб., другий - 10. Установлювалися штрафи і для осіб, у чиєму віданні перебували здорові жебраки: поміщиків, вотчинників, включаючи духівництво. Хоч милостиня як така не заборонялася, хочеш допомогти бідним - віддай гроші в богодільню, притулок, яких на той час було вже до­сить багато. Дозволялося старостам сіл і соцьким збирати жебракам «на хліб і на одяг» у тих селах, звідки вони вийшли, а за це, якщо вони «не убогі і не старезні», ті могли б свій «хліб відпрацювати».

Санкції до жебраків визначено було такі: впійманих вперше би­ти батогами, вдруге і втретє - таврувати та висилати чоловіків на като­ржні роботи, жінок - до прядильних будинків, дітей - на суконний двір і мануфактури. «Амністії» не передбачалися нікому: ні старим, ні хво­рим, ні божевільним (щоправда, пізніше Петро І ввів «огляд дурнів»).

Політика секуляризації монастирських володінь передбачала не лише матеріальний, а й організаційний контроль діяльності церкви, у зв'язку з чим з'являється указ про регламентацію життя монастирів. У «Духовному регламенті» (1725 р.) вперше перед ду­ховними особами ставиться питання про милостиню як суспільне зло, пропонується викорінити цей звичай: «Разсуди всяк благоразу- мньїй, сколько тьюящь в России обретается ленивьіх таковьіх про- шаков, томкож тьісящь не делают хлеба и потому нет от них прихо­ду хлебного». Перед духівництвом ставиться завдання виявити ті сторони милостині, які провокують зростання професійного жеб­рацтва, і ті, що йдуть на користь суспільству: «добрьій чин мило- стьіни определить». Визначено нові напрямки діяльності церкви в царині суспільної опіки, будівництво при церквах «странноприим- ниц» (кімнат або будинків для ночівлі прочан) і «лазаретів» (шпи­талів), де наказувалося збирати старезних («престарельїх») і позбав­лених здоров'я, що не можуть самі себе прогодувати.

У преамбулі Указу (1724 р.) про внутрішню регламентацію монастирського життя наводиться оцінка чернецького життя: «...что же прибьіль обществу от сего во истину токмо старая посло- вица: ни Богу, ни людям, понеже большая часть бегуг от податей и от лености, дабьі даром хлеб єсть». Святійшому Синоду[5] (він пере­брав на себе функції ліквідованого Монастирського приказу) було наказано: 1. Відставних солдатів, які не можуть трудитися, скерову­вати до монастирів, їхню кількість визначати, виходячи з доходів монастиря, причому слід влаштовувати «шпиталі за регламентом» (утримувати в монастирях колишніх обер-офіцерів, унтер-офіцерів, рядових драгунів, солдатів, направлених Військовою колегією, було наказано Синоду ще царськими указами 1720, 1721, 1722 рр.); 2. Ченців призначати для «служіння» відставним військовим, зай­вим ченцям, не задіяним на «служінні», виділяти монастирські зем­лі, щоб вони їх обробляли; 3. Черницям «зайвим» замість ріллі на­лежало зайнятися рукоділлям, «прядивом на мануфактурні заводи».

Але держава починає усвідомлювати свою роль і місію в справі ліквідації професійного жебрацтва і проведення профілакти­ки цього явища, створення системи захисту та допомоги нужден­ним. Так, у Регламенті (статуті) головного магістрату (1721 р.) ви­значена роль поліції у справі суспільної опіки як одного із суб'єктів «соціальної політики». У розділі X підкреслено, що «по­ліція опікується жебраками, бідними, хворими, убогими, каліками, іншими неімущими, захищає вдів, самотніх, прочан, виходячи із заповідей Божих, виховує юних у цнотливій чистоті і праведних науках». У Регламенті ж зазначено основні інститути опіки: «сми- рительньїе (гамівні) дома», призначені для людей «непотребного» (непристойного) життя; «прядильні будинки» - для жінок непри­стойного способу життя, «гошпитали» (шпиталі) для опіки само­тніх, хворих, скалічених, убогих, старезних обох статей; «сирітські будинки» - для убогих дітей, що залишилися без батьків, де їх утримували та виховували, «інші будинки від різних хвороб бідних лікують». Належало зазначені будинки побудувати у кожній губер­нії за рахунок земських (місцевого самоуправління) відрахувань.

В інструкціях магістратам* (1724) мовилося (§33) про необхід­ність навчання малолітніх дітей не лише заможних, а й бідних батьків. Школи мали бути організовані при церквах, а магістрати мали забез­печити не лише навчання, а й опіку дітей. На магістрати покладали­ся призначення опікунів, а також контроль за їхньою діяльністю та нагляд за процесом виховання.

У §34 інструкцій підкреслювалося, що опікування бідних і ста­резних громадян покладається безпосередньо на магістрати. З цією метою вони мають бути влаштовані у міських богодільнях, а не жити, годуючись за рахунок милостині від громадян. Стосовно професійного жебрацтва, в §32 зазначалося, що гультяйський спосіб життя призводить до скоєння різних злочинів - злодійства, грабіж­ництва. Для запобігання цьому людей такого способу життя слід примушувати до занять ремеслом, різними роботами, мистецтвом.

Таким чином, за правління Петра І сформувалася досить розга­лужена система соціального захисту. До неї входять:

а) центральні органи - спочатку Патріарший і Монастирський прикази; від 1712 р. - Святійший Синод, а від 1724 р. - Камер- контора;

б) міські магістрати;

в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;

г) війти (старости) і соцькі у поселеннях з вільним населенням.

Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інсти­тути соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других - шпиталі.

У зв'язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії Катериною II організовано (1775 р.) спеціальний орган - прикази суспільної опіки. У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспіль­ної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, бого- дільні; будинки для невиліковних хворих, для душевнохворих, тру­дові, гамівні.

Створені прикази, зазвичай, з метою розширення своєї фінансо­вої бази займалися широкою комерційною діяльністю, утримуючи цегельні, черепичні заводи, крамниці, заїжджі двори тощо. Пошуки належної системи фінансування приказів суспільної опіки тривали до 1810 р., коли вони перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше Міністерства внутрішніх справ. Саме тоді фінансові потоки набули організованої форми. Ці міністерства стимулювали прикази створенню цілої мережі інститутів виховання. До Товариства увійшли такі благодійні товариства: Імператорське жіноче патріо­тичне товариство, Московське благодійне товариство, Московське дамське опікунство бідними та інші. У 1854 р. різні установи цього профілю об'єдналися у Відомство установ імператриці Марії Олександрівни. На цей час вони мали такі напрямки діяльності: опіка немовлят, включаючи організацію ясел у багатьох містах; опікування дорослими, дітьми; опікування сліпими і глухонімими; організація закладів дівочого виховання та освіти; організація за­кладів виховання й опіки хлопчиків та юнаків; організація закладів опікування дорослими; організація закладів медичної допомоги.

Філантропічною діяльністю займалися і масонські[6] ложі. Благо­дійність вважалася однією з найважливіших чеснот «вільних мулярів» однією з найважливіших форм доброчинності було пансіонерство. Своїм пансіонерам (а серед них були вдови, дівчата, студенти) вони виплачували щодвамісяці грошову допомогу (5-10 крб. на особу).

Усі форми та види тогочасної приватної благодійності можна звести у три напрямки:

а) організація та фінансування інститутів (закладів) допомоги і підтримки;

б) надання одноразової або постійної матеріальної та грошової допомоги (наприклад, П. Поміан-Пезаворіус з прибутку від видання газети «Русский инвалид» надавав постійну допомогу 1200 інвалідам війни 1812 р.);

в) здійснення соціального патронажу (проведення заходів вдома) над певною категорією нужденних.

Самих же доброчинців можна поділити на дві групи. До пер­шої належали ті, хто вважав, що благодійність має надаватися усім, хто просить допомоги. Представники другої вважали, що благодій­ність має бути лише вибірковою. Ідеолог цієї групи князь В. Ф. Одоєвський стверджував, що слід зрозуміти біль і потреби кожного з нужденних і задовольнити після цього саме ту нужду наскільки це буде можливо, хоч це значно важче і складніше, ніж кинути милостиню і відвернутися.

3. Основні напрямки суспільної опіки

Саме в цей період формуються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, алкоголізму, проституції, дитячої бездог­лядності.

Інвалідність. Спочатку державна участь у розв'язанні про­блем, пов'язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, поляга­ла в організації для них притулків. Допомога надавалася переваж­но матеріальна або індивідуально-медична, коли спеціальним розпорядженням для знатних людей призначався спеціально виді­лений лікар.

Але створення Петром І величезної на той час регулярної армії і ведення ним безперервних загарбницьких воєн[7] (до них масово і першочергово залучалося українське козацтво) різко збільшило кількість інвалідів, у тому числі і з важкими формами інваліднос­ті, та вимагало нових форм допомоги їм. Рішення було знайдено типове для царя-реформатора - використовувати монастирі для опікування офіцерами та солдатами, що не мали власної домівки, постригти їх у ченці (Указ 1722 р.). Для того, щоб закріпити за вій- ськовими-інвалідами вакансії ченців, цар заборонив спеціальним указом (1723 р.) постригати у ченці чоловіків інших станів. Хлібне га грошове забезпечення здійснювалося теж з монастирських до­ходів, диференційовано, залежно від чину вояка (наприклад, полко­внику 1712 р. виплачували 892,73 крб./рік, а рядовому - 20,38).

Катерина II звільнила монастирі від утримання воєнних ін­валідів, але з церковних і монастирських доходів вилучає 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей, заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих бу­динків було розширено за правління Олександра І.

У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із за­вдань якого була опіка хворих та поранених вояків, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою поранених генералів, офіцерів та їхніх родин. Якщо вони були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі посади на державній службі (по­ліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на посаду не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер- офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам «до скону» виплачувався оклад, який вони отримували в своїх полках (у мирний час). Отже, держава шукає нові форми допомоги та підтримки на основі законодавчої регламентації, а не за рахунок руй­нування монастирської системи опіки (як це робив Петро І).

У цей же час робляться спроби використовувати працю опіку­ваних воєнних інвалідів шляхом створення інвалідних рот (1796 р.). У них зберігався військовий регламент, а інвалідів вико­ристовували на посильних для них роботах. Проте ефективність «військових трудових формувань» такого типу не підтвердилася, і 1823 р. їх розформували.

Зміни стосувалися опікування не лише воєнних інвалідів. Ще за правління Петра І організуються перші будинки для душевнохворих. У період правління Катерини II вони вже стали обов'язковим елемен­том системи опіки в губерніях (тим самим відбувається руйнація най­давнішого православного інституту юродивих). На початку XIX ст. покладено початок опікуванню сліпими та глухонімими.

У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга францу­зького вченого, автора методики навчання сліпих В. Гаюі, який за­снував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опі­куватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкін­ці XIX ст. ця діяльність набуває системності і оформлюється у пев­ний напрямок суспільної опіки.

Цілеспрямована діяльність на захист і підтримку дітей почалася за Петра І. Він видає серію указів стосовно дитиновбивства незакон- нонароджених. Укази 1712 р. та 1715 р. були спрямовані на те, щоб захистити дитину і дати їй не лише право на життя, а й на прожиток (рос. «пропитание») і виховання. Останній указ передбачав певні за­соби фінансування не тільки на дитину, а й на її вихователя: «пристав- ленньїм на год денег по три рубли да хлеба по полуосьмине на месяц, а младенцам на день по три деньги».

Активізація опіки дітей намітилася за правління Катерини II.

До питання інфантициду в російському законодавстві знову повертаються у XIX ст. (зводи законів 1813 р. і 1845 р.). Тепер ви­нуватці у вчиненому вже не підлягають смертній карі, а присуджу­ються лише до різних термінів каторжних робіт.

Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-і роки XVIII ст. з'являються перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, іс­нували зводницькі квартири, процвітала індивідуальна проституція. Як наслідок, з'являється величезна кількість байстрят, зростає рі­вень дитиновбивств, масовою хворобою стає сифіліс. Перші кроки щодо контролю за цим явищем зроблено, як не дивно (враховуючи її моральне обличчя), за правління Катерини II. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під «промисел розпусти», пору­шників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рі­шення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким го­нінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики.

Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагне перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формування нових інститутів опіки здійснюється за рахунок руйнування колиш­ніх парафіяльної і монастирської систем допомоги.

4. Вплив епохи Просвітництва на ідеологію та практику соціальної роботи в Західній Європі. Соціально-економічне становище робітників і перші фабричні закони

У ХУІ-ХУШ століттях у Західній Європі сформувалася систе­ма державної благодійності у формі робітних домів-ізоляторів. Світські основи стають панівними, а церковна й приватна опіка сходять нанівець або підлягають контролю з боку державних інсти­тутів. Позбавлення від бідноти вважалося панацеєю від соціальних проблем суспільства. Але створена система ізоляції була, з одного боку, глибоко антигуманною, а з другого, - економічно неефектив­ною і обтяжливою для держави. Тому наприкінці XVIII ст. виникає нагальна потреба заміни цієї система.

Першою ознакою прийдешніх перемін, які назрівали протягом усього XVII століття, була поява внаслідок революції 1640-1653 рр. и Англії «Акта про ліпше забезпечення свободи підданого й про попередження ув'язнень за морями» (1679). Цим законом, крім ін­шого, вперше в кримінальній практиці вводилося поняття презумп­ції невинності, хоч дія закону і була обмежена: звільнення заареш­тованого до суду відбувалося під значну грошову заставу, що не могли собі дозволити люди малозабезпечені.

XVIII століття, відоме в історії людства під назвою Просвітни­цтва, ознаменувалося бурхливим розвитком філософії. Йому нале­жать такі всесвітньо відомі імена, як Вольтер, Д.Дідро, І.Кант, Д.Юм, Г.Лессінг, Ж.Ж.Руссо, Б.Франклін та ін. В основу філософії епохи Просвітництва було покладено кілька принципових поло­жень, і серед них - теорію «природних прав», притаманних кожній людині від народження. А перші зміни в суспільному житті започа­ткувала Велика Французька революція 1789-1793 рр., яка дозволила Установчим Зборам прийняти «Декларацію прав людини і громадя­нина» (1789). За цією Декларацією, будь-яка людина розглядається як істота, від природи наділена природними і невідчужуваними правами («люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах»). До переліку «природних прав» були включені свобода, володіння власністю, безпека й опір пригніченню. Під свободою людини розумілося право «робити все, що не завдає шкоди іншо­му». Однією з основних ідей Декларації стала також ідея законнос­ті, яка базувалася на засаді: «усе, що не заборонене законом, до­зволене». Введено було в практику і презумпцію невинності.

Відбулися зміни і безпосередньо в існуючій системі опіки, яка полягала, як відзначалося у розділі V, у повній ізоляції жебраків і хворих від суспільства у робітних домах. Поступово суспільство починає усвідомлювати згубність такої практики хоч би тому, що біднота теж є людьми, особистостями. Тому їм слід надати повну свободу переміщення в соціальному просторі. Перетворившись у джерело дешевої робочої сили, вони нададуть поштовх розвитку промисловості і торгівлі. Кожна здорова людина повинна заробляти на життя власною працею, бо якщо вона отримує на прожиток не працюючи, то забирає його у працюючих. Обов'язок держави перед кожним з громадян - усунути перешкоди, які могли б утискати його свободу. Висновок напрошувався сам собою: слід відмінити ізоля­цію як символ абсолютного примусу.

Окрім моральних міркувань, додавалися й економічні аргумен­ти не на користь ізоляторів. По-перше, проти них категорично ви­ступали підприємці, власники мануфактур, бо робітні доми з їхньою дешевою робочою силою створювали їм конкуренцію і позбавляли робочих місць вільних робітників. По-друге, продуктивність праці в місцях ув'язнення завжди виявляється дуже низькою.

Яке ж місце відводилося нужденним? За критерії тут на зламі XVIII і XIX століть береться поділ останніх на «бідних здорових» і «бідних хворих». Перші, оскільки можуть трудитися, є позитивний соціальний елемент, який можна скерувати на благо держави. Нато­мість хворий - негативний елемент суспільства, чистий споживач. Отже, здорові зобов'язані працювати, але не примусово, а свобідно, підкоряючись лише тиску економічних законів та необхідності вижити і не вмерти від голоду. Хворі ж потребують повної і всебічної допомо­ги. Стає зрозумілим, що хоч в опіці убогих і немає жодної раціональної необхідності, проте благочинність є першим і абсолютним обов'язком суспільства, оскільки саме вона - умова його існування. Не опікуючись убогими, суспільство прирікає себе на самознищення.

Але тут виникало запитання: хто і в якій формі має опікуватися хворими? Суспільну підтримку знайшли тоді судження французь­кого економіста Дюпона де Немура, який доводив, що будівництво та утримання великих шпиталів буде дуже недешевим, тому допо­могу слід розподіляти безпосередньо між родичами хворих, що дасть потрійну вигоду. По-перше, вигода емоційна: родина не пе­рестане відчувати жалість до хворого, хоч би й бачила його щодня. По-друге, вигода економічна: відпадає потреба надавати хворому дах і харчування, оскільки вдома вони будуть забезпечені. По-третє, вигода медична: вдома хворий отримає ретельніший догляд, до того ж він буде позбавлений гнітючого видовища шпиталю (своєрі­дного «храму смерті»). Виходячи з наведених міркувань, під час Французької революції, принаймні на початкових її етапах, ідеї централізації системи благодійності і зведення великих шпиталів були відкинуті, перевагу було надано допомозі хворим удома.

Щоправда, ідея лікування хворих за місцем мешкання відразу ж зіткнулася з неподоланими проблемами: по-перше, вона не давала шансів на успішне лікування епідемічних хвороб, по-друге, виникала проблема достатнього забезпечення хворих медичним персоналом.

Спеціальна комісія французької Академії наук запропонувала 1788 р. нову засаду будівництва лікарень, згідно з якою лікарня складалася з окремих лікарняних павільйонів, що знаходилися на достатній відстані один від одного і де б лікувалися хворі з різним характером хвороб. Ідея ця була реалізована лише 1846 р., а побудована тоді лікарня стала зразком для лікарняних закладів у Західній Європі та СІЛА.

У такий спосіб практика утримання суспільством лікарень реа­білітувала себе, але вже на новому витку розвитку. Було доведено, що без лікарень не обійтися принаймні з двох причин: по-перше, вони необхідні хворим-одинакам, також у випадках заразних, важ­ких і складних хвороб, з якими лікарі не стикаються у повсякденній практиці; по-друге, лікарня має бути необхідним засобом захисту - здорових людей від хвороби, хворих від некваліфікованої практики, одних хворих від інших.

Реформування ж системи ізоляції суспільства відбувалося як у Франції, так і в Англії поступово. На першому етапі (1760-1785 рр.) мета її ліквідації навіть і не ставилася, йшлося лише про удоскона­лення ізоляторів як джерел інфекцій, хвороб, бруду і пороків. Роби­лася спроба місця ув'язнення (робітні та гамівні доми, шпиталі) най- щільніше ізолювати, зробити їх і повітря навколо них чистішими. Згідно з королівським указом 1768 р., по всій Франції було засновано 80 закритих будинків опіки жебраків для утримання усіх підозрілих за рахунок Його Величності, які за своєю організацією та призначенням мало чим відрізнялися від шпиталів загального типу. До них направ­лялися: 1) волоцюги і жебраки, засуджені до ув'язнення; 2) повії, що супроводжували військо; 3) приватні особи, затримані за наказом короля; 4) божевільні, включаючи тих, чиє утримання оплачувати­меться. За свідченням сучасників, у закладах «нового типу» панувала та ж сама убогість, те ж саме змішування всіх і всього, те ж саме не­робство, що й у закладах Загального шпиталю. Від поганої їжі, скуп­ченості, неробства нещасні ув'язнені швидко гинули одне за одним.

В Англії в цей період відбувався подібний процес. Тут за прое­ктом Купера було створено 1765 р. низку закладів-ізоляторів у сіль­ській місцевості, де під наглядом шляхти й духівництва утримува­лися жебраки. Були вони трьох типів: лікарні для хворих злидарів, майстерні для здорових і виправні будинки для тих, хто ухиляється від роботи. Але вже на початку 1780-х років більшість з цих закла­дів було закрито, а меншу частину перетворено в шпиталі для ста­резних і хворих. Спеціальним Актом парламенту «Про найліпше забезпечення і зайнятість бідняків» в усіх парафіях призначалися наглядачі за біднотою, які управляли робітними домами, а також інспектори з контролю та організації справи в них. Направлення жебраків і в робітні доми, і в шпиталі давав інспектор. Здорові жеб­раки, однак, туди не направлялися - їм слід було якомога швидше надати посильну роботу. Інспектор був зобов'язаний також переві­ряти, чи надана робота оплачується в належний спосіб.

У другій половині 1780-х років практика ізоляції людей певної поведінки і способу життя обмежується (другий етап реформування). У Франції розпорядженням Міністерства внутрішніх справ частина ув'язнених була звільнена після 1-2-річного ув'язнення, а саме ті, хто не скоїв чогось такого, що могло би викликати суворе покарання за чинними законами. Не підлягали звільненню божевільні, чий стан не дозволяв їм «правильно поводитися в суспільстві» або ж чия «буйність являє небезпеку дня оточення». Таким чином, практика ізоляції надалі вже не поширюється проти всього, що стосувалося порушень моралі, сімейних конфліктів, вільнодумства в його «легких» формах, але збе­рігалася для божевільних і жебраків. Та й в утриманні в ізоляції боже­вільних наступили суттєві зміни. Ізоляція стала виконувати дві основні функції: функцію суто медичну, лікувальну і функцію «виключення із суспільства». У той же час, ізоляція вже не ототожнюється з повним позбавленням свободи божевільних. Ставилося завдання дати душевно хворим можливість заспокоїтися, ні до чого їх не примушуючи, бо постійне придушення викликало в хворих у відповідь лише негативні реакції: насильство, буйство, лють, розпач. Наприкінці XVIII ст. шля­хом проведення реформи в утриманні душевнохворих лікарем Ф.Пінелем було створено поблизу Парижа прообраз спеціалізованої психіатричної лікарні. Тут вперше було відкинуто застосування на­сильства до хворих (побиття, голод, наручники, ланцюги), яке систе­матично і комплексно використовувалося до сих пір, введено лікарня­ний режим, лікарські обходи, лікувальні процедури, трудотерапію. Хворий отримав повну свободу пересування всередині ізолятора (до того часу не міг виходити зі своєї камери). Досвід Франції в лікуванні га утриманні душевнохворих став поширюватися в інших країнах вже на зламі XVIII і XIX століть.

Третім етапом (1789-1793 рр.) завершилася повна реорганізація системи ізоляції у Франції. Згідно з «Декларацією прав людини і громадянина» (1789), де записано: «Законом мають допускатися лише покарання явно і суворо необхідні, і ніхто не може бути пока­раний інакше, ніж за законом, прийнятим й оприлюдненим до ско­єння злочину і застосованому в установленому порядку», система ізоляції в цій країні позбавлялася більшості своїх клієнтів. Зберіга­лося лише тюремне ув'язнення, де утримувалися засуджені злочин­ці та божевільні. У розвиток згаданої Декларації французькими Установчими Зборами у березні 1790 р. у Франції була прийнята низка декретів. Згідно з ними, протягом півтора місяця мали бути звільнені усі особи, що утримувалися в ув'язненні у фортецях, у гамівних та арештантських будинках, якщо вони не засуджені су­дом або не були туди запроторені з приводу божевілля. Божевільні мали бути оглянуті лікарем протягом трьох місяців і в залежності від стану хворого або відпущені на волю, або передані у спеціальні шпиталі. Таких шпиталів 1792 р. в Парижі було створено два: один для чоловіків, другий для жінок. У провінції ж ще певний час душе­внохворих утримували в традиційних ізоляторах.

Період з кінця XVIII ст. до середини XIX ст. відомий в історії як час промислової революції, переходу від мануфактурного виробниц­тва до фабричного, від ручного до механізованого. Промислова рево­люція спиралася на винаходи парової машини, прядильної машини, свердлильного верстата, молотарки та ін. У соціально-економічній сфері відбувалася заміна феодальних відносин на капіталістичні.

Слід відзначити, що це був час надій і розчарувань для найбід- нішого населення Європи. Велика Французька революція породила ідею про те, що свобода - найліпша форма благодійності. Революція подарувала світові ідеалізоване уявлення про буржуазне суспільство. Люди були переконані, що створено істинно моральне суспільство, де панують свобода, рівність і братерство і де немає більше поділу на панів та рабів, а є тільки вільні від народження громадяни; що запа­нують всюди людські цноти, щезнуть пороки, нужда, страх і розпач. Люди щиро вірили, що лише феодалізм заважає загальному благу, і після його знищення настане час загального щастя.

Реальне дійсність виявилася далеко не такою рожевою. Дія ка­піталістичного закону попиту і пропозиції вимагала широкого залу­чення у виробництво великих мас найманої праці, причому у перші десятиліття промислового розвитку становище європейського про­летаріату виявилося нічим іншим, як замаскованим рабством. Один з очевидців індустріалізації Великобританії Луї Саймон писав про життя англійських робітників так: «На звичайну свою зарплату робітник не може більше забезпечити себе хлібом, м'ясом, одягом, необхідними для нього та його родин». А Верхня Палата англійсь­кого парламенту, проаналізувавши наслідки застосування конвеєр­ної потогонної системи, відзначала: «Навряд чи можна перебільши­ти це зло! Заробітку найнижчих прошарків робітників ледь вистачає на те, щоб хоч якось проіснувати. Робочий день такий тривалий, що життя робітника перетворюється в безперервну каторгу, жорстоку і часто-густо шкідливу для здоров'я. Пануючі тут санітарно-гігієнічні умови шкідливі не лише для робітника, а й для суспільного життя». Мешкала більшість робітників у малопридатних, напівзруйнованих житлових приміщеннях, інколи без опалення взимку і при величез­ному скупченні людей. Звісно, що становище робітників ще більше погіршувалося під час економічної кризи.

Але в найважчому становищі в період раннього капіталізму опи­нилися жінки і діти - найбажаніший тоді об'єкт експлуатації. Найба- жаніший, бо їхня робоча сила була найдешевша, а також через покір­ливість і невимогливість цього контингенту робітників. Тим більше, що застосування машин вже не вимагало значної фізичної сили у бага­тьох трудових процесах. Дітей навіть купували, як рабів. Фабриканти зверталися в комітети з опіки бідних у Лондоні, Бірмінгемі з прохан­ням надіслати на роботи дітей. Комітети охоче йшли назустріч про­ханням, бо це звільняло їх від необхідності утримувати цих дітей. У такий спосіб діти ставали власністю підприємця і в разі продажу його майна могли продаватися разом з цим майном.

У 1788 р. лише в ткацьких майстернях Англії працювало 35 тис. дітей, значна частина яких була молодша за 10 років, 31 тис. жінок і лише 26 тис. чоловіків. Ще 1865 р. у металургійній промисловості Бірмінгема та його околиць працювало приблизно ЗО тис. дітей та 10 тис. жінок. Тривалість дитячого робочого дня сягала 15 годин на добу, заохочували до роботи «недбалих» кийками. У виробництві сірників працювали майже виключно діти віком 6-10 років. Слід до­дати, що одним з наслідків промислової революції було багаторазове збільшення чисельності дітей-сиріт, що було характерно для всіх промислово розвинених країн Європи. Так, у 1810-40 рр. у Відні при­близно половина немовлят народжувалася поза шлюбом, а частка одружених робітників деревообробної промисловості наприкінці 1840-х років становила лише 10%, швейної - 14%. Більшість наро­джених дітей опинялася або в притулках, або в прийомних батьків на селі. За статистичними даними, що стосуються 1840 р., 57% новона­роджених у пролетарських кварталах Манчестера не мали шансів дожити до 3-річного віку, а середня тривалість життя представників робітничого класу становила 17 років.

У повідомленні про становище англійських робітниць-швачок за 1842 р. мовиться про те, що під час 4-місячного сезону робочий день цих трудівниць навіть на найліпших підприємствах сягає 15 годин, у випадку термінових замовлень - навіть 18 годин. У бі­льшості крамниць робочий час взагалі не установлений, і робітниці мають на відпочинок не більше як 6 годин на добу, а часто-густо 3- 4 години, інколи навіть 2. «Мешкають швачки зазвичай у крихітних мансардах, у страшних злиднях, жахливій тісняві, по кілька осіб у кімнаті, причому взимку саме лише тепло тіла слугує їм за паливо». Передчасні пологи були серед них звичайним явищем. У більшості випадків вони народжували недоношених або мертвих дітей.

Зрозуміло, що за таких екстремальних умов життя важко було підтримувати належний рівень моралі. У зв'язку з цим у доповіді слідчої комісії англійському парламенту 1864 р. стосовно дитячої праці записано: «Немає нічого дивного, що серед населення, яке виростає за таких умов, панують невігластво й пороки... Значна кількість робітниць має позашлюбних дітей, причому в такому не­зрілому віці, що навіть люди, знайомі з кримінальною статистикою, жахаються». Не випадково у той час серед англійських робітників ходила приповідка: «Більшість дівчат не пам'ятають, чи були вони коли-небудь незаймані».

Справжнім лихом стає проституція. Вже 1885 р. спеціальна комі­сія Верхньої Палати англійського парламенту констатувала: «Для ко­місії не викликає сумніву, що чисельність неповнолітніх повій зросла до жахливих розмірів по всій Англії і особливо в Лондоні... Більшість цих нещасних жертв знаходиться у віці від 13 до 15 років». Величезна кількість будинків розпусти з'явилися у XIX ст. в Німеччині, у деяких містах (Франкфурті, Бремені, Гамбурзі) цими пригонами були зайняті цілі вулиці. У Мадриді (1895) їх налічувалося близько 300.

Оцінюючи ж становище англійського пролетаріату того часу в цілому, англійські історики С.Поллард і Д.Кросслі відзначали, що «два покоління було принесено в жертву створенню індустріальної бази». Зрозуміло, що робітничий клас не міг залишатися байдужим до своєї долі, він відповідав активізацією революційних виступів, і першим революційним пролетарським рухом став чартизм в Англії (1830-50-і роки), а найяскравішим спалахом вже в другій половині XIX ст. - Паризька Комуна (1871). З'являються радикальні програ­ми і вчення перетворення суспільства - соціалізм, анархізм, марк­сизм. Творці і прихильники останнього бачили вихід лише у наси­льницькому поваленні буржуазного ладу.

Розуміли вибухонебезпечність ситуації в європейських містах і представники громадськості, а також урядових кіл. Тому з'являються спроби законодавчим шляхом полегшити становище робітників, вве­сти певні обмеження в їх експлуатації. Першою з таких спроб було створення англійськими лікарями Манчестерського санітарного бю­ро, завданнями якого було оздоровлення умов праці та побуту робіт­ників, а також законодавчі обмеження тривалості їхнього робочого дня. Результатом діяльності бюро стало прийняття першого фабри­чного закону в 1802 р. У 1830-40-і роки становище фабричних робі­тників привернуло увагу британського парламенту, а вже 1832 р. був прийнятий Білль про обстеження стану фабрик, який створив умови для обстежень у царині фабричної гігієни. У 1840 р. було створено Товариство оздоровлення міст, а 1842 р. - Товариство поліпшення життя робітничого класу. Парламентська комісія на чолі з лордом Ешлі добилася прийняття акту, що забороняв нічну роботу дітей і підлітків, обмежував денну працю і вперше вводив урядову фабрич­ну інспекцію. Фабричні інспектори згодом зробили великий внесок у розвиток епідеміології, комунальної та харчової гігієни на промисло­вих підприємствах. А 1848 р. парламент прийняв закон про усунення санітарних шкідливостей і попередження захворювань, згідно з яким у разі поступлення скарг на санітарні вади на підприємствах місцева влада мала застосовувати енергійні заходи. На підставі цього закону в промислових центрах Англії запроваджувалися посади санітарних лікарів і створювалася урядова установа - Головне управління з охо-

рони здоров'я, що досліджувало вплив умов праці і харчування на

стан здоров'я робітників.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Як відбувалося формування адміністративної системи допомоги нуж­денним у Російській державі за часів правління Петра І?

2. Чому і як здійснювалося підпорядкування церкви державі, регламентація діяльності монастирів, і які це потягнуло за собою зміни в суспільній опіці?

3. Які зміни відбулися в поглядах правлячих кіл на людину, і в яких формах велася боротьба російського уряду з професійніш жебрацтвом на зла­мі XVII іXVIII століть?

4. У яких формах і якими методами брали участь державні органи влади в соціальній роботі в ХУІІІ-ХІХ століттях?

5. Охарактеризуйте форми і масштаби приватної доброчинності в Ро­сійській імперії у ХУІІІ-ХІХ століттях.

6. Чим відрізнялося опікування інвалідами військової служби за Петра І та Катерини II?

7. Як здійснювалося опікування душевнохворими, незрячими і глухонімими, а також дітьми у ХУІІІ-ХІХ століттях?

8. Які наслідки мало поширення проституції в Росії, і як уряд намагався боротися з нею?

9. Чому було скасовано систему ізоляції нужденних?

10. Які етапи пройшов процес трансформації ізоляційної системи?

11. Охарактеризуйте становище пролетаріату під час промислової рево­люції ХУІІІ-ХІХ століть.

12. Якою була направленість і сутність перших фабричних законів?

Рекомендована література

1. Бадя Л.В., Демина Л.И., Егошина В.Н. и др. Исторический опьіт соци­альной работьі в России. _т М., 1994.

2. Егошина В.Н., Елфимова Н.В. Из истории призрения и социального обеспечения детей в России. - М., 1994.

3. Кузьмин К.В., Сутьірин Б.А. История социальной работьі за рубежом и в России. - М., 2002.

4. Материальї по истории социальной работьі в России / Под ред. ПЛ.Циткилова. - Новочеркасск, 1996.

5. Нещеретньїй П.И. Исторические норми и традиции развития благотво- рительности в России. - М., 1993.

6. Попович Г. Соціальна робота в Україні і за рубежем. - Ужгород, 2000.

7. Фирсов М.В. История социальной работьі в России. - М., 1999.

Читайте також:

1. II Державна дума
2. Аварійно-рятувальні підрозділи Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, їх призначення і склад.
3. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель у складі Речі Посполитої в першій воловині ХVІІ ст.
4. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
5. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
6. Адміністративно-територіальний устрій, економічне становище українських земель у першій половині ХІХ ст.
7. Актив і пасив балансу складаються також з певних розділів.
8. Активи, що реалізуються повільно (А3) – це статті 2-го розділу активу балансу, які включають запаси та інші оборотні активи (рядки 100 до 140 включно, а також рядок 250).
9. Активна і пасивна державна політика.
10. Аналіз бойових дій пожежних підрозділів
11. Антиінфляційна державна політика
12. Б – розділення гелю на дві фази

Переглядів: 4488