ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ ТЕРИТОРІЇ, РЕЛЬЄФ ТА КОРИСНІ КОПАЛИНИ

Північна Америка сформувалася в результаті тривалого і складного геологічного розвитку. Перш за все чітко помітно неоднорідність основних частин материка - Кордільєр та Позакордільєрського Сходу. Більшу частину материка на сході займає давня докембрійська Північно-Американська платформа. Найдавніші породи виходять на денну поверхню на значних просторах Гренландії та Канади і утворюють найбільший в Північній півкулі Канадський щит, який є найбільш припіднятою частиною платформи. На південь від щита знаходиться плита, кристалічна основа якої перекрита породами палеозою та мезозою, потужність яких наростає при просуванні на південь.

Породи щита інтенсивно метаморфізовані і представлені граніто-гнейсовим комплексом з широким поширенням кристалічних сланців, лабрадоритів і кварцитів. Найдавнішою частиною щита є район Великих озер, де вік порід становить понад 2 млрд.років. Складчасті структури району Великого Ведмежого озера мають вік 1,4 млрд., а долини річки Святого Лаврентія — 0,8 -1,1 млрд. років. Отже, час формування Канадського щита був досить тривалий. Поверхня давніх докембрійських порід щита поступово знижується на південний захід та південь, де вони перекриваються потужними товщами більш молодих осадових порід.

На периферії щита існували три геосинклінальних басейни -Кордільєрський на заході, Гренландський на північному сході та Аппалачський на південному сході.В наступні геологічні епохи в геосинкліналях відбувалися горотворчі процеси.

На південь від Великих озер породи кристалічного фундаменту поступово занурюються. Структура плити має шарувату будову і на її поверхні чітко простежується зв'язок з фундаментом платформи.У внутрішній частині США плита перекрита лише палеозойськими відкладами (переважно вапняками з прошарками сланців), а в області Великих рівнин на палеозойських відкладах залягають породи мезозойського і кайнозойського віку.

У межах плити поверхня фундаменту та більш молодих товщ утворює ряд прогинів та підвищень - синекліз та антекліз. На найбільш припіднятих ділянках антекліз на денну поверхню виходять докембрійські породи, оскільки палеозойські відклади зруйнувалися в процесі денудації.

Каледонські структури збереглися в Північних Аппалачах до Мохокської улоговини, по якій протікає річка Гудзон, а також на півночі Канадського Арктичного архіпелагу, на північному сході та півночі Гренландії. В Кордільерах сліди каледонської складчастості майже не збереглися внаслідок потужних горотворчих процесів, що були тут пізніше.

В середньому карбоні в Аппалачах відбувається інтенсивна герщшська складчастість, яка охопила південну частину цих гір. В цей час каледоніди Аппалач були розбиті скидами і ускладнені на заході насувами, а потужна товща осадових порід в східній частині Передапалачськрго .прогину утворила гірське пасмо. Внаслідок цих процесів утворилася єдина, але різна за віком .гірська система Аппалачів. Під час герцинського орогенезу омолодження зазнали і інші райони, що утворилися раніше, в каледонську складчастість.

Одночасно зі складчастістю були утворені великі гранітні інтрузивні тіла та глибокий передгірський прогин на заході, який був заповнений потужними товщами верхньопалеозойських відкладів, багатих покладами камінного вугілля та нафти.

В кінці юрського періоду відбувається утворення складчастої структури в межах Кордільєрської геосинкліналі, обриси якої в загальних рисах збереглися і до нашого часу. Ця складчастість, яка називається невадійською характеризувалася інтенсивним розвитком інтрузивних процесів. Саме в цей час утворилися численні гранітодіоритові батоліти, які в багатьох місцях виходять на поверхню і утворюють гірські брилові масиви та хребти.

Невадійські структури простягайсь в меридіональному напрямі від Аляски до південних районів Мексики (Аляскинський хребет, Каскадні гори та ін.). На схід від них мали місце численні інтрузії в межах Великого Басейну і лише плато Колорадо, складене більш твердими докембрійськими породами, не зазнавало значних змін.

В кінці юри невадійські структури зазнали значної пенепленізації та денудації.Вздовж західної окраїни платформи в цей час формується басейн субгеосинклінального типу - область глибокого занурення кристалічного фундаменту, який поступово затоплюється морем.

В кінці крейди могутній орогенез (ларамійський) охопив усю

Кордільерську геосинкліналь, особливо східну її частину, де утворилися Скелясті гори, гори Маккензі і хребет Брукса. Складчастість супроводжувалася інтенсивним вулканізмом, значними диз'юнк тивними дислокаціями, вертикальним і горизонтальним переміщенням блоків.

Ларамійська складчастість омолодила зону невадійських структур, де в цей час відбулося інтенсивне підняття, яке в свою чергу активізувало ерозію та денудацію. Геосинкліналі, розташовані на захід від невадійських складок почали перетворюватися на вузькі антиклінальні складки-хребти, які утворюють сучасні острівні і берегові дуги західної окраїни материка. Особливо активно це відбувалося в палеогені.

На півдні Північної Америки спостерігається різкий поворот кордільєрських складок на схід і перехід їх на Великі та Малі Антільські острови, основа яких складена мезозойськими складками, а іноді альпійськими.

В палеозої Північна Америка і Європа з'єднувалися пасмами каледонід і герцинід. В мезозої ж цей зв'язок було порушено внаслідок швидкого формування улоговини Атлантичного океану. В той же час відбулася консолідація Північної Америки з Ігівнічно-східною частиною Азії. В кінці неогену масив суші в районі Берінгової протоки мав протяжність з півночі на південь 2000 км. Він включав і нинішнє дно океанів від острова Врангеля до Алеутських островів. Берінгія сприяла міграціям тварин і проникненню людини з Азії в Північну Америку. Активні вертикальні рухи в кайнозої на півночі спричинили утворення глибоких улоговин дна Північного Льодовитого океану.

В області Великого Басейну мезозойські і палеозойські відклади, що мають незначну потужність, майже не зім'яті в складки, але розбиті скидами на численні блоки, що зазнали вертикальних переміщень. Значне поширення тут мають вулканічні лавові породи кайнозою.

Тихоокеанське узбережжя Кордільєр формувалося в основному під час альпійського орогенезу і тому характеризується активною сейсмічністю. Зокрема в Берегових хребтах є численні розломи скидового та насувного характеру. Одним з найбільших є розлом північно-західного простягання в штаті Каліфорнія, який перетинає гірські складки і глибоко проникає в Тихий океан. Називається цей розлом Сан-Андреас і завдовжки він близько 1000 км. Абсолютна більшість епіцентрів землетрусів в цьому районі знаходиться в Сан-Андреасі.

Активна вулканічна діяльність характерна також для Алеутських островів, Аляски та Центральної Америки. Місцевість «Долина десяти тисяч димів» відома активно діючими численними фумаролами і сольфатарами. Діючих вулканів в центральній частині Кордільєр немає, але сліди їх у вигляді вулканічних конусів, лавових потоків зустрічаються в багатьох місцях. З порівняно недавньою вулканічною діяльністю пов'язані численні гейзери, особливо Єллоустонського національного парку.

Отже, на кінець неогену було сформовано основні риси сучасної Північної Америки.

З кінця неогену помітними стали тенденції до похолодання клімату - починалися четвертинні зледеніння, центрами яких були Лабрадор і Кордільєри. Під час найбільшого зледеніння льодовик займав плоту 18 млн. км². Всього на материку було 5 зледенінь. Під час відступу останнього материкового льодовика, який почався 20000 років тому, на його периферії утворилося ряд крупних озер: у Великому Басейні Бонівільське озеро, залишком якого в наш час є Велике Солоне озеро, Альгонкінське озеро на місці Великих озер тощо.

Зледеніння мали значний вплив на природу материка, зокрема на форми рельєфу, конфігурацію річкових басейнів, формування і межі природних зон, характер органічного світу тощо. Під час танення льодовиків утворилися глибокі долини ( Міссісіпі, каньйони гірських річок заходу США та ін.). Після відступу льодовика сформувалася річкова сітка басейну Північного Льодовитого океану, а також тундра, лісотундра та більша частина лісової зони.

Геологічна будова, а також четвертинні зледеніння обумовили особливості рельєфу материка. Поверхня Північної Америки досить різноманітна. При середній висоті в 720 м на низовини припадає 20% території, понад 50% її має висоти від 200 до 500 м, а 30% території знаходиться на висоті понад 1000 м. Найвища точка Північної Америки - гора Мак-Кінлі (6193м), найнижча - Долина Смерті (85 м нижче від рівня океану).

На відміну від інших континентів, для Північної Америки типове меридіональне простягання найвищих гірських систем по її периферії.

- Кордільєр на заході та Аппалачів на сході. Такий характер рельєфу в значній мірі обумовив кліматичні умови різних його частин, а також вплинув на інші компоненти природи, посиливши відмінності між західними і східними районами.

Сучасні форми рельєфу материка - це прояв і наслідок тісної, взаємодії ендогенних та екзогенних процесів, які і створили за тривалий час різноманітні геоморфологічні умови.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|	Тектонічна будова Північної Америки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.