• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Голосовий і мовний апарат: методика тренування

Індикація— це кількісне та якісне визначення хімічних речовин в об'єктах навколишнього середовища, в організмах людей і тварин.

Нині достатньо поширені методи вивчення зміни стану навколишнього середовища за допомогою біоіндикаторів - організмів, наявність, кількість та особливості розвитку яких є показниками природничих процесів, умов або антропогенних змін середовища існування.

Під біоіндикацієюслід розуміти комплекс специфічних реакцій живого організму або біологічного елемента на дію визначеної речовини, причому ці реакції можна реєструвати і за результатами давати оцінку наявності забруднювача та його концентрації. Методи біоіндикації не нові. Ще в минулому столітті шахтарі брали з собою до шахти канарок для визна­чення гримучого газу. Приклади використання методів біоіндикації можна знайти на будь-якому етапі розвитку людства в різноманітних видах діяльності людей: на полюванні, для ви­значення перспективних місць рибальства, прогнозу стихійних лих, у пошуку корисних копалин та ін. Біоіндикацію перс­пективних районів ловлі риби здійснюють спеціальні судна, котрі орієнтуються у своїй діяльності на кількість та склад планктону. У цьому випадку планктон грає роль позитивного стресора та біоіндикатора, стан якого визначає можливі запаси риби у певному районі.

Використання живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів, грибів, лишайників) для цілей визначення стану нав­колишнього середовища пов'язано з тим, що деякі з них дуже чутливі до різних чинників середовища існування (до кліма­тичних та погодних умов, хімічного складу повітря, ґрунтів, води). Унаслідок своєї видової толерантності (здатності орга­нізму переносити несприятливий вплив того чи іншого чин­ника середовища «екологічної витривалості») живі організми можуть існувати тільки в окремих межах (діапазонах) дії чин­ників. Так, склад планктону у водоймищах, з одного боку, свідчить про ступінь сприятливості умов існування, а за іншо­го — характеризує локальні (імпактні) умови існування. Ли­шайники та хвойні дерева можуть визначати чистоту повітря і наявність промислових забруднень. Видовий склад тварин і нижчих рослин, котрі мешкають у ґрунтах, є специфічним для різних ґрунтових комплексів, і тому якісні та кількісні зміни цих видів можуть визначати забруднення ґрунтів хімічними речовинами або зміни ґрунтів під впливом господарської діяльності.

Найширше біоіндикація використовується для оцінки сту­пеня та характеру забруднення поверхневих вод, що викорис­товуються для питного водопостачання та господарських цілей, а також для біотестування стічних вод різного ступеня очистки з метою оцінки роботи очисних споруд.

Характерними морфологічними порушеннями у рослин, які відчувають великий температурний або хімічний стрес, є від­мирання органічних ділянок тканини — різні типи некрозів (рис.). Найчастіше некрози спостерігають у дерев, які рос­туть у промислових містах на вулицях, де зимою посипають протильодовими солями (наприклад, NaCl). Додатковий роз­виток некрозів викликають вихлопи автомобілів. Через деякий час після появи хлорозів і некрозів у більшості випадків спо­стерігається дефоліація (скидання листя).

Тип «риб'ячого

скелета»

Рис. Форми некрозів листків двосім'ядольних та односім'ядольних рослин і хвої

Значний вплив на рослини чинить радіоактивне випромі­нювання. У цьому випадку крім численних некрозів з'явля­ються виродливі скривлення та надуття пагонів і листків, зміни числа частин квітки, зміни статі, а іноді це призводить до загибелі рослин.

Найпоширенішою системою контролю за забрудненнями, де використовуються живі організми, є метод визначення БПК (біологічна потреба кисню). За цим методом фіксують мета­болічну активність мікроорганізмів, що окислюють речовини, які містяться у пробі води. Чим більше забруднена вода, тим у більших кількостях мікроорганізмам потрібен кисень. Саме для швидкого визначення БПК води були розроблені перші біосенсори. Біосенсор— це аналізуючий пристрій, головною частиною якого є чутливий електрод, що, у свою чергу, міс­тить ферменти або мікроорганізми між напівпроникними мем­бранами. Завдання останніх — відреагувати на появу в зоні електрода забруднювача, причому ця реакція, як правило, спе­цифічна: ферменти, групи клітин або мікроби «пізнають» тіль­ки комплементарний їм хімічний агент. Далі електрод пере­творює цю реакцію-відповідь в електричний сигнал, який по­винен бути інтерпретований дослідником.

Реакції, за участю біокаталізаторів відбуваються з велики­ми швидкостями, і тому ферменти в біосенсорах дозволяють робити аналіз практично миттєво, що є дуже цінною характе­ристикою для екологічного контролю.

У найближчому майбутньому біосенсори знайдуть широке застосування саме в галузі аналізу стану навколишнього се­редовища. Уже зараз їх використовують для виявлення таких токсикантів, як поліхлородифеніли, похідні ДДТ, ароматичні вуглеводні. У деяких випадках біосенсори використовують для оцінки якості продуктів харчування. Так, у Канаді та Япо­нії виробляють рибні напівфабрикати, на упаковці яких пока­зана біосенсорна оцінка вмісту в рибі ксантинів, проміжних продуктів обміну нуклеїнових кислот, що підлягають виве­денню з організму.

Сучасний біосенсор — це продукт двох технологій: адже біомолекула, надсилаючи сигнал про виявлену хімічну ре­човину, повинна бути зв'язаною з реєструючими цей сигнал датчиками — мікроелектродами або оптичними волокнами (табл.).

Таблиця . Приклади біосенсорів і реєструючих їхній сигнал фізичних датчиків, що використовуються для виявлення деяких забруднювачів

На думку американського еколога Ю. Одума (1975), виби­раючи біоіндикатор, необхідно враховувати такі положення:

1. Стенотопні види (тобто види, що пристосовані до існування в суворо визначених умовах), більш рідкі в угрупованнях, як правило, є найкращими індикаторами, на відміну від евритопних видів (найпоширеніші, мають широкий діапазон екологічної витривалості).

2. У разі спостережень протягом тривалого часу великі
види є кращими індикаторами, ніж дрібні, тому що швидкість
обороту останніх у біоценозах вища і вони можуть не по­
трапити у пробу в момент дослідів.

3. У разі виділення виду (або групи видів), які використовують як індикатор дії будь-якого чинника, необхідно мати польові та експериментальні дані про лімітуючі значення цього чинника, враховуючи можливі компенсаторні реакції орга­нізму і толерантність виду (групи видів).

4. Чисельне співвідношення різних видів (популяцій або
угруповань) є надійнішим та кращим індикатором, ніж чисель­ність одного виду («ціле краще, ніж частина», відображає загальну суму умов).

За активних методів спостережень за станом навколиш­нього середовища види-індикатори можуть штучно укоріню­ватися в екосистему. Спостереження за організмами-індикаторами в екосистемах, як правило, мають пасивний характер і називаються пасивним моніторингом.

У ряді випадків розрізняють накопичуючі та чутливі інди­катори. Накопичуючі індикатори концентрують забруднюючі речовини у своїх тканинах, окремих органах та частинах тіла, які потім використовують для визначення ступеня забруднен­ня навколишнього середовища за допомогою хімічного ана­лізу. Моніторинг із використанням біоіндикаторів подібного роду потребує складних та дорогих приладів і обладнання, трудомістких методик, що під силу тільки спеціалізованим ла­бораторіям. Прикладом подібних індикаторів можуть бути хітинові панцирі ракоподібних личинок комах, що мешкають у воді, мозок, нирки, селезінка, печінка ссавців, черепашки мо­люсків, мохи.

Чутливі біоіндикатори реагують на зміни стану навколиш­нього середовища зміною чисельності, феновигляду, пошко­дженням тканин, соматичними проявами (у тім числі виродливістю), зміною швидкості росту та іншими добре помітними (візуально або за допомогою простих оптичних приладів) ознаками. Прикладами чутливих біоіндикаторів є лишайники, хвоя дерев (її хлороз, некроз) і засихання їхніх вершин. Проте за допомогою чутливих біоіндикаторів не завжди можна вста­новити причини змін, тобто чинників, які визначають чисель­ність, кінцевий вигляд або форму біоіндикатора. Це є одним з основних недоліків біоіндикації, оскільки ефект, який спосте­рігається, може породжуватися різними причинами або їх комплексом. Треба зазначити, що різниця між чутливими та накопичуючими біоіндикаторами недостатньо чітка, тому що в разі тривалого впливу шкідливих чинників поряд із зовніш­німи (що визначаються візуально) змінами, можуть проявля­тися морфологічні (до патологічних) зміни у тканинах і гене­тичні наслідки, які дослідник під час короткочасних спосте­режень може не зафіксувати.

Біоіндикацію середовищ (ґрунту, повітря, води) найкорис­ніше використовувати разом з інструментальним контролем стану навколишнього природного середовища, який застосо­вується при імпактному або локальному моніторингу джерел (об'єктів) забруднення. У даному випадку живі організми-біоіндикатори можуть бути «біодатчиками» забруднення екосис­тем, що дозволяють з'ясувати, з одного боку, масштаби та закономірності накопичення забруднюючих речовин у живих організмах, а з іншого — виявити потенційні джерела потрап­ляння забруднюючих речовин до більш високих ланок харчо­вих ланцюгів.

У результаті глобального та регіонального антропогенного забруднення повітря і води, а також під час скидання та по­ховання відходів у грунт потрапляє велика кількість речовин, які містять катіони металів, що призводить до збільшення їх надходження в організм рослин та накопичення в органах і тканинах. Підвищена кількість мікроелементів і сполучень важких металів викликає пошкодження метаболізму окисних процесів тканин рослин і відповідні ознаки надмірного вмісту, аж до токсичного вмісту в тканинах та загибелі рослин.

Приклади ознак надмірного вмісту мікроелементів у ґрунті наведено у табл.

Голосовий і мовний апарат: методика тренування

Голос –надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції.

Голосовий і мовний апарат людини існують у неподільній єдності, тому часто, коли йдеться про голос, його називають голосовим, а в разі, якщо стосується тільки мовлення – мовним. Основою голосового апарату вважають голосники, а мовного – язик і губи, без яких не обходиться і голосовий апарат. Так само голосники не є основними у мовному апараті, але без них він також буде неповноцінним, бо усне мовлення складається зі звуків, які створюються, у тому числі, за допомогою голосників.

Процес творення голосу нерозривно пов'язаний з диханням, що є неодмінною умовою звучання мови. Повітря, яке ми видихаємо » легень, проходить через бронхи (дихальне горло), а звідти в гортань. В останній розміщені голосові зв'язки, які мають властивість змикатися і розмикатися, утворюючи щілину. Під тиском повітря вони коливаються і створюють голос.

Поняття «голос» і «мовлення» не є тотожними, проте в усному мовленні вони існують у синкретичному природному синтезі. Адже усне мовлення потребує голосу, як, власне, і голос потребує мовлення.

До голосового апарату, окрім голосників, входять також гортань, носоглоткові і ротові резонатори, а також мовний апарат людини.

Мовний апарат складається з рухливих і нерухливих частин. Рухливими є губи, язик, нижня щелепа, завіса піднебіння з маленьким язичком; нерухливими – зуби, верхня щелепа, заглиблення щелепних кісток – альвеоли.

Розвиткові м'язів рухливих частин допомагають спеціальні вправи, що зорієнтовані па тренування доцільних рухів, в результаті яких утворюються голосні і приголосні звуки української мови. Особливо корисними вони будуть для тих, у кого мовний апарат від природи страждає на пасивність, малорухливість, скутість. Адже часто зустрічаємо такі голоси, яким властиві певні вади: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість тощо. З такими голосами важко працювати і, головне, неможливо досягти відповідного впливу на слухачів у процесі мовлення: голос неприємно сприймається на слух, нерідко й стомлює і навіть іноді дратує слухачів. Зрозуміло, що кожний оратор повинен, по-перше, добре розумітися на всіх особливостях голосу і, по-друге, уміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути всі його природні властивості, якості, тобто, поставити його.

Усі вправи на тренування мовного апарату бажано робити перед дзеркалом, щоб мати можливість постійно й ретельно стежити за правильністю їх виконання.

Правильне відкриття рота під час вимови голосних і приголосних звуків української мови так чи інакше пов'язане з роботою нижньої щелепи та є необхідною умовою чіткості усного мовлення людини.

Правильність звучання голосних і приголосних звуків у процесі мовлення, певною мірою, залежить від рухливості й точності роботи язика людини. Саме тому виникає потреба у тренуванні м'язів та положень різних його частин – кінцевої, середньої та кореневої.

Розмовному голосу будь-якої людини властиві такі якості, як сила, тобто певний ступінь гучності його звучання; висота, тобто тональні можливості або діапазон, – звуковий його обсяг; тембр – певне забарвлення, яке залежить від складу обертонів.

Висота голосу

Щоб розібратися з поняттям «висота голосу», насамперед потрібно зрозуміти, що таке висота звука як такого. Адже відомо, що висота є однією з основних властивостей звука й утворюється в результаті коливань пружного фізичного тіла (струни, перетинки, пластини, труби, голосників тощо). Висота звука напряму залежить від частоти тих коливань. Чим більше їх іде від фізичного тіла, що звучить, тим вищим є звук, що утворюється частотою коливань. Висота звука вимірюється числом коливань у секунду. Наприклад, конкретна висота звука «ля» першої октави потребує 440 коливань у секунду. Інші звуки вимагають іншої частоти коливань.

Звичайно ж, поняття «висота голосу» тісно пов'язана з поняттям «висота звука», але не є цілком ідентичними. Коли говорять про висоту голосу конкретної людини, то мають на увазі висотні можливості її голосу, тобто межу її верхнього (високого) регістру. І це не дивно, бо висотна межа є такою, що характеризує сам голос, оскільки його висота є певним індивідуальним параметром, за яким ми пізнаємо ту чи ту людину. Так само ми сприймаємо той чи той музичний інструмент на слух чи будь-яке інше звукове явище.

Отже, висота голосу – його тональні можливості або діапазон (звуковий обсяг).

Окрім того існує певна градація голосів за їх висотою. Наведемо її тут, дотримуючись усе тієї ж послідовності – від найвищого – до найнижчого. Найвищими вважаються колоратурне сопрано та дитячий дискант. Далі йдуть мецо-сопрано та альт. На цьому можливості дитячих та жіночих голосів вичерпуються. Найвищими з чоловічих голосів є ліричний тенор, потім драматичний. Низькі голоси починаються з баритона, баритональний бас, потім звичайний бас, а найнижчим є профундобас.

Поняття висота голосу стосується не тільки постійних характеристик, притаманних особливостям голосу тієї чи тієї людини. Це поняття часто пов'язують із висотністю звука, його здатністю змінювати свою висоту. Таким чином, воно пов'язане з поняттями «мелодика» і «мелодика мовлення». А це, в свою чергу, означає, що кожен професійний оратор має розуміти і що таке «висота звука», і що таке «висота голосу», і що таке «висотність». А до того ж, на практиці оволодіти голосовою вправністю. Для цього пропонуються наступні вправи.

Тембр голосу

Характерне забарвлення голосу живої істоти чи звуку музичного інструмента, яке залежить від складу обертонів, називають тембром. Він залежить від багатьох чинників, зокрема від матеріалу, який шляхом коливання утворює звук, від рівня його напруження та частоти коливань, від середовища, в якому виникає й поширюється звук, від його властивостей звуковідбиття й звукопоглинання тощо. Отже, тембр у певному розумінні є наслідком звукотворення і звукопоширення, а тому якоюсь мірою залежить ще й від об'єктивних і суб'єктивних чинників.

Тембр людського голосу та ті чинники, які впливають на нього.

Матеріалом тут виступають м'язова тканина голосників, її маса, об'єм, довжина, товщина, еластичність, тренованість у кожної людини різна. Щільність гортанного оточення в кожної людини відрізняється, як, власне, й об'єм та стан самої гортані. Різними також є й об'єм легенів, і напруженість м'язової тканини голосників, і частота коливань. Від усього цього залежить якість обертонів і шумові домішки, що зливаються в одне ціле– гармонійний голосовий потік. Таким чином, тембр несе в собі синтезовані в єдине ціле шумозвукові й висотно-обертональні елементи, що сприймаються на слух як характерне забарвлення, за яким ми легко впізнаємо голос тієї чи тієї людини.

Домішки шуму є в кожному голосі. Та чим менше їх, тим чистіше звучить голос. Так, ліричні голоси мають менше домішок шуму, а драматичні – більше. Саме для очищення голосу від зайвих шумових домішок рекомендують вокальні вправи на виспівування голосних звуків та сольфеджування.

Гнучкість голосу

Гнучкість голосу – це здатність в разі потреби легко змінювати висоту, мелодику, силу звучання, об'ємність, інтонаційний характер тощо. Напевно, тому вона вважається виражальним засобом, котрий допомагає різними барвами передати мелодію у вокальному чи хоровому співі та мелодику в усному мовленні. Виконання будь-якого музичного твору голосом потребує його гнучкості. Так само усне мовлення потребує певного інтонаційного оформлення (у тому числі й мелодійного), яке відповідало би змістові, логіці й характерові висловлюваної думки чи тексту, що озвучується.

У процесі постановки голосу важливо приділити увагу формуванню у мовців навичок самостійного керування власним голосом. Для цього вони мають зрозуміти, від чого залежить гнучкість людського голосу. В якому напрямі їм слід працювати, щоб досягти виразності голосу. В чому полягає сенс роботи з формування навичок гнучкості голосу.

Голосова гнучкість залежить від ряду чинників. Перелік їх не є вичерпним, однак, за будь-яких умов, він є корисним для розуміння сутності самого явища.

По-перше, це усвідомлення необхідності в конкретній ситуації виявити голосову гнучкість. Іншими словами, це усвідомлення необхідності й змісту самого завдання, що потребує гнучкості голосу. Ним може бути озвучення мелодії пісні, інформаційного повідомлення, будь-якого іншого тексту для усного відтворення.

По-друге, це індивідуальна розвиненість голосу, слуху, їхніх природних можливостей і стану. Багато чого залежить і від внутрішньої енергетики людини та керованості її голосу - його здатності виконувати ті команди, що надходять із мозку. Звичайно ж, не останню роль у цьому відіграє й суто технічна голо-сона вправність. Саме для того, щоб забезпечити гнучкість, потрібно виконувати різні співочі й мовленнєві вправи.

Гігієнічні вимоги до голосу:

До і після постановки голос читця потребує постійного догляду, щоб не допустити псування і втрати його. Для цього слід дотримуватися певних правил роботи мовного апарату і загальної гігієни голосу, зокрема:

1. У процесі читання, розповідання не допускати висоти голосу поза межі виробленого, встановленого, можливого діапазону, а також надмірної гучності і тривалості мовлення. Це може призвести до зриву голосових зв'язок.

2. Не допускати простудних захворювань, гострих або хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зворушень тощо. Це може призвести до захворювання органів, які беруть участь у голосоутворенні (гострого, хронічного і професійного ларингіту – запалення слизової оболонки гортані, внутрішніх вузликів на голосових зв'язках).

3. Не перевищувати денних норм голосового навантажсння (4–5 академічних годин підряд). У процесі тривалого мовлення варто робити кількахвилинні перепочинки – 5–8 повільних і спокійних вдихів і видихів.

4. Дотримуватися профілактики носоглотки. При найменших неприємних відчуттях сухості в горлі треба його прополоскати відваром ромашки та евкаліпту.

Можна загартовувати носоглотку: кожного дня протягом певного часу полоскати холодною водою з поступовим зниженням температури від +20 до + 12°С.

Найкращий спосіб збереження професійного звучання голосу – зарядка, до якої входить дихальна і артикуляційна гімнастика. Якщо кожного ранку після дихальних вправ (10–15 хв) ви прочитаєте протягом 10 хвилин гекзаметр, дотримуючись усіх правил дикції, дихання і голосу, то це сприятиме не тільки постійній підтримці мовного апарату, а й доброго робочого стану всього організму.

Фонаційне дихання та методика оволодіння ним

Основу розвитку техніки мовлення створює правильна постановка дихання, яка здійснюється завдяки вправам дихального апарату.

Від правильного дихання залежить сила і рівномірність звучання мови, а також зміст і краса мовлення взагалі. Адже дихання безпосередньо пов'язане з паузами, а паузи диктуються змістом і в зв'язку з цим членують потік мовлення на мовні такти. Часте набирання повітря під час читання створює нічим не виправдані паузи, а це в свою чергу впливає на красу мовлення. Дихання з широкими інтервалами позбавляє читця можливості робити необхідні за змістом паузи і врешті призводить до монотонного мовлення. Отже, дихання може відіграти відповідну роль у процесі читання лише за тієї умови, коли читець правильно ним керуватиме.

Часто можна почути думку про те, що дихання є всього лише простою роботою легенів, яка для здорової людини виявляється справою цілком органічною і нескладною, навіть малопомітною. Так можна сказати про природне дихання, що починається з першої і триває до останньої миті життя людини. Однак ми маємо справу із звукотвірним диханням.

Існує два основних типи дихання – фізіологічне (звичайне дихання людини) і фонаційне, тобто озвучене мовленням чи співом дихання, що характеризується коротким, але глибоким вдихом і більш тривалим, тобто уповільненим, видихом.

Звичайний природний, не керований процес дихання складається з трьох моментів, які ритмічно повторюються: вдихання, видихання і паузи (стану спокою, відпочинку м'язів). Звичайне природне дихання не потребує свідомої уваги, бо відбувається поза мовленням. Тому вдих і видих його плавні, спокійні і майже однакові за тривалістю: зразу після вдиху йде пасивне й мимовільне видихання, а після нього – невеличка пауза і знову вдих і т. д.

У керованого дихання процес зовсім інший. Вдихання, видихання і паузи підпорядковані волі читця. Логічна й емоційна сторони мовлення потребують від мовця певної організації цього процесу: швидкого вдихання і повільного видихання, уміння керувати витратою повітря.

Диханням треба досконало володіти, раціонально використовувати його в процесі мовлення. Досягти ораторської майстерності можна лише кропіткою працею, передусім, над фонаційним диханням, яке справедливо вважають основою і джерелом енергії звукотворення.

За природою наповнення різних частин легень повітрям фонаційне дихання поділяється на різновиди: ключичне, грудне, діафрагмаційне, мішано-діафрагмаційне.

Ключичне – це таке дихання, за яким повітрям наповнюється лише верхня частина легень (ключичне дихання ще називають «верхнім», «плечовим»). У цьому випадку дихати доводиться частіше, ніж необхідно було б, оскільки в легені поступає мала кількість повітря. Цей тип розрізняти можна за такими ознаками: при вдиханні підіймаються вгору плечі, лопатки і ключиці.

Грудне – це таке дихання, за яким повітрям наповнюється лише середня частина легень (таке дихання ще називають «середнім», «реберним»). На підміну від першого за таким диханням в легені поступає значно більша кількість повітря, проте ще недостатня, щоб заповнити і верхню, і нижню частини. Тому цей тип дихання – також неправильне. Його ознаки: грудна клітка розширюється, а живіт втягується.

Діафрагмаційне – таке дихання, за яким повітрям наповнюється переважно нижня частина легень. Таке дихання значно краще, ніж ключичне чи грудне, проте також неправильне, бо верхня й середня частини легень залишаються пасивними, погано вентилюються. Ознаки такого дихання: при вдиханні віддимається живіт, бо діафрагма інтенсивно скорочується, осідає і тисне на черевну порожнину. Це найпоширеніший тип дихання серед людей, які працюють фізично.

Найбільше доцільний комбінований тип дихання. В процесі такого дихання повітрям наповнюються всі ділянки легень.

Найбільш глибоким і доцільним у театральній і музичній практиці вважають мішано-діафрагмаційне (комбіноване) дихання, під час якого працюють міжреберні та косі м'язи живота, грудної клітки і навіть деякі м'язи спини, що сприяє повному наповненню повітрям легень і створює основу для тривалого звучання голосу.

Процес оволодіння фонаційним диханням треба починати з перевірки рухливості діафрагми, яка є межею поміж грудною і черевною порожнинами. Таку перевірку можна провести цілком самостійно. Для цього станьте рівно, покладіть праву руку на діафрагму (верхній і середній сегменти черевних м'язів), видихніть все повітря і зробіть уповільнений, але глибокий вдих через ніс. Якщо ваша рука, що лежить у цей час на діафрагмі, рухається на вдих від живота, а на видих до нього, то це означає, що діафрагма у вас працює так, як потрібно, в результаті чого нижня частина ваших легень заповнюється повітрям, а тому самостійно оволодіти й іншими тонкощами мішано-діафрагмаційного дихання вам буде нескладно.

Якщо ж раптом ваша рука не рухається при виконанні цієї вправи, не втрачайте надії: спробуйте повторити її лежачи на спині. Не забудьте лише покласти руку на діафрагму. На цьому етапі важливо зрозуміти різницю між діафрагмаційним і будь-яким іншим різновидом дихання. Стежте за рухом діафрагми. При вдиху повітря наповнює легені, від того діафрагма опускається і виштовхує стінку живота вперед. При видиху діафрагма піднімається і стінка живота повертається па своє місце.

Вдих при мішано-діафрагмаційному диханні можна умовно поділити на кілька складових частин. Перша – рух діафрагми: вона скорочується і стінка живота виходить вперед, а це означає, як вже зазначалося, що нижня частина легень заповнюється повітрям. Друга – розширення грудної клітки: у цей час активно працюють міжреберні м'язи і повітрям заповнюється вже середня частина легень. Третя частина – легке підтягування нижніх стінок живота: в цей час працюють косі м'язи, внаслідок чого відбувається переміщення повітря з нижньої і середньої частин легень у верхню, що, по-перше, створює міцну опору для діафрагми, а по-друге, сприяє заповненню всіх легень повітрям і повному газообміну. Сенс вправ над диханням полягає у тому, щоб цей процес зробити саморегулюючим, довести до автоматизму, досягти досконалості, оскільки займатися ораторською практикою можна лише за умови оволодіння мішано-діафрагмаційним диханням.

Такий розподіл дихання на типи досить відносний, схематичний. Характер дихання кожної людини змінюється залежно від зовнішніх обставин та її внутрішнього стану. Головне для мовця – вміти керувати своїм диханням. Очевидно, як би він не дихав, однак своє дихання повинен уміти підпорядковувати потребам мовлення. Мовцеві часто доводиться вдаватися до неправильних типів дихання при передачі емоційного змісту тексту. Коли ми передаємо особливу радість, ласкавість, привітність, то в процес дихання входить і ключичне. Коли ж передаємо тривожність, схвильованість, то користуємося грудним диханням.

Дихання, з одного боку, – акт рефлекторний, воно відбувається поза нашою свідомістю, виконуючи функцію газообміну в організмі, а з другого – це процес керований, оскільки зв'язаний з вимовою. Мовлення, читання вголос потребують великої кількості повітря, економного його витрачання і своєчасного, швидкого і непомітного для інших поповнення. Для цього треба привчити мускули грудної клітки не розслаблюватися відразу після видиху, як це буває при акті рефлекторному, а поступово, в міру потреб, підпорядковуватися волі мовця, читця. Все повинно регулюватися дихальним центром головного мозку. Досягти цього можна тільки за допомогою тренувальних вправ, які умовно поділимо на три групи.

Завдання першої – виробити вміння керувати роботою м'язів дихального апарату (виробити або закріпити комбіноване дихання).

Завдання другої – скоротити вдих і подовжити видих.

Завдання третьої – виробити вміння керувати диханням у процесі мовлення (читання, переповідання), тобто вміти підпорядкувати дихання вимогам тексту.

Вправи необхідно проводити на свіжому повітрі перед їдою або не менше як за годину після неї, при цьому треба витримувати відповідну тривалість: до наступної вправи переходити тоді, коли добре засвоєна попередня; при переході від беззвучного видиху до видиху озвученого використовувати середні «робочі» ноти голосу.

Усі дихальні вправи, що можуть бути застосовані з метою оволодіння фонаційним диханням, будуть корисними лише за таких умов:

1. Якщо такі вправи розвивають ті чи ті навички фонаційного дихання.

2. Якщо виконавці усвідомлюють, яку саме частину загального алгоритму вони відпрацьовують кожною конкретною вправою.

3. Якщо для виконання вправи знайдено доцільні пристосування, що здатні спростити процес її засвоєння.

4. У разі, якщо у вправі використовуються певні звуки, фонеми чи тексти, вони мають відповідати нормам фонетики і орфоепії української літературної мови.

Суть проведення вправ не в тому, щоб уміти набирати великий запас повітря в легені при вдиху, а в тому, щоб оптимальний запас набраного повітря якнайраціональніше використати в процесі мовлення.

Дихальні вправи варто повторити 6–8 разів, але загальною тривалістю не більше 10 хвилин.

У процесі роботи над фонаційним диханням можна скористатися різноманітними вправами, зібраними відомим російським театральним педагогом 3.В. Савковою. Навіть назви вправ для розвитку фонаційного дихання є досить виразними й промовистими, бо говорять самі за себе – «Хочеться спати», «На кілок», «Свічка», «Насос», «Дзвоник», «Боксер», «Кучер» тощо. Всі вони спрямовані па опрацювання важливих навичок: прискореного вдиху, уповільненого видиху чи озвучення окремих фонем – «С», «Ш», «М», «Н».

Роботу з оволодіння фонаційним диханням можна продовжити і з текстовими вправами. Вони є складнішими, оскільки вимагають виконання водночас кількох завдань. Окрім дихання, у текстових вправах вже слід дотримуватися правильної артикуляції, вимови, норм наголошення, дикції, інтонації. Саме тому перехід до таких вправ має бути підготовленим, виваженим і своєчасним.

Практична робота з оволодіння фонаційним диханням має цілий арсенал відпрацьованих роками пристосувань, які завдяки їхньому застосуванню сприяють мимовільному отриманню певного результату. Н-д, якщо попросити людину утворити купол в її ротовій порожнині чи підняти м'яке піднебіння, то гарантувати стовідсоткове отримання результату досить складно, як і виконувати подібні завдання. Проте, якщо запропонувати позіхнути в процесі прискореного вдихання повітря, то результат буде неминучим, з мимовільним підняттям м'якого піднебіння та внаслідок цього ще й із потрібним куполом у ротовій порожнині. Саме в процесі позіхання людина тренує і відповідні м'язи, і голосники, і легені, а ще збагачує киснем кров і мозок. Звичайно ж, звичка позіхати в товаристві від сонливості чи кисневого голодування вважається неприйнятною. Як тренувальна вправа на заняттях з постановки голосу позіхання є корисним і потрібним.

Виконання вправ будь-якою іноземною мовою може бути виправдано лише конкретною дидактичною метою для розв'язання певних лінгвістичних завдань та й то тільки за умови вивчення тієї іноземної мови. У решті випадків таке виконання позбавлене сенсу і може мати негативні наслідки для студіювання, що позначаться на порушенні індивідуальної артикуляції, орфоепії, інтонації мовця, а отже, й на його культурі усного мовлення.

Читайте також:

1. Апаратура і методика проведення густинного гамма-гамма-каротажу
2. Апаратура і методика проведення густинного гамма-гамма-каротажу
3. Апаратура та методика проведення газометрії свердловин в процесі буріння
4. Аутогенне тренування
5. Біохімічне обґрунтування принципів спортивного тренування
6. Вестибулярний апарат: будова, функції
7. Вестибулярний апарат: будова, функції
8. Види вправ з лексики й методика їх проведення
9. Види та жанри образотворчого мистецтва, методика ознайомлення з ними у початковій школі.
10. Використання особливостей протікання відновних процесів при побудові спортивного тренування
11. Геофізичний контроль за розробкою нафтових і газових родовищ. Задачі. Методи і методика дослідження
12. Гідродинамічні аварії. Методика оцінки інженерного cтану при них і заходи захисту населення та території

Переглядів: 2087