• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Свобода совісті та її правове регулювання в Україні

Філософсько-релігієзнавчий зміст поняття «свобода совісті»

Релігія — явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структу­ри. Проблема буття релігії в суспільстві розкривається пе­редусім через поняття «свобода совісті». Як складна і ба­гатогранна за своїм змістом категорія свобода совісті мо­же мати різні форми вияву: моральні, політичні, правові тощо.

Поняття «свобода совісті» є поєднанням двох понять — «свобода» (здатність людини діяти або не діяти з власної во­лі) і «совість» (усвідомлення людиною відповідності своїх дій певним нормам, відчуття моральної відповідальності за свої вчинки внаслідок самооцінки, форма вираження мо­ральної самосвідомості особи).

Отже, свобода совісті — це своєрідний акт (процес) само­визначення людини або вибір нею вектора власного діяння. Вона означає право людини сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, мати атеїстичний світогляд.

Зміст понять «свобода» і «совість» привертав людську увагу здавна (зокрема біблійна історія про вигнання Адама і Єви з раю). Божим повелінням першолюдям було заборо­нено споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Та вони порушили цю заборону, здійснивши свій вибір, тобто само­визначились. У цьому акті самовизначення, за Біблією, й лежать витоки людської свободи.

Самовизначення — вільний, усвідомлений людиною і санкціоно­ваний її совістю вибір ціннісно-смислових засад, життєвих орієн­тирів та визначення на цій основі позицій власного буття.

Ця біблійна історія символічно показує, як людина, не­зважаючи на заборону, робить крок, продиктований влас­ним сумлінням. Так вона підноситься від неусвідомленого передлюдського існування до власне людського. Звідси й ототожнення акту вибору Адама і Єви з початком власне людської історії. В такому розумінні виявляються ідеї сво­боди, свободи совісті, самоцінності людини і водночас — ідея ціни, якої варта така свобода.

Людина протягом свого життя робить не один вибір, а тисячі у своїх стосунках із іншими індивідами та у взаємодії з природою. Тож ідеї свободи, свободи думки, совісті за­роджуються й набувають розвитку як спосіб духовної ко­мунікації людини зі своїм соціально-природним оточенням. Зміни оточення спричиняють наповнення новим змістом за­значених ідей.

Якщо ідея свободи іманентно притаманна людині, то по­няття «свобода совісті» виникає пізно. Його вводять у науко­вий обіг лише на зламі XVII—XVIII ст. М. Лютер, Дж. Локк і Ф.-М. Вольтер. Визначення цього поняття є й у працях Т. Гоббса, французького письменника і філософа Жана-Жа-ка Руссо (1712—1778), К. Гельвеція, Б. Спінози, І. Канта та багатьох інших мислителів Нового і Новітнього часів.

Сучасний український релігієзнавець М. Бабій пропо­нує розглядати зміст поняття свободи совісті у двох аспек­тах: філософському й власне релігієзнавчому.

У філософському аспекті свобода совісті — це якісна ви­значеність людського буття, яка відображає здатність ін­дивіда до вільного, не зумовленого зовнішніми силовими чинниками самовизначення в духовній сфері. Це своєрідна можливість творчої самореалізації людини на основі цінніс­но орієнтованого вибору. Тобто свобода совісті виступає як один із атрибутів особистості й характеризує її спромож­ність осмислювати, оцінювати, аналізувати різні світогля­дні системи, в тому числі й релігійні, вільно, без будь-якого зовнішнього примусу робити вибір, самовизначатися щодо них, узгоджувати їх ціннісно-смислові параметри зі свої­ми життєвими установками.

У власне релігієзнавчому аспекті свобода совісті — це право особистості на свободу мати, сприймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримува­тися нерелігійних переконань, вільно сповідувати свою ре­лігію або поширювати власні нерелігійні переконання.

Філософсько-релігієзнавчий вимір свободи совісті мас такі характерні ознаки:

1. Він засвідчує, що ні совість, ні духовна свобода не під­владні будь-яким зовнішнім чинникам.

Внутрішня сутність особи не просто автономна, а недо торканна, це сфера її суверенної приватної власності. Тут безперечний і єдиний господар — сам індивід, його совість. «Свобода моєї совісті є абсолютний догмат, — зазначав ро­сійський філософ Микола Бердяєв (1874—1948), — тут я но допускаю суперечок, жодних домовленостей, тут можлива тільки відчайдушна боротьба».

Держава може обмежити право на свободу совісті, ввес­ти його у жорсткі рамки регламентації, звужуючи або, на­впаки, розширюючи його горизонти. Та цими діями вона регулює лише межі зовнішніх виявів свободи совісті, тіль­ки створює умови для буття свободи. Однак держава не зда­тна надати індивіду свободу совісті або відняти її. Адже дер­жава не владна над внутрішніми думками своїх громадян, неспроможна заборонити їм мислити так, як вони того бажа­ють. Певними нормативними документами можна позбавити людину свободи слова, що часто практикувалося та й сього­дні практикується в деяких країнах світу. Внутрішній голос особистості, внутрішній імператив її думок не підвладні зов­нішньому впливу. Свобода совісті є невідчужуваною власніс­тю особистості. Політико-правовий же аспект свободи совісті лише охоплює принципи зовнішнього, публічного вираження.

2. Умовою свободи совісті людини є високий рівень її духовного суверенітету.

Духовний суверенітет — активно-творча, незалежна духовна ді­яльність індивіда, який усвідомлює власну унікальність

Послаблюючи або втрачаючи духовний суверенітет, людина послаблює чи втрачає й творчу силу, власну здат­ність до самовизначення у світоглядно-духовній сфері, у пошуках основоположних життєвих орієнтирів. Відтак вона набуває рис аморфного суб'єкта, позбавленого влас­ного Я.

3. Обов'язковим моментом творчого пошуку особистос­ті є вибір.

Свобода совісті виявляється лише тоді, коли суб'єкт здат­ний вибирати сенси, коли є можливість досягти духовної свободи загалом.

Вибір — складний внутрішній вольовий процес, у якому надається перевага одній альтернативі при відмові від іншої.

Вибір реалізується шляхом оцінювання, аналізу, порів­няння та надання переваги певній світоглядній альтерна­тиві. Тобто свобода совісті виявляє себе через самовизначен­ня, вільний вибір у альтернативно-буттєвому полі різних можливостей.

Вибір є не лише глибоко інтимним актом, а й надзви­чайно складним процесом. Вибрати адекватну внутріш­нім потребам особистості духовну цінність, необхідний світоглядний орієнтир між подібними ціннісними духов­ними альтернативами можливо лише за наявності до­стовірної інформації про них та вміння правильно її оцінізацій, так і свободу їхньої фінансово-господарської діяль­ності, відносин із державними або світськими організація­ми чи структурними підрозділами інших конфесій.

Свобода в релігії.Надзвичайно важливим аспектом сво­боди совісті віруючої особистості є свобода в релігії.

Свобода в релігії — міра свободи, яку допускає певна конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних по­ложень кодифікованого віровчення.

Свобода в релігії виражає рівень можливостей для віру­ючого вільно реалізуватися в релігійному колективі в межах певних приписів і норм без будь-якого втручання не тільки одновірців, а й верхівки ієрархії священнослужителів.

Релігійна толерантність.Свобода в релігії передбачає ав­тономність суб'єктів релігійної комунікації, їх виваженість і неупередженість у ставленні до інших релігійних напрямів, культів, традицій тощо, тобто релігійну толерантність.

Релігійна толерантність — такий характер взаємовідносин пред­ставників різних конфесій, який грунтується на принципах взаємо­поваги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і при­ниження гідності один одного.

Релігійна толерантність означає також визнання за окремими віруючими та віросповіданнями права на власне розуміння істини. Це своєрідний вияв рівня культури вза­ємин у сфері як міжконфесійних, так і внутріцерковних від­носин, а отже, і вияв рівня їх гуманності. Засновники всіх світових релігій з повагою і співчуттям ставилися до кож­ної людини, що є найголовнішим аргументом на користь релігійної толерантності. Так, Будда проголошував: «Не­нависті не зупинити ненавистю, ненависть можна зупини­ти тільки любов'ю». Ісус Христос наказував нам любити тих, хто ненавидить нас. А Мухаммед зазначав: «Воістину, ми вшанували кожну людську істоту». Тож релігійна толе­рантність ґрунтується на гідності кожної людської істоти як Божої дитини.

У християнському світі ідеал релігійної толерантності, свободи віросповідання пустив коріння ще на початку но­вої доби. Сам Ісус навчав загальної любові: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть доб­ро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас пере­слідує» (Мт. 5:44). Щоправда, для християнства, особливо на його початковій стадії, було властиве не лише пропові­дування ідеалу свободи віри, а й релігійні переслідування. Неповага ранніх християн до інших релігій, їхня переко-

наність у тому, що лише вони знають єдиного правдивого Бога, що вони одні йдуть істинним шляхом до спасіння — усе це створювало потенційну можливість для релігійної не­терпимості.

Середньовічна доктрина вчила, що нехристиян не мож­на навертати насильно. Божа благодать є даром, який слід приймати з власної волі. А тих, хто вже прийняв віру, а потім упав у єресь, варто силоміць змусити повернутися до істини. Адже єресь ототожнювалася зі зрадою, і кара­ли за неї смертю. Це одне з багатьох свідчень того, що сво­бода і релігія не завжди були союзниками, що історія від­носин між церквою і демократією складна і багата на кон­флікти.

Однак саме на християнському Заході зародилася ідея прав людини, тобто вчення про природні права.

Природне право — право кожної людини задовольняти свої потре­би й боронити своє життя, яке випливає з її належності до людського роду зокрема й живого взагалі.

Християнство підготувало ґрунт для народження ідеї прав людини своїми думками про єдність людського роду, рівність його членів, неповторність і гідність кожної особи, яка потребує відповідальності та любові до ближнього.

Отже, духовне самовизначення кожної людини у релі­гійній сфері вільне лише тоді, коли воно не спричинене зов­нішніми силовими спонукальними діями, а підвладне тіль­ки поклику її власної совісті. Свобода віросповідання пе­редбачає також релігійну толерантність, що ґрунтується на ідеї природних прав індивіда.

Державно-церковні відносини в історико-філософському вимірі

Процес історичної творчості людини значною мірою за­лежить від обсягу прав і свобод, які визначають її соціальні можливості і блага, забезпечують характер життєдіяльно­сті, систему комунікацій, взаємодій, відносин людей у сус­пільстві. Століттями за здобуття та поширення прав, що за­кріплювали становище людини в суспільстві, велися гост­рі класові битви. Та планетарна історія свідчить, що ісожному поколінню людей необхідно було знову й знову за­хищати власні права, що людство ще не знає ситуації, в якій би не було потреби спрямовувати зусилля на підтримання і захист прав і свобод особистості. Однією з фундаменталь­них свобод людини є свобода совісті.

Кожна особа відповідно до вимог власної совісті повин­на мати змогу зробити власний світоглядний, а отже, і ре­лігійний вибір. Релігійний вибір для своєї реалізації вима­гає умов, які створюються не індивідом, а зовнішніми фак­торами — державою чи церквою як формою релігійної організації. Саме відповідні державні закони, церковні ста­тути, приписи й окреслюють нормативно-правове поле, в межах якого реалізуються (чи не реалізуються) можливос­ті такого вибору. Більше того, головним показником рівня розвитку і держави, і певної конфесії є ступінь втілення в життя принципу свободи совісті.

Першим конституційним актом, що стверджував право релігійної свободи, став Білль про права у формі десяти по­правок до конституції США. Перша з них проголошувала: «Конгрес не повинен ухвалювати законів, що запроваджу­вали б будь-яку релігію чи забороняли б вільне відправлен­ня релігійних обрядів...». І сьогодні у США посилаються на пункти Білля про права, що стосуються релігії, як на свою найпершу свободу, оскільки саме з першої поправки поста­ли всі інші види захисту прав особи. Концепція відокрем­лення церкви від держави та вільного відправлення релі­гійних культів, проголошена в Біллі про права, є нині ос­новою державно-церковних відносин у США.

Принципи відносинміж державою і церквою.Держав­но-церковні відносини пройшли складний і болючий шлях у напрямі порозуміння й нормалізації стосунків. Лише по­ступово, крок за кроком, релігія і церква набували статусу приватної справи. Починаючи з кінця XVIII ст., сформува­лися три основні принципи відносин між державою і церк­вою, які існують і нині:

1) віротерпимість (нетерпимість), при якій одна чи кіль­ка релігій мають привілейований статус, а всі інші оголо­шуються терпимими (чи нетерпимими);

2) свобода віросповідань, при якій всі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії й відправ­ленні релігійного культу;

3) свобода совісті, яка, крім проголошення рівності всіх релігій між собою, дає змогу особі не лише вільно обирати будь-яку релігію, а й бути невіруючим. Нині до третини дер­жав проголосили у своїх основних законах саме принцип свободи совісті.

Моделі державно-церковних відносин.Залежно від ти­пу взаємин між церквою і державою у світовій історії можна виокремити шість моделей державно-церковних від­носин:

1) теократія (грец. theos — Бог і kratos — влада) — модель державно-церковних відносин, за якої вся повно­та влади в державі належить главі панівної церкви та її органам.

Прикладом теократії може бути Іудея V—І ст. до н. є., де влада була зосереджена в руках жерців на чолі з іудейським першоієрархом; Папська область в Італії у 756—1870 рр., аз 1929 р. — держава-місто Ватикан, де Папа Римський є абсо­лютним монархом, що зосередив у своїх руках необмежену політичну і духовну владу. Теократичне правління пошире­не в мусульманських країнах (в Ірані, Саудівській Аравії то­що), де дотримуються традицій, що сформувалися ще в Да­маському халіфаті за династії Омеядів (661 — 750), Абасидів (750—1258);

2) цезаропапизм (лат. caesai----цезар і papa — папа) —

модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади.

Цезаропапське правління мала Візантія, де імператори не лише призначали чи звільняли патріархів, митрополи­тів, а й вирішували питання організаційного, канонічного і навіть догматичного розвитку церкви; Московія (пізніше Росія), де з XVIII до початку XX ст. главою православної церкви був імператор (цар);

3) державна церква — модель державно-церковних від­носин, що забезпечує в державі привілейований стан пев­ній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням ко­штів, делегування церковним структурам певних держа­вних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлю­бів тощо).

Прикладом такої моделі є сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарпла­ту і пенсії. У початкових і середніх школах здійснюється православна освіта. Близькою до грецької є і сучасна іта­лійська модель державно-церковних відносин, де понад 90% населення охрещені в католицьку віру. Різні форми державної церкви існують також у Великій Британії, Да­нії, Швеції та інших країнах. Особливий статус певної цер­кви зафіксовано у конституціях понад 40 держав світу. До речі, у 22 із них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви;

4) відокремлення церкви від держави — модель держав­но-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втру­чання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви.

Таку модель відносин ілюструють колишні країни «со­ціалістичного табору », в першу чергу Радянський Союз, за­конодавча база яких теоретично гарантувала свободу совіс­ті. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як полі­тичні вороги, а відтак зазнавали різноманітних утисків і дискримінації;

5) відокремлення церкви і держави — модель держав­но-церковних відносин, яка ґрунтується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви — у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим то­лерантності.

Типовим прикладом п'ятої моделі є США, де конститу­ція проголошує свободу для релігійних інституцій, їх неза­лежність від світського контролю чи маніпуляції властей. Відповідно до цього документа неприпустимо примушува­ти чи спонукати будь-кого проти його власної волі відві­дувати або не відвідувати церкву, так само як сповідува­ти або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвіду­вання чи невідвідування церкви. Ні федеральний уряд, ні власті штатів, ні місцева влада не можуть також ви­значати мету діяльності церкви, призначати її керівни­ків або вказувати, як тій належить вести свої справи. По­дібну, законодавчо закріплену, свободу віри чи невір'я мають і громадяни Франції, Туреччини, України та ін­ших країн;

6) поєднання моделі державної церкви і моделі пов­ного відокремлення церкви і держави — модель держа­вно-церковних відносин, яка передбачає збереження пе­вних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.

Приклад — сучасна Німеччина, де, хоча і проголоше­но нейтральність і толерантність держави до різних кон­фесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій — залежно від кількості їх прихи­льників. Якщо прибічників певної конфесії більше одно­го відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується

15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державно-церковні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу та ін­ших країнах світу.

Держава— гарант свободи совісті.В реалізації прин­ципу свободи совісті як свободи самовизначення, свободи вибору особистістю світоглядних орієнтирів державі на­лежить винятково важлива роль. Однак щоб виконувати покладені на неї функції, держава має відповідати таким вимогам:

1) вона повинна бути світською, що має закріплюватися конституцією. Це не означає впровадження чи підтримки атеїстичної ідеології або зацікавленості в ній. Світський характер держави є лише свідченням її нейтральності, об'єк­тивності стосовно будь-яких різновидів віри — як релігій­них, так і нерелігійних;

2) керуючись загальнолюдськими цінностями, вона зобов'язана чітко окреслити у чинному законодавстві межі свого втручання у сповідування громадянами будь-якої ві­ри, у діяльність релігійних та атеїстичних інституцій. Во­на не повинна надавати матеріальну підтримку або в інших формах активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних чи нерелігійних атеїстичних організацій. Заан-гажоване ставлення держави до певних світоглядних пара­дигм (наприклад, вивчення у державних навчальних закла­дах деяких богословських чи атеїстичних дисциплін) буде порушенням конституційних засад, перетворюватиме їх на соціальну функцію, заважатиме гармонуванню відносин но­сіїв різних світоглядів;

3) позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмеженою обліково-реєстраційною функцією на основі заявницького принципу та нейтральним арбітруван-ням у випадках виникнення міжцерковних суперечок, кон­фліктів із майнових чи інших нетеологічних питань — за умови звернення релігійних організацій до державних уста­нов за відповідною послугою;

4) мають бути законодавчо визначені межі фізичної по­ведінки (аж ніяк не думок та віри), за які не можуть вихо­дити прихильники певних світоглядних орієнтирів, конфе­сій, атеїстичних організацій — відповідно до міжнародних стандартів цих меж.

У сучасному світі чітко окреслена тенденція утверджен­ня демократичних, гумуністичних засад у державно-цер­ковних відносинах.

Міжнародні правові гарантії свободи совісті

Як одна з фундаментальних загальнолюдських ціннос­тей свобода совісті є основою розвитку гуманістичного, де­мократичного суспільства. Тому право свободи совісті ви­знано нині всім цивілізованим людством і закріплене між­народними актами з прав людини.

Загальна декларація прав людини.Стаття 18 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамбле­єю ООН 10 грудня 1948 року, проголошує, що кожна люди­на має право на свободу думки, совісті й релігії. Це право пе­редбачає свободу змінювати свою релігію чи переконання — як одноосібно, так і разом з іншими, публічно або приватно. Стаття 19 цього документа додає, що кожен має право до­тримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержу­вати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засоба­ми незалежно від державних кордонів. Стаття 29 застері­гає, що при реалізації своїх прав і свобод кожна людина може зважати лише на ті обмеження, які встановлено за­коном з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог мо­ралі, громадського порядку й загального добробуту в демо­кратичному суспільстві.

Європейська конвенція з прав людини (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права).Цей документ, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, підтвердив право кожної людини на свободу думки, совісті та релігії, підкресливши, що воно вклю­чає свободу мати чи приймати релігію або переконання на власний розсуд і свободу сповідувати свою релігію і пе­реконання як одноосібно, так і спільно з іншими, прилюд­но чи приватно.

Підсумковий акт наради з безпеки та співробітництва в Європі (прийнятий ЗО липня — 1 серпня 1975 року), Па­ризька хартія для нової Європи (підписана 21 листопада 1990 року). Цідокументи також проголошують право ко­жної людини на свободу думки, совісті, релігії. Спільним для них є визначення свободи релігії як свободи прийма­ти і змінювати за власним бажанням релігію будь-якого напряму та свободу сповідувати свою релігію одноосібно чи спільно з іншими, виконувати релігійні обряди. Сво­бода переконань — це право кожної людини мати будь які переконання і вільно їх виражати. Тож свобода совіє ті — це і свобода релігії, і свобода нерелігійних переко­нань.

Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.Проголо­шена вона Генеральною Асамблеєю ООН 25 листопада 1981 року.

Визначає дискримінацію на ґрунті релігії чи переко­нань як будь-які розрізнення, винятки, обмеження або пе­реваги, базовані на релігії або переконаннях (стаття 2), як образу гідності людської особистості, заперечення принци­пів Статуту ООН і засуджує як перешкоду для дружніх та мирних відносин між державами (стаття 3). Декларація за­кликає всі країни вживати ефективних заходів для запобі­гання і ліквідації дискримінації на ґрунті релігії і переко­нань та сприяти реалізації прав людини і основних свобод в усіх сферах громадського, економічного, політичного, соці­ального, культурного життя (стаття 4).

Відповідно до статті 1 цього документа право на свободу думки, совісті, релігії або переконань включає, зокрема, свободу:

1) відправляти культи чи брати участь у релігійних зі­браннях і мати місця для цієї мети;

2) створювати і утримувати відповідні благодійні або гу­манітарні установи;

3) виробляти, набувати та використовувати у відповід­ному обсязі необхідні предмети і матеріали, пов'язані з ре­лігійними обрядами або звичаями чи переконаннями;

4) писати, випускати та розповсюджувати відповідні пу­блікації;

5) вести викладання з питань релігії або переконань у місцях, що підходять для цієї мети;

6) клопотатися про отримання й отримувати від певних осіб та організацій добровільні фінансові та інші пожертви;

7) готувати, призначати, обирати чи призначати за пра­вом успадкування керівників відповідно до потреб та норм певної релігії або переконань;

8) дотримуватися днів відпочинку та відзначати свята і відправляти обряди згідно з приписами релігії чи пере­конань;

9) встановлювати і підтримувати зв'язки з певними осо­бами та громадами у сфері релігій чи переконань на націо­нальному та міжнаціональному рівнях.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представни­ків держав — учасниць Наради з безпеки і співробітницт­ва в Європі (ухвалений 19 січня 1989 року).Згідно з цим правовим актом країни, що його підписали, зобов'язують ся вживати ефективних заходів для запобігання та ліквіда­ції дискримінації осіб або об'єднань на ґрунті релігії чи пе­реконань, забезпечувати реальну рівність між віруючими і невіруючими. При цьому відповідно до міжнародного пра­ва свобода релігії чи переконань підлягає лише обмежен­ням, які встановлено законом і необхідні для охорони гро­мадської безпеки, порядку, здоров'я і моралі, як і основ­них прав і свобод інших осіб.

Рекомендації щодо релігії та демократії Парламент­ської асамблеї Ради Європи.Ухвалено ці рекомендації 27 січня 1999 року. У них підкреслюється, що демократія і релігія необов'язково є несумісними. Навпаки, демокра­тія довела, що вона створює найкращі умови для свободи совісті, віровиявлення та релігійного плюралізму. У цьо­му сенсі релігія, з огляду на її моральні та етичні зобов'я­зання, на цінності, які вона підтримує, її критичний під­хід та культурні вияви, може бути дійовим партнером де­мократичного суспільства. Демократичні держави, секулярні чи пов'язані з релігією, повинні давати змогу всім релігіям, що чітко дотримуються вимог, установле­них Європейською конвенцією з прав людини, розвива­тися в однакових умовах, а також знаходити своє місце в суспільстві. Проблеми у державно-церковних відносинах виникають тоді, коли влада намагається використовува­ти релігію у власних інтересах або коли релігійні органі­зації вдаються до зловживань стосовно держави з корис­ливих міркувань. Багато конфліктів виникає і внаслідок обопільного неуцтва, що призводить до формування сте­реотипів і, врешті-решт, відторгнення. У демократичній системі політики мають запобігати тому, щоб уся повнота релігій асоціювалася, наприклад, з акціями фанатичних релігійних меншостей. Релігійний екстремізм, що заохо­чує нетерпимість, упередженість або насильство, є симп­томом неблагополучного суспільства. Він загрожує демо­кратії, оскільки наражає на небезпеку громадянський устрій. Однак боротися з ним слід тими засобами, які не суперечать чинному законодавству. До того ж, зважаючи на те, що екстремізм є виявом недуги суспільства, його мо­жна подолати лише за умови, що власті переймуться роз­в'язанням загальних соціальних проблем. Тому Асамблея Ради Європи запропонувала урядам країн-членів:

1) гарантувати свободу совісті та релігійних виявів у рамках умов, визначених Європейською конвенцією з праи людини, для всіх громадян, зокрема:

— зберігати релігійний плюралізм, даючи змогу всім ре­лігіям розвиватися у рівних умовах;

— сприяти згідно зі статтею 9 Європейської конвенції прав людини дотриманню релігійних обрядів та звичаїв, на­приклад стосовно одруження, вбрання, свят (з можливістю звільнення від роботи та військової служби);

— викривати будь-які спроби розпалювання внутрішніх та міжрелігійних конфліктів для досягнення вузькопартій-них цілей;

— гарантувати свободу й рівні права на освіту для всіх громадян незалежно від їх релігійних переконань, звичаїв і обрядів;

— забезпечувати справедливий і рівний доступ до гро­мадських засобів масової інформації для всіх релігій;

2) сприяти розвиткові знань про релігію, зокрема:

— у межах етичної та суспільно-демократичної освіти навчати тому, що релігії є зібранням цінностей, розрізняти які молодь повинна вміти;

— сприяти викладанню в школах порівняльної історії різних релігій, наголошуючи на подібності деяких їхніх цін­ностей та розмаїтті звичаїв, традицій, свят тощо;

— заохочувати до вивчення історії та філософії релігій і дослідження цих предметів в університетах паралельно з геологічними студіями;

— співпрацювати з релігійними навчальними установа­ми для введення в їх програми або акцентування в їхніх кур­сах аспектів, що стосуються прав людини, історії, філосо­фії та науки;

— уникати, якщо йдеться про дітей, будь-яких конфлік­тів між здійснюваним державою навчанням релігії та релі­гійною вірою сімей, поважаючи їхній вільний вибір у цьому дуже делікатному питанні;

3) сприяти покращенню відносин між релігіями, зокрема:

— залучати до регулярнішого діалогу релігійних і гу­маністичних лідерів для обговорення головних проблем, які постають перед суспільством, що сприятиме врахуванню культурних та релігійних поглядів населення перед прий­няттям політичних рішень;

— забезпечувати можливості для комунікації між пред­ставниками різних релігій;

— сприяти регулярному діалогу між теологами, істори­ками, філософами, а також представниками інших галузей знання;

— розширювати і зміцнювати партнерські відносини між релігійними общинами і організаціями, зокрема з тими, соціальні та етичні традиції яких коріняться в соціаль­ній, благодійницькій, місіонерській, культурній та освіт­ній сферах життя місцевих мешканців;

4) сприяти культурним і соціальним виявам релігій, зо­крема:

— забезпечувати рівні умови для утримання, збере­ження культових споруд, іншого майна всіх релігій як не­від'ємної частини національної і загальноєвропейської спадщини;

— сприяти тому, щоб порожні релігійні споруди надалі використовувались у такій спосіб, який би враховував їх оригінальне призначення;

— зберігати культурні традиції та різні релігійні свята;

— заохочувати соціальну й добродійницьку працю ре­лігійних громад та організацій.

Отже, демократичне суспільство мусить робити більше, ніж просто поважати релігії. Воно має створити такі умо­ви, щоб людям було легко сповідувати свою віру — настіль­ки, наскільки це можливо. Адже релігія є частиною куль­тури. Проте демократія не повинна допускати порушення людської гідності та прав людини в ім'я віри. Будь-які по­сягання на громадський порядок і демократію у таких ви­падках повинні каратися. Релігійна практика обов'язково мусить узгоджуватися із нормативно-правовими актами, що захищають права людини.

Правове забезпечення свободи совісті в Україні

Свобода совісті в Україні забезпечена необхідною нормативною базою, а розуміння її важливості формувалося упродовж тривалого часу.

Державно-церковні відносини в історії України.Харак тер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити п'ять періодів:

1) києворуський (княжий). Визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства її становленню церковної системи, наділення церкви широ кою правовою юрисдикцією й передачею їй частини держав них функцій;

2) козацький. Йому була притаманна не лише тіснг співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, на­казів, християнських норм співжиття, а й визнання все-січового статусу церкви як монопольної духовно-культур­ної інституції та її військовий захист і матеріальна під­тримка;

3) синодальний. Він хоплює період існування право­славної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-ве­ликоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй;

4) радянський. Цей період тривав понад 70 років і пе­редбачав перебування православної церкви України на пра­вах екзархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і шко­ли від церкви; декларування права сповідувати чи не спо­відувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправ­ді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духо­венства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення пам'яток сакральної культури, і глум-ління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо;

5) сучасний. Почався він відразу ж після здобуття не­залежності. Українська держава взяла курс на реальне за­безпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх грома­дян та законодавчо зобов'язалася подолати негативні нас­лідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих. Наша країна сумлінно виконує свої зобов'я­зання, що отримало позитивну оцінку в світі.

Сучасний український період державно-церковних від­носин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 року, зі змінами і доповненнями, вне­сеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 ро­ку, 5 травня і 23 грудня 1993 року, 22 грудня 1995 року та під 17 грудня 1996 року. Закон України щодо церкви, релі­гійних організацій прийнято вперше в історії України.

Конституція України про свободу совісті і свободу ре­лігії.Основний Закон нашої держави (стаття 35) проголо­шує, що у сфері релігійного життя:

— Україна є світською державою: церква відокремлена від держави, а школа — від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільний вибір у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права;

— кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не прини­жує гідність українського народу та віруючих інших націо­нальностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров'ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

— усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирішу­ються віруючими без втручання держави та нерелігійних

організацій;

— церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма

громадянами;

— усі віруючі рівні перед законом і мають однакове пра­во на його захист.

Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціми.

Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захища­ється конституційним відокремленням церкви від держа­ви, Українська держава зобов'язується робити практичні кроки в розвитку конституційних та законних принципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції :і

прав людини.

Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не мо же претендувати на домінуючу роль у суспільстві та ста­тус державної, а загальнонаціональні інтереси мають ви­щість над інтересами будь-якої релігійної організації. Основний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення

конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати зако­нодавчих, адміністративних та інших заходів для усунен­ня проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобі­гати на своїй території будь-якій дискримінації за релігій­ною ознакою.

Конституція України, інші правові акти, що розвива­ють її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви — у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов'язується у відносинах з релі­гійними організаціями діяти у цивільно-правовому просто­рі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верхо­венства закону, норм міжнародного права та зобов'язань держави з цього права. Україна має і далі розвивати держав­но-церковні відносини. При цьому:

— кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віроспові­дні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров'ю лю­дей, національній і соціальній стабільності держави;

— органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення пев­ної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні пра­вові критерії;

— кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України;

— влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

Конституція нашої держави встановлює не лише пра­ва, а і обов'язки перед державою. Одним із них є захист Вітчизни, виконання загального військового обов'язку. І Гроходження строкової військової служби може замінюва­тись альтернативною (невійськовою) службою, правові ос­нови якої визначає Закон України «Про альтернативну (не­військову) службу». Альтернативна служба є державною службою поза Збройними силами України чи іншими війсь­ковими формуваннями. Право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають (за наявності релігійних переконань) ті громадяни України, які належать до діючих (згідно з чин­ним законодавством) релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Зброй­них силах.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні орга­нізації».Цей документ деталізує положення Конституції щодо свободи совісті, свободи церкви тощо. Згідно із Зако­ном (стаття 3) свобода совісті — це гарантована державою (йдеться не лише про правові та юридичні, а й про економіч­ні, соціальні, політичні, організаційні гарантії тощо) можли­вість людини вільно і незалежно визначати своє особисте ставлення до релігії й виконувати пов'язані з ним дії, до­тримуючись встановленого правопорядку. Право на свобо­ду совісті означає право:

— мати свою релігію або переконання;

— приймати (іншу) релігію або переконання;

— змінювати релігію або переконання;

— одноосібно або разом з іншими людьми сповідувати свою релігію;

— не сповідувати ніякої релігії;

— відкрито виражати і вільно поширювати релігійні пе­реконання, свою віру;

— відкрито виражати і вільно поширювати свої нере-лігійні (атеїстичні) переконання;

— батьків або осіб, які їх замінюють, виховувати своїх ді­тей відповідно до власних переконань і ставлення до релігії;

— на таємницю сповіді.

Ці права, у свою чергу, забезпечуються:

— рівністю громадян перед законом, їх рівноправністю в усіх галузях економічного, соціального, політичного, культурного життя незалежно від ставлення до релігії;

— особистими й колективними правами, пов'язаними зі сповіданням чи несповіданням релігії;

— правом на придбання і використання релігійної літе ратури мовою на власний вибір, а також предметів релігій його призначення;

— правом на вставновлення зв'язків, у тому числі іі міжнародних особистих контактів, пов'язаних із віроспо віданням;

— правом на паломництво;

— правом на здобуття духовної освіти;

— вільним доступом до різних видів і рівнів освіти не залежно від ставлення до релігії;

— правом на об'єднання в релігійні громади;

— правом на побудову церкви за власною ієрархічною та інституційною структурою тощо.

Важливою правовою гарантією є заборона встановлення обов'язкових переконань і світогляду. Закон забороняє буді. який, до будь-кого і в будь-якій формі примус, насильство

при визначенні особою свого ставлення до релігії, при відмо­ві від сповідування релігії, при участі або неучасті в богослу­жіннях, обрядах і церемоніях, до вивчення релігії тощо.

Водночас зазначається, що свобода сповідання релігії або переконань може бути обмежена тільки законом і тіль­ки з мотивів, які передбачені законодавством та відпо­відають міжнародним зобов'язанням України, зокрема Європейською конвенцією з прав людини та іншими документами. Мова йде про обмеження культової, про­повідницької чи іншої релігійної діяльності, а не про за­борону певної релігії, релігійної течії, напряму тощо. Так, не дозволяється будь-яке примушування в питаннях релігії, розпалювання пов'язаних із релігією ворожнечі, ненависті, а також ображання почуттів громадян на релі­гійному ґрунті. Релігійній організації забороняється втручатися в діяльність іншої релігійної організації, не підпорядкованій їй за статутом, у будь-якій формі пропо­відувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих чи віру­ючих інших віросповідань. Порушенням Закону є також виховання у дітей і дорослих нетерпимості та неповаги до громадян інших віросповідань та до громадян, що не спо­відують релігії.

Сповідування громадами України будь-якої релігії або несповідування ніякої не надає їм переваг і не спричиняє обмежень в їхніх правах і обов'язках (стаття 4). Незалеж­но від ставлення до релігії й віросповідної приналежності громадяни України є рівними перед законом і мають од­накову відповідальність за порушення закону. На засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх ставлення до релігії чиниться правосуддя в адмініст­ративних, цивільних та кримінальних справах. Забороня­ється також вказувати в офіційних документах відношення я громадянина до релігії та релігійних організацій. Надання переваг та обмеження прав громадян у зв'язку з цим, а також розпалювання на релігійному ґрунті ворожнечі й не­нависті, ображання почуттів громадян тягнуть за собою від­повідальність згідно з Кримінальним кодексом України.

У статті 5 Закону йдеться про повну незалежність України у визначенні й здійсненні своєї державної політики щодо релігії та церкви, яка будується на конституційних га­рантіях невтручання держави у здійснювану релігійними організаціями в межах закону діяльність, а також невтру­чання церкви (релігійних організацій) у діяльність законодавчої та виконавчої влади. Україна провадить свою полі­тику стосовно релігії та церкви на засадах:

— громадянської злагоди і співробітництва людей не­залежно від їх ставлення до релігії;

— створення сприятливих умов для розвитку суспіль­ної моралі і гуманізму;

— взаємної релігійної та світоглядної терпимості і по­ваги між віруючими та невіруючими, їх об'єднаннями, між віруючими різних віросповідань;

— визнання традицій, внутрішніх настанов релігійних організацій;

— відмови від матеріально-фінансової підтримки будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії;

— подолання негативних наслідків державної політи­ки минулого щодо релігії та церкви;

— створення умов для участі релігійних організацій у громадському житті, використання ними засобів масової інформації;

— повернення релігійним організаціям культових бу­дівель і майна;

— підтримки релігійних організацій у виконанні ними своїх статутних завдань тощо.

На органи державної виконавчої влади Законом покла­даються такі обов'язки:

— реєстрація статутів (положень) релігійних організа­цій, внаслідок чого їм надається статус юридичних осіб (стаття 14);

— передавання в користування або повернення у влас­ність релігійних організацій культових будівель і майна (стаття 17);

— створення необхідних умов для діяльності заснова­них релігійними організаціями підприємств та добродійних закладів (стаття 19);

— підтримка релігійних організацій при будівництві, ремонті та реставрації ними культових та інших споруд (стаття 19);

— забезпечення проведення за межами культових споруд богослужінь, обрядів, церемоній та процесій (стат­тя 21);

— створення умов для видавничої діяльності релігій­них організацій, заснування ними підприємств для друку­вання богослужбової літератури та виготовлення предме тів культового призначення (стаття 22);

— підтримка та створення умов для добродійної та культурно-освітньої діяльності релігійних організацій (стаття 23);

— створення умов для міжнародних контактів, палом­ництва, участі віруючих та релігійних організацій у між­народних релігійних заходах (стаття 24);

— забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про свободу совісті та релігійні організації (стаття 29).

Принцип свободи совісті передбачає також відокремлен­ня школи від церкви (релігійних організацій), про що йдеть­ся у статті 6 Закону. Відокремлення школи від церкви (релі­гійних організацій), світський характер державної системи освіти означає, що весь навчально-виховний процес у ній вільний від втручання релігійних організацій. Громадяни України, здобуваючи освіту на всіх рівнях, мають однакові права незалежно від їх світогляду, переконань, віросповідання.

Релігійне виховання громадян не є обов'язком держа­ви. Проте у навчально-виховному процесі допускаються елементи релігійної освіти учнів та студентів. Відповідно до рішень педагогічних рад навчально-виховних закладів священнослужителі можуть брати участь у навчально-ви­ховному процесі, створенні та керівництві учнівськими і студентськими гуртками, іншими об'єднаннями за інтере­сами, сприяти інтелектуальному, культурному, морально­му розвитку учнів та студентів, надавати консультативну допомогу вчителям та викладачам. Педагогічних працівни­ків заборонено дискримінувати через їх належність до ре­лігійних організацій.

У той же час навчатися релігії та здобувати релігійну освіту, як середню, так і вищу, громадяни України мають право у духовних та інших навчальних закладах, створе­них релігійними організаціями.

Норми розділу «Релігійні організації в Україні» встанов­люють права на колективне задоволення релігійних потреб громадян, створення для цього відповідних ієрархічних та інституційних структур — релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських то­вариств, духовних навчальних закладів, а також об'єднань зазначених релігійних організацій.

Статтею 7 Закону визначено, що заснування будь-якої ре­лігійної організації покликане створити необхідні умови для задоволення релігійних потреб віруючих. Це значить, що ві­руючі повинні мати не лише можливість колективно сповіду­вати свою віру під час богослужінь чи при виконанні релігій­них обрядів, а й змогу за допомогою своїх організацій реалі­зовувати настанови своєї релігії (віри) у повсякденному житті, вільно, але толерантно, їх пропагувати та поширювати.

Такий принцип утворення релігійних організацій від­повідає і вимогам міжнародного права. Так, Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — уча­сниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1989) вказує, що визнання права людини на вільний вибір релігії і переконань означає, зокрема, право віруючих колектив­но сповідувати свою релігію та об'єднуватися для цього у церкви, інші ієрархічні та інституційні структури.

Релігійним організаціям згідно із Законом надається бе­зумовне право обирати, призначати та змінювати свій пер­сонал відповідно до власних настанов. Держава у кадрові питання релігійних організацій всіх рівнів не втручається. У випадку порушення церковними посадовими особами певних вимог чинного законодавства керівний церковний орган за поданням органу державної виконавчої влади пови­нен відреагувати відповідним чином. Це правило стосується також іноземних церковних діячів, які здійснюють релігій­ну діяльність в Україні.

Основною ланкою церковної структури виступає релі­гійна громада. Саме тут віруючі реалізують своє право на колективне сповідування віри, на вільний доступ до місць богослужінь та зібрань. Так, віруючі самі визначають ра­йон діяльності своєї громади. Релігійна громада заснову­ється, реорганізується чи припиняє свою діяльність від­повідно до власних рішень. Втручання ж у цю сферу дер­жавних або церковних органів не допускається. Держава також визнає право релігійної громади на вільний вибір її підпорядкування духовним центрам (як в Україні, так і за її межами), зміну цієї підлеглості, а також автономність, тобто діяльність без підпорядкування керівним церковним органам. Держава визнає і забезпечує релігійним грома­дам можливість створення чи реанімації їхніх ієрархічних структур.

Згідно із Законом релігійні громади отримали право юридичної особи. Це право на наявність у релігійних гро­мад відокремленого майна та коштів означає їх незалеж­ність у вирішенні своїх внутрішніх церковних та майнових питань (відповідно до вимог чинного законодавства і пра­вопорядку).

Право юридичної особи релігійна організація отримує через реєстрацію свого статуту (статті 12 —14); релігійна громада — у обласній державній адміністрації; а інші — Державним комітетом України у справах релігій. Цей ста­тут визначає правоздатність релігійної організації, яка ви­значається відповідно до мети її діяльності. У свою чергу,

її права, обов'язки, відповідальність мають узгоджувати­ся з Конституцією та чинним законодавством України.

У отриманні права юридичної особи релігійній органі­зації може бути відмовлено, якщо її статут або діяльність суперечать чинному законодавству (стаття 15).

Закон (стаття 16) передбачає і можливість припинення діяльності релігійної організації — у випадку їх реоргані­зації (поділу, злиття, приєднання) або ліквідації. Коли ре­лігійна організація, яка має статус юридичної особи, пору­шує вимоги чинного законодавства України, її діяльність припиняється за рішенням суду. Достатньою підставою для такого рішення можуть бути дії релігійної організації, які ґрунтуються суто на її внутрішніх настановах, що супере­чать чинному законодавству, та спрямовані на розпалюван­ня у будь-якій формі релігійної ворожнечі та ненависті до невіруючих і віруючих інших віросповідань; які принижу­ють національну гідність або ображають почуття громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями; пов'язані з примушуванням громадян до сповідування або до відмови від сповідування релігії, до участі або неучасті в богослу­жіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Серйозною підставою для такого рішення суду може слугу­вати і заподіяння шкоди здоров'ю громадян, статева роз­пуста, інші посягання на особу, на права та свободи грома­дян з приводу виконання релігійних обрядів та церемоній культу. Інші причини: систематичне порушення встанов­леного порядку проведення публічних богослужінь, релі­гійних обрядів, церемоній і процесій; спонукання громадян до невиконання ними своїх конституційних обов'язків чи до дій, які супроводжуються порушенням громадського по­рядку або посяганням на права і майно громадських, дер­жавних чи інших релігійних організацій.

Норми розділу «Майновий стан релігійних організа­цій» регулюють реалізацію майнових прав релігійних ор­ганізацій, їх виробничу і господарську діяльність. Так, стаття 17 Закону надає релігійним організаціям право ви­користовувати для своїх потреб будівлі й майно держав­них, громадських організацій і окремих громадян за умо­ви укладення з ними договорів користування та оренди — як це передбачено цивільним законодавством України.

Культові споруди та предмети культу, які перебува­ють у державній власності, передаються установами, на балансі яких воно знаходиться, у власність релігійних ор­ганізацій за договором безоплатного користування (як­що це можливо). Закон застерігає від самовільного захоплення культових будівель та привласнення культово­го майна.

Уперше в новітній історії релігійні організації отрима­ли право власності (стаття 18). Тобто вони можуть бути су­б'єктами права колективної власності, яке поширюється на культові будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, со­ціального, добродійного, культурно-просвітницького при­значення, житлові приміщення, транспортні засоби, грошо­ві кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності. Тут мова йде тільки про майно, яке придбане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. Належним їй майном релігійна організація само­стійно володіє, користується і розпоряджається як колек­тивний власник. Доходи релігійних організацій складають­ся з фінансових і майнових пожертвувань юридичних і фі­зичних осіб, із прибутків заснованих ними підприємств, із надходжень за проведення релігійних обрядів та церемоній культу тощо. Ці доходи не оподатковуються, оскільки ре­лігійні організації за своїми статутами не здійснюють ви­робничої та іншої комерційної діяльності, а тому не є плат­никами податку.

Оскільки релігійні організації утворюються задля задо­волення духовних потреб громадян у сповідуванні віри і по­ширенні свого віровчення і така їхня діяльність є безпри­бутковою, то для її забезпечення кожній релігійній органі­зації — юридичній особі — надається право засновувати виробничі підприємства та добродійні заклади (стаття 19). Вони організаційно підпорядковуються засновнику, але ді­ють за власними статутами, дотримуючись вимог чинного законодавства про підприємництво.

Норми розділу «Права релігійних організацій та грома­дян, пов'язані зі свободою віросповідання» гарантують вті­лення прав, пов'язаних зі свободою віросповідання, добродійництвом тощо, у практику церковного життя. Так, сво­бода віросповідання передбачає (стаття 21) право віруючих збиратись і утримувати для цього відповідні вільно доступні місця — місця богослужінь, релігійних зібрань, паломниц­тва тощо. Порядок та форми використання храмів, інших об'єктів церковного призначення визначаються внутріш­німи нормами релігійних організацій. Органи державної влади у ці питання не втручаються. Однак релігійні орга­нізації повинні дотримуватися при цьому таких вимог:

— до місць богослужінь, релігійних зібрань чи інших заходів має бути вільний доступ; організаційні ж зібрання об'єднання віруючих можуть проводити і в закритому режимі;

— при відправленні культу релігійна організація та її члени не повинні порушувати вимог чинного законодавст­ва і правопорядку.

Для благодійної, культурно-освітньої, іншої роботи, що має соціальне значення, релігійні організації можуть створювати відповідні підрозділи (стаття 23). Підрозділи можуть входити до складу релігійної організації як відді­ли, сектори тощо чи діяти при них як окремі формування. Товариства, братства та інші об'єднання віруючих грома­дян, створені при релігійних організаціях, можуть мати свої зареєстровані статути і діяти як юридичні особи на правах громадських організацій.

Стаття 24 Закону відображає міжнародні зобов'язан­ня України з питань міжнародних зв'язків та контактів між релігійними організаціями і віруючими. Ці зв'яз­ки і контакти можуть мати релігійний, гуманітарний, миротворчий, науково-прикладний або комерційний ха­рактер. За відповідними документами релігійні органі­зації, їх представники, окремі віруючі мають право ви­їжджати за кордон, придбавати, одержувати і везти із собою будь-які друковані матеріали релігійного змісту та предмети культу в межах здійснюваного релігійного заходу.

Нормами розділу «Трудова діяльність у релігійних ор­ганізаціях та на їх підприємствах» (статті 25—28) забез­печуються права громадян, які працюють у релігійних організаціях, гарантується їх соціальне забезпечення і со­ціальне страхування. На цих громадян повністю поширю-і ться дія законодавства про працю щодо трудових прав пра­цівника та його обов'язків перед роботодавцем. Це повною мірою стосується питань прийняття і звільнення з роботи; тривалості робочого часу; часу відпочинку; заробітної пла­ти; гарантій і компенсацій; оподаткування; трудової дис­ципліни; матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну релігійній організації; матеріальної від­повідальності релігійної організації за шкоду, заподіяну працівнику.

Закон не дозволяє дискримінації у трудових відносинах на ґрунті ставлення людини до релігії.

Нормами розділу «Державні органи та релігійні органі­зації» (статті 29—31) право забезпечувати державну полі­тику у справах релігій і церкви надано Державному комітету України у справах релігій та відділам у справах релі­гій обласних державних адміністрацій.

Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» створює правову основу взаємовідносин Української держави і церкви та стоїть на варті інтересів людини і суспільства.

Комплексний аналіз основних нормативних актів Української держави щодо її відносин із церквою дає змо­гу виокремити такі характерні ознаки сучасної моделі українських державно-церковних відносин:

— конституційне закріплення відокремлення церкви від держави і школи від церкви;

— невизнання державою жодної релігії як обов'язкової, невтручання держави в діяльність церков, релігійних ор­ганізацій, якщо вона не суперечить законодавству;

— захист державою прав і законних інтересів релігій­них організацій.

Ця модель узгоджується й відповідає основним міжна­родним документам — Загальній декларації прав люди­ни, Європейській конвенції з прав людини (Міжнародному пакту про громадянські та політичні права), Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримі­нації на підставі релігії чи переконань, іншим міжна­родним правовим актам, які підписала та ратифікувала Україна.

Читайте також:

1. Авангард в Україні
2. Авоматизація водорозподілу регулювання за нижнім б'єфом з обмеженням рівнів верхнього б'єфі
3. Автоматизація банківської діяльності в Україні
4. Автоматизація водорозподілу з комбінованим регулюванням
5. Автоматизація водорозподілу регулювання зі сталими перепадами
6. Автоматизація водорозподілу регулюванням з перетікаючими об’ємами
7. Автоматизація водорозподілу регулюванням за верхнім б'єфом
8. Автоматизація водорозподілу регулюванням за нижнім б'єфом
9. Автоматичне регулювання витрати помпових станцій
10. Автоматичне регулювання кількості рідкого холодильного агента,
11. Автоматичне регулювання кількості рідкого холодильного агента,
12. Автоматичне регулювання.

Переглядів: 3311