Студопедия
Новини освіти і науки:
Контакти
 


Тлумачний словник






Культура Візантії

 

У ІV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з’явилася нова християнська імперія – Візантійська (330–1453 рр.). Її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави. Географічно Візантія була розташована на межі Європи, Азії й Африки і займала територію близько 1 млн. кв. км. Сюди ввійшли землі Балканського півострова, Малої Азії, Сірії, Палестини, Єгипту, Кіренаїки, частини Месопотамії, Вірменії, острови Кріт, Кіпр, частина земель в Криму і на Кавказі, деякі області Аравії. Проіснувала Візантійська імперія більше тисячі років і впала під натиском турків у 1453 році [9].

Державною мовою у Візантії в ІV–VІ ст. була латинська, а від VІІ ст. до кінця існування імперії – грецька. Особливістю суспільного ладу Візантії стало стійке збереження централізованої держави і монархії. Візантія була поліетнічною державою, її населяли греки, фракійці, грузини, вірмени, араби, конти, євреї, іллірійці, слов’яни та інші народи, але переважали греки.

Візантійська культура зароджувалась і розвивалась в умовах гострих, суперечливих процесів тогочасного суспільства. Система християнського світогляду стверджувалася в непримиренній боротьбі з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами античного світу. Візантійська культура стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Володіючи величезними

територіями, Візантія контролювала торгові шляхи з Європи в Азію та Африку, протоки Босфор і Дарданелли, що також вплинуло на культурний розвиток держави.

Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська культура в основному була християнською. Разом з тим, особливе місце займає і народна культура – музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам’яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили народні майстри.

Освіта та наукові знання.До освіти та наукових знань у візантійському суспільстві ставилися з повагою. В імперії з централізованим управлінням та досить розвиненим бюрократичним апаратом без хорошої освіти неможливо було зайняти достойне місце в суспільстві. За традицією всі науки об’єднувались під загальною назвою „філософія” ( теоретична та практична). До теоретичної філософії відносились: богослов’я, астрономія, арифметика, геоме-трія, медицина, музика. До практичної – етика, політика та історія. Високого рівня розвитку досягли також граматика, риторика, діалектика, логіка, та, особливо, юриспруденція.

Починали навчання у початкових школах, де вчили писати, читати, рахувати, скоропису та початкам логіки. Книгою для навчання служив Псалтир. Такі школи були приватними та платними. Часто школами опікувались монастирі, церковні або міські общини, тому навчання було доступне практично для всіх верств населення. Навчання дітей при церквах і монастирях здійснювалось кліриками та

монахами, задовольняючи власні потреби у кадрах нижчого духовенства. Продовжували навчання у школах граматики, де вивчали давньогрецьких авторів і риторику – своєрідне мистецтво складання і виголошування святкових речей ( на честь перемоги Василева, народження наслідника, заключення миру та ін.) Рівень освіченості і термін навчання визначалися за практичними професійними розрахунками.

У ранній період центрами освіти та наукових знань були міста Афіни, Александрія, Антиохія, Бейрут, Газа. В ІХ ст. у Константинополі засновується Магнаврська вища школа, а в ХІ ст. –

університет, що мав філософський та юридичний факультети. При університеті була відкрита вища медична школа.[10]

Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне місце в системі наукових знань, займало богослов’я. Тут продовжувалась антична філософська традиція, а візантійські богослови засвоїли та зберегли багатство думки і витонченість діалектики грецьких філософів. Богословські диспути, що відбувались по всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з єресями та прихильниками язичниства.

Вчителі церкви, так звані „Великі Каппадокійці”, (Василій Кесарійський, Григорій Назіанзін, Григорій Ніський), а також Патріарх Константинопольський Іоанн Златоуст в ІV – V ст., Іоанн Дамаскін у VІІІ ст. у своїх творах, проповідях, листах систематизували православне богослов’я. Панування релігійно-догматичного світогляду гальмувало розвиток наук, особливо природничих. Разом з тим, візантійцями були підняті на досить високий рівень ті знання, що вирішували богословські питання. В боротьбі з інакодумцями та єресями ними була створена християнська онтологія (вчення про буття), антропологія та психологія – вчення про походження та еволюцію людини, про її особистість, душу та тіло. З VІ ст. важливе місце в богослов’ї посідає логіка (наука про методи доведень та спростувань).

Починаючи з Х–ХІ ст. в розвитку богословсько-філософської думки Візантії простежуються дві тенденції. Перша – виявляла інтерес до внутрішнього світу та його влаштування, віри в можливості людського розуму. Представником цього напряму був Михаїл Пселл (ХІ ст.) – філософ, історик, філолог і юрист. Найвідоміша його праця- „Логіка”. У ХІІ ст. внаслідок посилення матеріалістичних тенденцій спостерігається увага до філософії Демокріта та Епікура.

Друга тенденція виявилась у творах аскетів та релігійних містиків, які головну увагу зосереджували на внутрішньому світі людини, її вдосконаленні в дусі християнської етики смирення, послушання та внутрішнього спокою. Представниками таких поглядів були синайський монах-аскет Іоан Лествічник (біля 525–600 рр.), містик Симеон Новий Богослов (948–1022 рр.) та архієпископ Фессалонікський Григорій Палама (біля 1297–1360 рр.). .

У ХІV–ХV ст. раціоналістичний напрям у філософії і науці зміцнюється. Яскравими його представниками були Федор Метохіт, Мануїл Хрісолф, Георгій Геміст Пліфон, Віссаріон Нікейський. Це вчені та політичні діячі, яскравими рисами світогляду яких були проповідь індивідуалізму, духовна довершеність людини, обожнення античної культури. В цілому, візантійська філософія опиралась на вивчення античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів.

Розвиток природничих наук, математики та астрономії у Візантії мали прикладне значення для ремесел, мореплавання, торгівлі, військової справи та сільського господарства. Так, у ІХ ст. Лев Математик започаткував алгебру, вчений був автором багатьох винаходів, у тому числі світлового телеграфа та різних механізмів.

У космографії та астрономії велася боротьба між прихильниками античних систем і тими, що захищали християнський світогляд. Представником останніх був Козьма Індикоплов (саме той,

що плавав до Індії). У праці „Християнська топографія” він заперечує вчення давньогрецького астронома Птолемея про геоцентричну систему світу. Його космогонічні уявлення базувалися на біблійних твердженнях, що Земля є плоским чотирикутником, який оточений океаном та покритий небесами. Астрономічні спостереження були тісно пов’язані з астрологією. В ХІІ–ХV ст. у Візантії перекладаються та вивчаються астрономічні твори і таблиці арабських учених.

Візантійці досягли значних успіхів у медицині. Вони були знайомі з працями Галена та Гіппократа, узагальнювали практичний досвід і вдосконалювали діагностику. Володіли знаннями хімії, уміли використовувати античні рецепти при виготовленні скла, кераміки, мозаїчної смальти, емалі та фарб. А винахід так званого „грецького вогню” (суміш нафти, погашеного вапна та смоли) допомогав візантійцям здобувати перемогу у морських битвах із ворогами.

Широкі торгові та дипломатичні зв’язки сприяли розвитку географічних знань у Візантії. Цінні географічні відомості залишили у своїх паломницьких творах візантійські мандрівники.

Оригінальною пам’яткою в галузі сільського господарства стала енциклопедія „Геопоніки” де був сконцентрований досвід землеробів.

Історичні знання. На історичну науку Візантії сильний вплив мали традиції античної історіографії. Її збагатили праці Прокопія Кесарійського (VІ – поч.VІІ ст.), Агафія Мірінейського, Менандра Протиктора, Феофілакта Симокатта. Найвидатнішим візантійським істориком був Прокопій Кесарійський, що написав праці „Історія війн Юстиніана з персами, вандалами та готами”, „Про будівлі Юстиніана”. В них він вихваляє імператора за мудру політику та прославляє його перемоги.

Досить цікавими є історичні пам’ятки енциклопедичного характеру Х ст. – „Про управління державою”, „Про церемонії візантійського двору”, „Про феми”. Вони містять цінні відомості про середньовічне життя, а також історико-географічні та етнографічні знання. Визначними істориками ХІ–ХІІ ст. були Михаїл Пселл – ініціатор створення константинопольської вищої школи, Анна Компіна, Микита Хоніат та ін.

Паралельно з історичною наукою у Візантії був розвинений такий жанр історичного твору як хронографія, започаткований кесарійським єпископом Євсевієм (біля 260–340 рр.). У хроніках реєструвалися важливі події певного періоду. Кожна хроніка писалася

декількома людьми, авторського права не було. Хроніки були частиною всесвітньої історії. Видатними хроністами того часу були Іоанн Малала, автор „Всесвітньої хроніки” відомої на Русі з ХІ ст., Феофан Ісповідник та Георгій Амартол (VІІІ–ІХ ст.), хроніки якого лягли в основу вітчизняного літописання.[11]

Література.У ІV–VІ ст. в літературі простежуються два нап-рямки. Перший будується на античній культурній традиції, другий – на церковному світогляді. Між двома напрямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На початоку VІІ ст. зароджується новий літературний жанр – церковна поезія (гімнографія), яку представляють ряд талановитих філософів та письменників. Яскравими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін – філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Золотоуст – засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит – захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі.

У VІІ–ІХ ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, ввібрав характерні риси феодальної епохи.

У ХІІ–ХІV ст. на зміну героїчному епосу прийшов епічний жанр середньовічної куртуазної літератури – лицарський роман та лицарська лірика. У ХV ст. у літературній творчості Візантії посилюються гуманістичні ідеї, спостерігається інтерес до людської особистості, до життя інших народів та країн. Зароджуються такі нові для Візантії жанри, як новела, байка, сатира, збірники любовних пісень та віршів, „плачі” за завойованими османами землями та Константинополем. Вони склали основу візантійської народної (світської) літератури. Світську поезію VІІ ст. представляли письменники Павло Сіленціарій та Георгій Пісіда (панегірики, поема „Гексамерон”), у ХІ ст. – Христофор Мітилянський та Іоанн Євхаїтський.[12]

Образотворче мистецтво.Візантійське мистецтво досягло свого розквіту в часи правління імператора Юстиніана (527–565 рр.). При ньому Візантія займала обширні території і була країною із складним апаратом державного управління та добре розвиненою дипломатією.

У ранній період розвитку лише Візантія зберегла елліністичні культурні традиції, які, в свою чергу, увібрали в себе елементи мистецтва Єгипту, Сирії та Ірану. Пізньоантичне мистецтво мало на собі впливи східних культів, містичних учень і християнської символіки. Але цю спадщину Візантія змінила, створивши оригінальний художній стиль, що був характерний для періоду Середньовіччя.

Візантійська художня культура поєднувала в собі два практичні начала – пишність і видовищність та витончений спіритуалізм. Візантійське мистецтво об’єднало ці два начала в єдину художню систему, строго нормативну, канонічну, просякнуту духом урочистого і таємничого церемоніалу. Образотворчому мистецтву Візантії характерні самобутність, цілісність, гармонійність художніх принципів, глибина образів та змісту, різноманітність форм та кольорів, досконалість техніки. Поєднання цих рис зробило візантійське мистецтво одним з найбільших досягнень світової культури. Візантійські майстри зуміли зберегти складну техніку образотворчого мистецтва античності, разом з тим, вони поповнили її новим символічним змістом. На зміну античному мистецтву, що прославляло людину у її земній красі, прийшло мистецтво, що прагнуло прославити людей над тлінним світом. Була розроблена ціла естетична теорія образу та символу. Блиск і парадність, золото та мармур, краса і сяйво стали символами духовного блаженства, а живопис допомагав людині осягнути самого бога та врятуватись. Головним завданням цього мистецтва було представляти і тлумачити принципи християнської віри.

Архітектура. Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер’єру) та зовсім незначну – внутрішньому (інтер’єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям., Віруючі не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючі для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Разом з тим, зовнішній вигляд церкви був простий, стіни гладенькі, без декору. Як смиренний християнин, з багатим духовним життям, храм повинен бути підкреслено строгим у екстер’єрі.

У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка – це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п’ять і більше повздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній – вхід. Повздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста – головного символа християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.

Другий тип храму – хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев’ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532–537 рр. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів – базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище[13]. Багате облицювання стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори – Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл.

Внаслідок завоювань турків-османів, Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь перейменовують у м.Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом з’явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30 – ті роки ХХ століття Айя Софія ( так її назвали турки) перетворилася на музей.

Живопис.Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природніх каменів, смальти, керамічних плиток. Фреска – техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.

У ІV–VІ ст. у візантійському живопису переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у ІХ – ХІІ ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді – фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі – фігури архангелів. У нижньому ярусі – апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) – Євангелісти. На стовпах – Благовіщення, на стінах трансепта – сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні – страшний суд та ін

При внутрішньому оздобденні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер’єру храму. Поряд із золотом, особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.

Іконопис.Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена і одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, але і таємнича людяність. Більше всього це проявилося в іконописі. В композиції ікони головне

місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (ХІІ ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у ХІІ ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Сьогодні вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська

Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. (Іл.3). Пам’яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VІ ст., написані восковими фарбами, такі, як „Христос Пантократор” (зберігається на Синаї), „Богоматір з немовлям” (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до „святого ремесла”.

Слід відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VІІІ – ІХ ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшанування. Рух іконоборців був

спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях

спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була пластика, вона розглядалася як мистецтво, що слугувало прославленню тілесної, а не духовної краси. ЇЇ замінило мистецтво плоского рельєфуБоротьба іконоборців була спрямрвана на захист суворо спірітуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам’яток нерелігійного мистецтва.

У ІХ ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим, утвердилась ідея відтворення в іконі „божественного прообразу”, „архітипу”. Стиль візантійського мистецтва ставав більш строгим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому „безтілесне уявне споглядання”. Художник повинен був зобразити не тільки тіло, але і душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі уважні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної, або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва.[14]

Візантійській іконі характерний глибокий психологізм, ствердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.

Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове приймалось лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилась на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім’я взагалі не писалось.

У Х–ХІІ віках у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво. Це – чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота.

Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва ХІ ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Все разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам’ятками візантійської книжкової мініатюри є: знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Парижський Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі

Музика.Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося. Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у монастирях, були знищені. Лише деякі пам’ятки розповідають про розвиток духовної музики. У музичному житті Візантії панувала церковна, виключно вокальна музика, яка пронизувала усі сторони життя середньовічної людини. Досить часті богослужіння супроводжувались різними наспівами, що виконувались не тільки кліром, але і прихожанами. Поступово церковна музика виходила за межі монастирів і церков та поширювалась у суспільному житті.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VІ VІІ ст. мала сірійська музика (гімнографія, так як основою східної літургії був гімн). До особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака – жанру візантійської церковної поезії імузики, був Роман Солодкоспівець – диякон із Бейрута. Його твори – це багатострофні драматичні поеми з монологами і діалогами героїв. У VІІІ ст. кондак став витіснятися складним багатострофним твором – каноном. Цей музичний жанр виник в умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для співу народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були нескладні, але емоціонально виражальні, підпорядковані системі восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний музично-поетичний жанр „візантійського канона” пізніше призвів до поділу функцій поета і композитора.

Досить популярними серед простого люду були гімни –святкові релігійні пісні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну структуру та виразну мелодію. Відомим автором христи-янських гімнів був Єфрем Сирин (VІ ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні драматичні вистави, де звучали побутові наспіви. Народні риси музичного мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались аккламації (вітальні оклики), що містили у собі елементи народної музики. Єдність світської і духовної влади у особі імператора сприяла близькості світської та духовної музики. До початку VІІІ ст. поширеним у побуті був орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим музичним інструментом.

Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її особливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії гуманістичні ідеї, які в подальшому позитивно вплинули на Західноєвропейську культуру, культуру Близького сходу та культуру східнослов’янських народів. Збереження у Візантії централізованої імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на ідеологію та культуру Візантії.

В основному, культура Візантії була релігійною, разом з тим, широкого розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку освіченості, духовного і мистецького життя Візантія стояла попереду усіх країн середньовічної Європи.

 

Запитання для самоконтролю

1. Які хронологічні рамки у світовій історії займає період Середньовіччя ?

2. Яку роль у житті народів середньовічної Європи відігравала церква?

3. Перелічіть типи джерел для вивчення історії та культури середніх віків.

4. Наступницею культури яких країн стала Візантія?

5. Які риси притаманні візантійській культурі?

6. Який характер мала освіта і наука у Візантії?

7. Які дисципліни вивчалися в освітніх закладах Візантії?

8. Які літературні жанри характерні для розвитку візантійської літератури?

9. Що таке куртуазна література?

10. Які риси характерні для візантійського мистецтва?

11. Які архітектурні форми застосовувалися у культовому будівництві?

12. Назвіть пам’ятки візантійського зодчества.

13. Назвіть головні види візантійського живопису.

14. Яка тематика розписів та оздоблень існувала у візантійських храмах?

15. Які види прикладного мистецтва мали місце у візантійській культурі?

16. Що є характерним для іконографічних схем у візантійському мистецтві?

17. Що характерно для візантійського музичного мистецтва ?

18. Яке значення мала візантійська культура для середньовічної культури Київської Русі та країн Західної Європи?



Читайте також:

  1. АНТИЧНА КУЛЬТУРА
  2. Античні міста – поліси, їх культура в українських землях.
  3. Архаїчні культури на території України. Трипільська культура та її здобутки.
  4. Бондарихінська культура
  5. Варіанти акультураційних стратегій
  6. Визначення поняття «інноваційна культура» в літературних першоджерелах
  7. Витоки української культури. Культура Київської Русі.
  8. Всемирная история: учебник для вузов / под ред. Г.Б. Поляка, – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 2000. – 496 с.
  9. Г. Культура.
  10. Глава 2. КУЛЬТУРА
  11. Глава 25 ПРАВОСВІДОМІСТЬ. ПРАВОВА КУЛЬТУРА
  12. Господарство первісних племен на території Українських земель. Трипільська культура




<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Загальна характеристика культури Середньовіч-чя | Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.004 сек.