Книги членів КП(б)У Сергія Мазлаха і Василя Шахрая «До хвилі. Що діється на Україні і з Україною» (Саратов, 1919)

...Відносно України, т. Ленін, ми скажемо: може бути зараз лише дві відповіді: 1) або самостійна Україна — тоді повинен бути і «свій» уряд і «своя» партія; 2) або Україна — се «Південна Росія»...

Т. Ленін! Ми просимо Вас відповісти ще нам на от ці питання, які мають для нас «особистий» інтерес.

Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати самостійність України? Якщо не можна, то чому: чи тому, що відстоювати самостійності України взагалі не можна, не полагається, чи тому, що не можна відстоювати самостійності України так, як ми відстоюємо? Якщо не можна відстоювати самостійності України так, як ми відстоюємо (тобто через свій уряд і свою комуністичну партію. — Ф.Т.), то скажіть, як треба відстоювати самостійність України, аби можна було лишатися членом РКП?

15/2 грудня 1918 р. -14/1 січня 1919 р.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ_________________

1. Документ № 1.

Порівняй положення Маніфесту з реальною політикою більшовиків 1919 р.

2. Документ № 2.

Охарактеризуй основні напрями політики більшовиків в Україні, втілені в рішеннях III з’їзду КП(б)У.

3. Документ № 3.

а) Спираючись на зміст документа, проаналізуй, що було спільного і що відмінного в поглядах більшовиків та українських боротьбистів.

б) Спираючись на документи та матеріал підручника, дай розгорнуту характеристику національній та економічній політиці більшовиків в Україні у 1919 р.

§31. БОРОТЬБА ЗА НАДДНІПРЯНСЬКУ
УКРАЇНУ ВЛІТКУ 1919 РОКУ

Згадай:
1. Які регіони України опинилися навесні 1919 р. під контролем більшовиків?
2. Де на початку літа 1919 р. перебувала Директорія та її армія?

Воєнно-політична ситуація в Україні влітку 1919 р.

Влітку 1919 р. у боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Боротьба між цими трьома силами визначила характер воєнних дій улітку 1919 р.

Нестабільність політичної обстановки в УСРР ще з весни 1919 р. згубно впливала на ситуацію на зовнішніх фронтах, що проходили територією Донбасу і Правобережжя. Після евакуації військ Антанти з південних районів республіки більшовицьким військам в Україні протистояли білогвардійські частини Денікіна, які наступали в Донбасі, а також військові з’єднання Директорії, що діяли на заході.

Наступ білогвардійців

Білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі, де тривали бої з січня. Радянське керівництво недооцінило загрозу. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Головного удару було завдано на стику 13-ї армії і 3-ї бригади Задніпровської дивізії. Не діставши підкріплення, бригада змушена була відступати. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна.

25 червня білогвардійські війська, які наступали у Поволжі, захопили Царицин. Тут 3 липня Денікін підписав «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву. Головного удару мала завдати Добровольча армія: встановити повний контроль над Україною, а потім оволодіти Москвою.

Спроби зупинити денікінські війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і захопивши Знам’янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному — на Київ, допомагаючи лівобережній групі військ, яка діяла у тому ж напрямку, та південному — на Єлисаветград—Миколаїв—Одесу, прагнучи з допомогою військ генерала Шиллінга, які наступали вздовж Чорноморського узбережжя, оточити радянські війська на півдні України.

Контрнаступ військ УНР і ЗУНР

Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і уряду ЗУНР. У другій половині липня вони розпочали спільні дії проти радянських військ. 17 липня Українська Галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча, який свого часу був кордоном між Австро-Угорською і Російською імперіями. Згідно з угодою між двома урядами, УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України. Чисельність об’єднаної армії становила 80 тис. чол., з яких близько 50 тис. були галичани. За лінією фронту діяли близько 15 тис. повстанців під командуванням Зеленого і Ангела, що підтримували Директорію. Об’єднана армія контролювала територію, окреслену на півдні Дністром, на заході — Збручем, на півночі — лінією Гусятин—Ярмолинці—Бар, на сході — залізницею Жмеринка—Вапнярка до Дністра. Ця смуга української землі охоплювала простір 90 км углибину і 350 км вшир і стала базою для контрнаступу з метою відновлення в Україні національної влади.

Успішне продовження боротьби було неможливе без тісної консолідації всіх наявних сил. Але узгодженості в політичних діях досягти не вдалося. Заважали суперечки і непорозуміння, які були наслідком ідеологічних, а частково й соціально-психологічних розбіжностей між західними та східними українцями, що накопичувалися століттями і за короткий час співпраці не могли бути подолані. С. Петлюра, його найближче оточення, яке складалося з соціалістичних елементів, з недовірою ставилися до Є. Петрушевича та його однодумців, звинувачуючи їх у «реакційності». Зі свого боку, галичани не завжди довіряли східнякам, вважаючи їх безвідповідальними радикалами і навіть «напівбільшовиками».

Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею і Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним. У результаті надалі діяли два уряди і дві армії. Для координації їхніх дій утворено Штаб Головного отамана на чолі з генералом М. Юнаковим.

План воєнних дій об’єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси, причому на південь спрямовувались частини УНР, а на столицю України — галичани. План цей був невдалий, бо замість об’єднання збройних сил передбачав їхнє розпорошення.

Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня і попервах розвивався досить успішно. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступали. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці, якими командував генерал Бредов, та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не увінчались успіхом. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. Через деякий час між білогвардійцями і українськими військами розгорнулися воєнні дії.

Поразка українських армій

Невдала спроба визволення Києва прискорила остаточну поразку українських армій, які опинились у «трикутнику смерті» і змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких переважала їх: більшовиками, білогвардійцями й поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля, залишивши українців без тилу. Спорядження, боєприпаси вичерпалися. «5000 пар чобіт, плащів та 5000 рушниць з набоями могли б урятувати наше становище», — писав С. Петлюра пізніше. За умов щільної блокади, на яку Антанта прирекла залишки армії УНР і ЗУНР, закупки за кордоном були неможливі. Ослаблені тяжкими боями, недоїданням і надзвичайно ранніми приморозками, жертвами епідемій (головним чином тифу) стали солдати обох армій. Епідемії супроводжувалися великою смертністю.

Першою припинила збройний опір УГА. її командування запропонувало денікінцям сепаратні переговори. Білогвардійці прагнули до роз’єднання українських сил і охоче прийняли пропозицію. Переговори закінчилися 5 листопада переходом УГА на бік А. Денікіна. На той час в УГА було 10 тис. бійців, половина з яких була хвора на тиф. Командування УГА було переконане, що продовження боротьби рівнозначне самогубству. Воно домоглося, аби угода передбачала, що УГА не буде використано в боротьбі проти військ Директорії УНР.

З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Директорія розпалася. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували героїчну боротьбу з переважаючими силами. По їхніх слідах із півдня і сходу йшли білогвардійці, з півночі наступали червоні, із заходу — польські корпуси. Отож було вирішено застосувати методи партизанської боротьби — єдино можливої форми опору за тих обставин . Генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп 6 грудня 1919 р. вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій — знаменитий Зимовий похід. Це був мужній крок, спроба зберегти армію, адже перехід на територію Польщі означав негайне роззброєння. Рейд тривав понад п’ять місяців. Війська подолали дві тисячі кілометрів з боями, перш ніж навесні 1920 р. перейти у зайняті поляками райони.

С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Всупереч украй несприятливим зовнішнім і внутрішнім обставинам, Головний отаман стояв на чолі визвольної боротьби. На багато десятиліть він став символом боротьби українців за створення власної незалежної демократичної держави.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ_________________

1. Боротьба яких сил визначала воєнно-політичну ситуацію в Україні влітку 1919 р.?

2. У результаті яких воєнних операцій білогвардійці захопили Лівобережну Україну?

3. Коли і за яких обставин відбулося об’єднання військ Директорії і Української Галицької армії?

4. Якими були плани об’єднаних армій? Дай оцінку цим планам.

5. Охарактеризуй спробу українських військ захопити Київ і оціни причини невдачі цієї операції.

6. В якому стані перебували українські війська після відступу з Києва?

7. Чому Українська Галицька армія першою припинила збройний опір білогвардійцям?

8. Яке значення мав перший Зимовий похід армії УНР? Як він був проведений?

ДОКУМЕНТ:_________________

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
З «Манифеста Временного рабоче-крестьянского правительства Украины от 29 ноября 1918 г.» (Суджа, РСФРР)	\|	Спомини генерала О. Удовиченка про зустріч українських і денікінських військ у Києві.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.