• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Стиль бароко у європейському мистецтві

Друга половина ХVІ – початок ХVІІ ст. належать до найскладніших періодів в історії європейської літератури й мистецтва. В Англії, Іспанії й Польщі саме в цей період досяг свого розквіту припізнілий Ренесанс. В Італії ж криза гуманізму й культури Відродження проявилася вже в середині ХVІ ст., і на цьому грунті виник маньєризм, який у другій половині ХVІ ст. набув значного поширення й у самій Італії та за її межами.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення і відкриття, виникнення нових філософських систем не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти зародженню нових напрямків і методів творчості. У ХVІІ ст. в культурі Західної Європи панують два головних напрямки – бароко і класицизм.

Бароко було пов’язане з прогресивними явищами й процесами епохи, виступало їх породженням і специфічним художнім вираженням. Бароко містить у собі течії різної ідеологічної спрямованості. Поряд з аристократичним і католицьким розвивалося бароко буржуазно-протестантське, особливо в Англії, Голландії, північній Німеччині; буржуазно-міщанське бароко одержало значне поширення у тих романських і західнослов’янських країнах, де панівною релігією залишався католицизм.

Бароко охопило різні сфери духовного й культурного життя: архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво, філософію, історіографію, церковну проповідь тощо. У мистецтві бароко відобразились уявлення про безмежність, багатоманітність і вічну мінливість світу, інтерес до середовища, оточення людини, природної стихії. Це мистецтво тяжіло до урочистого, патетичного “великого стилю”, приголомшливих ефектів і відзначалося пишністю, декоративним розмахом, бурхливою динамікою.

Художній стиль бароко, зародившись в Італії, поширився в Іспанії, Португалії, Франції, Фландрії, яка залишилась під владою Іспанії, згодом у Німеччині, Австрії, Англії, Скандинавії, Польщі, Литві, Україні, Білорусі. У ХVІІІ ст. бароко набуло своєрідного і блискучого розвитку в Росії. Бароко відкрило нові можливості для розвитку мистецтва.

Архітектура.Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Архітектура бароко тяжіла до ансамблю, до організації простору. Це майдани, палаци, сходи, фонтани, паркові тераси, басейни тощо. У міських і заміських резиденціях архітектура і скульптура мають єдине вирішення: переважають пластичне оздоблення з тривожною грою тіні і світла, парадні інтер’єри з багатоколірною скульптурою, ліпленням, різьбленням, позолотою, розмальованими плафонами, які створюють ілюзію розверзнутих склепінь.

Раннє бароко не створило нових типів палаців, вілл, церков, але надало їм різних декоративних елементів. Інтер’єри ренесансних палаццо перетворилися на анфіладу пишних покоїв, багато уваги майстри бароко приділяли внутрішньому двору, палацовому саду. Скульптури, фонтани, гроти прикрасили парки, декоративний ефект посилився і розташуванням усього ансамблю терасами на крутих схилах. Лише у період зрілого бароко (друга половина ХVІІ ст.) палаццо в оформленні досягає ще більшої пишності і величності.

У цей час виникають нові форми в архітектурі. Архітектура бароко не терпить прямих ліній й чітко окреслених статичних площин. Відмовляється від прямих ліній і півкіл ренесансу, але і не повертається до сполучення прямих ліній у гострому куті, характерному для готики,– у її спорудах домінують вигнуті й хвилеподібні лінії, площини стін маскуються прикрасами і теж починають вигинатися або ж тонуть у напівтемряві. Барочні фасади подібні до хвилеподібної лінії, завдяки чому стираються чіткі обриси будівлі, вона немовби розчиняється у просторі. Високі й величні бані барочних храмів прагнуть створити ілюзію безодні зоряного неба.

У храмовій архітектурі зрілого бароко спостерігаються надзвичайна пишність, мальовничість фасаду, але й інтер’єр церкви як місця театралізованого обряду католицької служби становить собою синтез усіх видів образотворчого мистецтва (згодом додається органна музика). Скульптура тісно пов’язана з архітектурою, у бароко (найчастіше) не можна відокремити роботу архітектора від роботи скульптора.

У практиці містобудування сформувались тип площі, простір і забудова, які підпорядковувались одній монументальній споруді як композиційній домінанті. Внаслідок цього площа перетворювалась на своєрідний відкритий вестибюль перед храмом. Найкраще таке завдання вирішив у період зрілого бароко італійський архітектор і скульптор Лоренцо Джованні Берніні (1598–1680), коли споруджував колонаду св. Петра в Римі (1657–1663). Це головний його витвір. Глибина майдану – 280 м; у центрі височіє обеліск, фонтани обіч нього підкреслюють поперечну вісь, а самий майдан утворено могутньою колонадою з чотирьох рядів з 284 колон тосканського ордера заввишки 19 м, прикрашених 96 статуями, що утворює строге незамкнене коло.

Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церква Сан-Лоренцо (1624–1683), палаццо Каріньяно в Турині, які спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624–1687).

В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта Марія делла Вікторія у Римі, церква Санта Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі (1700–1771)). Будівлі (церкви Сан-Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво в Римі) за проектами італійського архітектора Франческо Борроміні (1599–1667) поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою, скульптурою, горе- і барельєфами.

Тісно з архітектурою була зв’язана скульптура. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю.

Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед, це – роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско д’Єсте та Людовіка ХІV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.

Живопис.У європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нові способи зображення реальних об’єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують в рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє ХVІІ ст. від ХVІІІ ст., і ХІХ ст., коли міфологеми уступили місце образам реальної дійсності.

Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573–1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс(1577–1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини (“Хворий Вакх”, “Хлопчик, що чистить грушу”, “Продавець фруктів”).

Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів.У кінці 90-х років художник написав такі монументальні роботи, як “Жертвоприношення Авраама”, “Марія Магдалина кається”, “Відпочинок по дорозі в Єгипет”. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, зморшкуватими, незграбними. За євангельськими оповідями, апостоли були простими людьми, рибалками. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, міцне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису (“Лютняр”, “Гравці”). Караваджо першим у європейському мистецтві почав писати станкові натюрморти.

Рубенс Пітер Пауел – великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.

Початкову художню освіту Рубенс отримав у живописців місцевого значення. У 1600 р. Рубенс їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. Рубенс навчається в Римі до 1608 р. Восени 1608 р. він отримує з дому листа – важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як зясувалося, назавжди.

Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну манеру, але й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва. Майстер намагався об’єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.

Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, переважання почуття над безпристрасністю, цілковита відстороненість від містики, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою ( “Герцог Лерма на коні” (іл.12), “Поставлення хреста” та “Зняття хреста”, “Персей та Андромеда”, “Поклоніння волхвів ” тощо). Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні.

У Рубенса був улюблений учень – Антоніс Ван Дейк(1599–1641). Народився в багатій купецькій сім’ї. Антоніс отримав хорошу освіту, Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою, італійською, англійською, знав історію, теологію і світову культуру.. У 19 років юнак стає самостійним майстром.

З 1621 р. Ван Дейк подорожує по Італії (Римі, Неаполі, Турині, Палермо, Флоренції, Венеції, Генуї) до 1627 р., де завоював несподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезької аристократії. У портретах і автопортретах художник підкреслював аристократизм, тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтерєрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.”Коронування терновим вінком” .

Ван Дейк повернувся на батьківщину вже знаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вони занадто театральні і поступаються портретам.

Останнє десятиріччя він жив в Англії, де Карл І пожалував йому звання головного королівського живописця, дав рицарське звання. На віддяку Ван Дейк створив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітей та портрети членів двору. Роки, проведені художником в Англії, були наповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен.

Продовжувачем фламандської живописної школи був Якоб Йорданс(1593–1678). Знаменитий живописець народився у великй бюргерзькій сім’ї в Антверпені. Художню освіту здобував у місцевого живописця Адама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.

Перші картини Йорданса відображали життя реального світу. Навіть в релігійних сюжетах художник зображував правдиві життєві ситуації і персонажі (“Святе сімейство з Св.Анною”, “Святе сімейство”, “Святе сімейство з пастухами”, “Чотири Євангелісти”, “Втеча в Єгипет”).

Йорданс написав велику кількість портретів на замовлення фламандських бюргерів, а також сімейні (“Портрет чети Зурпель”, “Сімейний портрет”)(іл.9). Його твори – втілення фламандського життєлюбства. Серед багаточисельних творів кінця 40-х років (“Блудний син”, “Св.Павло в Лістрі”,” Діоген шукає людину”) – останній спалах самобутнього таланту життєлюбного фламандця.

У 1652 р. Йорданс виконав грандіозний цикл монументально-декоративних робіт в замку вдови принца Оранського, Амалії Холмс. Величезна алегорична композиція (8,5х8,2м) “Тріумф принца Фредеріка Хендріка Нассауського” вражає кількістю персонажів і преметів.

Знаменитим фламандським живописцем, великим майстром натюрморта, анімалістом. був Франс Снейдерс(1579–1657). З його іменем зв’язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшість творів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно є картинами анімаційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс – новатор натюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.

Майстерність в передачі розмаїття живої природи, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлять роботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандських живописців.

У результаті революції в ХVІІ ст Нідерланди поділилися на дві частини: на Голландію і Фландрію (сучасна Бельгія), що залишилася під владою Іспанії.

характерне, цікаве навіть у звичайному, непривабливому персонажі. У нього задирикувата циганочка сміється і злегка підморгує (“Циганка”), хлопчак регоче (“Мулат”), бабуся на когось кричить, – і все це природно, живо. Багато картин, в яких митець відобразив ідеали молодої республіки, почуття свободи, рівноправності. В індивідуальних портретах часто підкреслюється імпозантність,

Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр(1632–1675), відомий в історії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. Шедеврами Вермеєра гордяться найкращі колекції світового живопису. А про автора, який жив у центрі Європи, відомостей мало. Завдяки архівним і церковним документам установлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість, настільки велика слава одного з найкрупніших представників золотого періоду голландського живопису.

Художник своєю творчістю прославив рідне місто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя: “Молочниця ”, “Лютнистка”, “Урок музики”,“Концерт”, “Офіцер і усміхнена дівЦчина”. До першого періоду творчості належить “Христос в домі Марти і Марії”, “Діана з німфами”, які зображені у вигляді образів своїх сучасників. Шедевром його залишається “Вид Делфта”, безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умів створити ілюзію розчинення предметів у світлоповітряному середовищі, що й визначило його славу у ХІХ ст.

Вершиною голландського мистецтва ХVІІ ст. стала творчістьРембрандта Харменса ван Рейна(1606–1669). Художньому ремеслу спочатку навчався у місцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовжив навчання в Амстердамі у знаменитого живописця Пітера Ластмана.

У 1625 р. Рембрандт повертається в рідний Лейден, дев’ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїм земляком Яном Лівенсом відкриває майстерню , набирає учнів, бере замовлення. Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можна назвати шедевром. Це полотна – “Побиття Святого Стефана”, “Притча про нерозумного багача”, “Христос в Еммаусі”, “Плач Ієремії в зруйнованому Єрусалимі” , “Портрет матері”, “Іуда повертає тридцять срібляків”, “Валаамська ослиця”.

В Амстердам Рембрандт повертається після смерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Хендріком ван Ейленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлі картинами. У перші роки амстердамського життя художник працює переважно як портретист. Серед десятків портретів, написаних живописцем з 1631 по 1635 рр., найбільш цікавими є “Портрет Бургграфа”, “Портрет корабельного майстра і його дружини”, “Портрет Мартіна Дай”, “Портрет Мартена Соольманса”, “Портрет художника Жака де Гейна”. Всюди, окрім передачі ідеальної схожості, Рембрандт знаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.

Вершиною портретного мистецтва митця стає картина “Урок анатомії лікаря Тульпа”, написана на замовлення корпорації хірургів. Його картини щасливого періоду життя – кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному вбранні “Автопортрет з Саскією на колінах”, “Портрет дружини в 21 рік”, написаний на третій день після весілля, з сяючими обличчями, з радістю буття) – написані в стилі бароко.

Знамените полотно художника “Даная”, написане 1636 р. і переписане ним після смерті Саскії 1645 р. викликало велику кількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжет не відповідає міфу про дочку аргосського царя Акрісія, до якої у вигляді золотого дощу проникає Зевс, адже його образ на картині відсутній.

Творчість другого періоду – період високої майстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя з усіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан (“Святе сімейство”, “Жертвоприношення Авраама”, “Бенкет Валтасара”, “Осліплення Самсона філістімлянами”).

Останній період у житті Рембрандта був складним і навіть трагічним, але це пора його шедеврів. Образи цих років монументальні і величні, глибоко філософські і високо поетичні (“Пейзаж з руїнами на горі”, “Пейзаж з млином”, “Зречення апостола Петра”, “Аман, Ассур і Есфір”, “Євангеліст Матфій”, “Апостол Варфоломій”, “Портрет Ієремії Деккера”, “Єврейська наречена”. Головними виражальними засобами для митця був колір і світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу.

Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим ( “Сліпий Товіт”, “Зняття з хреста” “Поклоніння пастухів” та ін.). Як офортист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.

Творча спадщина становить понад 600 картин, 300 офортів і близько 2000 рисунків. Рембрандт залишив близько ста автопортретів, виконаних у різних техніках.

Рембрандт вважається вершиною голландського реалізму. Твори Рембрандта за змістом, сповнені внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт – майстер групового портрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми

Коріння іспанської духовної культури “золотого віку” сягає в епоху доби реконкісти – національно-визвольної боротьби іспанців з арабами. Ще на зорі середньовіччя весь Піренейський півострів був завойований арабами. Корінні іспанці не могли протистояти завойовникам. Маленький клаптик землі в горах на півночі Піренеїв – єдиний, що задишився у VІІІ ст. незавойованим, самостійним, став цетром упертої, стійкої, яка тривала понад сім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (так називали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєння території зростали, і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів – Гранадський халіфат, яка теж впала у кінці XV ст.

Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії, все становлення цієї нації проходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців. Народ, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина – реальна і водночас героїзована.

Об’єднання країни як завершення реконкісти сталося в кінці XV ст. З початку XVІ ст. Іспанія – наймогутніша держава Європи, а в другій половині XVІ ст. – форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості. Такою була Іспанія в період “золотого віку”. І при цьому – злет національного художнього генія наприкінці XVІ – першої половини XVІІ ст., не бачений раніше і надалі не пережитий іспанською культурою.

Основоположником “золотого століття” іспанського живопису вважають Доменіко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвали Ель Греко(був грецького походження) (1541–1614). написані “Оплакування Христа”, “Благовіщення”, “Портрет Вінченцо дійснилися. Ель Греко, неоцінений при іспанському дворі, їде в Толедо, стає зАнастаджи”.

Він малює релігійні сюжети (“Моління про чашу”, “Трійця”, ”Воскресіння Христа”, “Вознесіння Марії”, “Святе сімейство”), найчастіше вівтарні образи, рідше античні (“Лаокоон”), види Толедо, багато портретів

Наступним представником іспанського живопису і одним з найкращих офортистів Європи епохи бароко був іспанець Хусепе де Рібера (1591–1652

У Неаполі займається графікою і здобуває визнання як художника-графіка (“Оплакування”,“Роз’пяття апостола Петра”,“Чоловіча голова з пов’язкою”, “Святий Ієронім за читанням”). В експресивному стилі написані композиції, які оригінально інтерпретують караваджистські принципи (“П’яний Сілен”), і твори, в яких світлі кольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанських майстрів. У його стилі появляються м’якість і одухотвореність барочного характеру завдяки впливу Рубенса і Ван Дейка. У 1637 р. створені “Аполон і Марсій”, «Свята трійця” із серії картин, замовлених монастирем Сан Мартіно – одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів: “Філософ”, “Діоген”, “Демокріт”, який сміється з “Філософа з дзеркалом” – Сократ (дзеркало – девіз: “пізнай самого себе”), зображений у несподіваному ракурсі. Постать Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості і сили.

Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравіших представників севільської школи, майстер монументальних композицій – Франсіско Сурбаран (1598–1664). Художню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художника Педро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин на замовлення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумів передати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття, причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об’єми виділені сильними контрастами світлотіні, “Народження Богоматері”, “Христос-хлопчик”, “Непорочне зачаття”, “Свята Касильда” . Ці стилістичні риси характерні і для натюрмортів.

Найвидатнішим представником іспанського живопису “золотого століття” був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599–1660). У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида. Знайомиться з картинною галереєю, на той час однієї з найбагатших у Європі, копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток і цінитель мистецтва Філіпп ІV назвав севільського художника прекрасним портретистом і висловив бажання позувати йому. Веласкес сорок років служив придворним художником при Філіппі ІV. Але це не завадило йому йти творчим шляхом у мистецтві. Новаторською (в композиції) була його картина “Здача Бреди”, присвячена переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.

Релігійні сюжети перших років творчості змінюють портрети.

Веласкесові портрети (Філіппа ІV “Ла Фрага”, його дітей, графа Олівареса та інших придворних), сповнені гідності і сприймаються неоднозначно. Пронизливий погляд портретованого папи Інокентія Х, холодних світлих очей, виразу губів, вказують на жорсткість, мужність і сильну натуру. Сучасники твердили, що, побачивши свій портрет, папа сказав: “Надто правдиво!” На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності.

Одночасно з портретами придворної знаті художник створив серію пейзажів (“Алея в королівському саду”, “Фонтан в королівському саду”).

Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Відомими творами Веласкеса є ”Венера з дзеркалом”, “Меніни” (фрейліни) . Однією з останніх робіт Веласкеса стала картина “Прялі” (1657) – одна з перших робіт, присвячних жінкам-трудівницям.

Завершує період “золотого віку” у другій половині ХVІІ ст. один з найвидатніших художників Мурільо Бартоломео Естебан(1618–1682), майстер релігійного та жанрового живопису. 1640 р. Мурільо на п’ять років відправляється в Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодому художникові отримати дозвіл на копіювання у королівських палацах полотен Тиціана, Рубенса, Ван Дейка.

У 1645 р. художник виконав перше важливе замовлення – серію картин для дворика монастиря Сан Франциско в Севільї. У севільській школі панував реалістичний стиль, зв’язаний з творчістю Сурбарана, у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурно чіткої передачі об’ємів “Мадонна дель Росаріо” (іл..7). У творах наступних років, наприклад, “Різдво Богородиці”, світло і тіні передані м’яко, гнучко, явно під впливом Ван Дейка.

Для вільного продажу ним були написані різні варіанти мадонн – “Мадонна з немовлям”, “Мадонна з немовлям і хлопчиком Іоанном”, “Мадонна з яблуком”.

Взагалі ХVІІ ст. увійшло в історію як “золоте століття” живопису. Ці великі майстри живопису втілили в своїй творчості нові пошуки.

Музика.Важливу віху залишили ХVІІ–ХVІІІ століття в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів.

На межі ХVІ–ХVІІ ст. в Італії (Флоренції) виникла опера, синтетичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.

Оскільки опера є витвором професійного мистецтва , то й саме слово “опера” італійською мовою означає праця, справа. Опера – це синтез музики, слова, акторської гри, живопису. Можна сказати, що опера повертала традиції первісного синкретичного мистецтва, Але вже на іншому витку історії – професійному.

Перші зразки опери називалися “драма на музиці”, “драма через музику”. Їх створення було пов’язане з прагненням відродити давньогрецьку трагедію. У них діють герої грецької міфології. Творцями опери вважалися композитор і співак Якопо Пері (1561–1633) та поет і драматург Оттавіо Рінуччіні (1563–1621). Перша їх опера “Дафна” не збереглася, друга “Евридіка” дійшла до наших днів. Її прем’єра відбулася у Флоренції в 1600 р., і ця дата вважається роком народження опери.

Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. У другій половині ХVІІ ст. опера досягає розквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія, меса і концерт.

Найвизначніші тогочасні композитори Італії – Александро Скарлатті (1660–1725), у Франції – Жан-Батіст Люллі (1632–1682), у Німеччині – Генрі Шютц (1585–1682), а в Англії – Генрі Перселл (1658–1695). Це справді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.

Постійний оперний театр був відкритий у Парижі в 1669 р. Творцем французької опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав “ліричними трагедіями”. Найвідоміші з них – “Альцеста”, “Психея”, “Арміда”. Сюжети опер написані переважно на основі античних міфів. Один з найвизначніших представників французької опери ХVІІІ ст. був також Жан Філіпп Рамо.

У Німеччині в цей період панувала італійська опера. У 1678 р. в Гамбурзі – найбільшому культурному центрі Німеччини – відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились у зінгшпілі (спів з грою). Її героями ставали прості жителі міста і села, строга мораль яких протиставлялася розбещеності аристократії. У такому ж плані звучали й австрійські – віденські зінгшпілі.

В усіх операх згаданих композиторів узаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія та кантата – вокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) на релігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурхливо розвивається також інструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів.

У другій половині XVІІ – початку XVІІІ ст. опера збагатилася таким різновидом як опера-серіа (буквально серйозна опера). Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен, стихійних лих. Її героями були боги, імператори, полководці. Центром оперного мистецтва стає Неаполь. Найкрупнішим представником оперної школи був Александро Скарлатті. Крім цього виникає новий жанр – опера-буффа (комічна опера). Її перший автор – Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу “Служниця-господиня”.

Інструментальна музика епохи бароко вражає розмаїттям жанрів, форм та інструментальних ансамблів. З минулих віків у ХVІІ ст. перейшов орган – клавішно-духовий інструмент. Головним жанром органної музики стала фуга (біг, швидка течія) – найбільш розвинута форма поліфонічної (багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з’явилися талановиті композитори і виконавці органної музики. Італійські, французькі, німецькі, нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі із захопленням сприймали віртуозну гру музикантів.

Популярним інструментом епохи бароко були також клавікорд і клавесин – попередники фортепіано. У клавірному репертуарі велике місце посідали танці, які об’єднувались у сюїту (послідовність). Це одна з різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно з сюїтою виникає соната (звучати) – один з основних жанрів сольної або камерно-інструментальної музики. Поряд з цими жанрами народжується також концерт (змагання) – твір для багатьох виконавців, в якому менша кількість інструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.

Уже в ХVІ ст. він Стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє найкрупніший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах (1685–1750). Змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності, він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Великий німецький композитор і органіст створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.

Упродовж всього життя Бах писав музику для попередника сучасного фортепіано – клавіру. Цей інструмент був поширеним у домашньому музикуванні як серед музикантів-професіоналів, так і серед любителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів

Творча спадщина Баха становить величезну кількість творів різних жанрів і різних спрямувань – це сотні композицій для органа – фуги, токкати з фугами, хорали; для клавесина – сюїти, варіації, фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат, пов’язаних із протестантським релігійним культом, 24 світських кантати підкреслено гумористичнонго змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестрова спадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина, скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному і вокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіх жанрах музики, за винятком опери.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель(1685–1759), його інструментальна музика.

Музика Генделя, в якій особливо глибоко синтезовані на німецькій основі елементи англійської, італійської та французької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням, шляхетною витонченістю.

Визначальними в музиці бароко стають піднесені, величні образи, сильні почуття й емоції. Тому провідними є монументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується з можливостями оркестру та хору – опера, ораторія, меса тощо.

У центрі музичної культури стає композитор, виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес його професійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування. Інтенсивно розвивається інструментальна музика.

Читайте також:

1. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві ХХ ст.
2. Архітектура і мистецтво. Українське бароко.
3. Барокова архітектура
4. Види текстильних волокон.
5. Вимоги до мастильних матеріалів
6. Відображення правової тематики та діяльності працівників правоохоронних органів у літературі та кіномистецтві.
7. Вторинне покриття вивороту килима текстильним матеріалом
8. Гармонійний стиль сімейного виховання
9. Детермінанти ефективності менеджера як лідера зі змін: особистість лідерів зі мін, загальна ситуація, стиль лідерства та управління
10. Життєвий культурний стиль
11. ЗАВДАННЯ 6. Перечитайте текст «Науковий стиль», і опираючись на інформацію ЗАВДАННЯ 11, 13 розд. ІІ, складіть резюме наукового тексту.
12. Загально-літературний стиль

Переглядів: 2740